Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Біографічні матеріали / На зламах епохи / Кость Зеров

На зламах епохи

Кость Зеров

Сергій Білокінь

Мамина розповідь

Вважаю, мені дуже пощастило, що я працювала колись разом з Костем Костьовичем Зеровим, одним із ґрона братів, що так багато зробили для нашої науки й культури. Подруга моєї сестри Ніна Іванівна Кривошия (за чоловіком Тверитинова), що приятелювала перед війною з поетом і перекладачем із німецької мови Михайлом Костевичем Зеровим, якось пригадала звичайний у ті часи поетичний турнір. Хтось продекламував епіґраму з невдалим рядком

Зeрових три брaти,

на що чи то Микола Костевич, чи то Михайло прореаґував віршованим експромтом, останній рядок якого виправляв невдалого піїта:

Зерoвих братів п’ять.

У березні 1962 року, повертаючись до ботанічної науки, я прийшла до Інституту гідробіології, а у вересні 1975-го, після смерті Івана Петровича, мене запросили до Ботанічного саду ім. акад. Фоміна. Оті благословенні десять років, навіть понад десять років я й пропрацювала в Інституті гідробіології, що містився тоді на Володимирській вулиці. Тепер там працюють уже інші люди, і про ті роки нагадує сьогодні тільки встановлена на фасаді будинку меморіальна дошка на честь нашого тодішнього директора О.В.Топачевського.

Кость Костьович працював старшим науковим співробітником у відділі загальної гідробіології, я – у відділі санітарної гідробіології. А що досліджували ми одну й ту саму вищу водну рослинність, то сиділи ми з Костем Костьовичем в одній кімнаті – на третьому поверсі, метрів так п"ятнадцять завбільшки. Моїм відділом санітарної гідробіології завідував Топачевський, а начальником Костя Костевича – після смерті Якова Володимировича Ролла (+ 1960) – запросили інтелігентного й толерантного Якова Яковича Цееба. Німець з походження, він переїхав до Києва з Симферополя.

Третя в нашій кімнаті була енергійна Ірина Луківна Корелякова. Вона приїхала з підмосковного Борка, вступила тут до аспірантури, і саме Зеров був її науковий керівник. Ірина Луківна ледве стримувала свої антиукраїнські настрої. Навіть перемога української футбольної команди правила для неї найпереконливішим доказом, що українці найкраще працюють ногами чи там руками, тоді, мовляв, як росіяни – головою…

Зеров вивчав вищу водну рослинність Дніпра, а пізніше перейшов на водоймища дніпровського каскаду. Кожного року – влітку чи восени – виїздив у експедиції для збору матеріалів – спершу на катері "Гідробіолог", пізніше на тому, що звався подібним до його прізвищем – "Зернов". Найчастіше супроводжувала його лаборантка Надія Гнатівна Лебедєва.

Здавалося, в Інституті не було іншої людини, хто краще за Костя Костьовича знав природу степової України, особливо берегів Дніпра, де провадилися його дослідження. Його багата пам"ять тримала усю динаміку розвитку флори – ще від часів органічного, традиційного життя полудневої України, ще до зареґулювання дніпрового стоку, і аж до часів пізніших, уже після створення каскаду водоймищ.

В Інституті Зеров був оточений ореолом загальної пошани. Усі постійно звертались до нього з питаннями, навіть співробітники інших відділів, що займались, здавалося б, далекими від його проблем речами. А йому щастило усім стати в пригоді. Його іменем було названо один вид рогоза – Typha zerovii [4].

Без його участі, звичайно, не виходило жодного інститутського збірника. Його статті були капітальним внеском у науку справжнього знавця. Разом з тим якогось горіння, вогню, якоїсь особливої активності у Зерова не відчувалося. Роботи його були, здавалося, бездоганні, але кількісно писав він небагато. Пам"ятаю, яким святом став вихід його підсумкової монографії "Формування рослинності й заростання водоймищ Дніпровського каскаду" (1976). На догоду часові вона з"явилась у "Науковій думці", звичайно, російською мовою.

Може, це поганий парадокс, але в стратегічному плануванні наукової роботи тодішньої Академії Кость Костьович трохи тушувався. Високе начальство вважало його навіть – і це інколи проривалося! – безперспективним. Зеров якось не вписувався у ту, колишню нашу, систему. За всього професійного, здавалося б, благополуччя, внутрішнє життя Костя Костьовича насправді було далеко не безхмарне. Ніяк не можу відхреститись від згадки про одного нашого співробітника [Г.]. Брутальна особа, він не раз завдавав нашому улюбленому колезі болю. Міг навіть, зустрівши Зерова десь у коридорі, "привітати" його фразою:

- Так что, Кость Костевич, "хай живе незалежна Украина"?!

Нічого й казати, що в умовах тодішнього ладу це був просто елемент психологічного терору, якому Зеров не вмів протистояти. Цей болючий спомин трохи нейтралізує лише та деталь, що цей співробітник не був українцем.

Життя Костя Костьовича було важке. Його славетний старший брат загинув на Соловках. У ті часи дуже непросто – попри всю енергійність Максима Рильського – щойно відбувалась його посмертна реабілітація. Брат Михайло після війни жив і помер у федеративній Німеччині, в Авґсбурзі. Всього цього було досить, щоб у першому відділі Кость Костьович був на особливому рахунку. Ця тема була абсолютним табу, але я можу здогадуватися, що його безпосередньо й особисто тероризувала певна установа. Марія Яківна Зерова розповідала нам з Іваном Петровичем, що навіть її чоловіка, увінчаного різними можливими титулами академіка, викликали на "довірочні розмови", і щоразу вона не знала, чи повернеться Дмитро Костьович після тих розмов додому. Якось, несподівано прийшов хтось із знайомих, і щоб приховати, замаскувати свої душевні муки, Марія Яківна симулювала зубний біль.

Треба було шукати якісь віддушини. Тим-то Кость Костьович особливо зворушливо плекав пам"ять про свого друга – Юрія Михайловича Марковського. Сам Зеров – брат репресованого й еміґранта – виїздив в евакуацію до Уфи, а Марковський лишався "на тимчасово окупованій території", тож в анкетах за обома тяглися небезпечні шлейфи підозр. Вони двоє, колеги по роботі, й знайшли для себе "нішу", де мали неповторну можливість спільної мови, довіряючи одне другому сокровенне. Я мала такий самий ґандж у біографії, тож добре розуміла їхні почуття. Тільки ж Марковський помер ще десь у 50-ті роки…

Кость Костьович мешкав недалечко від інституту – на Ярославовім валу (тоді Ворошилова, потім Полупанова), 17, пом. 13, у звичайній для багатьох комуналці. На жаль, йому довелось пережити його дружину Віру Григорівну, і доживав він віку самотній. Добре хоч, разом з ними жила ще небога дружини Ольга Володимирівна Роговенко з дочкою Танею, потім співробітницею академічної бібліотеки.

Подібно до всіх його братів Кость Костьович мав широкі знання з історії, захоплювався музикою й красним письменством. А вірші міг читати напам"ять без кінця. "Євгенія Онегіна" він знав повністю, причому і в ориґіналі, а часом наспівував його і у французькому перекладі. Відчувалося, що він був закоханий у класичну музику й народну пісню. Мав невеликий баритон і протягом багатьох років співав у хорі при Академії наук, стежив за всіма новинами оперового мистецтва. Про Миколу Зерова Кость Костьович згадував ніби зовсім рідко, але присутність старшого брата відчувалася завжди. Якось розповів про брата Юрія, про якого майже нічого не відомо. Кость Костьович навідав його у Москві, і брат показав йому диплом чи грамоту з підписом Сталіна.

Водоймища були безпосереднім об"єктом його роботи, але рибальство Зерова чомусь не захоплювало. Навпаки, з нього був завзятий мисливець, і тут його товаришем був зоолог Олександр Богданович Кістяківський, що належав до іншої, так само славної української родини. (Він мав той самий статус не дуже радянського громадянина і, пам"ятаю, в один з перших круїзів довкола Європи його не пустили – зняли в Одесі з пароплава). Отож попутними машинами Кость Костевич їздив із собаками на полювання у Плюти чи у Старосілля, де мав можливість поміркувати собі на самоті чи відвести душу з Олександром Богдановичем. Їздячи на зайців узимку чи – восени – на качок, вони відчували себе, розуміється, не так мисливцями, як радше натуралістами.

Кость Костевич відійшов 28 вересня 1979 року, за розквіту брежнєвської доби.

Примітки

4. Український ботанічний журнал. Том ХХІХ. 1972. Листопад-грудень. С. 689.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2225

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.