Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / В обороні української спадщини: історик мистецтва Федір Ернст / На сторожі культури / Німецьке консульство

В обороні української спадщини:
історик мистецтва Федір Ернст

На сторожі культури

Німецьке консульство

Сергій Білокінь

У другому Ернстовому щоденнику (1925-33) зворушує цикл записів, що стосуються співробітників німецького консульства і їхніх приватних інтересів. Для етнічного німця, здавалося б, могла бути природна подвійна лояльність абощо. У своїх пізніших щоденникових записах Федір Ернст виявив себе щирим українцем. Вище наведено свідчення про це Віктора Романовського, який близько його знав.

Разом з тим Федір Ернст для німецького консульства не був зовсім уже чужою людиною. Діяльність цієї установи він досить докладно схарактеризував під час допиту 13 листопада 1933 року. Хоч як це парадоксально, цей його аналіз здається мені доволі об’єктивним. Ернст тоді писав:

“Консульства имели среди своих оффициальных заданий изучение, в интересах немецкого капитала, экономики данного края, его сельского хозяйства, промышленности и т.п., к которым германский империализм проявлял огромный интерес – так, в 1913 году, при посещении Украины огромной экскурсией из более чем 100 германских аграриев во главе с профессором берлинского университета Зерингом, интересовавшихся особенно столыпинской аграрной «реформой» и посещавших столыпинские хутора в Харьковской губернии – киевский консул Геринг делал в Киеве специальный доклад о сахарной промышленности на Украине” [162].

Серія ернстівських щоденникових нотаток докладно живописує сюжет з приватними інтересами співробітників консульства. Його дійові особи – німецький консул Вернер Стефані та секретар консульства Альфонс Вольний. Дорогоцінні відомості про них зберігаються в трофейних матеріалах кол. Центрального державного окремого архіву в Москві [163]. На підставі його справ свого часу складались довідки, що осіли в обліково-архівному відділі (УАО) київського КҐБ [164].

Вернер Стефані народився 1882 року, був генеральним консулом Німеччини у Києві [165]. За кілька років, з 21 березня 1924 року до 1928-го знову працював у Києві на посаді консула [166]. Згідно з даними заведеної на нього, досі засекреченої справи-формуляру № с – 2399 за 1925 рік,

“на территории СССР проводил работу в направлении сбора сведений экономического и политического порядка, интересовавших правительство Германии, а также занимался спекулятивными сделками по скупке и реализации иновалюты, золота и различных драгоценностей” [167].

Ці відомості доповнюють аґентурні дані за 1926 рік, що зберігались у відділі оперативного обліку ПРУ КҐБ при РМ СРСР, згідно яких,

“находясь во время отпуска в г.Берлине, характеризовался человеком, стремящимся приобрести побольше денег […]. Охотно знакомился с людьми, которым мог оказать содействие по вывозу из СССР их родственников и пересылке диппочтой денег и корреспонденции” [168].

У фонді “Імперський комісар за спостереженням за громадським порядком, м.Берлін” у перлюстрованому листуванні берлінського апарату ОҐПУ з московськими та харківськими структурами ОҐПУ (1927) начальник ООҐПУ УСРР писав начальникові контррозвідувального відділу ОҐПУ:

“Систематическое игнорирование наших требований, сближение с нежелательными для нас кругами, подбор знакомств и личных связей […] расовые придирки при выдаче виз – все это явно показывает, что Стефани […] для нас совершенно бесполезен, а во многих случаях просто вреден. Поэтому представляется необходимым […] проводить через НКИД соответствующие меры к устранению Стефани из Киева и замене его лицом для нас подходящим» [169].

Останню виїзну візу Стефані було видано 14 лютого 1928 року на строк до 14 березня. Його заступив у Києві Рудольф Зоммер [170], а сам він виїхав до Туреччини, щоб заступити Бендорфа, аташе німецького посольства з військових питань. У 1942-43 роках Стефані перебував в Одесі. На думку КҐБ, займався шпигунською діяльністю.

Секретар консульства Альфонс Вольний (нар. 1889) працював у Києві з дружиною Жозефіною довше за свого шефа – від 1924 до 1935-го [171]. Цитована вище киянка характеризувала його так:

“Говорячи про Вольного, мушу зазначити, що він людина виключно тактична. Пам’ятаю, як одного разу, повернувшись з-за кордону, він з дружиною зайшов до нас з візитом. Ми його розпитували про його подоріж до Італії, і хтось спитав, що чути з політики, а він одповів, що в радянських газетах про це все докладно пишуть. Якось у Вольних хтось із запрошених киян, очевидячки, думаючи цим догодити господарям, сказав, що в Німеччині нас називають “Russische Schweine”; Вольний дуже холодно зауважив, що в Німеччині він такого виразу ніколи не чув, і що він існує лише в Росії” [172].

У цитованому вище перлюстрованому листуванні зберігаються матеріали з приводу вербування Вольного. У чекістських паперах Вольний і його дружина характеризуються як особи доброзичливо наставлені до СРСР. Вказано також, що обоє вони займались перевезенням контрабанди з Берліна до Києва і були зв’язані з берлінськими спекулятивними колами [173].

Інакше кажучи, і праві, і ліві співробітники консульства, і лояльно, й вороже до большевиків настроєні – в умовах руйнування в СРСР старої культури однаково дбали про можливості власного збагачення. Держава цьому всіляко сприяла. Як оповідав у своїх зізнаннях 18 березня 1930 року київський антиквар С.К.Глеваський-Ґольдфарб [174],

“наше дело по закупке старины главным образом имеет дело продажи этих вещей исключительно иностранцам. В Москве и Ленинграде имеются открытые наши магазины с витринами, на которых расставлены вещи. Наши магазины посещают главным образом иностранцы и члены консульств, а также туристы. Нашим гражданам эти вещи не продаются, а только иностранцам” [175].

Оскільки іноземці набували “уламки розбитого вщент” не лише в державних крамницях, а й на руках, держава намагалася контролювати цей процес в повному обсязі. Щоб легалізувати свої придбання, іноземці мали речі ще й застрахувати. У заяві до уповноваженого економічного відділу Окружного Київського ҐПУ Серебрякова С.К.Глеваський-Ґольдфарб (останні числа липня 1930 року) свідчив, що заходив до консульства на запрошення Стефані “для оценки и описи за плату всей обстановки и вещей консульства, которое оно имело застраховать в Киеве в госуд.[арственном] страховом учреждении” [176]. Він оповідав також про масштаби закупівлі цінного майна конторами Ґосторґу:

“С бывшим в Киеве пять лет тому назад консулом Стефани я познакомился в антикварном магазине Золотницкого исключительно как антиквар для продажи обстановочной мебели для нанятого ими тогда пустого дома на ул. Ворошилова (тепер Ярославів Вал. – С.Б.). Мебель для обстановки консульства они тогда широко закупали в городе в частных домах, магазинах и у антикваров. […] консул Стефани поручил мне закупить для консульства цельную гостиную карельской березы. Найдя подходящие вещи для киевских покупателей, в том числе и для консульства в госуд.[арственном] магазине Кужд’а на Просп. 25 октября [у антиквара Явича] гостинную карельской березы за 600 руб. из 8 предметов я, не имея денег для покупки этих вещей, описал жене все эти предметы в письме и поручил ей обойти всех моих заказчиков и в случае их согласия на покупку получить от них деньги, – что она и исполнила. […]

За время моей службы в Госторге я действительно 2-3 раза в течении последних 2-х лет зашел в немецк.[ое] консульство, в результате чего консул Зоммер 3 раза заходил в Госторг и разновременно закупил забракованных в Госторге старин.[ных] вещей (мебели) на сумму до 1000 руб. (1 комод, 1 бюро красн.[ого] дерева, 2 куска материи и громадную кровать красного дерева). Ввиду того, что часть этих вещей была закуплена мной и сначала принята, а потом забракована Ленинградом, я был заинтересован в том, чтобы успешно ликвидировать эти вещи и не причинить убытков Госторгу, а по условиям последнего времени продажа таких громоздких и обстановочных вещей возможна лишь кому-либо из состава консульств” [177].

29 березня Глеваський дав таке важливе свідчення: “Вещей здесь в Киеве они (Стефані, Зоммер і Вольний. – С.Б.) купили очень много. Весь антикварный состав Киева работал в этом отношении и поставлял им вещи” [178].

У такій ситуації інспектор київської крайової Інспектури охорони пам’яток культури Федір Ернст 3 квітня 1928 року у своєму приватному щоденнику занотував: “Був секретар німецького консульства Вольней в справах вивозу за кордон [179] майна був.[шого] консула Стефані” (Арк. 68 – зв.). Ернст поставив справу на офіційну основу. Було сформовано комісію з кількох музейників. 7 квітня у щоденнику з’явився наступний запис: “З 10 год. ранку комісія з Гіляровим [180] та Дахновичем [181] у німецькому консульстві – огляд картин та меблів. Згідно роз’яснення представника митниці, оплаті митом не підлягають. Дозволено вивезти все, крім двох гарнітурів корельської берези” (Арк. 69).

Діяльність музейної комісії трохи сполошила місцеву адміністрацію, чиновники якої онтологічно були схильні запобігати перед іноземцями, – принаймні з багатших і потужніших країн. 9 квітня записано: “Зранку дзвонив [Яким] Кричевцов [182] з ОВК [окрвиконкому [183]], питав про те, чи варто піднімати дипломатичну переписку з приводу двох гарнітурів меблів німецького консула. Сказав, що варто” (Арк. 69 зв.). 10 квітня: “Дзвонили з закорд.[онної] част.[ини] Адмінвідділу ОВК в справі заборони інспектурою вивозу меблів консула Стефані. Розмовляв телефоном з головою ОВК [Окрвиконкому] Войцехівським [184], мотивував потребу заборони. Сказав: “Ну їх к чорту” – й обіцяв ще з приводу цього побалакати” (Арк. 69 зв. – 70).

Представники влади, яким належало останнє слово щодо культурної спадщини України, про її національні набутки дбали якраз найменше. 12 квітня 1928 року Ернст занотував:

“Кричевцов та зав.[ідувач] закорд.[онним] відділом Адмінвідділу в справі вивозу речей німецького консула, передали прохання Войцехівського не робити перешкод та ускладнень. Був змушений згодитись (Кричевцов передав, що ОВК вже писав до центру та до НК [наркомату] Зак[ордонних] Справ принципово в справі скупівлі консулами річей мистецтва) з умовою, щоби дали фотографію річей” (Арк. 70 – зв.).

Нарешті останні записи, що завершили цю справу. 14 квітня: “Був секретар німецького консульства Вольней, підписано дозволи на актах, прийнято фотографії меблів” (Арк. 70 зв.). І 15 травня: “З німецького консульства принесли підписаний примірник заяви про дозвіл вивозу” (Арк. 70 зв. – 71) [185].

Треба сказати, що німецькі сюжети проходять крізь усю його спадщину. До цієї тематики вчений повертався раз-у-раз. Йому належать розвідки про живописців – німців з походження Гайнріха Гольпайна [186] та Гроте [187]. У розвідці про Георгія Нарбута дослідник згадав про німецькі мотиви у його ранній творчості, а також про Нарбутове перебування у Мюнхені. У цих та інших працях, передусім у провіднику по Києву, Ф.Ернст широко й розлого писав про українсько-німецькі зв’язки, наприклад, у спеціальних статтях про лютеранську кірху, колишні садиби Мерінґа й Бунґе. Кожний такий сюжет давав йому нагоду щось додатково на цю тему згадати, наприклад, що певного архітектурного обличчя надав забудові цієї території інженер Г.Шляйфер [188]. Багато років тому я виявив окрему відбитку праці про Гольпайна в Державній історичній бібліотеці (ч. 299 948). Вона перебувала у жахливому стані: десь потрапила у воду, була вкрита огидними фіялковими, брунатними й жовтими плямами і справляла гнітюче враження. Видання мало інскрипт: “Академикові Михайлі Сергієвичу Грушевському в ознаку глибокої пошани від автора. Київ 29.ІХ.1927”.

Примітки

162. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62089 ФП / кор. 1650. Том 1. Арк. 32. 1918 року у штабі німецьких військ служив проф. Аугаґен, котрий відвідав Київ 1913 року як помічник Зерінґа (Там само. Арк. 35).

163. Начерк історії цього архіву див.: Платонов Олег Анатольевич (нар. 1950). Терновый венец России: Тайная история масонства: Документы и материалы. Т. І. Москва: Русский Вестник, 2000. С. 3-6.

164. Наше минуле. Ч. І.К., 1993. С. 59, 96; ЦДАГО України. Ф. 263. Оп.1. № 46283 ФП / кор. 780. Арк. 92.

165. Центральний державний окремий архів, м. Москва. ІІІ відділ. Ф. 7. Оп. 1. № 604. Арк. 298; № 749. Арк. 54; картотека.

166. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 58606 ФП / кор. 1483. Арк. 32,62 зв.

167. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 58506 ФП / кор. 1477. Арк. 32-33. Довідку від 10 грудня 1988 року склав майор ҐБ В.Зубов. Пор.: Там само. № 58606 ФП / кор. 1483. Арк. 33.

168. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 39091 ФП / кор. 441. Арк. 74 зв. Довідку 21 листопада 1956 року підписав начальник 2 відділення підполковник Коледов.

169. Центральний державний окремий архів, м. Москва. Ф. 772. Оп. 1. № 7. Арк. 11-13, 17, 239-241, 244, 249, 254-255; Оп. 2. № 186. Арк. 38. Довідку 26 жовтня 1960 року підписав начальник 4 відділу Кавешніков.

170. Цікаву розповідь про Зоммера лишила поетка й перекладачка Вероніка Черняхівська, що знала його досить близько: “У нього на столі стоїть чорно-жовто-червоний прапорець. Я спитала його якось жартома, чому він не замінить жовтої фарби білою – schwarz-weiss-rot, а він мені відповів, що ніколи не був націоналістом і що взагалі почуває себе добре лише за межами Німеччини” (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 38786 ФП / кор. 427. Арк. 78 зв.– 79). Пор.: Білокінь С. Із теки, що лишилася // Поезія '86. Вип. 1. К.: Рад. письменник, 1986. С. 172-177.

171. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 58606 ФП / кор. 1483. Арк. 33.

172. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 38786 ФП / кор. 427. Арк. 79 зв. – 80.

173. Центральний державний окремий архів, м. Москва. Ф. 772. Оп. 1. № 7. Арк. 10-12. Відношення 30 січня 1962 року підписав заступник начальника архіву Макеєв.

174. Білокінь С. Зізнання С.Глеваського про грабування української культурної спадщини за більшовиків // Пам'ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 92-109.

175. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 87.

176. Там само.Арк. 168 зв.

177. Там само. Арк. 168 зв., 169, 170. Пор. с. 101.

178. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 85-86.

179. У функції інспектора входило візувати дозвіл на вивезення за кордон мистецьких творів. 12 липня 1926 Ф.Ернст записав у щоденнику: “Показував виставочні експонати [перед відкриттям виставки Г.Нарбута] Козинцевій-Еренбург. Видача Еренбург дозволу на вивіз речей за кордон” (Арк. 17).

180. Ґіляров Сергій Олексійович (11/24 січня 1887, Москва – 8 лютого 1946, Київ) – історик мистецтва, музейник.

Син філософа, з березня 1922 акад. УАН. Закінчив іст.-філол. ф-т Університету Св.Володимира (1912). Співробітник, з 1923 вчений секретар, невдовзі охоронець, з 1926 заступник директора Музею мистецтв ВУАН. Уклав його каталог. З 1924 викладав у Київ. худ. ін-ті історію мистецтва, мистецтво Сходу, середньовіччя й Відродження (Мистецько-технічний ВИШ: Зб. КХІ. Вип. 1. К., 1928. С. 23.). Автор праць про Рафаеля, Дом'є та ін. 30 грудня 1945 заарештований. Помер у лікарні Лук'янівської в'язниці. Тв.: Каталог картин. К.: Музей мистецтв ВУАН, 1931. С. ІХ. Пор.: Гиляров (sic) С. Каталог. К.: Музей мистецтва УАН, 1927. С. 10. – Дж.: Столетие Киевской І гимназии. Т. І (1911). С. 327; Крутенко Н. Сергій Гіляров // Пам'ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 98-113; Ханенківські читання: Матеріали науково-практичної конференції. Вип. 4. К., 2002. 120 с. 250 прим.

181. Дахнович Андрій Степанович (30 листопада 1881, Ченстохов – ?) – київський музейний працівник. У протоколі засідання Комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини від 29 вересня 1922 зазначено, що присутні просили Д. бути директором Картинної галереї в Києві (тепер Музей російського мистецтва; КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 13). Лишався на цій посаді 1928 (Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Ленинград, 1928. С. 104). З 1927 викладав у Київ. худ. ін-ті загальну історію мистецтва, мистецтво XVII-XVIII ст. (Мистецько-технічний ВИШ: Зб. КХІ. Вип. 1. К., 1928. С. 23).

182. Кричевцов Яким Андрійович (1896, Ростов-на-Дону – 25 жовтня 1937, Київ) – чиновник. Член ВКП(б) з 1917. Зав. окрадмінвідділу та Р.С. міліції (1929; ДАмК. Ф. р-1. Оп. 1. № 1487. Арк. 1). 20 грудня 1929 написав до НКВД донос про негативний вплив лаврських ченців на роботу заповідника, у зв'язку з чим вимагав остаточно закрити монастир у Лаврі (Пам'ятки України. 2003. Ч. 1-2 (138-139). Додаток. С. XVII). Працював в окрвиконкомі, потім секретарем економнаради УСРР та в.о. керуючого справами Раднаркому УСРР. Арештований 30 серпня 1937. На попередньому слідстві та в судовому засіданні Виїзної комісії Верховного суду СРСР 24 жовтня винним себе не визнав, але йому визначили ВМН. Розстріляний (ДА СБУ. № 38019. Арк. 67, 234 – зв.; ДАмК. Ф. р-1. Оп. 2. № 9659. Арк. 64).

183. Містився в приміщенні Центральної ради (Плечко Максиміліян. Сучасний Київ: Вражіння самовидця // Наша культура. Варшава, 1935. Червень. Кн. 3. С. 183; Зіньківський Іван. Київ сьогодні // Наша культура. Львів, 1936. Кн. 6 (15). С. 410).

184. Войцеховський Юрій Олександрович (березень 1893, Погребищенський пов. Київської губ. – 25 жовтня 1937, Київ) – ком. функціонер.

Член УСДРП (1904-11), боротьбист (1918 – січень 1920), член КП(б)У (з 1920). Працював у правлінні Цукротресту (Москва), з весни 1925 керував Держвидавом. Заступник наркомзему. З січня 1928 голова Київського окрвиконкому, до травня 1936 секретар ВУЦВК УСРР. З серпня 1936 заступник голови Верховного суду УСРР. Багато хворів. 6 січня 1933 на клопотання акад. К.Студинського у справі заарештованого історика Федора Савченка відповів:

"Обізнавшись зі справою Ф.Я.Савченка, я переконався в тому, що вирока до нього застосовано цілком правильно, й тому у мене немає ніяких підстав вживати заходів не тільки до його звільнення, а й навіть пом'ягшення його стану" (У півстолітніх змаганнях: Вибрані листи до Кирила Студинського. К., 1993. С. 632).

Сам був ув'язнений 23 липня 1937 у справі боротьбистів разом з А.Хвилею, Т.Тараном, В.Порайком та ін. 28 липня 1937 писав І.Леплевському:

“Возьмем вопрос реконструкции сельского хозяйства и переустройства села на новых социалистических началах. Это центральный вопрос, отношение к которому определяет сущность каждого члена партии. Демченко, Дубовой и я все время стояли в этом вопросе на позициях правых. Я вспоминаю целый ряд бесед по этому жгучему вопросу с Демченком и Дубовым. Демченко не один раз высказывал мне явно отрицательное отношение к мероприятиям партии и правительства по вопросам хлебопоставок, самообложения и особенно по вопросу сплошной коллективизации и ликвидации кулачества как класса и при этом до неприличия поносил руководство ЦК КП(б)У в лице его первого секретаря, а начиная с 1933 года и второго секретаря – Постышева П.П. Еще в более резких формах и более злобно высказывался Дубовой, считая количество умерших от голода крестьян, размахивал кулаками и гнул матерщину. Все скорпионы сыпались на голову ЦК КП(б)У и его руководство” (ДА СБУ. № 38039 ФП. Арк. 33-34).

Розстріляний. 23 січня 1956 дружина Ольга Михайлівна (дівоче прізвище Лук'яненко) писала Хрущову:

“Мне 61 год. Живу в тяжелых материальных условиях. Здоров'я нет, из [Карагандинского] лагеря [пробыла 8 лет] освобождалась как инвалид [ІІ группы]. Живу у нашей единственной дочери. Войцеховская Евгения Юр'евна многодетная, работает кондуктором троллейбусного депо г.Киева, и я ей в тягость. […] Мой адрес: г. Киев, ул. Красноармейская, № 139-б. Общежитие саночистки” (Арк. 379 – зв.).

185. Про пізніші роки існування консульства див.: Hencke Andor. Erinnerungen als Deutscher Konsul in Kiew in den Jahren 1933-1936. München, 1979. 72 p. Sonderdruck aus: Mitteilungen der Arbeits- und Förderungsgemeinschaft der Ukrainischen Wissenschaften e. V. (№ 14, München1977 und № 15, München 1978).

186. Ернст Федір. Портретист Гольпайн // Український музей. 3б. І. К., 1927. С. 95-120: 7 вклейок. Резюме. — С. 277-279.

187. Ернст Ф.Л. Види Київа середини XIX віку, що їх писав художник Гроте // ЗІФВ УАН. Кн. XIII-XIV. 1927. С. 404-415 (= Юбілейний збірник на пошану акад. Д. Багалія. Ч. П).

188. Київ: Провідник / За ред. Федора Ернста. К.: ВУАН, 1930.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2019 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3028

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.