Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Біографічні матеріали / На зламах епохи / Руйнування Києво-Печерської лаври

На зламах епохи

Руйнування Києво-Печерської лаври

Сергій Білокінь

22 серпня 1960 року в газеті “Вечірній Київ” надруковано статтю академіка В. Бондарчука “Заповідник у небезпеці”. Визначний вчений-геолог, колишній ректор Київського університету чітко й однозначно пояснив, чому саме Лаврі загрожує фізичне знищення: “[…] стан лаврського заповідника викликає велику тривогу (підкреслення автора – С. Б.) Неповторний архітектурний ансамбль стоїть на дуже пересічених і через це малостійких схилах крутого берега Дніпра. Схили складаються з шарів пухких гірських порід. Біля підніжжя схилів у лаврі лежить грубий шар синьої глини. Ця порода водонепроникна. По її поверхні підземна вода стікає до ріки. Зволожена поверхня глини стає пластичною, і по ній всі шари землі, які складають круті схили, сповзають до Дніпра.

[…] Верхню частину придніпровських схилів, на яких побудована Лавра, становить широко відома порода – лес […]. Як основа для фундаменту будівель це порода несприятлива. Від зволожування лес ущільнюєтья, просідає. В ньому виникають порожнини і далі провалля, в тому числі й під будинками. Ці явища неминуче з’являються в лесі там, де не впорядкований стік дощової, взагалі поверхневої, води, де є хиби в дренажній, водогінній та каналізаційній системах”.

У своїй докладній статті, що зайняла майже весь газетний підвал видатний радянський геолог дав чітку характеристику тій геологічній ситуації, що склалася протягом сотень тисяч років у цьому районі. Реґулювати подальшу діяльність заповідника, не враховуючи об’єктивних обставин, неможливо.

Так я писав свого часу в нарисі „Києво-Печерська Лавра – у небезпеці!”, з яким ходив по різних інстанціях, включаючи кабінет редактора московського журналу „Человек и закон” С.Сєманова. Нарис виріс із різних документів – актів, які щедрою рукою передав мені всюдисущий Микола Сядристий, моїх доповідних записок, до яких додалася розповідь про те, що було потім. Характер викладу такий, що тут важко розрізнити, де закінчуються спогади й починаються документи і навпаки.

Мушу сказати, що герой московських закулісних баталій і активний російський публіцист Сєманов анітрохи мені не допоміг. Більше того, мій науковий керівник О.І.Овчаренко зауважив мені, що знає: я потрапив на прийом до редактора журналу „Человек и закон”, коли сказав, що мій керівник – він. Я виправив його: спершу я вже сидів проти Сєманова в його кабінеті, а вже тоді в розмові згадав, що я аспірант МГУ, і мій керівник – Овчаренко. Сєманов готував у своєму журналі матеріал про руйнування пам”яток архітектури. Якби такий журнал виступив на підтримку Києво-Печерської лаври, це було б вищою мірою доречно. Стаття – велика за обсягом – вийшла. На жаль, як вузький російський націоналіст Сєманов обмежився виключно „великоруським” матеріалом. До візії Росії-імперії, на що я сподівався, він піднятись не подужав.

За перестройки (1988) у журналі „Київ” (тодішній редактор – Петро Перебийніс, заступниця редактора – Лариса Копань, зав. відділу – Лариса Брюховецька) було підготовлено ширший матеріал про руйнування Лаври [1]. Моя стаття одержала тут трохи іншу назву – „Проблеми Києво-Печерського заповідника”. Час минав, і на хвилі перестройки я аналізував події тих років, що буквально на наших очах спливали в минуле. Далі йшла стаття „Нічого не змінилося!”, яку було замовлено Михайлові Брайчевському. За кілька місяців надійшли і відгуки читачів [2]. Такі матеріали з”явились тоді в журналі і набрали доброго розголосу. Набиралась уже друга добірка відгуків, але вона вже не вийшла.

Нині, повертаючись до цієї теми знов, бачу, що тут не все так просто. Збереглися численні світлини, що документують масштаби руйнувань, яких зазнали храми й інші споруди Києво-Печерської Лаври в роки війни. У повоєнний період на найвищому республіканському рівні приймалися документи, спрямовані начебто на реставрацію пам”яток. Зараз лаврські пам”ятки перебувають в такому стані, що їх не соромно показати й туристам. Хтось скаже, що відновлення й реставраційні роботи організувала, ба навіть очолила ці роботи комуністична партія. Тож неминуче постає питання – як виглядають ці незаперечні факти в ряду з одвертою боротьбою влади проти української культури, русифікацією школи, брехнею засобів масової інформації, арештами таких громадських діячів, як Лук”яненко, Світличний, Чорновіл і багатьох інших, убивством Василя Стуса і паленням його тюремних рукописів, іншими актами індивідуального терору?

Немає нічого дальшого від історичної реальності, як уявлення про колективну провину, спрямоване на плямування й засудження всіх підряд, – і чекістів пори Великого Терору, і затурканих робітників на заводі, від яких нічогісінько не залежало, але яких примушували схвально піднімати руки. Не ближче до істини й вибілювання усіх гамузом – і внутрішніх еміґрантів, і чиновників, що писали далекосяглі, а попросту сказавши – злочинні резолюції. Навіщо це робиться, теж зрозуміло: треба вкласти людям у голову думку, що, навпаки, ніхто не винний, що Горбачов і його номенклатурні ровесники – усі шістдесятники. Св. Патріарх Мстислав полюбляв вираз – горох з капустою. Совєцькі люди з цього приводу висловлювались так: мухи окремо – котлети окремо.

Усім очевидно, що Валентин Маланчук і Петро Тронько – люди зовсім різні. Партійний квиток не покриває різниць між ними: у них була різна ментальність, і час сказати відверто – різна ідеологія. Бо за точку відліку в оцінці й аналізі діяльності партійних начальників треба брати не співвідношення літнього Маркса до Маркса молодого, Леніна, який він був завжди, і Леніна останніх місяців життя („розчарованого” й „демократичнішого”), отже, не аналіз цих малоцікавих тепер нюансів, а ставлення різних компартійних діячів до України та її народу, а також ставлення до Шевченка.

Тим часом історична наука досі не розібралася, які конкретні функціонери – кожне на своєму рівні й на своєму місці – робили в УРСР конструктивну роботу. Не поставлено й таке питання, що звідси випливає, – які ж тоді сили, знову – хто конкретно, а головне – навіщо, ту конструктивну роботу гальмував? Що стояло й хто стояв за такими одвертими ворогами українського народу, як-от Маланчук? І, ще далі рухаючись, – як вибагливо переплітались у повсякденній діяльності повоєнного чиновника УРСР добрі справи з інакшими, адже часом вирішальну роль у долі людини-прохача могло відіграти навіть непротистояння злочину з боку найдрібнішого начальника.

Тепер я й сам дивуюся, до яких градусів мімікрії доходив у ті часи, коли намагався переконати свого читача–начальника такими словесами:

Руйнівній дії стихії [проти Лаврських споруд] протистоїть воля радянського народу, закріплена в партійних і радянських документах. У повоєнні роки було прийнято такі постанови:

– Раднаркому УРСР від 30 травня 1944 р., № 577;

– Ради Міністрів УРСР від 23 листопада 1950 р., № 3630;

– Ради Міністрів УРСР від 16 серпня 1956 р., № 971;

– ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР від 13 березня 1962 р., № 267;

– ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР від 30 грудня 1962 р., № 1469.

Вказівка про “широке розгортання культурно-освітньої роботи” в заповіднику міститься, нарешті, в постанові Ради Міністрів УРСР від 20 березня 1969 р., № 195.

Зараз доводиться констатувати, що названі постанови на місці не виконуються. Залишає бажати багато кращого діяльність заповідника як культурного центру. Із року в рік руйнуються самі споруди заповідника – пам’ятки архітектури ХІ-ХІХ ст. Києво-Печерська лавра стоїть на межі руйнації [3].

Дев’ять років тому, у квітні-червні 1967 року в Києво-Печерському заповіднику працювала комісія Республіканського товариства охорони пам’яток, що підсумувала матеріали своєї діяльності на 23 сторінках офіційного акту. Цей документ підписали дванадцять фахівців – архітекторів, істориків і працівників культури: Г.Н.Логвин [4], К.І.Стецюк [5], М.Ю.Брайчевський [6], І.М.Гончар [7], Б.М.Дзюба [8] та інші. […]

Незважаючи на чинені їй перешкоди, комісії пощастило встановити головне: “сучасний стан заповідника є вкрай незадовільний” (с. 4). Неблагополуччя заповідника, говориться в акті, визначається навіть не окремими недоліками, упущеннями й недоробками, а принциповою невідповідністю теперішнього напрямку роботи і докорінно неправильним керівництвом з боку міністерства (с. 4-5).

Києво-Печерська лавра була найдавнішим вогнищем культури Київської Русі, йшла в авангарді історичного розвитку. Тут зосереджувалося літописання, виникла перша на Русі лікарня, перша в Києві друкарня, що після Андрусівської угоди 1667 року обслуговувала всю Лівобережну Україну. Протягом багатьох сторіч у Лаврі працювали видатні вчені, публіцисти, письменники, художники, архітектори. Заповідник і створено було 1926 року як історико-культурну установу, для щонайкращого збереження й популяризації культурних надбань.

Акт 1967 року констатував, що діяльність заповідника йде врозріз із постановами партії і уряду. Вона однобоко зосереджується на самій лишень антирелігійній пропаганді (с. 5-7). Із 106 осіб штату пам’ятками архітектури займалися лише двоє (с. 8). На той час було ще невідомо, що один із цих двох – “кандидат архітектури” В.П.Петропавловський – кримінальний злочинець, якого 1976 року арештують.

Науковий персонал заповідника складався здебільшого із випадкових людей – за освітою філософів, істориків широкого профілю, був навіть астроном (Барвоїнова). На той час Лавру відвідував один мільйон екскурсантів на рік, і методичка, яку підписав зав. відділом науково-освітньої роботи Ф.Д.Лазайкін і яка була обов’язкова для екскурсоводів, вимагала від них дурити цих людей. Ось яким висновком повинна була закінчуватись кожна екскурсія: “Шановні товариші! У ході екскурсії ви переконалися в тому, що протягом майже 1000-літнього існування Києво-Печерський монастир як один з основних форпостів православ’я сіяв серед народу темряву, неуцтво й забобони” (с. 36 друкованого тексту методички).

Робилося це за прямою вказівкою міністерства культури. Так, у згаданій постанові колегії міністерства читаємо: “Єдиний маршрут екскурсії по заповіднику невдалий, перевантажений пам’ятками архітектури”. Замість того, щоб на конкретних прикладах високого мистецтва виховувати у трудящих почуття любові до Батьківщини, гордості за свій народ, діяльність заповідника була спрямована на те, щоб принизити культурну спадщину, пов’язану з Лаврою, скомпрометувати її, викликати у відвідувачів огиду до всього, що він бачить. Для розкриття тем, визначених у міністерстві як головні в експозиції заповідника – пам’ятки давньої архітектури чи живопису були взагалі непотрібні, навпаки, вони навіть заважали цьому. Так, наприклад, живопис Трапезної церкви довелося закривати спеціальними щитами, ховаючи від відвідувачів саме те, заради чого вони приходять у Лавру (с. 7 акту). У вівтарі Трапезної церкви було встановлено антихудожню й недоречну для заповідника діораму “Радянські космонавти на Місяці”, що обійшлася заповіднику в 12 тисяч карбованців (с. 17). Певну частину цієї суми поклав собі до кишені В.П.Петропавловський: домовившись із директором О.П.Сопіним, він виконав проект цієї діорами ніби вільнонайманий художник. […]

Відповідно до лінії Міністерства культури УРСР проводилось і фінансування. Як правило, заповідник фактично одержував менші суми, аніж просив, а просив менше, ніж потребував […] Міністерство культури України систематично зрізало асигнування на реставраційні роботи в Лаврі: з 1963 до 1967 року асигнування за цією статтею скоротились майже втричі (с. 10).

Дирекція заповідника саботувала постанову ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР від 13 березня 1962 року, рішення київської міськради від 15 травня 1962 року і 14 березня 1967 року, що забороняли передачу лаврських споруд в оренду різним установам і вимагали виселення всіх мешканців (с. 10-11). Інститут металокераміки АН УРСР (директор І.М.Францевич [9]), користуючись введенням перепускної системи, довів до аварійного стану унікальну споруду ХVIII ст. – Онуфріївську башту, що перебувала під охороною держави. У стінах попробивали діри для повітряної каналізації, у західній частині зруйновано кладку, попсовано покрівлю, оббито тиньк. В аварійному стані опинилась палітурня ХVIII ст., продовжувала руйнуватися фортечна стіна. Фасади корпусів 14, 15, 16 і 17 ні разу не ремонтувалися, ніде не було ринв.

Цілком натурально, що достатнього місця для розгортання профільних експозицій у заповідника не лишалося. Так, основний фонд старовинного іконопису ХVII-ХVIII ст. було звалено купою на примітивних стелажах у головній дзвіниці – в неопалюваних приміщеннях, без нормальної вентиляції. У жахливому становищі опинилися експонати, звалені в цокольному приміщенні Троїцької надбрамної церкви XI ст. Тут загинули дорогоцінні ікони ХVIII ст. і предмети декоративного мистецтва. Їхня дерев’яна основа згнила й розпадалася від найменшого дотику, грибок зруйнував живописний шар ікон (с. 11-12). Зав. відділом заповідника Ю.О.Лесневський, відомий тим, що здав у металобрухт старовинні дзвони, згноїв велику кількість ікон у вогкому приміщенні на Дальніх печерах. […]

Руйнування дерев’яних кріплень і обводнення грунту призвело до аварійного стану Трапезну палату. Атмосферні води розмивали кладку видатної інженерної споруди ХVIII ст. – стіни Дебоскета, єдиної підпори майданчика Ближніх печер, без якої їх буде зірвано й зім’ято.

Підземне господарство занепало по всій території. За розпорядженням колишнього заступника директора заповідника Лесневського було засипано старовинні колодязі Антонія й Феодосія, що з часів Київської Русі виконували функцію дренажів. Документ 1967 року попередив, що цей варварський акт потяг за собою обводнення великої території в районі Дальніх печер, загрожуючи зсувом великого масштабу (с. 16) Стурбувало членів комісії і відхилення великої дзвінниці від вертикалі. […]

Дирекція заповідника довела до цілковитого запустіння район Дальніх печер. Всередині в них, як-от біля підземної церкви Феодосія обвалилися склепіння. Не раз потрапляли туди хулігани, викидаючи покійників із трун, знімаючи з них одежі. Так сталося, наприклад, 2 травня 1966 року, але, як і в інших випадках, справа обмежилася тим, що винних привели до міліції й відпустили (с. 16). Під час роботи комісії 21 квітня 1967 року сталася пожежа в Аннозачатіївській церкві ХVIII ст. (с. 17). Могили героїв Вітчизняної війни 1812 року й інші поховання заросли бур’яном, деякі надгробки були підважені, інші – розбиті. За розпорядженням Лесневського 1959 року демонтовано надгробок Столипіна, що стояв коло Трапезної палати. Екскурсоводи використовували його для викриття реакційної політики царату, – тепер це стало неможливим (с. 18).

Комісія 1967 року висунула 18 пропозицій:

– кардинально розширити експозицію заповідника за рахунок використання багатющих фондів;

– переглянути штати заповідника;

– зміцнити його керівництво; створити при заповіднику авторитетну вчену раду;

– усю територію колишньої Лаври передати заповіднику, виконавши постанови уряду й ЦК Компартії України про відселення мешканців та орендаторів;

– скласти генеральний план реконструкції Лаври й прилеглої до неї території;

– поставити питання про збільшення асигнувань на ремонт і реконструкцію пам’яток;

– ще раз підняти питання про відбудову Успенського собору ХІ-ХVIII ст. – головного центру архітектурного ансамблю Лаври;

– домогтися виконання постанови міськради про впорядкування підземного господарства;

– негайно відкрити колодязі Антонія й Феодосія;

– впорядкувати поховання (с. 19-21).

Вісімнадцятий пункт наведу дослівно: “Притягти до суворої відповідальності осіб, винних у всіх перелічених в акті неподобствах:

– Заступника Міністра культури тов. В.К.Легкодуха і Начальника відділу музеїв та охорони пам’яток Міністерства культури УРСР тов. Г.Кирилюк – за саботаж урядових постанов та неправильне керівництво Заповідником.

– Директора Заповідника тов. Сопіна О.П. – за допущення кричущих неподобств у Заповіднику, суб’єктивізм в керівництві та невжиття необхідних запобіжних заходів щодо збереження пам’яток історії та культури.

– Директора Інституту “Київпроект” тов. М.К.Шила та головного інженера Інституту “Київпроект” тов. С.Н.Печенова – за невиконання протягом 5 років постанови Міськради про впорядкування підземного господарства і зокрема – дренажної та каналізаційної систем, що спричинилося до аварійного стану ряду пам’яток.

– Директора Інституту металокераміки АН УРСР, академіка І.М.Францевича – за руйнування пам’яток історії та культури, що перебувають під державною охороною.

– Зав. відділом печер заповідника тов. Лесневського Ю.О. – за руйнування пам’яток історії та культури, а також за блюзнірство над могилою (ліквідація надгробка Столипіна).

Комісія вважає необхідним порушити питання перед прокуратурою УРСР про притягнення тов. О.П.Сопіна, Лесневського та Францевича до судової відповідальності за статтею 207 Кримінального кодексу УРСР, а тов. Лесневського, крім того, ще за статтею 212 Кримінального кодексу […]” (с. 21-22).

Які заходи були прийняті за актом 1967 року? По суті, ніяких, коли не рахувати того, що астронома Барвоїнову Г.С.Кирилюк узяла до себе в апарат міністерства. Цього мало, товариство охорони пам’яток замовчало цей документ, його намагалися приховати від Першого секретаря ЦК. У цьому, звісно, немає нічого дивного, адже Г.С.Кирилюк і О.П.Сопін були членами правління товариства, а В.К. Легкодух – заступником голови правління. Не звернули уваги навіть на попередження про загрозу зсувів. Невдовзі вони й сталися зовсім неподалік від печер: змітаючи на своєму шляху дерева, у яри з’їхали тисячі кубометрів ґрунту. Зсуви цілком зруйнували кілька десятків метрів фортечної стіни, що перебуває під охороною держави (цегла невдовзі зникла). Довелося провадити термінові аварійні роботи, вкладати колосальні суми, щоб ліквідувати наслідки катастрофи. Тісній групі функціонерів було невигідно давати хід висновкам комісії, і державі довелося розплачуватися за це народними коштами. Що ж до самих зсувів, то їх пояснили не обводненням великих територій (суб’єктивна обставина, яку можна було регулювати), а підйомом ґрунтових вод (обставина, мовляв, об’єктивна) – тим, що в таких масштабах, враховуючи висоту наддніпрянських гір, взагалі неможливе. […]

На місце Сопіна на посаду директора лаврського заповідника призначили імпортованого львівського функціонера О.Г.Шостю, що мав за душею 10 класів плюс обласна партійна школа. […] Не провівши попередніх досліджень, Шостя розпорядився засипати підземні культові приміщення поблизу Успенського собору. Цей захід обійшовся державі у сорок тисяч карбованців, а науці завдав непоправної шкоди. Крім того, треба мати на увазі, що наявність у підземеллях великих мас піску не може не викликати в майбутньому пливун і провали на поверхні. Обурена діями нового директора група співробітників (Г.І.Романенко, С.М.Вальчук та інші) склали листа з виразом протесту. Та виявилось, що заступник міністра культури І.Т.Буланий знайшов споріднену душу. За його підтримки Шостя влаштував розправу з авторами листа. […]

Викладені факти показують, що незважаючи на зміну обставин, прихід нових людей, І.Т.Буланий з дивовижною послідовністю підтримував саме тих, хто шкодив Лаврі, руйнував її. Шостя зайняв місце Сопіна за його безпосередньої участі, тож загальна ситуація в заповіднику з року в рік ставала дедалі гіршою. […]

Та повернімося до весни 1973 року. 6 квітня за дорученням відділу експертизи технічного управління Виконкому міськради інженер "Київпроекту" Г.І.Прожига в присутності Г.І.Романенка визначив технічний стан і з’ясував причини деформації корпусів 1, 5 і 6. У корпусах 1 і 5 (обидва датуються ХVIII ст.) інженер Прожига виявив наскрізні тріщини. Про п’ятий корпус він писав: “Найбільш зруйновані клинчаті перетинки, зокрема біля четвертого прорізу другого поверху, рахуючи від правого кута будівлі, тут кладка тримається лише на віконній коробці. Треба думати, що практично споруда втратила цільність. Кут (лівий) з боку головного фасаду відколовся” (с. 3). Немає потреби переписувати докладний опис усіх пошкоджень. Мені важливий тут третій висновок Г.І.Прожиги: “Численні локальні дослідження, що провадились на території Лаври, постійно призводять до одного й того самого висновку про причину виникнення деформацій, що полягає в замочуванні ґрунтів основи чи то в результаті недоліків планування території, в зв’язку з чим атмосферні води накопичуються біля споруд, чи то через аварії водоносних сіток, що насичують ґрунти основи, чи то через провали підземних ходів і печер. Таким чином, і в майбутньому місцеві обстеження і виконувані за ними заходи можуть лише до деякої міри, частково ліквідувати причини деформації для даної дільниці, а в цілому лишається постійна загроза появи нових дільниць з деформованими спорудами” (с. 6-7)

Десь у той самий час свої міркування про стан заповідника виклав його старший науковий співробітник В.М.Крикотун. Він нагадав, що в травні 1951 року в митрополичому садку утворився провал, який цілком поглинув кілька дерев. Влітку того самого року недосліджені підземелля поглинули велике (близько 20 м заввишки) дерево біля південно-західного рогу Успенського собору. Згодом подібні провали утворювалися між економічним і ковнірівським корпусами, близько 2 корпуса, великої дзвіниці, біля корпусів 3, 4, 21 тощо. Влітку 1959 року тріснула й почала катастрофічно просідати фортечна стіна між корпусом 25 і Троїцькою церквою, а також склепіння й стіни самої церкви (!). З’ясувалося, що в цьому місці на глибині 21 м утворилися порожнини, причому з розташованого поблизу туалету туди почала протікати вода, яка розмивала їхні склепіння й пробивала собі вихід до Дніпра. Щоб відвернути загибель Троїцької церкви, в ці порожнини терміново спустили сотні кубометрів щебінки й цементу. “Тепер стало очевидним, – пише В.М. Крикотун, – що недосліджені підземелля починають платити за байдуже і недбайливе ставлення до них. Для мене і багатьох інших людей не було б несподіваним, коли б провалився у “прірву” увесь заповідник” (с. 4).

Говорячи про реставраційні роботи, В.М.Крикотун звернув увагу на те, що ці роботи перманентні й повторні: по кілька разів доводиться переставляти одну й ту саму підлогу, тинькувати одні й ті самі стіни, перекривати один і той самий дах тощо. Попри фінансові зловживання, тут мають місце й грубі порушення технології (с. 6).

В.М. Крикотун навів ще кілька прикладів репресій, що застосовувались до співробітників, які намагалися протистояти руйнівним силам. Зрештою довелося піти з заповідника йому самому.

Час перейти до останнього за часом документа. Це акт обстеження заповідника авторитетною комісією товариства охорони пам’яток, проведеного в червні поточного (1976) року. Складений у формі доповідної записки, цей акт відтворює, таким чином, той стан, у якому перебуває Києво-Печерська лавра тепер. Читаючи цей документ можна переконатися, що з плином часу становище архітектурного ансамблю тільки гіршає.

Отже, дирекція заповідника не лише не відселила сторонніх мешканців і орендаторів, але свідомо саботувала рішення ЦК Компартії України й Уряду України. Із 70 будівель заповідника орендатори займають 46, тобто дві третини, причому орендні угоди продовжувались навіть останнім часом. Так, 1973 року продовжено угоду з Інститутом проблем матеріалознавства (корпус 11), редакцією журналу “Музика” (корпус 20), Художнім фондом (корпус 30), крамницею “Каштан” Ювелірторгу (корпус 4), методкабінетом Міністерства культури УРСР (корпус 5). Із споруд продовжує займати Печерський ЖЕК. Ідучи врозріз з постановою ЦК Компартії України й Ради Міністрів УРСР від 13 березня 1962 року, що забороняла використання приміщень заповідника під гуртожитки, саме під них 1 січня 1973 року дирекція здала п’ять великих корпусів (15, 16, 17, 18 й половина 19) Інститутові підвищення кваліфікації Міністерства культури УРСР. У зайнятих будівлях орендатори дозволяли собі перепланування (корпус 26), нове будівництво (гаражі й туалети біля корпусів 39 і 50). Загальний стан орендованих споруд дуже тяжкий (с. 5-9).

Оскільки заповідник під керівництвом Міністерства культури УРСР роздає свої приміщення різним установам (зокрема самому Міністерству 22 будівлі), йому ніде виставляти свої власні унікальні експонати. Із 5.780 заінвентаризованих одиниць 1974 року заповідник експонував лише 1590, себто 3% (с. 29). Цим грубо нехтується великий ленінський принцип “Мистецтво належить народові”. […]

Провадячи хижацькі розкопки на території Успенського собору XI-ХVIII сторіч, В.П.Петропавловський завдав непоправної шкоди і цій видатній пам’ятці вітчизняної архітектури. Археологічні знахідки він не фіксував, що зводило їхнє значення нанівець, а ювелірні коштовності просто розкрадалися. 14 червня 1973 року Держбуд УРСР виніс рішення вважати розкопки за такі, що “не задовольняли вимоги […] науково-дослідних робіт на пам’ятках археології та архітектури (с. 13). Далі в цьому акті вказується, що проект консервації руїн (автор його – той самий В.П.Петропавловський) – неграмотний і хибний (с. 14).

Асигнування, призначені на ремонтно-реставраційні роботи досі недостатні. У десятій п’ятирічці вони лишаються на одному рівні, без наростання (с. 18). Однак і наявні кошти використовуються не завжди раціонально. Замість розробки й виконання комплексної програми відновлювальних і ремонтних робіт провадяться “косметичні” (с. 16). Спрямовані на створення благопристойного вигляду, вони не лише не ліквідують причини деформації будівель, а й не виправляють ту, що вже сталася (корпуси 2, 3, 4, 5, 6 тощо). Майже всі об’єкти реставрації транзитні, тобто переходять з року в рік (с. 18), а завершення цих робіт взагалі не передбачене в жодному документі (с. 16). Цілком злочинним є використання в Успенському соборі цементного розчину (с 15). Особи, допущені до роботи на його території, не мають жодного розряду. Поруч із плінфою тут використовується цегла низької якості (с. 15-16), тоді як – додам від себе – після вибуху на місці руїн багато років лежали купи плінфи. Їх розбирали, кудись вивозили, а старі співробітники заповідника переказували, що з цієї плінфи збудовано кілька особняків. Але якщо так по-варварськи в заповіднику ставляться до пам’яток архітектури, то облік, охорона й популяризація живопису, що тут зберігається, цілком не відповідали нормам законодавства (с. 19).

Зовсім невдалий і не погоджений із фахівцями план і проект благоустрою території. У пояснювальній записці до нього вказано, що асфальт, який з’явився у заповіднику, треба замінити на “матеріал відповідний”. Насправді трапилось інакше. Як асфальт, так навіть і лещадні плити природного каменю необґрунтовано замінені в заповіднику на модерні залізобетонні плити, що зайняли вже кілька тисяч квадратних метрів. Ці анахронічні, чужорідні і до того ж дорогі (11 карбованців штука) плити порушують саму ідею заповідності даної території (с. 23).

Такий стан заповідника сьогодні (1976 року. – Ред.).

Події останніх тижнів схвилювали всіх співробітників. Арештовано за крадіжку дарохранительниці й потира В.П.Петропавловського. Виявлено схованки, а в них діадема, золотий хрест, інші дорогоцінності з розкопок, вкрадені раніше. На митниці захоплено транспорт предметів, украдених із різних музеїв, зокрема з нашого ж таки заповідника. Комісія, що почала перевіряти фонди, виявила тут незаінвентаризовані ювелірні вироби. Заступник міністра І.Т.Буланий і начальник музейного управління Чайковський одержали по догані. Але ж у ці самі місяці в надрах київського міністерства культури готували списки й документацію для нагородження орденами й медалями. І ось 23 березня 1976 року виходить указ, згідно з яким того самого І.Т.Буланого й того самого О.П.Сопіна нагороджують орденом Трудового Червоного прапора [10]. Не обійдено і Ф.Д.Лазайкіна.

Доречно сказати кілька слів про особу О.П.Сопіна. Із Лаврського заповідника йому довелось іти не вперше. Ще раніше його “пішли” в ЦК, де він теж не міг упоратися. Як гальмував він будівництво музею книги, добре відомо. Чи ж не дивно, що після фіаско в заповіднику Сопіна призначено на посаду директора музею книги? Невдовзі у п’яти його відділах пішли з роботи семеро завідувачів: А.О.В’юник, І.М.Кременчуцька, В.І.Виноградова, В.А.Рибченко, Л.І.Невідомська, М.Д.Пода й О.А.Пасіка. Кілька разів виникали тріщини на південній стіні музею, провали ґрунту неподалік від будівлі. Їхні причини не встановлено. Зараз в аварійному стані перебуває північна стіна, а співробітники працюють у непристосованих до перебування людей примішеннях. […]

На жаль, в моєму розпорядженні немає всіх матеріалів, які хотілося б врахувати. Існували акти обстеження заповідника в 1958 й 1961 роках. Навесні 1973 року доповідав П.Т.Тронькові про стан заповідника міністр культури. Близько цього часу складено опис Лаври з багатою фотофіксацією. Ясна річ, я не міг доступитись до діловодства заповідника. Добре, хоч мав змогу поробити копії з актів відділу охорони пам’яток. Окремі відомості, одержані з других рук, потребують іще перевірки. Та в цілому можна зробити деякі висновки і з тих матеріалів, що я дістав і законспектував вище.

Режим зберігання пам’яток, що склався протягом довгих років, для архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври фатальний, оскільки жодною мірою не забезпечує його від дії деструктивних геологічних процесів, схарактеризованих у статті акад. Бондарчука. Ідеться не про окремі недоліки в господарюванні якогось окремого нещасливого року за окремого невдалого директора. Ідеться про систему обставин, що неухильно провадить до поступової руйнації коштовних споруд. Постало питання про саме фізичне існування Лаври.

Партія і уряд приділяють значну увагу становищу в заповіднику, однак діяльність групи працівників Міністерства культури УРСР і дирекції заповідника йде врозріз із постановами ЦК Компартії України і Ради Міністрів. Послідовність, з якою вони порушуються, свідчить про свідому протидію політиці партії і уряду. Будь-яка критика, будь-яке намагання розібратись у тому, що ж власне відбувається, викликають репресії майже автоматично.

Пригадаймо схему подій у випадку зі мною. В.І.Касіян кладе мою доповідну записку на стіл заступника голови Ради міністрів [П.Т.Тронька]. Порушено субординацію, записка йде не знизу вгору, де б її швидко спинили, а, навпаки, згори вниз, причому її ставлять на контроль. Перевірити факти призначають комісію на чолі з безпосередньо винною в неподобствах начальницею музейного управління [Г.С.Кирилюк]. Намагання одержати [від мене] пояснювальну з покаянням не вдається. Директора заповідника мусять зняти, але його призначають керувати музеєм, куди я на той час перейшов. Натомість на його місце прийшла людина не менш випадкова й шкідлива. Цирк! Справдешній і безкоштовний.

Справа Петропавловського стосується не його одного.

[Із вищевикладеного я зробив деякі політичні висновки, характер яких залежав від характеру адресатів – тодішніх високопоставлених чиновників. Офіцер КҐБ, що „пас” мене, попередив, щоб – головне – текст в жодному випадку не був опублікований за кордоном. Отож я пропонував совєцьким чиновникам:]

Києву випало бути першою столицею нашої Батьківщини, це великий важливий період. На жаль, свідків першої слави нашої Вітчизни, доказів її давнини й величі в Києві збереглось небагато. Лавра й Софія серед них найголовніші. Зберегти ці святині – загальнонаціональна справа радянського народу. Хто руйнує їх – руйнує СРСР.

На території заповідника необхідно відновити Музейне містечко, підпорядкувавши його Міністерству культури СРСР, як пам’ятку світового значення. Зіллявши в єдину систему конгломерат випадкових музейчиків, розкривши багатющі лаврські фонди в окремих будівлях по всій території заповідника, ми одержимо першокласний культурний центр.

Необхідно посилити керівництво заповідника, переглянути його штати, збагативши їх справжніми фахівцями. Професійно зрілий колектив створить авторитетну вчену раду, готуватиме серії наукових праць і альбомів.

Необхідно розробити генеральний план заповідника – основний документ його перспективного розвитку. Вивчити й реконструювати дренажну, каналізаційну й водогінну системи, виявити всі підземні порожнини й систему лабіринтів. Колодязі Антонія й Феодосія треба відкрити найшвидше. Орендаторів і мешканців відселити найпершої ж весни. Виділяти на ці роботи такі кошти, які насправді потрібні.

Багаторічний досвід показує, що київське міністерство культури – хто б його не очолював і хто б не очолював у цей час заповідник – нездатне дати собі з ним раду. Господар мав би бути інший – більш зацікавлений і дужчий. Якщо ж такого не знайдеться, – чи ж не доветься повернути Лавру тому, в кого її узяли?

[Коли стаття вийшла у світ у перестроєчному журналі, у трапезній Микільського монастиря влаштували профспілкові збори. Я працював на той час у Відділі наукової інформації із суспільних наук, але, пред”явивши профспілковий квиток, пройшов на те засідання. Після виступу директора Кибальника узяв слово. Сказав, що справа не в особі директора, тобто не у його заміні. (Кибальник охоче закивав головою). Пам”ятаю ключове речення: „Треба повернути Лавру за приналежністю”, що викликало певний фурор. За мною лагодився виступати Леонід Мілявський. Якби не я, він сказав би, здається, щось подібне. Начальство казилося. Парторг заповідника Шиденко переказував, що не подасть мені руки, але співробітники, колишні колеги, сприйняли мій виступ прихильно.]

Написано 12 грудня 1976 року.

Опубліковано 1988 року.

Редакція 2004 року.

Примітки

1. Щербицького було відправлено на пенсію щойно у вересні 1989 року. Помер він 16 лютого 1990 року.

2. Білокінь С. Проблеми Києво-Печерського заповідника // Київ. 1988. № 3. С. 3-8; Брайчевський Михайло. Нічого не змінилося! // Там само. С. 9-16. Відгуки: Проблеми Києво-Печерського заповідника: Продовження розмови // Київ. 1988. № 10. С. 125-130. Листи М.Дегтярьова, Ю.Кибальника, Р.Польового, О.Суховій та ін. студентів Київського університету, А.Шості, В.Підгори, С.Ковалевської, Л.Пономаренко); Перебийніс Петро. Рідний «тезко» Дніпрограда // Вечірній Київ. 1990. 17 жовтня. С. 3.

3. На жаль, зарубіжні автори, що не мають совєцького досвіду, не вміють читати між рядків. Механізму критики джерел цього періоду досі не вироблено і у нас. В результаті ідейну боротьбу 1960-70-80-х років вкрай міфологізовано, і тут нагромадилося тим часом багато непорозумінь. Обов”язкові кліше, які не міг обійти в умовах німецького тоталітаризму голова київської міської управи (вересень-жовтень 1941 року) Олександер Оглоблин, Патріція Кеннеді Ґрімстед сприйняла як вияв його щирого колаборантства. До тактичного критичного ходу, вжитого в першій прихильній статті про М.Грушевського, виявив дивовижну для серйозного історика глухоту Любомир Винар. До речі, компартійні історики прочитали тут усе правильно.

4. Логвин Григорій Никонович (9 травня 1910 – 7 березня 2001) – мистецтвознавець, доктор мистецтвознавства (1968), заслуж. діяч мистецтв України (1996), заслуж. архітектор України (1999).

5. Стецюк Катерина Ісаківна (23 листопада 1905 – ?) – історик-медієвіст, доктор історичних наук (1961), заслужений діяч науки УРСР (1967).

6. Брайчевський Михайло Юліанович (6 вересня 1924 – 23 жовтня 2001) – археолог, історик, історіософ, доктор історичних наук (1989), дійсний член УВАН, лауреат премії Антоновичів (США).

7. Гончар Іван Макарович (14 січня 1911 – 18 червня 1993) – скульптор, етнограф, музейник, нар. художник УРСР (1991).

8. Дзюба Борис Михайлович – журналіст, секретар УТОПІК.

9. Францевич Іван Микитович (3 серпня 1905 – 14 лютого 1985) – вчений у галузі фізичної хімії і матеріалознавства. Член-кореспондент ВУАН (з 27 травня 1934), академік АН УРСР (1961). Директор (1955-73) Інституту металокераміки і спецсплавів АН УРСР (з 1962 – проблем матеріалознавства АН УРСР). Лауреат Державної премії СРСР (1950), заслужений діяч науки і техніки УРСР (1965), Герой Соціалістичної Праці (1969), лауреат Державної премії УРСР (1969).

10. Див.: Вечірній Київ. 1976. 4 травня. № 103.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3030

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.