Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / Музей України. Збірка П.Потоцького / З біографії / Освіта. Військова служба

Музей України. Збірка П.Потоцького

З біографії

Освіта. Військова служба

Сергій Білокінь

Павло Потоцький навчався у полтавському пансіоні Олександра Туржанського на Павленках, закінчив Петровську полтавську військову гімназію (1868-74), перетворену невдовзі на корпус. Сам Павло Платонович згадував потім:

“Моим воспитателем был Александр Васильевич Гудима. С чувством глубокой благодарности вспоминаю я добрейшего Александра Васильевича. Лучшего преподавателя в переживаемое тогда мною время вряд ли можно было желать. Добрый, простой, любящий детей и чувствовавший их душу, всегда доброжелательный – таков был Александр Васильевич” [89].

Тут Потоцький зустрів свого першого вчителя історії – Дмитра Івановича Федченка:

“Из учителей я с благодарной памятью вспоминаю учителя сначала русского языка, потом истории Федченка. Сидя на кафедре, наклонив голову и прикрыв лицо рукою, он с захватывающим интересом читал свои предметы и тем, никогда не возвышая голоса, держал класс в образцовой дисциплине. Ему обязан я той любовью к истории, которая рано развилась во мне” [90].

Після цього майбутній генерал навчався на математичному відділенні Михайлівського артилерійського училища в Петербурзі (1874-77), закінчив Артилерійську академію з додатковим курсом (1878-81) [91]. В усіх цих закладах він завжди був першим учнем, а в Академії його ім’я було викарбуване на мармуровій дошці. 22 травня 1877 року він одержав перший офіцерський чин підпоручника.

Наприкінці свого навчання у біографії Потоцького мав місце яскравий епізод – він обмінявся листами з Достоєвським. Оскільки лист Павла Платоновича надзвичайно цікавий і яскраво характеризує його рвучкий темперамент, наведу його повністю:

„ [6 июня 1876 года.]

Читаю Ваш дневник за май. Только что прочитал «Одна несоответственная идея».

Послушайте, отчего Вы так нападаете, отчего так сожалеете Писареву, сожалеете не просто, а кажется как-то особенно. Что же особенного? Это для Вас, может быть, Писарева аномалия? Таковое состояние некоторых из женщин в настоящее время удивительно?

Что находите Вы на этот раз большой кружок такого рода женщин?!

Отчего же Вы не направите Ваших стрел на причину, а не на следствие? А как скоро Вы причину найдете, Писарева Вас не удивит.

Я в сравнении с Вами – Ваш внук. Отнестись слишком свысока к моему письму с Вашей стороны будет не честно. Удовлетворите меня до некоторой степени и тем более, если Вы это можете, то сделайте немедленно. Прошу Вас очень.

Вам же должно быть понятно мое к Вам обращение.

П.Потоцкий.

Я убежден, что Вы мне ответите – это Вы должны (напишите, как я уже сказал, на равных).

Адресуйте: Красное Село.

Лагерь Артиллерийского училища.

Павлу Потоцкому.

Не смейтесь» [92].

Лист Достоєвського не зберігся. Правдоподібно, він пропав разом з іншими паперами Павла Платоновича. Існує тільки копія, яку адресат власноручно завірив. На цій самій копії знаходимо його ж коментар:

„В мае месяце «Дневника писателя» за 1876 год в статье «Одна несоответственная идея» Достоевский, говоря о самоотравлении Писаревой, сожалея о ней, как об аномалии, косвенным образом якобы нападал на женщин подобных Писаревой. Так понял я статью и, написавши (суббота 7 июня) ему об этом, выразил мнение, что лучше бы он исследовал те причины, которые приводят к поступкам Писаревой, и их подвергнул бы должной критике. На это он ответил мне нижеприведенным письмом» [93].

На жаль, відомостей про молоді роки Потоцького, як, зрештою, і про всі інші, так небагато, що правдоподібно й докладно пояснити нервозний характер його листа я не зумію. Коментуючи ці тексти, сучасні видавці відзначають неточності у коментарі самого П.П. Чомусь він помилився у датуванні свого листа: на конверті штамп 6 червня, отже лист не міг бути написаний сьомого. До того ж сьоме червня припадало 1876 року не на суботу, а на понеділок. Як прийнято було в ті давні часи, Достоєвський відповів без затримки – у вівторок, десятого дня.

Лист великого письменника справив на Потоцького настільки сильне враження, що Павло Платонович зробив з нього ще одну копію, переписавши листа ще й у свої спогади. Від себе він подав тут іще таке пояснення:

„Я много читал, много размышлял. Читая “Дневник писателя” Достоевского, я, взволнованный его статьей по поводу самоотравления Писаревой и под этим впечатлением написал ему письмо. Через несколько дней я получил от него ответ, который случайно был вскрыт братом Николаем, который к тому времени вернулся из отпуска, оставив Катю [94] у матери в Казацком. Брат, прочитав первые строки письма, видимо сильно заволновался, полагая, что, не состою ли я в переписке с людьми, могущими меня вовлечь в организации, преследуемые правительством.

Я вошел к нему в комнату как раз в момент его тревоги и разъяснил, в чем дело и почему писал я Достоевскому. Его волнение сменилось приятным удивлением, что известный писатель так ответственно отнесся к вопросам, волновавшим меня”.

Заповнюючи вже за большевиків одну з анкет, Павло Потоцький охарактеризував свій шлях бойового генерала:

“С 1874 г. до Февральской революции занимал строевые должности от нижнего чина до генерала от артиллерии включительно (и командира корпуса). Участвовал в трех войнах: турецкой 1877-78 гг., японской – 1904-05 гг. и мировой 1914-17 гг. – в передовых войсках. Участвовал в многочисленных сражениях” [95].

Павло Платонович Потоцький. Фото у формі генерала, з нагородами.

П.П.Потоцький у формі генерала

Під час російсько-турецької війни він відзначився при бомбардуванні редута Шандорник, за що одержав першу бойову нагороду – орден Св.Анни 4 ст. з написом “За храбрость” [96]. У чині генерал-майора як командир 25 артилерійської бригади взяв участь у російсько-японській війні. Одержав ордени Анни 2 ступеню з мечами та Володимира 3 ступеню з мечами. До старости пишався незносимим кителем, який уміли виробляти тільки на Далекому Сході: “[…] матерія, на споді червонувата, прекрасно оберігає від соняшних променів”, – пояснював він Семененкові [97]. Василь Малаков, батько відомого історика Києва Д.Малакова – тоді журналіст “Молодого пролетария” – у 1930-х роках бачив П.Потоцького у Лаврі і встиг помітити, що на його форменому кителі ґудзики були обшиті сукном. У такому вигляді вони менше впадали в око. Підполковник артилерії Дмітрій Розен [98], ув’язнений у справі „Весна”, після російсько-японської війни служив у нього ад’ютантом. На допиті 2 лютого 1931 року він розповідав: „Ему уже 74-й год, но все же чувствует себя довольно бодрым и, конечно, когда бываем друг у друга, разговор бывает о войнах и связанных с ними воспоминаниях” [99].

У 1916-17 роках у чині генерала від артилерії Потоцький командував 1-им гвардійським корпусом [100]. Він одержав низку бойових нагород і за участь у Першій світовій війні. Мав також іноземні нагороди.

Як повідомив онук Павла Платоновича Сергій Сергійович Потоцький (нар. 1919 у Полтаві), який оселився у болгарському містечку Попово неподалік від могил своїх батьків, дід одержав французький хрест Почесного леґіону з рук генерала По під час його перебування в Росії в роки Першої світової війни за блискучі бойові дії Гвардійського артилерійського корпуса. Покликаючись на свідчення свого батька, Сергій Сергійович називає ще одну високу нагороду – англійський орден Св.Михаїла (семикутна зірка), який носять на шиї [101].

На схилку життя, повернувшись на Україну, збирач і вчений любив згадувати свій бойовий шлях. Ол.Семененко писав: “Серед десятків інтересних старих меблів, що їх теж любив Потоцький, у кабінеті Павла Платоновича стояв прекрасний Жакоб [102] і на ньому бронзовий дзиґар, не музейна власність, а особиста.

“Колись з нагоди двадцятип’ятилітнього служіння в офіцерських чинах Потоцького полкові товариші зробили йому цей подарунок. У вирізьбленому тексті вони перелічували бої, що в них відзначався ювіляр, історичні дати і місця турецької війни 1877-78 років, де бився молодий офіцер. Серед них були відомі нам зі школи, з дитинства Дубняк, Плевна.

Дзиґар грав полкового маршу. Господар натискав пружину, і ми, стоячи, слухали бойову музику молодости старого генерала. За вікном була Лавра, віки, дзвіниця Шеделя, щедроти Мазепи і небо, небо Києва” [103].

Павла Платоновича вабила наукова робота. Він видав 10 книжок і 6 брошур, 8 журнальних і 26 газетних статей [104]. Серед його праць “Столетие российской конной артиллерии, 1794-1894” (СПб., 1894), “История гвардейской артиллерии” (СПб., 1896), “Хроника гвардейской артиллерии с 1682 по 1896 год” (СПб., 1896), “4-я батарея лейб-гвардии 1-й артиллерийской бригады и Краткий исторический очерк начала, развития и заслуг гвардейской артиллерии” (СПб., 1898). Друкував він свої матеріали у часописах “Русский инвалид” та “Правительственный вестник” [105]. Став членом Полтавської вченої архівної комісії, одним із засновників Імператорського російського військово-історичного товариства, організатором першого в Росії музею при військовій частині – лейб-гвардії 1-ї артилерійської бригади (1896).

Полкові музеї дореволюційного часу мали раритетні експонати. Наприклад, 1-й гусарський Сумський полк, сформований 1651 року, зберігав у своєму музеї копію фамільного портрету першого полковника Г.Кондратьєва, його пернач, шаблю, пістоль, дві порохівниці, три оригінальні грамоти царів Іоанна й Петра Алексеєвичів його нащадкам тощо. Музей 9-го гусарського Київського полку (1910) володів портретом XVII ст. свого першого командира І.Новицького, тогочасними гарматами з написами. У музеї 4-го уланського Харківського полку (1911) зберігався портрет ротмістра Ф.Лисенка, який захопив Т.Костюшка. 10 грудня 1911 року фахівці обговорили проблеми функціонування цих музеїв. Дехто вважав, що не обліковані збірки можуть загинути в разі передислокації військових частин, під час походів і особливо під час війни, оскільки полкові музеї не мають постійного приміщення. Хтось пропонував влаштовувати музеї тільки при великих осередках, як-от штаби дивізій чи корпусів. На думку генерала Потоцького, що теж узяв участь у цій дискусії, кожен полк повинен мати свій музей, оскільки він має велике виховне значення, але військовій частині слід розробити мобілізаційний план згортання музею і перевезення реліквій у безпечне місце [106].

За большевиків військові музеї, передусім чомусь Артилерійський, було з Петрограда вивезено. У фондах Артилерійського було понад півсотні ящиків зі старими російськими та трофейними прапорами. Вантаж зупинили в Ярославлі, де понад півтори тисячі музейних прапорів спалили [107]. Петроградськими військовими музеями заправляв комісар, колишній офіцер Владімір Єфімович Гущик [108].

Хоч би де йому не довелось служити, Павло Платонович підтримував зв’язки зі своєю Полтавщиною. Разом з братом Олександром вони пожертвували по 10 десятин землі для влаштування й утримання народного училища в рідному селі [109].

Природно, він бував за кордоном. В анкеті писав:

“Был во Франции 1889 июнь-июль, 1900 август, 1902 июнь, Швейцарии 1889 август, Италии 1889 август, Австрии и Германии 1889 август, 1902 июнь-август. Цель пребывания осмотр Парижской выставки и музеев в Париже, Версале, Мюнхене, Дрездене, Берлине, Лейпциге, Вене, Будапеште, Львове, а также главнейших антикварных книжных собраний. По случаю войны был в Румынии, Болгарии и Турции в 1877-78 гг., в Маньчжурии в 1905 г. и Австрии в 1914 г.” [110].

Примітки

89. Див. с.

90. Там само. С.

91. Національний музей історії України. Ф. 6. Оп. 2. № 4.

92. ИРЛИ. Ф. 100. № 29823. Опубл.: Достоевский Ф.М.Полное собрание сочинений: В 30 т. Т. 29. Кн. 2. Письма, 1875-1877. Л.: Наука, 1986. С. 251.

93. Там само.

94. Катерина Карлівна – наречена, потім дружина старшого брата Павла Платоновича – Миколи Платоновича Потоцького, вихованця Артилерійської Академії.

95. Національний музей історії України. Ф. 6. Оп. 2. № 3. Арк. 2.

96. Климова Е. Музей Украины. С. 16.

97. Семененко Ол. Харків, Харків… Вид. 2. С. 141.

98. Розен Дмітрій Фьодорович (1875, с. Спаське Арзамаського пов. Ніжегор. губ. – ?). Син поміщика (+ 1912) й селянки. Закінчив кадетський корпус та Олександрівське військове училище. За большевиків військовий керівник київського фіз.-хім.-мат. ін-ту. Ар. 11 січня 1931. Розстріляний. Др. Любов Іванівна Кубліцька, дочка відставного полковника артилерії. Дочка Наталя (нар. 1915). – Дж.: Архів СБУ. № 67093 ФП. Т. 694. Арк. 22, 30 зв.; З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. 2002. № 1 (18). С. 363; № 2 (19). С. 333.

99. Архів СБУ. № 67093 ФП. Т. 694. Арк. 22, 30 зв.

100. Климова Е. Музей Украины. С. 16.

101. Лист С.С.Потоцького від 25 серпня 2003.

102. Жакоб – родина французьких меблярів: 1) Жорж (1739-1814) – працював у стилі класицизму – спершу для майстерні Ж.Давида (1789-90), у 1793 – умеблювання для залу засідань Конвенту. 2) Франсуа Оноре (1770-1841) – його син, двірський постачальник меблі за Наполеона І (стиль ампір). Меблю червоного дерева прикрашувано наклеєними смугами латуні.

103. Семененко Ол. Харків, Харків… Вид. 2. С. 144.

104. Національний музей історії України. Ф. 6. Оп. 2. № 4.

105. Павловский И.Ф. Краткий биографический словарь. С. 164. Пор.: Його ж. Первое дополнение к Краткому биографическому словарю ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века. Полтава, 1912. С. 77.

106. Федорова Лариса Данилівна. Музейна діяльність Київського воєнно-історичного товариства // Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Вип. 5. К.: Кий, 2005. С. 276-277.

107. ЦГВИА. Ф. 16180. Оп. 1. № 292. Арк. 3; Васильева Ольга Юрьевна, Кнышевский Павел Николаевич. Красные конкистадоры (1994). С. 23.

108. Васильева О.Ю., Кнышевский П.Н. Красные конкистадоры (1994). С. 58, 250.

109. Павловский И.Ф. Полтавцы. С. 236-237.

110. Національний музей історії України. Ф. 6. Оп. 2. № 3. Арк. 2.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2019 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2300

Модифіковано : 24.09.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.