Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Біографічні матеріали / На зламах епохи / Остап Вишня

На зламах епохи

Остап Вишня

Сергій Білокінь

І це ще не всі репресовані наші друзі. Від дружини прозаїка Дмитра Борзяка (ув”язнений 1938 року, наступного року помер) Ніни Олексіївни Болдирєвої я вперше почув, але уже в сімдесятих роках, ім”я Тодося Осьмачки. Розповідала, як він приходив з англійським виданням „Макбета” в авосьці. Перекладав його, бачте. Вже після загибелі чоловіка, по війні Ніна Олексіївна жила в околицях печерської гімназії – у страшних нетрях, від яких, на щастя, не лишилось потім і сліду. Вона казала, що за Хрущова вперше наїлася. Померла вона у серпні 1997 року, переживши свого сина Михайла. Мала онука, який виїхав до Канади. Дала мені перезняти фото Дмитра, – жодних інших паперів у неї не збереглося.

З лікаркою Ніною Олексіївною і її колежанкою медсестрою Фаїною Павлівної Ємець мої батьки підтримували стосунки довгі роки і постійно позичали в Н.О. гроші. У дитинстві, як тепер кажуть, я мав проблеми. Фаїна Павлівна (мешкала на вулиці Саксаганського за музеєм Леся Українки, якого тоді ще не було, не доходячи до Толстого) розлучилась із чоловіком, і після поділу майна у неї лишилась тільки частина картин, які вони свого часу назбирали. По суті, це була перша колекція в моєму житті, яку я бачив.

З 1951 року мама працювала коректором у газеті „Вечірній Київ”. До бригади коректорів входили Галина Костянтинівна Рудинська, племінниця репресованих брата й сестри Михайла і Євгенії Рудинських (дочка Марії Рудинської) та Ніна Долинська, бригадир коректорів (дружина популярного прокурора).

Десь на початку 1950-х я побачив Євгенію Яківну Рудинську вперше. Ми йшли бульваром Шевченка й зустріли її біля Першої гімназії. Наскільки розумію, горішній поверх був тоді переданий під житла, і там влаштувались і Рудинські. Але найближче мама, а за нею і решта моїх родичів, приятелювала з Шурою Бєлоусовою, яка незадовго перед тим вийшла заміж за архітектора Якова Ковбасу.

Яків Федосійович відіграв важливу роль у моєму житті, позичаючи для мене у свого приятеля й співавтора Івана Макаровича Гончара книжечки українського Пікуля – Адріана Кащенка. У перших класах совєцької школи така лектура не могла не справити враження, справила й на мене. Досі пам”ятаю окремі сюжети, наприклад, оповідання „Козацька помста”. Ковбаса пережив багатьох моїх родичів – батька, бабусю, тітку Катерину, яку я дуже любив, і її чоловіка-шляховика Григорія Волковича. Він спроектував наш родинний надгробок на Байковому кладовищі, ідея якого належить мені: це чудова шрифтова робота. Кожне ім”я написано своїм шрифтом, що відповідав характерові людини. Свого часу Яків Федосійович навчався разом із зятем Остапа Вишні Леонідом Євтушенком та Володимиром Югаєм, приятелював з архітекторами Миколою Павловичем Тищенком, Мусієм Тимофійовичем Катерногою. Вони часто збирались „у Вишень” – спершу у 26-му помешканні Роліту, а потім біля Бесарабки, на Червоноармійській, 6 (пом. 16).

Як архітектор і сильний шрифтовик Ковбаса виконав також надгробки графіка Антона Хомича Середи та письменників Остапа Вишні й Леоніда Смілянського. Залюбки милувався на Байковому кладовищі надгробком Рудинських, якого зробив якийсь його попередник. Чомусь ніколи не було мови, хто ж конкретно його виконав. Дуже шанував (у ті часи!) Василя Григоровича Кричевського.

Павла Михайловича (Остапа Вишню) сам я ніколи в житті не бачив, але часто й багато бачив Варвару Олексіївну (1902-1983) – колишню акторку, першу українську Жанну д”Арк. Її оточував героїчний ореол: разом з дочкою від першого шлюбу Машою (Марією Михайлівною) вона поїхала за чоловіком на Північ і добровільно там поневірялась, щоб бути ближче до нього (Остап Вишня відбував в Ухтпечлазі, і від Варвари Олексіївни я вперше почув страшні топоніми Кожва й Чіб”ю). Як казав колись Ол.Дейч, діяч культури повинен вміти обрати собі удову. Я знав такі перевірені на міцність подружжя, які (хоч це ніби й гріх) можна назвати щасливими. Такі були Іван і Льоля Світличні (тьотя Льоля!). Після чоловікової смерті і Варвара Олексіївна цілком присвятилася його пам”яті, свято берегла його кабінет і вітальню, сподіваючись утворити музей, для якого збирала все потрібне. На жаль, музей не відбувся, а онуки Мар”яна й Павло не зуміли зберегти спадщину, яка їм дісталась, хоч в архіві-музеї їм пропонували чудову кімнату. Була золота осінь, і кімната виглядала як казка.

А до мене дійшла естафета споминів.

Діставши – по війні – в чудовому стані чотири томи своїх „Усмішок” (К.; Х., 1930), Остап Вишня беріг їх як зіницю ока. Варвара Олексіївна вишила на грубому полотні орнамент, і так цю книжку й було оправлено. На початку письменник урочисто й рішуче написав: „Як хтось не поверне мені цієї книги – уб”ю й поховаю без панахиди. Остап Вишня. 1948 р.” Значущий напис. Це ж Павло Михайлович зробив його, виходить, після лагеря, повернувшись в Україну. Видання вже багато років як було заборонене. У письменницькому кабінеті воно лежало як реліквія в інкрустованій шкатулці. Коли за кілька років готувався двотомник – його перше велике повоєнне видання, – „Усмішки” потрапили до видавництва. Молоді працівники, розуміється, могли вже й не знати цих творів, старші пригадали таке близьке їм, незабутні часи молодості. Одне слово, коли книжка повернулась нарешті додому, вигляд мала вона доволі-таки печальний.

Варвара Олексіївна була завантажена спогадами про людей, безліччю яскравих ситуацій. Несла з собою ті стосунки, що існували між ними колись. Шкода – магнітофони ще тільки починалися, а писати вона трохи остерігалась, хоч писала гарно.

–… Микола Садовський питав Павла Михайловича, чи знайомий він із Петровським, „старостою”. – „Авжеж”. – „І могли б до нього зайти?” – „А чому ні?” – „То скажіть йому, щоб повернули мені хутір. Ну, що їм зробиться, як у них буде один поміщик?!”

В.О. пам”ятала своє. А часом і те, що говорили люди з покоління попереднього. Наприклад, мати розповідала їй:

– Гетьман Скоропадський запросив до себе Садовського – хотів навчитись володіти булавою. Приходить Микола Карпович до театру. Загальний інтерес:

– Ну що? Як? Який?

– Та! Тьху, г…, а не гетьман!

Отаке ставлення.

Або як Вишня, Тичина й ще хтось були у Скрипника. А той, міркуючи собі, з чого почати, розіграв сценку. Буркотливим таким, характерним голосом:

- Сідайте.

До Вишні:

- То це Ви Тичина?

- Ні, я Вишня.

До Н:

- То, значить, Ви Тичина?

- Ні, ось Тичина.

- А! Так ось який Тичина!

Причому Тичину він бачив разів сто, ще і з портретів знав. Може, докоряв йому, що вони особисто ще не знайомились?

Отаких дрібниць і дрібничок можна було зібрати тоді масу. На початку шістдесятих були живі не просто окремі люди – тривало ціле середовище. Усе відродження двадцятих років – тільки що без відстріляних головних дійових осіб.

(Чи описані тепер роки шістдесяті? Боюсь, усе так само. Таранушенко любив повторювати: „Мы ленивы и нелюбопытны”.)

В.О. збирала твори Павла Михайловича, особливо ретельно – де тільки могла і як могла – видання тих часів. Вона спеціально їздила до Кам”янця, де просиджувала у сховищах над газетами часів Директорії, вибираючи його перші фейлетони, систематично одержувала вирізки з поточної преси (була в ті часи така послуга), постійно приймала групи школярів з усієї України. Біля меморіальної дошки за її життя завжди – навіть узимку – стояли живі квіти. У Варвари Олексіївни я вперше прочитав спогади про Остапа Вишню, які написав на еміґрації березілець Йосип Гірняк. Вона тримала їх у наївному „сховку” – під ванною. (Де ще, питається, в совєцькому помешканні можна сховатись?!) У Номиса була приказака: „Багато в решеті дірок, а вилізти нікуди”.

Одного разу Варвара Олексіївна дозволила мені переписати два не опубліковані вірші, які легко називали забороненими, хоч по суті їх ще й не подавали на дозвіл чи заборону:

Доля

Кругляк Юрій

Щось подібну свого часу

Долю дав всевишній

І Шевченкові Тарасу,

І Остапу Вишні.

Перед кривдою не мліли.

Їх не брали дрижні,

Бо в Тараса серце сміле,

І в Остапа Вишні.

Їх палаци не ласкали,

І в палати пишні

Ні Тараса не пускали,

Ні Остапа Вишню.

Ніжні душі на привалах,

Стрепети і крижні

І Шевченку милували,

І Остапу Вишні.

І обидва далеченько

Побували грішні –

Десять літ дав цар Шевченку,

Стільки ж мав і Вишня.

Й не було чинів, їй-Богу,

(Бо ж обидва – нижні!)

Ні в Шевченка рядового,

Ні в Остапа Вишні.

І якось воно так сталось,

Що кутки затишні

Ні Тарасу не дістались,

Ні Остапу Вишні.

Й грошенята в ощадкасі

Не водились лишні

Ні в сердешного Тараса,

Ні в Остапа Вишні.

Ні медальок, ні регалій

(Бо ж гріхи колишні)

Ні Шевченку не чіпляли,

Ні Остапу Вишні.

Та обидва вони всюди

Славу мають втішну,

Бо й Тараса люблять люди

І Остапа Вишню.

Характер письменника-гумориста, та й Кругляка, ніби не надавався на те, щоб писати щось викривальне. З другого боку, сам предмет не дуже відповідав колисковому ритму вірша і його все-таки добродушному настроєві.

Тим-то багато потужніше враження справив на мене вірша Мечислава Гаска, молодшого товариша Павла Михайловича, що розділив з ним перебування в УхтПечЛазі:

Над Щелья-Юром юрти хмар

Мечислав Гаско

П.М.Губенкові

Над Щелья-Юром юрти хмар

І в снігу мареві Печора,

І чорнобривий вечір марить

Сьогодні знову, як учора.

У дебаркадера чардак

Вдивилась кедра біла брила,

Що над ріки пухнастий тракт

Простерла віт-куріпок крила.

Брезент зелений задубів

Снігами вкритого намету.

І скрип саней, під вітру спів

За ним вчувається поету.

На нарах довгих лежимо

І на столі коптить гасниця,

І рідний край, як дальній сон,

Мені ввижається чи сниться…

Горить у грубі скрибок жмут,

А в узголов"ї іней білий.

Хтось вніс совик. Кладуть хомут.

І зайди біля груби сіли.

Один схилився прикурить,

І світло блимнуло на лави:

"Павло Михайловичу!" вмить

Почулось разом з "Мечиславе!"

Війнуло начебто теплом,

Чи лиш ятрить болючу рану,

І тужні згадки за столом

Сплелись з квиліннями бурану…

Над Щелья-Юром юрти хмар

І в снігу мареві Печора,

І чорнобривий вечір марить

Сьогодні знову, як учора.

Щелья-Юр, 1935 р.

–… Павло Михайлович ніколи не потів. Сухенький такий був. А після арешту, як перейшов на казенну одежу, мені повернули його білизну. І там плями були – до ліктів. Видно, прошибало здорово…

Вишня любив Чехова. Коли Павла Михайловича арештували – принесла йому у передачі, але там читати його він не зміг. Чехов виявився – не для в”язниці.

Особливо любила В.О. старих друзів Павла Михайловича. Просто приголомшила смерть Максима Рильського, його друга найближчого. На похороні Максима Тадейовича Маківчук сказав їй:

- От, аби ж знать, чи зустрінемось на тому світі! Прийшов би – всі свої… Ну, як ТАМ? – спитають. А…! – в останню мить роздумав вилаятись, тільки рукою махнув. – Вишня і Рильський – це отакі! отакі діри в літературі, і нічим їх затулити…

А 25 червня 1964 я занотував її розповідь, як Рильський помирав.

– Ви спали цієї ночі?

– Ні. Лежу оце з закритими очима. А вони думають, що сплю.

– Що, голівка болить? – як дитину питаю.

– О, все тіло болить.

Біля нього лежали „Война и мир” і Чехов. Це були останні його книжки. І „Чорні акації” Віри Вовк, які дав мені прочитати Володимир Якович П”янов, я – Варварі Олексіївні, а вона вже Рильському.

Коли його не стало, Варвара Олексіївна спитала мене – я привіз із Трускавця кілька чудових рушників. Найкращого вона поклала йому у труну під голову. А я стояв у почесній варті. Мабуть, збереглося зображення – тоді багато фотографували.

Поштою Варвара Олексіївна одержувала варшавську газету „Наше слово” з місячним додатком „Наша культура”, а також торонтську дуже нудну газету „прогресивного українця” Петра Кравчука. Роблячи дуже нечисленні витинки – бо тільки про Вишню, – вона віддавала решту мені, і я їх різав далі. А „Нашу культуру” намагався докомплектовувати і з великим інтересом перечитував. Ясна річ, у ті роки це було багато цікавіше, ніж усі київські газети разом узяті. З 1960 року мені пощастило зібрати повний комплект „Українського календаря”, з чого я дуже пишався. Заповнити лакуни було не просто. Згодом до цих видань я й сам трохи дописував.

Якось ми йшли з Варварою Олексіївною Театральною вулицею (куди й чому, вже не пригадаю), і вона показала мені будинок перед золотоворітським сквериком: „Отут жив колись Павло Михайлович”. Багато пізніше, переглядаючи котрийсь передреволюційний річник „Весь Киев”, я переконався, що це справді перша київська адреса Остапа Вишні. Це мене дуже порадувало, бо як інакше – без прямої вказівки – було переконатись, що носій популярного прізвища Губенко – в даному випадку саме він?

Тоді, до 1981 року, я писав вірші, здебільшого політичні, один був присвячений пам”яті Остапа Вишні. Пам”ятаю рядки:

Від Кожви до Чіб”ю сніг посіявся,

Від Чіб”ю до Кожви чи пурга, чи смерть…

„Пурга-чи-смерть” римувалось тут із „вдячности”.

Варвара Олексіївна допомагала мені формуватись. Ввела до письменницької кімнати книгарні „Сяйво” на першому поверсі їхнього дому, сказавши Вірі Семенівні, що я її племінник. Узяла там для мене „Бег времени” – останню прижиттєву – підсумкову книжку Ахматової, яку я відтоді полюбив (моїй „тітоньці” належався, зрозуміло, лише один примірник). Познайомила з Галиною Маркіянівною, дружиною Дольда-Михайлика, в якої я придбав тритомник Максимовича і дев”ять томів „Історії України-Руси”. Галина Маркіянівна і їхній син Дорік (Доріан) невдовзі померли, але багато книжок у Доріка придбали ми з Євгеном Поповичем, який мені позичив гроші на ту акцію. Це були часи взаємних добрих жестів, і я у свою чергу „відмовився” від тритомника Михайля Семенка і навіть „Звиногородщини” Агатангела Кримського.

В.О. була в курсі всіх історико-літературних новин, і її стараннями я побував на всіх спілчанських вечорах, присвячених письменникам Розстріляного відродження. 1965 року вона викликала мене на бульвар Шевченка і десь біля першої гімназії попередила, що відбулись арешти. Того вечора я нищив свої папери, зокрема подер кілька зошитів своїх ранніх щоденників. Вона бачила арешти 1933-34 і пізніших років і берегла тих, за кого відповідала.

Одного разу Варвара Олексіївна взяла мене з собою до Умані, де я познайомився (потім трохи листувався) з Надією Віталіївною Суровцовою і єдиною есеркою, яку я знав на своєму віку, – Катериною Олицькою. Генеалог Дмітрій Міхайлович Шаховськой розповідав мені згодом, що приятелював з іншою есеркою – Татьяною Бакуніною, але вони обоє жили у Франції, а тут це була дивовижа. Яскраво антисовєцькі спогади Олицької вийшли друком 1971 року у видавництві „Посев”. (Уже за незалежності мені їх надіслав з Вашінґтона син композитора Ольховського Юрій Андрійович, і я їх радо цитував у „Масовому терорі”).

Свої спогади інакшої орієнтації (на думку ГБ, все одно антисовєцькі) Надія Віталіївна винесла нам у вигляді товстелезного машинописного стосу. Прочитати за ніч так багато – було річчю немислимою, і Варвара Олексіївна прийняла єдино правильне рішення: обмежитись тим, що було відомо найменше. Отже, ми прочитали розділ про Дмитра Донцова, де пояснювалося, яким побитом він легко подавав найкарколомніші цитати, – вів, бачте, таку підручну картотеку. А в останньому розділі „Алюмінієвая бабушка” Надія Віталіївна розповіла, як повернулась до Умані, а що жила спершу хто зна де й не мала меблі, обмежувалась алюмінієвими ослінчиками, і сусідські діти саме так її й прозвали – „Алюмінієвая бабушка”. У виданій книжці немає ні першого, ані другого місця. Де тепер ті спогади в редакції, яку ми читали?

Зараз відомо, що ГБ їх вилучило (невже справді потім спалило?). Видано явно іншу, коротшу редакцію, на параграфи не розбиту, а з текстом менш-більш суцільним. Паперу на друкування йшло в авторки дуже багато, але, мабуть, зо два повні примірники все-таки існували? „Якби ж то знаття!” – таку одну з найхарактерніших рис українців визначив у „Чухраїнцях” Остап Вишня. Якби можна було прозирнути в майбутнє, один примірник можна було врятувати. Ми вертались автобусом, як і приїхали туди. До речі, Надія Віталіївна мала кілька листів Солженіцина, і коли завідуючий рукописним відділом ЦНБ вів з нею переговори щодо архіву, вона запитала: „А листи Солженіцина Ви візьмете?” На той час страшніших паперів в СРСР – після „Архипелагу” того самого автора – не існувало. І він відповів: „Візьму!”

В Умані я вперше прочитав „Реквієм” Ахматової. Спершу я залишився до нього байдужий: текст виглядав надто лапідарним, уривчастим, а я ще мало знав. У Надії Віталіївни на показному місці стояв портрет Хвильового – ґравюра Василя Вечерського. Власниця вважала його не схожим, але експонувала з пієтизму до Хвильового. Зрештою, іншої пам”ятки по ньому вона просто не могла мати. Обличчям до відвідувачів у шафі стояла також якась демографічна праця Юрія Оксентовича Корчака-Чепурківського (3/15 грудня 1896, Кишинів — 20 серпня 1967), з яким вона листувалась [128]. Не можу не згадати тут, що від Варвари Олексіївни я маю деякі твори, які тоді не друкувалися, – „Чухраїнці” Вишні, а також „Кіт у чоботях” Хвильового, а також вірші Юрія Кругляка й Мечислава Гаска, з яким я був знайомий, на тему репресій. Наскільки розумію, він помер за перестройки ледве не від голоду.

Примітки

128. Ув”язнений 21 жовтня 1938 року.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3797

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.