Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / Смерть Миколи Касперовича

Смерть Миколи Касперовича

Сергій Білокінь

Хто працює з архівами НКВД, виходить відти з сердечним болем. Бо чи можна безкарно спостерігати, як моторошна машина трощить і підминає під себе суспільство, як не оглядаючись нищить підряд звичайних людей і геніїв, правих і лівих, учорашніх українських есерів і сьогоднішніх більшовиків, – усіх без розбору? Чи можна не сумувати, що людина недосконала, що енкаведисти ламали Грушевського й Зерова, Курбаса й Бойчука, Седляра і Падалку ? Не було б страшнішої лектури, якби отак, без коментарів і ґрунтовного джерелознавчого аналізу узяти й опублікувать протоколи їхніх допитів. І відразу хочеться додати – не було б більшої неправди про цих людей.

Років двадцять тому користувався популярністю один французький фільм. Ішлось у ньому про Різдво в окупованому Парижі, на яке зібралися друзі – симпатичні й милі люди. Тим часом неподалік убито німця, будинок оточили, й гестапівець оголосив присутніх заложниками. На пострах іншим мала бути розстріляна певна кількість французів, зокрема наші знайомі самі повинні були дати з-поміж себе когось одного. Друзі лишились самі, й для них почався жах. Почався жах, бо всі вони хотіли жити. Перебрали всіх присутніх, і кожен показався з якогось темного боку. Це й дало фільмові назву „Бенкет хижаків”.

Життя показує, що це неправильний, я сказав би навіть, шкідливий погляд на людину. Адже існують межі людських можливостей, і ті люди з французького фільму – насправді нічим не погані, вони-бо звичайнісінькі люди, тільки ж обставини, до яких вони потрапили, були вже надлюдські. Тоді почала ламатися сама людська субстанція. З них були ніякі хижаки: вони були жертви зовнішніх обставин.

Отакий світ надлюдської напруги, власне й призначений спеціально для винищення, являло собою НКВД в Радянському Союзі. Орден партійних меченосців вибудував таку систему, де, йдучи дорогою смертників, люди потрапляли до умов, неможливих для проживання. Внутрішній побут, саме існування тюрподів було цілковито не схоже навіть на звичайне радянське життя, тож на фінішних прямих перші могли стати останніми й, навпаки, надзвичайною силою волі, дивовижною суверенністю, непідлеглістю, що протистояла цілій системі, могли виблиснути раптом діячі мало кому й відомі. Отак несподівано показав себе мистець і реставратор, учень Ми-хайла Бойчука Микола Іванович Касперович.

Хто знає тепер це ім”я? Якщо один на сто тисяч, – вийде, що його пам”ятає п”ятсот душ, але де в нас ті п”ятсот, – це якась неправильна арифметика. Добре, коли Миколу Касперовича пам”ятає в нас один інтелектуал на мільйон українців.

Втім, серед інших народів, де він жив, не краще. У доброму джерельному виданні „Матеріали до історії Академії мистецтв у Кракові” (1969) його названо взагалі Михайлом, а за місце народження подано якийсь Коцелец, що повинен означати Козелець. Згідно актів, що збереглись в Академії, Микола Касперович народився 1885 року і навчався спершу в невідомій ближче московській школі рисунку. У краківській Академії він перебував з 1905 по 1909 рік, навчавсь у Панкевича й наприкінці студій почав робити поважні успіхи. Одержав нагороду за акт, а наостанку – срібну медаль.

Досі найдокладніше розповів про Касперовича блискучий архівіст та історик паризької української громади Євген Бачинський. Уже після війни, 1952 року, в торонтському журналі „Нові дні” він опублікував прецікавий твір „Мої зустрічі та силуети українських малярів і різьбарів на чужині: Спомини старого еміґранта за роки 1908-1950”. І ось що розповів Євген Бачинський:

„Гарний, дуже пристойний і вихований хлопець родом з містечка Козелець на Чернігівщині, Микола Касперович належав до гуртка нео-візантійців Михайла Бойчука, якого й був товаришем і чи не найталановитішим учнем. До „Української Громади в Парижі” вступив лише 8 жовтня 1909 р., і не пригадую, чи він уже був перед тим на студіях в Парижі. У всякім випадку це був свідомий українець, що брав участь у житті громади і завше сплачував членські внески та жертвував на різні імпрези. Маю його світлину з 10 травня 1910 р., де він є разом з Бойчуком і Софією Сеґно. В хорі громадськім він добре співав тенором, так само, як і Бойчук. Коли в листопаді 1909 р. М.Бойчук виголосив для членів Громади реферат про розвиток і минувшину українського мистецтва, Микола Касперович був йому співдоповідачем. У квітні 1910 року він виставляв свої твори в салоні „Незалежних” від імени колективної школи „нео-візантизму”. Один з його найкращих образків („Архітектор”) був занотований під його ім”ям. Я маю цей образок і ніколи не можу досить надивитися на нього! Літом 1910 р. він поїхав з Бойчуком на оглядини музеїв Італії, і вони були в ФльоренціЇ, Равенні й Венеції. Звідти повернулися у вересні до Львова, а потім разом поїхали до його батьків у Козелець, де вони мали маєток. Що з ним по війні і революції сталося, не знаю. Мозаїкою він з Бойчуком виконали прекрасний образ Св.Іоана і композицію „Овечка”. Це були їх перші проби. Де вони?..”

Узяли Касперовича багато пізніше за всіх інших бойчукістів. У липні 1937 року Бойчука, Падалку й Седляра вже розстріляли, Софію Олександрівну Налепінську розстріляли у грудні, а до Касперовича черга дійшла щойно навесні наступного, 38-го. Він мав час осмислити своє становище, і за цей місяці, як побачимо, зробив із ситуації певні висновки.

Розпочати ведення („производство”) справи 2 березня 1938 року ухвалив помічник оперуповноваженого 3 відділу УГБ НКВД УРСР сержант Воскобойников. Тим самим 2 березня датується його постанова про утримання Миколи Касперовича під вартою у спецкорпусі Лук”янівської тюрми. Постанову про арешт 5 березня санкціонував військовий прокурор Київського військового округу диввоєнюрист Калошин. Ясна річ, в НКВД так довго не могли чекати, й ордер № 1902 на арешт виписано вже 3 березня. Калошин все одно б не відмовив.

Микола Касперович мешкав у „Цитаделі” (39-й корпус, помешк. 14). Саме так, за старою печерською фортецею, звалась територія Києво-Печерської Лаври. Про погромлену й пограбовану православну святиню у ті роки намагались не згадувати.

Отож, трус відбувся того самого дня, 3 березня ще до санкції військового прокурора. На ньому був присутній, крім самого мистця, і його син Миколай. У службовому азарті енкаведист М.Килемчук накинувся передусім на три фотоапарати з касетами. Далі забрано: „прозорные трубы 2 ш-[ту]ки”, восьмикратний бінокль і „7. Різне листування в пакеті”.

Листування Миколи Касперовнча все пішло до енкаведистської чорної дірки. Надії на те, що воно досі зберігається в надсекретних сховищах цієї установи, немає. Зате зрозуміло принаймні, що сталось із технікою. Вона потрапила до розумного чоловіка – начальника 2 відділу УГБ капітана Яхонтова. Шпигунських сюжетів він тут не побачив, а розпорядився по-вернути загарбане майно синові Касперовича, Іванові. Віддали, щоправда, лише фотоапарати й касети. Решта невідомо де.

ЗАБРАВ Касперовича третій відділ центрального управління ГБ, але, мабуть, упоратись із напливом роботи він не подужав. Можливо, виникли і якісь інші причини, але 9 березня “слідчу справу разом з арештованим” передали третьому відділу обласного управління. Та й ця постанова була липова. 8 березня почавши, Касперовича допитував один і той самий „опер” – сержант Максютенко, судячи з паперів, дрімучий як ніч чоловік.

Коли я почав гортати справу, мене здивувала уже анкета Миколи Касперовича, яка мала несподівану, просто непотрібну для нього самого деталь. На питання про соцпоходження він відповів надто щиро: „Дворянин, син поміщика”. Треба було, здавалося б, сказати це якось скромніше, особливо як на 1938-й рік. Хіба можна було так виставлятися? Отож, коли пішли вже допити, – а перший протокол датується 8 березня, – Микола Іванович Касперович спершу справді спробував трохи замаскуватися: “Учасником контрреволюційної організації, – твердив він, – я ніколи не був і к-р роботою не займався. Я релігійна людина, тож завжди тримався осторонь політики”. Така позиція в‘язня багато зрозуміліша, але вже на тому самому аркуші протоколу його ніби підмінили. Уявити моторошно, в чому він почав зізнаватися!

„Я повинен визнати, – читаєм у протоколі, – що прихід совєцької влади я зустрів вкрай вороже. Ідеологія пролетарської держави була для цілком чужа, й заходи, що йшли від совєцької влади, викликали в мене внутрішній протест”.

Мистець закладав уже не лише себе самого, а все своє оточення, для чернігівського свого періоду – нумізмата Валентина Шугаєвського й художника Бориса Пилипенка, соловчанина, відомого з нинішніх публікацій про тамтешній театр Леся Курбаса. Касперович сказав дослівно: „1918 року, працюючи з реставрації у чернігівськім музеї, я познайомився з особами, що стояли на тих самих ідеологічних позиціях, що й я. Ці люди так само, як і я, ненавиділи совєцький лад”.

Це було вже справді аж занадто, але Касперович вів своєї:

“З Шугаєвським і Пилипенком я часто зустрічався, і кожен з нас висловлював незадоволення совєцьким ладом”.

Про Валентина Андрійовича Шугаєвського відомо зовсім мало, і я мрію розшукати в Америці його дочку, – сам він перебув ув'язнення, а помер у Нью-Йорку. За тональністю записів у протоколі виходило, ніби енкаведист, перейшовши від загальноідеологічних конструкцій до реальних людей, тепер аж сам гальмував, аж приглушував інвективи, які проголошував енергійний, аж надто енергійний, в‘язень.

У дальші після Чернігова роки на запрошення Василя Кричевського Касперович потрапив до Миргорода, і тепер, сидячи перед сержантом Максютенком, він заходився ВИСВІТЛЮВАТИ йому Миргород. Адже там він познайомився з Падалкою, Бізюковим, Софією Налепинською (вислані, уточнив він, – насправді двох із них розстріляли), а також Сластіоном. Кінець „миргородського” списку енкаведист записав так:

„ 4. Сластіоном, імені не пам'ятаю – викладачем технікуму (помер).

5. Оленою Савівною, прізвища не пам'ятаю – зав. коморою художнього керамічного технікуму”.

Мало кого, видно, реально знав Касперович, коли не пам'ятав навіть імення всеукраїнської знаменитості – Опанаса Георгійовича Сластіона, широковідомого і з кобзарської справи, і з його роботи із відродження національної архітектури, нарешті, з публікацій у журналі „Киевская старина” та газеті „Рада”. Цікаво, що прізвища завідувачки якоюсь рознещасною коморою він теж не пригадав, так що навряд чи київським енкаведистам оплачувалося їхати до Миргорода розшукувати останню з названих ще живу і, можливо, ще не вислану Олену Савівну.

А в Миргороді, – просторікував далі Касперович, – я „зустрівся з новими людьми, що стояли на тих самих позиціях, що й я. […] Зійшовшися ближче з Падалкою, Сластьоном та іншими названими особами, я з‘ясував /”установил”/, що всі вони контрреволюційно настроєні. На цьому ґрунті я з ними й зійшовся. Ми висловлювали незадоволення політикою совєцької влади, засуджували її. Для нас, зокрема для мене, в період інтервенції й громадянської війни була єдина надія на інтервенцію Совєцького Союзу капіталістичними країнами /!/ і встановлення у Росії “вільної” демократичної республіки на кшталт (“на подобие”- окремо! – С.Б.) й за прикладом Англії, Франції та інших капіталістичних країн”.

Можна тільки уявити, з якою насолодою виписував усю цю ахінею не звичною до письменницької праці рукою сержант Максютенко, як йому, можливо вже увижались дальші чини й нагороди. Тут чи не до речі буде згадати, що під час київського перепису 1922 року 10 тисяч киян подали як свій фах – „письменник”, – що вони мали на увазі? Справді, що ці люди, конкретно кажучи, писали?

Другий допит, який Максютенко вирішив задокументувати протоколом, відбувся 25 березня. Скільки допитів відбулося незафіксованих, хто зна, але сержант Максютенко, певно, вже мав не одну нагоду переконатись у “розкаянні” в'язня і його готовності „викупити свою провину”. Можливо, „опер” підбадьорював себе самого, адже Касперович довго жив у Парижі, чимало мандрував, знав і бачив багато такого, про що сержант і поняття не мав, тож він одразу перейшов на крик:

„Ви увесь час продовжуєте упиратися /”упорствовать”/ і не казати правди про свою участь у контрреволюційній організації. Вашу контрреволюційну роботу й участь у к/р організації цілковито викрито: Вам пропонується дати зізнання по суті”.

Та здавалося, Касперович тільки й чекав на цей сиґнал, щоб розгорнути перед сержантом цілу феєрію своєї антисовєцької активності : „Так, я зізнаюся, що я був учасником контрреволюційної повстанчої організації з 1924 року, до якої мене завербував колишній академік Новицький”. Що не слово в цьому зізнанні, то сенсація. Передусім, якого сучасного історика не заінтриґує свідчення про повстанчу організацію, що виникла в Украні, скоро помер Ленін? По-друге, відкривається цікава альтернатива. Або до кола опозиціонерів додається славне ім'я відомого дослідника Шевченкових малярських творів, що помер за кілька літ до арешту Касперовича /24 вересня 1934 року/, або Касперович безсоромно НАКЛЕПАВ на чесну совєцьку людину, щоправда, посмертно.

Тим часом він провадив своєї:

„Я син поміщика й дворянин, отож революцію 1917 року зустрів вороже, і ця ворожість у мене збільшувалася кожним роком і періодами зміцнення Совєцької влади. У перші роки революції я обертався в середовищі українських націоналістів, хто так само як і я, спрямовував свої думки й дії на боротьбу з Совєцькою владою та створення самостійної української держави в дусі УНР, організовував із цією метою підпільні контрреволюційні організації, що шляхом підривної роботи у всіх ділянках господарства країни /!!/ провадили боротьбу проти совєцької влади і в період війни з СРСР повинні були організувати повстання в тилу Червоної армії, щоб повалити Совєцьку владу”.

Що це свідчення являє собою чистої води блеф, сумніватись ніхто не буде, питання тільки – хто тут блефує, слідчий чи в‘язень?

Ясна річ, під час допиту виникло питання про інших членів організації. І Касперович почав СИПАТИ. Передусім, він назвав себе (у таких ситуаціях дехто, навпаки, своє ім'я називав за чергою останнім). Далі:

„2. Щербаківський, імені Й по-батькові не пам'ятаю, науковий працівник історичного музею. Помер у 1932 році”.

Потім ішли Курінний, Мощенко, Пилипенко, Кржемінський, Рудинський.

„8. Ернст, імені й по-батькові не пам'ятаю. Співробітник Історичного музею, за національністю німець, за своїми переконаннями запеклий фашист, що провадив активну к/р роботу”.

Останнім прозвучало ім'я Миколи Макаренка, що поклав життя, намагаючись порятувати Михайлівський Золотоверхий. Як бачимо, список вийшов досить показний і склався з імен видатних, часом першорядних гуманітаріїв – музейників, мистецтвознавців та археологів. Дивно тільки, що Касперович “не пам'ятав” імен і по-батькові таких відомих вчених, про яких з'явилось чимало публікацій навіть у так звані застійні часи, не кажучи вже про пізніші, передусім Данила Михайловича Щербаківського. Ще дивніше, що смерть останнього Касперович відніс не на червень 1927 року, як було насправді, а чомусь на 1932-й. Щоб так помилятися, таку дезинформацію проказувати енкаведистам у живі очі, треба було мати якийсь тонкий розрахунок. Можливо, в'язень надумав задокументувати брак доброї пам'яті, щоб створити прецедент і легше „помилятися” в інших випадках? Та ще важливіша інша закономірність, що простежується в Касперовичевому списку.

Енкаведисти не могли з нього дістати анінайменшої користі, бо всі названі особи, коли не померли вже, то принаймні СИДІЛИ. Склався просто дивовижний список, що не міг завдати шкоди жодній людині, яка ще ходила по так званій тоді свободі. Чи випадково так вийшло? Якщо зіставити оцю з оперативної точки зору бездарність в'язня з його підкресленою запопадливістю й прагненням догодити своїми каяттями, своїми щирими зізнаннями, чи не виникне сумнівів щодо цієї щирості й готовності допомогти слідству ? Чи не геніального Швейка нагадав собі Касперович, коли почав запевняти, що його мистецтвознавчо-археологіна організація займалася підривною роботою „на всіх ділянках господарства країни” й готувала „повстання в тилу Червоної армії для повалення Совєцької влади”.

А Касперович тягнув свою лінію далі й далі :

“Моя практична діяльність як учасника к/р повстанчої організації полягала у вихованні в контрреволюційному дусі молодих кадрів, з якими я стикався як викладач мистецтва. Я намагався прищеплювати націоналістичні погляди й переконання, викликаючи обурення щодо панівної совєцької системи. Працюючи в музеї,я в першу чергу реставрував українські пам'ятки, оскільки мої переконання зводились до того, що большевики знищують українські пам'ятки та культуру”.

Перехід від широкомасштабної змови, спрямованої на “всі ділянки господарства країни”, до убогих контрреволюційних можливостей викладача історії мистецтв не викликав жодного сумніву у старанного сержанта. Мабуть, навпаки, він прагнув не пропустити нічого з імпровізацій цього „запеклого й лютого ворога”, що сидів навпроти й розкривав перед ним свою душу. Сержант, певно, не читав безсмертної Гашекової книжки, і викрити “ворожу вилазку” йому було не дано. Він акуратно виписував текст, яким Микола Касперович відчайдушно насміхався над усією системою. Додавати щось у цій писанині від себе сержантові було вже просто нічого, отже, поза сумнівом, Касперовичеві й тільки йому належить останнє, просто в обличчя ката проказане звинувачення, що „большевики знищують українські пам‘ятки й культуру”.

Витончений інтелект дворянина й сина поміщика уже панував у кабінеті слідчого, і цілком конкретні питання енкаведиста відбивав швидко й ґраціозно:

“Питання: – Кого особисто Ви завербували до к/р повстанчої організації?

Відповідь: – Доручення від Новицького щодо вербування до к/р повстанчої організації я не одержував і вербуванням не займався”.

Мабуть, і сам слідчий почав вірити в повстанчу організацію. Не диво, що НКВД кинулось розшукувати людей, яких в‘язень назвав. 28 березня опер склав постанову: згідно свідчень М.Касперовича, до контрреволюційної шпигунської організації входять Борис Пилипенко та Федір Ернст, “которые на жительстве в г.Киеве не установлены”, тому слідчі матеріали щодо Пилипенка та Ернста “виділити в окреме виробництво й оголосити розшук”. Федір Ернст на той час загубився на невидній музейній посаді в Казахстані, а Пилипенко був уже мертвий, – кого було шукати?

Минуло ще кілька днів, і 10 квітня сержант Максютенко узявся складати нового, другого протокола допиту. В‘язень знову охоче все потверджував і в усьому розкаювався. Він був як завжди щирий і одвертий. Перечекавши ще кілька питань, Касперович нарешті сам виявив ініціативу. Загалом в‘язням це не випадало, слідчі казали: „Здесь вопросы задаю я”. Та арештант звернувся до опера з проханням:

“Сознавая свое совершенное преступление перед Советской властью, за которое я несу ответственность, прошу быть ко мне снисходительным, сохранить мне жизнь, ибо я своим раскаиванием в совершенных мной преступленниях и будущей работой искуплю свою вину й буду еще полезным своим честным трудом для советского общества”.

Микола Касперович грав ва-банк.

Останню виписку я не став перекладати, щоб зберегти як пам'ятку епохи стилістичні покручі писаря – сержанта Максютенка.

Винувальний висновок затвердив заступник начальника УНКВД по Київській області старший лейтенант Шапіро:

„Як учасник контрреволюційної організації Касперович у своїй практичній роботі прищеплював націоналістичні погляди й переконання учням, а також, реставруючи пам”ятки українського мистецтва, піднімав усе національне, доводячи, що большевики нищать українську культуру”.

Слідчу справу вирішили передати на розгляд трійки.

Оскільки шили її білими нитками, формулювання звинувачень змінювались від документа до документа:

1/ Коли приймали постанову розпочати слідство, йшлося про те, що в”язень “является участником петлюровской повстанческой организации и проводит шпионскую работу в пользу одного иностранного государства”. Це були статті 54-8 та 54-11. Як уже згадувалося, свого часу Касперович мешкав за кордоном, і шпигунство справді йому загрожувало, але під час допитів він явно перехопив ініціативу й надто охоче погодився на повстанчу організацію, – про шпигунство якось забули. Як ми тепер розуміємо, слідчим НКВД йшлося не про точність визначень, а про знищення якомога більшої кількості людей, передусім діячів культури й науки. Тож з цього боку був порядок.

2/ Отже, ці самі статті 54-8 та 54-11, хоч уже без шпигунства, випливали з постанови про арешт, де йшлося про матеріали, представлені 3 відділом УГБ НКВД, що підозрював його „как участника к.р. националистической организации”.

З/ У постанові про притягнення Миколи Касперовнча як обвинуваченого опер “знайшов”, що мистець „является участником украинской к/р фашистской организации, по заданиям которой проводил контрреволюционную работу против Советской власти”. Це були статті трохи інші – 54-2 та 54-11.

4/ Нарешті, у винувальному висновку твердилося, що він “является участником контрреволюционной фашистской организации с 1924 года и проводил активную к-р работу против Советской власти”, що передбачало ще інший комплект статей: 54-2, 54-10 та 54-11.

Статті, як бачимо, можна було міняти й далі, аби існував арештант. За статтями зупинки не було.

У старовину народні українські мистці створили сюжет: козак гуляє в карти зі Смертю. Смерть зображували зі щербатою косою, – грали вони не на гроші – на життя. Отаку гру затіяв з НКВД у двадцятому столітті український мистець, син чернігівського поміщика Микола Касперович.

Не виключаймо, що навіть найбезнадійніший в'язень енкаведистських тюрподів до останнього свого кроку, аж до кулі в потилицю розраховував на якийсь шанс. Можливо, сподівався виграти й Касперович. А як ні? А що, коли його ситуація була і глибша, й трагічніша? Що, коли він знав усе наперед і відчайдушно проказував відкритим текстом те і тільки те, що його завідомо прирікало? Ачей він міг збагнути, що НКВД не потрібний список ПОДЕЛЬНИКОВ абиякий! Вони потребували таких і тільки таких імен, де могли витягти з помешкання реальну, живу й ще теплу людину. Кого ж інакше кинути в одну камеру з убивцею чи підсадною качкою, кого ж допитувати довгими ночами, а тоді виводити на розстріл?.. Касперович не повів за собою більш нікого, – то ж як він міг розраховувати на милість ?

На ленінську річницю, 22 квітня 1938 року він став перед трійкою УНКВД Київської області. В чому полягав „суд” цієї трійки, що вирішив долю, певно, десятків в”язнів, можна тільки здогадуватися. Виписка з протоколу N 224 каже:

“Ухвалили: Касперович Микола Іванович – розстріляти. Особисто приналежне йому майно – конфіскувати. 3 ориґіналом згідно: секретар трійки УНКВД Київської області Альтзіцер”.

Микола Касперович програв, а енкаведисти принесли своєму божищу нову криваву жертву. 7 травня 1938 року о 23 годині Миколу Івановича Касперовича розстріляли.

Опубліковано : Розбудова держави. 1992. № 2. С. 49 – 54

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2017 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4718

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.