Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / Музей України. Збірка П.Потоцького / Від автора

Музей України. Збірка П.Потоцького

Від автора

Сергій Білокінь

Висловлюю щиру подяку співробітникам Центрального державного історичного архіву України в Києві, Центрального державного архіву вищих органів влади України, Національного музею історії України, Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського, Наукового архіву Національного художнього музею України, Центрального державного архіву-музею літератури й мистецтва України, Центрального державного архіву громадських об'єднань України, Державного архіву СБУ, Рукописного відділу Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України, Державного архіву міста Києва, Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, Національного музею Тараса Шевченка, газетного відділу НБУ ім. В.І.Вернадського та Державного Ермітажу (Санкт-Петербурґ, Росія), завдяки допомозі яких я зробив те, що зробив. Найсердечніше дякую також колективу щорічника «Наука і культура» та пп. К.Климовій, Я.Бердичевському, В.Дудкові та М.Жарких, які на різних етапах знайомилися з працею й сприяли вдосконаленню її тексту. Особлива подяка онукові, Сергієві Сергійовичу Потоцькому (Попово, Болгарія), підтримка якого відіграла визначну роль на останньому етапі роботи. Напередодні здачі до друкарні надала чудові світлини іншого онука Павла Платоновича – Павла Павловича – його удова Галина Петрівна (Санктпетербурґ), за що безмірно їй вдячний.

Вперше ім’я Павла Платоновича Потоцького я почув хтозна як давно. Молодші чотири класи середньої школи нас вела одна вчителька, а з п’ятого класу, себто з вересня 1959 року, викладали вже різні вчителі за предметами. Історію в нас читав високий коротко стрижений літній чоловік з виразною військовою виправкою – Олександр Олександрович Петровський [1]. Дуже скоро я вже знав, що 1917 року, за Тимчасового уряду, він служив у полку “безсмертних” Олександрійських гусарів [2].

45 школа, в якій я навчався, була єврейська з російською мовою викладання [3]. Зараз її там немає, – містилась вона між ректоратом університету, де в родині Карпек 1917 року мешкав Георгій Нарбут, і тим будинком (Володимирська, 78), де перед революцією жив Симон Петлюра [4].

Олександр Олександрович Петровський (1901 - 1984), лектор Музею України, потім шкільний вчитель історії. Останні роки життя. Світлина Вол.Назарчука.

Вчителя історії ми звали Сан Санич, – на відміну від його тезки хіміка. (То вже був чоловік іншої породи, і називати його неофіційно не випадало).

За записами в класних журналах Сан Санич добре орієнтувався, хто з якої родини. Зі мною почував себе розкуто. Уже згодом він розповів, що приходили (це вже десь класі у восьмому) з КГБ, брали мого зошита з літератури – з диктантами й творами, щоб звірити почерк із якимись летючками, до яких я, до речі, не мав жодного відношення. Знаючи мої інтереси, Ол.Петровський дарував мені непотрібні йому просвітянські брошури – Грінченка й Софії Русової, курси всесвітньої історії Грушевського. Ці не бозна які раритети з його написами я зберігаю як велику коштовність.

Навіть коли вчителів трохи поміняли, і у нас читала історію глибоко партійна “суспільствознавець”, я ходив дихати іншим повітрям до Сан Санича в його кабінеті історії, якого він організував і де царював. Крім того, бувало, хтось із вчителів хворів, і він приходив до нас його “підміняти”. Ми були вже старші, і ці уроки западали глибоко в душу. Таке не забувається. Ми сиділи у шкільних совєцьких формах на стандартних совєцьких партах. Бачачи перед собою масу піонерських краваток, наш Вчитель розгортав перед нами печальні пригоди Мировича чи княжни Тараканової, які він переповідав головним чином за Гр.Данилевським. Оповідач з нього був неповторний, навіть природні хулігани роззявляли роти й слухали нашого вчителя, як зачаровані.

Пригадую, навесні 1963 року я розпитував, а він розповідав про демократизм Центральної Ради і консерватизм Скоропадського. Я тоді переписав собі цілком котрогось із універсалів Центральної Ради (першого чи другого) і одержав коментар, який мене вразив не менше за самий текст. Мабуть, того самого року, щоб збалансувати свої розповіді в сенсі національному, Сан Санич розповів мені, що й Врангель, Юденич, Колчак і Денікін були не “вороги трудового народу” чи “наймити імперіалізму”, як писалось у наших підручниках, а бойові генерали, герої Першої світової війни. Я повів його до музею Івана Гончара. Вони легко знайшли спільну мову. Іван Макарович оповідав, пригадую, про Сержа (як його називала Марія Трубецька) Раєвського [5] і про те, що він писав доноси на Гр.Світлицького. Згодом відкрили музей Світлицького, – Раєвський до біографічного довідника “Мистецтво України” взагалі не потрапив. 5 січня 2002 Я.І.Бердичевський розповідав мені у листі: “У Сергея Евдок.[имовича] Раевского был (он мне предлагал купить, но мне было крайне неприятно с ним разговаривать после его же на меня доноса) карандашный рисунок, видимо, с натуры, “Петр І в гробу” (или не в гробу – не помню – но мертвый) с конгревом ППП [П.П.Потоцкого]”. Розмовляючи 15 липня 2002 року по телефону, Я.І. уточнив, що це були латинські ініціали, розташовані навхрест.

Раз у раз розповідь улюбленого вчителя поверталась до образу генерала Потоцького – не польського графа, а нашого ж таки полтавця, теж бойового генерала від артилерії. Петровський пишався своїм знайомством і листуванням із військовим істориком Ґабаєвим [6], але відчувалося, що найдорожчою для нього людиною, його прямим і безпосереднім вчителем був Павло Платонович Потоцький. До Історичного музею серед інших паперів Петровського десь уже в останні роки потрапила літографія “Форми 4-го піхотного корпусу, 1838”, що належала колись Музею України. Рукою старенького О.О.Петровського (а це він зберіг її) на літографії було надписано: “Из собрания дорогого П.Потоцкого”. Це звучить як освідчення.

Сан Санич оповідав про його збірки. Казав, що Потоцький був одружений з онукою поета Деніса Давидова (при цьому декламувались його вірші). За часів Затонського генерал перевіз свої колекції з Ленінграда до України. Їх розташували в одному з корпусів Києво-Печерської Лаври, а самого Потоцького призначили на їхнього дожиттєвого директора. Офіційна назва була “Музей України. Збірка П.Потоцького”. У цьому музеї служив лектором, отже водив екскурсії і сам Петровський. Потім Потоцького заарештували, і він помер від побоїв у Лук’янівській тюрмі. У школі Сан Санич влаштував музейчик. Розповідаючи в тій своїй оазі про арешт Потоцького, він входив у роль безіменного чекіста, широко замахувався й вигукував: “Царський генерал!..”

Музей пограбували, і місцеві лаврські хлопчаки в перші тижні воєнного безвладдя билися шаблями й шпагами з його понищених колекцій. Вчитель показував мені світлини Потоцького, книжки з печатками, численні раритетні видання.

Торкнувшися страшної тематики, котрогось іншого разу розмова занурилась у тему репресій, і Петровський, носій певної історичної традиції, переказав річ уже зовсім виняткову. Одного разу, казав учитель, ішов він Печерськом, а назустріч, минаючи його, – кілька чекістів. До його вух долетів клапоть професійної розмови:

- Возьмем их, а потом ВОКРУГ их!

Тепер, коли стало можливим вивчати папери, що їх ці люди по собі лишили, ця формула набрала особливого, вищою мірою значущого змісту.

Олександр Олександрович Петровський підготував низку ґрунтовних наукових праць. Передусім це “Справочный алфавитный словарь по родословию русских войск (упраздненные части)”, де докладно простежено переформування гарнізонних військ та резервних частин. Цикл розвідок присвячено історії гусарів. Серед них “Краткая история русских гусар” з додатком “Алфавит замечательных гусар XVIII-ХХ ст.” (понад 300 біографій), а також «Боевое прошлое Александрийских гусар 1776-1917 гг.» та «Памятка Александрийского гусарского полка», в якому мав щастя служити він сам. Він залишив також велике популярне зведення «Военный быт в русской литературе XVIII-ХХ столетий: Исторический очерк”. Допоміжне значення має його праця з києвознавства – довідник “Войска, стоявшие в Киеве с XVIII в. до 1917 г.” [7], що досі теж лишається не виданий.

Нашого вчителя запрошували тоді до різних київських музеїв атрибутувати батальні картини [8], і він виявляв таким чином “уламки розбитого вщент”. У межах тоді можливого друкувався [9], консультував історичні фільми. Звичайно, в умовах совєцької влади з її пріоритетами та дуже специфічним ставленням до минулого та історичної правди науково-дослідницька доля військового історика склалась трагічно. Петровський, повторюю, був носій певної історико-культурної традиції. Але однозначної відповіді на питання, чи відбувся він як вчений, я, на жаль, не знаю.

Коли школа закінчилась і я вступив на історичний факультет, оповідання стали докладніші. Вдома у Сан Санича (сусідній з нашим будинок – Микільсько-Ботанічна вулиця, 10, пом. 5 [10]) я побачив два величезні й дуже важкі альбоми оригінальних світлин царських парадів, “смотрів”. Інколи робив їх сам генерал. Государі Александр ІІІ (на початку, небагато), а далі вже нероздільно Николай ІІ виглядали на них нормальними людьми, без жадної міфології. Вчитель оповідав, що за німецької окупації на останні гроші, ледве чи порадившись наперед з дружиною Марією Петрівною, він викупив ці альбоми в букініста, бо до них уже прицінювались якісь румунські вояки. Сан Санич демонстрував мені рукописні вензелі Павла Платоновича на форзацах. Цим альбомам, ясна річ, ціни не було, – Петровський врятував їх, вони назавжди лишились у Києві.

Написавши останнє речення, я схотів знову – за чверть століття – побачити ті альбоми. В Історичному музеї, де зберігаються матеріали Потоцького, а тепер і архів Петровського [11], попросив подивитися. Співробітниця архіву попередила, що альбом лише один, а не два і що він у важкому стані: видерто аркуші тощо. На другий день вона внесла щось до кімнати, коли я переглядав інвентарну книгу Музею Потоцького за 1938 рік – я озирнувся й прикипів до стільця. Це не був той альбом. Це взагалі не був альбом. На столі лежала яскраво червона течка, до якої було вкладено випадкові вирізки з журналів, – те, на що онук не знайшов покупця. Альбомів у музеї не виявилось взагалі. Десь в середині вісімдесятих років законний спадкоємець їх комусь теж продав так, як продав усе, що міг. Зокрема фотопортрет Потоцького в кабінеті. Коштовна колекція Сан Санича загинула. А тоді, сповнений ентузіазму, я намовив свого вчителя написати статтю про Потоцького до газети. Сан Саничу бракувало третього, четвертого й п’ятого пальців правої руки, почерк у нього був важкий, тож я передрукував ту статтю на машинці. На жаль, її ніхто не схотів тоді друкувати.

Минав час. Подружжю Петровських випало пережити дочку – археолога Євгенію Олександрівну (1924-1979) [12]. А тепер мені трапилися записи розповіді Сан Санича, датовані липнем 1984 року. Він листувався з Ґабаєвим з 1925-го року, і це тривало до 1929-го, коли Ґабаєв сів на 10 років у справі історика Платонова. У ті часи люди намагались писати без подробиць. Так, в одному листі Сан Санич прочитав, що збирається переїхати до Києва “його начальник”. Про кого йдеться, було зрозуміло, і коли газети роздзвонили про переїзд Павла Платоновича Потоцького, Сан Санич відразу вирушив до нього з візитом. Той зустрів його радо: “Мне о Вас, молодой человек, Габаша говорил”. Петровський приходив до нього щотижня, поки не влаштувався до нього за екскурсовода, і це тривало років зо два (1932-33). Експозиція поділялась на дві частини. Унизу, де був “другий номер”, розташовувалась картинна військова галерея. На другому поверсі, де стояли шевченківські шафи, – там був “перший номер”. Там Потоцький водив відвідувачів сам.

Сан Санича запрошували до Російського музею, і там він бачив батальні картини, що колись належали Потоцькому, – “Бій під Кулевною” Шукаєва, “Маневри під Петербургом” Корфа, дві картини з російсько-турецької війни 1877 року Лагоріо, серія – близько шости великих картин Мазуровського – теж з російсько-турецької війни, “Наступ російської піхоти на німецьку батарею” Владімірова, “Козаки зимовою дорогою вертаються з набігу”, “Узяття в полон генерала Бонамі під Бородіном” Рубо, три мініатюри – стоять два гусари, Ніколай І біля намету у зріст, гвардійський солдат на варті. Картину Рубо Сан Санич бачив у реставраційній майстерні. А в антикварній крамниці на початку Хрещатика після війни він бачив “Петра І” роботи Лансере. З інших скульптур збірки Потоцького пригадував також “Єрмолова” Лансере, порцеляновий бюст Шевченка, “Кутузова”, “Александра ІІ” на коні (порцеляна, великого розміру), теракотовий бюст Суворова з Київського кадетського корпусу та бронзу “Павловець біжить з рушницею напереваги”.

26 грудня 1984 року, у середу не стало самого Сан Санича. Коли Марія Петрівна мене покликала, він лежав на столі, ще без труни. Його поховали на Берківцях, 88 дільниця, 26 ряд, 12 місце.

1985 року на правах наукового консультанта я додав статейку “Музей України (Збірка Потоцького)” до енциклопедичного довідника “Київ”, що вийшов за редакцією Анатолія Кудрицького [13]. Потім почалась перестройка, прийшла незалежність. Одне за другим відкривались джерела, які раніше були для мене закриті або руки не доходили.

Передусім я розшукав розлогу статтю Василя Косаренка-Косаревича [14] про Потоцького в кількох числах “Краківських вістей” часів німецької окупації. На жаль, на ній сильно позначилась тодішня політична кон’юнктура, але публікація Косаренка-Косаревича дуже цінна тим, що широко наводить ключові документи з історії музею. Це допомогло мені згодом визначитись із жанром моєї власної праці. Косаренко-Косаревич мав на руках папери того київського адвоката, який займався справами Потоцького у 1930-х роках. Він процитував угоду з Наркомосом 1926 року, вона ж збереглася в архіві, – перевірка ствердила, що тексти тотожні, отже цитовані документи автентичні [15]. Це означало, з другого боку, що можна довіряти й листу до Сталіна, тексту якого в київських архівосховищах я спершу не виявив.

У київському конформістському “Новому українському слові”, у свою чергу, до п’ятої річниці арешту Потоцького теж з’явилася чиясь не підписана стаття. Сан Санич казав мені, – а я, описавши її за його газетною витинкою, це занотував, – що стаття Штепина [16]. Тепер, знову її прочитавши, я з такою атрибуцією погоджуюсь. Писала цю статтю не випадкова людина, а така, що була з Потоцьким особисто знайома, причому автора приваблював до нього інтерес до історії, до старовини, він звертався до нього по довідки: “Це був рідк[існ]ий знавець старовини, живий свідок багатьох історичних подій, який пам’ятав придворне і військове життя при трьох імператорах. Розмова з ним давала величезне задоволення всім, хто цікавився старовиною і історією, і багато людей зверталися до нього по різні довідки, особливо з української історії” [17]. В окупаційному Києві, ще й у редакції німецької рептильки, людей, що могли б таке написати, було явно не гурт.

1995 року з’явився аналітичний огляд джерел Катерини Климової. Її покажчик архівних матеріалів з додатком бібліографічних списків можуть використати майбутні дослідники історії Музею Потоцького [18]. Тут описано низку документів петербурзьких архівосховищ, що стали для нас сливе неприступні, але, на жаль, не використано наркомосівських матеріалів ЦДАВО України.

Cан Санич оповідав, що 1941 року в коридорі колишнього корпусу митрополичих півчих, де розташовувався Музей, лаврський завгосп Мамонов знайшов на підлозі послужний список Потоцького і передав його до Історичного музею [19]. Послужний список (складений 31 жовтня 1901) зберігся. Нині у цьому сховищі зберігаються разом 7,5 погонних сантиметрів паперів Потоцького. Це вражає, якщо пригадати, що привезеного з Пітера його музейного майна було 7 ваґонів.

У Центральному державному історичному архіві України в Києві виявились інші рештки архівів Потоцького, що склали невеличкий фонд. Потрапили вони туди наприкінці 1970-х років з масою інших рукописів кол. Всенародної бібліотеки України УАН, які тодішній завідувач рукописним відділом ЦНБ АН УРСР М.Візир вирішив за неможливе обробити власними силами. Відтак у ЦДІАК України опинився рукопис надзвичайно важливих споминів П.Потоцького [20], звіти музею за деякі роки тощо.

Після путчу 1991 року Служба безпеки України передала до колишнього партархіву частину спадщини кол. НКВД – 34047 позасудових справ реабілітованих [21], серед них архівно-слідчу справу самого Потоцького (№ 43983 ФП / кор. 641), його другої дружини та її сестри (№ 55963 ФП / кор. 1310).

Існують і мемуари. Цю категорію джерел розпочинає блискучий нарис [22] про Музей Ол.Семененка [23], що вийшов на еміґрації. Нещодавно К.Климова опублікувала уривки зі згаданих спогадів Потоцького [24], а я – в перекладі Олександра Неживого – спогади Н.Геппенер-Лінки про Музейне містечко, де є згадки про Музей України [25].

Виявилось, не так уже мало й публікацій. Відомості про Потоцького раз-у-раз з’являлись у довідкових виданнях і оглядах [26]. За його життя найдокладніше написав [27] про склад музейних збірок Гнат Стеллецький [28]. Чималу статтю з ілюстраціями [29] – винятково вартісними тепер – надрукував мистецтвознавець Михайло Павленко [30]. Переважали, звісно, побіжні хронікальні замітки. В СРСР у 1960-ті роки вели перед, розуміється, ті, хто не належав до офіціозу і йому протистояв. Наприклад, дуже реалістичну довідку до свого словника написав Лесь Танюк [31]. Далі можна назвати лише статтю співробітника Історичного музею Вадима Сидоренка [32], з яким я познайомився у зв’язку з Данилом Щербаківським, іншим нашим героєм. Ту статтю, – на жаль, зовсім коротку, – було надруковано в московському вузько фаховому журналі. Велику увагу громадськості привернула до себе проблемна стаття про українську книгу, де була проста собі згадка про Музей [33].

Зате в роки перестройки та незалежності з’явилось кілька більш чи менш ґрунтовних публікацій. Передусім це гарні розвідки К.Климової, присвячені окремим сюжетам [34]. Серед нечисленних її недоліків назву один принциповий. Захопившись військовою історією, К.Климова у своїх працях не потрапила пояснити, на жаль, чому Потоцький назвав своє дітище все-таки “Музеєм України”.

Збагатили літературу Віктор Акуленко [35], Яків Бердичевський [36], Тамара Лазанська [37], Віктор Бурмака [38], Михаїл Рабинович [39]. Розділи про Павла Платоновича знаходимо в книжках Михайла Слабошпицького [40] та Костянтина Бобрищева [41].

Після кількох моїх публікацій, що почались із згаданої публікації 1985 року, 2002 року з’явилась і перша монографія. Її журнальний варіант (8 аркушів з ілюстраціями) мав бути надрукований до 10-річчя незалежності, але затримався на цілий рік, тож морально застарів уже на момент виходу в світ. Друге видання (12 аркушів без ілюстрацій) випустив Інститут історії України [42]. Заступник директора С.Кульчицький визначив його тираж – 100 примірників. З”явились рецензії [43], але чи можна говорити, що видання відбулося?

Доїхавши до Нью-Йорка, моя книжка інспірувала там статтю псевдоніма, що не обійшлася, на жаль, без помилок. Найцінніше в цій публікації – ілюстрації, узяті з невказаного джерела: в Україні цих фотографій немає.

Але перегляд наявних публікацій я зробив радше із казуїстичних міркувань. Насправді масовий читач Потоцького не знає, і його ім”я по-справжньому у суспільну свідомість не введено. Показово, що нотатки про нього немає, ясна річ, навіть у виданні: УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. Вид. 2, доп. / Ред. рада: Мирослав Попович та ін. К.; Л., 2001.

Чи ж не дивно, що в наш час у столичному місті великої держави – Києві – можна відкрити таке визначне явище? У столиці України відкрити Музей України, який, виявляється, існував. Музей, який потім загинув так трагічно.

У цій праці особливої ваги я надавав людському оточенню П.Потоцького, страшній долі українознавства й спеціально українського музейництва. Зрештою, усім і так ніби відомо, що чимало вчених було розстріляно, а численні інші дослідники зазнали репресій і поневірянь. Я особисто знав згадуваних нижче Івана Врону (+ 1970), Стефана Таранушенка (+ 1976), Євгенію Рудинську (+ 1977), Федора Максименка (+ 1983) [44] і завжди знав, що більшість із них були репресовані. Але коли перед нами проходить картина певного середовища, біографії п'ятдесяти його конкретних представників, – виявляється, було вирубано з життя не окремих вчених, а ґенерацію. А це вже нове знання і зовсім інші враження. Мало того, їх було знищено планомірно, за три заходи. Коли я переглянув ці півсотні довідок, розташувавши їх за хронологією арештів, вони несподівано згрупувались у три порції: осінь 1933 року, весна 1934-го і друга половина 1937-го.

Як пояснити ці страшні збіги?

Примітки

1. Він народився 29 листопада 1901 в Тифлісі.

2. Олександрійський легкоконний полк зформувався 1783 з Далматського та Македонського реґулярних полків (його першим командиром став майбутній герой 1812 Александр Тормасов). У бою на річці Кацбах у Силезії олександрійці розгромили важких наполеонівських кірасир, що доти вважалось за неможливе. До того вони узяли 32 гармати. Особливо відзначились ескадрони ротмістра Ілляшевича та штаб-ротмістра Верзиліна. Під'їхавши до гусарів, знаменитий Блюхер розцілував генерал-майора Д.В.Васильчикова, а з поріділими рядами вояків привітався, назвавши їх "гусарами смерті". Князь Мадатов підхопив це слово, сказавши про "безсмертних гусарів", що вийшли з такої січі. Ця битва дала початок слави "безсмертних гусарів", як називали відтоді олександрійців. У зв'язку із сторіччям війни 1812-14 років у лютому 1914 замість герба-орла надано зображення черепа на кістках із срібною стрічкою "За отличие 14 августа 1813 г." Це була єдина такого роду відзнака в російській армії. Начерк історії полку авторства О.О.Петровського зберігається в одного з його учнів – В.І.Назарчука (див. про нього: Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 184).

3. Дуже яскраво написала про неї в споминах Ірина Жиленко („Homo feriens” // Сучасність. 1997. №№ 9-10).

4. Див.: Білокінь С. Житловий будинок 1893, в якому проживав Петлюра С.В., містилася редакція газети “Слово” // Звід пам'яток історії та культури України. Київ. Кн. І, ч. І. А – Л. К., 1999. С. 263-264.

5. Раєвський Сергій Євдокимович (8 жовтня 1905, Черніг. губ. – 13 березня 1980).

Закінчив Київ. худ. ін-т (1930). Член Спілки художників з 16 жовтня 1938. Різко критично ставився до нього Михайло Бойчук:

"[…] Раєвський, це ж власне і не критик, це один із тих, що виставляв і виставляє себе за ватажка художньої пролетарської молоді, тримаючись на проісках і демагогії. […] Сіючи скрізь підозру і клевету проти мене […], такі люди, як Раєвський, утруднювали мені мій шлях до перебудови" і т.ін. (До перебудови образотворчого фронту: Стенограми доповіді й виступів на першому пленумі Оргбюра Спілки радянських художників і скульпторів УСРР 27-ХІ – 2-ХІІ–33 р. / За ред. Є.Холостенка і М.Шапошнікова. Б.м.: Мистецтво, 1934. С. 116).

Разом з Я.Затенацьким 1944 очолив комісію до львівського Національного музею, наслідком якої був його погром (Батіг Микола. Білі сторінки в історії Національного музею у Львові // Літопис Національного музею у Львові. Л., 2000. № 1 (6). С. 20). Експонати часів Першої світової війни 1914 він оголосив "викриттям у фондах музею" складу зброї та боєприпасів.

6. Ґабаєв Георгій Соломонович (1877, Симферополь – 1956) – рос. військовий історик, генерал-майор царської армії, останній командир лейб-гвардії саперного батальйону.

Бібліофіл. Мав екслібрис роботи М.Зарецького (1911). Автор праць "Опыт краткой хроники-родословной русских инженерных войск" (СПб., 1907), "Документ о русских знаменах и прочих войсковых регалиях начала ХIХ века, 1803-1815 гг." [СПб., 1911] (Відб. з: "Журн. Имп. Рус. воен.-ист. о-ва". 1911. № 1), "Краткий очерк развития образца русских знамен и штандартов в ХIХ веке". [СПб., 1911] (Відб. з: "Журн. Имп. Рус. воен.-ист. о-ва". 1911. № 4-6), "Сто лет службы гвардейских сапер, 1812-1912" (СПб., 1912), "Роспись русским полкам 1812 года" (К., 1912) та ін. Перед арештом на початку 1926 завідував музейним відділом ленінградського державного Музейного фонду. Проходив в одній “масонській” справі з Борисом Вікторовичем Астромовим-Кириченком. Засланий на 3 роки.

Див.: Посвятительные ордена в СССР // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. № 3 (16). Мюнхен, 1955. Июль-сентябрь. С. 97-103. Подп.: Д-р А.; [Брачев В.С.] Ленинградские масоны и ОГПУ // Русское прошлое: Ист.-докум. альманах. Кн. 1. [Лгр.,] 1991. С. 252-279; Платонов Олег Анатольевич (род. 1950). Терновый венец России: Тайная история масонства, 1731-1996. Москва, 1996. С. 340, 344; Богомолов С.И. Российский книжный знак (2004). С. 188; Эзотерическое масонство в Советской России: Документы 1923-1941 гг. М.: Минувшее, 2005. С. 98, 104, 106, 121, 128-129, 138, 148, 150-151, 160, 164, 184, 186-187, 191-194, 230, 233, 236, 508.

7. Климова (дів. пр. Домарацька) Катерина Іванівна (нар. 1954). Нові матеріали до вивчення воєнної історії Росії XVIII – поч. XX ст. з архіву київського воєнного історика О.О.Петровського // Деякі основні напрями вдосконалення діяльності музеїв на сучасному етапі: Тематичний збірник наукових праць. К., 1990. С. 54-62.

8. Пор.: Дмитренко А. З когорти славних: [Про портрет Д.Рєзвого] // Веч. Київ. 1959. 21 березня. № 68 (2401). С. 4.

9. Див.: Петровський Олександр Олександрович (1901-1984). Тормасов, Кутузов і Милорадович у Києві // Веч. Київ. 1962. 9 серпня. № 187 (5516). С. 4.

10. У шостому помешканні (двері навпроти нього) свого часу жив громадський діяч правого напрямку, редактор “Киевлянина” Дмитро Іванович Піхно (1 січня 1853, Чигиринський пов. – 29 липня 1913). Див.: Памяти Д.И.Пихно / Сообщения проф. А.Д.Билимовича и проф. Н.М. Цытовича. СПб., 1913. 34 с. (Извлечено из ЖМНП за 1913).

Оскільки мій будинок стояв на місці будинку Грушевського (ріг Микільсько-Ботанічної й Паньківської), це давало безкінечні теми для розмов. На все життя запам'ятався день, коли у себе вдома, в кабінеті, Сан Санич широким жестом показав мені на купу паперового мотлоху біля вікна. Це були папери з Дому Грушевського. Їх передав йому колишній його учень – Ігор Денисенко, багато старший за мене, який встиг побувати в ув'язненні. Його батько був учнем Михайла Сергійовича. Коли Денисенко-старший помер, син лишився в домі Грушевських з деякими паперами на руках. Удвох із Сан Саничем вони вирішили передати ці папери мені. Але це інша історія – інша тема, інша праця. Див.: Денисенко Ігор Васильович. У будинку Михайла Грушевського // Зона. [Кн.] 18. К., 2004. С. 33-41; Його ж. Київ довоєнний, окупований і повоєнний // Зона. [Кн.] 19. К., 2005. С. 110-124.

11. Климова К.І. Нові матеріали. С. 54-62; Завальна О.М. Фонд військового історика Петровського в архіві музею // Національний музей історії України: Його фундатори та колекції. К., 1999. С. 53-59. За відомостями К.Климової, фонд розділено між науковим архівом музею та основними фондами.

12. Пастернак Ярослав. Археологія України. Торонто, 1961. С. 294, 296; Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 193.

13. [Белоконь С.] Музей Украины (Собрание Потоцкого) // Киев: Энц. справочник. К., 1985. С. 403-404.

14. Косаренко-Косаревич Василь (23 березня 1891, Лани, пов. Кам'янка-Струмилова, Галичина – 30 вересня 1964, Нью-Йорк) – публіцист, політичний діяч.

1918 служив у Міністерстві закордонних справ УНР. Член укр. делегації на мирних переговорах 1918 у Бресті. Після війни, на еміґрації доповнив студії з інженерних і політичних наук у Берліні. 1943 заарештований ґестапо за критику гітлерівської східної політики. Два роки провів у концтаборі. 1952 еміґрував до США. Автор праці «Московський сфінкс: Міт і сила в образі сходу Европи» (Ню Йорк, 1957. Див.: Купчинський Р. Книжка про москалів // Листи до приятелів. 1958. Ч. 8. С. 11). Мій примірник з інскриптом: «ВШановному і Дорогому Панству Тетяні і Вікторові Цимбал від автора». В.Цимбал (1902-1968) – видатний графік діаспори, а його дружина Тетяна з дому Михайловська видала дві книжки спогадів. Др. В.К.-К. – Ірина Гнатюк, дочка фольклориста Вол. Гнатюка. Дочка Ляля-Христина Гедерсман. Див.: Василь Косаренко-Косаревич, публіцист і політик помер […] // Листи до приятелів. 1964. Кн. 9/10. С. 61; Цінне поповнення архіву НТШ // Вісник НТШ. Львів, 2000. Осінь. Ч. 24. С. 9.

15. Косаренко-Косаревич Василь. Пропащі скарби // Краківські вісті. 1942. 5 березня. Ч. 45 (492). С. 3; 7 березня. Ч. 47. С. 3; 10 березня. Ч. 49. С. 3; 11 березня. Ч. 50. С. 3.

16. Штепа (Штеппа) Костянтин Феодосійович (1896 – 19 листопада 1958, Нью-Йорк) – історик-античник, професор Київського університету.

Ув'язнений 18 березня 1938. На суді “в отсутствии других подсудимых и конвоя” заявив: “С 1927 года я начал работать секретным работником НКВД” (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49863 ФП. Арк. 206). Після проведення додаткового розслідування 27 вересня 1939 начальник 4 відділення 3 відділу УГБ НКВД УРСР Руженцев прийняв постанову: “[…] Штепу Константина Федосеевича из-под стражи немедленно освободить” (Там само. Арк. 242). За німців після розгрому “Українського слова” Рогача й Олени Теліги редаґував газету “Нове українське слово”.

1952 еміґрував до США. Залишив докладні спогади й ґрунтовні дослідження тоталітаризму й масового терору – “Советская система управления массами и ее психологические последствия” (Мюнхен, 1951), “Сталин и идеологическая борьба в партии ко времени ХIХ-го съезда” (Материалы Конференции […] 20-22 марта 1953. Мюнхен: Ин-т по изучению истории и культуры СССР, 1953. С. 8-22), “В плену коммунизма” (Новый журнал. Кн. LVII. Нью-Йорк, 1959. С.169-190), “Ежовщина” (Новый журнал. Кн. LVIII. Нью-Йорк, 1959. С. 143-168; Кн. 59. 1960. С. 157-181). Окремим виданням вийшла його праця “Russian Historians and the Soviet State» (New Brunswick, New Jersey, c [copyright] 1962) з передмовою совєтолога Александра Далліна. Щойно вийшла в Харкові праця, яку він написав у співавторстві: Штепа К., Гоутерманс Фр. Чистка в Росії (Х., 2000).

У його архівно-слідчій справі зберігається документ: «Справка. Арх.[ивное] агентурно-розыскное дело № 37089 со всеми приложениями на Штепу К.Ф. подлежит хранению в архиве и оставлению на общесправочном учете как на американского агента. Нач.[альник] 4 отд.[еления] УАО КГБ УССР м-[айо]р <підпис> Середа. 23/V-59 г.» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49863 ФП. Арк. [246]). Особовий фонд Ш. зберігається у Бахметєвському архіві Колумбійського університету. Нью-Йорк. Решту його дочка А.К.Горман передала 1998 до Держархіву Рос. Федерації (Ф. 10082. Оп. 1. 50 од. зб. 1953-1998).

17. [Штепа К.Ф.] Пам'яті П.П.Потоцького // Нове українське слово. К., 1943. 13 серпня. № 189 (507). С. 4.

18. Климова Екатерина Ивановна. Музей Украины (Собрание П.П.Потоцкого). Ч. 1: Указатель архивных материалов и библиографии. К., 1995. 139 с.

19. Див.: Національний музей історії України. Ф. 6. Оп. 1. № 1 в. Арк. 1 – 8 зв.

20. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 6.

21. Центральний державний архів громадських об'єднань України: Путівник. К., 2001. С. 243.

22. Семененко Ол. Харків, Харків… Вид. 2. Б.м.: Сучасність, 1977.С. 139-146.

23. Семененко Олександр Платонович (27 серпня 1898, Єлисаветград – 1 червня 1978, США) – адвокат, мемуарист.

Вихованець юридичного факультету Новоросійського ун-ту, Ун-ту Св.Володимира та Харківського ІНО (закінчив 1924). Член колегії адвокатів м.Харкова. Популярний оборонець. Ув'язнений 3 вересня 1937 та 27 січня 1938 (звільнений 7 листопада 1938). Керівник правничого відділу, потім голова Харківської міської управи. Еміґрував до Бразилії, 1960 – до Нью-Йорка. Голова фундації УВАН. Його збірка картин і графіки загинула в одній із пожеж Берліна (Марченко Петро. Олександер Платонович Семененко // Нові дні. Торонто, 1978. Грудень. С. 23-25). Близько приятелював із земляком Є.Маланюком, про якого написав спогади (див.: Євген Маланюк: В 15-річчя з дня смерти / Упор. Оксана Керч. Філядельфія, 1983. С. 13-18). 23 його листи до Маланюка за 1957-67 опублікував Леонід Куценко (Кур'єр Кривбасу. № 146. 2002. Січень. С. 171-207).

24. "И сердце, и ум мой стремились к лучшим идеалам": Воспоминания генерала П.П.Потоцкого / Публ. подготовила Е.И.Климова // Ист. архив. Москва, 2002. № 4. С. 152-173.

25. Див.: Геппенер Н. Всеукраїнське музейне містечко: Спогади // Пам’ятки України. 2003. Ч. 1-2 (138-139). С. 112-145 (31 прим.; укр. переклад Ол. Неживого); Її ж. Спогади про Всеукраїнське музейне містечко 1929-1939 рр. // Лаврський альманах: Зб. наукових праць. Вип. 11. К., 2003. С. 142-175 (70 прим.; рос. оригінал).

26. Кравців Богдан (1904-1975). Розгром українського літературознавства 1917-1937 рр. // ЗНТШ. Том 173. Париж; Чікаґо, 1962. С. 230 (= Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою; передруки: Кравців Б. Зібрані твори. Том ІІІ. К.: Світовид, 1994. С. 133; Шамрай Агапій Пилипович (1896-1952). Українська література / Фотопередрук з післясловом Олекси Горбача. Мюнхен: УВУ, 1989. С. 230; Онацький Євген Дометович (1894-1979). Українська мала енциклопедія. Кн. ХІ. Буенос-Айрес, 1963. С. 1455; Проценко Людмила Андріївна (1927-2000). Київський некрополь: Путівник-довідник. К.: Укр. письменник, 1994. С. 244-245; Абраменко Леонід Михайлович (нар. 1930). Київ: Жертви репресій. Том І. К.: Меморіал; Логос, 1997. С. 343; Звід пам'яток історії та культури України. Київ. Кн. І, ч. І. А – Л. К., 1999. С. 62, 255, 520; Роженко Микола Маркович (нар. 1936), Богацька Едіт Леонідівна. Сосни Биківні свідчать: злочин проти людства. Кн. 1. К., 1999. С. 352-353; Залесский К.А. Кто был кто в первой мировой войне: Биогр. энц. словарь. М., 2003.

27. Стеллецький Гнат. Українська збірка П.Потоцького // Червоний шлях. 1927. № 3 (48). С. 180-182.

28. Стеллецький Гнат Якович (3 лютого 1878, с. Григорівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. – 11 листопада 1949) – археолог.

Закінчив КДА, кандидат богослов'я (1905). 1905-07 працював у Палестинському товаристві, вчителював у Назареті. Переїхавши до Москви, вивчав її підземні пам'ятки. У 1917-23 займався розкопками на київському Звіринці (Пор. його: Письмо в редакцию // Украинская жизнь. 1913. № 9. С. 104-105) й на Лубенщині. Виступав з лекціями, широко друкувався в українській пресі. Член київської “Просвіти” (1918; НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. ХІІ. 889. Арк. 50). У протоколі засідання Комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини від 23 жовтня 1922 зазначено: слухали -

«Сообщение Д.М.Щербаковского о деятельности арх. Стеллецкого в Чигиринском уезде, каковая деятельность может вредно отразиться на целость и сохранность археологических богатств этого уезда. – Постановлено обратиться через Н.П.Василенко в Академию Наук с просьбой отобрать у арх. Стеллецкого выданный ему Академией мандат, который дает ему возможность выступать с лекциями об археологических богатствах и раскопках в Чигиринском и друг.[их] уездах, что может повлечь при неумении организации и ведения этих раскопок уничтожение и хищение археологических материалов» (КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 12).

Восени 1923 Стеллецький виїхав до Москви, але продовжував друкуватися в Україні (“Червоний шлях”). Уславився пошуками бібліотеки Івана Грозного в московському Кремлі (Осокин В. Поиски либереи продолжаются // Новый мир. 1976. № 11. С. 227-233). Похований на Ваґаньковському кладовищі (могилу втрачено). Автор праць “В страну Гадаринскую” (Сообщения Имп. Православного Палестинского О-ва. Т. ХІХ. Вып. 3. 1908. С. 423-443), “Газер библейский и его раскопки” (Там само. Вып. 2. С. 241-254), “Подземный лабиринт [ок. Мгарского монастыря]” (Жизнь. Москва, 1912. № 3. С. 7), “Замечательное евангелие” (Голос минувшего. 1913. № 11. С. 318-319), “Подземная Украина” (Укр. жизнь. 1913. № 2), “Летописные варяжская пещера и клад” (Сборник статей в честь гр. П.С.Уваровой. Москва, 1916. С. 261-276), “Розкопки” (Нова рада. 1918. 3 вересня. Ч. 155. С. 3), “Н.М.Кибальчич” (Наше минуле. 1919. Ч. 1-2. С. 144-148). Архів – РГАЛИ. Ф. 1823. Список праць – НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. ХІІ. 80.

Дж.: Имп. Моск. археол. о-во (1915). С. 342-343; Матвеева О.В. Стеллецкий И.Я. // Историки и краеведы Москвы: Некрополь; Биобиблиогр. справочник. Москва, 1996. С. 146-147; Ротач П. Рядки за рядками, літа за літами. Полтава: Верстка, 2005. С. 197-202.

29. Павленко Мих. Музей України: Збірка П.Потоцького // Всесвіт. Х., 1928. 26 серпня. № 35. С. 6-7.

30. Павленко Михайло Степанович (1895, Суми – 7 квітня 1942) – мистецтвознавець.

Як стипендіат Сумського земства навчався у Харківській художній школі (закінчив 1917). Наприкінці літа 1918 вступив до Української державної Академії мистецтв (УДАМ). Узяв участь у повстанні проти гетьмана. Приєднався до боротьбистів-незалежників. Бажаючи пов'язати їх круговою порукою, большевики доручали їм «мокрі» справи. У Миргороді на початку 1919 за постановою повітового ревкому був членом особливої комісії «по розвантаженню тюрми від контрреволюціонерів». Перебував в отамана Омеляна Волоха (1886-1937).

Відновившись у Київському художньому інституті (спадкоємець УДАМ; 1922), навчався у майстерні В.Кричевського. Закінчив інститут 1925. З 1925 викладав у КХІ історію укр. мистецтва (Мистецько-технічний ВИШ: Зб. КХІ. Вип. 1. К., 1928. С. 25). Захистив промоцію при Харківській катедрі історії української культури. Завідував художнім відділом Київської картинної галереї. Науковий співробітник київської інспектури охорони пам'яток культури. Ув'язнений 1 квітня 1934. Висланий на північ на три роки. Там ув'язнений вдруге. Розстріляний. Див.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 58876 ФП / кор. 1498.

31. Танюк Лесь (Леонід) Степанович (нар. 8 липня 1938). Твори: В 60-и томах. Том V: Щоденники 1960-1961 р.р. К.: Альтерпрес, 2005. С. 295-309. Цікаво, що наведених тут відомостей 1960-61 в обігу ще не було.

32. Военно-исторический журнал. 1969. № 8. С. 124-125: фото. 13 квітня 1971 Вадим Олександрович Сидоренко зробив відповідне повідомлення також на науково-теоретичній конференції з питань вивчення пам'яток історії та культури Печерська. Воно звалося “Колекція української старовини П.Потоцького на території Києво-Печерської Лаври”. У відомій праці Беркова (Берков Павел Наумович. История советского библиофильства, 1917-1967. [Изд. 2]. Москва: Книга, 1983. 280 с.) жодної згадки імені П.Потоцького чомусь немає, хоча він знав про його бібліофільську діяльність щонайменше з публікацій Ф.Шилова (див.: Шилов Ф. Судьбы некоторых книжных собраний за последние 10 лет: Опыт обзора // Альманах библиофила. [Лгр.:] Ленингр. об-во библиофилов, 1929. С. 194; Репринтне перевид.: Москва: Книга, 1983. Підготував до друку В.В.Кунін).

33. Різник Михайло Григорович (1908-1991). Храм української книжки // Літературна Україна. 1969. 3 жовтня. № 79 (2672). С. 4.

34. Климова К. Музей України: Збірка П.Потоцького // Андріївський узвіз. 1991. Червень. № 3. С. 15; Її ж. Бібліотека Павла Потоцького // Бібліотечний вісник. 1994. № 5-6. С. 21; Ее же. Проблемы архивной эвристики и реконструкции частновладельческих архивов: Из опыта реконструкции архива Потоцкого Павла Платоновича // Архивоведение и источниковедение отечественной истории: Проблемы взаимодействия на современном этапе: Доклады и тезисы выступлений на второй Всероссийской конференции 12-13 марта 1996 г. Москва, 1997. С. 267-269; Її ж. Військові та архіви: Внесок в архівну справу // Архівознавство – Археографія – Джерелознавство: Міжвідомчий збірник наукових праць. Вип. 1. К., 1999. С. 78-83; Її ж. Потоцький П.П. // Українські архівісти: Біобібліогр. довідник. Вип. 1. К., 1999. С. 274-276.

35. Акуленко Віктор Іванович (нар. 1935). Охорона пам'яток культури в Україні, 1917-1990. К.: Вища школа, 1991. С. 93, 104.

36. Бердичевський Яків Ісакович (нар. 1932). Борг перед подвижниками // Старожитності. 1991. № 2. С. 6. Низку публікацій останіх років вказала мені Г.П.Герасимова. Користуюсь нагодою щиро їй подякувати.

37. Лазанська Тамара Іванівна (нар. 1945). Нащадок кишенського сотника // Київська старовина. 1997. № 5. С. 133-143. Про авторку див.: Герасимова Г.П. Лазанська Т.І. // Вчені Інституту історії України: Біобібліогр. довідник. К., 1998. С. 179.

38. Бурмака Віктор. Шукайте й знаходьте: Про колекціонування й зібрання, творців і збирачів: Статті та нариси. Х.: Харк. колегіум, 1999. С. 10

39. Рабинович Михаил. Библиотека П.П.Потоцкого // Библиофилъ. Нью-Йорк, 2000. Январь. № 2. С. 13-18.

40. Слабошпицький Михайло Федотович (нар. 1946). Доля генералової колекції // Слабошпицький М. Українські меценати: Нариси з історії української культури. [К.:] М.П.Коць, “Ярославів Вал”, 2001. С. 228-234.

41. Бобрищев Костянтин Васильович. Отчий край. Кн. 2. Полтава: Сімон, 2004. С. 594-603.

42. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр. К., 1999. С. 127;

Його ж. Золоті імена України: Народжені Україною: Меморіальний альманах. Том ІІ: Л-Я. К., 2002. С. 370-371;

Його ж. Павло Потоцький як шевченкознавець // Слово і час. 2002. № 3 (495). С. 87-94;

Все остается людям: Сборник в честь семидесятилетия Якова Бердичевского. К.: МАГ, 2002. С. 165-193;

Його ж. Музей України; Збірка П.Потоцького: Його історія і загибель // Україна: Наука і культура. Вип. 31. К., [2002]. С. 229-322 (1 вид.: 8 арк.: іл.);

Його ж. "Музей України; Збірка П.Потоцького": Доба, середовище, загибель. К., 2002. 251 с. (2 вид.: 12 арк. Тираж 200 прим.).

43. [Захаркін Степан Анатолійович.] // Критика. 2002. Вересень. Ч. 9 (59). С. 20. Рец.: Люта Тетяна Юріївна // Український гуманітарний огляд. Вип. 9. [К.: ] Критика, 2003. С. 253-257;

Солонська Наталія Гаврилівна. Розстріляний патріотизм // Вісник Книжкової палати. 2002. № 11 (76). С. 13-15;

Хорунжий Юрій Михайлович. Поновлено в пам'яті // Літ. Україна. 2003. 12 червня. № 23 (5015). С. 4;

Хорунжий Ю. Поновлено в пам'яті // Робітнича газета. 2003. 20 травня. № 72 (13229). С. 3;

Шудря Микола Архипович. Голограма "Музейної скарбниці" // Українська культура. 2003. № 5 (932). С. 15-16: іл.

44. Максименко Федір Пилипович (23 січня 1896, с. Біленьке Катеринославського пов. та губ. – 6 липня 1983, Львів) – бібліограф, книгознавець.

Син священика. Закінчив Катеринославську духовну семінарію та історичний відділ факультету профосвіти Київського ІНО (1925). У 1923-33 працював у Всенародній бібліотеці України. Видав бібліографічну розвідку «Межі етнографічної території українського народу» (1927) та покажчик другого ступеня «Матеріяли до краєзнавчої бібліографії України» (1930), що став в українській бібліографії класичним. Звільнений з посади під час чистки академічних установ (1933), після чого перебував на випадкових роботах.

У 1950-74 заступник директора бібліотеки Львівського університету, потім завідував відділом рукописів та рідкісної книги, названим після його смерті його іменем. Уклав покажчики «Першодруки (інкунабули) Наукової бібліотеки Львівського університету» (1958), «Бібліографія української і російської бібліографії по історії УРСР» (1960; у співавторстві), «Збірки історичних відомостей про населені пункти Української РСР» (1964), «Бібліографії зарубіжних видань з історії Української РСР» (1971; у співавторстві), «Кириличні стародруки українських друкарень, що зберігаються у львівських збірках» (1975).

Володів широкими інформаціями про українознавство 1920-х. Мав великий вплив на дальший розвиток гуманітарних студій, передусім у галузі книгознавства та краєзнавства. Охоче й докладно консультував усіх, хто до нього звертався (Див.: Бутрин М.Л. Ф.П.Максименко: Бібліогр. покажчик. Львів, 1983; Білокінь С. Наш перший бібліограф // Наука і культура: Україна. Вип. 20. К., 1986. С. 394-395; Белоконь С.И. Библиотека Ф.Ф.Максименко // Актуальные проблемы теории и истории библиофильства. Лгр., 1989; Королевич Нінель Федорівна. Ф.Максименко // Українські бібліографи ХХ ст. К., 1998).

П.Потоцького знав особисто. 29 листопада 1927 у доповідній записці Директорові Музейного містечка П.Потоцький повідомив, що оглянув устаткування старої університетської бібліотеки і замовляв подібні стелажі й комоди: “Все сведения можно получить в библиотеке у тов. Максименко, который […] заведует и которому я указал то, что нам пригодно” (Національний художній музей України. Науковий архів. Оп. 1. № 56. Арк. 80 – зв.). Нового обладнання Потоцький так і не одержав. У звіті про обстеження Всеукраїнського Музейного містечка від 16 липня 1931 сказано:

“З боку дирекції до цього часу ще не вжито заходів, щоб запровадити тут мар[к]сивську (sic) експозицію, етикитаж (sic) – не дано навіть відповідних вітрин для графичнього (sic) відділу. Схованка гравюр не упорядкована – знаходиться в хаотичному стані” (ДАмК. Ф. р-323. Оп. 1. № 678. Арк. 3).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4710

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.