Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / Іванна Синенька-Іваницька / На еміграції

Іванна Синенька-Іваницька

На еміграції

Сергій Білокінь

На той час умови життя Сократа Іваницького в рідній Буковині, де він жив на статусі чужинця без права громадянства, стали зовсім нестерпні. Польська прокуратура порушила проти нього як колишнього коменданта оборони Підбірців [83] карну справу, і йому довелось ховатися від видачі Польщі. У березні 1938 року він дістався Берліну і вступив до Українського наукового інституту [84], де разом з Ярославом Рудницьким працював над складанням Українсько-німецького словника. Несподівано завдяки знанню мови і як правникові йому запропонували місце у створеній німцями Українській установі довір’я, призначеній для правної опіки, точніше для реєстрації української еміґрації в Німеччині [85]. У зв’язку з цим подружжя переїхало до Берліна [86].

Іванна Синенька-Іваницька. Берлін. Кін. 1930-х – поч. 1940-х рр. Іванна Синенька-Іваницька. Берлін. Кін. 1930-х – поч. 1940-х рр.

Іванна Синенька-Іваницька. Берлін.
Кін. 1930-х – поч. 1940-х рр. Фото Ерни Столл.

15 червня 1938 року, напередодні німецько-радянського зближення, у великому залі Бехштайна «Українська громада в Німеччині» влаштувала шевченківський вечір [87]. Після доповіді Зенона Кузелі [88] виступили Іванна Синенька-Іваницька, а також Маркіян Лепкий (скрипка) [89] й Тарас Микиша (фортепіано) [90]. Стараннями Українського національного об’єднання ще один шевченківський вечір відбувся 15 квітня 1939 року в берлінському Шуман-залі. Промову «Шевченко й сучасність» виголосив видатний український поет-неокласик Освальд Бургардт – Юрій Клен. Закінчуючи своїм виступом першу частину програми, І.Синенька виконала «Бабине літо» Січинського на слова С.Чарнецького, «Утоптала стежечку» Степового, «Айстри» Лисенка, «Жита» Н.Нижанківського, а також низку українських народних пісень в обробці Василя Барвінського – «Половина саду цвіте», «Ой місяцю-місяченьку», «Вийшли в поле косарі», «Ой ходить сон». Кожна з цих пісень викликала бурю оплесків [91]. Прегарні рецензії про ці вечори з дуже високими оцінками таланту співачки надрукували музичні критики Отто Штайнгаґен, Ґертруд Рунґе, Юпп Міллер-Марайн, Ріхард Петцольдт, Ріхард Ян [92] та інші.

Тут, на чужині, стало видно те, чого не можна було добачити на Україні. Міркуючи про її спів, Теодор Терен-Юськів зробив ще одне, дальше узагальнення. На його думку, українські музиканти на чужині як мистці поневоленої нації силою любові до рідного краю перевищили найбільший емоційний чинник людського характеру – кохання. А в даному випадку спектром емоцій стали рідні жита, шелест яких у тривожному еміґрантському сні згучав реальніше й ближче, аніж шурхіт авт за вікном [93].

Виконання Іванни Синенької-Іваницької втілювало саму українську ментальність [94]. У січні 1938 року репортер німецького радіо розповідав:

«Стриманий голос. Зовсім, зовсім природний голос, що не заповідає великих несподіванок. Але ж нараз стається негадане чудо: природний, просто дитячий голос проломлює мури стриманости і росте як [сама] велич. Дитяча душа – виростає в душу цілого народу. Співачка стає переді мною нараз зовсім іншою людиною. В її голосі далечінь, в її співі – вітер, що пливе степом» [95].

Іванна Синенька-Іваницька. Берлін. Кін. 1930-х – поч. 1940-х рр. Іванна Синенька-Іваницька. Берлін. Кін. 1930-х – поч. 1940-х рр.

Іванна Синенька-Іваницька. Берлін.
Кін. 1930-х – поч. 1940-х рр. Фото Ерни Столл.

Вона мала гарне обличчя простої подолянки, а фотографії зберегли безмежну, одвічну тугу української жінки, що бриніла в її очах. Вона бачила багато страшного, їдучи Україною разом із Українською Галицькою Армією. Свої кращі роки свідомо віддала не боротьбі за вигідні закордонні гастролі, а просвітленим і сумним виступам на глибоко провінційній українській сцені, де її слухали її кревні – українці. Вона добре тямила, яким мукам піддають її народ по той бік Збруча і чи не передчувала ще нові тортури, що замислювались для її краю в Берліні, де вона оселилась. Ще Ірина Вільде в «Новій хаті» звернула увагу, що ясному голосу Іванни якраз бракувало веселих ноток [96]. А з приводу вечора української пісні в берлінському Бетговензалі 17 квітня 1941 року, себто буквально за два місяці до війни, якийсь вдумливий журналіст (на жаль, знову в підписі тільки літери «б.к.», – може, Богдан Кравців?) сказав:

«Іванні Синенькій-Іваницькій доводилося виступати в різних країнах і їх столицях. І знову ж не тільки українців, але й чужинців зачаровувала вона отією тугою, отим невисловним чаром української пісні й української землі, Сливе із кожної рецензії пробивався отой подив, захоплення, що викликувала їх Іванна Іваницька своїм співом і що ним принесла напевно більше слави свому народові, як цілі стирти пропаґандивних летючок» [97].

На Різдво, 23 грудня 1938 року на берлінському телебаченні відбувся перший концерт Іванни Синенької, що складався з українських пісень і колядок [98]. Комусь іншому фоногенічний голос і принадна зовнішність відкрили б дорогу в кіно. Але 1942 року цензура Геббельса заборонила їй лібретто з хорватського побуту. Для української співачки, крім, правда, численних виступів по радіо, лишались тільки виступи перед українськими робітниками, вивезеними до Німеччини, остарбайтерами. Після одного такого виступу дівчата з Наддніпрянщини піднесли їй скромний дарунок з написом: «Рідній землячці за красу її пісні – дарують землячки» [99]. Співачка казала, що це була найзворушливіша її рецензія, і все життя берегла цей дарунок поруч із листом безсмертного Ол.Кошиця від 24 серпня 1939 року:

«Я дуже втішився, дізнавшись, що не змарнували даремно Божого дару, а добились свого і стали співачкою, про яку чутно навіть у наших Амариканських-Українських джунґлях… Ніколи я не забував, що колись, хоч і дуже мало, були Ви й у моїй співацькій дружині, – й радів Вашими успіхами. Дай же, Боже, Вам і далі продовжувати Вашу гарну працю та уникать різних українських підприємців! Зі щирою повагою Ол.Кошиць, 24.8.39 р., Бічгерст, США» [100].

Так, і в страшних умовах війни вона співала. 1940 року разом з тенором Михайлом Дудою в кількох концертах у Берліні та разом з Українським національним хором ім. Лисенка під управою С.Сологуба в Ліцманштадті [101]. У грудні на роковинах Базару в Берліні [102]. У приватному помешкання гетьмана Павла Скоропадського. 17 квітня 1941 року – на вечорі української музики в Берліні [103].

Іванна Синенька-Іваницька. Берлін. Кін. 1930-х – поч. 1940-х рр. Іванна Синенька-Іваницька. Берлін. Кін. 1930-х – поч. 1940-х рр.

Іванна Синенька-Іваницька. Берлін.
Кін. 1930-х – поч. 1940-х рр. Фото Ерни Столл.

Постійно перебуваючи у Відні, на запрошення концертного бюро 1943 року приїхала до окупованої Галичини [104]. 7 серпня 1943 року у львівській опері Іванна Синенька-Іваницька виконала низку пісень Степового, Лисенка, Н.Нижанківського й Людкевича, твори композиторів чужинецьких – Моцарта, Шуберта, Брамса, Белліні й Пуччіні, обробки українських народних пісень Лисенка, Барвінського й Лятошинського. У «Львівських вістях» Василь Барвінський писав:

«Мініятура, з її детайлічною красою, оце та площина, яка без порівнання краще (за великі площини. – С.Б.) підходить до голосу співачки. Наскрізь ліричний характер її голосу, що у свому забарвленні і виразі має щось непорочно дівочого чи навіть діточого, захоплює найсильніше цею безпосередністю і простотою музичного вислову, що найкраще виходить у народній пісні, – вичарованій інколи немов устами сільської дівчини, – та у піснях, зближених до цього жанру» [105].

Після Львова вона виїхала з концертами до Станіславова й Коломиї [106].

Оскільки співробітники Української установи довір’я, де працював її чоловік, намагалися всіляко допомагати своїм землякам, вони не раз наражались на конфлікти з ґестапо. 1944 року у д-ра Іваницького зробили хатній обшук, під час якого пропало багато матеріалів і книжок, а самого його арештували. У вересні він виїхав до Відня, але 5 квітня 1945 року, коли фронт підступив уже занадто близько, він змушений був утікати звідти з самою валізкою в руках. Усе родинне майно пропало в Берліні, а решта – у Відні [107].

Так кінчалася боротьба двох мілітарних ґіґантів. Великі переміни стались у політичнім житті Європи. Виникли нові надії. Скоєно нові злочини. Прийшли нові люди, – життя продовжувалося. 17 травня 1945 року розпочався мюнхенський період життя подружжя Іваницьких – чи не найважчий, особливо на початках, з матеріального боку, але не менш бурхливий і, зрештою, цікавий. Згадують затишну й привітну оселю, де на стінах висіли малярські твори, привезені ще з України, радувала око багата народна вишивка й панувала погідна усміхнена атмосфера [108].

Восени 1956 року на естраду віденського залу радіо вийшла старша пані в чудовому буковинському строї. (Додам у дужках – вона мала 59 років.) Так, це Іванна Синенька-Іваницька приїхала до Австрії, щоб проспівати тут кілька пісень своєї далекої вітчизни [109]. Після концерту вона розповідала письменникові й журналісту Несторові Ріпецькому:

-Я вмію співати багато пісень, гарних пісень, так, як чу-ла я їх, як навчилася їх від моєї матері, від жінок мого села [110]

«І дійсно, – зауважує Н.Ріпецький, – від співачки нашої віє якесь дивне тепло, щось рідне, щось спокійне і таке миле, що хочеться на хвилину бодай забути чужину і студений вітер, що мете на вулиці і перенестися бодай мислю до далекої чарівної України, якої образ таким живим став, таким виразним, таким болюче близьким серед мелодій Іванни Синенької-Іваницької…» [111].

До неї звертались, коли влаштовували ту чи іншу національну імпрезу. 1 листопада 1958 року мюнхенські українці відзначили сорокаліття Листопадового чину. На урочисту академію зійшлося понад 300 осіб, зокрема кільканадцять ветеранів української армії, учасників визвольних змагань. Після доповіді професора В.Орелецького дві українські пісні (серед них «Засумуй, трембіто») виконала Іванна Синенька, того разу ще й як дружина колишнього старшини УГА [112].

Святкуючи пам’ять Митрополита Андрея Шептицького, у 15-ліття його смерті, в день Св. Апостола Андрія Первозваного, 13 грудня 1959 року «Український християнський рух» провів святочні сходини в Мюнхені, Ноттінгемі, Клівленді й Парижі. Найстарша з українських співачок на еміґрації, «сеньйорка співачок», як писала про Іванну Синеньку українська преса, приїхала до Парижа. Програму пам’яті свого благодійника вона побудувала знову на нових творах, сполучивши їх із своїми улюбленими. Зодягнена в чорну оксамитну, «чернечу» сукню під шию з довгими рукавами, вона проспівала «Подайте вістоньку» та «Ой вербо, вербо» Людкевича, «Почаївську Божу Матір» Лисенка, «Діброво зелена» Масляка, а на закінчення – «Ave Maria» Гуно [113].

Навколо блищали очі «молодого доросту» української молоді, що народилась уже там, на еміґрації, й Софія Наумович в «Українській думці» сповіщала: співачка

«ще зовсім добре володіє своїм голосом. […] Ось у кого повчитися нашим молодим співачкам, які не мали щастя слухати чудових українських пісень із уст народу!» [114]

Все частіше задивлялася співачка на молодших, міркувала про умови їхнього формування.

«Молоді вокальні сили, – казала вона, – зашвидко стремлять до вершин. Бракує витримки. Може, це стиль часу, але на тому терпить не тільки солідна підготовка, що вимагає багатого вкладу енергії і часу, але й пізніша кар’єра…» [115].

На її думку, чимало не дописувало й організоване еміґраційне середовище, де мистець не завжди знаходив моральної підпори, тим менше фахової критики. Вона мріяла передавати своє знання й уміння, свою органічну інтерпретацію молодим вокалісткам, як це робив у Парижі Скала-Старицький [116]. Так, на жаль, не складалося.

Так чи інакше, – за словами музикознавця Павла Маценка, – діяльність нашої співачки важлива тим, що вона охороняла від забуття українську класику й виконувала пісні з особливим чуттям, сердечністю й культурою [117].

Ще 1958 року згадуваний «о.д.» звертався до неї:

– А чи не пробували Ви, Пані, награти ці пісні на грамофонні пластинки? -- запитую, тронутий раптовою думкою. – Адже ж цим способом можна б реалізувати Ваші слова: «не лише залишити зразки української пісні на пластинках, але й виховати її майбутніх виконавців».

Обоє господарі тільки всміхаються мовчки. І ця мовчазна усмішка пояснює все. Але я не здаюся. Та невже ж таки справді не знайдеться, скажімо, за океаном ніхто з наших підприємчивих людей, хто б не зміг утривалити на грамофонних пластинках ці скарби великої української співачки? Адже, холодно калькулюючи – інтерес запевнений!» [118]

Волання журналіста, правдоподібно, досягли мети. Нехай і в пізню пору свого життя, але співачка таки записала платівки. Зробила їх кілька. 1962 року було наспівано й випущено ту, що починалася «Вечірньою піснею» Стеценка [119], 1972 – з «Веснівкою» на початку [120], 1975, у віці 78 років (!), – ще дві [121].

На цих платівках знайшлися, як кажуть на Заході, передусім ті дві пісні, що в тридцяті роки міцно в’язались із її йменням як їхньої найкращої інтерпретаторки й виконавиці – це Лисенкові «Айстри» й народна, із фортепіанним супроводом В.Барвінського «Ой, ходить сон». Записала вона й відоміші речі, як-от «Засумуй, трембіто» Нестора Нижанківського, лемківську «Ой співаночки мої» в популярній обробці Людкевича, «Ой не світи, місяченьку» в обробці Барвінського, народну в опрацюванні Лятошинського «Ой у полі тихий вітер віє» та улюблену самої співачки «Діброво зелена», що набирала виразних автобіографічних рис:

Діброво зелена,

В три ряди саджена!

Як-єм тобов ішов,

Вусок ми си пишав.

Ой дуду, дуду, дуду,

Ой дуду, дуду, дуду…

Тепер іду тобою

З сивов бородою.

Не маю ні тата,

Ні сестри, ні брата.

Ой дуду, дуду, дуду,

Ой дуду, дуду, дуду…

Вівці ж мої, вівці,

Тай і ви, барани,

Хто ж вас буде пасти,

Як мене не стане?

Ой дуду, дуду, дуду,

Ой дуду, дуду, дуду [122]

Заносилося на другу половину шістдесятих. На побудові тону й кантилені позначився де-не-де вік співачки. Але було б помилкою слухати в цій платівці лише голос. На цьому чорному магічному кружку Іванна Синенька виспівала все своє серце.

Екслібрис Іванни Синенької-Іваницької.

Роки брали своє, вона виступала все рідше. 28 березня 1971 року співала на мюнхенському концерті для вшанування 110-ої річниця смерти Тараса Шевченка [123]. 8 травня 1971 року в Мюнхені відбулися збори, присвячені питанню, як притягати вже германізовану українську молодь до ближчої участи в українських молодіжних організаціях. У розвагово-мистецькій частині співачка виконала «Подайте вістоньку» і «Хтось мене не пам’ятає» (обидві в обробці Людкевича) та «Сирітка на зірку дивилась» [124], отже, знов твори, яких ми не бачили в її репертуарі раніше. Дивовижне творче довголіття, що так нагадує Івана Козловського!..

Пригадуючи минулі роки, Іванна Синенька одного разу занотувала, що 1945 року слухала Ореста Руснака кілька разів у концертах, а в опері – їй не трапилося. Соломію Крушельницьку чула раз у концерті в Коломиї, Модеста Менцінського – теж раз, у Празі. Була захоплена. Скалу-Старицького чула в Мюнхені. Отже, і бачила, й чула, але який в цьому гіркий присмак, які все-таки були українці роз’єднані, зокрема українські мистці, без своєї держави. Що вже казати про саму кар’єру Іванни Синенької-Іваницької! Вона, – писали, – з’явилася, на жаль, у фальшивий час і не народилася під щасливою планетою [125].

Вона відійшла у вічність у неділю 28 серпня 1988 року на 91-му році життя. Поховали її 1 вересня на новій частині кладовища Вальдфрідгоф, де знайшло собі спочинок так багато українців [126].

… 1922 року, перебуваючи в Чехії, співачка захворіла й потрапила до санаторію в місті Замберґу. Разом із нею лежала німецька поетка Френце Шрецмаєр (Franze Schretzmayer). Видужуючи, Іванна співала українських пісень. пам’яткою цього знайомства лишився етюд «Пісня українки» в книжці «Співуча криниця»:

«Я знаю одну молоду українку. У важкі вечірні години співала вона мені сумних пісень свого рідного народу з душею й чуттям. Вона є мистець! Мене, що України ніколи не бачила, охоплювала туга за її вітчизною, за тим незнаним краєм і його народом, які так важко зносять свою тверду долю. При тужливих, часто лиш ледве чутних тонах, виступали образи передо мною глибоко сумні, але невисказано гарні! […] Скарби великі укриті в українських піснях, – чи прийде хтось покликаний їх підняти?

«Хто Україну раз бачив, того огортає безмежна туга за Нею!

«Я України ніколи не бачила, однак Її пісні збудили в мені таку тугу за Нею, що майже пропадаю! Україно, твої пісні прегарні!!!» [127]

Примітки

83. Див.: Мірчук Петро. Українська державність, 1917-1920. Філядельфія, 1967. С. 312.

84. Див. про нього: Kumke Carsten. Das Ukrainische Wissenschaftliche Institut in Berlin: Zwischen Politik und Wissenschaft // Jahrbucher fur Geschichte Osteuropas 43 (1995) 2, 218-153.

85. Зустрівшися з Сократом Іваницьким 1958 року, згадуваний о.д. пригадав собі його як «покровителя тих усіх, яким коли-небудь довелося мати діло з мюнхенським «Арбайтсамтом» (Пісня – амбасадором України // Шлях перемоги. 1958. 5 жовтня. С. 3-4. Підп.: о.д.).

86. Д-р Сократ Іваницький. С. 23-24.

87. Уже на другий день дві обширні згадки про концерт з’явились у берлінському «Ost-Express» та в дуже поширеній полудневій ґазеті «B.Z. am Mittag». Пор.: Berliner Borsenzeitung. 1938. 20. YI. № 282. Присвятивши тут чимало місця промові проф.Кузелі, Отто Штайнгаґен особливо вирізнив мистецькі особливості виступу І.Синенької-Іваницької, зокрема її прекрасний голос і глибоко мистецьку інтерпретацію українських пісень, що полишили по собі непроминальне вражіння. – Висловлюю подяку п. Євгенові Поповичу за допомогу у реконструкції покликів на німецькі джерела.

88. Див.: Мірчук Іван. Зенон Кузеля в Берліні // Збірник на пошану Зенона Кузелі / За ред. В.Янева. Париж; etc, 1962. С. 52-62 (= ЗНТШ, Том CLXIX).

89. Племінник Богдана Лепкого, син його брата Миколи та Іванни із Стисловських. Народився 17 квітня 1910 року, одружений з Іванною із Павлусевичів. Викладав у Музичному інституті ім. Лисенка у Львові (Лепкий Лев Ростислав. Родовід Лепких // Лев Василь. Богдан Лепкий, 1872-1941: Життя і творчість. Ню Йорк; etc, 1976. С. 263 [= ЗНТШ, Том СХСІІІ]. Про його гру на цьому концерті написала Ґертруд Рунґе ( Deutsche Allgemeine Zeitung. 1938. 19. YI. № 281).

90. Шевченківське свято в Берліні // Діло. 1938. 10 липня. На виконанні Т.Микиші найдокладніше зупинився Ріхард Петцольдт, який назвав його за музикальність і техніку першорядним мистцем. Цей музичний критик був захоплений безпосередністю української музики (Berliner Tageblatt. 1938. 22. YI. № 291). Юпп Міллер-Марайн підкреслив велику вартість українського концерту, що виявив для чужої, німецької публіки справжню музикальність і велику любов до рідного краю. Він вирізнив високу співацьку культуру Іваницької, музичний темперамент Лепкого та дотримання стилю Микиші, а також високий мистецький рівень берлінського акомпаніатора Германа Гоппе (Berliner Lokalanzeiger. 1938. 24. YI. № 151). Протягом семи років навчання у Відні Тарас Микиша одержував стипендію від Наркомосу УСРР (ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 16. № 13. Окрема папка. Арк. 3).

91. Великий Шевченківський концерт у Берліні // Новий час. 1939. 21 квітня. Ч. 87.

92. Витяги з їхніх рецензій див.: Шевченківське свято в Берліні // Діло. 1938. 10 липня. Ріхард Ян обсипав щедрими похвалами усіх трьох солістів – Синеньку-Іваницьку за її прегарний, чистий та мелодійний голос, що приступом захопив усіх присутніх, Лепкого за шляхетність тону і Микишу за просто блискучу віртуозність (Steglizer Anzeiger. 1938. 18. YI. № 166).

93. Терен-Юськів Теодор. Сопрано Синенька-Іваницька на платівці // Свобода. 1966. 21 липня. Ч. 133.

94. Бажаючи підкреслити найважливішу прикмету її таланту, Матвій Стахів казав:

«Я не помилюся, коли тут стверджу, що вона з усіх українських співаків нашого часу найкраще вміла віддати характер і духа українських народніх пісень і композицій» (Стахів М. Сократ Іваницький як людина і науковець // Д-р Сократ Іваницький. С. 49).

95. Цит. за: Іванна Синенька-Іваницька концертує у Львові // Львівські вісті. 1943 1/2 серпня. Ч. 173 (592).

96. Вільде Ірина. Виступ співачки Іванни Синенької-Іваницької // Нова хата. 1930. № 3.

97. Витинку з дописом про цей самий концерт в «Українському віснику» співачка датувала 1942 роком.

98. Телєвізійний радіоконцерт українських пісень і колядок у Берліні // Діло. 1938. 30 грудня.

99. Шарко Б. Іванна Синенька-Іваницька // Америка. 1981. 23 жовтня. Ч. 188.

100. Пісня – амбасадором України // Шлях перемоги. 1958. 5 жовтня. С. 3-4. Підп.: о.д.

101. Українство в Німеччині // Наступ. 1940. Ч. 47. У Ліцманштадті вона співала 26 жовтня 1940 року в залі Дойчес гавс. Акомпаніював німецький музикант проф. Герман Гоппе з Берліна (Новинки // Краківські вісті. 1940. 13 жовтня. С. 10).

102. Свято Базару в Берліні // Наступ. Прага, 1940. 21 грудня.

103. Незглибний чар української пісні // Український вісник. 1941. Березень.

104. Іванна Іваницька-Синенька концертує в Галичині // Рідна земля. 1943. 8 серпня. Ч. 32.

105. Барвінський В. Іванна Синенька-Іваницька // Львівські вісті. 1943. 8/9 серпня. Ч. 178.

106. Іванна Іваницька-Синенька концертує в Галичині // Рідна земля. 1943. 8 серпня. Ч. 32.

107. Д-р Сократ Іваницький. С. 24.

108. Як підкреслив О.Кульчицький, Іваницький німецького громадянства не прийняв (Кульчицький О. «Відлітають сірим шнурком журавлі у вирій…» // Д-р Сократ Іваницький. С. 54-55).

109. Очевидячки, йдеться про одну й ту саму зустріч віденських українців з першою Українською кіно-експедицією довкола світу (ініціатор і провідник експедиції В.Гультай, головний директор – Нестор Ріпецький), що показала в австрійській столиці «Рожеву карусель» та «Гуцулку Ксеню» (Зустріч українців Відня з першою українською кіно-експедицією // Укр. самостійник. 1956. 2 вересня. № 36 (346). С. 7. Підп.: тп). На зустрічі кілька номерів виконав також Орест Руснак. Як розповів Н.Ріпецький, під час подорожі учасники експедиції мали змогу «бачити і записувати на фільмову стрічку ту всю величезну працю, яку виконують українські люди по всіх місцях свого поселення».

110. Текстологічне зіставлення показує, що насправді ці слова узято із статті: Іванна Синенька-Іваницька концертує у Львові // Львівські вісті. 1943. 1/2 серпня. Ч. 173 (592). Ту саму думку підкреслено в іншій статті, що вийшла майже одночасно:

«Тайна цього успіху нашої співачки лежала в тому, що українські народні пісні співала вона з чуттям так, як чула й вивчила їх від своєї матері й від жінок свого села з нашого Поділля, звідки співачка родом» (Іванна Іваницька-Синенька концертує в Галичині // Рідна земля. 1943. 8 серпня. Ч. 32).

111. Ріпецький Нестор. Зустріч у Відні // Вільне слово. 1956. 7 грудня. Ч. 41. С. 10.

112. 40-ові роковини // Шлях перемоги. 1958. 16 листопада.

113. Концерт у честь Митрополита Андрея // Українець. Париж, 1959. 27 грудня. Підп.: (с.н.); Урочиста Академія в пошану Слуги Божого Андрея у Парижі // Християнський голос. 1959. 27 грудня. Ч. 52 (571). С. 3. Відкрив академію інженер Осип Мельникович, доповідь «Нарис духової постаті Митрополита» виголосив проф. Олександер Кульчицький. У концертовій частині узяв участь також драматичний чи, як висловилася С.Наумович, ораторійний тенор Олег Нижанківський із Женеви та молода декламаторка Дарія Мельникович.

114. Наумович Софія. Паризькі нотатки // Укр. думка. 1959. С. 4.

115. Іванна Синенька-Іваницька // Українське слово. 1966. 30 січня. Підп.: В.М.

116. Наумович Софія. Листи з Мюнхену // Шлях перемоги. 1967. 6 серпня. Ч. 31 (702). С. 3.

117. Маценко Павло. Про визначні платівки // Новий шлях. 1977. 12 лютого. Ч. 7. С. 2.

118. Пісня – амбасадором України // Шлях перемоги. 1958. 5 жовтня. С. 3-4. Підп.: о.д.

119. Жила Володимир. Під враженням Мюнхену // Свобода. 1967. 11 січня. Ч. 5.

120. У листі до Ів.Лисенка від 26 вересня 1973 року вона підкреслила, що наспівала їх у ті самі роки, коли їх видано.

121. Нові грамофонні платівки // Свобода. 1975. 5 березня. Підп.: О.З.

122. Народній концерт «Буковинського Кобзаря» // Час. 1931? Ч. 219. Тут відзначали ще дві речі – композицію Нестора Нижанківського на слова Ол.Олеся «Жита» і народну, у фортепіанному опрацюванні Василя Барвінського «Половина саду цвіте».

123. Судячи з програми, вона виконала на Шевченкові слова два твори – «Ой, люлі, люлі» Лисенка та «І золотої, й дорогої» Січинського. Акомпаніювала їй Патриція К’ю.

124. Рен Є. Зустріч УХР у Німеччині // Шлях перемоги. 1971. 11 липня. Ч. 28.

125. Іванна Синенька-Іваницька // Українське слово. 1966. 30 січня. Підп.: В.М.

126. 2 вересня про цю сумну подію радіо «Свобода» оповістило голосом поета Ігоря Качуровського.

127. Шарко Б. Іванна Синенька-Іваницька // Америка. 1981. 23 жовтня. Ч. 188.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 5056

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.