Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Біографічні матеріали / На зламах епохи / Сімейна спадщина

На зламах епохи

Сімейна спадщина

Сергій Білокінь

Отже, я збирався розповідати історію книжок, а мене занесло аж он куди. Коротше кажучи, в нашій родині книжки від одного покоління до іншого здебільшого не доходили, й передача традиції відбувалася здебільшого усна. Втім, одного разу, привернувши увагу всієї родини, вдома з”явилась „Камена” Миколи Зерова у твердій саморобній палітурці. Її подарувала нам тітчина подруга Ніна Іванівна Кривоший (за чоловіком Тверитінова), яка вчилась на філологічному факультеті ІНО, слухала лекції Миколи Костьовича Зерова й перебувала у ГУКУС”і (Гуртку культури українського слова), яким так цікавились у тридцяті роки енкаведисти. „Камену” мені дозволили приватизувати, і скоро я знав її ледве не всю напам”ять, навіть коментарі (про верлібр і невиробленість поетичної культури в поетів двадцятих років, яких Зеров порівняв з дикунами, що кидаються на скляне намисто). Так неокласична „Камена” стала у моїй лектурі першою книжкою не поточного книговидання, а на цілу епоху давнішою. Ніна Іванівна приятелювала ще з одним Зеровим – Михайлом. На початку війни він передав їй на схов два загальних зошити віршів, які вона не зуміла зберегти. Але зберегла фото з віршованим написом і автограф „Ронда”, надрукованого під час окупації [50]. А інша тітчина приятелька Людмила Аркадіївна Яворівська (упорядниця французько-українського словника) зберегла інше фото Михайла Костьовича, теж з написом. Так що збереглась не тільки „Камена”.

Тут уже десь починається історія лінії батьківської. Перебираючи батькову бібліотеку, я виявив ще однотомову агрономічну енциклопедію батькового дядька Тихона (нар. 1889), одного з перших київських священиків УАПЦ, з його власницьким написом. Іллінську церкву біля вокзалу, де він служив, зруйнували близько 1935 року. Хочеться розповісти про нього докладніше. Після т.зв. путчу, а відтак здобуття незалежності, 1 листопада 1991 року я вперше працював в архіві колишнього КГБ й одержав дві справи – Василя Липківського (1937) й Володимира Чехівського (1929), що проходив у справі СВУ. Ці справи відбивали різні епохи діловодства ГПУ. У другій, пізнішій, протоколи і все інше писав слідчий, а в першій – в”язень. Мене тоді вразило, що останній двічі написав у своїх зізнаннях „рукою власною” моє прізвище, – він мав на увазі о.Тихона. Митрополита Липківського я полюбив душею за таку думку: „Люди тепер літають. Але що значить це літання для просвічення душі людської в порівнянні з Христом і апостолами, що ходили пішки?” [51].

Як взагалі в архівно-слідчих справах, у справі його самого знаходимо чимало недоладностей, – їх накопичували достатню кількість, щоб члени „особого совещания” могли ними вільно оперувати відповідно до поставлених перед ними завдань. Наприклад, у зізнанні Юхима Світлого знаходимо таке: „Белоконь сообщил мне, что украинская националистическая организация на Пост-Волынском руководится им лично […] Организация поднимет восстание против Советской власти и тогда придется открыто бороться с оружием в руках против Красной армии, пускать поезда под откос, не давать возможности продвигаться красным войскам по железной дороге” [52]. Але чи не найцікавіше у цій справі „Политическое донесение парторга куста Пост-Волынский” І.М.Гілелаха про Тихона Семеновича Білоконя від 21 липня 1935 року:

„По заявлениям отдельных рабочих он служил в церкве (sic) попом. Политически неблагонадежный.

Исходя из этого, партсобрание постановило: „Обязать парторга поставить вопрос перед Отд.[елом] Эксп.[едиции?] о снятии его с работы как саботажника и как классово-чуждого элемента (вопрос о соц.[иальном] прошлом был разобран на закрытом партсобрании).

При реализации решения я столкнулся с такими трудностями (мягко выражаясь). Нач.[альник] отделения тов. Раупенас категорически отказывается его снять, заявляя, что он хороший человек, так как последний представил ему разные справки и грамоты о хорошей работе в прошлом, совершенно не заслуживающие никакого внимания.

Нач.[альник] политотдела тов. Каменский вместо поддержки нашего решения стал называть меня у него в кабинете „жандармом”: ты, мол, привык бить людей, работая в КК РКИ и прочел [мне] лекцию о религии и о религиоз.[ных] чинах (?) вместо деловой парт.[ийной] помощи. Решение он не отменил, а выделил бригаду для проверки этих фактов (бригадир пред.[седатель] линкома тов. Жуков). Бригада указанные факты не опровергает.

Считаю неправильным такого рода проверки, апеллировав (sic) решение партсобрания среди беспартийных да еще с такими вопросами.

Пред.[седатель] линкома тов. Жуков спрашивает у члена редколлегии тов. Герасимова (беспарт.[ийный]): „что Вы хотите от тов. Белоконя, что он закончил духов.[ное] семинарию, когда тов. Сталин тоже занимался в духовной семинарии, [а] он наш вождь. Такими подлыми контрреволюционными методами почему-то, во что бы то ни стало нужно оправдать тов. Белоконя, подрывая авторитет всей парторганизации (членов партии 4 чел.[овек]). […]

Я это расцениваю как возглавление сопротивления выполнения приказа [приказ наркома путей сообщения Л.М.Кагановича об авариях и крушениях. – С.Б.] (объективно или субъективно – будет видно при проверке всей их работы) со стороны руководства отделения.

Прошу Вашего быстрейшего реагирования.

С коммунистическим приветом <підпис> /Гилелах/» [53].

Але я знову відхилився від бібліофільської лінії, яка в мене щойно намітилась. Ліза, сестра мого діда Буряка, вийшла в Ромнах за Тодося (Феодосія) Муху, й трохи пізніше мамина й тітчина кузина Галина Тимановська з Харкова передала нам кілька річників "Літературно-наукового вістника" у добротних полотняних оправах з його ініціалами на корінцях: Еф (через фіту!) – Ем. На жаль, ці книжки видурив у мене В.Яременко. Він висунув такий переконливий аргумент, якому я не зумів протиставитись: „Все одно в тебе буде повний комплект. Тобі пані Орися [Стешенко] заповіла”.

У родині зберігається фото хормейстера Петра Григоровича Гончарова з написом: „На спомин дорогому Тихону Семеновичу Білоконю П.Гончаров. 19 16/VІІ 28 р.”. Під старість Гончаров осліп і вже цей напис вийшов трохи невиразно: слово „спомин” він почав писати двічі з інтервалом у добрячий сантиметр. А нещодавно літературознавець Мирон Петровський подарував мені з власницьким Тихоновим написом перший том „Сочинений” А.М.Скабічевського (СПб, 1895). Книжка перебувала спершу в „основній” бібліотеці київської Другої гімназії, за большевиків перейшла до трудової школи № 47. Там її, правдоподібно, зписали, бо 1932 року її набув Тихон Семенович.

Отець Тихон потрапляв до тюрми тричі (1927, 1933, 20 травня 1938), але помер він у своєму ліжку. Коли на поверхню виплив Берія, утворився такий відомий антракт. Семеро душ на суді відмовились від усього, – усіх сімох, серед них і діда, звільнили.

Із його слідчої справи я довідався, що їхня родина вважалася середняцькою, хоча дехто із свідків називав їх і куркулями. Що вони справді не були бідні, видно і з фото, на якому бабуся Мотрона Кирилівна (8 березня 1895 – 16 грудня 1973) позує з дворічним хлопчиком – моїм батьком. Погляньте: молода гордовита мати – просто писана красуня! Батьки убрали свого первістка любовно: про це говорить хоч би й цей бомбон на шапочці!

У Теліжинцях, – розповідав мені з видимим задоволенням Іван Федорович, – ходив віршик:

Гоп мої гречаники,

Усі Драчі начальники.

Білоконі мали три десятини землі й п”ять корів. Коли припекло, худобу поділили між дітьми, щоб врятуватись від Сибіру. У садибі за хатою ще за моїх часів стояла пасіка десь так на десяток вуликів. Коли треба було з ними попоратися, дід запалював якогось ґнота, – бджоли чманіли й давали вулика розкрити. За пасікою ліворуч була клуня із столярним верстатом і німецькою довоєнною (до першої війни!) січкарнею (два величезні колеса, які я малий полюбляв щосили розкручувати). У жнива туди затягували снопи й стояв неповторний духмяний запах дочорнобильського наддніпрянського хліба і всілякого зілля. А праворуч стояла комора з медогонкою. Дід Петро Семенович (12 липня 1892 – 13 вересня 1957) показував мені стільники: де були більші горбочки, там росли бджоли, менші містили в собі мед. Дід зрізував їх, вставляв рамку до тієї медогонки, починав її розкручувати, і рідкий мед за інерцією легко витікав на дно. У коморі лежала чимала купа довоєнних батькових книжок з агрономії, які він у студентські роки оправляв. У нього виходило не дуже, і бережки він вкорочував раз за разом, поки не діставався так аж до самісінького тексту. Але що мене вразило в коморі найдужче – це „панська” різьблена кістяна ручка з мисливським сюжетом, куди було забито іржавого напильника. Виразний трофей з погрому якогось маєтку чи економії. Чийого ж, коли не Браницьких? Хотілося б його зафотографувати як пам”ятку епохи, тільки ж де воно тепер? Садибу обнесли. Коли я потрапив туди 2 жовтня 2005 року, в мене від жаху волосся ворушилось.

Перед хатою росли самосійні сливи. Їх ледве повирубували.

Батько любив садок, охоче підсаджував „у болото” груші, гарні сортові яблуні, додаючи до папіровок новіші. Він звертав мою увагу на масний чорнозем, що йшов далеко углиб. На правому кутку була криниця, вода в ній стояла дуже глибоко, але я легко підтягував відро з холодною й чистою як дзвін водою. Навчився молотити.

Коли я сказав Іванові Макаровичу Гончару, що в бабусі одна ікона мальована на дошці, він попросив її до музею. Але він високо цінував народні натхненні ікони, а ця була надто „правильна”, академічна, – його висновок мене сильно розчарував. Зате вінчальні ікони діда й баби від тітки Сані (нар. 26 лютого 1921) перейшли до нас з Іриною, – причому о. Володимир Черпак з Покровської подільської церкви їх якраз дуже похвалив, – не так, як Іван Макарович.

Олександра Петрівна (тітка Саня) вийшла заміж за Василя Івановича Антіпова (6 лютого 1917 – 16 березня 1996), голову колгоспу „Шлях до комунізму”, що об”єднував чотири села, а правління мав у с.Пилипівці.

Політв”язень Володимир Косовський розповідав, що коли повернувся 1956 року, його призначили завідувачем фельдшерсько-акушерським пунктом. Після дванадцятирічного перебування по тюрмах і таборах він розумів, що за ним стежитимуть, але вийшло так, що навіть його власна родина з Антіповими подружила:

Весь тиждень ми віддавалися роботі, додому їздили лише на вихідні дні. Василь Іванович – колгоспною машиною, а я через Фастів до Веприка на велосипеді, автобусного зв”язку тоді ще не було. Пізніше Василь Іванович запропонував їздити з ним у машині. В дорозі відбувалися відверті розмови на різні теми. В результаті частого спілкування я прийшов до висновку, що Антіпов – людина небуденна, різнобічно талановита, висококваліфікований агроном з прогресивними поглядами на життя. Він цікавився історією та літературою. Ділився враженнями після прочитаної книги.

Я, довірившись, читав йому свої невільницькі поезії. Коли став працювати у Веприку і створив меморіальну кімнату-музей К.Г.Стеценка, Василь Іванович був одним з перших відвідувачів. Застерігав мене бути обережним.

За щирість, доброту та співчутливу душу його любили колгоспники. Про Василя Івановича можна говорити багато. Та я хочу зупинитися лише на одному з болючих питань, що турбувало його душу і стало причиною звільнення з посади голови колгоспу.

Василь Іванович задумав перебудувати збіднілі села колгоспу з мінімальними затратами для трудівника-хлібороба. У Києві він познайомився з грузинським інженером-винахідником Мелією і запросив його у село, щоб Мелія, користуючись своїм винаходом, побудував за рахунок колгоспу цегельний завод напівсухого пресування цегли.

Задум був такий: після побудови заводу продавати цеглу колгоспникам за собівартістю. Держава повинна відпускати забудовнику дерево, шифер та цемент у кредит з виплатою за кілька років. Та не так сталося, як бажалося.

Після побудови заводу приїхав з Києва третій секретар обкому партії (прізвища не пам”ятаю) і сказав: „Твій приклад не вкладається у рамки соціалістичного мислення. Твій обов”язок не вирішувати, а виконувати. Колгоспи повинні вирощувати хліб, худобу, сплачувати державі податки натурою, а не будувати цегельні заводи і встановлювати ціну на цеглу. Ти задумав конкурувати з державою. У даному випадку ти скотився до ворожої, антикомуністичної, антирадянської позиції”.

В дискусії з секретарем обкому, відстоюючи права колгоспників, Василь Іванович проявив необачливість, зауваживши, що нарешті колгоспника треба розкріпачити, він повинен так, як і житель міста, отримати паспорт, стати вільною людиною, мати свою профспілку, яка б захищала його трудові інтереси.

Десь за місяць після того, як Антіпова переобрали на новий строк головою колгоспу, приїхав другий секретар райкому партії і примусив Василя Івановича виступити перед зборами колгоспників з проханням звільнити його з посади голови колгоспу Причину другий секретар підказав – захворів нирками, і лікарі заборонили їздити машиною.

Колгоспники, не розгадавши підступного рішення райкому партії, пропонували залишитися на посаді голови колгоспу і поїхати за колгоспний рахунок на довгострокове курортне лікування. Та підпертий обставинами, про які не можна було говорити правду, голова колгоспу з сумом на очах став просити загальні збори, щоб задовольнили його прохання.

Наступної ночі у мене був терміновий виклик до колишнього голови колгоспу Василя Івановича Антіпова. Після пережитого він скаржився на безсоння та сильний біль в області серця. По ходу надання медичної допомоги Василь Іванович розповідав про грубий нелюдський натиск вперемішку з матюччям першого секретаря райкому партії, куди його викликали після зборів [54].

Дочка Антіпових Галина (нар. 26 березня 1942), у неї чоловік Андрій Григорович Гузь (нар. 9 жовтня 1942), дочка Ірина (нар. 22 березня 1966).

Син Микола (нар. 26 лютого 1945), одружився з Вірою Миколаївною Волощук (нар. 31 грудня 1955). У них діти: дочка Анжела (нар. 27 листопада 1968) і син Руслан (нар. 4 жовтня 1972) [55].

Мій дід помер від раку шлунку (батько за два десятки років – від раку печінки, дуже швидко). Коли він приїздив до Києва на консультації (помер 1957-го), я встиг розпитати його про наш родовід. Відповідь запам”ятав на все життя: Сергій Іванович – Іван Петрович – Петро Семенович – Семен Денисович – Денис Самійлович – Самійло.

Тепер, працюючи над цим нарисом, я ретельно простудіював виписки, які півтора десятки років тому зробив на моє прохання з кожанських метричних книг архівіст п.Володимир Миколенко. Метричні книги збереглися далеко не всі, і тоді мені здалося, що з огляду на провали відновити родовідний ланцюжок неможливо. Зусилля п. Миколенка, за які я йому надзвичайно вдячний, показують, що, навпаки, це можливо, тільки тут ще чимало роботи – марудної й важкої. Що генеалогія селянських родин можлива поза фольклором, на грунті архівістики, – довів уже Кость Кушнір-Марченко [56].

Прадід Семен Денисович Білокінь (1855-1933) був одружений двічі. Перша дружина Текля Василівна Линник, друга звалася Варка. Про Семена Денисовича я знаю небагато. Передусім, саме він побудував хату, де я гостював у бабусі.

Але помер прадід страшно. Під час голодомору, коли в нього почали пухнути ноги, йому порадили зробити такий курінь, щоб вигріти їх на сонці. Ноги потекли. Він пішов, лишаючи мокрі сліди, і це був його кінець [57]. А діялось це на благословенній Київщині, де такий масний чорнозем. На прадідовому хресті є дата – рік 1933. Тоді, під час голоду, на кутку померло ще четверо Куценків – Трохим, Гапон, Домаха й Данило.

Інші діти Семена Денисовича: син Тихон народився 16 червня 1889 року [58], висвятився на священика, помер 1944 року [59]. Син Мартиніан народився бл. 1897 року, помер 29 січня 1899 року. Дочка Олена народилась 19 травня 1899 року.

Про прапрадіда Дениса Самійловича записів у метричних книгах не виявлено. Тут якась накладка. Не певний, чи продовжують лінію моєї родини дальші Білоконі з солом”янського архіву:

Прапрапрадід Самійло Оврамович Білокінь народився 20 серпня 1869 року, помер 5 травня 1902 року [60]. 12 травня 1889 року [61] одружився з Євфимією Павлівною Галушкою (нар. бл. 1872). Дочка Олександра народилась у них 18 березня, померла 7 липня 1900 року [62].

Прапрапрапрадід Оврам Овдійович Білокінь (бл. 1822 – 30 січня 1902 [63]) одружився з Маріамною (Марією, Мотроною) Василівною (бл. 1833 – 6 лютого 1889 [64]). Діти: дочки Катерина (23 листопада 1852 – 16 жовтня 1859 [65]), Зиновія (30 жовтня 1856 [66]), Олена (21 травня 1859 – 14 листопада 1874 [67]), Марія (нар. 28 січня 1862 [68]), Дарія (нар. 21 березня 1864 [69]), Лукія (нар. 12 грудня 1866 [70]), син Онуфрій (нар. 12 червня 1873 [71]).

Прапрапрапрапрадід Овдій Білокінь. Крім Оврама, мав іще дочку Лукію (нар. бл. 1867) і сина Дениса, одруженого з Харитиною Минівною. У них діти: дочка Юліанія (нар. 17 грудня 1863 [72]), син Симон (нар. 9 травня 1866 [73]), дочки Марія (нар. 26 грудня 1871 [74]), Євдокія (бл. 1872 – 25 листопада 1877 [75]) та Онисія (нар. 28 грудня 1879 [76]).

У цих списках, повторюю, можливі помилки. П”ять поколінь не може припадати на п”ятдесят років. Можливо, архівних Білоконів підігнано під дідову схему за рахунок однофамільців, але це питання треба спеціально досліджувати.

Дуже коштовний внесок у цю картину зробив відомий дослідник старої Білоцерківщини п.Євген Чернецький. Дякую йому безмірно! Ідучи, навпаки, знизу нагору, не за метричними книгами, а за сповідними розписами він склав, на мою думку, дуже достовірний поколінний розпис Білоконів з 1735 року! Ось він:

Білоконі з білоцерківської Кожанки: поколінний розпис

Уклав Євген Чернецький

Іван. *…/1735 [77], †…

?… N. *…, †…

1. Петро, син Івана. *… 1755 [78], †…

?… N. *…, †…

1) Степан, син Петра. *… 1785 [79], †… В 1812 р. його забрали в рекрути [80].

?… Меланія [81]. *…, †…

(1) Зиновія, дочка Степана. *… 1812 [82], †…

2) Євдоким [83] (Овдій [84]), син Петра. *… 1788 [85], †…

?… N. *…, †…

(1) Аврам, син Євдокима. *… 1828, †…

?… Марія Василівна. *… 1831 [86], †…

a. Юхимія, дочка Аврама. *… 1850 [87], †…

b. Катерина, дочка Аврама. *… 1853 [88], †…

c. Зиновія, дочка Аврама. *… 1857 [89], †…

d. Олена, дочка Аврама. *… 1859 [90], †…

(2) Уляна, дочка Євдокима [91]. *…, †…

a. Діонисій, син Уляни. *… 1839 [92], †… Народжений поза шлюбом [93].

3) Лаврентій, син Петра. *… 1790 [94], †…

4) Февронія, дочка Петра. *… 1795 [95], †…

5) Параскева, дочка Петра. *… 1806 [96], †…

Примітки

50. Наші дні. Львів. 1943. Березень. Ч. 3. С. 8. Вірш датується 1939 роком.

51. Липківський Василь. Проповіді на неділі й свята. [Торонто, ] 1969. С. 475.

52. Архів СБУ. № 48241 ФП. Том ІІІ. Арк. 67.

53. Архів СБУ. № 48241 ФП. Том ІІІ. Арк. 26-27.

54. Косовський Володимир Іванович (28 липня 1923 – 2000). Як рвались струни на кобзі. К.: Наукова думка, 1997. С. 77-79. Див.: Ушанування достойника Володимира Косовського // Зона. Кн. 19. К., 2005. С. 148-149.

55. Свідчення сестри Галини Антіпової, 2 жовтня 2005 року.

56. Білокінь С. Сільський історик-генеалог // Пам'ятники України. 1987. № 3 (73). С. 59-62.

57. Я писав про це: Білокінь С. Масовий терор. С. 247.

58. ЦДІА України. Ф. 127. Оп. 1078. № 1174. Арк. 8 зв. – 9.

59. Свідчення сестри Галини Антіпової, 2 жовтня 2005 року.

60. ЦДІА України. Ф. 127. Оп. 1012. № 3910. Арк. 9 зв. – 10; Оп. 1078. № 1359. Арк. 163 зв. – 164.

61. Там само. Оп. 1078. № 1174. Арк. 27 зв.

62. Там само. № 1315. Арк. 8 зв. – 9; Арк. 52 зв. – 53.

63. Там само. № 1359. Арк. 158 зв. – 159.

64. Там само. № 1174. Арк. 37 зв. – 38.

65. Там само. Оп. 1012. № 2731. Арк. 685 зв.; № 3208. Арк. 1225 зв.

66. Там само. № 3012. Арк. 1109 зв. – 1110.

67. Там само. № 3208. Арк. 1203 зв. – 1204; № 4446. Арк. 189 зв.

68. Там само. № 3400. Арк. 1173 зв. – 1174.

69. Там само. № 3578 – А. Арк. 769 зв. – 770.

70. Там само. № 3654. Арк. 11 зв. – 12.

71. Там само. № 4339. Арк. 625 зв. Одружився з Олександрою Іванівною, 20 квітня 1910 у них народилась дочка Ольга (Оп.1078. № 1450. Арк. 240 зв. – 241, 261; № 1378. Арк. 32 зв.).

72. Там само. Оп. 1012. № 3469. Арк. 860 зв. – 861.

73. Там само. № 3654. Арк. 4 зв. – 5.

74. Там само. № 4117. Арк. Арк. 60 зв.

75. Там само. Оп. 1078. № 1015. Арк. 111 зв.

76. Там само. № 1033. Арк. 272 зв. – 273.

77. ДАКО. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 251. Арк. 564 зв.

78. ДАКО. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 251. Арк. 564 зв.

79. ДАКО. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 251. Арк. 564 зв.

80. ДАКО. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 309а. Арк. 261 зв.-262.

81. ДАКО. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 309а. Арк. 261 зв.-262.

82. ДАКО. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 309а. Арк. 261 зв.-262.

83. ДАКО. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 1372. Арк. 487 зв.-488.

84. ЦДІАК України. Ф. 127. Оп. 1015. Спр. 988. Арк. 737 зв.

85. ДАКО. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 251. Арк. 564 зв.

86. ДАКО. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 1372. Арк. 487 зв.-488.

87. ДАКО. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 1372. Арк. 487 зв.-488.

88. ДАКО. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 1372. Арк. 487 зв.-488.

89. ДАКО. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 1372. Арк. 487 зв.-488.

90. ЦДІАК України. Ф. 127. Оп. 1015. Спр. 988. Арк. 737 зв.

91. ДАКО. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 1372. Арк. 487 зв.-488.

92. ДАКО. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 1372. Арк. 487 зв.-488.

93. ДАКО. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 1372. Арк. 487 зв.-488.

94. ДАКО. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 251. Арк. 564 зв.

95. ДАКО. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 309а. Арк. 261 зв.-262.

96. ДАКО. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 309а. Арк. 261 зв.-262.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2956

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.