Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Біографічні матеріали / На зламах епохи / Зацікавлення Михайлом Грушевським

На зламах епохи

Зацікавлення Михайлом Грушевським

Сергій Білокінь

У ті часи про Михайла Сергійовича Грушевського можна було розмовляти лише в кількох родинах, у кількох домах. Від Алли Анатоліївни Грушевської (Киянівський пров., 6, пом. 3) я маю кілька полиць “Киевской старины” й “Записок НТШ”, що належали кузенові Михайла Сергійовича – Маркові Федоровичу, єпископові УАПЦ. Вони мали грубезні полотняні оправи й червоні наліпки з ініціалами „М.Г.” Від Любові Іларіонівни Пустовійт, що мешкала з дітьми на Паньківській на третьому поверсі, одержав кілька фотографій Михайла Сергійовича, які я передав до Музею Грушевського. А на одну мою лекцію, що відбувались у музеї історії Києва, Варвара Степанівна Ткач принесла мені папери класика києвознавства член-кор’а ВУАН Володимира Івановича Щербини – те, що збереглось від його архіву. Не пригадую, з чим я тоді виступав, знаю тільки, що в ті роки мої лекції збирали великі зали – у Будинку вчених і в Музеї історії Києва. До війни Варвара Степанівна вчилась разом із моїм батьком й запросила мене до себе. Так я одержав від неї рукопис “Споминів” Грушевського. Коли знову її навідав (вона переїхала у Будинок музики біля станції метро „Либідська”), В.С. передала мені решту паперів і багато світлин Щербини.

Щербина мав трьох дочок. Спершу померла одна, тоді друга. Час був лихий, і третя дочка, не маючи кому передати, спалила все його листування. “Спомини” Грушевського пройшли непростий шлях – від Катерини Борисівни Кондратьєвої, довіреної друкарки М.С., до Щербин, від них до Варвари Степанівни, тоді до мене. У 1988-89 роках я опублікував ці “Спомини” повністю у журналі “Київ” (тепер маю підготувати їх для окремого видання, – це велика робота). До речі, назву “Спомини” дав цьому твору я, бо в рукопису заголовка немає. А фото К.Кондратьєвої для цієї публікації мені передала гомеопат Тетяна Дем’янівна Попова, з якою мене познайомив Бердичевський. Віктор Зарецький портретував її батька. До речі, перші томи перевидання „Історії України-Руси” здійснено з моїх примірників. У державних бібліотеках книжки, як правило, дефектні, до того ж із печатками, так що на них дивитись неприємно.

Коли наша родина виїхала з ботанічного саду у міське помешкання на розі Паньківської й Микільсько-Ботанічної вулиць, я навчався в першому класі. На початках першого класу ходив до 135 школи на вулиці Михайла Коцюбинського, де колись діяла сьома гімназія (Валькера) й викладали українці Дмитро Ревуцький (убитий під час війни) і Василь Дога (ішов по процесі СВУ), а також росіяни, як-от син поліцмейстера Владімір Живоглядов. З його дочкою я познайомився у „гоголівських старушок”, – вона мешкала на Паньківській, 1, разом з родичкою Володимира Федоровича Дурдуківського, що керував знаменитою Першою трудовою школою. Після переїзду й до кінця я навчався у 45-й школі (на Володимирській, між ректоратом, де мешкав у родині Карпек Георгій Нарбут, і тим будинком, де тепер музична школа, а колись жив Симон Петлюра). Нас прописали тут 22 грудня 1955 року.

Що тут стояв колись будинок Грушевського, вперше оповів нам добрий друг моїх батьків – історик архітектури Микола Павлович Тищенко, якому нещодавно минуло 90 років [44]. Родина Грушевських стала відтоді наскрізним сюжетом моїх інтересів. Я цікавився всім, що могло бути мені приступне в ті роки. 1981 року надрукував низку статей в енциклопедичному довіднику про Київ [45] – Паньківщина (С. 452), вулиця Степана Халтуріна (С. 659), Микільсько-Ботанічна (С. 383) і Тарасівська (С. 583). Водив екскурсії [46], розповідаючи те, чого не міг сказати у статтях [47]. Тож не міг нарадуватись, коли на новій міській мапі з’явилась назва „Паньківщина”. А згодом було передрукувано з моїми коментарями з торонтського журналу „Нові дні” спогади дружини Василя Кричевського Євгенії Михайлівни (сестри Данила Щербаківського) [48], де докладно розказано, як 1918 року большевики цей будинок розбомбили.

У передвоєнні роки нашу вулицю перейменували на Степана Халтуріна, і лише 1990 року з’явилась можливість увічнити ім’я Грушевського. У ті місяці скинути терориста Халтуріна з міської мапи було зовсім легко. Активістка нашої „комісії з найменувань і пам’ятних знаків” Людмила Проценко [49] хотіла перейменувати нашу вулицю на Грушевського, але ми з Максимом Стріхою домоглись більшого – назвали його іменем одну з найголовніших столичних вулиць, де стоять Верховна рада й Кабінет міністрів.

Природна річ, мене завжди вищою мірою цікавив будинок Грушевських у нашому подвір’ї. Кабінет Михайла Сергійовича був навпроти мого, а навпроти нашої кухні стояла якась тимчасова халупа. Пам’ятаю, як схвилювало мене, коли я побачив поруч із нею розсипані по землі папери, як побіг їх розглянути і був тяжко розчарований з того, що вони виявилися звичайною макулатурою. Нарешті познайомився з удовою графіка Пустовійта Любов’ю Іларіонівною, яка з часів Марії Сильвестрівни мешкала у самому їхньому помешканні на третьому поверсі праворуч. Я тремтів від хвилювання, коли вона водила мене по кімнатах: тут була спальня Грушевських, тут Марія Сильвестрівна проводила коло вікна довгі години, сподіваючись на „Колюню” (дочку, яка не повернулась ніколи). Ліворуч, до кухні йшов коридор. А тут, – показувала мені Любов Іларіонівна невеличку каюту з правого боку, – жив Петрицький. Мені дозволено було перенести з антресолів униз великий фотопортрет Михайла Грушевського. У важкій рамі його було вручено йому на згадку під час його ювілею.

Із родини Грушевських у сімдесятих роках в їхньому домі мешкала лише удова історика Сергія Шамрая (племінника Михайла Грушевського) – Валентина Іванівна Андрійко (4 листопада 1903 – 18 грудня 1983). Вони одружились 1924 року, щойно Грушевські повернулись до Києва, і тут Валентина Іванівна прожила все життя. У повоєнні роки або й раніше помешкання перетворилось на комуналку. Її сусідами була родина міліціонера, який і в хатніх умовах боровся з українським буржуазним націоналізмом в особі самотньої жінки – дружини ворога народу Шамрая й невістки, страшно сказати, самого Грушевського. Я запізнився ненадовго, ніби на якийсь тиждень: після якогось кухонного конфлікту Валентина Іванівна спалила останню теку з чоловіковими паперами. Вона передала мені зате коробочку зі скляними негативами чоловікових світлин, кілька примірників його „Київської козаччини 1855 року” і по одному – окремих відбиток інших його праць.

На початках незалежності Ярослав Ісаєвич написав: „Відомий історик і бібліограф Сергій Білокінь свого часу опублікував цінні бібліографічні матеріали, маскуючи їх як додатки до запрошень на конференції та літературні вечори. Робилося це тоді, коли іншим способом було неможливо обійти цензурні обмеження. Варто було б, щоб упорядник написав спогади про те, скільки зусиль і навіть хитрощів доводилося йому витратити, щоб провести текст через всі підводні камені” [50]. Справді, 1985 року під плащиком Клубу києвознавців я опублікував у вигляді буклету біо-бібліографію Сергія Вікторовича Шамрая – 65 позицій його праць і літератури про нього. Це був той максимум, на який можна було сподіватись 1985 року. Таких метеликів я видав понад 20 у формі запрошень [51]. Річ у тім, що на відміну, скажімо, від афіш запрошення не літувались (нормальним словом кажучи, не проходили цензури). Дозвіл цензури на запрошення був непотрібний. Я приходив до цензора, й ми з ним просто розмовляли – як людина з людиною.

Протягом багатьох років я систематично збирав видання Історично-філологічного та Соціально-економічного відділів УАН і маю тепер більшість із них. Тішуся, що маю всі томи, що вийшли, “Праць Комісії для виучування звичаєвого права України”, “Праць Комісії для виучування історії західноруського та українського права”, “Первісного громадянства”, усі 10 книжок “Етнографічного вісника” (“Етнографічного збірника” повністю я так ніколи й не зібрав), усі числа “України” за всі роки, починаючи з 1907 (на жаль, кілька чисел за 1925 рік у мене позичили й не повернули).

Дослідник стародруків Григорій Іванович Коляда після відсидки мешкав у Ташкенті: в Україні його не прописували. Він передав мені комплект окремих відбиток – своїх з дарчими написами і – новісіньких – Михайла Возняка. Нещодавно син Коляди (днями я довідався, що він помер) передав мені комплект його офіційних документів, а родичі Галини Павловської, що проходила у справі “Комітету визволення України” [52], – листи Григорія Івановича до неї. А я її теж добре пам’ятаю: вона прийшла на мою лекцію про СВУ до Будинку вчених. На “Комітеті визволення України” гепеушники вправлялися, готуючись до СВУ. Галина Минівна потрапила на Соловки. Уявляю, як прикро було їй чути, мовляв, „нічого не було”, адже вона чудово пам’ятала, як багато чого було насправді. Потрапивши 1990 року до Німеччини, я познайомився з Наталею Павлушковою і вперше в Україні написав про цю справу, як завжди в мене, проти течії [53]. Зі мною відразу було заведено полеміку.

Працюючи в рукописному відділі ЦНБ, я познайомився з симпатичною племінницею братів Маслових Іриною Олександрівною Лучник. Вона передала мені окремі відбитки їхніх праць.

Євгенія Олексіївна (дружина) й Тетяна Львівна (дочка) Льва Борисовича Модзалевського у Пітері (вулиця Тореза, 35) – матеріали братів Вадима Львовича й Бориса Львовича. Мене приголомшило, коли я побачив, що стіни їхнього помешкання були завішані портретами з „Малоросійського родослівника”, – я їх давно й добре знав.

До давніших книжок моєї бібліотеки належить така:

– Blanc Louis (1811-1882). Histoire de dix ans, 1830-1840. Tome premier. Paris, 1848.

Мій примірник, здобутий у драматичній ситуації (буквально з вогнища!) має дарчий напис:

„7 avril 1873. Il y a cela de remarquable dans la resistance lyonnaise qu’elle triomphe sans conp ferir (sic), par le senl effet de lattitude imposante du peuple” (T. 1. p. 425). Ayant a tracer ici quelyues lignes, jaichoisi de preference celles qui precident, sur que rien ne pouvait etre plus agreable au digne representant de cette noble ville de Lyon: mon excellent collegue et ami, Edouard Milland.

Louis Blanc”.

Текст цього інскрипту переклала пані Орися Стешенко: „7 квітня 1873. „В Ліонському повстанні знаменно (уваги варто) те, що воно взяло гору (затриюмфувало) без бою. Просто – вирішальну ролю відограв імпозантний вигляд (поведінка, тримання) народу” (ст. 425). Маючи на меті начертати (написати) тут кілька рядків, я вважав за найкраще вибрати ті, що подано вище, переконаний того, що ніщо не може бути приємніше гідному представникові цього шляхетного міста Ліон: моєму наймилішому колезі й другові, Едуардові Міллану.

Луї Блан”.

Спеціально я за ними не ганявся, але при нагоді сам збирав автографи. Наприклад, у моєму примірнику „Українського музею” (1927) під статтею про Черкаський округовий музей ім. Шевченка розписався автор – директор цього музею: „Дм.Бочков. 24.IV.1976”. Його інскрипт цінний тим, що у виданні трапилась похибка: надруковано „М.Бочков”, а так усе стало на свої місця.

Примітки

44. Невдовзі, 27 грудня 2004 року він упокоївся.

45. Київ: Енц. довідник / За ред. А. В. Кудрицького. К.: УРЕ, 1981.

46. Пархоменко Інна Володимирівна. Цікаво для всіх // Культура і життя. 1984. 11 листопада. № 46 (2750). С. 3.

47. Білокінь С. Сторінка з історії формування території міста Києва (Паньківщина) // Історичні дослідження: Вітчизняна історія. Вип. 8. К., 1982. С. 114-117; Його ж. Паньківщина // Комсомолець Полтавщини. 1982. 1 червня. № 67 (3847). С. 3; Його ж. Місцевість звалася Паньківщиною: 1. Латинський квартал, 2. Тарасівська вулиця, 3. Микільсько-Ботанічна вулиця, 4. Вулиця Степана Халтуріна // Прапор комунізму. 1986. 2 липня. № 155 (2551). С. 4; 3 липня. № 156. С. 4; 6 липня. № 159. С. 4; 9 липня. № 161 (2557). С. 4.

48. Кричевська Євгенія Михайлівна. Пожежа будинку Михайла Грушевського // Вечірній Київ. 1996. 1 жовтня. Ч. 204 ( 15585). С. 6; 2 жовтня. № 205 С. 5; 3 жовтня. № 206. С. 13.

49. Пор.: Білокінь С. Епіграфічні пам’ятки як історичне джерело і літературний жанр // Збірник на пошану Людмили Андріївни Проценко. К., 2000. С. 40-91.

50. Бібліографія українознавства. Бюлетень комісії укр. бібліографії Міжнар. асоц. україністів. [Вип.] І. [Львів,] Липень 1992. С. 22.

51. Найважливіші з них перераховані у вид.: [Кузьменко Олексій Дмитрович.] Сергій Білокінь: Бібліогр. покажчик. К., 1989.

52. Ченцов В.В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки. [К., 2000.] С. 150-157.

53. Білокінь С. СВУ – опера ҐПУ? // Наш час. К., 1992. № 12. С. 3.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2766

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.