Загибель Алли Горської
Сергій Білокінь
Минуло понад двадцять років від Аллиної смерті, як мені відкрилася слідча справа з архіву прокуратури Київської області. Моя найглибша подяка за це Борисові Тимошенку. Справу об'єднано з двох слідств («производств»). Перше присвячено убивству Алли, друге — про так зване самогубство Вікторового батька. Зараз справа має № 10092, зветься «по обвинению Зарецкого Ивана Антоновича» і містить 350 аркушів. Почато її 3 грудня 1970 року, закінчено 23 січня 1971 року. Мала вона зберігатися 15 років (позначка — «Хр[анить] до 1986 г.»), тож збереглася цілком випадково, можна сказати, якимось чудом (ніби десь завалялася).
Щоб усе це студіювати, треба мати передусім добрі нерви. Там є фото мертвої Алли, зняті з різних точок (як на мене, якісь незрозумілі плями — чомусь на попереку!), фото деформованої голови старого Зарецького. У паперах багато прикрих інтимних подробиць, які — просто переконаний — ніде й ніколи не треба розголошувати: широкому загалові знати це ні до чого.
З точки зору прокуратури, слідство вели на дуже високому рівні.
А було це так. 3 грудня 1970 року прокурор Васильківського району Яцівський написав постанову. Він встановив, що другого грудня увечері в будинку Івана Зарецького, Вікторового батька (Васильків, вулиця Юних комунарів, 8), «обнаружен труп жительницы города Киева Аллы Александровны Горской с признаками насильственной смерти», тож Яцівський ухвалив порушити кримінальну справу, а ведення слідства доручити слідчому прокуратури Васильківського району юристові 2 класу Наконечному. Але минуло кілька днів, втрутилися „вищі сили”, і 7 грудня з'явилась інша, зовсім інакша постанова. Перший заступник прокурора Київської області старший радник юстиції В.В.Русанов ухвалив: доручити розслідування даної справи заступникові начальника слідчого відділу прокуратури Київської області радникові юстиції В.І.Вікторову [5], прокуророві-криміналісту прокуратури Київської області радникові юстиції Г.Е.Баумштейну, слідчому прокуратури Києво-Святошинського району юристові 1 класу Г.Є.Страшному; за старшого групи призначили Вікторова. Як бачимо з чину останнього, тут справді серйозний рівень. Порівняно пізня дата другої постанови (7 грудня) відтворює завершення певних процесів: вищі сили в Києві втрутились у слідство ще задовго до цього числа. Це з сукупності інших документів зрозуміло й так.
Про характер слідства цікаво свідчать ще два папірці з різних місць справи. 18 грудня начальник слідчого відділу прокуратури Київської області радник юстиції Ю.Антоненко звернувся з запитом до бєлгородського прокурора: «Ответ шлите без напоминаний, т. к. дело на особом контроле в прокуратуре УССР» (арк. 135-136 зв.). А 5 січня слідчий Страшний зажадав у київського міського архіву ЗАГС виписку про шлюб Алли й Віктора: «Ответ шлите без напоминания, т. к. дело на особом контроле» (арк. 40).
Але, як то кажуть, з великої хмари та малий дощ. Як вважає Борис Тимошенко, у справі чимало недотягнень. На фотографіях зафіксовано плями крові на стіні, на газеті з виступом Громика й мішечку, але не проведено експертизи, під яким кутом могли падати ті краплі в залежності від напрямку замаху знаряддям убивства, а це важливо для відтворення моменту. Є фото місця біля залізничної колії, порожнього вже, де виявлено тіло Івана Зарецького, але немає фотофіксації, як саме тіло лежало. Більше того, відомо, з якого поїзда його вперше побачили, але не розшукали того поїзда, що власне мав би його вбити. Тим часом без цього розшуку немає певності, чи міг той поїзд вбити його взагалі, у принципі. Річ у тім, що тільки записи т. зв. швидкометра могли б з'ясувати швидкість поїзда на даному відрізку дороги. А це має значення, бо за швидкості надто великої повітряна хвиля усе з полотна, навпаки, несе геть. Далі, сантиметрах у десяти над рівнем рейки тепловози мають перед колесами таке пристосування, що скидає з рейок усе хоч трохи вище. Лишилось нез'ясоване, таким чином, чи був обладнаний цим пристосуванням той конкретний тепловоз, що мав би Зарецького вбити. І ще не все. Згідно з експертизою, Іван Антонович поклався на рейки горілиць, а так самогубці не лягають. Одне слово, смерть Зарецького-старшого якась дуже незграбна. Не кажу вже про чутку, мовляв, його трохи пізніше викопали навіщось із могили. До речі, перевірити оцю останню чутку якраз найлегше.
Я не юрист, отож для мене найважливіші свідчення про вбивство Алли — це два протоколи допитів Віктора Зарецького. Перший допит провів слідчий Наконечний 4 грудня, другий — 22 грудня — слідчий Страшний, причому в другому випадку Віктор записав свої зізнання власноручно.
Оголошуючи ці матеріали на Вікторовому вечорі навесні 1992 року, я прибрав усі особисті моменти, вважаючи, що перед публікою розглядати приватні подробиці не слід. Зараз, для науки, публікую ці тексти повністю як основоположні документи. Саме порівняння повних текстів виявляє велику різницю між ними. Той, що містить свіжіші враження, об'єктивніший, другий — тенденційний. У другому замучений Зарецький розробляє вже ту, відому, потрібну слідству, версію і підпирає свої відомості таким чином, щоб її докладно обґрунтувати й проілюструвати. В цілому ця версія виглядає навіть переконливо, але перш ніж навести самі тексти, подам дві деталі. Перша: незадовго перед смертю Віктор казав декому з відвідувачів, що хоче зібрати кілька душ — визначних діячів культури, кому він довіряв,— щоб розповісти те, що, власне, він про Аллину загибель думає. Така зустріч, на жаль, не відбулася. І друга деталь: я навідав Віктора десь на четвертий день після того, як його пустили з арешту,— він перебував на межі божевілля і був як оголений нерв. Мені сказав він, що піддався на їхню версію про батька, «інакше звідти живий не вийшов би». І Віктор докладно розповів мені про глибинну родинну драму, у якій Вікторів батько й батько Аллин представляли соціально антагоністичні суспільні групи, і конфлікт їхній мав характер онтологічний. Перед нещасним Віктором вивалили з мішка голову його батька, але й після цього він зв'язав ці дві смерті в одну не відразу й лише з підказки. Адже лишається прикрий факт: Віктора взяли 2 грудня, а протокол першого допиту датується лише 4. Лишається запитати, де ж протоколи за 2 й за 3, себто за перші півтори доби?! Якщо в них ішла нескінченна розмова, то де ж її запис? Невже Віктор говорив таке, що не вписувалось у версію, на якій зупинились слідчі?
Отож, ось що відповів Віктор на серії запитань 4 грудня:
«По суті справи про вбивство моєї дружини Горської Алли Олександрівни пояснюю слідуюче. З Горською я одружився в 1952 році під час навчання в Київському художньому інституті. Проживали ми весь час у м. Києві. В 1954 році у нас народився син Олексій. Батьки мої, а також мати Алли були в якійсь мірі незадоволені нашим шлюбом. Особливо незадоволена була мати Алли. Проте все це не заважало нам жити дружно. З 1967 року мої батьки переїхали жити з м. Бєлгорода в м. Васильків. В березні 1970 року померла моя мати. Коли померла моя мати, ми пропонували батькові Зарецькому Івану Антоновичу переїхати жити до нас в м. Київ, проте він категорично відмовився. На мою думку, квартира в Києві, де його дружина померла на [його] руках, нагадувала про її смерть. А друге це те, що він недолюблював мою дружину. Після смерті матері батько змінився — став крайнє замкнутий, нічим не цікавився. На моє запрошення приїхати на день народження мого сина батько приїхати відмовився. Я відчував, що батько незадоволений мною як чоловіком, який попав під вплив своєї дружини, він не хотів розуміти, що в нашій родині питання кухні й побуту не могли стояти на першому місці. Ми були художники і на перше місце ставили питання творчої праці. І коли я починав розповідати про наші роботи і про той вклад, який вносила Алла в ці роботи, батько ставився до цього скептично. Ще раніше Алла сказала, що слід було б взяти швейну машинку, якою користувалась ще моя бабушка, до нас як родинну реліквію для мого сина Олексія. Мені відомо, що Алла домовилась про це з батьком. 27 листопада 1970 р. батько говорив з Аллою по телефону і остаточно домовився з нею про те, що вона виїде в суботу 28 листопада зранку в м. Васильків. Вони домовилися на 6 год. ранку, тому що він гарантував вантажну машину для перевозки швейної машини тільки на ранок. В цей вечір до мене прийшли мої друзі Коваленко Михайло Захарович, Засенко Петро і мужчина по імені Данило [Шумук]. О 24 годині Алла вибачилась, що їй потрібно рано їхати, і пішла спать. Данило розповідав про своє життя. Ми розійшлися о другій годині ночі. Я пізно ліг спати і пізно встав 28 листопада. Дружини вдома вже не було. Я знав, був упевнений, що вона поїхала в м. Васильків до батька. 28 листопада я цілий день був дома. Може, виходив купити сину поїсти. Готував обід. 29 листопада 1970 р. я также був цілий день дома. Під кінець дня 29 листопада я був дуже стурбований, що нема дружини. По моїм розрахункам, вона повинна була уже приїхати, її затримку я пояснював собі тим, що вона поїхала до мого одинокого батька і може в чомусь допомога. В неділю і понеділок мені вже снилися кошмари, я піднімав голову і аж струшував її від цих кошмарів. 30 листопада я, прийшовши з майстерні, після 22 години замовив телефонну розмову з викликом на переговорний пункт Зарецького Івана. Причому замовлення я просив як можна раніше, але мені дали на 16 годину на 1 грудня. Приблизно о 16 год. 20 хвилин мені дали абонента, але ніхто не прийшов на розмову. Я негайно поїхав в м. Васильків. Уже на початку 10 години я був у Василькові. Я прийшов до квартири батька. Світла в квартирі не було. На стук в двері і вікна ніхто не відповідав. Хата була мертва. Мене взяв жах, знаючи ненависть мого батька до Алли. Я стукав у двері до сусідки Оксани, але мені ніхто не відповів, і я пішов у райвідділ міліції. Діжурному я пояснив ситуацію. Мені відповіли, щоб я пішов і постукав краще. Я просив фонарик, але мені відповіли, що немає. Я пішов знову до хати батька, стукав, дивився в вікна, але нічого не міг побачити. Я пішов до крамниці, купив сірники і знову вернувся до хати, світив сірниками, але нічого не бачив. Я знову пішов до міліції. Сержант з ліхтарем пішов зі мною до хати. В замочній скважині він знайшов квитанцію про визов батька на телефонну розмову. Сержант також нічого не зміг зробити. Ми не хотіли ламати двері, т.к. це питання повинна була вирішити міліція. Я знав, що це серйозна справа. Я повернувся до міліції і вимагав, щоб записали мою скаргу. В міліції мені сказали, щоб я ранком приїхав в міліцію. Сповнений стихійного жаху, не даючи собі відчиту, не спавши цілу ніч, я вирішив виїхати тимчасово з Києва вмісті з сином, щоб і він нічого цього не бачив, тим більше, що він дуже переживав смерть бабушки. Я повідомив Світличну Надію (це подруга моєї дружини), що щось трапилось з Аллою жахливе, в чому я був переконаний. Я дуже боюсь трупів, у мене сильна зорова пам'ять, і все це довго стоїть перед очима. Це на мене наводить жах до страшної травми. Я вважав, що я повідомив міліції про свої підозри, сказав про це подрузі, домовився з нею, що я подзвоню їй через десять днів і узнаю, чи поховали Аллу, якщо вона вбита. Через декілька днів я повернувся б в Київ і пояснював би слідчим органам. Я купив два білети на себе і на сина. Вечором 2 грудня 1970 р. я був затриманий слідчими органами.
Протокол мені прочитано, записано вірно.
В. Зарецький».
Після цього перед Віктором поставили окремо взяте питання:
«Як на Вашу думку, хто міг вбити Вашу дружину?»
Зарецький відповів так:
«Виходячи з тих стосунків, які склалися між моїм батьком і моєю дружиною, я вважаю, що він спеціально її викликав до себе, щоб її вбити і саме він її вбив, а потім покінчив життя самогубством. Батько мій був дуже рішучою людиною і все робив обдумуючи. Хворим він не був».
Другий зафіксований допит відбувся з колосальним розривом, бо датується аж 22 грудня, і ось його текст:
«З Аллою познайомився в 1948 році, коли був студентом 2-го курсу Київського художнього інституту, а вона була на першому. Одружився по великому, справжньому і красивому коханню в 1952 році. Син Олексій народився в 1954 році. Теща Єлена Давидовна Горська моє одруження і моє кохання до її дочки сприйняла невесело. Вона вважала, що Алла достойна більш ефектної пари. Мій батько тещі так і не бачив. Все моє життя родинне спостерігала мати, і всі розмови з тещею вона передавала моєму батькові. Мати мені прямо казала: «Вітя, іди від них, це не наші люди». Але Алла в усіх конфліктах з своїми батьками відносно мене (я маю на увазі тещу) стояла на моєму боці, а я, з свого боку, коли мої батьки хотіли відірвати мене від Алли, стояв на боці своєї дружини. Ми були нові люди, нове покоління радянських людей, ми кохали один одного, і нам було байдуже, що нам казали наші батьки. Коли я з Аллою почав працювати як монументаліст, то ми роботу підписували по алфавіту, і Алла стояла першою, а я другим. Покійна мати тихо намагалась мені довести, що Алла намагається чи забрати, чи скористатися моїм талантом. Всі свої болі вона виливала батькові. А я інтереси роботи ставив вище всього, і мені було просто байдуже, чи я перший, чи я останній, була б робота гарна. Але моїм батькам, які тільки і жили мною, це було не байдуже. За життя матері батько був кволий (маю на увазі останні роки, 2-3 роки), вона часто казала: «Полеж», і він дійсно лежав. Після смерті [моєї матері] змінився в кращий, більш активний бік, схуд, став рухливий, завів бороду. В Васильків з Бєлгорода мої батьки переїхали, щоб бути ближче до мене і онука Олексія. Це було їх життя.
Після смерті матері і Алла, і я просили батька переїхати до нас, тим паче наша робота зв'язана з частими від'їздами з Києва і нема на кого залишити сина. Батько відмовився на тій підставі, що в мене нічого немає, що я приймак. Всі спроби умовити його прописати людину, яка б за ним хоть трохи доглядала, ні до чого не приводили, він не хотів нікого бачити. Батько получав пенсію, паливо йому не треба, був в хаті газ (хата топилася газом). Я думав, що після смерті матері йому легше загоювати рани самому і що з часом я його заберу в Київ. Батько з Аллою домовились, що Алла забере швейну ножну машину. Алла хотіла, щоб машина (один з перших випусків «Зінгер»), якою бавився я, потім наш син Олексій (бавитись, я маю на увазі крутити нижнє колесо), пере[й]шла і до дітей Олексія як родинна реліквія ще від моєї бабушки, яка ще пам'ятала кріпосне право. Це питання стало після смерті матері, бо за її життя цього не могло бути, так як моя мати сама шила. Батько дзвонив по телефону відносно часто, і весь час питав тільки Горську, щоб домовитись конкретно, коли вона приїде по машину. Конкретно домовились в п'ятницю 27 вечором. Алла сказала, що вона в суботу виїде першим автобусом. Я зрозумів, що мій батько зможе забезпечити вантажну машину тільки зранку, чому Алла і виїхала так рано. Роботу в Гельмязові Алла кінчала разом з Йосипом Васильченком. Остаточно Йосип розраховувався сам, і, наскільки я пам'ятаю, вони поділили 100 крб. пополам (це було незадовго до від'їзду Алли до Василькова). Тому в моїй пам'яті зафіксувались ці гроші. Гроші Аллі були потрібні, бо за вантажну машину вона б не дозволила платити моєму батькові. В п'ятницю вечором у мене були люди — Петро Засенко, Михайло Захарович Коваленко, Данило Шумук. Алла о 12 годині вибачилась, сказала, що їй треба рано їхати, і пішла спати. Гості розійшлися пізно, десь о 2 ночі. Я ще помив посуд, підмів хату і ліг спати. Данило Шумук теж залишився ночувати у мене. Встали пізно, може, навіть об 11 годині, точно не пам'ятаю. Знаю, що пізно, потім готував сину їжу, він со школи приходить о (?) 2.30— 3 годині. В неділю теж просидів дома, бо домовлявся з Миколою Гришко, що він до мене прийде на годину дня, він передзвонив, що прийде о четвертій. В понеділок прийшов з майстерні і вже почав хвилюватись, що немає Алли. Якщо день-два її нема, я ще находив виправдовування, бо поїхала до літньої людини, може, залишилась в чомусь їй допомогти. Але знаючи, що Алла особливих симпатій не має до мого батька, вона не буде сидіти там зайву годину, знаючи, що я розриваюсь між кухнею для сина і роботою. Або якщо щось трапилось, мусить мені подзвонити.
В понеділок я замовляю терміновий виклик батькові на телеграф. Виклик мені дають на вівторок на 4 години дня. На розмову (десь 4.20) ніхто не з'явився. Я негайно виїхав до Василькова. В Василькові був десь на початку сьомої, підійшов до хати, світла немає. Тихо і страшно. Алла ділова жінка, вона поїхала по ділу (взяти машинку). Якщо батько хворий, вона мусить бути біля нього, якщо було щось дуже серйозне, вона б мене повідомила. Всякі прогулянки відпадають: вони один одному не симпатизували і говорити їм немає про що. Стукав сусідам, відповіді немає. Зразу пішов в міліцію і заявив про відсутність жінки і батька і заодно просив ліхтарика, щоб посвітити у вікно. Ліхтарика не було, а черговий порадив піти і постукати сильніше. Я пішов, стукав сильніше, потім пішов купити сірники. Світив сірниками, але вони дають тільки бліки на шибках і нічого не видно. Знов пішов в міліцію. Зі мною назад до хати пішов міліціонер з ліхтариком. На кухні він побачив таз з водою; в одній, сказав, що нікого немає, а в другій начебто хтось лежить, в дверях знайшов записку про виклик батька на переговори. Міліціонер теж стукав до сусідки, але ніхто не відповів. Коли я підтримував міліціонера, щоб він світив, бо немає за що вчепитись руками, я звернув увагу, що кватирка закрита намертво, мене обуяв стихійний жах, бо ні я, ні Алла не буде в хаті з закритою кватиркою. Ми працюємо в майстерні, де багато фарб, важке повітря, і тим паче в хаті батька вона не буде її закривати. Жах, або її там нема, або вона мертва.
Вернувся в міліцію разом з міліціонером, записали в книгу і домовились, що я завтра прийду.
Приїхав додому, сказав сину про свої передчуття. Це важко розповісти словами. Для мене більшого горя не може бути. Я безмежно любив Аллу, любив безмежно і своїх батьків, які мені віддали все, але я знав і ненависть батька до Алли. Мені син казав: «Тато, треба спочатку уладіть міліціонерскіе формальности, а потім їхати». (Я вирішив їхати в Ленінград, чому в Ленінград, син хотів в Ленінград, бо в Москві він був на канікулах). Я сказав сину, а нащо мені ці формальності, якщо в мене немає дружини і батька. Я тільки попередив в середу зранку її кращу подругу Надію Світличну, щоб вона на себе взяла всі формальності. Зібрався їхати аби їхать, передчуття жаху. Більшого горя для мене немає. Батько не любив Горських, не любив Аллу. Поки мати була жива, вони якось всі конфлікти згла[д]жувала. Батько вважав, що Алла вкрала мій талант. Він не погоджувався, що ми працюємо разом, і разом підписуємось, і що вона перша. Як людина він дуже рішуча і безкомпромісна, і міг піти на все.
Більше доповнити нічого не можу. Записано власноручно. В. Зарецький».
Що можна сказати з приводу цих протоколів?
Поїздку свою до Василькова Віктор описав на одному подиху, а на початку й наприкінці впадають в око смислові зриви, коли думка переривається і щось ніби уточнюється. Легко припустити, що слідчий стежив за написанням зізнання і в цих місцях втручався, прохаючи щось доповнити. Цікаво було б простежити, чи мали такі втручання тенденцію. Це предмет спеціальної студії.
З Аллиних і Вікторових друзів останні бачили її живою Михайло Коваленко, Петро Засенко, Данило Шумук і — Зарецький забув його чомусь назвати — Вадим Смогитель. Коваленка допитували, але протоколу його допиту в справі немає, як нема протоколів допитів решти. Чому слідчі не схотіли з ними зустрітися?
Зарецький розповідав, що за кілька тижнів до вбивства до них на Терещенківську зайшов специфічний такий суб'єкт з металевим поглядом. Різко запитав:
— Алла дома?
— Ні, немає,— сказав йому Зарецький.
Суб'єкт запитав далі виразно презирливим тоном (Віктор це підкреслив):
— А ты кто такой?
— Її чоловік.
Потім він прийшов іще раз, і Алла виходила до Шевченківського парку про щось із ним розмовляти. Хто він такий, від кого приходив, що від Алли хотів — лишилось загадкою. Віктор розповів про нього на слідстві, більше того, зробив начерк його обличчя, і таке виразне, яскраве свідчення слідчих, як казав Зарецький, вразило.
Під час різних слідств раз у раз буває потрібно описати чиюсь зовнішність. Вигадали навіть фоторобота, бо митці дають свідчення не часто. У справі є дві фотокопії портретних начерків Вікторового батька (арк. 241), — Віктор зробив їх там же таки, під арештом, спочатку для розшуків Івана Антоновича, а потім для ідентифікації. Ці рисунки збереглися, а от портрета того містера Ікс у справі чомусь немає. Його навіщось знищено, а розповідь про нього до протоколів не введено.
До справи підшито недатованого Аллиного листа до її свекрів. Лист має суто особистий характер і для свекрів був надзвичайно важливий, вони мали б берегти його як зіницю ока. Лист кінчається словами: «(…) никто не поймет, что Виктор положил зтому начало», і далі йде не крапка, а виразна кома. Інакше кажучи, другу, праву, половину аркуша відірвано і знищено. Хто й навіщо це зробив?
На допиті Віктор згадав Гришка. Микола Гришко за якийсь час сам їздив до Василькова і провів своє власне розслідування. Це він знайшов десь у смітті накладну брову, на яку не звернули уваги слідчі. Звідки вона узялася, хто її загубив — невідомо.
Нарешті, 26 листопада 1971 року начальник відділення слідчого відділу КДБ П.Пархоменко надіслав до прокуратури незареєстроване, без номеру відношення: «В связи с возникшей необходимостью просим дать указание направить в следственный отдел КГБ при СМ УССР архивное следственное дело по факту смерти Горской А.А. По минованию (sic) надобности дело будет возвращено» (арк. 351). Цікаво розшукати в матеріалах колишнього КДБ, для якої саме потреби брали вони тоді Аллину справу.
На жаль, минуло 22 роки, і час зітер усі сліди. Сьогодні можна й треба було б трошки продовжити те давнє слідство, при цьому щось уточниться.
Аллу вбито, до речі, зовсім не сокирою (арк. 268). Як показала експертиза, їй нанесено «4 удара тупым твердым предметом с ограниченной ударяющей поверхностью, которым мог быть молоток, представленный на исследование» (арк. 258). У помешканні Івана Антоновича у Василькові знайшли в різних кімнатах шість сокир. Він когось виразно боявся і хотів боронитися.
Особисто я вважаю, – докладної картини того, що сталось у Василькові вранці 28 листопада 1970 року, відтворити вже не пощастить. На мою думку, Алла Горська стала жертвою тодішнього режиму.
Примітки
4. Рід Севруків 1806, 1816 і 1832 був легітимований по Сквирському пов. (Чернецький Євген Анатолійович. Правобережний гербівник. Том ІІІ. Біла Церква, 2007. С. 123).
5. Коли люди день-у-день ходять до якогось певного архіву працювати, вони бачать, хто з них наскільки завзято працює. Виходячи перекусити, теж контактують. Одне слово, між ними складаються якісь стосунки. Отак і в мене склалися стосунки з дослідником історії репресій – прокурором Л.М.Абраменком. Він дарував мені свої праці, я йому – свої. Якось, обмовившися, що написав статтю про вбивство Алли Горської, я назвав імена слідчих, що розслідували її убивство. Леонід Михайлович сказав мені, що знайомий з В.І.Вікторовим і нас познайомив. Мені хотілося побачити його, порозмовляти з ним попросту як людина з людиною. На жаль, це був згаяний час. Як розумію тепер, моя зацікавленість не могла номенклатурному слідчому імпонувати. Мені хотілось, щоб він розглянув тодішні свої документи і кроки під інакшим кутом зору, тобто критично. Ясно, що слідчий, навіть перебуваючи у відставці, піти на таке не міг.