Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / В обороні української спадщини: історик мистецтва Федір Ернст / На сторожі культури / Церква святої Ірини. Рік 1932

В обороні української спадщини:
історик мистецтва Федір Ернст

На сторожі культури

Церква святої Ірини. Рік 1932

Сергій Білокінь

Церква святої Ірини

криком кричить з-під землі.

Василь Стус [758].

Щоденник Ф.Ернста – свідок знищення Святої Ірини, ще однієї пам’ятки, “невеликого релікта” (М.Орест) [759], що відносився до князівської доби [760]. Літопис розповідає про його спорудження під 1037 роком. Почали руйнувати його Батийові ординці. Імовірно, продовжили це різні кочівники. У напівзруйнованому вигляді будова перебувала до 1830-х років. Коли околицю Софії, зокрема Володимирську вулицю сплановували, рештки церкви розібрали, лишили тільки найпоказнішу руїну – низ стовпа. Розкопки провів і здогадно ідентифікував руїни Кіндрат Лохвицький. 3 вересня 1838 року в штаті Університету Св.Володимира було виділено два вільнонаймані сторожі “для охранения остатков древней церкви Св.Ирины от расхищения” [761]. 1855 року їх було перетворено на невелику капличку: руїни покрили мальовничим покриттям та огородили художньою чавунною огорожею.

Пам’ятник Св.Орини давав можливість спостерігати тогочасну техніку будівництва – цеглу, засоби кладки, вплив на них атмосфери й опадів. Як зазначалось в одному з пам’яткоохоронних документів, пам’ятник “був одним з основних відправних пунктів для вивчення топографії давнього Києва”. На початок ХХ століття це був пілон – частина одного із стовпів, що підтримували склепіння давнього храму. Природно – його показували всім туристам. Там проводили й розкопки [762]. 28 серпня 1972 року Василь Стус звернувся до образу цього храму:

Тільки усі до загину

прагнуть у радості й злі.

Церква святої Ірини

криком кричить з-під землі.

Мороком душу огорне,

ані тобі продихнуть.

Здрастуй, бідо моя чорна!

Здрастуй, страсна моя путь [763]!

Історії пам’ятки Федір Ернст присвятив спеціальну розвідку, що являє собою цінну добірку матеріалів про долю руїн. З приводу розкопок храму 1913–14 років, які провадив С.П. Вельмін [764], її було видруковано у ювілейному збірнику історико-етнографічного гуртка [765]. Доконали св.Ірину большевики. Дмитро Донцов писав:

„Царат нищив як умів залишки старого Києва, але найґрунтовнішу руїну нашої столиці доконав червоний московський царат, який знищив: памятник на місці бувшої церкви св. Ірини, Ярославової жінки; замкнув Собор св. Софії та Лавру Києво-Печерську” [766].

З 1927 року пам’ятник Св.Орини перебував на обліку Наркомосу як коштовна пам’ятка республіканського значення, яка мала увійти до складу будівель заповідника “Київський акрополь”. Ернстів наступник у Київській інспектурі охорони пам’яток культури Кость Антипович [767] зафіксував, що у жовтні 1931 року Управа впорядкування м.Києва звернулася до Всеукраїнського археологічного комітету з запитанням, чи має Оринин пам’ятник значення і чи можливо перенести його на інше місце. У відповідь на це 17 жовтня ВУАК повідомив Управу, що “вважає за потрібне зберегти Орининський пам’ятник на сучасному його місці”. Заслухавши доповідь спеціальної бригади, одночасно до того самого висновку прийшла й президія Київської краєвої інспектури охорони пам’яток культури (протокол від 18 жовтня 1931 року) [768].

Опинившись по війні на заході, брат Миколи Зерова Михайло Орест оприлюднив дальші подробиці цієї справи:

“Офіційним мотивом до знищення пам’ятника, що на нього оперся Горсовєт, було те, що пам’ятник перешкоджає рухові в місті. Проте правда вимагає ствердити, що пілон знаходився на самому кінці вулиці, майже торкаючись хідника. Знесений був цей пам’ятник по особистому розпорядженню Рижкова, предсідника Київського Горсовєта. Затверджене Архітектурно-плануючим управлінням предложення Київського археолога й мистецтвознавця [проф.] І.Моргилевського [769] – зрізати пілон спеціяльними пилами й поставити його в дворі Св.Софії – було тим самим [безцеремонно] з’іґноровано” [770].

Ця розповідь широко розповсюдилась за кордоном, її переказав у своїй праці дослідник київського архітектурного мартиролога філадельфійський дослідник Титус Геврик, який датував руйнування Ірининської колони 1934 роком [771].

Міськкомунвідділ у жовтні 1931 року підняв клопотання перед ВУАК”ом та Київською крайовою інспектурою про знесення пілона.

Тим часом горбачовська гласність дозволила тодішньому співробітникові ЦДАЖР Ол.Рибалкові опублікувати листа К.Антиповича й В.Базилевича. Тут зазначено, що 5 лютого 1932 року Управа впорядкування міста звернулась до Інспектури охорони пам’яток культури з проханням все-таки дати дозвіл знести пам’ятник або перенести його в інше місце. Інспектура перевела спеціальне хронометражне дослідження руху довкола пам’ятника й констатувала, що рух там був якраз мінімальний, отож відповіла Управі, що згоди на це не дасть.

Далі в документі читаємо:

“Не дивлячись на висновки Інспектури охорони пам’яток культури та Всеукраїнс[ького] археолог[ічного] комітету, таємно від цих установ, під прикриттям ночі з 26 на 27 березня 1932 року пам’ятку ХІ ст. було варварськи зруйновано й уламки її перевезено та в безладді покидано в садибі Софійського собору.

Під час розборки не було переведено ніяких засобів наукової фіксації та досліду й таким чином цінна пам’ятка матеріальної культури часів феодалізму цілком загинула для науки.

Руйнація пам’ятки енергійним темпом продовжувалася й вночі на 28 березня. На деякий час її було припинено міліцією, згідно наказу прокуратури, але потім [руйнація] знову продовжувалася до повного знищення пам'ятки.

Під час робіт в ніч на 28 березня було знайдено давнє поховання чи частину його, але й воно було зруйноване без наукового досліду, а випадково присутнього при цьому вченого охоронця Києво-Кирилівського державного заповідника т.Олександрова не було навіть допущено для обслідування знахідки. Знайдені речі на очах т.Олександрова унесла якась невідома йому особа, що брала участь в руйнації пам'ятки. Речі, що їх знайдено під час робіт, давня пам'ятна метальова дошка та художня чавунна огорожа перебувають невідомо де” [772].

З незворушністю літописця Федір Ернст, відлучений на той момент від роботи інспектора, зробив у щоденнику дві нотатки, що доповнюють хронологію. Перша нотатка – від 27 березня 1932 року: “На сесії ВУАН повідомив т.Мінкевича про руйнацію Орининського пам’ятника” (Арк. 96). І наступного дня: “Заст.[упник] обл.[асного] прокурора по адмін.[істративній] частині т.Єременко викликав до себе з запитанням про значення памятника Орини. […] Ввечері [об] 11-12 год. бачив, як кінчають руйнувати Оринин.[ський] пам’ятник” (Арк. 96).

При цій нагоді хочеться навести одне джерелознавче спостереження. Як згадував Демид Бурко,

„Одного дня ідучи В.-Володимирською вулицею (совєти назвали її Короленка), я був несподівано вражений, що безслідно зник Ірининський пам’ятник (останок храму св. Ірини, що збудований був князем Ярославом Мудрим), який за два дні перед тим ще стояв. Уночі динамітом знесли його, брили з нього позавозили в подвір’я Св.Софії і поскидали навколо собору, для більшого глуму над українською святинею, а місце руїни забрукували” [773].

Немає сумніву, що перед нами враження очевидця. На жаль, Бурко датував свій спогад, і зробив це хибно. Він писав: „З червня 1934 року почали руйнувати дощенту київські храми, передусім історичні пам’ятки української культури”. Автор пов’язував свої спогади з „реконструкцією” Києва, яку „нагально здійснював сатрап Сталіна в Україні П.Постишев” [774].

Треба сказати, що Кость Антипович і Василь Базилевич і після Ернстової димісії діяли так, як чинив би він сам. Покликаючись у листі до влади на її ж таки власне законодавство, вони звернулись до обласної прокуратури і зажадали суду:

“Вважаючи, що подібне ставлення до зазначеної пам’ятки в основі порушує директиви партії та уряду, в першу чергу постанову ВУЦВК та РНК [УСРР] “Про пам’ятки культури та природи” від 16/VI-1926 р. (“Збірн[ик] Узак[онень]” за 1926 р., ч[исло] 32-33, арт[икул] 259), а також являється шкідливим з наукового й політичного боків, Київська обласна інспектура охорони пам’яток культури просить Київську обласну прокуратуру: призначити слідство по виявленню винних по цій справі та притягнути їх до права.

Беручи до уваги важливий та принциповий характер справи, Інспектура просить призначити судове засідання в показовому порядкові.

Про наслідки цього просимо повідомити” [775].

Паралельно Ернстовому щоденникові і процитованому листу обласної інспектури існує низка інших документів про ці події [776]. Їхнє повне зіставлення складає спеціальне завдання.

Примітки

758. Перша публікація: Стус Василь. Твори у чотирьох томах, шести книгах. Л.: Просвіта, 1995. Т. 2: Час творчості. С. 173.

759. Орест Михайло (справж. – Зеров Михайло Костьович, 26/14 листопада 1901, Зіньків – 12 березня 1963, Авґсбурґ). Поет і перекладач з німецької. Був ув'язнений у справі „СВУ” 1929, звільнений 14 березня 1930 (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 38791 ФП. Арк. 61). Ред. газ. „Вінницькі вісті”. 1945 під псевдонімом „М.Байдан” у видавництві „Нова епоха” надрукував циклостилевим способом лист „До всіх людей совісти в цілому світі”. З середини 1951 літ. ред. газ. „Сучасна Україна”, потім „Укр. літ. газети”, майже до кінця життя – журн. „Сучасність”. Паралельно працював в “Українському самостійнику”. Перший дослідник і видавець літ. спадщини свого старшого брата Миколи. Друзі-літератори утворили неофіційний Інститут ім. М.Ореста. Упорядкував і відредаґував зб. спогадів про М.Зерова, П.Филиповича і М.Драй-Хмару „Безсмертні” (Мюнхен, 1963), що вийшов після Михайлової смерті. Дж.: Михайло Орест адепт духовости нової: Літературознавчий симпозіон / За ред. П.Роєнка. Торонто: Орден, 1967. 124 с

760. Повстенко Олекса Іванович (25 лютого 1902, с. Хащова Гайсин. пов. Под. губ. – 15 січня 1973, США). Церква св. Орини в Києві // Науково-літературознавчий збірник. Світання, 1946. Ч. 1. Березень. С. 34-38. Див.: Одарченко Петро. Видатні українські діячі: Статті; Нариси. К.: Смолоскип, 1999. С. 7-23.

761. ДАмК. Ф. 16. Оп. 465. № 50. Арк. 76.

762. Должиков П. Заметка // Киевлянин. 1866. 1 марта. № 26. С. 102.

763. Стус В. Твори у чотирьох томах, шести книгах. Л., 1995. Т. 2. С. 173.

764. Каргер М.К. Древний Киев: Очерки по истории материальной культуры древнерусского города.Том ІІ. М.–Л.: Изд-во Академии Наук СССР, 1961. С. 216-226.

765. Эрнст Теодор. К раскопкам у памятника Св.Ирины: Архивные данные из истории развалин церкви // Юбилейный сборник историко-этнографического кружка при Университете Св.Владимира. К., 1914. С. 99-109. Окремо: К., 1914. 11, [1] с. Пор.: Оглоблин Ол. Буржуазна історична школа Довнар-Запольського // Записки Історично-археографічного інституту. № 1. К., 1934. С. 203, 204, 209.

766. Донцов Дмитро. На Старо-київський шлях! // Донцов Дм. Правда прадідів великих. Филаделфія, 1952. С. 83.

767. Антипович Костянтин Єрофійович (25 грудня 1899, м.Луков Люблін. губ., нині Польща – 1949?) — історик.

Закінчив Першу Полтавську гімназію (1918), навчався на істор.-філол. факультеті Київ. ун-ту (1918-19), закін. Київ. ІНО (1923), працював на Вищому істор. семінарі при цьому вузі, у Київ. труд. шк. (1923-25). Від 1926 читав лекції з соц.-екон. наук на Перших Київ. мед. курсах. Від 1928 — зав. труд. шк. № 74 у Києві. 1925-34 — аспірант, наук. співроб. н.-д. каф. історії України при ВУАН. Працював також у Київ. істор. архіві ім. В.Антоновича, Архіві давніх актів, у рукописному відділі б-ки Київ. ун-ту. Досліджував історію укр. міст 19 ст. та укр. сфрагістику. Автор рецензій на публікації “Матеріяли до економіко-соціальної історії України ХІХ ст. Т. 2” М.Слабченка (1927); “Транзитний торг України за першої половини ХІХ ст.” О.Оглоблина (1928); видання УАН до ювілею акад. Д.Багалія (1928).

Пр.: Праці В.І.Щербини з історії м.Київа // Нові студії з історії Київа Володимира Івановича Щербини. К., 1926;

Київська міська печатка // Юв. зб. на пошану акад. Д.Багалія. К., 1927.

Дж.: Білокінь С. Антипович К.Є. // Довідник з історії України. Вид. 2. К.: Генеза, 2001. С. 28;

Оглоблин Ол. Українська історіографія, 1917-1956 / Підготували до друку І.Верба, О.Юркова. К., 2003. С. 4, 15, 33, 136, 155.

768. Рибалко Олександр Леонідович. "Пам'ятник Орини": остання руйнація // Пам'ятки України. 1989. Ч. 4. С. 34.

769. Моргілевський Іполит Владиславович (12 вересня [14 червня?] 1889, с.Радовка, тепер Оренбурзьк. обл. [ст. Абдуліно Самаро-Златоустівської залізниці?] – 7 грудня 1942, Київ) – історик архітектури, член-кор. Академії архітектури СРСР з 1941.

Закінчив Київ. політехн. ін-т (1917). Викладав у київських архітектурному, художньому (з 1922), політехнічному та інженерно-будівельному ін-тах, з 1923 професор. У ВМГ з 1 жовтня 1926. З листопада 1927 до лютого 1928 перебував у відрядженні в Константинополі, де зфотографував численні Пам’ятки візантійської архітектури, улітку 1928 – на Кавказі. У штатному розкладі ВМГ, датованому 15 квітня 1933, значиться як завідувач фондом архітектури зі ставкою 275 карб. (Гришин Ан. Відомості про співробітників. С. 50). Розробив методику архітектурних досліджень давньоруських споруд, яку опротестовувала Н.Полонська-Василенко (Пам'ятки України. 2003. Ч. 1-2 (138-139). С. 153).

Праці: "Київська Софія у світлі нових спостережень" (1926), "Спасо-Преображенський собор у Чернігові за новими дослідженнями", "Успенська церква Єлецького монастиря в Чернігові" (обидві – 1928).

Літ.: Мистецько-технічний ВИШ: Зб. КХІ. Вип. 1. К., 1928. С. 25, 70; Повстенко Олекса. Катедра Св. Софії у Києві. [Нью-Йорк, 1954.] С. 21-22, 30, 33, 36, 54, 57, 59, 62-63, 66-67, 73, 76-77, 83-84, 87; Пастернак Яр. Археологія України. Торонто, 1961. С. 22, 610, 631; Мезенцева Г.Г. Дослідники археології України (1997). С. 183; Мистецтво України: Біогр. довідник. К., 1997. С. 422; Геппенер Н.В. Спогади про Всеукраїнське музейне містечко (2003). С. 148, 171. Фото: Пам'ятки України. 2003. Ч. 1-2 (138-139). С. 147.

770. Орест Михайло. Руйнування культурно-історичних пам'ятників у Києві в 1934-1936 роках // Український православний календар на 1956 рік. [St.Bound Brook, N.J, 1955]. С. 123. Підп.: Микорський Б. Текст звірено з першодруком: Орест Михайло. Разрушение культурно-исторических памятников в Киеве в 1934-1936 годах. Мюнхен, 1951. С. 12. Підп.: Б.Микорский. Втрачені місця відновлено у квадратних дужках. Зіставлення стилістичних особливостей показує, що на українську мову брошуру переклав поза сумнівом не сам автор.

771. Геврик Тит. Втрачені архітектурні пам'ятки Києва. Вид. 2. Нью Йорк, 1987. С. 19-20. Геть неточне датування знаходим у Карґера: “Ирининская часовня» была разобрана в 30-х годах нашего века”. Див.: Каргер М.К. Древний Киев. Том ІІ. М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1961. С. 224. (“Развалины храма на Б.Владимирской ул.”, с. 216-226).

772. Рибалко Ол. "Пам'ятник Орини". С. 34.

773. Бурко Д. З книги буття Української Церкви (12) // Рідна Церква. Karlsruhe, 1961. Квітень-червень. Ч. 46. С. 6.

774. Там само.

775. Рибалко Ол. "Пам'ятник Орини". С. 34.

776. ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 10. № 1382. Арк. 51-52; НА ІА НАН України. Ф. ВУАК. № 390. Арк. 1. Нестуля О. Доля церковної старовини. Ч. 2. С. 101.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2019 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2703

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.