Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / Музей України. Збірка П.Потоцького / З біографії / Доба Центральної Ради

Музей України. Збірка П.Потоцького

З біографії

Доба Центральної Ради

Сергій Білокінь

Большевицький переворот не вістував царському генералові, багатому поміщику нічого доброго. У вересні 1918 року Потоцького було ув’язнено як заложника від петроградської російської буржуазії [125]. Голова Комісії з реєстрації української старовини в Петрограді Василь Щавинський [126] звернувся до міністра закордонних справ Української держави історика Дмитра Дорошенка з проханням поклопотатися про його звільнення [127]. Ця ініціатива Щавинського виходила з його яскравого патріотизму. 31 грудня 1917 А.Н.Бенуа, якого важко запідозрити у якійсь симпатії до України, записав у щоденнику, що дружба Яремича [128] зі Щавинським „основана на обедах и на обильной выпивке, а отчасти и на культе Украины” [129].

Тим часом уже за часів Центральної Ради, себто з перших місяців формального існування незалежної України Павло Потоцький наважився безоглядно зв’язатися з українськими державними структурами. Більше того, на самісінькому початку Визвольних змагань, коли в Петрограді утворилось українське консульство, і це стало можливе, П.Потоцький прийняв українське громадянство [130].

Зберігся документ:

“До Генерального Комісара по справам України в Петрограді.

Прошу видати мені посвідчення, що я належу до Українського громадянства і зарегистрован… в книгах Українського Комиссаріата в Петрограді

Прізвище Потоцкій

Ймення Павелъ

По-батькові Платоновичъ

Рік нарождення 1857 г. 12 Дек.

Віра Православна

Зайняття Генералъ от Артиллеріи въ резерв(е) чиновъ 460-37.

Мешкання Франц[узская]. наб.[ережная], 2, кв. 9

Кількість членів родини Сестра и небога [131].

Дотеперішній документ Удостов(е)реніе Петрогр. Коменданта № 2415 отъ 19 апр. 1917 г.

[Іншим почерком:] Полтавськой губ. Кобеляцкого у(е)зда им(е)ніе Просяниковка

Петроград 4 Дек. 1917 р.

Власноручний підпис Павел Потоцкій

Посвідчення № 183 одержав

Підпис Потоцкій” [132].

Разом з Павлом Платоновичем посвідчення про громадянство одержали:

3. Кабачков Іван Максимович. Нар. 1874. Чиновник Державного контролю. Економіст і правник. Рятуючись від большевиків, 1920 року еміґрував до Праги.

44. Могилянський Микола Михайлович. Нар. 1871. Директор Етнографічного музею. Масон. Виїхав до Парижа, помер 1933 у Празі [133].

45. Тарновський Василь Васильович. Нар. 1872. Поміщик.

46. Славинський Максим Антонович. Нар. 1868. Літератор. Насправді громадсько-політичний діяч, публіцист і поет. Еміґрував до Праги. Арештований СМЕРШ’ем, помер у Київській тюрмі.

56. Корнилович Михайло Іванович. Нар. 1870 на Волині. “Состоящий при МВД”. Український історик. Арештований 3 серпня 1938. 18 березня 1957 жив у м. Георгіївську Ставропольського краю [134].

72. Вовк (Волков) Хведор Кондратович. Нар. 1847. Антрополог. Помер 1918, вертаючись в Україну.

159. Немирович-Данченко Василь Іванович. Нар. 1844. Письменник. Масон. Виїхав з Петрограда до Берліна. Не повернувся. Помер 1936 у Празі [135].

Важливо проаналізувати дати цих подій і документів з хронологічної точки зору.

Діяльність Центральної Ради була предметом обговорення большевицького Совнаркому 19 листопада (2 грудня) 1917 року. Совнарком доручив Сталіну скликати наступного дня комісію, що повинна була “всесторонне выяснить положение дел, переговорить по прямому проводу, выдвинуть кандидата на пост уполномоченного от Правительства для поездки на Украину и т.д.”. Після цього українське питання обговорювали у Совнаркомі знову 2 (15) і 3 (16) грудня. На другому засіданні було вирішено “выпустить особый меморандум украинскому народу и послать Раде ультиматум”. Написання документів доручили комісії, що працювала під проводом Леніна. Він і написав тези й проект маніфесту. Ультиматум було затверджено на вечірньому засіданні Совнаркому 3 (16) грудня 1917 року. Опубліковано “маніфест” 5 грудня в газеті “Правда”, наступного дня – в “Известиях” та “Газете Временного Рабочего и Крестьянского Правительства”, що вважалась органом останнього [136].

Поки що в нас немає жодних даних про неофіційні шляхи, якими могла витікати інформація від присутніх на совнаркомівських засіданнях осіб і доходити до зацікавлених петроградських українців, зокрема до колишнього царського генерала П.Потоцького. Але можна припустити, що такий збіг не міг бути випадковий. Про речі, які цікавили його вищою мірою, він довідувався не з газет, а як практик, діяч високого рангу, міг знаходити способи одержання актуальної для нього інформації якось інакше.

Лишається фактом, що 3 (16) грудня 1917 року Совнарком вирішив надіслати Центральній Раді ультиматум, а 4 грудня в українському консульстві генерал Потоцький прийняв українське громадянство.

Цікаво, що Володимир Вернадський, якого в роки горбачовської перестройки активно рекламували як ледве не найбільшого українського вченого, навпаки, відмовився “сделаться украинским гражданином” [137]. Соціально-політичні погляди великого вченого були специфічні [138]. Член ЦК партії кадетів, Вернадський був близький до масонів [139]. Сам він згадував, що 1918 року

«быстро сговорился с Н.П.Василенко и был очень увлечен возможностью создания Академии. Я поставил тогда условием, что буду принимать участие в культурной работе на Украине в качестве академика Российской Академии наук – в роли делового эксперта» [140].

За совєцької влади, уже в Києві, родина Павла Платоновича Потоцького складалася з чотирьох осіб. Він жив з другою дружиною Єлизаветою Денисівною (нар. 1866) [141], онукою поета-партизана Дениса Давидова. Батько Є.Д. був Денис Денисович Давидов (1826-1867) – молодший син у сім’ї, артилерійський офіцер [142]. На утриманні Павла Платоновича перебувала також її сестра Любов Денисівна Давидова (нар. 1867) і онук Павло Павлович (нар. 1918). Сини стали на захист Вітчизни від узурпаторів у лавах добровольців, – це привело їх на еміґрацію. Старший син Павло Павлович (1888-1964), офіцер лейб-гвардії уланського полку, учасник Першої світової війни [143], жив і помер 31 жовтня 1964 року у Бітолі (тепер Македонія). Він був одружений з Ніною Іванівною Едельберґ, але подружжя розпалось, і невістка 1926 року вийшла за серба Жупунського. Другий син Потоцького Сергій Павлович (1891-1966) [144] оселився й помер у Болгарії, де живе нині його син Сергій Сергійович.

Примітки

125. Романова Н.И. Частное книжное собрание П.П.Потоцкого в истории культур Украины, России и Беларуси // Могилянські читання 2002: Зб. наук. праць. К., 2003. С. 400.

126. Щавинський Василь Олександрович (1868, Київ. губ. – 28 чи 29 грудня 1924, Ленінград) – укр. мистецтвознавець і колекціонер.

Закінчив Петерб. технол. ін-т (за фахом хімік). Управляв мильною фабрикою в Петербурзі. У довіднику „Весь Петроград на 1917 год”, що містить неймовірну кількість скорочень, зазначено ніби, що він був директор заводів: Волзького акціонерного т-ва „Салолин” та Акц. тов-ва „А.М.Жуков” (Весь Петроград на 1917 год. Пг.: А.С.Суворин, 1917. С. 782). Брав участь у реставрації картин Ермітажу. З 1906 збирав колекцію картин голанд. та фламанд. майстрів, яку згідно його заповіту передано до київ. Музею мистецтв ВУАН. У себе в подвір'ї влаштував чудовий квітник у голандському стилі. За відомостями А.Н.Бенуа, частина його картин, зокрема цікава алегорія Антуана Карона, XVІ ст., потрапила до Ермітажу. Друкувався у журн. „Старые годы” (1908-16). 2 листопада 1917 прочитав доповідь про Андріївську церкву. Загинув від рук грабіжників. Архів в Ін-ті археології АН СРСР. Ф. 22. 85 од. 1906-1924.

Тв.: М.П.Фабрициус: [Некролог] // Старые годы. 1915. Июль-август. С. 116;

Прапор України // Нова рада. 1917. 30 вересня. № 150;

Собрание картин В.А.Щавинского (Пг.: Община Св.Евгении, 1917. VIII, 184 с., 96 табл.; передмова про обов'язки збирача);

Шевченко як маляр // Україна. 1925. Кн. 1-2 (11). С. 115-121;

Очерки по истории техники живописи и технологии красок в древней Руси (М.; Л., 1935 [= Изв. ГАИМК. Т. 115]; рец.: Сидоров А.А. // Сов. музей. 1936. № 4. С. 94-95),

статті про образотворче мистецтво Нідерландів, технологію давньоруського живопису.

Дж.: НБУ. ІР. Х, 5811. Арк. 1-2 (Мих.Могилянський);

Архів ЛОИИ. Ф. 1. Оп. 3. № 1;

Антошевский И.К. Русские книжные знаки. СПб., 1913. С. 10, 29 (№ 41 – репр.);

С.Т., В.Щавинский // Среди коллекционеров. 1924. № 9-12. С. 61;

Проф. В.А.Щавинский // Прол. пр. 1925. 6 января;

Фармаковський М. Праці В.А.Щавинського в галузі археологічної технології // ЗІФВ УАН. Кн. VI. К., 1925;

Шилов Ф. Судьбы некоторых книжных собраний за последние 10 лет: Опыт обзора // Альманах библиофила. [Лгр.:] Ленингр. об-во библиофилов, 1929. С. 194 (Репринтне перевид.: Москва: Книга, 1983 (підготував до друку В.В.Кунін);

Бенуа А.Н. Мой дневник. Москва: Русский путь, 2003. Пок.

127. Кот Сергій Іванович (нар. 1958), Нестуля Олексій Олексійович (нар. 1957). Українські культурні цінності в Росії: Перша спроба повернення, 1917-1918. К.: Соборна Україна, 1996. С. 273.

128. Яремич Степан Петрович (22 липня 1869, с. Галайки Таращ. пов. Київ. губ. – 14 жовтня 1939, Ленінград) – мистецтвознавець.

Мав Шевченків альбом "Souvenir d'Orenbourg" і рисунок "Напівгола жінка в ліжку" (Шевченко Т. ПЗТ. Том 8: Малярські твори / Репродукції; Коментарій акад. О.П.Новицького. [К.:] ДВУ, 1932. С. 184). Автор статей «Наглавные кресты XVII и XVIII ст. киевских церквей» (АЛЮР. 1904. № 1-2. С. 31-36); «Строения Межигорской фабрики» (Искусство. ЖГХП. 1911. № 6-7. С. 274-292); “Живопись Андріївської церкви у Київі” (Вістник культури і життя. 1913. Ч. 3. С. 7-9; Ч. 4. С. 101-103) та ін. Передав 6 документів 1727-84 та 1832 до Церковно-археологічного музею КДА (Лебедев Александр Александрович. Рукописи Церковно-археологического музея Имп. Киевской духовной академии. Т. І. Саратов, 1916. С. 213), „Виписи з книг замку Володимирського” 1698-1767 тощо (Отчет Городецкого музея Волынской губ. барона Ф.Р.Штейнгеля с 25 ноября 1898 г. по 25 ноября 1904 г. К., 1905. С. 57-59, 68). 30 січня 1925 обраний на дійсного члена Ленінградського товариства (Звідомлення Товариства дослідників української історії, письменства та мови у Ленінграді за перше пятиріччя, 1922-1926. К.: УАН, 1927. С. 21).

У складі збірки, переданої Всеукраїнському історичному музеєві ім. Шевченка з музеїв РСФСР, було “три гарні етюди відомого українського художника Ст.П.Яремича – краєвиди Шевченкової могили” (Ернст Ф. Нові скарби українського малярства // Прол. правда. 1928. 8 вересня. № 209 (2121). С. 3). Під загрозою арешту у складі «ударної бригади» (зформована 1930) узяв участь у відборі музейних коштовностей для продажу закордон (Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж. С. 91, 112). У доповіді на першому пленумі оргбюра Спілки радянських художників і скульпторів УСРР 27 листопада 1933 А.Хвиля не раз критикував статтю Яремича про Нарбута, наприклад:

«Доходить до того, що Яремич згадує навіть, як Нарбут проклинав пролетарську революцію, посилав її під три чорти. […] Але ясно також і те, що й націоналістична передмова Врони, і такі ж спогади про Нарбута [Яремича] мали своє призначення, і український фашизм у них відкрито показав свої зуби» (До перебудови образотворчого фронту : Стенограми доповіді й виступів / За ред. Євг.Холостенка і М.Шапошнікова. [К.:] Мистецтво, 1934. С. 34; збірник заборонено 1938; висновок Головліту: "Збірник побудований на установчій доповіді Хвилі […]. Збірник шкідливий, його треба вилучити"; див.: ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 16. № 15. Арк. 297).

Можна припустити, що Степанові Петровичу була відома і ця книжечка, і текст виступу Хвилі, а це не могло не вплинути на його міркування, кому передати на зберігання свою збірку. Яремич подарував Ермітажу 2 тисячі графічних аркушів, заповів йому 10 тисяч рисунків і ґравюр старих європейських майстрів, після чого ермітажні збірки старих рисунків і ґравюр стали найбільші в Європі (Дар Эрмитажу // Правда. 1970. 13 февраля. № 44 (18822). С. 6).

Див.: Бенуа Александр Николаевич (1870-1960). Собрание рисунков С.П.Яремича // Старые годы. 1913. Ноябрь. С. 3-27;

Машковцев Н. Памяти С.П.Яремича // Сов. искусство. 1939. 4 ноября. № 79 (659). С. 4;

Голлєрбах Еріх Федорович (1895-1942). Пам'яті С.П.Яремича // Образотворче мистецтво. 1940. № 5. С. 3 обкл.;

Турченко Юрій Якович (нар. 7 листопада 1923). Київська рисувальна школа. К., 1956. С. 124;

Бобрищев Кост. Отчий край. Кн. 2 (2004). С. 754-763.

129. Бенуа А.Н. Мой дневник. С. 369.

130. Кот С., Нестуля Ол. Українські культурні цінності в Росії. С. 273.

131. Сестра – згадувана вище Марія Платонівна Потоцька.

132. ЦДАВОВ України. Ф. 2241. Оп. 1. № 14. Арк. 185. Висловлюю подяку Григорієві Петровичу Савченку за вказівку на цей документ.

133. Серков Андрей Иванович. Русское масонство, 1731-2000: Энц. словарь. М.: РОССПЭН, 2001. С. 554-555.

134. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 32955 ФП / кор. 272. Арк. 7, 10, 68.

135. Серков А.И. Русское масонство. С. 585.

136. Декреты Советской власти. Том І. Москва: Гос. изд-во полит. литературы, 1957. С. 174-180. В.Ф.Верстюк та його співавтори пишуть, що "маніфест" Совнаркому "з ультимативними вимогами до Української ради" було прийнято 3 грудня (Верстюк В.Ф., Дзюба О.М. та Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронол. довідник. К.: Наукова думка, 1995. С. 249-250).

137. Из эпистолярного наследия В.И.Вернадского: Письма украинским академикам Н.П.Василенко и А.А.Богомольцу. К., 1991. С. 42; Гирич Ігор Борисович (нар. 23 вересня 1962). Між російським і українським берегами: Володимир Вернадський і національне питання, у світлі щоденника 1917-1921 років // Mappa mundi: Зб. наук. праць на пошану Яр.Дашкевича з нагоди його 70-річчя. Львів; К.; Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 1996. С. 741. Див.: Білокінь С. Гирич І.Б. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. К.; Львів, 2003. С. 64-66.

138. Білокінь С. Для повноти картини // Розбудова держави. 1992. Серпень. Ч. 3. С. 57-59; Нові штрихи до портрету В. Вернадського // Вісник НТШ. Львів, 1993. Осінь-зима. Ч. 6-7. С. 30; Коропецький Іван-Святослав (нар. 1921). Що могло вплинути на політичний світогляд Володимира Вернадського? // Сучасність. 1997. № 10 (437). С. 101, 103; Даниленко Віктор Михайлович (нар. 1949). Володимир Вернадський про українсько-російські взаємини // Україна дипломатична: Наук. щорічник. Вип. 5. К., 2005. С. 605-616.

139. Серков А.И. Русское масонство. С. 176-177.

140. Мочалов И.И. Владимир Иванович Вернадский. Москва: Наука, 1982. С. 222; Сытник К.М., Апанович Е.М., Стойко С.М. В.И.Вернадский: Жизнь и деятельность на Украине. Изд. 2, испр. и доп. К.: Наукова думка, 1988. С. 39. Російського вченого Мочалова, що зацитував це разюче твердження, ще можна зрозуміти. Важко зрозуміти його київських колег, передусім Апанович, яка зробила собі ім'я на українській історії, але не звернула на цю політичну заяву члена ЦК партії кадетів анінайменшої уваги. Пор.: Розбудова держави. 1992. Серпень. Ч. 3. С. 57-59.

141. Бобрищев Кост. Отчий край. Кн. 2. С. 597.

142. Матеріали до історії роду див.: Давыдов Александр Васильевич (1881 – 1955). Воспоминания, 1881 – 1955. Париж: Альбатрос, 1983. 287 с. На жаль, відомостей про нащадків поета-партизана тут немає.

143. Петровский А.А. П.П.Потоцкий. Машинопис.

144. Раннє фото його: Бобрищев Кост. Отчий край. Кн. 2. С. 598.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2019 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2845

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.