Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / В обороні української спадщини: історик мистецтва Федір Ернст / На сторожі культури / Рухомі й нерухомі пам’ятки

В обороні української спадщини:
історик мистецтва Федір Ернст

На сторожі культури

Рухомі й нерухомі пам’ятки

Сергій Білокінь

Сталося так, що в роки Розстріляного відродження пам’яткоохоронець, потім крайовий інспектор охорони пам’яток Федір Ернст став чи не головним оборонцем української культурної спадщини.

Ще наприкінці 1917 року в Києві Центральна рада заснувала відділ охорони пам’яток старовини й мистецтва (на чолі з Миколою Біляшівським), що керував також і музеями, – Ф.Ернст виконував його доручення. Навесні 1918 року відділ увійшов до складу Головного управління справами мистецтва й національної культури [615]. Робота в ньому Ф.Ернста частково відбилась у статті, первісне опублікованій у журналі «Куранты» [616].

Активну участь узяв Ф.Ернст у роботі Софійської комісії, де за гетьмана, восени 1918 року склалося дуже небезпечне становище. Як відомо, старі муровані київські храми, зокрема Софійський собор, протягом сторіч свій первісний вигляд втратили. На них відбивалася кожна зміна епох і смаків. На початку XX ст. Софійський собор був складним організмом із численними різнорідними нашаруваннями, живою хронікою століть. Ясно, що без найменшого з них його історико-мистецький образ був би збіднений, зфальшований. Незважаючи на це, підтримувана церковною верхівкою на чолі з митрополитом Антонієм (Храповицьким) [617], група архітекторів виступила з пропозицією реставрувати Софійський собор у “візантійському” стилі. Це була згубна думка, оскільки з реалізованих “возродительських” спроб відомо, що розуміння цього стилю відзначалося завжди безнадійною вбогістю. Тож на засіданні комітету 8 / 21 листопада 1918 року Ф.Ернст разом із кількома іншими діячами виступив в обговоренні доповіді Павла Голландського (1868-1939), вважаючи, що попри камуфляж застережень доповідач по суті пропонував “знести всі добудови ХVII–ХІХ сторіч”. Разом із Гр.Павлуцьким, Г.Нарбутом, В.Модзалевським та М.Біляшівським Федір Ернст голосував проти „капітальної реставрації” взагалі [618]. 30 листопада, на 39 зібранні Товариства студіювання мистецтв Ф.Ернст розповідав про реставрації Софійського собору, що відбувались у 1843–53 роках та наприкінці 1880-х [619].

У грудні 1918 року, після вигнання гетьмана, Микола Біляшівський запросив його до свого відділу на посаду фахівця [620]. Федір Ернст зміг нарешті покинути нудне діловодство й відразу включився в роботу.

“В січні-лютому 1919 р., – розповідав він, – тому що війська були розквартировані по приватних квартирах і особливо по всіх палацах і особняках, власники яких утекли – загинуло дуже багато художніх цінностей. Старовинна мебля йшла на паливо, картини рубались на шматки та прострілювались, рідк[існ]а порцеляна, шкло, цінний посуд – розбивались й т.ін. Відділ охорони старовини напружував усі сили, щоб урятувати що можна й перевезти до музею, але це вдавалось не завжди. Доводилось робити справжні труси або розкопки – так, з темної ями на горищі дому Бродського було витягнено портрет Бісмарка пензля Ленбаха. Праця була майже виключно добровільна, на перевозку не було ніяких коштів” [621].

На початку 1919 року, з переїздом совєцького уряду з Харкова до Києва комісаріат по головному управлінню мистецтв було скасовано, – натомість виник Всеукраїнський Комітет охорони пам’яток старовини й мистецтва (Вукопис), якому на місцях підлягали Губкописи [622]. У цій установі Ф.Ернст працював як вчений інструктор архітектурної секції. Учений згадував потім, в чому полягала їхня робота. Пам’яткоохоронці обходили будинки й приватні помешкання, де були колекції з пам’яток старовини, брали їх, на підставі відповідного декрету Раднаркому РСФСР, на облік і, в разі небезпеки або одвертого грабіжництва, перевозили до найближчого музею – здебільшого до 1 державного музею (згодом Всеукраїнський історичний). Особисто Федір Людвіґович узяв на облік або врятував від прямого знищення дуже багато пам’яток культури, що й збагатили наші музеї [623].

З ініціативи Георгія Лукомського (1884-1952) [624], що стояв тоді на чолі архітектурного відділу ВУКОПИС’у, під керуванням Ф.Ернста проведено було реєстрацію усієї цивільної архітектурної старовини Києва, причому зафіксовано близько 160 будівель [625]. За ініціативою комісара церков В.В.Філатова-Волгіна Комісія по ліквідації майна релігійних установ (при Наркоматі соціального забезпечення) розпочала опис усіх церков, обмір церков періода Київської Русі та їхнє фотографування. Над цим працювали Іполит Моргілевський, Красовський, В.Лієр, В.Бібіков, Леонід Хижинський, Володимир Лесючевський [626] і Жедринський. Брали участь у роботах також Федір Ернст, Микола Макаренко й Борис Реріх, – все припинив прихід денікінців [627].

З наказу Наркомосу, після 26 серпня 1919 року, коли ліквідовано Вукопис, функції його перейшли до Академії Наук та спеціального комітету, утвореного при університеті, на чолі з проф. М.Довнар-Запольським. Ці інституції відповідали за охорону пам’яток під час перебування в Києві денікінців. Але зроблено було небагато. Університетський комітет взагалі вбачав своє покликання в тому, щоб вести обстеження «колекцій, пам’яток мистецтва, старовини й архівів, які були взяті на облік радянськими установами і перебувають у розпорядженні окремих осіб, приймати предмети і колекції у своє відання і вияснити належність предметів державі та приватним власникам і передавати їх по належності” [628]. Уся попередня робота перекреслювалася.

На щастя, період владарювання денікінців продовжувався порівняно недовго.

«Коли почалась евакуація денікінців, – писав Ернст, – голова радянського ВУКОПМИС’у т.Вольський, який жив у підпіллю, ще до вступу Червоної Армії вже скликав Комітет, в тому числі й мене, й ми відновили роботу по охороні пам’яток культури. […] рятуючи від плюндрування бібліотеку проф. Лук’яненка [629], я захворів (через інсектив) на [ви]сипний тиф і пролежав два місяці (лютий-березень 1920 р.) в ліжку» [630].

Ще раз перервав роботу з охорони пам’яток прихід поляків у травні 1920 року [631]. У цей час функції охорони знову взяла на себе Академія Наук, де організовувався комітет на чолі з академіком Миколою Біляшівським.

«Особливо багато, – розповідає Ернст, – прийшлося працювати над складом польського т-ва охорони старовини і мистецтва, що було затоплено під час гашення пожежі водою. Частину цих речей поляки перевезли в сухе помешкання, але не встигли вивезти. Майже всі речі, виявилось, попсовані водою. Пастелі і штихи цілком загинули, картини на полотні – частиною погнили, на міді – поцвіли, книжки обернулись в вогку масу. Ті картини і книжки, що збереглися, довелося «ученим експертам», як майже завжди, переносити до музеїв та бібліотек на руках. Решта речей, що лишилась на складі в пасажі, щезла в кінці літа 1920 року невідомо куди» [632].

З відновленням Радянської влади бачимо Ернста знову на посаді вченого експерта Губкопису [633]. На цій роботі у серпні 1920 року він захворів на ішіас і пролежав чотири місяці в ліжку – до кінця 1920 року. На засіданні біографічної комісії УАН 23 жовтня 1920 року її керівничий П.Стебницький доповів Ернстову заяву, що він „тяжко заслаб і потрібує матеріальної допомоги. Було ухвалено передати цю заяву до правління УАН, додавши від комісії прохання видати допомогу в сумі 10 тис. карб. [634]

Даючи характеристику роботі, що велася в роки громадянської війни, Федір Ернст відзначав: “Музейні діячі працювали як пожежна команда, часто в небезпеці, завжди таскали речі на власній спині, не дивлячись на голодне існування і на старцівську оплату їхньої праці” [635].

На початку червня 1921 року з будинку київської думи знято було міський герб – фігуру архангела Михаїла. Вол.Лесючевський змалював фіґуру архангела уже на бруківці. Перевезти його до музею довго не щастило через брак коштів [636]. Нарешті мандат Губкописа від 1 грудня 1921 року доручив інструкторові-експерту Ф.Ернсту перевезти фіґуру до 1-го державного музею [637].

Большевики принесли в Україну суспільний погром і побутовий нелад. Заховавшись у Баришівці, 18 квітня 1921 року [638] Микола Зеров як міг делікатно написав про совєцьку установу:

А над вертепищем Маркс і Лассаль…

В очах у Маркса залягла печаль,

Шляхетне серце тягота притисла:

Лассалю! Та невже в одвіті ми

За ці брудні й понівечені крісла,

За ці лихі й подерті килими!

Думка витала в повітрі, і трохи пізніше, у січні-березні 1925 року переконаний антисовєтчик М.А.Булґаков висловився (“Собачье сердце”) подібним чином:

“Почему убрали ковер с парадной лестницы? Разве Карл Маркс запрещает держать на лестнице ковры? Где-нибудь у Карла Маркса сказано, что второй подъезд калабуховского дома на Пречистенке следует забить досками и ходить кругом через черный двор? Кому это нужно? Угнетенным неграм? Или португальским рабочим? Почему пролетарий не может оставить свои калоши внизу, а пачкает мрамор?” [639].

Демонстративно виставляючи перед собою те, що могло б послужити як політичне алібі, письменники хотіли показати, що жодною мірою не пов’язують розрухи з особами чи то Маркса з Енґельсом, чи то Леніна з Троцьким. Це, мовляв, не система, а самі люди, більше того, окремі прикрі випадки [640].

На початку 1920-х років на Україні провадилося вилучення церковних цінностей ніби на допомогу голодним [641]. Усіх коштовностей по республіці було вилучено на суму 780 млрд. крб. (у цінах 1921 року) [642]. Українські музейники доклали величезних зусиль, щоб зберегти пам’ятки, які мають мистецьке й історичне значення. У протоколі засідання Ради охорони пам’яток мистецтва і старовини від 3 червня 1922 року (присутні – М.Василенко, Д.Щербаківський, А.Винницький, Ф.Ернст та С.Сандальжі) зазначено: слухали – «Заявление Ф.Л.Эрнста о вывозе в Харьков Киевским Внешторгом Межигорской керамики. – Ходатайствовать о невывозе этой керамики за пределы Украины и по мере возможности вернуть ее Киевскому Музею» [643].

Про одностайне подвижництво музейників красномовно свідчить лист до Ернста від Федора Шміта, датований 8 березня 1922 р.:

«Дорогий Федоре Людвиговичу, у Лаврі виявилася велика низка речей, яку ГубКОПИС своєчасно не взяв на облік – розмаїті панікадила, олтарі й т.ін. Серед цих речей є такі, що мають безперечну високу мистецьку й історичну цінність. Я дуже шкодую, що не маю мандата ГубКОПИСу, – я б одразу взяв усе це на облік, якнайшвидше, аби сьогоднішня Комісія ГубЮсту чогось не попсувала. Не відмовте зараз же піти до Лаври й зробити все потрібне. Ваш Федір Шміт» [645].

Ф.Ернст свідчив, що

“конфіскація церковних цінностей, переведена у Совєцькій Україні під час голоду 1922 року, в результаті напруженої роботи й величезних зусиль невеличкої купки музейних робітників м.Києва (фактично – трьох людей) – збагатила наші музеї (Всеукраїнський Історичний ім.Шевченка та Лаврський, який відтоді лише почав організовуватись) колекцією з не менш як 5.000 старих виробів з цінних металів” [646].

Серед того, що було тоді врятовано, – пам’ятник графові Бобринському. Граф Олексій Олексійович Бобринський (1800-1868) був одним із піонерів цукрової промисловості в Україні. 1872 року на Бібіковському бульварі йому було споруджено пам’ятник. Як відзначав Віталій Ковалінський, це був перший київський пам’ятник не самодержцеві чи військовому діячеві, а промисловцеві [647]. У квітні 1919 року колегія київського комунального господарства ухвалила:

“[…] вжити заходів до того, щоб не пізніш дня пролетарського празника – 1 травня – знести геть пам’ятники контрреволюції, які так поганять місто, а саме: Олександру ІІ, Миколаю І, Кочубею та Іскрі, Бобринському, Дрентельну (на Володимирській горі) та частини пам’ятника Столипіну. Крім того, ухвалено також прийняти погруддя Столипіну, що стоїть на його могилі в Київській лаврі. Колегія звернулась до комісії по охороні пам’ятників старини та мистецтва з проханням повідомити, які з цих пам’ятників цікаві з художнього боку. Ці пам’ятники будуть передані в музей на схованку, всі ж другі будуть передані на заводи для переплавлення їх на гільзи до снарядів для червоної армії” [648].

Після ліквідації пам’ятника гр. Бобринському на розі Бульвару Шевченка й Безаківської точилась боротьба довкола статуї. Початком 1923 року датується курйозний обмін думками між фахівцями Губкопису і місцевими большевиками. У газеті з’явилось повідомлення: “Губкопис просил о передаче памятника Бобринскому в Государственной Музей. Губисполком отказал в удовлетворении этой просьбы, так как памятник не является большой художественной ценностью” [649]. За кілька днів, 21 лютого 1923 року завідувачка відділом музеїв Наркомату освіти РРФСР Наталія Троцька [650] підтримала клопотання А.Винницького: “Необходимо прежде всего не препятствовать передаче Музеям гор. Киева памятника графа Бобринского – работы Шредера, как имеющего несомненный художественный интерес, и этим предохранить его от уничтожения” [651]. У протоколі засідання Комітету охорони пам’яток мистецтва й старовини від 24 лютого 1923 року (присутні були Ол.Новицький, Ф.Шміт, М.Біляшівський, Д.Щербаківський, Ф.Ернст, В.Козловська та ін.) занотовано: “Ввиду постановления т.Раковского о передаче музею памятника Бобринского постановлено памятник поставить во дворе 1-го Гос.[ударственного] музея” [652]. Статую було перевезено до музею, а на його місці було вирішено збудувати щось большевицьке: “Губвиконком доручив Архитектурному Інститутові розробити, спільно з представниками бойовиків Січневого повстання, проект обеліску, який буде поставлено на місці кол. пам’ятника Бобринському” [653]. 10 листопада 1926 року Ернст записав у щоденнику: “Обговорення справи про місце поставлення в музеї статуї Бобринського” (Арк. 23). На другий день: “З 11-ої год. в арсеналі оглядав статую Бобринського” (Там само). На третій: “З 10-ї год. до 2-ої перевезення монументу Бобринського” (Там само). 1928 року статуя стояла у музейному вестибюлі [654]. Між 19 і 22 квітня 1932 року виявилась потреба кудись його пересунути: “[…] разом з усіма таскав статую Бобринського (2 дні)” (Арк. 97 зв.). Так місто втратило пам’ятника заслуженій людині, обеліска “бойовикам” Січневого повстання не побудували, що теж приємно, а монумента було тоді збережено.

10 жовтня 1925 президія Укрнауки, що перебувала у віданні Наркомосу (засідання ч. 44), затвердила своїм інспектором з охорони пам’яток природи О.Федоровського [655]. Невдовзі питання було поставлено на ширшу основу. 1926 було засновано Київську крайову інспектуру охорони пам’яток культури й природи. 27 лютого 1926 року Президія Укрголовнауки затвердила Ф.Ернста на посаді краєвого інспектора Київської комісії по охороні пам’яток матеріальної культури (по Київщині, Волині, Поділлю й Чернігівщині) [656]. Роботу провадилось у 16 округах. Інспектором охорони пам’яток природи працював М.Шарлемань, секретарював в інспектурі Г.Адольф [657], з 5 липня 1927 – друг Федора Людвіґовича Василь Базилевич [658]. Адреса – вул. Революції, 29.

Інші інспектури очолювали Стефан Таранушенко (Харків), Степан Дложевський (Одеса) [659] й Павло Козар (Дніпропетровськ) [660]. Функції інспекторів не були чітко визначені, тож залежали від ініціативності кожного з них. Ф.Ернст брав на себе дуже багато, втручався в різні сфери, – скільки сила, він намагався зберегти навіть історичні назви вулиць. 23 лютого 1929 року, наприклад, він записав у щоденнику: „Засідання в міськраді комісії по зміні назв – заборонив зміну назви Боричева тока, Предславинської вулиці” [661]. Можна тільки уявити, які назви тоді пропонували. Здавалось, він відчував себе відповідальним за всю українську культуру, за всю нашу спадщину.

Посада інспектора й невизначені функції допомогли Ернстові досягти конкретних перемог. Цьому сприяла загальноісторична ситуація. Україна перебувала на підйомі: кілька років тому відродилась українська державність, народ встав на боротьбу. Усі досягнення, якими могла пишатись українська культура у 1920-ті роки, – наслідок Визвольних змагань і політичних перемог часів Революції, інерція її переможної ходи. Ще в грудні 1917 року Раднарком РСФСР за підписом Леніна видав розпорядження всім музеям РСФСР повернути на Україну «все исторические документы, материалы, картины и т.д., которые имеют отношение к Украине, чтобы этим ликвидировать последствия угнетенного положения Украины и ограбления ее во времена царизма, начиная с ХVІІІ в., со времени первой и второй малороссийских коллегий и правления на Украине Румянцева-Задунайского». Але справа затяглася. Реально підштовхнув її несподіваний випадок. 1926 року, з нагоди керченської археологічної конференції ЦВК Кримської республіки зненацька виступив за передачу до керченського музею тих речей, що були викопані в Керчі засобами одеського товариства і тому потрапили до одеського музею. У зв’язку з цим знову було піднесено питання про загальний перерозподіл музейних цінностей поміж республіками Союзу, і Наркомос УСРР доручив Археологічному комітетові попередньо виявити, які саме історико-культурні цінності належить повернути на Україну [662].

Наприкінці 1920-х років щоденник Ф.Ернста ще фіксує деякі “перемоги на культурному фронті”, які без факту державності були б попросту неможливі. Скульптор Кость Бульдін, що виїхав згодом до Аргентіни, писав: “Пригадаймо: царська Росія була павуком, що на протязі століть висмоктував і тягнув не тільки з “окраїн імперії”, але й з усього світу в свої кубла–столиці цінності культури” [663].

Примітки

615. Ернст Ф. Справа охорони пам'яток мистецтва й старовини у Києві // Збірник Секції мистецтв [УНТ]. [Том] І. К., Держ. вид-во, 1921. С. 149.

616. Эрнст Феодор. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г // Куранты. К., 1918. Сентябрь. № 7. С. 8-12: іл. Окремо: К.: Гуро, 1918, [2,] 21 с.: іл. Див.: Ернст Федір. Данило Михайлович Щербаківський. С. 130.

617. Див.: Manuil (Lemeševskij), Metropolit (1884-1968). Die Russischen Orthodoxen Bischofe von 1893 bis 1965. Bio-Bibliographie. Teil I. Erlangen, 1979.

618. Ернст Федір. Георгій Нарбут: Життя й творчість. С. 68; В комитете по реставрации Киевского собора св. Софии // Слово. К., 1918. 23 листопаду. Ч. 44. С. 4.

619. [Ернст Федір.] До питання про реставрацію св.Софії // Наше минуле. 1918. Листопад–грудень. № 3. Ч.151–152. (Авторство встановлюється за свідченням Ф.Ернста: ІМФЕ. Ф. 13–1. Од. зб. 6. Арк. 2).

620. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк.11 зв. Трохи заплутує справу посвідчення головного управління мистецтв та національної культури від 23 грудня 1918, за яким Ернст працював на посаді фахівця VI класу пластичного відділу з 8 січня 1918 (Там cамо. Од. зб. 4. Арк. 6).

621. Ернст Ф. Справа охорони пам'яток. С. 149.

622. Там само.

623. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 12. Омельченко Ю.А. Охорона пам'яток і музейне будівництво на Україні в перші роки Радянської влади // УІЖ. 1972. Січень. № 1 (130). С. 105.

624. Северюхин Д.Я., Лейкинд О.Л., Художники русской эмиграции (1917–1941): Биографич. словарь. Пб.: Изд-во Чернышева, 1994. С. 299–302. Див.: Хроніка – 2000. Вип. 61-64: Георгій Лукомський і українська художня спадщина. К., 2005.

625. Ернст Ф. Справа охорони пам'яток. С. 150. 10 червня 1919 р. він одержав посвідчення, за яким мав доручення скласти опис будівель і пам’яток старовини й мистецтва з архітектурно-мистецької точки зору (ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 4. Арк. 16).

626. Лесючевський Володимир Іванович (7 березня 1898, Чернігів – 26 лютого 1942, Ленінград) – музейник, мистецтвознавець.

Навчався в Петербурзі у ґімназії Лентовської. З лютого 1919 був членом Спілки художників м.Києва. З 1919 до 15 жовтня 1921 завідував секцією охорони пам'яток старовини й мистецтв, зав. секцією образотворчого мистецтва і зав. музеєм при відділі народної освіти в Ніжині. З 1 грудня 1920 до 15 жовтня 1921 викладав малювання у Ніжинській школі № 29. У листопаді 1924 закінчив факультет суспільних наук Ленінградського університету. У 1921-31 працював у Російському музеї. Автор праць про змійовиків та вишгородський культ Бориса і Гліба (повідомлення І.Г.Спаського у листі до мене від 28 жовтня 1978).

627. Лукомский Георгий Крескентьевич (1884-1952). Художник в русской революции: Записки худож. деятеля. [Берлин: Тип. Е.А.Гутнова,] 1923. С. 82-83.

628. Вовк Андрій Оврамович. Університет у 1917–1920 рр. // Історія Київського університету, 1834–1959. [К.:] Вид-во Київ. ун-ту, 1959. С. 336.

629. Лук'яненко Олександр Митрофанович. – Дж.: Столетие Киевской І гимназии. Т. І (1911). С. 355-356 (нар. 1880, Київ); Українська мова: Енциклопедія. К., 2000. С. 297 (Й.О.Дзендзелівський; нар. 10 / 22 VII 1879, Київ).

630. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 12 – зв.

631. Див.: Лісевич Іван. У відблиску польських багнетів: Життя Києва під час перебування в ньому польських військ, травень-червень 1920 р. К., 2002. 226 с.

632. Ернст Ф. Справа охорони пам’яток. С. 151.

633. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 11 зв.

634. НБУ. ІР. І, 26185.

635. Ернст Ф. Справа охорони пам'яток. С. 152.

636. Там cамо.

637. ІМФЕ. ф. 13-1. Од. зб. 4. Арк. 56.

638. Зіставлення дат див.: Білокінь С. Микола Зеров // Наш сучасник Микола Зеров. Луцьк: Терен, 2006. С. 220-226.

639. Булгаков Михаил Афанасьевич. Мастер и Маргарита. Собачье сердце. Москва: Литература, Мир книги, 2006. С. 389. (Бриллиантовая коллекция).

640. Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква, 2005. С. 109.

641. Пор.: Білокінь С. Втрати української культурної спадщини під час голоду 1922 року // Могилянські читання 2004: Зб. наук. праць. К., 2005. С. 77-98.

642. Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник: Короткий путівник. К., 1971. С. 17.

643. КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 20.

644. ІМФЕ. Ф. 13-5. Од. зб. 299. Арк. 10; Білокінь С. Федір Ернст і Київ // Наука і культура: Україна. Вип. 22. К., 1988. С. 507. Повний текст: Його ж. Нові студії з історії большевизму, І-ІІІ. К., 2006. С. 81-83.

645. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од. зб. 54. Арк. 3.

646. Ернст Федір. Данило Михайлович Щербаківський. С. 132.

647. Ковалинский Виталий Васильевич (род. 1941). Меценаты Киева. Изд. 2. К.: Кий, 1998. С. 45.

648. Геть буржуазні пам’ятники // Більшовик. 1919. 19 квітня. № 9. С. 3. Газетну хроніку про пам’ятник Бобринському виявила Л.А.Пономаренко, якій висловлюю щиру подяку за допомогу.

649. Хроника. В Губисполкоме: Памятник Бобринскому // Прол. правда. 1923. 15 февраля. № 36 (451). С. 3.

650. Троцька (Сєдова) Наталія Іванівна (1882-1962) – друга дружина Троцького, організатор розпродажу закордон мистецьких скарбів (Платонов Олег. Терновый венец России: История Русского народа в ХХ веке. Том ІІ. М., 1997. С. 995).

651. Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). К.: Рідний край, 1991. С. 372.

652. КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 4.

653. Хроніка: В Губвиконкомі: Пам’ятник Січневого повстання // Більшовик. 1925. 11 лютого. № 33 (1228). С. 4.

654. Павлик Остап Якович (15 січня 1890 – 5 листопада 1937). Всеукраїнський Історичний музей ім. Т.Шевченка // Прол. правда. 1928. 3 серпня. № 179 (2071). С. 6.

655. ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 5. № 720. Арк. 36.

656. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 7 – зв., 24 зв.; Од. зб. 4. Арк. 88. Нові призначення. [Добірка "В Українській Академії наук" у рубр.: У Києві] // Прол. правда. 1926. 26 березня. № 68 (1378). С. 4; Наукові установи та організації УСРР. Х., 1930. С. 30. На посаді київського краєвого інспектора охорони природи затверджено тоді проф. Миколу Васильовича Шарлеманя (1887, м.Кременчук – 1970, Київ).

657. Адольф Густав Артурович (1901 — 19.10.1940) — мистецтвознавець. Закін. 1925 Київ. ІНО. Від 1926 працював у Всеукр. істор. музеї ім. Т.Шевченка. Автор статей із питань укр. образотворчого мист-ва: “Сучасні українські скульптори” (Авангард. 1930. № 2), про творчість А.Бурделя, М.Епштейна, М.Гельмана (усі — 1930), М.Пимоненка (1938), В.Заузе (1939).

658. Там само. Арк. 49 зв.

Базилевич Василь Митрофанович (31.ХІІ.1892 / 12.І.1893, Київ – ХІІ?.1942, Таганрог) – історик, літературознавець.

Походив із старого купецького роду, син мирового судді. Через матір (+ квітень 1935) споріднений з родом Личкових. Закінчив І київську гімназію (1910) та іст.-філол. факультет Університету Св.Володимира (1915), де навчався у М.В.Довнар-Запольського. Брав участь в Іст.-етногр. гуртку, був бібліотекарем іст.-філол. семінару. Друкуватись почав раніше за своїх товаришів (зб. “Молодые побеги”. Вып. 1-2. 1906-11), вміщував хронікальні замітки у газ. “Киевлянин”. Брав участь у нездійсненому проекті М.В.Довнар-Запольського “Памятники по международно-правовой истории Украины, 1648-1918” (6 вип. – текст, коментарій і карти).

1919 разом з С.І.Масловим створив при іст.-філол. факультеті Музей війни і революції (фонди перейшли до Істпарту). Викладав у київ. Археологічному ін-ті (курси генеалогії, геральдики та сфрагістики, 1918-23; опубліковано „Из лекций по геральдике. К., 1923”), на Всеукр. музейних курсах (курси палеографії, епіграфіки, хронології, сфрагістики, геральдики й нумізматики, 1933-34).

Секретар Іст. т-ва Нестора-літописця (після С.І.Маслова) та київської краєвої комісії з охорони пам’яток старовини Наркомосу. Під керівництвом Д.Багалія працював у ВУАН над історією декабристів в Україні, узяв участь у збірниках “Декабристи на Україні” (кн. І-ІІ. 1926-30) та “Рух декабристів” (1926). Лишив праці з різних питань києвознавства, про Пушкіна, Грибоєдова, Гете. Працював у Комісії соціально-економічної історії України та Комісії Біографічного словника ВУАН. Виявив документи про перебування в Україні Бальзака (Життя й революція. 1933. № 1).

Опублікував мемуари Й.Руліковського (Воспоминания и рассказы деятелей тайных обществ 1820-х годов. Т. 2. М., 1933). Зібрав бібліографічні матеріали про зв’язки Гоголя з укр. літературою, що лягли в основу публікації Л.М.Добровольського та В.М.Лаврова (Н.В.Гоголь. Материалы и исследования. Т. 1. М.; Л., 1936). Узяв участь у підготовці багатотомної збірки праць Д.Багалія. По лінії київського Дому вчених як член його екскурсійної комісії керував численними екскурсіями до Межигір’я, Кирилівської церкви, на Звіринець, Поділ, для огляду фресок Софійського собору. Ідеаліст, глибоко віруюча людина, вирізнявся на тлі тодішньої дійсності.

Зазнав кілька арештів – 1923 (у зв’язку з процесом “Центру дій”, двічі), 1932, 1935 (засланий до Іркутського концтабору). Під час арешту 1935 було вилучено його коштовну бібліотеку (він нагромадив зокрема велику збірку київських газет 1917-22) й книжку протоколів Іст. т-ва Нестора-літописця за останні 14 років його існування. Був засланий до Біробіджанської республіки (звільнений 1940).

У зв’язку з забороною повернутись до Києва оселився у Таганрозі, де одержав посаду завідувача музею. Встиг опублікувати кілька праць з місцевого краєзнавства. Після доносу розстріляний гестапо за спробу перешкодити вивезенню музейних коштовностей до Німеччини. Рештки архіву Б. зберігаються у ЦДІАК України (Ф. 833).

Літ.: ЕУ. Т.1. 1955. С.82;

Столетие Киевской Первой гимназии. Том. І. К., 1911. С. 308;

Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків // Збірник на пошану українських учених. С. 34-35 (= ЗНТШ. Т. CLXXIII);

Білокінь С. Подвиг науковця // Прапор комунізму. К., 1987. 19 серп. № 191;

Його ж. Подвиг Базилевича // Таганрогская правда. 1987. 12 ноября. № 216;

Казьмирчук Г.Д., Сілкін А.В. В.М.Базилевич і зародження краєзнавчого напрямку в українському декабристознавстві 1920-х рр. // VІІ Всеукраїнська наукова конференція “Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність”. Ч.І. К., 1995. С.37-39;

Платонов О. Терновый венец России: История Русского народа в ХХ веке. Т. І (1907). С. 130;

Матяш Ірина. В.М.Базилевич // Українські архівісти. Вип.І. К., 1999. С.29-32;

Її ж. Василь Базилевич: грані таланту й трагізм долі // Київська старовина. 2000. № 4 (334). С. 123-134;

Видатні діячі науки і культури Києва (2005). С. 56-63 (С.Панькова).

659. Дложевський Сергій Стефанович (22 вересня 1889, Кам'янець-Подільський – 24 жовтня 1930 року) – археолог і мовознавець.

Син вчителя Кам'янецького духовного училища, онук священика. Вихованець Університету Св.Володимира. Доцент Київського рос. університету й професор Київського укр. держ. університету на катедрі класичної філології. 1920 переїхав до Одеси. Директор Одеського держ. історико-археологічного музею (1920-1930). Професор Одеського ІНО на катедрі мовознавства, проректор (1924), декан факультету соцвиховання (1925-26). 1925 Д. як директора Одеського археологічного музею і кількох його співробітників арештували. Усіх їх влада звинувачувала у переховуванні майна буржуазії. Всеукраїнський археологічний комітет ВУАН (ВУАК) 10 жовтня 1928 обрав Д. на свого дійсного члена.

Дж.: С.С.Дложевський // Червоний Схід. 1930. № 6. С. 244-245;

Семенів Микола Матвійович. Професор С.С.Дложевський // Записки Українського бібліографічного товариства в Одесі. Ч. 4. 1930. С. 85-90;

Пам'яті С.С.Дложевського // Хроніка археології та мистецтва. Ч. 3. К., 1931. С. 95;

Шульц П.Н. Дложевский Сергей Степанович // Сообщения ГАИМК. 1931. № 1. С. 32;

Баженов Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ-ХХ: Історіографія; Бібліографія; Матеріали. Кам'янець-Подільський, 1993. С. 195-196;

Мезенцева Г.Г. Дослідники археології України (1997). С. 75;

Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 141.

660. Збірник матеріялів Одеської краєвої комісії для охорони пам'яток матеріяльної культури та природи. Одеса: Вид. Одес. краєвої комісії, 1927. С. 34. Пор.: Василенко Іван. Кар"єра на крові // Київ. 1985. № 9. С. 113-121.

661. ІМФЕ. Ф. 13-1. № 7. Арк. 84.

662. Новицький О., Академик. Здобутки українського мистецтвознавства та археології за десятиріччя після Жовтневої революції // Прол. правда. 1927. 6 листопада. № 255 (1868). С. 7.

663. Бульдін К. Деякі питання культурної роботи та огляд Київської картинної галереї // Літ. газета. 1929. 1 квітня. № 7 (49). С. 5.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2019 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4323

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.