Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / Задавнений борг перед Василем Горленком

Задавнений борг
перед Василем Горленком

Сергій Білокінь

Українська культура XIX ст. не знає блискучішого есеїста за Василя Петровича Горленка. Для того часу його писання стали таким же вершинним досягненням, як за десять-двадцять років після нього твори іншого українського публіциста, теж незгірше забутого, – Андрія Ніковського. За словами Валерія Шевчука, Горленко прагнув «писати навіть наукові речі так, щоб читати їх було цікаво, щоб і для них віднаходити свою притаманну естетичну форму, щоб стиль писця був легкий і вибагливий, наближений до мистецького» [1]. Бездоганний стиліст, що замолоду пройшов добру школу у паризькій Сорбоні, Горленко був одним із небагатьох українських європейців. Наділений безсумнівним літературним хистом, він, за словами Миколи Зерова, «знаходив дива мистецтва там, де походила вже рука невчена», і, все життя плекаючи рафіновані форми високої культури, був прецікавим співрозмовником, спілкування з яким приносить щиру душевну насолоду.

Прямий нащадок прилуцьких полковників – Лазаря Горленка (помер 1687 року), видатного мазепинця Дмитра, єпископа Білгородського Йоасафа (православного святого) та наказного гетьмана у кримському поході 1737 року Якима (згодом генерального судді) Горленків, Василь Петрович відзначався з-поміж сучасних йому діячів незалежністю суджень, цілковитою нездатністю підроблятись під панівні настрої. Українські письменники його доби й помислити не могли вийти поза народницьку, більше того, соціалістичну ідеологію, що накладала жорстке непорушне табу на будь-яку найбезневиннішу спробу дати бодай позитивний образ українського пана, ченця, священика… Горленко натомість дивився на світ нескаламученим ясним поглядом певного себе об’єктивіста, котрий бачить речі такими, як вони є, а не такими, як велить мода.

Він ніс у собі безмірно багато, і бідою нації стало те, що витончені форми української маєткової культури не прищеплювались на культурі масовій, тиражованій у десятках тисяч брошур-метеликів та по «читцях-декламаторах». Ручай елітарної культури не увіллявся, на жаль, до того панівного струменя визвольних громадсько-політичних настроїв, де під святим покровом національного відродження недовчені соціалісти, політичні гендлярі протягували й ідею визволення від Бога, власності й від тих, спочатку не називаних «забобонів минулого», до яких прямолінійні большевики, опанувавши ситуацію, віднесли й національні традиції, й родину, й ту людську порядність, про яку вже в наш час вільно просторікувати навіть «інтердєвочкам». Літературний побут українських маєтків, про який наука зараз і поняття не має, дійшов до нас лише у вигляді випадково зацілілих пам’яток, гідне місце серед яких займає спадщина саме Василя Горленка.

Немає нічого помилковішого, аніж міркувати про віддаленість його від інтересів селянства. Тут досить нагадати його щире побратимське співробітництво з Порфиром Мартиновичем, коли, повсякчас наражаючись на всілякі побутові труднощі, вони ходили на розшуки фольклорних скарбів і зберегли речі дивовижні, яких ніхто інший ніколи вже б не записав. Прикро, що листування їхнє після гарної спроби Катерини Грушевської [2] досі ніхто повністю не спромігся видати.

Не можна не побачити високого трагізму в тому, що Горленкові писання не знаходили місця в нечисленних тоді, зрештою, україномовних органах друку, і він, як і Житецький чи Потебня, писав мовою іншого народу. Треба потужно перейнятися інтересами своєї нації, щоб і в таких формах угледіти яскраву українську творчість української душі.

«Під тиском цензурних заборон, – писала Євгенія Рудинська (за документами Ївга Юрківна, кустос, а потім директор знищеного Музею діячів), – українські автори не могли голосно промовляти до свого народу. Під тиском загальним народ не міг виділити з себе читача, якому приступні були б писання Горленка з його блискучим стилем, з його темами в сфері мистецтва» [3].

Архів Василя Горленка, вважається, пропав у його Ярошівці, отже, текстів ніби обмаль – лише кілька вишуканих книжок. Але наш видатний мемуарист Гліб Лазаревський твердив, що по смерті письменника майно перейшло до його родича, князя Миколи Жевахова [4] – з 15 вересня 1916 року товариша обер-прокурора Святішого Синоду, автора двохтомника мемуарів, виданих уже на еміґрації. Із Варварою Жеваховою 1901 року одружився директор 1-ої Київської гімназії історик Микола Стороженко [5], і саме останній 19 грудня 1911 року писав генеалогові й архівісту Вадимові Модзалевському:

«Власницею архіву покійного В.П.Горленка є його рідна небога, дружина очного лікаря В.К.Думитрашка, Ольга Ізмайлівна Думитрашко, що мешкає в Києві при Рейтарській вул., в д. ч. 28» [6].

Так чи так, бачимо, що доля Горленкового архіву склалася якось інакше, – у Ярошівці пропало не все. Чулий нарис про окуліста Думитрашка написала покійна Ніна Ремєзова, але хто займався його паперами, – не знала й вона.

Та є ще один резерв цілковито забутих текстів українського письменника – це стара преса. Горленкові випало жити й працювати після Емського указу 1876 року, чавунний тягар якого придушив багато світлих мрій, надій та поривів. Тож його статті подибуємо здебільшого в російській пресі – це «Молва» і «Русское обозрение», «Биржевые ведомости», «Исторический вестник» та «Русская мысль», київські газети «Заря» та «Жизнь и искусство», «Полтавские губернские ведомости». А наприкінці життя тяжкі матеріальні нестатки впрягли його у виснажливі й нужденні підробітки. Якщо Франко, наражаючись на докори сучасників, змушений був заробляти в польській пресі, то Горленко писав у газеті «Новое время». Ця обставина вже остаточно розмежувала старого письменника з сучасною йому громадою. Ніхто його статей не читав (і не хотів читати!), але вистачало самого цього жупелу, щоб люди ставали невблаганні: «Як же таки пак!»

У листі до дійсного статського радника й класика української літератури Панаса Мирного від 11 травня 1901 року Горленко запевняв, що в тій газеті «не написав жодного рядка супротивного його переконанням і нечесного» [7]. Та в інтелігенції вже виробився рефлекс: навіть залюблена в його твори Євгенія-Ївга Рудинська, опублікувавши цього листа, більше того – цитуючи його, в іншому місці виносить невблаганний вирок: Горленко «опинивсь у ворожому таборі – в органі огидного шовінізму» [8]. І цю несподівану для авторки, яка сама потім відбула заслання, суто большевицьку лексику застосовано до письменника, який заявляв, що завжди стоїть на українськім становищі, а відтак у російській пресі не може висловити своєї думки про Хмельницького [9]! Які ж були питомі його Горленківські – українські – думки, видно бодай з його листа від 24 березня 1894 року до історика правого напрямку Андрія Стороженка, який наприкінці життєвого шляху написав ганебну антиукраїнську книжку «Украинское движение» (Берлин, 1925). Цьому самому Стороженкові, з яким конфліктував іще Георгій Нарбут, Горленко написав по-козацьки прямо: «Поки це недоладне сполучення, зване Росією, не розпадеться на свої природні частини». Таку коротку виписку зробив у Києві на початку 1940-х років в обласному архіві професор Олександер Оглоблин. Відлучений від джерел, розгубивши багато їх дорогою, лише дещо з того вивіз він із собою за кордон. Тим коштовніші були ці папери для нього і, розуміючи вагу своїх нотаток, Оглоблин зразково прокоментував їх і опублікував у паризькому журналі Ілька Борщака «Україна» (Зб. 7. 1952. С. 562).

Поки всієї літературної спадщини Горленкової не зібрано, на поверхні суспільної свідомості плавають, природно, лише відповідні стереотипи. 1993 року у журналі «Слово і час» (Ч. 1) я передрукував чи не найяскравішу Горленкову статтю з «Нового времени». Зветься ця стаття «Київщина», а присвячено її – Тарасові Шевченку (джерело тексту: газета «Новое время». – 1901. – 28 февраля / 13 марта). Крім звичайних для Василя Петровича естетичних вартостей, ця стаття повчальна для сучасного читача ще й загальним поглядом на Шевченка, далеко й далеко не стандартним. Ознайомившись із цими публікаціями, розуміємо: плямувати Горленкове ім’я за те одне, що він друкувався «не в тому» виданні, передчасно.

Думаю, у науковий обіг треба ввести усі Горленкові публікації, включаючи й «нововременські». Прогорнувши підшивки літературно-мистецького додатку до цієї газети, дослідник побачить сотні нотаток, підписаних прізвищем письменника та його псевдонімами: щомісячні огляди французьких журналів, рецензії на окремі видання – такі, як «Т.Г.Шевченко» В. Краніхфельда (СПб., 1901), «Литературная хрестоматия для всех» (Одеса, 1901), «История русского искусства» Олекси Новицького (М., 1901), «Семидесятые годы» Ієроніма Ясинського (СПб., 1900) та багато, багато іншого.

Проблема тут не лише морально-ідеологічна. Біда в тому, що тієї старої періодики в Україні просто фізично немає. Немає навіть повного комплекту знаменитої газети «Киевский телеграф». Найкраще тая періодика відклалась хіба що в петербурзькій бібліотеці – колишній імператорській, потім Салтикова-Щедріна, зараз ще якійсь третій. А переглянути підшивки за кілька десятиріч, – справа не лише забарна, а взагалі ледве чи ймовірна. Що тут казати, коли всіх його статей із «Киевской старины» ще не зібрано докупи, хоча це без порівняння простіше й приступніше. Тільки ж по-справжньому відновити спадщину видатного українського письменника в усіх її параметрах, в усьому її масштабі, – що може бути вдячніше?.. Чи не час підказати молодим україністам, що Василь Горленко співробітничав ще й у паризькому «Фіґаро» і що тамтешні його публікації не вибирав досі взагалі ніхто? Що існувало величезне його листування з паризьким мистецтвознавцем Дені Рошем, теж невиявлене, не перекладене й невидане. І, певно, багато такого, чого ми досі не знаємо й за назвами.

Пам’ятаєте – в анекдоті – чому ми такі бідні? Бо ще й неорганізовані. Хіба немає у нас спонсорів, – є спонсори! Немає дослідників, – є дослідники!


1. Малецький Валентин. Житейські і творчі стежки Василя Горленка // Україна. Наука і культура. Вип. 22. К., 1988. С. 396.

2. Грушевська Кат. З етнографічної праці 1880-х років: До листування П.Мартиновича і В.Горленка // Наук. збірник за рік 1929. К., 1929.

3. Рудинська Євгенія. Листи Василя Горленка до Панаса Мирного. К., 1928. С. 17.

4. Див.: Лазаревський Гліб. Київська старовина // Українська література. [Москва,] 1943. № 12 (26). С. 127. Про обставини свого перебування в Києві в роки революції М.Жевахов лишив спогади (див.: Жевахов Н.Д. Воспоминания. Том 2. Новый сад, 1928. С. 26-39, 54-62, 94-103 та ін.).

5. Див.: Україна. Зб. 8. Париж, 1952. С. 665.

6. Там само. Зб. 7. 1952. С. 557.

7. Рудинська Євгенія. Листи Василя Горленка до Панаса Мирного. К., 1928. С. 100.

8. Там само. С. 4.

9. Україна. Зб. 8. 1952. С. 670.

Опубліковано : Слово і час. 1993. № 1 (385). С. 12-14.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2017 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3270

Модифіковано : 13.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.