Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Біографічні матеріали / На зламах епохи / Стефан Таранушенко

На зламах епохи

Стефан Таранушенко

Сергій Білокінь

Працюючи над Нарбутом, я познайомився із Стефаном Андрійовичем Таранушенком. Він цікавив мене, оскільки до згаданого нарбутівського збірника кінця двадцятих – початку тридцятих років написав ґрунтовну розвідку „Мотиви старого українського мистецтва в творах Г.Нарбута”. Таку тему мав розробити спершу Данило Щербаківський, але після його загибелі (1927) вона лишалась за Стефаном Андрійовичем. Статтю я виявив в архіві Федора Ернста. На жаль, вона й досі лишається не опублікована. Автор теж її не „пробив”, навіть коли був „на волі”, а його учні (Логвин, Міляєва) видавали том за томом.

Відтоді я його реґулярно навідував. Вперше він викликав мене листівкою від 27 грудня 1966 року: „Шановний товаришу! Буду чекати Вас 29-ХІІ-66 о шостій вечора. Т”. Гарний приклад добрих манер для літніх людей, що зустрічаються з молоддю. Він щось підказував мені, звісно, точніше було б сказати – сприяв моєму саморозвиткові. Крім його поточних справ, у яких я дечим намагався йому допомогти (напр., з дефіцитними тоді бібліографічними картками), пригадую й те, що адресувалось безпосередньо мені. Наприклад, розповідь про професора Харківського університету (1908-1919) славіста С.М.Кульбакина, згодом еміґранта (помер у грудні 1941 року в Бєлграді). Вказуючи студентам котрусь статтю, він назвав тільки рік, а коли його попросили уточнити, відповів: „А вам, юначе, не завадило б ознайомитися з усіма числами”. По суті, це, може, й правильна настанова, тільки ж виходило трохи забарно. Професор ніби пропонував учневі не продовжити його роботу, а повторити. Так формував стосунки з молоддю Кульбакин, за ним ішов і Таранушенко. На жаль, він мною не керував. Тоді я ще не розумів цієї різниці і дуже пишався його добрим до себе ставленням. Зрештою, пишаюсь і нині. До Таранушенкового вісімдесятиріччя (1969) я надрукував статтю про нього [18], яку він, природно, проредаґував. Вона стала однією з перших моїх публікацій взагалі і першою моєю публікацією про репресованого українського діяча. Виходить, над „Масовим терором” я працював рівно тридцять років, а тепер ще редаґую. („В Совєцькому Союзі треба жити довго”).

Десь у ті часи я вичитав у записничку Вадима Модзалевського арабську мудрість, що справила на мене враження: „Кров мученика й чорнила мудреця рівноцінні, однаково прекрасні й коштовні” [19]. Я досі вважаю Таранушенка за одного з найбільших українських мистецтвознавців і національним героєм. Про масштаб його особи н аписав про це у варшавському українському календарі та журналі „Пам’ятки України” [20], хоч у внутрішній рецензії Ю.С.Асєєв висловив з цього приводу різке незадоволення мною, ще б пак!

Вихованець імператорського Харківського університету, учень Федора Шміта, у 1923-33 роках Таранушенко очолював харківський (столичний, як на той час) Музей українського мистецтва. Перебував у Сибіру, на БАМ”і. У двадцяті роки, коли в Харкові існував український ВАК, Таранушенко входив до його складу. Протягом двадцятих років він з помічниками обійшов усе Лівобережжя, зафотографувавши безліч пам’яток, передусім старі дерев’яні церкви. Шістдесят храмів найточніше обміряв: план, фасад і перекрій. Згодом усі ці церкви загинули, дивом-дивним збереглась тільки Таранушенкова документація. А він, уже повернувшись із заслання, написав дуже грунтовну монографію, яка вийшла у світ скорочена удвічі. Ясна річ, ціни цій праці не скласти. Микола Сулима (ми разом працювали свого часу в Музеї книги) казав колись: „Описав, як єгипетські піраміди”. Професор-україніст старої проби (був такий вираз – „старої дати”), большевиків Таранушенко глибоко зневажав. Мені трапилося сидіти в його комірчині, коли прийшов із жеку електрик неслов’янського типу відімкнути йому світло. Стефан Андрійович вийшов до нього у коридор і, політкоректно усміхнувшись, сказав електрикові: „Советский вы человек”. Втім, скільки розумію, вивчаючи протягом десятиріч архітектуру церков, сам він був невіруючий. Так мені здалося, коли я його запитав. Взагалі я не зловживав питаннями. Слухав, коли мені щось розповідали, а докучати питаннями було незручно.

Коли старі звання скасували, Таранушенко не подбав собі про професуру. Повернувшись із заслання (після Курська він перебував в Астрахані), оселивсь у Києві, служив як історик архітектури. Всі розуміли, що своїми знаннями він перевищує їх на кілька голів, але його учні захищали докторські, а він був формально ніхто, і часом йому доводилося звертатись до них по рекомендації чи рецензії. Від того він глибоко страждав, душив у собі гординю, глибоко каявся у зробленій помилці, і одного разу сказав мені, як заповіт, що треба „захищатися”.

Але був і справжній заповіт, навіть не формальний, а серйозніший – морально-етичний. У Ігоря Диченка я побачив альбом, до якого він збирав автографи знаменитостей. Пригадую шкіц фломастером – незрозуміла тварина й напис: „Что в вымени тебе моем?» і підпис Лілі Брік. Картинка, тим більше напис мене вразили й збентежили, і я вирішив прореаґувати асиметрично – зробити альбома й собі. Поділився своїм наміром зі Стефаном Андрійовичем. Сказав, що альбома ще нема, але якщо він мені щось напише, я потім вклею. (На жаль, руки не дійшли і по сей день).

Коротше кажучи, стояв грудень 1968 року, коли Стефан Андрійович вручив мені листочка з надрукованим текстом:

„Оцінюючи мою студентську медальну роботу в своїй рецензії, надрукованій в „Записках Харківського університету” за 1917 рік, Федір Іванович Шміт – мій учитель – писав: „… професор недооцінив важливість теми; студент професора поправив, довівши, що поставлене в завданні професором питання, потрібує значно ширшого трактування…” Професор побажав студентові, щоб і в майбутньому він ставив наукові інтереси вище власних особистих та щоб наукову правду завжди вважав вищою за професорські авторитети.

На протязі свого життя в своїй науковій роботі я намагався йти вказаним Федором Івановичем шляхом.

Вважаю своїм обов’язком передати цей морально-етичний заповіт тим, кому судилося продовжити дослідження історії українського мистецтва, отже, і Вам, Сергію.

Таранушенко

14-ХІІ-1968

Київ”.

Думаю, Стефан Андрійович реаґував тут на мої перші успіхи. У вересні 1968 року моя курсова робота про Нарбута, написана на другому курсі українською мовою (!), одержала медаль на всесоюзному конкурсі на кращу наукову студентську роботу [21]. Разом по Союзу таких медалей було вісім: шість одержали вихованці Московського історико-архівного інституту, і дві – студенти з решти СРСР. Серед москвичів був Євгеній Добрушкін, з яким ми ще довго листувалися. Він написав курсову чи дипломну проти татіщевських звісток, які ніде більше, крім його „Історії”, – в жодному літописі не мали відповідників. Звичайно, єврейське лоббі Женю підтримувало: на вченій раді потрібна людина почала гортати його двотомник так, щоб ніхто більше не зміг узяти його до рук, а отже й причепитись. Мене тоді не лоббіював ніхто. Але невдовзі я обійшов факультетське начальство сам. Уже очоливши НСТ, поніс причинок Добрушкіна Федорові Павловичу Шевченку для УІЖ’у, а разом з ним подав і свою статтю про історизм Нарбутових творів. Обидві статті було надруковано, причому мою було скорочено вдвічі [22]. На жаль, перебуваючи на злеті, я не здогадався засісти за дисертацію, а Таранушенко й міг би, але не підказав. Він сам не вмів робити кар’єри. Тоді я ще не розумів, що, раз відчинившись, двері можуть зачинитися.

Примітки

18. Білокінь С. Мистецтвознавець, етнограф: До 80-річчя від дня народження С.А.Таранушенка // Народна творчість та етнографія. 1969. № 6. С. 67-69.

19. Інститут рукопису НБУ ім. В.І.Вернадського. ІІ, 19000.

20. Білокінь С. Стефан Таранушенко // Український календар. 1979. Варшава: УСКТ, [1978]. С. 91-95; Його ж. Велетень мистецтвознавства // Пам'ятки України. 1989. № 3. С. 12-18. Пор.: Його ж. Двадцяті роки в житті і діяльності С.Таранушенка // С.А.Таранушенко та проблеми вивчення мистецтва Слобожанщини XVIII-XIX століть: Тези доповідей та повідомлень науково-теоретичної конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження Стефана Андрійовича Таранушенка (1889-1976). Суми, 1989. С. 7-10.

21. Наказ Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти СРСР від 24 вересня 1968 року № 727.

22. Білокінь С. До питання про історизм у творах Г.Нарбута // Укр. іст. журнал. 1971. № 3 (120). С. 111-113.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2658

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.