Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / Досьє шевченкознавця [М.М.Новицького]

Досьє шевченкознавця [М.М.Новицького]

Сергій Білокінь

Наука історія стоїть на тому, що історичне пізнання дається тільки через історичне джерело. Немає джерела – немає наукових знань. Наприкінці перестройки й перед путчем, що призвів до нашої незалежності, організація робіт над діловодством НКВД активно іґнорувала інтереси науки. Комуністичний апарат це питання ґрунтовно продумав і свою діяльність запрограмував, визначивши режим їхнього зберігання й використання.

Передусім все було зведено до слідчих справ реабілітованих, а розбудова міфології була продумана на перспективу. Якщо у генеральних штабах сценарії воєнних дій розробляють відповідно до того чи іншого політичного повороту, серйозні московські інститути й аналітичні групи не могли не готуватись і до гіршого, наприклад, до розвалу. Як було не передбачити, кого ліквідувати, кого висунути. Розуміється, життя вносило свої корективи, відбувалось і несподіване, коли об’єкт жадав стати суб’єктом. А в дечому самі не хотіли собі зізнатись, тому воно й не було записано.

У тодішню пору ідеологічних сенсацій буквально кожен день приносив громадянам більший чи менший шок. Старались передусім, природно, москвичі, які забезпечували формування новішого світогляду у всесоюзному масштабі: Вавілов, Бухарін, Косарєв, Берія, Сталін, Соловки, знову Берія, знову Сталін – такі теми заповнювали кожне число тодішніх газет чи журналів. Здавалось, демонтаж системи йде повним ходом. Здавалось, Кремль опанували антикомуністи, що живуть (ніби навіть не відучора, а від народження) «не по лжи».

Але в ті роки писали так багато, що в потоку інформацій несподівано проскакували й інші сиґнали, що йшли врозріз з панівними. Надовго запам’яталось, наприклад, як у листопаді 1990 року офіцер держбезпеки, черговий приймальної московського КҐБ А.Бєляков заявив на весь СРСР: «Ми допомагаємо тоді, коли це в інтересах КҐБ та держави. КҐБ не працюватиме на чиїсь дисертації» (Аргументы и факты. 1991. Март. № 12. С. 3). Як хотілось цього «месиджа» не помітить, не думати, що він про щось та свідчить!

Втім, оскільки дбайливо ставиться контора до історіографії, невдовзі стало всім очевидно. Як відкрилось усім, запроваджуючи «гласність», КҐБ заздалегідь само вибрало собі історіографів. Якщо історичне пізнання дається через джерело, воно само підібрало їм джерела. Подбало про допуски. Визначили коло, всередині якого було дозволено вовтузитись. Акуратно дозувало матеріал, а фахівці з політтехнологій визначили напругу шоку й послідовність історичних новин.

Відповідно до вказівок партійних з’їздів, передусім двадцятого, всю критику спрямовували проти однієї особи, товариша Сталіна. Уже 1956 року мюнхенські видавці хрущовської доповіді звернули увагу на те, що розвінчування Сталіна у його виконанні не виходить поза межі сталінського деспотичного ставлення до партійних кіл:

«Усі його політичні й соціальні злочини проти народу – терор, переслідування церкви, введення нового кріпосного права, колективізація й прикріплення робітників до виробництва – жодної критики у Хрущова не викликає».

Перестройка вісімдесятих відбувалася спершу в правовому полі, відповідно до законів та підзаконних актів. Якщо треба було розсекретити книжки чи документи, підписували відповідні постанови й акти. Навпаки, якщо говорити про селянську війну, що буяла в двадцятих роках на Київщині, Черкащині, Уманщині, не передбачали, відповідного рішення не підписували – ні в ґорбачовсько-єльцинські часи, ані досі. Акуратна така відбулась революція.

Драматизм атмосфери, що оточувала й оточує архівні справи одного певного типу, добре видно з тиради нерядового співробітника СБУ, тодішнього (1992) підполковника Анатолія Сахна:

«Повертаючись, – писав він, – до давно заяложеної теми про буцімто наявні в архівах Служби безпеки України мільйони таємних досьє колишнього КДБ на наших громадян, у тому числі на можновладців, завдяки чому СБ, погрожуючи розкриттям компрометуючих матеріалів, нібито керує ними, І.Недюха, як, до речі, й інші, намагається довести те, чого просто не існує в природі. Тому не битимемо себе в груди і вкотре не присягатимемося, що нема у нас ніяких таких досьє, і навіть наявні оперативні архівні матеріали, що становлять історичну цінність, ми готуємо для передачі до Державного архіву України. І робимо це залюбки, оскільки не маємо ні умов для їх зберігання, ні людей для роботи з ними» (Сахно Ан. Тінь на тин // Вечірній Київ. 1992. 14 серпня. № 157 (14521). С. 2).

Таку заяву чоловікові, розуміємо, доручили зробити.

Бо всередині дев’яностих керівництво установи, навпаки, вирішило опублікувати низку документів із саме таких справ, яких «не існує в природі». 1995 року розпочали зі справи-формуляру Олександра Довженка. Публікацію зробив тодішній кінознавець Вячеслав Попик (З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 1995. № 1/2. С. 235-280). Наступного, 1996 року Юрій Шаповал разом із генералом СБУ Володимиром Пристайком видав добірку документів з кількатомового досьє Михайла Грушевського (Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. 335 с.). Я бачив у чужих руках цей ще не обрізаний том, що складався з різноформатних документів. Вони відрізнялись від сусідніх на 2-4 міліметри, і чекістські пальці їх іще не позатирали. Із 8 томів (бл. 3000 сторінок) справи-формуляру, заведеного на Михайла Грушевського, вибрали 124 документів (фактично значно менше, бо 27 документів подано за текстами інших джерел). На цій другій справі видання досьє було вирішено припинити.

Як відомо, взагалі справи-формуляри, попри їхню, у порівнянні зі слідчими справами, багато вищу джерельну вартість, Служба безпеки України не відкриває досі. Як розуміємо, не дозволяє законодавство.

Дослідження й розмірковування показали, що насправді Сталін був вірним ленінцем. Принципових різниць між ними з точки зору марксизму-ленінізму не видно.

Інформаційну базу про населення країни почали складати ще за Леніна. Згодом зібрані відомості стали надійним дороговказом для здійснення масового терору, і на це маємо хороші докази. Уже 1921 року М.Лаціс одверто попереджав:

«Всех подозрительных, которые могут принять участие в активной борьбе, беспартийных офицеров или лиц право-эсеровского, махновского или тому подобного толка нужно держать на учете, выяснить, проверить. Это гигантская информационная работа, которая должна выступить на первый план […]» (Лацис (Судрабс) М.Я. Чрезвычайные комиссии по борьбе с контр-революцией. [М.:] Гос. изд-во, 1921. С. 20. Виділено в ориґіналі ).

Саме Ленін підняв цю справу на високий теоретичний щабель. 4 вересня 1922 року у нього в Ґорках побував Дзержинський, котрий наступного дня записав у щоденнику директиви свого шефа. Вони стосувалися висилки доволі численних представників нелояльної інтелігенції за кордон. Ленінські настанови Дзержинський розвинув і конкретизував для свого заступника Уншліхта таким чином:

«Необходимо выработать план, постоянно коррегируя его и дополняя. Надо всю интеллигенцию разбить по группам. Примерно:

1) Беллетристы, 2) Публицисты и политики, 3) Экономисты (здесь необходимы подгруппы): а) финансисты; б) топливники; в) транспортники; г) торговля; д) кооперация и т.д. 4) Техники (здесь тоже подгруппы): а) инженеры; б) агрономы; в) врачи; г) генштабисты и т.д. 5) Профессора и преподаватели и т.д. и т.д.

Сведения должны собираться всеми нашими отделами и стекаться в отдел по интеллигенции. На каждого интеллигента должно быть дело; каждая группа и подгруппа должна быть освещаема всесторонне компетентными товарищами, между которыми эти группы должны распределяться нашим отделом. Сведения должны проверяться с разных сторон, так, чтобы наше заключение было безошибочно, чего до сих пор не было из-за спешности и односторонности освещения. Надо в плане далее наметить очередность заданий и освещения групп. Надо помнить, что задачей нашего отдела должна быть не только высылка, а содействие выпрямлению линии по отношению к спецам, т.е. внесение в их ряды разложения и выдвигание тех, кто готов без оговорок поддержать Советскую власть» (Латышев А.Г. Рассекреченный Ленин. М.: МАРТ, 1996. С. 216-217).

«На каждого интеллигента должно быть дело», – ці ленінські слова можна перечитати ще раз. «На каждого интеллигента должно быть дело», – дослівно так вимагав Ленін, і я не бачу причини, щоб ленінські настанови «в цій країні» за умов всеохопного тоталітаризму не виконувались. Важко сказати, скільки таких досьє створили роботящі, старанні люди.

Під неймовірним секретом його власну справу показали Дмитрові Михайловичу Косарику, і він прочитав свою характеристику: «Болтлив, но наблюдателен» (чи, навпаки, «наблюдателен, но болтлив»). У передмові до київського видання (1995) книжки «Сталінізм в Україні» американський совєтолог і літературознавець Григорій Костюк обмовився: «Тепер, коли відкриті всі таємні архіви НКВС-КДБ» і т.д. Допитливі, але мовчазні співробітники СБУ, напевно, подумки усміхнулись на ці слова, але ніколи їх не заперечили. Якщо неправда чи помилка лишилась невиправлена, вона сприяє загальній ентропії. Це неправильно.

В автентичному діловодстві вживаються терміни «справа-формуляр», «архивно-учетное дело», «дело оперативного наблюдения» (ДОН), «дело оперативной разработки» (ДОР). Мовознавці майбутнього повідомлять, від кого пішло містке, енергійне й усім зрозуміле слово «досьє», якого не було в діловодстві. Адже всі розуміють без пояснень, що йдеться попросту про сукупність негласно зібраного компромату проти того чи іншого громадянина.

Давно встановлено, що загалом внутрішню большевицьку політику можна звести до двох головних напрямків:

1) Формування людини нового типу – будівника комунізму.

2) Усунення тієї частини населення, яка для цього з тих чи інших причин не підходила.

У ці пункти, ці два напрямки вкладається усе розмаїття історичного шляху «цієї держави», уся її внутрішня політика.

Діючи в таких протилежних напрямках, неможливо спершу не відділити одну частину людности від іншої її частини. В основі такого поділу лежала сеґреґація (лат. segregatio – відділення), за якої влада відділяла звідома позитивних від звідома неґативних, своїх від чужих, тих, що перебувають у системі, від позасистемних. Окремі елементи сеґреґації існують у кожній країні світу. Кубинці не мали права користуватись правами, приступними приїжджим іноземцям, – це назвали туристичним апартеїдом. У Китаї ускладнена система реєстрації не дає селянам селитись у містах, – це селянська сеґреґація. В СРСР політично загострена сеґреґація призводила до репресій.

17 вересня 1918 року, напряму виконуючи директиви вождя, одна із впливових на той час газет «Северная коммуна» опублікувала заяву Зінов’єва: «Мы должны увлечь за собой девяносто миллионов из ста, населяющих Советскую Россию. С остальными нельзя говорить – их надо уничтожать» (Северная коммуна. Пг., 1918. 19 сентября. № 109). Особовий склад першої групи населення, що лишалася, й другої, що передбачалась для ліквідації, визначався на підставі марксистсько-ленінської теорії боротьби класів. Автор чудових спогадів про міжвоєнний Харків адвокат Олександер Семененко справедливо твердив:

«Н.Н.Познанський, старий юрист, вихований в атмосфері законности передреволюційних судів імперії, не міг збагнути, що тепер карають не за індивідуальну вину, а за приналежність до певної категорії людей. Він не хотів зрозуміти, що його приналежність у минулому до партії народних соціялістів, його високе становище в Державній Думі, цього вже досить, щоб вилучити його зі суспільства» (Семененко Ол. Харків, Харків… Вид. 2. Б. м.: Сучасність, 1977. С. 207-208).

Та повернімось до совєцьких досьє. Якщо одна частина людності уособлює в СРСР державну владу і є її інструментом, друга частина людності стала об’єктом державних експериментів. Якщо в одній частині населення складалися справи, багатьом з-поміж другої частини це вилазило боком.

Мабуть, і майбутнім дослідникам важко буде скласти перелік ознак і вчинків, що робили «звичайних радянських людей» неблагонадійними. Страшні метаморфози тягли за собою реєстрацію людей і дальше стеження за ними, а це загрожувало ще більшими прикрощами. Описуючи події 1923 року, спостережливі сучасники зауважували, наприклад, що «все лица, бывавшие у патриарха [Тихона], немедленно попадали и под особый надзор» (Левитин Анатолий, Шавров Вадим. Очерки по истории [русской] церковной смуты. Том Ш. Kusnacht, Schweiz, 1977. С. 417).

У 10 відділі КҐБ ще після війни зберігалась цікава картотека. На її підставі 25 травня 1988 року було видано довідку: «Сообщаем, что по картотеке учета посетителей германского консульства в гор.Киеве Тарасевич В.[алентина] И.[вановна] не проходит» (Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. С. 196). Усі ми розуміли, що лазити до консульств нічого, але щоб необережних сміливців реєстрували, й не для абстрактного інтересу, не для святої науки, а для чогось зовсім іншого існувала картотека, розуміли не всі.

Для ідентифікації особи, що було необхідно для її реєстрації, підключались допитливі кадри зовнішнього спостереження. Завдання давались на письмі й вимагали письмової відповіді. Архівні справи оперативного обліку на осіб, що провадили антирадянську діяльність, заводили окремі підрозділи ҐПУ-НКВД, як, наприклад, ДТО (дорожно-транспортний відділ) ОҐПУ ЮЗЖД. Аби відкрити справу-формуляр, треба було виконати певну процедуру. Про це приймалася спеціальна постанова. 25 квітня 1935 року було заведено, наприклад, таку справу на диякона І.І.Дзюбенка, заарештованого 11 липня 1937 року: «В постановлении о заведении дела указано, что Дзюбенко, будучи активным автокефалистом, проводит среди церковников антисоветскую агитацию» (ЦДАГО України. № 61960 ФП / кор. 1637. Том 2. Арк. 269-269 а).

Оскільки справи-формуляри містили виписки із свідчень інших, уже обвинувачених осіб та різні неофіційні матеріали, поза структурою (у райпаркомі, на суді тощо) вони не могли фіґурувати й лишались усередині свого відомства суворо таємні. Для зовнішнього вжитку відповідну інформацію слідчий повинен був легалізувати, закріпивши її під час слідства. Колишній (з травня 1935 року) начальник Окремого відділу (ОО) 26 кавалерійської дивізії та Славутського РО НКВД Єфим Веніамінович Крупніков 9 грудня 1938 року яскраво схарактеризував таку ситуацію:

«Бывший директор Славуцкого (sic) лесхоза КРОШКО проходил по материалам НКВД как подозрительный по шпионажу. О нем я неоднократно поднимал вопрос в Окротделе и в Винницком УНКВД об аресте КРОШКО, мне санкция на его арест дана не была, главным образом в силу того, что он продолжительное время состоял в рядах партии. Вопрос об исключении КРОШКО из партии я не мог ставить на бюро РПК, посколько (sic) материалы на него были исключительно аґентурные, и я не имел права их расконспирировать, а с другой стороны для РПК они были бы недостаточно убедительны. Однако я вскоре все же добился его ареста, на следствии он сознался (ще б пак! – С.Б.) в своей шпионской деятельности» (ЦДАГО України. № 31137 ФП / кор. 180. Том 1. Арк. 70-71).

Справи-формуляри, досьє були тією надійною основою, на якій здійснювалися систематичні арешти. У постанові уповноваженого ІІ відділення СПО Погрібного від 23 квітня 1933 року вказувалося, що «агентурная разработка № 383 ликвидирована и реализована в следственное дело № 3199 Киевского Облотдела ГПУ» (ЦДАГО України. № 47299 ФП / кор. 823. Том 1. Арк. 199). Це зовсім добре видно й зі свідчень Крупнікова:

«В Славутском районе я также проработал два года. За это время были заведены аг.[ентурные] разработки, дела-форм.[уляры], создан и накоплен значительный оперативный учет, который позволил на протяжении только первых операций, летом 1937 года, снять около двух сот человек шпионского и контр-рев.[олюционного] элемента» (ЦДАГО України. № 31137 ФП / кор. 180. Том 2. Арк. 38).

Тематична класифікація справ-формулярів провадилась у вигляді забарвлення («Укр КР», «укр. к.р. общественность», «русская интеллигенция», «ПСР») та категорії. Такі, однотипні обліки провадились у різних відділах ҐПУ, а відомості про це збиралися в УСО (обліково-статистичному відділі). Приймаючи постанову про заведення справи-формуляра на М.Грушевського, помічник уповноваженого 1-ої групи контррозвідувального відділку Київського губвідділу ҐПУ Г.С.Еймонтов писав: «[…] взять гр.Грушевского М.С. на учет неблагонадежных, отнеся его к группе украинской контрреволюции, окраски левой, и завести на него дело-формуляр для дальнейшей разработки имеющихся о нем сведений» (Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. С. 133). Маємо відомості про реєстрацію в Окремому відділі УВО та ҐПУ: «По материалам УСО ГПУ УССР значится, что гражд.[анин] Качанюк Михаил Адамович рожд. 1889 года, уроженец Галиция состоит на формулярном учете в ОО УВО и ГПУ УССР по окраске «Укр КР», категории «актив». Д.ф. [Дело-формуляр] № 7586. П/уполном. [помощник уполномоченного] . 29/IV [19]31» (ЦДАГО України. № 61301 ФП / кор. 1606. Арк. 110). У СПО ҐПУ (Секретно-політичному відділі): «По материалам УСО значится, что гражд.[анин] Шраг Николай Ильич проходит по формулярному учету СПО ГПУ УССР по окраске «укр. к.р. общественность» Состоит на формулярном учете ЭКУ ГПУ УССР по окраске «Прочие преступления». 6/V – 31 г.» (Архів СБУ. № 59881 ФП. Том 6. Арк. 238). У КОО (Київському окружному відділі) ҐПУ УРСР. Подібну інформацію містить повідомлення заступника начальника 2 відділу НКГБ УРСР молодшого лейтенанта ГБ Буха від 6 червня 1941 року: «[…] сообщаем, что Зетель Зусман Исаакович состоял на формулярном учете в Киевском [Окружном] Отделе ГПУ, по окраске «ПСР». Этого дела-формуляр во 2 Отделе НКГБ УССР – нет. […] Зетель З.И. разрабатывается 1 Отделом 3 Управления НКГБ УССР по окраске «Эсеры» – дело-формуляр № 636» (ЦДАГО України. № 49654 ФП / кор 954. Арк. 76). У відповіді на запит УАО КГБ УССР 21 лютого 1956 року відповів: «По ОСК УАО КГБ УССР провер.[яемый Лысенко О.Н.] проходит по арх.[ивно-] уч.[етному] наб.[людательному] делу № 928 за 1945 год, по окраске – не указано. Арх.[ивное] дело в УАО КГБ УССР» (ЦДАГО України. № 36396 ФП / кор. 316. Арк. 180).

Справа-формуляр на Івана Дзюбенка 4 січня 1957 року містила кілька донесень «источников» – «Сосновського» та «Чміля» за 1934-36 роки, які сповіщали, що в розмовах з ними Дзюбенко проводив антисовєцьку аґітацію. До НКВД вони писали навіть про те, що 1935 року він кинув дружину й одружився з учасницею церковного хору, у зв’язку з чим припинив активну діяльність у церкві (ЦДАГО України. № 61960 ФП / кор. 1637. Том 2. Арк. 268-269). До справ-формулярів додавали також окремі матеріали із слідчих справ, і чекісти охоче займалися цим навіть у розпалі війни, адже це оберігало їх від фронту. Збереглася «довідка», яку 23 квітня 1945 року склав старший оперуповноважений 2 управління НКҐБ УРСР капітан ҐБ Фомін: «По следственному делу на Михновского и Колодуб составлена справка в д/ф на разрабатываемого Михновского» (ЦДАГО України. № 45211 ФП / кор. 716. Пакет).

У двадцятих роках особливий облік тривав певний строк, після чого, коли компромату на людину більше не надходило, її з обліку знімали. 10 серпня 1927 року було знято з обліку Абеля Леві: «За время пребывания его на особучете органов ГПУ как перебежчик, нарушитель границ ни в чем предосудительном замечен не был. Компрометирующих материалов на него в КООГПУ не имеется. Срок пребывания на особучете органов ГПУ истек […]» (ЦДАГО України. № 58877 ФП / кор. 1498. Том 2. Арк. 39). Закривалися справи-формуляри уже після арешту, а то й загибелі своїх героїв. Справу-формуляр на згаданого Івана Дзюбенка було здано до архіву у жовтні 1937 року у зв’язку з його арештом (ЦДАГО України. № 61960 ФП / кор. 1637. Том 2. Арк. 269-269 а). 2 жовтня 1938 року оперуповноважений 3 відділення 4 відділу 1 управління НКВД Н.А.Лебедєв прийняв постанову відносно розстріляного на той час М.І.Свідзінського (1888-1934): «Дело-формуляр дальнейшей разработкой прекратить и сдать в архив 8-го Отдела ГУГБ НКВД» (ЦДАГО України. № 44228 ФП / кор. 658. Том 10. Арк. 99). Нарешті, маємо доказ, що бездарна машина, не розуміючи наукової й загальнокультурної вартості накопичених у своїх сховищах матеріалів, справді-таки справи-формуляри нищила:

«Справка.

Согласно заключению УКГБ по Киев.[ской] области
от 29/Х – 55 г. (Дело № 2, том 74, л.д. 176)

на Матушевскую Веру Александровну уничтожено 2 дела-формуляр:

Д.ф. № 17898, заведенное в 1930 году обл.[астным] отделом ГПУ.

Д.ф. № 8413, заведенное в 1937 году Киевским УНКВД.

Содержание дел не описано в заключении. Мотив уничтожения – достижение предельного возраста объекта разраб.[отки]

Ст. следов.[атель] УКГБ Раз[умный]

25/VI – 56 г.» (ЦДАГО України. № 36396 ФП / кор. 316. Арк. 173 об.).

Віра Олександрівна Матушевська народилась 22 лютого 1874 року в Харкові (Арк. 7). Виходить, на момент винесення «заключения УКГБ» від дня народження «об’єкта розробки» минуло 81 рік.

Неважко збагнути, чому справу-формуляр В.Матушевської знищили саме в жовтні 1955 року – ні роком раніше, ані пізніше. 12 березня того самого 1955 року її посправниця Олена Терниченко звернулась до Верховної Ради СРСР з проханням «снять с меня позорное пятно судимости, на которое я не заслужила» (Там само. Арк. 100 – зв.). 13 липня обліково-архівний відділ УКҐБ при РМ УРСР по Київській області надіслав начальникові слідчого відділу підполковникові Леонову їхню групову архівно-слідчу справу «для вынесения заключения о правильности ее осуждения в соответствии с приказом Председателя КГБ при СМ СССР № 076 от 12. VП.1954 года» (Там само. Арк. 98.). Саме восени справу заходилися перевіряти. Як розповідав капітан КҐБ дисидент Орєхов, його запевняли, що всі зфабриковані справи вже давно переглянуто, лишилися тільки справжні:

«А мені якось в архіві, – каже він, – трапилася справа на трьох листочках. На першому анонімний донос, що той чоловік аґітує проти совєтської влади, другий – свідчить про якусь маленьку перевірку, а в третьому постанова про засуд до смертної кари, яку підписав сержант держбезпеки, і розчерк: вирок виконано». І це тому, пояснював Орєхов, що колись Петров вів одну справу, а Іванов – другу. Нині ж Іванов перевіряє справи Петрова, а Петров – справи Іванова» (Осока Наталя. Розповідь каґебіста-дисидента // Свобода. 1991. 2 серпня. Ч. 146. С. 2).

Ясно, що в знищенні справ співробітники відомства мали прямий інтерес, причому в приховуванні своїх давніх злочинів могли заходити ще далі. Секретар парторганізації Центрального статистичного управління Іван Балашов витримав багаторічні тортури і був живий ще 1955 року. У справі підшито довідку про розстріл. Антон Антонов-Овсієнко-молодший оповідав: «Его убили за неделю до реабилитации. Кому-то он мог помешать, живой» (Антонов-Овсеенко Антон. Портрет тирана. New York: Khronika Press, 1980. С. 256).

Можна тільки уявити, скільки при тому знищено матеріалів з історії української культури! Разом з тим, під час тієї самої перевірки тієї самої справи з’явився документ, згідно якого компрометаційні відомості і після цього лишались у справах оперативних обліків:

«В архиве КГБ УССР имеются дела оперативных учетов на Терниченко Е.И., Матушевского В.Ф. и Матушевскую В.А., заведенные в 1936-1937 годах на основании сообщений в основном одного и того же источника […]. Как видно из этих сообщений, Терниченко Е.И. посещала квартиру Матушевской В.А., где в присутствии и с участием Матушевского Василия велись разговоры антисоветского националистического характера, смысл которых в основном сводился к недовольству этих лиц карательными мероприятиями органов Советской власти. Терниченко Е.И., по сообщению того же источника, якобы, высказывала террористические намерения по отношению к быв. председателю Совнаркома УССР Любченко и быв. Наркома Внутренних Дел Балицкого, но в чем конкретно выражались эти намерения, в сообщениях не указано (л.д. 121-122, 137-140)» (ЦДАГО України. № 36396 ФП / кор. 316. Арк. 210).

 

Коли задумуєшся над реаліями тієї страшної доби, починаєш розуміти, що Микола Зеров чи Михайло Бойчук ні за яких обставин не могли вийти з тридцятих років цілі. Надходили доноси чи не надходили, це не мало значення. Ініціатива належала тут не заздрісному сусідові чи колезі – літературному критикові або безталанному побратимові-режисеру, – а самій державі. Так, доноси були, існувала навіть спеціальна система, мережа таких людей (Апостолов Анат. Как продавать ближнего: Донос как способ существования. Москва: УРАО, 2003. 295 с.). Але не вони, а сама система виявляла тут ініціативу, організувала й оплачувала цю мережу, збирала продукцію доброхотів, читала, класифікувала, отже замовляла. Доноси на Зерова чи Бойчука складались у їхніх багатотомових досьє, де фіксувався кожен їхній крок, але для арешту, а тоді для ліквідації потрібний був не донощик, а політичне рішення.

Хіба НКВД не знало про існування Леся Курбаса чи Миколи Куліша і хіба ставилося до них із симпатією? Ці люди були надто відомі, щоб заховатись, а ідеали їхні були аж надто виразні. Головне тут те, що це не були ідеали енкаведистів, і з цього треба виходити. Українські мистці, священики, інженери належали до одного світу, а чекісти – зовсім до іншого, йому не гомогенного. Це й був результат ідеологічної, політичної сеґреґації «в цій країні».

Починаючи з першої половини двадцятих років, справи-формуляри лишались однією з основних форм обліку, реєстрації антисовєцького елементу.

На шістнадцятому році незалежності публікую хороший, давно розсекречений документ, що доповнює відомості, які дали українському народові Вячеслав Попик, Юрій Шаповал та Володимир Пристайко. Цей документ містить у собі подих атмосфери, в якій він творився й де жили й діяли совєцькі чекісти.

Я думаю зараз не про старого заслуженого шевченкознавця. Михайло Михайлович Новицький (1892-1964) походив з Ніжина. Він прожив страшне життя мученика за Україну. Видатний шевченкознавець, дослідник біографії Шевченка, редаґував його твори. Помічник С.Єфремова, він брав участь у складанні шевченківського Журналу, у шевченківських збірниках, написав низку грунтовних розвідок «Шевченко в процесі 1847 р. і його папери» (Україна. 1925. Кн. 1-2), «До історії арешту Шевченка» (у збірнику «Шевченко та його доба». Том 1. 1925), численних розвідок і нотаток. Михайло Новицький перебував в ув’язненні, був постійно ущемлюваний, ніколи не міг повністю реалізуватись. На ньому паразитували, крали його матеріали. Про нього вже писали й ще писатимуть, він на це заслужив. Але пропонований документ містить певні відомості про людину, що завжди воліла діяти нищечком, у тіні, – про чекіста. І в нашому випадку це навіть цікавіше. Бо тут видно, як мислив про Україну чекіст, що мешкав у Києві.

Заздалегідь прошу вибачення за довге цитування мовою оригіналу. Але при перекладі можна втратити «аромат» цього бузувірського документу.

«Обзорная справка
по архивно-учетному делу № 39716 на Новицкого Михаила Михайловича,
1892 года рождения, бывшего научного сотрудника Украинской Академии Наук
и Киевского филиала института (sic) Шевченко,
ныне работающего научным работником Киевского музея Шевченко.

Дело начато 12 февраля 1929 года.

Из официальных и оперативных материалов настоящего дела видно, что Новицкий принадлежит к числу старой генерации украинских националистов, примыкал к кругам, близким к участникам антисоветских националистических организаций «СВР» – «Союз Возрождения России» и «СВУ» – «Спілка Визволення України», поддерживал псевдо-научные буржуазно-националистические воззрения в области истории украинской литературы и шевченковедения – в частности. В двадцатых годах помещал в журналах так называемые «богоискательские» статьи. По данным за 1929–1935 годы явствует, что Новицкий принимал активное участие в националистических группировках в городе Киеве, в которые входили лица различной политической, несоветской ориентации: Зеров [М.К.], Могилянский М.М., Дорошкевич О.Н. (sic), Навроцкий В.О. (sic), Тарасенко М.С., Кошовая А.В., Лебедь А.Д., Рублевский Л.В. и Мияковский В.К. (sic), квартиры которых часто посещал Новицкий. Члены указанных группировок стояли на старых буржуазных позициях в литературе. В своих произведениях, высказываниях явно и замаскированно протаскивали антисоветские настроения, выражали надежду о скором падении Советской власти на Украине, торжествовали при виде временных затруднений, которые испытывала экономическая жизнь СССР и т.д.

Новицкий в этот период характеризуется как пассивный работник, утративший перспективу быть в числе созидателей Советской украинской литературы в силу своего нежелания отмежеваться от чуждых Советской действительности позиций и безуспешных попыток отстоять так называемое «чистое искусство».

Помимо своего нежелания стать в строй Советских литераторов и открыто признать свои ошибки, Новицкий среди своего окружения высказывал резкие националистические взгляды, говорил о «преследовании научных украинских кадров», «уничтожение (sic) украинской науки» и «страшном падении уровня научной работы», что «скоро дождется иного времени, когда полетит с Украины Советская власть и все коммунисты», злорадствовал по поводу смерти Кирова, клеветал на Советский государственный и общественный строй, утверждая, что благополучие этого строя якобы покоится на массовом терроре, заявлял, что в годы гражданской войны Красная Армия занималась грабежами наравне с деникинцами и другими. Имеются в деле сведения о родителях Новицкого как о явных монархи[с]тах, враждебно настроенных против Советской власти. Данных о контрреволюционных связях Новицкого с Ефремовым в двадцатых годах не имеется.

За период 1936 года отмечается полный отход Новицкого от научной работы. Высказывал желание порвать с прошлым – «покаяться в националистических грехах», однако никаких практических шагов в этом направлении не сделал. В 1937 году Новицкий говорил, что он уже якобы не националист – что… «Работая в Академии до Ефремова и после и никогда политикой не занимался». – «Я раньше и теперь и в будущем и вообще никогда политикой не буду заниматься – мне это претит. Но я конечно убежден, что наш режим будущности не имеет. Он основан в значительной мере на неправде, несправедливости и насилии. В этом заложена его гибель».

л.д. 89–173

Пребывая в местах заключения в Молотовской области и проживая по отбытии срока наказания в гор. Кизыл, Новицкий продолжал высказывать свои антисоветские настроения, выражал надежду, что в результате военных событий Украина обретет свою самостоятельность, называл СССР агрессором и захватчиком, клеветал в адрес Советского строя, говоря, что в Советском союзе нет демократии и что существует якобы «диктатура одной партийной группы».

В беседах с рабочими шахты «Комсомолец» Новицкий умышленно искажал отдельные факты из истории партии, с иронией заявлял, что немцы расстреляли его внука-партизана за то, что тот «связал свою судьбу с коммунистами».

В отношении своего ареста в 1937 году Новицкий говорил, что ему удалось перехитрить следователей НКВД и никого из посторонних он в свое дело не впутал.

В высказываниях Новицкого за 1944–1955 годы характерны мотивы, перекликающиеся с его так называемым литературным творчеством двадцатых годов.

Новицкий вновь аппелирует (sic) к богу (sic). Заявляя: «Я верю в бога! Шевченко не был атеистом и ругал священников за то, что они освещают (sic) историческую несправедливость Украины, попавшей под власть России», что Шевченко поэтому якобы не любил Богдана Хмельницкого за то, что он продался русским». Последующие факты злобных антисоветских, националистического толка, проявлений близки по своему характеру с его высказываниями в тридцатых годах. Новицкий вновь пытался доказать, что Советская власть для своего укрепления практикует массовый террор и якобы не брезгует в этих целях эксплуатировать церковь. Говоря о себе, Новицкий прямо заявляет, что он является сторонником украинских националистов, желающих полной самостоятельности и независимости Украине, но Украине не советской.

Выражая свои националистические взгляды, Новицкий представлял предателя украинского народа Петлюру, как украинского героя, «погибшего от рук большевиков», рассматривал Украину «как придаток России». Ссылаясь на свои «глубокие» познания в исторических науках, Новицкий говорил, что по его мнению «коммунизм есть утопия, которая, как видно из истории, проявлялась не раз, но ничего из этого не выходило, а у нас коммунизм проводят в жизнь не считаясь ни с чем, как фанатики. И что же, прошло 25 лет, а хорошего ничего не видно:

л.д. 174-209, 210-232.

По возвращении в Киев, в 1946 году Новицкий установил связь с националистически настроенными лицами из числа научных работников, в среде которых систематически проводил резкие антисоветские разговоры, проповедует «неизбежность» военного столкновения СССР с Америкой и «поражение» Советского Союза в этой войне. Представляет Америку, как главную силу в разгроме Германии, клеветнически заявляя, что «СССР без Америки ничего не значит, если бы не ее помощь в этой войне, то Германия не была бы разбита». Возлагая надежды на возникновение новой войны, в результате которой, по его мнению, произойдет расчленение Советского Союза, Новицкий утверждает, что «только тогда можно будет работать над украинской литературой». При этом он заявлял, что несмотря на то, что «экспансия коммунизма на Западе успешно остановлена, нашим «товарищам» не терпиться (sic) раздуть мировую войну, что шансы на их («товарищей») победу весьма сомнительны».

Оставаясь убежденным украинским националистом Новицкий свои враждебные националистические тенденции пытался пропагандировать по месту своей работы в государственном музее Шевченко.

Так, в 1948 году составленная Новицким композиция явилась образцом его политической «неграмотности» и буржуазно-националистической целеустремленности. Подбирая материалы из жизни и творчества великого украинского поэта Шевченко, Новицкий не отразил в указанной композиции влияние на Шевченко со стороны Герцена, Лермонтова и Радищева, отрицал такой важный эпизод из жизни Шевченко, как влияние на него декабристов и петрашевцев.

Факт публичного высказывания Новицким националистических трактовок имел место 26 декабря 1950 рода на заседании ученого совета музея Шевченко, посвященного обсуждению путеводителя музея.

Перед обсуждением, рецензируя путеводитель, Новицкий на полях раздела, в котором идет речь об идейном влиянии великого русского демократа Белинского на формирование мировоззрений Шевченко, сделал пометку: «Свежо предание, но верится с трудом». Выступая на заседании, Новицкий клеветнически отзывался о великом русском критике Белинском, открыто отвергая идейное влияние, которое он оказывал на Шевченко – Новицкий утверждал:… «Белинский был русский демократ и всегда был врагом украинской литературы, а поэтому он ни в коей степени не мог влиять на Шевченко…» В этом же выступлении, пытаясь опорочить Советскую науку в области шевченковедения, Новицкий противопоставлял советским ученым украинских националистов-эмигрантов. Он говорил: «…Не следует забывать, что изучением Шевченко занимаемся не только мы, им занимаются и другие. Поэтому нам следует подумать, что в таком случае скажут о нас там, за границей – Зайцев и другие…»

Националистическая вылазка Новицкого была резко осуждена выступавшими после него научными работниками. Несмотря на это, в своем заключительном слове он заявил: «…Я остаюсь при своих прежних взглядах и повторяю, что Белинский враждебно относился к украинской литературе и в частности к Шевченко… ».

20 марта 1951 года на заседании кафедры истории СССР Киевского университета при обсуждении подготавливаемой к изданию работы «Т.Г.Шевченко в документах и материалах», Новицкий, стремясь протащить свои националистические суждения, доказывал «нецелесообразность» выбрасывать из документов те места, где по адресу русского народа употреблены оскорбительные выражения. В националистическом духе на этом же заседании Новицкий истолковывал идеологические разногласия между Шевченко и националистом-либералом Кулишем, доказывая, что между ними существовали «сердечные» взаимоотношения.

23 августа 1951 года Новицкий, сопровождая экскурсию в музее, допустил толкование отдельных моментов из жизни Шевченко в свете, враждебном советской идеологии. В результате этого он был отстранен от сопровождения экскурсантов, а 15 февраля 1952 года уволен по сокращению штатов.

В период 1952–1957 г.г. Новицкий характеризуется как человек апатичный, дряхлеющий, к политическим вопросам в разговорах не проявляющий никакого интереса. Все свое свободное время Новицкий проводил в архивах, обрабатывая и углубляя отдельные эпизоды из жизни Шевченко и его современников.

В деле имеются данные, что в 1934–1939 годах издававшиеся в городе Варшаве такие ярые националисты-шевченковеды как Зайцев Павел, Лотоцкий, Смаль-Стоцкий и В.Дорошенко в своих рецензиях восхваляли Новицкого как «лучшего рецензора…» (sic).

6 мая 1957 года дело оперативного учета на Новицкого передано в архив. В постановлении о передаче дела в архив указано, что «Новицкий до 1952 года высказывал отдельные националистические суждения» и что «в последующее время Новицкий, имея преклонный возраст, все свое время уделяет научным вопросам и отрицательно себя ни в чем не проявляет».

Из материалов настоящего дела также видно, что Новицкий после своего возвращения в Киев обрел поддержку себе в лице директора музея Шевченко – Дорошенко Екатерины Петровны за то, что он оказывал ей помощь в написании диссертации на снискание (sic) кандидатской степени.

Справка составлена в связи с пересмотром архивно-следственного дела № 45425 по обвинению Новицкого М.М.

Следователь следотдела УКГБ по Киевской обл. мл. лейтенант [підпис] (Жиромский)

Дело № 39716 хранится В УАО КГБ УССР в г. Киеве» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 57013 ФП / кор. 1388. Арк. 171-180).

… Вони пасли шевченкознавця протягом десятиріч – все його життя. Михайла Михайловича арештували 26 грудня 1937 року, коли йому минуло 45 років і він перебував у розквіті творчих слів і міг робити багато, дуже багато для науки. Від Бога йому було дано. Тільки ж чекіст із зловтіхою правильно відзначив, що з 1936 року «отмечается полный отход Новицкого от научной работы». Навпаки, Жиромський ані словом не обмовився, що вченого перед тим уже кілька років цькували. І це почалось у липні 1929 року, коли вони арештували віце-президента УАН Сергія Єфремова, що керував в Україні розвитком шевченкознавства.

Новицький потрапив до секретно-політичного, 4-го відділу (СПО). Чекісти довго не могли дати собі з ним раду й мусіли мінятися. Його митарили то опер Проскуряков, то опер Іващенко, то оперативник з іншого, контррозвідувального, 3-го відділу (КРО) Зільберман.

Коли Михайло Михайлович домірював свій перший рік ув’язнення, свого офіційного перебування в статусі «ворога народу», диявол почав рекрутувати в спільники інших вчених, хто ще перебував на свободі. Сказати в чекістському кабінеті добре слово про ворога народу жоден з них не міг, а чекісти потирали руки. Навіть якщо Союз розвалиться, і НКВД наче не існуватиме, це буде ніби компроматом уже проти них. Вони ніби були тоді заодно. Але я не про це. У вересні 1938 року допитали як свідка одну вчену жінку. Вона сказала й підписала те, що вони від неї хотіли, і її пустили до часу на волю. У розлогій заяві від 5 листопада 1957 року, коли Новицький просив у них реабілітації, він згадав і про неї: «По возвращении из ссылки в 1946 году я работал короткое время с ней в Доме-Музее Шевченко, а в настоящее время сижу на работе в одной комнате. Вот это все о ней. Порицать не собираюсь ее, хвалить тоже». Життя під ковпаком тривало.

З лагеря Новицького звільнили 1942 року, але фактичне заслання продовжувалось. Михайло Михайлович працював вагонником на шахті «Комсомолєц» тресту «Кизел-Уґоль». Робітників привели на лекцію «Германский разбойничий империализм». Читав Квашин, лектор Кизилського міськкому ВКП(б). Після якихось реплік неслухняного робітника виникла суперечка, і Квашин написав зав. відділом пропаганди і аґітації на нього донос. Іншого разу читали лекцію «Боевой союз СССР, Англии и США против гитлеровской Германии и ее союзников в Европе». Новицький знову щось там не змовчав, і лектор Кизилського міськкому ВКП(б) теж написав донос. Ориґінали їхніх творів відклались зрештою в Києві, в архівно-обліковій справі українського вченого.

А що київський чекіст Жиромський – молодший лейтенант після ХХ з’їзду, слідчий слідчого відділу УКГБ по Київській області? У цього було все в порядку – і жалування, і помешкання, й медичне обслуговування, й багато інших благ, які надавала влада своїм. Час від часу одержував нагороди – то медаль, а то й орден. І після ХХ з’їзду слідчий мав про все власну думку, а на роботі – багато однодумців. Не дуже письменний, він мав правописні принципи: слово «советский» скрізь писав з великої літери. назву інституту – не обов’язково. Такі, як він, хто відав цензурою, Генерального секретаря ЦК КПРС писали теж з великої літери, а Генерального секретаря ООН – тільки з малої. Не знаю тільки, чому чекісти з такою легкістю плутали ініціали в’язнів, – думаю, – щоб показати свою зверхність й глибоке до них презирство.

Виникає ще один персонаж. Окремі слова енергійно підкреслено червоним олівцем – це міг бути начальник слідчого відділу. Що ж, «полный отход Новицкого от научной работы», «желание порвать» – тут це осмислено. Тим часом помилки в ініціалах ніде не виправлено, – або начальник видатних діячів культури не знав, або теж прагнув потоптатись по їхніх кістках.

Вони вдвох і заодно яскраво виявили своє ставлення до України. Тут вони були щирі. Параметри державної ідеології можна певно вивчати саме за такими паперами. Прочитавши документ, хтось скаже, що Україна під большевиками була російською колонією. І заперечити буде важко. Представники влади однаково ставились до Шевченка й Богдана Хмельницького – відповідно до одного критерію – їхнього ставлення до Росії. Якщо історичні факти не вкладались у Прокрустове ложе, ноги або підтягали, або трохи обрубували.

Шевченко світився не «сам од себе», він розвивав свій талант лише під благотворним впливом російських письменників, особливо Віссаріона Бєлінського, а не згадувати в офіційному документі петрашевців було злочином.

На щастя, були й українці. Ще за життя Сталіна, 2 лютого 1953 року колишній в’язень Лук’янівки, великий український поет Максим Рильський на бланку депутата Верховної Ради СРСР звертався до тих, кого надто добре знав:

« Характеристика Михаила Михайловича Новицкого

«М.М.Новицкого я знаю хорошо и давно. Это – трудолюбивый и скромный человек, лучший на Украине знаток биографии и творчества Т.Г.Шевченко. Его советы относительно редактирования VII, VIII и IХ томов академического издания сочинений Шевченко, над которым работает руководимый мною Институт искусствоведения, фольклора и этнографии Академии Наук УССР совмесно с Музеем Шевченко, чрезвычайно ценны. Кроме того, тов. Новицкий работает над большим комментарием к поэтическим произведениям Шевченко.

«Ввиду сказанного М.М.Новицкому, безусловно, нужно жить в Киеве, а для этого необходимо снятие с него судимости, о каковом он и ходатайствует. Я это ходатайство горячо поддерживаю.

Депутат Верховного Совета СССР, действительный член Академии Наук УССР

М.Рыльский. 2.II – 1953».

 

Вони завели на Новицького справу 12 лютого 1929 року, коли із сорока п’яти українських діячів, кого виведуть на сцену харківського театру в процесі «СВУ», вже сиділи тільки О.Болозович та А.Залеський. І досьє Михайла Михайловича поповнювалось до кінця. Вражає фраза: «В период 1952–1957 г.г. Новицкий характеризуется как человек апатичный, дряхлеющий…» Вічний Жид стояв свідком історичних подій. Минали часи, прогуркотіла війна. Але здавалось, ця влада триватиме вічно.

Михайло Михайлович докучав їм своїми звертаннями, і 5 листопада 1957 року, напередодні своєї круглої дати (двадцять років тому в такі дні розстрілювали), Жиромський викликав вченого на допит у якості свідка. Вони вперше подивились одне другому у вічі.

Що ж, невдовзі, 12 лютого 1958 року чекіст склав висновок у справі українського шевченкознавця: «Считать, что Новицкий Михаил Михайлович был арестован и осужден в 1938 году по диспозиции ст. 54-10 УК [Уголовного кодекса] УССР обоснованно». Помічник прокурора Київської області 28 лютого прийняв свою постанову: «В удовлетворении заявления гр. Новицкому М.М. отказать, о чем ему сообщить, надзорное производство по заявлению прекратить. Дело возвратить для дальнейшего хранения в КГБ».

Не було на них Костя Гупала, щоб написати п’єсу «Тріумф прокурора Дальського».

Новицький і зійшов з цього світу не реабілітований.

Таких справ, як справа оперативного обліку на Михайла Новицького, сотні тисяч.

Ось іще один, теж давно розсекречений документ. Тут уже не одне ім’я, а двадцять одне. Розважаючись, зупинились саме на цьому числі. У списку два масони, принаймні один секретний співробітник, і над усіма ними нависала чека:

«Обзорная справка

По делу оперативного учета № 23082 на

1. Белинга Дмитрия Остаповича,

2. Беркута Леонида Николаевича,

3. Базилевича Василия Митрофановича,

4. Воскобойникова Михаила Михайловича,

5. Гилярова Алексея Никитича,

6. Гилярова Сергея Александровича,

7. Кованько Петра Леонидовича

8. Карпенко Владимира Васильевича,

9. Маслова Сергея Ивановича,

10. Назаревского Александра Андрияновича,

11. Новицкого Михаила Михайловича,

12. Паша-Озерского (sic) Николая Николаевича,

13. Перетца Владимира Николаевича,

14. Полонской-Василенко Наталию Дмитриевну,

15. Рулина Петра Ивановича,

16. Савченко Стефана Владимировича,

17. Тищенко Николая Федоровича,

18. Шмальгаузена Ивана Ивановича,

19. Яновского Виктора Теофиловича,

20. Яновского Михаила Теофиловича,

21. Эрнста Федора Людвиговича.

Справка составлена в связи с пересмотром арх.[ивно]-след.[ственного] дела № 45425 по обв.[инению] Новицкого Михаила Михайловича.

Настоящее дело заведено 15-го января 1932 года на основании следственных материалов «Ленинградского центра» «Союза возрождения России» – протоколов допроса бывших научных работников обвиняемых Тарле Евгения Викторовича и Измайлова Николая Васильевича о связях московской группы «союза возрождения России – СВР» с контрреволюционными националистическими элементами Белоруссии, Казахстана, Украины и в частности с киевским кружком сотрудников Украинской Академии Наук, руководимым Грушевским. Новицкий М.М. по показаниям Тарле и Измайлова не проходит.

В деле имеются копии протоколов допроса обвиняемого Гилярова Сергея Алексеевича за 1923 год. В своих показаниях Гиляров охарактеризовал академиков Ефремова, Макаренко и Новицкого Алексея – председателя Всеукраинского археологического комитета как ярко выраженных националистов, шовинистов. Сведений о Новицком М.М. в показаниях Гилярова не имеется.

Из оперативных материалов видно, что Новицкий М.М., являясь сотрудником Академии наук, в 1932 году, после возвращения из командировки из сел Киевщины, рассказывал своим коллегам о тяжелом экономическом положении крестьян в период посевной и выражал надежду, что страдания крестьян закончатся в результате изменений, которые якобы последуют в поражении СССР в предстоящей войне.

К делу приобщены контрольные дела оперативного учета на Базилевича Вл. М., Базилевича Вас. М., Назаревского А.А. и Рулина П.И., в которых данных об антисоветских проявлениях со стороны Новицкого М.М. не имеется.

Дело № 23082 в двух томах хранится в УАО КГБ УССР.

Следователь УКГБ по Киев. обл. [підпис] (Жиромский)» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 57013 ФП/кор. 1388. Арк. 169-170).

Справа оперативного обліку на Олександра Дорошкевича містить «відомості», нібито літературознавець

«был тесно связан с националистическим элементом в среде украинской интеллигенции и руководимый им литературно-исторический кружок входил в «СВУ», […] принимал участие в создании низовых повстанческих звеньев «СВУ» на Украине». Більше того, «Киевский отдел Института Шевченко являлся легальной базой «центра» – какого именно не указывает и что в этом Институте проводили «запільну» работу: Дорошкевич, Зеров, Филиппович, Новицкий, Тычина (sic!), Коряк, Горбань, Ричицкий, Гринько, Озерский, Яловой, Плевако, Чупринка (sic) и Гринько» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 57013 ФП/кор. 1388. Арк. 167-168).

Як бачимо, чекісти мали компромат і на Павла Тичину. На нього теж чекала камера, як на кожного українця. Пригадуєте порожній 46-й стілець на процесі «Спілки визволення України», де судили 45 українських діячів?

Коли Жиромський так самовіддано старався, начальство прийняло рішення того разу Тичину не брати. Начальство діяло іншими шляхами.

Не знаю, чи живий колишній слідчий Жиромський сьогодні. Навіть не знаю його імені. Жиромських багато. Нашому було б уже багато років.

Якщо не він, то його товариші й однодумці реґулярно від першої й до останньої сторінки читають тепер яскраву газету Світлани Шмельової «Киевский вестник». Прикрашені орденами й медалями, збираються на мітинги пенсіонерів силових відомств. А десь хтось пропонує їм єднатись із ветеранами ОУН-УПА і йти в НАТО. Чогось абсурднішого важко й уявити. Вони надто добре пам’ятають, у якій тональності розмовляли з в’язнями.

А єднати націю треба, і майбутня Верховна рада повинна створити для цього певне правове поле. Коли в певному колі щось діялось потаємно, воно добре відоме всім колегам. Усміхаючись один другому, вони легко вирішують свої більші чи менші кадрові кар’єрні питання і всілякі питання інші. Над знову обдуреним народом у його резервації нависають ті, для кого державних секретів майже немає. Інформаційна сеґреґація української політичної нації досягає критичної маси.

Думаю, не можна забирати щось у тих, хто одержав те неправедно. Але треба дати стільки ж усім іншим. Треба продовжити розсекречення.


Опубліковано : Літературна Україна. 2007. 4 жовтня. № 38 (5226). С. 1, 8; 11 жовтня. № 39 (5227). С. 7, 8.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2017 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4978

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.