Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / В обороні української спадщини: історик мистецтва Федір Ернст / На сторожі культури / Межигірський монастир. Рік 1931

В обороні української спадщини:
історик мистецтва Федір Ернст

На сторожі культури

Межигірський монастир. Рік 1931

Сергій Білокінь

Драматично склалась за большевиків історія козацького Межигірського Спасо-Преображенського монастиря [740]. Документально його історія простежується з початку XVI століття. Монастирем опікувалося запорізьке козацтво. Після пожежі 1665 року будівництво мурованого собору (1676-90) фінансував постриженець монастиря московський патріарх (з 1674) Іоаким (Савьолов, 1620-1690). 10 квітня 1786 року указом Єкатерини ІІ монастир ліквідовано. Наступного року напередодні її відвідин монастир згорів. Відбудований після пожежі 1810 року (освячений 1820 року), він був невдовзі знову закритий. До 1874 року тут діяла фаянсова фабрика. За рішенням 3 Всеукраїнського з’їзду рад (1919) на його територію було вселено Художньо-керамічний технікум, яким з мистецького боку керували бойчукісти [741]. 1925 року у релігійної громади було вилучено Петропавлівську церкву, побудовану 1774 року коштом останнього кошового Петра Кальнишевського. Бл. 1921 року межигірський братський корпус горів. Було знищено дах і карниз, – у травні того року комісія міськради з охорони пам’яток старовини й мистецтва (до її складу входили професори Ф.Ернст і В.Риков) клопоталась про виділення трьох тисяч карбованців на ремонт [742]. У Петропавлівській церкві технікум розташував музей, і вже восени 1930 року його дирекція вирішила звільнити приміщення від дорогоцінного іконостасу роботи І.Григоровича-Барського. У вересні Київська крайова інспектура ухвалила перевезти іконостас до Кирилівського державного заповідника, але від цієї думки невдовзі відмовились через технічні труднощі [743].

Збереглися документи про заходи тодішнього директора технікуму Василя Седляра щодо охорони пам’яток мистецтва й старовини в монастирі.

Перший – це його відношення:

Межигірський мистецько-керамічний технікум, 5 червня 1928 року. № 415:

“До Крайового інспектора по охороні пам[’]яток

старовини й мистецтва [проф. Ф.Ернста].

При цьому надсилаємо 3 фотознімки з будинку Технікума так званого “братського корпусу”, будівлі 1765 року, що приписується архитектору Барському. Сама архитектура має дату та являє собою рідкий пам[’]ятник цивільної архитектури кінця 18 сторіччя. 1921 року цей будинок, що був тоді у володінню культрадгоспу, згорів від поганих димарів (у будинку тримали тоді пекарню та мешкали монашки, що були лишилися у Межигір’ї під виглядом трудартілі Культрадгоспу. Будинок цегляної кладки мав цегляні склепіння і погоріли лише дах, дерев[’]яні сходи та вікна, але Культрадгоспом жодних заходів не було вжито до його ремонту. 1924 року будинок разом з рештою садиби бувшого монастиря перейшов у володіння Технікума.

Провести на свої кошти ремонт Технікум не міг, але зважаючи на історичну важливість як пам[’]ятник архитектури виключного значіння, Технікум підняв клопотання перед НКО та інспектурою по охороні пам[’]яток старовини і мистецтва про відпущення коштів на ремонт. З часом довелося Технікуму ще неодноразово підіймати це клопотання, але практичних наслідків з того ще не було. 1927 року було подано Технікумом матер’яли до кошторису на ремонт цієї частини будинку до Окрвиконкому. Зокрема Технікум аби запобігти цілковитої (sic) руйнації ґанку будинку, на якому якраз зберіглася дата будування, було його покрито тимчасовою покрівлею.

Зараз будинку загрожує цілковита руїна, як видко з фотографії, на верху будинку поросло дерево, яке теж руйнує стіни. Від затікання води пообвалювалися склепіння і т.и. Коли негайно не перевести необхідного ремонту, ця частина будинку буде знищена до решти. В першу чергу необхідно покрити дахом, щоб запобігти впливів (sic) атмосферних опадів (дощів та взагалі опадів), а також зробити внутрішню очистку, вставити вікна та застелити підлоги. Надсилаючи Вам ці матер’яли, просимо в терміновому порядку поставити питання про негайну допомогу, інакше цей пам[’]ятник архитектури буде загублено цілком.

Оригінал підписали: Директор технікуму /Седляр/

Діловод /[М.] Бусов/ [744]

За рік, 16 березня 1929 року Межигірський мистецько-керамічний технікум (№ 304) звернувся з новим, докладнішим листом, на чотири адреси:

“До Окрвиконкому Київщини.

До Упрнауки.

До Край-інспектора по охороні памятників старовини, мистецтва й природи.

До київської міськради.

Садиба “Межигір’я”, колишній Межигірський монастирь, колишня ([1808-1884] рік) Межигірська фаянсова фабрика, перед цим майже з 12 сторіччя монастир, з яким пов’язано культурне життя [у] минувшій України, зараз знаходиться у володіння Межигірського Мистецько-Керамічного Технікума з 1923 р. Садиба Технікума складається з двору з будівель великої художньої і історичної вартости та участок землі (гори, ліс, глиновища) загальною площею 94 дес. 1738 кв. с.

Зайвим нагадувати буде тут про вартість та значіння архитектурних памятників Межигір’я. Церква побудована Калішевським, будинки колишньої фабрики – типовий ампір, рідкий зразок української цивільної промислового призначення архітектури (з них деякі, як, наприклад, так званий “братскій” корпус, побудований архитектором Барським, має дату 1765 р.). Все це достатньо доводить про те, що збереження Межигір’я як Всеукраїнського значіння культурного й історичного памятника з'являється завданням не лише Техникума й Окрвиконкому Київщини та Упрнауки.

До речі, Технікум з своїми мізерними коштами, які він дістає від НКО для капітальних і біжучих ремонтів (1500-2000 крб. щорічно) не в стані провести потрібні ремонтні роботи, щоб забезпечити всі будівлі від руйнації. Особливо в катастрофічному стані знаходиться частина будинку, так званого “братського” корпусу, яка погоріла ще 1920 року і знаходиться без покрівлі та остаточно руйнується.

24 січня 1931 року Київська міська рада ухвалила вилучити монастир із користування віруючих [745]. На засіданні секретаріату ВУЦВК 22 березня 1931 року (№ 2/427) обговорювали: “Клопотання людности про закриття молитовень і про дозвіл використати їх приміщення для культосвітніх потреб (Доп. т.Москаленко)”. Таке клопотання влада, природно, задовольнила, причому у списку храмів і монастирів було зазначено: “Закрити 2 церкви – Спасо-Преображенську та Іосафівську – в с.Межигірря Ново-Петрівської сільради на терені Київської міськради, приміщення передати під культосвітні установи” [746]. У щоденнику Федора Ернста задокументовано, як саме провадили це на практиці. Дальше плюндрування Межигірського монастиря було відоме досі лише за спогадами очевидців – протопресвітера Демида Бурка [747] та літературознавця Анатолія Костенка. У їхньому викладі це виглядало ледве не як ініціатива “з місць”. Тодішній директор Межигірського технікуму, висуванець з робітників В.Х.Міллер, якого викладачі “звали стиха арапом”, спільно з партосередком вирішив “ликвидировать контрреволюцию на территории института”. У Страсну П’ятницю 1931 року було організовано суботник, для якого мобілізували студентів та технічний персонал. Ось розповідь Бурка:

“До Страсного Тижня того 1931 р. ніщо майже не порушувало релігійного життя Міжгір’я [748]. Парафіяльний священик служив для своєї пастви Богослуження, а черниці служили в соборі. Але раптом у Велику Суботу ранком з Міжгір’я залунав незвичайний, мов на пожежу, дзвін. Виходжу з своєї кімнати при кооперативі й довідуюсь від продавця в крамниці, що там “громлять манастир!” Іду туди, мавши за привід мою бухгальтерську допомогу рахівникові інститутської їдальні. Поспішаю, наближаюся до собору, – на його порталі аншляґ: “Реліґія – опіум для народа! Долой попов і монахов!” З храму лунає шум і вигуки. […] І, як каже пророк у псалмі, “все зруйнував ворог у святому храмі Твойому” (Пс. 78, 4). Знищено дорогоцінні іконостаси українського барокко початку XVIII ст., знищено, лопатами й сапами покопирсано малювання італійського художника Антоніо Скотті, знищено майже всю манастирську бібліотеку (казали, що частину врятовано), дзвони побито, все розорено, ліквідовано” [749].

Відомий інший спомин про те, що десь на початку червня Межигір’я відвідав Микола Скрипник. Переконавшись у заподіяному лихові, він виступив перед адміністрацією, викладачами та студентським комітетом. Міллера було знято з посади й заарештовано [750].

Свідчення еміґраційних мемуарів тепер потверджуються сучасним документом – записами у щоденнику Федра Ернста. В одному з них, що датується 9 квітня 1931 року, йдеться якраз про межигірський іконостас: “Засід.[ання] Бюро Ком.[ітету] Охор.[они] Пам.[’яток] Культ.[ури] з повідомленям про руйнацію іконостаса в Межигір’ї” (Арк. 86 зв.).

У великому листуванні Василя Седляра вістки про нищення Межигірського Спаса з огляду на перлюстрацію піддано нещадному самоцензуруванню. 11 квітня Седляр писав своїй товаришці по мистецтву і колишній дружині Оксані Павленко:

“У Межигір’ю цікава новина. Забрали Спаса під клуб! Величезна подія. Нарешті цей оплот монашества рухнув. Правда, Міллер, коли ліквідував церкву, а це робилося на протязі двох годин всього, дуже понівечив багато цінного малярства. Ну, та це неминучі “витрати” на ліквідації!” [751].

Думається, якби комуністичними ідеалами він переймався щиро, – не рятував би старовинних портретів, про що згідно оповідають Демид Бурко у писаних на еміґрації спогадах і Федір Ернст у своєму щоденнику.

Отже, серія щоденникових записів фіксує рятування старовинних портретів Межигірського монастиря, ініціатива якого йшла від того самого Василя Седляра, одного з визначніших художників-бойчукістів. Про його роль оповідав і протопресвітер Демид Бурко:

“Намарне протестували викладачі інституту, особливо професор графіки Василь Седляр (пізніше він загинув на засланні), доводячи директору, що мистецькі скарби, бібліотеку й архів треба відвезти до Києва, в музей, він їх не послухав. Перед моїм зором лежали ще не прибрані купи попелу і недогарків ікон, хоругов та книг. Крапав дощик…, плач Межигірського Спаса, промайнуло в моїх думках…” [752].

Як видно, кілька стародавніх портретів Седлярові все-таки пощастило буквально вихопити з полум’я. Мабуть, він радився з Ернстом, що з ними робити. 5 травня 1931 року в Ернстовому щоденнику з'явився запис: “Просив Седляра передати до Музею портрети з Межигір’я” (Арк. 87). Оперативно, буквально на другий день було зроблено дальші кроки. Запис 6 травня: “Були в Межигір’ї з метою врятувати портрети й інші твори малярства” (Арк. 87). 20 жовтня: “Одержав від Кр.[аєвої] Інспектури три портрети з Межигір’я – Андрія Боголюбського, І.[родіона] Жураковського й Савьолова [753]” (Арк. 89). 15 квітня 1932 року: “Передано до Лавр.[ської] реставрац.[ійної] майстерні полотно для реставрації (дублювання) межигірських портретів” (Арк. 97).

Завершити оповідання про загибель Межигірського Спаса варто уривком із спогадів Анатоля Костенка. Один з примірників машинопису він передав мені, спорядивши його фотоілюстраціями:

“Восени 1931 року, вступивши до аспірантури київської філії Інституту Тараса Шевченка, я здійснив давню, ще юнацьку мрію – поїхав пароплавом по Дніпру до с. Межигір’я подивитись на ті історичні місця, зокрема поклонитися святій історичній оселі, цебто Спаському монастирю, що служив колись останнім притулком старим запорозьким козакам. Там я побачив жахливу картину, яка невимовно боляче вразила мене: всюди була руїна. […] Отже, я побачив церкву, перетворену в справжній храм сатани: у головному вівтарі (апсиді), де був Престол Господній, встановлено погруддя К.Маркса, у лівому і правому вівтарях – В.Леніну і Й.Сталіну” [754].

8 червня 1933 року Федір Ернст записав у щоденнику: „Козубовський повідомив, що мене призначено від НКО до складу комісії по передачі Межигір'я до будинку відпочинку письменників” (Арк. 117). Влада переслідувала свої інтереси. Організатори блюзнірських великодніх карнавалів [755] дістали нагоду боротись проти аморальності [756]. Але будинок відпочинку тут не прижився. У зв'язку з перенесенням столиці до Києва тут почали будувати дачі для П.Постишева й ін. Спасо-Преображенський собор і всі старі монастирські будівлі було знесено [757].

Примітки

740. Зверинский В.В. Материал для историко-топографического исследования о православных монастырях в Российской империи, с библиографическим указателем. Том I. СПб., 1890. С. 181-183; Истомин М.П. Отчет о поездке в Межигорье и киевское Полесье // ЧИОНЛ. Том 17. 1901. № 1. Отд. 1. С. 16-33; Денисов Леонид И. Православные монастыри Российской империи: Полный список всех 1105 ныне существующих в 75 губерниях и областях России (и 2 иностранных государствах) мужских и женских монастырей, архиерейских домов и женских общин. М.: А.Д.Ступин, 1908. С. 306. Про автора (єпископа Арсенія Каширського) див.: Manuil (Lemesevskij), Metropolit (1884-1968). Die Russischen Orthodoxen Bischofe von 1893 bis 1965. Bio-Bibliographie. Erlangen, 1979. Teil I. S. 365-368.

Пор.: Яремич С. Строения Межигорской фабрики // Искусство; Живопись; Графика; Худ. печать. 1911. № 6-7. С. 274-292; Герасименко Неля (Неллі) Олексіївна (нар. 8 грудня 1948, Чернігів). До історії Межигір'я // УІЖ. 1990. № 12 (357). С. 91; Андрусенко Г.Б. Українські гетьмани і Межигірський монастир // Могилянські читання, 1996-1997. К., 1998. С. 13-18; Бреяк О. Будівлі Києво-Межигірського монастиря // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. 1999. Том 8. С. 123-129; Дзира Ярослав Іванович (нар. 12 травня 1931). Межигірський козацький літопис як пам'ятка української історіографії ХVII ст. // На пошану 80-річчя професора Теодора Мацьківа: Наук. зб. К.: Твім інтер, 1999. С. 21-49; Вечерський Віктор Васильович (нар. 1958). Втрачені об'єкти архітектурної спадщини України. К., 2002. С. 103-105; Білокінь С. Нові студії з історії большевизму, І-ІІІ. К., 2006. С. 168-184.

741. Див.: Межигірський Художньо-Керамичний Технікум // Червоний шлях. 1923. Листопад. № 8. С. 291; Межигірський Мистецько-Керамічний Технікум. Б.м. і р. 6 с.; Сліпко К. Межигірський художньо-керамичний техникум // Література, Наука, Мистецтво. Х., 1923. 18 листопада. № 7. С. 4; Межигірський Спас і навпаки / Нарис Ол. П-кого // Глобус. 1928. № 15 (112). С. 232-234.

742. КОДА. Ф. р-1. Оп. 1. № 886. Арк. 13 зв. Протокол засідання вів І.Старицький.

743. Нестуля О. Доля церковної старовини. Ч. 2. С. 78.

744. ДАмК. Ф. р-1. Оп. 1. № 1473. Арк. 4.

745. Там само.

746. ДАмК. Ф. р-1. Оп. 1. № 1733. Арк. 9.

747. Бурко (Бурко-Корецький) Демид (псевд. Данило Святогірський; 29 серпня 1894, с.Пирогів Вінницького пов. Подільської губ. – 9 червня 1989, Штутгарт), протопресвітер, історик Церкви.

Освіту одержав у Вінницькій церковно-учительській школі (1913). Був мобілізований до війська і брав участь у світовій війні. Під час Визвольних Змагань був учасником Всеукраїнського військового з'їзду, працював в інформ. відділі Ген. секретаріату військових справ. Навчався у Кам’янець-Подільському університеті. Служив у Волинській дивізії УНР (1920-21), з якою опинився у Польщі. Повертаючись на батьківщину, заарештований на кордоні (1921). Відбувши ув'язнення, закінчив освіту у Кам'янець-Подільському ІНО. Викладав укр. мову й літературу у семирічних школах. Ув'язнений 1935, утік із тюрми в Баришівці, жив до початку війни під прибраним прізвищем. 12 травня 1942 у Харкові висвячений у священики (Митр. Феофіл Булдовський).

На еміґрацію виїхав улітку 1943. Учасник Ашаффенбурзького собору 25-26 серпня 1947, на якому оформилася УАПЦ (соборноправна), але згодом від неї відійшов. ДП-комісія у Людвіґсбурзі (біля Штутґарту) 9 травня 1950 відмовила йому в переїзді до США через «прокомуністичні тенденції» автокефальної групи УПЦ (sic). Настоятель парафій у Інґольштадті, Новому Ульмі, Людвіґсбурзі та Карлсруе. З 1956 член, з 1969 заступник голови Вищого Церковного управління при Митрополиті Ніканорі Абрамовичу.

З 1973 член Ради Митрополії УАПЦеркви (до 1978 заступник голови). Активний співробітник журналу «Рідна Церква», де з 1954 публікував серію статей-спогадів «З книги буття Української Церкви». Написав велику низку спогадів про визначних діячів УАПЦ Серед них Митрополити Василь Липківський, Миколай Борецький та Іван Павловський, архиєпископи Степан Орлик, Константин Кротевич, Парфеній Левицький, священики К.Стеценко та М.Чехівський та миряни В.Біднов, М.Леонтович, М.Макаренко і Д.Щербаківський. Містячи масу подробиць із життя київських та провінційних парафій у 30-ті роки, відтворюють картину большевицьких переслідувань Церкви. Для цього періоду мають характер коштовного першоджерела з історії Православ”я. До 1000-ліття християнства в Україні вийшов збірник його праць. Тв.: Головні засади Української Автокефальної Православної Церкви. На чужині, 1946; Українська Автокефальна Православна Церква – вічне джерело життя. Саут-Бавнд-Брук, 1988.

Літ.: Вісімдесятиліття Протопресвітера Д.Бурка // РЦ. Ч. 99-100. 1974. Липень-грудень. С. 11-13;

Сорокріччя священства протопресвітера Демида Бурка // РЦ. Ч. 130. 1982. Квітень-червень. С. 10;

Дев'яностоліття протопресв. Д.Бурка // РЦ. Ч. 139-140. 1984. Липень-грудень. С. 7;

Мартирологія Українських Церков, Том І / Упор. і ред. О.Зінкевич і Ол.Воронин. Торонто; Балтимор, 1987. Пок.;

Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. К., 1993. С. 96-97.

748. Як бачимо, мемуарист не цілком коректний. Одну церкву влада вже від людей забрала. Їм лишався лише Преображенський собор, побудований 1690 року коштом патріарха Іоакима Савьолова (Денисов Л.И. Православные монастыри. С. 306).

749. Бурко Демид, протопресвітер. Українська Автокефальна Православна Церква – вічне джерело життя. Саут-Бавнд-Брук, Н.Дж., США, 1988. С. 150-151. Спогад використано у вид.: Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. Том IV, част. І. Ню Йорк; Бавнд Брук, 1961. С. 295.

750. М.Скрипник у Міжгір'ї // Укр. вісті. 1954. 7 листопада. Ч. 89 (864). Підп.: Д.Г. Не виключено, що автор цих споминів – той самий Демид Бурко. Про себе він оповів, що працював нештатним помічником бухгалтера К.Липинського.

751. ЦДАМЛМ України. Ф. 356. Оп. 1. № 279. Арк. 9.

752. Бурко Д. Українська. С. 151.

753. Андрій Боголюбський (бл. 1111 – 1174) – князь владимиро-суздальський з 1157, син Юрія Долгорукого. Іродіон Жураковський (помер 1735) – ігумен, архимандрит (1709-22) межигірського Спасо-Преображенського монастиря, архиєпископ Чернігівський (1722-34), 1734 року звільнений на спочинок знов до Межигірського монастиря. Іоаким Савьолов (1620 – 17 березня 1690) – постриженик Межигірського монастиря, з 26 липня 1674 року Патріарх Всеросійський, дев'ятий з черги.

754. Костенко Анатоль Ілліч (4 серпня 1908, с.Балаклія Полт. губ. – 1997). Хіба минає все минуле: З пережитих літ неволі. К., 1993. Арк. 52. Машинопис. Зберігається в моєму архіві. У розділі, присвяченому митрополитові Василеві Липківському, автор покликається на спогади протопресвітера Демида Бурка, з якими, виходить, був знайомий. Див.: [Некролог] // Літ. Україна. 1997. 13 березня. № 10 (4728). С. 8.

755. Клен Юрій. Крізь Великодні минулі… // Клен Ю. Твори. Том 3. Торонто, 1960. С. 206-207 (передрук: Українське православне слово. 1992. № 4-5. С. 8); Івченко Людмила. Великдень 1925 року // Український православний календар на 1956 рік. [St.Bound Brook, N.J, 1955]. С. 91-92; Єфремов С. Щоденники (1997). С. 762-763.

756. Гольдман. Будинок відпочинку чи будинок побачень? // Прол. правда. 1928. 4 серпня. № 180 (2092). С. 3.

757. Докладніше див.: Білокінь С. Спадщина Межигірського монастиря в умовах тоталітаризму // Україна ХХ ст.: Культура, ідеологія, політика: Зб. статей. Вип. 6. К., 2002. С. 239-250.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2019 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2925

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.