Микола Зеров
Сергій Білокінь
1926 року в приватному київському видавництві «Слово» вийшла друком книжечка Миколи Зерова, на обкладинці якої надруковано гасло, актуальне на той час, а тепер, то, напевно, й у сто крот актуальніше. Це видання зветься «До джерел». Ідеться про те, чого довгі роки, коли рвався зв’язок часів, так бракувало нашому культурному кровообігу.
Раніше на нього дивились лише як на яскравого поета двадцятих років, поета Розстріляного Відродження чи лише як на першокласного перекладача давньоримської поезії. Тепер у ходу здебільшого літературно-критичні міркування М.Зерова. Але він не тільки поет і не тільки критик. Микола Зеров – явище набагато ширше. Він являв собою один із потужних чинників розвитку української культури, і його можна розглядати тільки в такому ранзі.
Перший у літературі життєпис Миколи Зерова я виклав спочатку у вигляді доповіді – раз у Музеї Лесі Українки (1985) і вдруге – 28 квітня 1987 року в Будинку літераторів. На тому вечорі, організованому напередодні зеровського 100-річчя, головував Дмитро Павличко, який узяв на себе відповідальність за його проведення. пам’ятаю, тривала доповідь 2 години 20 хвилин. Виступали Гр.Кочур, Ів.Теліга та інші. Виникла ювілейна комісія, яка збиралася кілька разів. На будинку, де Зеров мешкав (вул. Леніна, 82; тепер не існує), встановили меморіальну дошку (скульптор Володимир Луцак, архітектор Яків Ковбаса; дошка зникла).
Життєпису не пощастило: його було надруковано в збірнику «Письменники Радянської України: 20-30 роки» (К.: Рад. письменник, 1989), який уклав Степан Крижанівський, але з затримкою і в скороченні. Примірник тексту, переданий до журналу «Сучасність», що видавався тоді в Ньюарку, редактор теж загубив у дорозі.
У цьому начерку відтворено певну суму знань про видатну людину й розуміння її епохи, – так, як їх можна було скласти ще за життя зеровських студентів, за живої традиції, і ще перед поїздками за кордон, тобто за тими джерелами, які були приступні у нас у Києві. Певний час цей текст існував як пам’ятка певної доби з її уявленнями і мріями. На письмі автор дозволив собі лише мінімальну правку, причому вставки було відзначено квадратними дужками. Час минув, надійшла інша епоха, і тепер настала черга за чимось більшим.
На всіх етапах роботи величезну допомогу подавав мені незабутній Григорій Порфирович Кочур, близький учень Миколи Костьовича Зерова. Велике значення для автора мало знайомство з його братами – Дмитром Костьовичем, учителем, а потім старшим колегою мого батька, та Костем Костьовичем, в одній кімнаті з яким працювала в Інституті гідробіології моя мати. Дуже цікаві подробиці переказала дружина Миколи Костьовича, Софія Федорівна Зерова, дружина Дмитра Костьовича Марія Яківна, а також інші особи, хто пам’ятав Миколу Костьовича особисто, передусім його колишні студенти.
Опубліковано : Наш сучасник Микола Зеров. Луцьк: Терен, 2006. С. 199 – 272.