Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / В обороні української спадщини: історик мистецтва Федір Ернст / Щоденник Ф.Ернста 1925-33 років

В обороні української спадщини:
історик мистецтва Федір Ернст

Щоденник Ф.Ернста 1925-33 років

Сергій Білокінь

Жанр щоденників, звичайний для передреволюційної доби, у ХІХ – на початку ХХ ст. був поширений щонайвищою мірою. Можна припустити, що їх провадили і численні студенти, й більшість гімназистів. Декотрі з писаних тоді текстів стали історичними пам’ятками: їх уже видано, їх вивчають дослідники новітньої історії, мистецтвознавці, літературознавці. Українське джерелознавство знає такі надзвичайно коштовні щоденники, що висвітлюють свою епоху з різних точок зору і в різних напрямках [577]. Це щоденники:

єпископа Чигиринського (1865-78) Порфирія (Успенського; 1804-1885) [578],

Олександра Кістяківського (1833-1885) [579],

Петра Фед. Курінного (1852 – ?) [580],

Олександра Несвіцького (1855-1942),

Євгена Чикаленка (1861-1929) [581],

Володимира Вернадського (1863-1945) [582],

Миколи Василенка (1866-1935) [583],

Михайла Грушевського (1866-1934) [584],

Павла Скоропадського (1873-1945) [585],

Сергія Єфремова (1876-1939) [586],

Костя Кушніра-Марченка (1877-1958) [587],

Володимира Винниченка (1880-1951),

Андрія Жука (1880-1968),

Вадима Модзалевського (1882-1920),

Михайла Слабченка (1882-1953) [588],

Микити Шаповала (1882-1932) [589],

Дмитра Донцова (1883-1973) [590],

Євгена Бачинського (1885–1978),

Остапа Вишні (1889-1956) [591],

Павла Тичини (1891-1967) [592],

Олександра Довженка (1894-1956),

Євгена Онацького (1894-1979),

Льва Ґеца (1896-1971),

Аркадія Любченка (1899-1945) [593],

Неллі Пташкіної (1901-1918) [594],

Юрія Яновського (1902-1954) [595],

Дмитра Заволоки (1906 – після 1959) [596],

Дмитра Замолоти (1906 – не раніше 1956) [597],

Анатоля Костенка (1908-1997),

Олеся Гончара (1918-1995),

Геннадія Луценка (1929 – не раніше 1994) [598],

Леся Танюка (нар. 1938) [599],

Ірини Жиленко (нар. 1941),

Петра Шелеста [600],

Георгія Дзіся [601] та інших.

Деякі щоденники ХХ ст. уже виявлено, але вони не тільки не видані, а й не досліджені. Це щоденники члена „Української мужицької партії” В.І.Лещенка (арештований 9 лютого 1927 року в Харкові), за яким нібито простежується діяльність харківського правого підпілля з 1922 року, щоденники студентів 1920-х років Михайла Гриба та Ази Зиниченко тощо [602].

Як відзначила Елеонора Соловей, оскільки офіціозна преса (а іншої просто не існувало!) одне викривлювала, а друге замовчувала, то уже Сергій Єфремов у двадцяті роки як більш правдиві свідчення розглядав розмови, перекази й чутки, навіть анекдоти своєї доби [603]. У ті часи історики й літературознавці, природно, не мали в своєму розпорядженні щоденників, принаймні як масового матеріалу. Зараз вони приступні. З-поміж усього безмежного кола джерел до історії тоталітарного суспільства такі джерела, як щоденники, листування та мемуари, займають, природно, особливе, я сказав би навіть – перше місце. Формуючись приватно, несанкціоновано, незалежно від влади, за усієї своєї суб”єктивності вони відтворюють життя відповідного історичного періоду багато адекватніше за джерела інших типів.

Щоправда, збереглося таких джерел порівняно небагато, принаймні у порівнянні з тією генеральною сукупністю, скільки їх було. 20 травня 1929 року С.Єфремов записав у своєму щоденнику, що відіграв таку велику роль на процесі СВУ: „З причини останніх арештів виникла справжня паніка з нищенням документів, листів і т.п. До якої міри позалякуваний народ став, то й не сказати” [604]. Особа, що формувала їх і переховувала, наражалась на всілякі небезпеки, а це не могло катастрофічно не позначитись на практиці їхнього ведення та їхній репрезентативності в сучасних архівосховищах. Втім, маємо яскраві випадки, коли писання щоденників було намірене, передбачало і їхнє видання у майбутньому, а відтак і їхнє зберігання. Це випадки С.Єфремова [605] і, можливо, Леся Танюка.

Великий інтерес виявляє до цього типу джерел сучасна історіографія. Щойно тепер, коли політичні діячі й письменики прагнуть залишити тривкий слід на скрижалях української історії, принаймні в цьому середовищі щоденники знов набули колишньої популярності. Відомо, що провадили чи й провадять далі свої щоденники також Михайлина Коцюбинська, Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Микола Горбаль [606] та інші. Все ж таки, коли переглянути всю соціальну вертикаль, треба сказати, що в нашу добу внаслідок технічної революції, коли люди майже перестали писати листи, жанр щоденників лишається занедбаний.

Для історії української культури 1920-30-х роках особливу цінність мають щоденники видатного історика мистецтва Федора Ернста. Збереглися два його фраґменти. Невеличкий перший 1993 року опублікував Сергій Побожій. Текст обіймає період від 22 травня 1919 року до 21 липня 1920 року [607]. Публікую другу частину Ернстового щоденника, з яким я працюю вже багато років [608].

Ця друга частина щоденника являє собою зошит у твердій палітурці. Як зазначено на форзацах, це «Работа предприятий гостреста «Киевпечать». Пушкинская, 4» [609]. Дарма, що виготовлено зошит уже по революції, – папір у ньому добрий (мабуть, використано старі кульженківські запаси). На обкладинці наклейка з написом – «Художній відділ [Всеукраїнського Історичного музею ім. Т.Шевченка]. 1925 г.» Текст займає 127 аркушів, дальші аркуші (до 135) не заповнені. В одному місці паґінація збилася – аркуш 128 повторюється двічі.

Хронологічні рамки щоденника: 3 червня 1925 року – 22 жовтня 1933 року. Перепущено два роки, що припадають на справу СВУ: немає записів між 23 лютого 1929 року і 11 лютого 1931 року. З поміж в’язнів, що пройшли за процесом СВУ, перших заарештували 5 й 6 березня 1928 року О.Болозовича й А.Залеського. Їх приточили до справи пізніше. У 20-х числах лютого Єфремов записав, що нечувані морози сягали – 25-30 °. По вулицях перед пекарнями стояли величезні хвости – за хлібом. Бориса Матушевського й Миколу Павлушкова узяли 18 травня 1929 року (за ними пішли інші), але масові арешти в цій справі, як оповідала мені Наталя Павлушкова, почались із дівчат. Сама вона пішла до подруги вчитись і не прийшла додому 3 квітня [610]. Зараз ми ще не знаємо, які події безпосередньо перервали тоді писання Ернстового щоденника.

Останній запис такий: “В Академії розмовляв з Козубовським [611] з приводу плану праці на 1934 р. Ввечері шукав відомости про етюд Свідомського, що в нашім фонді” (127 зв.). У спогадах Тамари Львівни Ернст, які я одержав у додатку до листа від 3 лютого 1968 року, ідеться про обставини другого ув’язнення Федора Людвіґовича. Вона вказала навіть точну дату арешту, яку в ті часи більше нізвідки було довідатись: “23-го октября 1933-го года утром Ф.Л., как обычно, направился в Издательство Академии, но домой больше не вернулся”. Виходить, той запис у щоденнику він зробив буквально за кілька годин до свого арешту [612].

Дуже лапідарний, писаний до того ж, на перший погляд, вкрай нерозбірливим почерком, щоденник Ернста розкриває широку панораму культурного життя. Він докладно трактує про справи музейницькі (сам вчений працював найбільше у Всеукраїнському історичному музеї ім.Т.Шевченка), про рятування мистецьких пам’яток від знищення, псування й різних деформацій. Там і тут трапляються деталі важкого повсякденного побуту, від 1933 року маємо записи про голод.

Нас не може не цікавити якість Ернстового щоденника як історичного джерела. Передусім хотілося б з’ясувати, наскільки повно відтворює він поточне життя вченого, задокументоване паралельно в інших джерелах, передусім у документах. Для цього щоденникові записи треба зіставити з документами, що зберігаються у різних сховищах та ілюструють його життя й діяльність, висвітлюючи ті чи інші його епізоди. Але це зовсім окрема робота. Зараз можна зробити хіба що припущення, що Ернстів щоденник не призначався до друку, і це вплинуло на його характер. Пригадую, мені кілька разів довелось занести на пошту грубезні листи однієї письменниці (часом дві штуки на день), писані до Олени Григорівни Смолич, а через її голову – до майбутніх ґлорифікаторів адресантки. Листи, безсумнівно, призначені для друку, захоплення і належного пошанування. В архівному фонді Олени Смолич зараз цих листів не виявилось, їх вилучено. Час для сенсації ще не наспів. Ернстів щоденник мав інше призначення.

Автор міг би робити свої записи багато докладніше. Якби він прагнув покрасуватися перед майбутніми читачами своїми авторськими чеснотами, його твір був би багато докладніший. Такі приклади теж добре відомі, – згадаймо передусім щоденник С.Єфремова. Здається, багато яскравих подій того часу зовсім не знайшли в розглядуваному рукописі свого відображення. Якби вчений прагнув виставити свою особу у виключно привабливому світлі, він мав би, далі, чогось непевного уникати, не висвітлювати, наприклад, своєї участі в діяльності Ґосторгу. Але він не цензурував вражень свого життя. Більше того – нотував кожен епізод їхньої взаємодії, кожен етап.

Ернстові близький жанр історичної хроніки. Пригадується оповідання Федора Пилиповича Максименка. Федір Ернст показував йому щоденника свого дядька-окуліста Неєзе [613]. У поважному віці, а він прожив вісімдесят років, старенький лікар описував свою останню хворобу – з одного боку, об’єктивні дані (температуру, тиск), з другого боку, відчуття суб’єктивні. І останній запис: “Настає природна смерть”. Тут виявляється щось родове, підкреслене і в некролозі Неєзе – “позитивна риса “німецького духу”, з його неухильною волею до праці, витриманістю і спокійною впертістю” [614].

Сучасники, які близько знали Федора Людвіґовича, в один голос говорили, що як людина він відзначався винятковою чесністю й порядністю. В умовах дестабілізованого суспільства це могло впадати в око. Так само чесний його щоденник – ось він перед нами. Це підносить його значення як історичного джерела.

Примітки

577. Останнім часом бібліографічний огляд щоденників зроблено у вид.: Винар Любомир, Гирич Ігор. Вступне слово // Барвінський Олександер. Спомини з мого життя. Ч. 1-2. Нью-Йорк; К.: Смолоскип, 2004. С. 11.

578. Порфирий, еп. Книга бытия моего: Дневники и автобиографические записки.

Т. 1. Годы 1841-1844. 1894. [4], ХIV, 777 с., 2 л. портр.

Т. 2. Годы 1844 и 1845. 1895. [4], 551 с. с черт.

Т. 3. Годы 1846-1850. 1896. [2], 718 с. с илл.

Т. 4. Годы 1850-1853. 1896. [2], 470 с.

Т. 5. Годы 1853-1854. 1899. [4], 536 с. с илл., 10 л. илл.

Т. 6. 1854. 1900. [4], 427 с. с илл.

Т. 7. 1854-1861. 1901. [4], 445 с. с илл., 6 л. илл.

Т. 8. 1861-1885. 1902. Х, 608 с.

579. Шелест Юлій Володимирович (нар. 25 травня 1935). Іван Бутич та його учена команда // Вечірній Київ. 1996. 14 вересня. № 189 (15570). С. 5.

580. Охоплює 24 березня 1896 – 1900, 1914 – липень 1919, березень 1921 – вересень 1922, лютий 1925 – липень 1926, травень 1928 – травень 1929.

581. Погребенник Федір Петрович. Невідомі щоденники Євгена Чикаленка // Слово і час. K., 1993. № 10. С. 25-30.

582. Гирич Ігор Борисович (нар. 23 вересня 1962). Між російськими і українськими берегами: В.Вернадський і національне питання (в світлі щоденника 1917-1921 рр.) // Mappa mundi : Зб. наук. праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. Львів; К.; Нью-Йорк, 1996. С. 735-756.

583. Василенко Микола Прокопович. Московські вчені заздрять Українській Академії наук / І.В.Усенко, В.В.Вороненко // Вісник АН УРСР. К., 1991. № 2. С. 75-97.

584. Осадча-Яната Наталія. Спогади про Михайла Сергійовича Грушевського // Укр. історик. Нью-Йорк, 1982-83. № 3-4 (75-76); 1 (77). С. 150; Гирич Ігор. Щоденник М.Грушевського (1904-1910) як історичне джерело // Укр. історик. – Нью-Йорк, etc, 1991-1992. Ч. 3-4 (110-111), 1-4 (112-115). С. 344-351; Зашкільняк Л. Щоденники М.Грушевського – джерело до вивчення життя і діяльності вченого // Другий Міжнародний конгрес україністів. Історія. 1994. Т. 1. С. 288-291.

585. Папакін Георгій Володимирович (нар. 20 травня 1953, Київ). Щоденники Павла та Олександри Скоропадських 1904-1917 рр.: Історія ведення, зберігання, зникнення, спроба реконструкції // Архівознавство; Археографія; Джерелознавство: Міжвідомч. зб. наук. праць. Вип. 3. К., 2001; Його ж. Архів Скоропадських: Фамільні архіви української еліти другої половини XVII-ХХ ст. та архівна спадщина роду Скоропадських. К., 2004. 420 с.

586. Квіт Сергій. Дещо про дослідницьку об'єктивність // Слово і час. 1991. № 9. С. 67-68; Мусієнко Григорій. Сповідь Сергія Єфремова // Вечірній Київ. 1998. 26 вересня. № 185 (16112). С. 2.

587. Білокінь С. Сільський історик-генеалог // Пам'ятники України. 1987. № 3 (73). С. 59-62; Миронець Надія, Хоменко Іван. Подвижник історичного краєзнавства Кость Кушнір-Марченко // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Число 4, Част. 2. К., 2000. С. 534-567.

588. Шмельов Віктор Григорович. Доля академіка: Фраґменти із щоденника М.Слабченка, [1927] // Київ. старовина, 1992. № 2. С. 16-21.

589. Чапленко Василь. Щоденник Микити Шаповала // Прометей. Нью-Йорк, 1959. Ч. 3.

590. Щоденник Д.Донцова // Укр. Прометей. 1954. 30 вересня. Ч. 29. С. 4; Соловей Дмитро. Переворот 29.IV.1918 р. та щоденник Дм.Донцова // Вільна Україна. Ч. 21. Trenton, New Jersey, USA, 1959. С. 44-47.

591. Чапленко Василь. Остап Вишня в своєму щоденнику // Київ. Філяделфія, 1957. Липень-серпень. С. 4 (42). С. 150-154. На думку еміґраційного автора, який встиг відвикнути від тоталітарних умов життя, ортодоксальні висловлювання в приватному щоденнику – «це просто нечуване для жанру щоденника явище» (С. 150).

592. Галич Олександр. «Непереможно мене тягне до щоденників…»: [Про П.Тичину] // Вітчизна. 1991. № 4. С. 164-168.

593. З приводу друку “Щоденника Любченка” // Нові дні. Ч. 22. Торонто, 1951. Листопад. С. 27; Російська аґентура в Канаді і наш журнал // Нові дні. Ч. 30. 1952. Липень. С. 30; Шевчук Гр. [Шевельов Ю.] Так було чи так мало бути? // Нові дні. Ч. 28. 1952. Травень. С. 13-17 (передрук у його кн.: Не для дітей. Б.м.: Пролог, 1964. С. 169-181); Ще раз про “Щоденник” А.Любченка // Нові дні. Ч. 25. 1952. Лютий. С. 30.

594. Дневник русской девушки / Предисл. С.Сватикова // Последние новости. Париж, 1921. 26 июля. № 390. С. 2; Пташкина Н. Дневник, 1918-1920. Париж: Я.Поволоцкий, 1922. 321 с.

595. Яновський Юрій. Із щоденникових записів, 1927-1953 // Вітчизна. 1982. № 8. С. 106-121.

596. 1932-1933 роки очима партійного функціонера: З щоденника Д.Заволоки / Публ. підготували С.Богунов і В.Даниленко // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 1995. № 1-2. С. 66-90.

597. Сахно Анатолій. Щоденник «контрреволюціонера». К.: Бланк-прес, 1999.

598. Перший зошит з нотатками про смерть Сталіна в автора було вилучено. Другий зошит (3 травня 1953 – осінь 1955) зберігся, й його опубліковано: Луценко Геннадій. Прощання з селом. К., 2009. С. 88-111.

599. Танюк Лесь. Щоденник, 1956-59 // Танюк Л. Слово, театр, життя. Вибране в 3-х томах. Том ІІІ: Життя. К.: Альтерпрес, 2003. 828 с.

600. Існує реконструкція автохроніки, власне щоденник охоплює час від 26 січня 1959 року по червень 1973 року (Петро Шелест: „Справжній суд історії ще попереду”: Спогади; Щоденники; Документи; Матеріали / За ред. Ю.Шаповала. К.: Генеза, 2003. С. 127-418).

601. Дзісь Георгій Васильович. В епіцентрі людської біди. К.: АртЕк, 2003. 208 с.

602. Ченцов Віктор Васильович. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки. [К., 2000.] С. 119, 158-159.

603. Соловей Елеонора Степанівна. Суспільна й літературна доба в щоденниках Сергія Єфремова // Єфремов С. Щоденники (1997). С. 22.

604. Єфремов С. Щоденники (1997). С. 766.

605. Див.: Мусієнко Григорій. Сповідь Сергія Єфремова // Вечірній Київ. 1998. 26 вересня. № 185 (16112). С. 2.

606. Горбаль Микола. Один із шістдесяти: Спогади на тлі ювілейного року. К.: АртЕк, 2001.

607. Щоденник Ф.Ернста, 1919-20 // ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-5. Од. зб. 297; Щоденник Федора Ернста: Охорона пам'яток культури 1919-1920 роки / Вступне слово, публікація і примітки Сергія Побожія // Пам’ятки України. 1993. Ч. 1-6 (96-101). С. 130-136.

608. Щоденник Ф.Ернста,1925-33 // ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-1. Од. зб. 7. Див.: Білокінь С. Щоденник Федора Ернста як пам'ятка української культури 1920-30-х років // Північне Лівобережжя та його культура XVIII – початку XX століття: Тези доповідей та повідомлень наукової конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження історика мистецтва Федора Людвіґовича Ернста. Суми, 1991. С. 49-52; Анисимов Александр. Скорбное бесчувствие: На добрую память о Киеве, или Грустные прогулки по городу, которого нет (К.: Tabachuk Ltd., 1992. С. 154, 159, 161.

609. Націоналізована друкарня Стефана Кульженка.

610. Єфремов С. Щоденники (1997). С. 752.

611. Козубовський Федір Андрійович (15 липня 1895, с.Богушево, потім Вінницького округа – 2 вересня 1938, Київ) – функціонер, археолог, музейник.

Член ВКП(б) з 1926. Довший час вважалось, що Козубовського розстріляли німці разом з іншими психічно хворими 1943 (Полонська-Василенко Наталя (1884-1973). Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків // ЗНТШ. Том CLXXIII. Париж; Чікаґо, 1962. С.35; Міллер Михайло. Доля українських археологів під Совєтами // Там само. С. 120). Насправді його доля склалась інакше. 29 липня 1937 ординатор Київської психіатричної лікарні Дунаєвська писала в акті: "В настоящее время Козубовский угнетен, мало спит по ночам. Очень раздражителен. Обращается к врачу с просьбой отравить его и тем прекратить его мученья" (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 47912 ФП / кор. 855. Арк. 70). 29 серпня 1938 трійка УНКВД по Київській області ухвалила натомість його розстріляти (Арк. 105). Докладніше див.: Білокінь С. Музей України: (Збірка П.Потоцького): Дослідження, матеріали (К., 2006. С. 35, 48, 196, 206, 207, 245, 455).

612. Див. також: Маньківська Р. Репресії серед музейних працівників в кінці 20-30-х рр. С. 269.

613. Левитський М., Є.М.Неєзе // Бюлетень Київської секції наукових робітників. 1930. Березень. № 3. С. 17-19.

614. Там само. С. 19.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3487

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.