Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / Дзира Ярослав Іванович

Дзира Ярослав Іванович

Сергій Білокінь, Марія Дмитрієнко

(2 травня 1931 року – 21 серпня 2009 року).

Важке, але дуже плідне, відтак славне життя випало історикові-джерелознавцеві, історіографові, шевченкознавцеві, літературознавцеві, мовознавцю, публіцисту й перекладачеві Ярославові Івановичу Дзирі. Держава, у якій він жив, зупинила його наукову кар’єру у самому розквіті наукових сил. Того фатального для багатьох 1972 року йому виповнилося 41, тож у системі совєцької й підсовєцької науки він здобувся лише на кандидата філологічних наук. Де сформульовано, що й перед ким він завинив? Зрештою, зробили вигляд, що йому вибачили, але професором, навіть просто доктором він уже не став. Не був ні консультантом, ані членом вченої ради того інституту, звідки вийшов на «чисту» пенсію. Системі, владі його високий інтелект виявився непотрібний. Вченим чиновникам ніколи не було дано збагнути, що, можливо, вони, і то кожен із них персонально, у своєму житті чогось від того недоодержали.

Втім, у середовищі професіоналів його глибоко шанували, а незалежні дослідники й поготів. 1991 року в Канаді Дзира став академіком Києво-Могилянсько-Мазепинської академії, діяльність якої була справою енергійного й принципового Ярослава Рудницького. Кому властиві такі повороти душі, хто здобудеться на почуття заздрощів такій кар’єрі?

Він народився 2 травня 1931 року в с. Трушевичах, тепер Старосамбірського району Львівської області. Вийшов із селянського роду, був сином офіцера УГА, репатріанта з Чехії. Сформувався в традиційному національно-християнському середовищі на грунті історичної пам’яті, національної церкви, національної обрядовості й національної пісні, а також товариства «Просвіта». Вчився він за підручниками Дмитра Дорошенка, Івана Крип’якевича, Володимира Кубійовича, і за ними відповідав на уроках, навіть на совєцьких. Далекі чи й протилежні по відношенню до них були пріоритети тих, що опанували новонабуті терени. Ярослав Іванович оповідав, що 1941 року в сусідньому селі було вкинуто до соляної шахти бл. чотирьох тисяч земляків.

У школі Ярослав вчився разом з хлопцями, що пішли у повстанці, згодом їхні родини большевики вивезли до Челябінської області. Того самого 1947 року і Дзира був виключений з 10 класу Нижанковицької середньої школи (закінчив Новоміську середню школу). З 1948 року він вчителював, але у 1949 році був звільнений зі звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі. Працював у Добромильському райфінвідділі. У 1952 році він закінчив Дрогобицький учительський інститут.

Пишався, що був чи не перший із галичан, хто закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка (1958; із відзнакою). На четвертому курсі написав працю «Поема Івана Франка «Мойсей», яку науковий керівник член-кореспондент АН УРСР Євген Кирилюк рекомендував до друку і яку (з затримкою на п’ять років!) було таки надруковано. Із відзнакою Дзира захистив дипломну роботу «Фонетичні особливості мови проповідей Йоаникія Галятовського «Ключ розуміння царства небесного». Ця перша праця дослідника повинна була б зберегтися в архіві університету. Ми прекрасно усвідомлюємо, що студентові таку тему могли дати лише щойно після ХХ з’їзду, але все одно вражає, які тексти день за днем він читав у бібліотеках, намагаючись відсторонюватись від того, що писали тодішні газети. Бо ці тексти можна покласти поруч і переконатись безпосередньо.

Молодому дослідникові відкривався широкий шлях у святу науку, але це був тернистий шлях. У передмові до книжки спогадів С.Білоконя із сумною усмішкою він згадував: «Найактуальнішими» темами вважались «Боротьба КПРС за…» і «Боротьба КПРС проти…». У 1958-61 роках Ярослав Дзира – аспірант Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка. 1959-го у румунській газеті «Новий вік», що виходила українською мовою, з’явилась його перша публікація. Почався період успіхів і звершень. Довгі літа – у 1962-72 роках – він працював молодшим науковим співробітником Інституту історії АН УРСР. Під керівництвом акад. Ол.Білецького (1884 – 1961) готував дисертацію «Літопис Самійла Величка і творчість Тараса Шевченка». У дописі до «Літературної України», що незадовго до того була перейменована, науковий керівник зазначав:

«Як не дивно, до Дзири ніхто з дослідників не помітив, як уважно читав Шевченко цей літопис, що так вплинув на уявлення поета про минуле України, беручи з Величка і освітлення постатей окремих гетьманів, і багато іншого аж до окремих образів, порявнянь і метафор. Талановите дослідження-відкриття Ярослава Дзири – справжнє нове і важливе слово в нашому шевченкознавстві» [1].

З захопленням Білецький оповідав про його роботу своєму ровесникові Ієремії Айзенштокові (1900-1980), – а ці почуття, емоції, писав Дзирі останній, взагалі не дуже були йому, Білецькому, властиві, бо він, мовляв, «був людиною скептичною». За кілька років інший фахівець, людина іншого покоління д-р Орест Зілинський написав у приватному листі:

«Пощастило Вам з цією темою неабияк. Дослідники десятки разів ходили навколо неї, не замічаючи, які можливості тут приховані. А ідейне значення її та Ваших висновків дуже велике».

Крім названих вчених, щирі стосунки з Дзирою підтримував, і то до самої своєї смерті, ще один вчений з покоління Розстріляного відродження – Микола Ткаченко (1892-1965), так само, як і Дзира, історик і шевченкознавець, а також історик Михайло Марченко (1902-1983).

Колега з інституту, що мала з ним 40-річний стаж контактів, Марія Дмитрієнко відзначала, що у Ярослава Івановича була «розвинута загострено асоціативна текстуальна пам’ять, відчуття образу», тож він помічав те, чого не бачили його попередники. До Дзири дослідники ще не виявили історичних джерел його творів, тому пояснювали їх спрощено.

Перші Дзирині публікації читали не лише фахівці-літературознавці, його твори увійшли в коло читання широкого кола тодішньої інтелігенції. Борис Антоненко-Давидович розсилав їх своїм закордонним кореспондентам. Його супровідного листа до Бориса Дмитровича опублікував Дмитро Чуб (Нитченко) [2]. 6 червня 1962 року Президент Клубу творчої молоді Лесь Танюк записав у щоденнику:

«А я з великим задоволенням прочитав у «Вітчизні» просто-таки оригінальну статтю про Шевченка – Ярослава Дзири! Здавалося б, що нового можна сказати про Шевченка? Орди «шевченкознавців» – не лишили від нього живого місця: хмари заробітчан! Але Дзира взяв тему цілком нову – «Творчість Шевченка і літопис Величка». І це не популяшка, – справді дослідження, з гарним історичним тлом, з сміливими гіпотезами» [3].

Валерій Шевчук назвав печальної памяті номенклатурників М.Шамоту [4] й І.Білодіда, що боролись проти його ідей, остерігаючися, певно, втратити щось для них дуже вагоме, тож активно воювали проти молодого вченого. Як писав 1989 року у ювілейній статті "Ярославу Дзирі – 60" Михайло Брайчевський,

«[…] відкриття Я.Дзири (на біду для нього) замість принести авторові визнання і славу, виявилося причиною поневірянь, що не закінчилися й досі… "Завалено" захист дисертації в стінах рідної Академії; лише через кілька років йому пощастило (таємно!) провести в Одесі. Підготовлену монографію не було допущено до друку» [5].

Отже, роботу як таку повністю не видано й досі. Очевидячки, в номенклатурному середовищі «пильність» і «принциповість» (у боротьбі проти націоналізму, ясна річ) була справою обов’язку совєцьких генералів від науки. Адже над ними стояли ще вищі посадовці, що мали свої персональні, себто посадові функції. Якби ті генерали не відкривали стрілянини, їх самих покарали б. А так «міра покарання» визначала м’якість і лагідність кожного з них, – згадаймо знамениту фразу з анекдоту: «А мог бы и ножом!» У даному випадку проявом гуманізму в тому середовищі могли вважати те, що Дзирину ідею про стару книжну мову як одне з джерел нової української мови акад. І.Білодід видав за свою і, таким чином, легалізував. («А мог бы и ножом!»).

1968 року Ярослав Іванович все-таки захистив кандидатську дисертацію «Літопис Самійла Величка і творчість Т.Шевченка» в Одеському університеті ім. Мечникова. Тоді проголосили, що встановити знайомство Кобзаря з козацьким літописцем за окремими творами, окремими сюжетами було справжнім науковим відкриттям. Вчений став відповідальним секретарем інститутської редколегії академічної серії "Історіографічні дослідження в Українській РСР» (вип. 1-6). Підготував до друку, прокоментував і видав «Літопис Самовидця» (К.: Наукова думка, 1971). Високо оцінив ту його роботу Ярослав Дашкевич:

«Я.Дзирі довелося опрацювати власні правила передачі складного тексту, в якому зустрічається чимало знаків, відсутніх у сучасному правописі. З цим важливим і важким завданням упорядник дав собі раду блискуче. Застосована ним система передачі не викликає заперечень з огляду потреб історичного джерелознавства» [6].

Книжку радо купували шістдесятники, зокрема В.Стус [7]. Разом із інститутським колегою, кол. Головним командиром УПА в ранзі полковника В.Куком з січня 1972 року Дзира почав готувати до друку літопис Гр.Граб’янки.

Книжний, але далеко не кабінетний учений, Дзира завжди відчував себе відкритим до життя – такого, яким воно було. В пізніші роки, публічно – на зборах, присвячених Іванові Світличному (липень 1995 р.), чи деінде – згадував добрим словом, як спілкувався в ті роки з викладачами Київського університету філософом Костем Ткаченком, викладачем педагогіки Іваном Бровком та журналістом Матвієм Шестопалом. Через першого, наприклад, Дзира запустив у самвидав рукопис Брайчевського, що потрапив таким шляхом до Бориса Антоненка-Давидовича, Бориса Харчука, Матвія Шестопала, Микити Шумила. Це були надійні люди. Вони не боялись говорити що думали відкритим текстом, а мислили вони про долю України.

Валерій Шевчук розмірковував:

«Коли ми нині говоримо про так званих шістдесятників – найбільш творченосне післявоєнне покоління, маємо на увазі здебільшого поетів, часом і прозаїків, забуваючи, що це явище було комплексне, адже цілком можна говорити й про шістдесятників – критиків, композиторів, театральних діячів, художників, навіть учених: істориків, літературознавців, лікарів, технічну інтелігенцію… Я хочу сказати кілька слів про одну із найяскравіших появ цього покоління саме в науковому світі, історика та літературознавця Ярослава Дзиру, людину нелегкої біографії, гнаного в сумні часи застою, але котрий зумів зберегти своє чисте людське реноме і власну гідність, як учений» [8].

Приятелюючи в Інститутах історії та літератури з Ол.Компан, Ол.Апанович, М.Брайчевським і З.Франко, він поширював машинописні передруки «Інтернаціоналізму чи русифікації» Івана Дзюби, оригінал якого довгий час зберігався у його паперах [9], а також «Возз’єднання чи приєднання» Брайчевського. Кагебісти перехопили на кордоні «Репортаж із заповідника імені Берії» Валентина Мороза, який передрукували й намагались передати на Захід Яр.Дзира й З.Франко. Якщо Компан і Апанович стояли на дисидентських ревізіоністських позиціях, Дзира й Франко сповідували передусім національні ідеали. Були близькі Дзирі й Франко їхні друзі-«західняки» – студенти й аспіранти з Польщі, Румунії й Чехословаччини, які перебували в ті роки у Києві, іноземці, як їх називали, серед них Юрій Бача, Стефан Козак, Михайло Лесів, Михайло Мольнар. Близькі за походженням, духом, освітою, добре обізнані з забороненою в СРСР літературою, вони щиро підтримували одне другого. У «конторі» за ними всіма пильно стежили, трактуючи за націоналістів.

Марія Дмитрієнко, що спостерігала внутрішнє життя Інституту історії зсередини, писала:

«Свої національні погляди Дзира намагався ставити і розв’язувати як то робили Шевченко, Франко, Міхновський, галицька інтелігенція, члени ОУН. Інколи О.Компан і О.Апанович дорікали на його адресу, що він «обмежена людина» і не цікавиться космополітичною літературою, за то він не ображався на них, і це була правда.

Дзира відкидав вчення класиків марксизму-ленінізму, як і російських революціонерів-демократів так, як їх інтерпретувала радянська історіографія, наукові працівники Інституту історії, тобто з позицій російської шовіністичної ідеології. Про це може свідчити той факт, що Я.Дзира жодного разу не посилався і не цитував їх у своїх працях, хоч, у свій час, витратив дуже багато дорогоцінного часу на їхнє примусове конспектування у вузах. Не користувався Дзира і офіційною фразеологією» [10].

1970 року було вбито Аллу Горську. 1972-го прокотилася друга (після 1965) хвиля арештів і репресій. Як відзначили сучасні автори, «хибна ідейна позиція (помилково тут не проставлено лапок. – С.Б.) позбавляла можливості плідної наукової праці» Ф.Шевченка, М.Сиваченка, О.Компан, М.Марченка, І.Шовкопляса, О.Апанович, Я.Прилипка, В.Зінича, Я.Дзиру, З.Франко, М.Коцюбинську, О.Ставицького, М.Роженка, В.Лісового, Є.Пронюка «та багатьох інших» [11].

1972 року Ярослава Дзиру та Василя Кука було звільнено з роботи у відділі української історіографії «за пропаганду буржуазно-націоналістичних ідей і дружні взаємини з репресованими дисидентами» (офіційно – за скороченням штатів першого, другого за несанкціонований вибір теми). Це була широка антиукраїнська акція. Видання джерел з історії України, в першу чергу літописів було зупинене.

Того самого 1972 року у «Науковій думці» з’явився друком 5-й випуск збірника «Історіографічні дослідження в Українській РСР» (рецензент М.М.Гамрецький). В анотації зазначалося:

«Збірник охоплює широке коло історіографічних проблем історії України від найдавніших часів до наших днів. Порушуються питання, зв’язані з вивченням прогресивної дожовтневої історіографічної спадщини (історичні погляди Б.Хмельницького, відомих істориків П.Симоновського, М.Драгоманова та ін.)».

Але у самому виданні читач знайшов з обіцяного лише статтю В.Сарбея, що стосувалась Михайла Драгоманова. Інші статті вилучили.

Розвідку Дзири про Межигірський козацький літопис було знято з п’ятого випуску «Історіографічні дослідження в Українській РСР» [12]. За вцілілими гранками цю розвідку автор надрукував щойно 1999 року у збірнику на пошану проф. Т.Мацьківа.

У шостому випуску Дзириної статті про історіографію літопису Граб’янки теж не виявилось, та і в такому вигляді за вказівкою тодішнього партійного керівництва УРСР наклад шостого випуска був майже повністю знищений. На сторінках «УІЖ», як свідчать О.І.Гуржій та Л.І.Капітан (?),

«було розгромлено опозиційну течію шестидесятників, представники якої мали безпосереднє відношення до публікацій на сторінках часопису […]» [13].

Протягом 15 років Ярославові Дзирі було заборонено друкуватися, поклики на його праці теж не могли з’являтитись [14]. Між 1972 і 1987 надруковано лише низку статей у «Шевченківському словнику» (вид. УРЕ, 1976-1977), – там працював тоді дуже неординарний номенклатурник Анатолій Кудрицький. Протягом 11 років Дзира заробляв на випадкових роботах, включаючи фізичні. У 1983-90 працював учителем англійської мови у київській 51-й вечірній школі на Подолі. Лише 1995 постановою бюро Президії НАН України, інакше кажучи, рішенням Б.Патона від 26 грудня 1994 Ярослав Іванович був поновлений на роботі в Інституті історії України на посаді старшого наукового співробітника. Таким чином, поза інститутом, поза офіційною наукою він перебував від 1972 року по 1995-й.

Вчений не «перебудовувався», як його численні колеги, а сам готував незалежність. В останній період діяльності він робив те саме, що й раніше – опублікував низку грунтовних розвідок про українське літописання XVII ст., студії із спеціальних історичних дисциплін. Часом це були старі тексти, зарубані в начальницьких кабінетах, часом – щось зовсім нове, те, на що сподвигло його саме біжуче життя.

На його слово чекали довго, і воно прозвучало. На міжнародній шевченківській академічній конференції 1989 року його заплановану доповідь «Шевченко та Історія русів» було знято з програми. Коли на прохання Ярослава Івановича головуючий академік Л.М.Новиченко оголосив його виступ, несподівано для присутніх він виголосив повідомлення «Геній і платні коментатори його творчості». Невдовзі стаття прозвучала по радіо й вийшла друком (Сучасність. 1989. № 5. С. 104-108). Багато літературознавчих королів відчули себе трохи роздягненими. Ніби для вузьких спеціалістів з лінгвістики була написана, але насущні й широкі проблеми соціального життя зачепила розвідка Дзири «Історія прадідівської літери "Ї" (Укр. історик. Ч. 104-107. 1990. С. 71-77).

Як щирий шістдесятник-нонконформіст, вперше на нью-йоркській конференції, присвяченій 125-річчю від дня народження М.Грушевського (1991), а тоді й при інших нагодах Дзира скритикував політичну позицію професора Гарвардського університету Джорджа Грабовича, сформульовану у книжці останнього «Шевченко як міфотворець» (Cambridge, 1982). Інспірував появу статті Марка Антоновича «Гарвардська невдала концепція шевченкознавства» у своєму збірнику (Т. 2). Як український патріот, Дзира завжди стояв на державницьких позиціях Шевченка.

На добре продуманих оригінальних археографічних засадах вчений підготував до друку козацький реєстр 1649 року, який ніколи не зміг видати. Він побачив, що відтворення писаного (природно, етимологічним способом) тексту старих українських документів консервує саму русифікацію української мови, тому ввів до аналізу елемент фонетичний. Як щирий шістдесятник, Дзира раз-у-раз повертався до останніх рядків антології Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження» (травень 1959), де дослівно було сказано так:

«Лякливі злочинці-страхопуди побачили, що у «Великому Льоху» після 25 років лежать не мощі, а живий молодий міцніючий вітаїстичний дух відродження» [15].

Введення живого голосу, українського мовлення неспростовно показало, що йдеться про живу українську вимову. А мікроаналіз записів у Реєстрі привів дослідника до великих наукових узагальнень. Його нове відкриття втілилось у яскравий текст «Іван Виговський як реформатор українського правопису та основоположник національної діалектології» (Конотопська битва 1659 року: Зб. наук. праць. К., 1996. С. 43-77). Характерне твердження В.Голобуцького, що на його пам’яті Дзира «найбільш серйозний з сучасних знавців козаччини» [16].

Роки незалежності стали порою другого цвітіння великого вченого. Він поставив питання, розв’язати яке зможе тільки великий колектив дослідників, і то лише протягом не менш, як кількох років роботи. Ідеться про його відому працю «Козацький правопис поета: Чи маємо академічне видання творів Т.Шевченка» (Mappa mundi: Зб. наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. Львів; К.; Нью-Йорк, 1996. С. 616-634).

Яр.Дзира видав книжку «Автопортрет нації» (К.: Бібліотека українця, 1997; 2-ге вид. – 1998), де на матеріалах історичних джерел періоду Київської Русі, козацьких реєстрів 1581 і 1649 рр., в яких зафіксовано імена, прізвища й прізвиська наших далеких предків, та географічні назви, розкрив, так би мовити, національний паспорт українців, довівши, що на своїх етнічних землях вони споконвіку були автохтонною нацією, державотворчою спільнотою з притаманним їй прагненням щоразу за сприятливих умов відроджувати свою державність. Повернувшись до давньої історіографічної полеміки, він висунув нові аргументи відносно того, що авторами «Історії русів» були Григорій та його син Василь Політики.

Найважливіші, на його думку, твори свого життя Дзира звів докупи у ще не виданій книжці «Біля джерел Кобзаревого слова». Я розпочав набирати рукопис, але за організованим браком організаційних можливостей у т.зв. Центрі культурологічних студій не закінчив цієї праці й досі. Дзира розкрив нові невідомі джерела Шевченкової творчості там, де їх ніхто ніколи не бачив – у його найранішніх творах («Реве та стогне Дніпр широкий» // В сімї вольній, новій. Вип. 5. К., 1989. С. 345-385).

Тим часом він досліджував зв’язки Гоголя з Україною. Систематично навідуючи Центральну наукову бібліотеку, незалежно від того, далеко від нього вона розташовувалась чи переїхала близенько, і безперервно читаючи, він натрапив в академічному Гоголевому багатотомнику «Размышления Мазепы», на які доти не звертали уваги і які він радо спопуляризував. Потім у кількох виданнях передрукував статтю «Заповіт Гоголя: «Проголосити незалежність» України». Вперше в історіографії він прокоментував «Історію русів» (К.: Веселка, 2001), що вийшла із словником, іменним та географічним покажчиками.

У роки незалежності шістдесятники спромоглися на інтелектуальне відлуння своїх молодечих звершень. За перші давали строки (тюрми й табори), чи звільнення з роботи. Тепер Леоніда Світлична, Михайлина Коцюбинська, Валентина Чорновіл, Василь Овсієнко й інші приступили до видання старих текстів, передусім епістолярію, і – головне – коментування. Документи страшної доби, зашифровані від небажаного стороннього ока, у їхніх виданнях повнокровно розкрилися у всьому розмаїтті їхнього змісту. Як і вони, Дзира знайшов час, щоб записати спогади про лідера шістдесятників Івана Світличного (Доброокий: Спогади про І.Світличного. К., 1998. С. 325-329), про колежанку з інституту й Клубу творчої молоді – Олену Компан, а також про істориків, з якими разом працював і яким особисто симпатизував – Федора Шевченка й Івана Гуржія. Займаючи високі посади, саме вони у ранні роки його роботи в інституті підтримували Дзиру у його ініціативах. Вони разом розпочали й серію пам’яток «Джерела з історії України»

Чимало Дзириних робіт досі лишилось у рукопису. Вчений підготував до друку текст студентської праці Миколи Зерова, присвяченої літопису Григорія Граб’янки. Ця марудна праця, яку Дзира завдав собі сам, не втратила актуальності, бо у недавньому виданні «Зеров М. Українське письменство / Упор. Мик. Сулима» (К.: Основи, 2003) зеровську студію представлено лише… опублікованими цитатами.

В Америці й Канаді, уже зовсім відірвавшися від офіційного вченого середовища, київський вчений оглядав перейдений шлях. Познайомився з представниками старої школи українських шевченкознавців – професором Ярославом Рудницьким, президентом Української Вільної Академії Наук Марком Антоновичем, Богданом Стебельським. У портфелі «Українського історика» в рукопису лишилися спогади Дзири про культ М.Грушевського в середовищі української інтелігенції років підсовєцького застою. Досконало володіючи англійською, він самостійно й легко пересувався тоді цими країнами. Казав, що у спогадах у нього все сказано відверто, названі імена й прізвища. Зрештою, писати інакше він і не вмів. Копії мемуарів не лишилось, отже, як тепер кажуть, це ексклюзивне джерело до Грушевськіани повоєнної доби. Ні Шевченко, ні Компан, ані Гуржій звернутись до цієї теми не встигли. Він встиг.

Віддаючи належне тим, хто йшов попереду, і замолоду, і наприкінці життя писав статті про своїх учителів і попередників – Осипа Бодянського, Володимира Перетца, Олександра Білецького, Миколу Гудзія. Переклав з російської статті Володимира Антоновича про українських гетьманів.

Протягом всього життя Ярослав Дзира охоче займався просвітницькою роботою. За допомогою друзів-«іноземців» надрукував низку статей у варшавських виданнях УСКТ «Наше слово», «Наша культура» й «Український календар», які в Україні читали тисячі спраглих до українознавчої інформації людей. З приводу повісті Тойн де Фріса «Кенау» надрукував у «Всесвіті» статтю «Свобода в кожному з нас». У свою чергу, на еміграції його статті передруковувались у тамтешніх виданнях «Україна і світ» (Гановер), «Українська книга» (Філадельфія), «Життя і слово» (Торонто).

Радо друкувався в енциклопедіях та довідкових виданнях, почавши з ледве чи передбаченої статті про Адріана Кащенка в «УРЕ» (Т. 6. 1961). Його цікаві статті про Мартина та Йоахима Бєльських, Й.Гільденштедта, С.Гмеліна, Северина Гощинського та інших прикрасили нудний і сірий (не лише за кольором оправи) чотиритомник «Радянська енциклопедія історії України» (1969-72).

Уже в останні роки його статті про Володимира й Дмитра Антоновичів, Самійла Величка, Михайла Возняка, Миколу Гоголя, Григорія Кониського, Вячеслава Липинського, Михайла Остроградського та ін. увійшли до призначених для читання олігархів (хай читають!) «інформаційно-іміджевого» альманаху «Золота книга української еліти» (К.: Єврімідж, 2001) та меморіальному альманаху «Видатні діячі України минулих століть: Золоті імена України» (К.: Єврімідж, 2001). Переклав з чеської «Годину тиші» Ів. Кліми (К.: Дніпро, 1965) та із словацької роман Г.Зелінової «Чардаш диявола» (К., 1971).

1988 року він став членом Координаційної ради з питань розвитку національного кіномистецтва, 1990 – членом Спілки письменників України, членом редколегій видань «Український історик» (ред. Л.Винар; з 1990), «Розбудова держави" (з 1994), "Історіографічні дослідження в Україні» (вип. 7-10), "Спеціальні історичні дисципліни" та ін. З 1992 р. він – заступник голови Київського осередку Українського історичного товариства (М.Брайчевського). Був членом науково-методичної ради Товариства політв’язнів і репресованих. Одержав Почесний диплом Американського біографічного інституту (1999). Його біографію занесено до довідника «Життя славетних» та видання «Who’s Who» (США).

Коли надійшла пора підсумків, до 70-річчя вченого вийшла двохтомова «Збірка наукових праць» на його пошану в серії «Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики» (Число 8-9. Част.1-2. К., 2002), куди подали свої студії Марко Антонович, Михайло Брайчевський, Михайло Гуць, Ярослав Дашкевич, Стефан Козак, Василь Кук, Валерій Шевчук, п’ять лауреатів Шевченківської та Державної премій України, 19 докторів і професорів, 24 кандидати наук та дослідники-початківці, у яких ще все попереду. Це видання ініціювала М.Ф.Дмитрієнко, яка надрукувала тут сім статей і якій воно за великим рахунком, як-то кажуть, зарахується [17]. Тут вміщено список Дзириних праць, в якому 300 записів. До речі, у ювілейному інститутському виданні 2006 року значиться більше число – понад 330.

«За власним бажанням» він перестав ходити до інституту з 1 січня 2006 року. Держава оцінила його діяльність пенсією у 1431 гривню та орденом «За заслуги» 3 ступеня (2005). Характерно, що в «Енциклопедії історії України» (Т. 2. К., 2004) про Дзиру «забули». Члени редколегії, мабуть, мали свої наукові критерії, рамки, куди видатний вчений не входив.

Останні роки Ярослав Іванович хворів. Помер він 21 серпня 2009 року від ішемічної хвороби серця. Із причин суто процесуального характеру його поховали 24-го, в день незалежності – на Північному кладовищі біля с. Літок під Броварами (46 дільниця, 13 ряд, місце 20). Аспіранти, що вивчатимуть його потужну наукову спадщину, знатимуть, де покласти йому квіти. Віриться, що дослідження його спадщини не забаряться, стільки в ній нереалізованого, стільки вказано шляхів і ще стільки роботи [18]. З’ясування внутрішньої структури його наукової спадщини і зв’язків окремих її фрагментів – справа далекого майбутнього. Скільки томів складе її видання, ми теж іще не знаємо.

Його спадщина монолітна й цільна, а список публікацій від початку й до кінця – одна пряма лінія, без жодного зигзагу. На відміну від суєтних колег, що переймались т. зв. актуальною тематикою, починаючи зі своїх найперших публікацій, він виявився суголосний і нашому сьогоденню, і нашому завтра. У столиці України його тероризували за українство все його життя. Але Ярослав Дзира мислив і писав, щойно виникала для того хоч найменша можливість. Ще зовсім молодий, він студіював «Ключ розуміння царства небесного» Йоаникія Галятовського, і це залишилось із ним назавжди. Все життя він прожив чесно і ніколи, як тепер кажуть, не прогинався. Як не позаздрити по-доброму такій людині?

Примітки

1. Літературна Україна. 1962. 10 серпня. С. 2.

2. Молодь України. 1989. 8 січня. № 6. С. 3.

3. Танюк Лесь. Твори. В 60-ти томах. VI том: Щоденники 1962 р. К.: Альтерпрес, 2006. С. 406.

4. У листі від 12 травня 1974 І.Світличний, порівнюючи його виступи проти української культури з публікаціями Б.Чалого, констатував: «Мій колишній шеф робить це куди кваліфікованіше» (Світличний Іван. Голос доби. Кн. 1. К.: Сфера, 2001. С. 121). А 19 лютого 1978 називав його Базаровим (Там само. С. 488).

5. Літературна Україна. 1991. 20 червня. № 25. С. 3.

6. Вітчизна. 1971. № 10. С. 206-207.

7. Стус Василь. Твори. У 4 тт. Т. 6. Кн. 2. Львів: Просвіта, 1997. С. 73, 103.

8. Молодь України. 1989. 8 січня. № 6. С. 3.

9. Русначенко Анатолій. Національно-визвольний рух в Україні: Середина 1950-х – початок 1990-х років. К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1998. С. 168.

10. Дмитрієнко Марія. Портрет історика. С. 23.

11. Данилюк Юрій, Бажан Олег Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80-ті рр. ХХ ст.). К.: Рідний край, 2000. С. 57.

12. Дмитрієнко Марія. Портрет історика очима його колег // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Число 8-9. Част.1. К., 2002. С. 19; Пінчук Ю.А., Ясь О.В., Гончар О.Т. Відділ української історіографії // Інститут історії України НАН України, 1936-2006. К., 2006. С. 152, 154.

13. Інститут історії України НАН України, 1936-2006. К., 2006. С. 224.

14. Дмитрієнко Марія. Портрет історика. С. 19.

15. Лавріненко Юрій. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933. [Paris:] Instytut literacki, 1959. С. 967.

16. Голобуцький Володимир. Запорізьке козацтво. К.: Вища школа, 1994. С. 137.

17. Вона була також відповідальним редактором четвертого числа, присвяченого пам’яті О.С.Компан (К., 2000).

18. Література про Яр.Дзири за 1961-2002 рр. охоплює 162 записи (Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Число 8-9. Част. 2. К., 2002. С. 441-453). Додатки див.: Світличний Ів. Голос доби. Кн. 1: Листи з "Парнасу". К., 2001; Овсієнко Василь. Свідчить Олена Апанович // Матеріали 10-х Липневих академічних читань. Вип. 1. К., 2002. С. 49; Білокінь С. Дзира Я.І. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. Вип. 2. Част. 1. К.; Львів, 2003. С. 98-100: іл.; Інститут історії України НАН України, 1936-2006. К., 2006. Пок.; Ярослав Дзира: [Некролог] // Літ. Україна. 2009. 10 вересня. № 29 (5317). С. 2.

Опубліковано: Miscellanea: Ярослав Іванович Дзира (12.05.1931 – 21.08.2009): [Некролог] // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 13/14. К.: Укр. письменник, 2009. С. 824-832. Підп.: Білокінь Сергій, Дмитрієнко Марія (= Укр. археогр. збірник. Том. 16/17).

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2017 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 321

Модифіковано : 16.05.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.