Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / Спогади Данила Щербаківського про Г. Нарбута

Спогади Данила Щербаківського
про Г. Нарбута

Сергій Білокінь

Представникові молодого покоління, до якого не дійшла безпосередня, жива традиція, ім’я Данила Михайловича Щербаківського скаже не так і багато. Соціальне життя українських 1920-х років склалось так, що у його спадщині ми не знаходимо, зрештою, якихось капітальних фоліантів, ба взагалі окремих видань, крім написаних у співавторстві з Федором Ернстом, та окремих відбиток. Загальна кількість його наукових праць начебто попросту ординарна, як у будь-кого з українознавців ХХ ст. Невелика й література про нього. Впливова частина тодішнього соціуму його виразно не підтримувала, і вже з цього наші спостережливі наступники побачать, що він не мав змоги реалізувати й розгорнути свій науковий потенціал. Майбутнім дослідникам засиґналізує про особливість його становища в суспільстві сама його трагічна доля. Його резонансна загибель (1927) провістила терор тридцятих, але й згодом, за кілька десятиріч, – за тих самих, хіба що в чомусь модифікованих, большевиків – можна було говорити про кого завгодно, тільки не про нього. Не те, що його ім’я було якось напряму заборонене. Але воно було, пригадую, виразно небажане, і це видно з загальної бібліографії.

1985 року скрізь по СРСР, тільки ще не в Україні, настала перестройка. У Києві з владними структурами, може, й хотілося б, але було ні з ким говорити. Отож характеризує свою епоху непримітний документ, підготовлений для друку у Москві. Це ще не була в мене історіографічна розвідка про Щербаківського чи якийсь причинок для неї. Прорвати завісу мовчання пощастило скромному київському музейникові Вадимові Сидоренку, так що перші публікації теж було вже зроблено. Тепер ішлося про соціальний статус імені.

«Вопрос чести

Когда в беседах со старейшими украинскими искусствоведами заходила речь о Даниле Михайловиче Щербаковском, нельзя было не заметить, как внезапно менялась интонация голоса собеседников. Не понукаемые никакими наводящими расспросами, они охотно давали ученому высочайшие, пронзительно искренние характеристики. Его человеческий и научный образ и самое его имя были окружены редкой, единодушной любовью. Вне сомнения, Д.М.Щербаковский после революции многие годы был на Украине высшим авторитетом в области изучения народного искусства да и вообще искусства эпохи феодализма.

Срок его жизни был короток. Он родился в 1877 году, а умер в 1927-м. Однако в украинской культуре эта жизнь составила эпоху.

Служебная деятельность Щербаковского протекала неровно. Вынужденный отбыть воинскую службу в царской армии, он записался вольноопределяющимся, – через несколько дней выяснилось, что его предполагали оставить при киевском университете для подготовки к профессорской деятельности. Ему пришлось поэтому сначала стать военным, а затем учителем в провинциальном городке. Но с 1902 года Щербаковский стал отправляться в экскурсии по украинским селам (до трех экскурсий за сезон) для сбора экспонатов, а в 1910 году был приглашен на должность заведующего этнографическим и историко-бытовым отделами киевского городского музея [1]. В этой, казалось бы, невидной роли он трудился до последнего дня жизни. Но сколько им сделано! За эти годы Щербаковский собрал в украинских глубинках тридцать тысяч экспонатов. Пускай оценят это число музейщики. Одних ковров было собрано им более семисот. По существу он заложил материальную базу для знаний о народном искусстве Украины. Без собранных им коллекций о художественной жизни украинского народа можно было говорить только по отрывочным, случайным данным. Поскольку расширить экспозиционную площадь было невозможно, вместе с директором музея Н.Ф.Беляшевским он старался раскрыть музейные сокровища в тематических выставках.

Д.М.Щербаковский первый классифицировал собранный им материал по признакам техники, хронологической эволюции, территориальной принадлежности и пр. Можно себе представить, каким огромным фактическим материалом он оперировал. Его познания были тем уникальнее, что в годы войны это собрание понесло огромные утраты. Соратник Щербаковского историк искусства Ф.Л.Эрнст писал: «То, что им опубликовано, – мелочь по сравнению с тем, что он знал и мог дать. Казалось, что все это – только введение, предварительные этюды к будущим капитальным монографиям, к грандиозному синтезу – истории украинского искусства. Он был единственным возможным автором такого труда».

Это не преувеличение некролога. Мы понимаем теперь, что мнение Эрнста педантично точно.

Сказанное не уменьшает, а только подчеркивает важность написанного им и изданного. Щербаковскому принадлежат исчерпывающие ту или иную тему труды, посвященные украинскому ковру, народным картинкам, ювелирному делу, старинному украинскому портрету, истории Киева. Как отмечал журнал «Среди коллекционеров» (1923, № 3-4, с. 42), «бесспорно всероссийский интерес имеет статья об украинских деревянных церквах». До жестокости требовательный к себе, он взвешивал в них каждое слово. Ф.Эрнст писал, что его труды «остались классическим образцом как по своему содержанию, так и по методу».

Сотрудники киевского музея и теперь могут показать каморку, в которой обитал этот человек. Он не знал никакой личной жизни помимо жертвенного труда музейщика. В годы гражданской войны он собирал на склонах приднепровских парков лебеду и варил из нее суп, а в гавани грузил дрова, чтоб немного заработать. Когда изнашивалась обувь, он менял левый ботинок на правый и так ходил дальше [2].

Д.М.Щербаковский был избран академиком Украинской государственной Академии искусств. Он был также одним из организаторов Всеукраинского археологического комитета, Этнографического общества, инициатором многих научных предприятий. Он руководил подготовкой аспирантов-искусствоведов. Много потрудился в области охраны памятников, посвятив этой проблеме последнюю в своей жизни – страстную и яркую – статью.

Из-за внутримузейных интриг нескольких дельцов Щербаковскому стало угрожать увольнение. В одном из его предсмертных писем можно прочесть: «Оставить Музей не имею сил, жить без Музея не могу». Он сам ушел из жизни.

Данило Михайлович был похоронен в нескольких метрах от Большой Лаврской колокольни. Есть фото, указывающее местонахождение могилы с максимальной точностью.

Сейчас над его останками нет не только что памятника, но и могильного холмика. Вопрос о возобновлении могилы этого подвижника поднимался в Киеве неоднократно. К сожалению, бездушность чиновников, от которых это зависит, до сих пор мешает осуществлению этого. Установить памятник на могиле Д.М.Щербаковского – вопрос чести искусствоведческой науки и музейного дела на Украине.

7.10.1985.

С.И.Белоконь, кандидат филологических наук».

Офіційні мистецтвознавці чи історики, що перебували в системі, продовжували мовчати.

У паперах зберігся супровідний лист, адресований громадськи активній, як виявилось у зв’язку з «дискусією» довкола мисткині Ганни Собачко [3], московській дослідниці – Некрасовій. Такі непрямі ходи у ті роки практикували, бо не було інших. Отже:

«7 октября 1985 года. Киев.

Глубокоуважаемая Мария Александровна!

Последний алкоголик получает после смерти памятник на могиле. Установить памятник на могиле выдающегося искусствоведа и музейщика Д.М.Щербаковского просто необходимо, – без этого искусствоведение будет фальшиво. К сожалению, чем дальше, тем все более неловко чиновникам обращаться к этому вопросу. Он их раздражает. Они предпочитают замолчать и сам факт, и самого Щербаковского, потому что вошедшее в давность бездушие вопиет. Пожалуйста, помогите напечатать прилагаемое письмо в «Советской культуре». И.А.Жданко была лично знакома со Щербаковским. Она может сказать Вам свое личное мнение.

Очень рад, что познакомился с Вами. Всего Вам доброго!

С искренним уважением [С.Белоконь.]

Як бачу, в моєму житті Данило Щербаківський займає якесь цілком осібне місце. Розпочавши цю – нинішню – публікацію, я переглянув бібліографічний список своїх праць, і тут виявилося, що раз-по-раз я повертався до образу Данила Михайловича протягом багатьох років. Спершу написав (1983) про ученицю Щербаківського Євгенію Юріївну Спаську, з якою листувався і один раз навіть зустрівся. 1985 року ввів статтю про нього до нормативної УРЕ, де вона не передбачалась. 1987 року писав про Щербаківського, з’ясовуючи відношення Нарбута до народного мистецтва. Опублікував (1990) спогади Спаської про нього. 1996 року знову написав про його школу, конкретно про Наталю Коцюбинську та Є.Спаську. Прокоментував (1997) спогади Василя Кричевського про Нарбута, де теж про нього йшла мова. Нову довідкову статтю надрукував у двох виданнях «Довідника» видавництва «Генеза» (1999 і 2001). Про його загибель йдеться у монографії про музей Потоцького (2002) [4].

Якщо врахувати особливості епохи [5], це можна зарахувати до щасливих випадків, успіхів. Бо за ними – спогади про те, що конкретно надрукувати не пощастило. Наприклад, до півстоліття до дня смерти Нарбута автор запропонував журналові «Жовтень» надрукувати «Невідомі матеріали про Нарбута». Кінець передмови, що містить бібліографічний огляд повоєнної нарбутіани, був тут такий:

«Отже, у плані введення до наукового обігу ще не надрукованих матеріалів про Нарбута подаємо спогад його сестри Агнеси Іванівни Нарбут-Федорової і некролог Данила Щербаківського.

Як відомо зі спогадів близьких до родини Нарбутів людей, найбільш приязні стосунки з-поміж усіх братів і сестер були в Георгія й Агнеси Нарбутів. Подібність їх між собою була така разюча, що «коли одного разу художник Замирайло, заїхавши до Нарбута, застав там лише сестру його Агнесу…, він був певний, що це передягнений Жорж і все упевняв її кинути свої штуки», – згадує О.Карпеко [6]. Брат і сестра листувались, фактично ніколи не гублячи контакту. З огляду на все те, спогади А.Нарбут-Федорової набувають значення одного з найбільш достовірних джерел, причому особливо це стосується першого періоду Нарбута.

Документальних свідчень про близькість Нарбута до Данила Щербаківського взагалі небагато, – в основному це ще не опубліковані спогади Василя Кричевського. Маємо в них повідомлення про Нарбутове відвідування автора, коли той 1918 року мешкав у музеї в Д.М., й про їхні розмови стосовно народного мистецтва. Кричевський докладно й конкретно розповідає про значення цих фахових пояснень для Нарбута, який перед тим, кохаючись у тонкій техніці творів, так би мовити, панського мистецтва, «просто не помічав» народної кераміки, дереворізьби та ін., а з часом на ці витвори почав багато взоруватися в своїй постійній роботі графіка. У Щербаківського в музеї зберігав Нарбут під час денікінського владарювання в Києві знаменитий «Діаріуш» [7]. Проте, й цих скупих відомостей досить для зрозуміння того, що серед київських приятелів і знайомих Нарбута Щербаківський займав досить поважне місце. Записки ці дослідникові дуже інтересні, бо дуже важливо, що Щербаківський наголошує, а про що не пише, що стверджує та ін. Це саме, до речі, стосується й спогаду А.Нарбут-Федорової.

Рукопис некролога Данила Щербаківського – чистовик із виправленнями (6 арк.) та чернетки (10 аркушів) – зберігаються в Науковому архіві Інституту археології АН УРСР, ф. 9 Щербаківського, № 218. На титульному ненумерованому аркуші напис: «До друку. Ф.Ернст». Архівне датування рукопису – 1920 рік. Цю замітку Щербаківського, до речі, згадує в своїй статті «Ревний колекціонер і невтомний дослідник» Вадим Сидоренко («Народна творчість та етнографія», 1968, № 5, стор. 67-71)».

Відзначити Нарбутові річницю 1970 року у Львові не пощастило. Подібним чином, у щорічнику «Наука і культура» надруковано лише один матеріал із добірки присвячених загибелі Щербаківського, хіба що з додатком останньої статті вченого «Культурні цінності в небезпеці» (с. 286-294). Рукописи неопублікованих текстів документують обставини своєї доби, коли можливості самих студій наштовхувались на всілякі перепони – раз на психологічні, іншим разом на цілком фізичні. Мені прикро було занурюватись в архів Інститут археології, коли я довідався, що готуючись до процесу «СВУ» й шукаючи там якихось арґументів для себе, чекісти перебрали папери бідолашного Данила Михайловича своїми руками буквально по папірцю. Нарешті, у праці про Потоцького є таке місце: «Велику теку з матеріалами про Данила Щербаківського і його загибель я тримав торік (2000) у руках в одному з українських сховищ Нью-Йорка [архіві УВАН, але не зміг оглянути]» [8]. У мене його забрали буквально з рук, – і хто? – старенька еміґрантка! Це теж характеризує епоху.

Текст Д.Щербаківського було створено 1920 року, за кілька років до появи класичної праці, яку створив їхній побратим Федір Ернст. За півстоліття Нарбутів некролог, що його написав Данило Михайлович, було підготовлено до друку. Зазначу, що публікатор зробив це у найнеприйнятніший для тодішніх видавців спосіб – з відтворенням усіх правописних особливостей. Але й тоді він не вийшов. Саме того року загинула Алла Горська. Нарешті він приходить до читача:

«Пам[']яти Нарбута

Єсть рани, які довго болять і ятряться. Єсть люди, з утратою яких довго не хоче помиритись ні думка, ні серце.

Це так недавно було: соняшний весняний день… жалібний похід, укрита килимами труна… пара за парою ідуть з вінками в руках сумні постаті учениць Академії… похоронні співи… великий, але тихий приголомшений подією натовп людей і… пекучий біль в серці. – Українська Академія Мистецтв ховала свого ректора Георгія Івановича Нарбута.

Це так болюче – умер один з найкращих художників нашої доби в розквіті сил і таланта на 35 році життя.

[Ось] головні етапи цього недовгого життя:

Дитячі роки у батька на хуторі в Чернигівщині, потім навчання в гімназії в глибоко-провінційному Глухові, далі Петербург, Університет, художня праця; на короткий час Мюнхен, потім знову Петербург і – блескучий розквіт таланта, який за десяток років праці виносить Г.Ів-ча /арк. 2/ на перше місце серед російських графіків. Безупинні замовлення кращих видавництв, цікаве петербурзське життє в культурнім оточенню серед кращих художніх сил і… нудьга серед північних туманів по теплому сонцю рідного Півдня. Г.І. серед напруженної праці на ріжні замовлення користується кожною можливістью попрацювати над рідними сюжетами: то іллюструє «Малороссійскій [9] Гербовникъ», то росписує українську залю на Єлизаветинській виставці в Академії Мистецтв, або мріє про іллюстрованнє «Тараса Бульби».

Але вибухла революція. Падають тяжкі кайдани царського режиму, Г.І. кидає чужий холодний Петербург і переїздить в 1917 році на Україну, куди в той час злітались кращі українські сили закладати підвалини нового вільного життя.

Тут, у Київі Г.І. одразу увійшов цілком у саму гущу мистецького життя: праця в Академії Мистецтв спочатку тільки профессором, потім і ректором; головуваннє в Відділі плястичних мистецтв, в Коміссії по улаштуванню Музею ім. Б.І. і В.Н.Ханенко; співучасть в Софійському Комітеті. В Академії, що до мистецького / арк. 3/ напряму, Г.І. належав до лівого крила профессорів (в центрі правого стояв тогді покійний О.Мурашко) [10].

З’єднавши в своїй особі першорядний художній талант з адміністративним хистом і надзвичайно простою і веселою удачою, Г.І. скоро привабив до себе сімпатії не тільки студентів Академії, але і взагалі художніх кол Київа. Його пріватне помешканнє на Георгієвському переулку зробилось осередком, куди сходилось і де гуртувалось найбільш живе, молоде й талановите, що було тогді на київськім художнім обрії. Вмісті з милим, завжди привітним В.Л.Модзалєвським, повним життєвої енергії, метким і остроумним П.І.Зайцевим Г.І. був ядром цього гуртка, в якому уміли серед кипучої безупинної праці над любимою справою весело сміятись, заносячи в «Диариуш» [11] пригоди [«]українського Кузьми Пруткова» – Грабуздова [–] і з простим безпосереднім відношеннєм до життя брати від нього його радощі. Именно у Нарбута була найбільш помітна ця дитяче-проста глибока любов до життя, ця «радость битія»[,] може[,] не досить тонка і вдумчива, але /арк. 4/ підкупаюча своєю безпосередністью і відсутністью душевних рефлексів.

Глибоко-українська і до тогож – демократична стихія, яку даремно хтів приспати в Георгії Івановичу чопорний Петербург, повним цвітом розцвіла на вольній волі нових життєвих умов. Завдяки безглуздому пригніченню старим режимом усіх галузів життя на Україні, тут ще не був ізжитим національний романтизм, і іменно він являється характерним для першої доби революції на Україні, коли сюди переїхав Нарбут. Цю романтичну любовь до українського минулого було ясно помітно і у Г.Ів-ча: нею віяло і від усієї лагідної постаті Г.Ів-ча в українськім жупані, підперезанім слуцьким поясом[,] і від його творів, як[,] напр[иклад], прекрасний [«]Еней[«], як проекти форми одежи для урядовців [12], оздоби книжок і т.[а] и.[нше.] В творах цієї доби цілком стало виступає чисто національна основа так характерних для його творчости рис – мягкої усмішки природженного юмориста і романтичної любови до сюжетів з «минулого» /арк. 5/.

У Г.Ів-ча була феноменальна працездатність, він робив надзвичайно багато і робив весело, сміючись, серед нам[ор]у й розмов. Бувало… на Георгієвському переулку… вечором в великій витальні напівтемно. На стінах неясні сілуети старих портретів, мягко виступають світлі лінії (?) меблі корельської берези на тлі синіх обоїв. В.Л.Модзалєвський (покійний [–] він жив у Г.І.), зтомившись після наукової праці, награє на піаніно улюблену арію веденецького гостя з «Садко», О.Соловій (теж зараз уже покійний) наспівує «щедрий вечір», другі про щось балакають; стоїть гомін. Двери в сосідню їдальню розчинені і там[,] стоячи і низько зігнувшись над великим столом[,] Г.І. кінчає обгортку для чергового видання. Біля нього на підлозі – дітвора, Данько й Маринка возяться з цяцьками. Ні крик дітей, ні спів, ні музика йому не перешкоджають, він тільки бадьоро й весело перекидається словами то з дітьми, то з гостями.

Але йшов час, важчали економічні умови життя. Приходилось шукати роботи, тяжко /арк. 5 зв./ працювати, але й тяжка праця не помогала, тільки підточувала здоровьє Г.Ів-ча. Почались злидні. Забезцінок пішли на базар речі, любими книги… картини… Потім тиф, повторний тиф…. одна за одною тяжкі хороби остаточно зломили здоровьє Г.І., і 23 травня 1920 року життє його обірвалось.

Зів’яла навіки найкраща квітка на полі українського мистецтва.

Дан. Щербаківський»

Стаття про нереалізований нарбутівський збірник з матеріалів Другої науково-практичної конференції (17 квітня 2003 року) [13] увійшла до ширшої праці про нереалізовані українознавчі праці [14]. Ім’я Данила Щербаківського згадується тут не раз. Роблю вибірку звідти з додатками.

Після смерти Федора Вовка природнича секція Українського наукового товариства в Києві підготувала до друку й за редакцією Олександра Алеші та Левка Чикаленка друкувала збірник його пам’яті. В інформації газети «Слово» та видавничій хроніці «Книгаря» зазначалося в перегляді змісту:

Д.Щербаківський – «Сторінка українських народніх вірувань про холєру».

У вересні-жовтні 1919 року було надруковано п’ять аркушів [15], але книжка у світ не вийшла.

Д.Щербаківський узяв активну участь у підготовці нарбутівського збірника. Перше повідомлення про підготовку книжки належить Ф.Ернстові. 1923 року він писав: «Видавництво «Друкарь» заходилося було видавати ще за життя Г.Нарбута спеціяльну монографію, але події стали цьому на перешкоді» [16]. Ініціатори видання переорієнтувались на Книгоспілку. Угода вироблялась між Книгоспілкою (в особі члена правління Б.Я.Ліфшиця) та редакційною комісією (Вайсблат, Щербаківський, Середа та Ернст). Передбачалося, що це буде збірник на 17-18 друкованих аркушів поштового розміру, рахуючи по 8 сторінок аркуш, українською мовою. Увесь текстовий матеріал комісія мала подати не пізніше 1 серпня 1923 року. Крім того, до її обов’язків належало зібрати чи вказати увесь ілюстративний матеріал, а також провести літературну й художню редакцію. Комісія мала одержати 25 безкоштовних примірників для розподілу між редакторами й авторами, а також по 10 безкоштовних відбиток кожної статті [17].

У Книгоспілці справа не рушила чомусь з місця, і за якийсь час ініціатива перейшла до ДВУ. Книжку Державне видавництво почало готувати на весну 1925 року – разом і як експонат для Флорентійської виставки [18]. 28 жовтня 1924 року Щербаківського офіційно було запрошено взяти участь у виданні. Спершу видання називали збірником пам’яті Нарбута, і воно могло бути невелике. З киянами ДВУ доручило вести переговори Маневичу [19]. «Редвидав» містився на вулиці Карла Маркса (Миколаївській, тепер архітектора Городецького), 2, третій поверх. Щербаківського було запрошено на засідання з приводу видання 26 листопада 1924 року о 12 годині дня. В оповістці, – певно, вже після відповідних переговорів і змін, – ідеться вже про видання монографії [20]. Нарешті, у паперах Щербаківського збереглось запрошення на ще одну нараду. Вона мала відбутись 19 січня 1925 року об 11 годині ранку [21].

Серед нотаток Щербаківського знаходимо записи щодо його розвідки:

«5) Шляхетство спочатку,

6) демократизм київського періоду, […]

8) національна романтика барокової доби, оддав дань тому історизму […]» [22].

Але тексту самої розвідки вчений не залишив. 6 червня 1927 року він пішов із життя. На засіданні редколегії 25 вересня 1927 року було ухвалено до друку покажчик літератури, що підготував Ярослав Стешенко. Тоді ж таки йому було доручено спільно з Антоном Середою зв’язатися з І.Кревецьким у справі ориґіналів, що зберігались за кордоном у Львові, з Павлом Зайцевим та Василем Кричевським щодо спогадів та із Стефаном Таранушенком щодо статті. Останній пункт пояснюється тим, що Данило Щербаківський загинув, і його тему було доручено опрацювати його талановитому послідовникові С.Таранушенкові. Останній не підвів. Його розвідка «Мотиви старого українського мистецтва в творах Нарбута» датується 15 січня 1928 року [23]. Її примірник зберігся серед паперів Ф.Ернста. Це остаточний передрук українською мовою з Ернстовою правкою. На звороті останнього аркуша: «67 500 др. зн.».

Оскільки в цій студії уже йшлося про загибель Щербаківського, слід сказати про це докладніше. Тема його похорону зплітається з іншим сюжетом, пов’язаним з Музеєм України Павла Потоцького, що існував свого часу на території Києво-Печерської Лаври. Царський генерал Потоцький подарував свою збірку Україні, перевіз до Києва 1927 року і тут загинув 1938 року в Лук’янівській тюрмі [24].

Павло Платонович прибув до Києва у страшний момент, коли київські музейники, всі українознавці пережили трагедію. Ця подія мала складну структуру.

У день приїзду родини Потоцьких, 3 червня 1927 року в Києві помер фольклорист і хоровий дириґент, композитор і педагог Порфирій Демуцький. У додатку до свого листа від 3 лютого 1968 року дружина Ф.Ернста Тамара Львівна надіслала мені надзвичайно цінні спогади. Вона розповіла тут, що на похороні були присутні і Ернст, і Данило Щербаківський. Як випливає з тексту, можливо, був і Петро Петрович Курінний, директор Всеукраїнського музейного містечка. Чи прийшов Потоцький, невідомо.

Але на другий день сталась нова біда. 6 червня 1927 року з розпуки відібрав собі життя Данило Щербаківський. Потоцький знав його особисто. Данила Михайловича зацькували ті, за ким стояла державна влада. У бентежному, різкому некролозі Президент України Михайло Грушевський підкреслив, як це страшно, коли

«не лишилось далі инших форм протесту, як тільки ті, що практикуються в примітивних умовах життя: самогубством доказати завдану кривду! […] дійсно неможливі обставини, в яких знаходився сей шановний, цінний, можна сміливо сказати – блискучий науковий діяч […] довели його до самогубства як останньої форми протесту […]» [25].

Прийомний син Василя Кричевського [26], мистецтвознавець Вадим Павловський [27] згадував:

«Похорон відбувся 11 червня. Покійного проводжав кількатисячний натовп – друзі, рідні, учні, всі співробітники Академії Наук, яка на той день була закрита, представництва від громадських організацій і установ, від урядових установ і від влади» [28].

Обкладена гілками ясмину труна стояла у трапезній. На похороні був присутній Грушевський. Мабуть, йому належав вінок з написом «Замученому другові» [29]. Самовидець похорону, виїхавши на еміґрацію, дозволив собі пригадати:

«На его (Щербаковского. – С.Б.) похоронах присутствовал весь ученый мир Киева и было произнесено множество весьма смелых речей против советской власти» [30].

За кілька днів, 27 червня представник харківської Укрнауки в Києві, отож, словами С.Єфремова, «фактичний президент Академії» [31] Л.М.Левитський доповідав у ГПУ:

«Під час похорону проф. Щербаківського я чув промову т.Макаренка, в якій, між иншим, він, звертаючись до труни покійного, зазначив: «Кати [32] тебе замучили». На жаль, промову свою Макаренко виголошував дуже тихо, а я стояв позаду його, тому більш що-небудь почути мені не пощастило» [33].

Далі в спогадах Вадима Павловського читаємо:

«Археолог Петро Курінний, товариш і приятель Данила Щербаківського, під час своєї промови кинув у могилу, за стародавнім звичаєм, монети, щоб датувати цей похорон для майбутніх віків – для майбутніх археологів…» [34].

Українське громадянство виступило з організованим протестом. Удова великого історика Вол.Антоновича археолог Катерина Мельник-Антонович, академік О.Корчак-Чепурківський, діалектолог Вс.Ганцов, що пройшов невдовзі у справі СВУ, майбутній президент УГВР К.Осьмак, публіцист Г.Коваленко-Коломацький, Грушевський та багато інших (разом 79 вчених-українознавців) підписали яскраву антисовєцьку декларацію у формі листа до редактора київської газети «Пролетарська правда». Микола Скрипник назвав його «політичним наступом» певних громадян і рішуче засудив [35]. У газеті лист, природно, не з’явився [36].

Діяч еміґраційного СВУ, чоловік Нат.Павлушкової, В.Лобуцький писав:

«В надзвичайно гострій формі, від імені українських науковців, була поставлена перед харківським урядом вимога засудити дії ГПУ й дати можливість Академії наук організувати гідне поховання небіжчика. Уряд СССР і саме ГПУ, в ті порівнюючо ліберальні часи, розгубилося, й щоб заспокоїти українську громадськість, уряд навіть взяв похорони на свій кошт» [37].

Як слушно зауважив Іван Варфоломійович Дубинець, «большевицька влада ніколи, нікому і нічого не прощала» [38]. 22 травня 1934 року уповноважений Київського облвідділу ГПУ Сафір запитав підслідного Миколу Макаренка:

«Вопрос: – Как об[ъ]ясняете Вы заключительную часть Вашей речи на могиле, где Вы заявили, что: «Палачи тебя замучили. Строить культуру приходится под руководством людей с окровавленными руками»? [39]

Ответ: – Я не помню точно фразы, но допускаю, что мог сказать подобное, так как был уверен, что смерть Щербаковского явилась следствием неправильной деятельности Винницкого – человека неопытного и некультурного.

Вопрос: – Поручал ли Вам И-[нститу]т книгознавства подобного рода выступление?

Ответ: – Нет, часть моей речи была проникнута моими личными настроениями, не отражавшими поручения И-[нститу]та книгознавства.

Вопрос: – С кем Вы говорили об организации антисоветской деятельности, направленной к изменению существующего строя?

Ответ: – Ни с кем я по вопросу об антисоветской деятельности не говорил» [40].

Порфирій Демуцький знайшов собі останній притулок на Байковому кладовищі. Що ж до Щербаківського, то його поховали біля великої Лаврської дзвіниці, а Павло Платонович оселився від келій соборних старців з другого боку, – він не міг не прийти на похорон ніяк [41].

Більше того. Існують спогади покійної музейниці Надії Володимирівни Геппенер [42], де в розділах про Музейне містечко й Історичний музей кілька сторінок присвячено безпосередньо Потоцькому. Якщо читати ці місця уважно, можна зробити несподіване спостереження. Виявляється, живучи неподалік, Павло Платонович часто приходив на могилу свого замордованого товариша й там сидів. Про що він розмірковував? Можливо, він відчував, що спокійно вмерти не дадуть і йому? Ось ця розповідь:

«Он (Потоцкий. – С.Б.) сам разбирал и приводил в порядок свои материалы, но пользоваться ими можно было только по особым разрешениям свыше. Работа над материалами коллекции была недоступна. Поэтому никто из сотрудников Музейного городка и Исторического музея с Потоцким не работал и не использовал его огромной эрудиции. Мешал также страх быть причисленным к друзьям генерала. «Как бы чего не вышло». (Сейчас, в 1978 году, когда я переписываю свои старые заметки, это звучит смешно, а сорок лет тому назад это действительно было страшно). Музейные работники ограничивались болтовней с умным стариком, часто сидевшим во дворе, при входе в центральный корпус Музгородка, где в прошлом находились покои митрополита» [43].

Отут можна зупинитись. При вході до митрополичих покоїв – це ж те саме, що на могилі загиблого Данила Михайловича. Закінчу тільки перервану думку мемуаристки:

«Некоторые сотрудники понимали, как много они теряют, отказываясь от сотрудничества с Потоцким, а более молодые были еще очень мало подготовлены для того, чтобы уметь использовать его знания» [44].

Скільки ми переговорили з Надією Володимирівною про Щербаківського і ті часи! Якби привернути було її увагу до цього місця, вона сама його б розшифрувала. Їй, видно, не спало на думку або вона не захотіла написати всього. Щастя, що вона писала дуже чесно – отак, як запам“ятала, хоч тепер її покалічений світогляд справляє часом просто моторошне враження.

А тепер знову зазирнем у спогади Ол.Семененка:

«В 1943 році в піднімецькому Києві, як я був там недовго, пішов до Лаври. Успенська велика церква лежала в руїнах. З того подвір’я, де ми сиділи часом з Потоцьким, і Потоцький частував дітей з коробочки маленькими цукерками драже, було видно кістяк престольної церковної стіни. Недалеко могила Столипіна, що хотів створити індивідуальне, міцне селянство і стримати революцію […]» [45].

Кістяк престольної церковної стіни, а одночасно й могилу Столипіна добре видно знов же таки з того самого місця, – з-над могили Данила Михайловича.


Надгробок Д.М.Щербаківського

Надгробок Д.М.Щербаківського
біля великої дзвіниці Києво-Печерської лаври.
Фото М.І.Жарких 7.11.2008 р.


1. По суті, цей музей (згодом Всеукраїнський історичний ім. Т.Шевченка) мав характер Національного. Згодом з нього виділилися Національний музей історії України, Національний художній музей України, Музей українського народного декоративного мистецтва й Державний музей історії Києва.

2. Розповідь Наталі Павлівни Кричевської, дружини Федора Григоровича.

3. Див.: Білокінь С. Витоки творчості Ганни Собачко // Народна творчість та етнографія. 1984. № 5 (189). С. 56-62.

Зацікавлена особа інспірувала реакцію четвертої влади, в СРСР дуже тоді впливової: Мартиненко А. Коли версія сумнівна // Культура і життя. 1985. 18 серпня. № 33 (2789). С. 7;

Шаповал Є. З досвіду поколінь // Там само. 23 червня. № 25 (2781). С. 4;

Шостак Іван. Нічого спільного із супрематистами // Там само. 2 червня. № 22 (2778). С. 7.

4. Мистецтвознавча діяльність Є.Ю.Спаської // Народна творчість та етнографія. 1983. № 6 (184). С. 64-67;

Щербаківський Д.М. // УРЕ, вид. 2. Том 12. К., 1985. С. 459;

Георгій Нарбут і українське народне мистецтво // Наука і культура. Вип. 21. К., 1987. С. 432-439:15 іл.;

Спаська Євгенія. Спогади про мого найсуворішого вчителя Данила Щербаківського / Публ. С. Білоконя // Наука і культура: Україна: Щорічник. Вип. 24. К., 1990. С. 272-286: 4 іл.;

Н.Коцюбинська та Є.Спаська про свого вчителя – Д.Щербаківського // Треті Гончарівські читання, Київ, 26-28 січня 1996 р.: Регрес і регенерація в народному мистецтві. Меценатство в Україні. Музей Івана Гончара в 1995 році: Програма-запрошення. Тези і резюме доповідей. К.: Музей Івана Гончара, 1996. С. 11;

Мистецтвознавець Наталя Коцюбинська // Треті Гончарівські читання. С. 10;

Кричевський Василь. Нарбут в Українській Академії мистецтв // Образотворче мистецтво. 1997. Ч. 1. С. 54-57; Ч. 2. С. 17-19, іл.;

Щербаківський Д.М. // Довідник з історії України. Том 3. К., 1999. С. 644-645;

Щербаківський Д.М. // Довідник з історії України. Вид. 2. К.: Генеза, 2001. С. 1103;

Музей України; Збірка П.Потоцького: Його історія і загибель // Україна: Наука і культура. Вип. 31. К., [2002]. С. 229-322;

"Музей України; Збірка П.Потоцького": Доба, середовище, загибель (К., 2002. 251 с.).

5. Див.: Білокінь С. Початок кар’єри й історія моєї збірки // Сучасність. Ч. 2 (526). С. 81-114.

6. Див.: Білокінь С. Зізнання С.Глеваського про грабування української культурної спадщини за більшовиків // Пам"ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 92-109.

7. Див.: Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // пам’ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 30-57.

8. Білокінь С. "Музей України; Збірка П.Потоцького". К., 2002. С. 113.

9. В оригіналі «Украинскій».

10. Подаю примітку з публікації 1970 року: Формулювання дещо нечітке. Федір Ернст визначає розстановку спрямувань точніше:

«Він (Нарбут. – С.Б.) став на лівім фронті професури, разом з Бойчуком; Мурашко та Федір Кричевський – на правім» (Федір Ернст. Георгій Нарбут. Життя й творчість. В кн.: Георгій Нарбут. Посмертна виставка творів. [К.,] Державне Видавництво України, 1926, стор. 62).

11. Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // пам’ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 30-57: іл.

12. Орієнтуючись на міркування Нарбутової удови Віри Павлівни, я писав у примітці: Цю роботу Нарбута автор характеризує нечітко, її історія дещо складніша. Ці строї Нарбутові замовив для себе й своїх урядовців «гетьман» Скоропадський, що сам ледве чи знав українську мову й репрезентував на терені України цілком чужі їй інтереси. Відверто саботуючи це замовлення, Нарбут створив ескізи, повні залюблености в музейний етнографізм, такої ортодоксальної провінційної хутірної архаїки, що їдкішого чогось важко було уявити. Таким чином, «романтична любов до українського минулого» в цих роботах не адекватна такій Нарбутовій любові.

13. Білокінь С. Нарбутівський збірник // Збереження історико-культурних надбань Глухівщини: Матеріали Другої науково-практичної конференції (17 квітня 2003 р.). Глухів, 2003. С. 76-85.

14. Білокінь С. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 554-602.

15. Слово. 1919. 18 жовтня. № 28. С. 2. Шп. 1; Книгарь. 1919. Вересень-жовтень. № 25-26. Стовп. 1787.

16. Ернст Федір. Біжуча художня література про Г.І.Нарбута // Бібліологичні вісти. К., 1923. Ч. 4. С. 3. Одночасно готувався присвячений Нарбутові збірник у Держвидаві РСФСР (Там само.Ч. 3. Листопад. Стовп. 36). Жодне з цих видань у світ не вийшло.

17. ІМФЕ. 13-5. Од.зб. 421. Арк. 5 – зв. Проект угоди написано рукою Ф.Ернста. Він звернувся до свого старшого товариша Д.Щербаківського з проханням перекласти угоду на українську й, коли треба, щось до неї додати.

18. Бібліологічні вісті. 1925. № 1-2 (8-9). С. 181.

19. Науковий архів Інституту археології. Ф. 9. № 61. Ісаак А. Маневич завідував Всеукраїнським антикварним відділом Харківського госторга. Дослідник єврейської старовини. Член Асоціації сходознавства. Секція наукових робітників кваліфікувала його наукову роботу як 0. 31 січня 1927 Віце-Президент УАН акад. С.Єфремов занотував у щоденнику, що «партія присвоїла собі право посилати неуків (Маневич, напр.[иклад], тому вчений, що сфотографував 30 синагог!) в учені […]» (Єфремов С. Щоденники. С. 460). Приїздив до Києва у зв’язку з вилученням музейних коштовностей для продажу на експорт. У щоденнику Ф.Ернста від 26 травня 1928 року занотовано: «У Держторгу – приїзд комісії з Ленінґрада (експерти та з Харкова Маневич). Огляд придбаних Держторгом річей в їх помешканні та в ломбарді» (ІМФЕ. Ф. 13-1. Од.зб. 7. Арк. 72 зв. – 73). Див.: Акинша Конст. Печальная история «Адама и Евы» // Огонек. 1988. № 51. С. 32-33; Нестуля Олексій. Біля витоків державної системи охорони пам’яток. Ч. 1. С. 186-187; Пам"ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 104.

20. Науковий архів Інституту археології. Ф. 9. № 61.

21. Там само.

22. Там само.

23. ІМФЕ. Ф. 13-4. Од. зб. 247.

24. Докладніше див.: Білокінь С. "Музей України; Збірка П.Потоцького": Доба, середовище, загибель. К., 2002. 251 с.

25. Грушевський Михайло Сергійович. Акад. Данило Щербаківський // Україна. 1927. Кн. 3 (22). С. 212.

26. Василь Григорович Кричевський був одружений із сестрою Щербаківського Євгенією Михайлівною (1881-1964). Починаючи з 1939 вона допомагала йому в роботі над монографією про українське народне мистецтво (Павловський В. В.Г.Кричевський. Нью-Йорк, 1974. С. 77).

27. Павловський Вадим Методійович (1907 – 10 лютого 1986, Нью-Йорк) – мистецтвознавець. До війни працював у судово-медичній експертизі, фотографував її співробітників. У мене збереглося 57 його листів до кол. колежанки, помічниці І.Моргілевського Катерини Олексіївни Данкевич (1975-81). Автор монографії "Василь Григорович Кричевський: Життя і творчість" (Нью-Йорк: УВАН, 1974), статей про Українську державну Академію мистецтв (Нові дні. Ч. 95. 1957. Грудень. С. 22-27: 4 іл.; Нотатки з мистецтва. Ч. 7. 1968. Травень. С. 45-56), Д.Щербаківського (Знищена й забута могила // Нові дні. Ч. 77. Торонто, 1956. Червень. С. 16) та ін. Архів в УВАН (Boshyk Yury. A Guide to the Archival and Manuscript Collection of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., New York City: A Detailed Inventory. Edmonton, 1988. P. 91; Ясь Ол. Павловський В.М. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. Вип. 2, ч. 2. К., 2004. С. 260-261).

28. Павловський Вадим. Знищена й забута могила // Нові дні. Ч. 77. Торонто, 1956. Червень. С. 16.

29. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 56788 ФП / кор. 1373. Том 2. Арк. 3 зв. З листа Петра Кубашка П.Ніпипенкові.

30. Жук Борис Касьянович (13 травня 1878, Київ – 22 листопада 1960, Франкфурт-на-Майні). Советские археологические музеи и их руководители // Вестник Института по изучению СССР. [Том] 1 (18). 1956. Январь-март. С. 87. Див.: Посев. 1960. 4 декабря. № 49 (760).

31. Єфремов С. Щоденники, 1923-1929. К.: Рада, 1997. С. 761.

32. В ориґіналі: Палачи.

33. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61278 ФП / кор. 1604. Арк. 5.

34. Павловський В. Знищена й забута могила. С. 16. Пор.: Гошкевич В.И. Погребения, датированные джучидскими монетами // Вісник Одеської комісії краєзнавства при ВУАН. О., 1930. Ч. 4-5. Секція археологічна. С. 104-111.

35. Скрипник Микола Олексійович (1872-1933). Про події в історичнім музеї ім. Шевченка в Київі // Прол. правда. 1927. 21 серпня. № 189 (1802). С. 5

36. З численними помилками текст його опубліковано: Репресоване краєзнавство. К.: Рідний край, 1991. С. 412-414. Велику теку з матеріалами про Данила Щербаківського і його загибель я тримав (2000) у руках в архіві УВАН у Нью-Йорку, але не зміг оглянути.

37. Лобуцький Володимир Карлович (1908-1973). Українські націонал-комуністи. [Вид. 2]. Нью-Йорк та ін., 1983. Підп.: Володимир Наддніпрянець. С. 80.

38. Дубинець Іван Варфоломійович (1903-1954). Горить Медвин: Іст.-мемуарний нарис. Нью-Йорк: Добрус, 1952 (перевид.: Медвин в огні історії. К.: Просвіта, 2000. С. 7-31). С. 24. Див.: Українська Революційно-демократична партія, УРДП-УДРП: Зб. матеріалів і документів / Упор. Ол.Коновал. Чикаґо; К.: Фундація ім. І.Багряного, 1997. С. 528-529; Багряний Іван. Листування, 1946-1963 / Упор. Ол.Коновал. Т. 1-2. К.: Смолоскип, 2002.

39. Правдоподібно, доноса до ГПУ написав не один Левитський.

40. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61278 ФП / кор. 1604. Арк. 16 зв. – 17.

41. Невдовзі могилу зрівняли з землею, але вона не загубилася завдяки скляному негативові фото, що зберігся у фондах Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Згодом його було опубліковано: Наука і культура: Україна: Щорічник. Вип. 24. К., 1990. С. 281. Тримаючи світлину в руках, я знайшов місце, де стояв фотограф. Розташування дерев допомогло визначити місце поховання з точністю до півметра, – усе збіглося.

42. Геппенер (за чоловіком Лінка) Надія Володимирівна (25 серпня 1896, Кронштадт – 18 травня 1981, Київ) – музейний працівник, археолог. Дочка лікаря. Рідна сестра Миколи Володимировича Геппенера (1901-1971; див.: Дубровіна Любов Андріївна. М.В.Геппенер – український архівіст і палеограф та його архівні матеріали у фондах ЦНБ ім. В.І.Вернадського АН України // Український археографічний щорічник. Вип. 2. К., 1993. С. 32-37; Ульяновський Василь Іринархович (нар. 1958). Микола Геппенер: доля вченого та його наукова спадщина // Київська старовина. 2002. Березень-квітень. № 2 (344). С. 143-175).

Закінчила київську гімназію Ол.Дучинської (1914), яку заснувала рідна сестра її бабусі Віра Миколаївна Ващенко-Захарченко. У 1923-24 навчалась на мистецтвознавчому відділі Київського археологічного інституту. Закінчила історичний факультет Київського ІНО (1928; у свідоцтві два підписи декана Ол.Оглоблина). 14 травня 1930 (згідно одного особового листка з обліку кадрів – у грудні 1929, згідно іншого – 2 травня 1930) поступила до Музейного містечка на посаду екскурсовода, з 27 травня 1933 в.о. завідуючого музею історії Лаври, з 26 червня 1935 завідувач відділом пам’яток (церкви ХІ-ХІІ ст., печери. 15 березня 1937 “за власним бажанням» перейшла на посаду старшого наукового працівника, 15 квітня 1939 (згідно особового листка з обліку кадрів – у січні, згідно іншого – 15 травня) звільнилася, теж за власним бажанням. З 16 січня 1939 старший науковий працівник, з січня 1940 до вересня 1941 завідувач відділом “Київська Русь» і з 20 вересня до 15 грудня 1942 науковий співробітник Центрального історичного музею. З 15 квітня 1942 до 15 жовтня 1943 технічний працівник Археологічного музею (у приміщенні нинішнього Музею вчителя). З 12 листопада 1943 працювала в Історичному музеї. З 12 листопада 1943 до 1951 року працювала в Історичному музеї. У 1957-63 роках завідувала архівним відділом Інституту археології АН УРСР.

Як археолог досліджувала слов’янські пам’ятки І тисячоліття, а також давньоруські. Брала участь у багатьох археологічних експедиціях у Київській, Черкаській та Кіровоградській областях. Написала огляд архівного фонду Федора Вовка. Мешкала на Гоголівській, 34, пом. 1 (В.М.Артоболевського). У 1971-80 працювала над спогадами. Див.: Геппенер-Лінка Н.В. Спогади про Всеукраїнське музейне містечко 1929-1939 рр. // Лаврський альманах: Зб. наукових праць. Вип. 11. К., 2003. С. 142-175.

43. Рукопис спогадів у моєму архіві. Останнє речення виділив я. Те, що адміністративний корпус Музейного містечка перед війною містився не там, де тепер дирекція заповідника (біля колишньої друкарні), а біля бібліотеки Флавіана, потвердила 5 червня 2001 колишня співробітниця Історичної бібліотеки – ще з довоєнним стажем – Ніна Сергіївна Селівачова (Нікольська, нар. 1916). Бібліотекарем Лаври її було зараховано у серпні 1933. До неї там працювала Ганна Володимирівна Щербина, третя дочка відомого історика Києва.

44. Див.: Геппенер-Лінка Н.В. Спогади про Всеукраїнське музейне містечко 1929-1939 рр. // Лаврський альманах: Зб. наукових праць. Вип. 11. К., 2003. С. 142-175; Всеукраїнське музейне містечко: Спогади // Пам"ятки України. 2003. Ч. 1-2 (138-139). С. 112-145.

45. Семененко Ол. Харків, Харків… Вид. 2. Б.м.: Сучасність, 1977. С. 145.

Опубліковано : Збереження історико-культурних надбань Глухівщини: Матеріали Четвертої науково-практичної конференції (21-22 квітня 2005 р.). Глухів, 2005. С. 218 – 233.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2017 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 6593

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.