Початкова сторінка

Сергій Білокінь (Київ)

Персональний сайт історика України

?

18 років поза наукою

Сергій Білокінь

Закінчивши університет, я вперше серйозно спробував вступити до аспірантури. Співчуваючи мені, заступник декана Анатолій Федорович Кізченко „виправив” мені рекомендацію. Розписався у папірці замість Овчаренка, ніби мене рекомендували. Але в Інституті історії мене все одно вже зустрічали. Місце було тільки одне, і Сергієві Зарембі, з яким ми потім були в дружніх стосунках, на кожному іспиті ставили на один бал вище.

Все-таки викладати у сільській школі я не поїхав. По доброті душевній Геннадій Сургай познайомив мене із своїм приятелем – заступником директора лаврського заповідника Марком Захаровичем Петренком, який узяв мене до відділу охорони пам’яток архітектури. Завідував відділом Віктор Петропавловський. Невдовзі він прославився тим, що украв з виставки потир і дарохранительницю. Про це писала „Вітчизна”. Працювали у відділі покійні Віктор Харламов і Віктор Ясенецький, а також Моїсеєнков, про якого я давно нічого не знаю.

Працюючи над Нарбутом, Ернстом, Модзалевським і Академією мистецтв, я перейшов із структури Лаврського заповідника до Музею книги, брав участь у його створенні. Тоді я зайнявся батьком і сином Кульженками, про яких нема й не може бути монографії, адже архіви їхні загинули, познайомився з удовою Василя Степановича (сина). Щоб записати її спогади, я їздив до Костроми, де вона мешкала в будинку для перестарілих. Найповнішу свою публікацію про Поліну Аркадіївну сподіваюсь продовжити. Тоді, 1998 року я не міг використати її слідчої справи. Тепер, коли справи відкриваються, мені гірко, що вже не можна нікого перепитати і нічого уточнити.

Так 1971 року, коли я закінчив історичний факультет, до офіційної історичної науки мене вирішили не пустити, і я пішов іншою дорогою. Аутсайдером я лишався до вересня 1989-го, – виходить, цілих 18 років. Комусь дуже хочеться, щоб це тривало й далі. Один мій приятель пише: «Біжіть, пане Білокінь, куди хочете. У будь-якому напрямку. Разом з «орієнтованими» Роженками-Семенками та іншими відомими представниками вашого «мазохістського ґето». Біжіть, але пам’ятайте – з ними ви завжди будете залишатись інтелектуальним аутсайдером».

Ідеологічна боротьба триває.

У ті роки я посилено збирав літературу з українського мистецтва. Від київських старших мистецтвознавців, представників паралельної української культури, як-от Катерина Білоцерківська, Надія Геппенер та інші, набув чимало раритетів. Хронологічні рамки – від “Трудов” IV археологічного з”їзду (1874) до 1945 року. Зібрав півполиці каталогів виставок, видання провінційних музеїв, мистецьку періодику. Маю комплекти Трушевого “Артистичного вісника”, Ковжунового анумівського “Мистецтва” [42], один рік “Сяйва” з двох. “Український музей” Всеукраїнського музейного містечка я маю у двох варіантах – і у звичайному вигляді, і весь в окремих відбитках. Шкодую, що не узяв собі подарункового примірника одеського інспектора з охорони пам’яток Ст.Дложевського, якого Федір Пилипович Максименко перевіз до Львова. Він там і лишився, як лишився біографічний словник Іконнікова, оскільки я його також мав. Другий том “орнаментів” Литвинової (Чернігівська губернія) мені подарували в Москві з написом: такому-то “от внуков и правнуков Пелагеи Литвиновой”. Стефан Таранушенко познайомив мене з Ярославою Музикою, від неї прийшла більшість анумівських видань (крім “Ґеца”), інші львівські мистецькі видання, окупаційні каталоги, а після її смерті я одержав з її написом – мені Кубійовичів Атлас України та “Українську еміґрацію” Симона Наріжного.

Печальний спогад зберігся в мене про збірку бібліографа Миколи Захаровича Суслопарова. Він ніколи не робив кар’єри і не сидів, отож бібліотека в нього була невелика, але виняткова: стародрук Боксгорнія про системи письма, бібліографічні покажчики (два випуски Сомова з історії інтелігенції і багато, багато іншого). Він займався дешифруванням трипільських та інших письмен. Жив він спершу на Паньківській в одному помешканні з Раїсою Івановою, від якої я вперше й почув його ймення, а потім – на проспекті Чубаря, 40, пом. 111. Я маю від нього дві книжки з печатками П.Потоцького (і однієї державної бібліотеки) – список придбаного у нього я склав на двох сторінках. На жаль, він не дивився вперед, а завести з ним розмову на таку делікатну тему я й не здогадався, зрештою, й не наваживсь, якби таке мені й спало на думку. Він помер десь за тиждень після того, як я виїхав до Москви до аспірантури. Після його смерті Ксенія Захарівна (сестра) спалила його архів, а книжки розхапали в неї на підході до букіністичної книгарні на Леніна. Довгий час моя стаття про нього “Шукач словесних скарбів” [43] була єдина. Тепер вона просто перша.

Разом з Клавдією Василівною Чумак мені випало бути душеприказником Таранушенка. Його архів я розбирав ще в нього вдома на Діловій, 6. Система, що в нього склалась, як на мене, була страшенно незручна. Скажімо, йшло 4 чи 5 пронумерованих і перев’язаних шпагатом тек на якусь певну тему, а коли накопичувалась наступна тека, він її ставив уже в кінець, і вона була, скажімо, 78-ма. Коли я все систематизував, описавши заодно збірку графіки, Стефан Андрійович перестав орієнтуватись і викликав мене листівками, щоб я йому щось знайшов. У нього була чимала дублетність рукописів: праці не виходили в світ і залягали у нього в усій кількості примірників, як він їх друкував. Повний текст “Монументальної дерев’яної архітектури” лежав у кількох примірниках, так само, як усього іншого. Оскільки за інструкціями ідентичні машинописи в рукописному відділі (а таке було цільове призначення) мали йти в утиль, дублікати я відокремив ще у нього вдома. Один примірник узяв Дмитро Горбачов, один я. Збірку його паперів забрав до Калуги Василь Пуцко, який потім їх публікував. У 1979-81 роках я служив у рукописному відділі, і мені трапилось довести справу до кінця: усі одиниці зберігання мають заголовки, писані моєю рукою. У мене відклались праці Таранушенка з написами мені та низка праць з мистецтва інших авторів. Пишаюся особливим примірником “Ксилографічних дошок Лаврського музею” П.Попова, альбомом чернігівських дошок Бориса Пилипенка й альбомами офортів та ліногравюр Олени Кульчицької, які надрукував у Курську Таранушенків приятель часів заслання Леонід Літошенко.

Я підтримував стосунки із своїм шкільним учителем Олександром Олександровичем Петровським, про якого розповів у своїй книжці про Павла Потоцького. Одного разу зайшов до нього, – він передав мені стос паперів, що походив з дому М.Грушевського. Серед документів XVII-XVIII ст. були автографи Григорія Полетики, зокрема промова на спільному зібранні шляхетства у Глухові, яку Олександр Лазаревський опублікував у “Киевской старине” за копією. Коли я запросив завідуючого відділом Миколу Петровича Візиря оглянути ці речі, він сказав мені, що й не думав, аби на руках таке ще зберігалось.

Примітки

42. Див.: Білокінь С. Многоцвіття Павла Ковжуна // Вітчизна. 1988. № 6. С. 178-186.

43. Рад. Поділля. Хмельницький, 1981. 15 березня. № 55 (13824). С. 4.