Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Терор в СРСР / Биківня і Вінниця в історіографії терору / Публікації часів війни

Биківня і Вінниця в історіографії терору

Публікації часів війни

Сергій Білокінь

Час перебування большевиків на Західній Україні був до війни недовгий – з вересня 1939 року, тобто як розпочалась Друга світова війна, і вони зайняли західні території. Втім, у ці місяці й роки вони встигли широко розгорнути масовий терор і там [16]. 23 червня 1941 року датується надзвичайно докладний план евакуації західноукраїнських в’язнів [17], який підписав заступник наркома внутрішніх справ СРСР В.В.Чєрнишов [18]. Передбачалась евакуація 23 236 в’язнів з тюрем Галичини й Волині у тюрми й табори Кирґизії, Башкирії тощо. Одночасно Чєрнишов переказав через ВЧ-зв’язок на ім’я наркома НКВД УРСР В.Т.Сергієнка рознарядку на виділення 778 залізничних товарних ваґонів. Зрозуміла річ, ці документи було підготовлено задовго до війни. О.Романів та І.Федущак твердять:

«Проте реалії перших днів війни не відповідали паперовим планам московського наркома. Блискавичний наступ німецьких військ посіяв паніку серед новоприбульців (після осени 1939 р.) й особливо серед працівників органів НКВД, які обслуговували тюремну систему Західної України. Останні почали самочинно винищувати в’язнів у зв’язку з практичною неможливістю їх евакуації під бомбовими ударами та у зв’язку з переходом через кордон німецьких військ» [19].

Оголошено документи, що розстріли почались уже в перший день війни у тюрмах Львівщини, в Луцьку, а також у Перемишлі та Добромилі [20].

Останки розстріляних було вперше виявлено теж саме на тих теренах, звідки большевикам довелось відходити особливо швидко [21].

Буквально всесвітнього розголосу набуло розкриття убивства польських офіцерів у Катині [22]. Вперше численні публікації на цю тему з’явились в окупаційній пресі України. Повідомлялося, що відбувалась ексгумація, а багатьох офіцерів було розпізнано [23]. З другого боку, за півстоліття (1992) в російській пресі було опубліковано рапорт колишнього голови КҐБ Шелєпіна про знищення документів, пов’язаних з ліквідацією польських офіцерів у Катині. Шелепін 1959 року звертався до Хрущова, щоб одержати дозвіл на їхнє знищення [24].

Судячи з геополітичної ситуації, можна припустити, що в самій акції узяли участь начальники обласних управлінь НКВД областей Калінінської, Смоленської та Харківської. Саме їх було б "зручніше" задіяти. Біографії високопоставлених чекістів підтверджують це припущення.

Калінінське обласне управління з 5 грудня 1938 року до 10 лютого 1945 року очолював Дмітрій Стєпанович Токарєв. 26 квітня 1940 року його було нагороджено орденом "Знак пошани" [25].

Смоленська область перебувала під керівництвом Ємельяна Івановича Купріянова з 28 січня 1939 року до 31 липня 1941 року. Певно, тим самим указом від 26 квітня 1940 року його теж було нагороджено тим самим орденом [26].

Нарешті, з 3 вересня 1939 року до червня 1942 року начальником Харківського управління УНКВД був Пьотр Сергеєвич Сафонов. 26 квітня 1940 року, і, певно, тим самим указом, його було нагороджено вищим орденом – Червоної Зірки [27].

Доречно, мабуть, врахувати саму чекістську психологію. Звернувшись до досьє сина Троцького Льва Сєдова, совєцький державний терорист Судоплатов цікавився, від чого той помер. Яких-будь свідоцтв, що його убито, він там не знайшов, тому міркував так: «Если бы Седова убили, то кто-то должен был бы получить правительственную награду или мог на нее претендовать» [28]. Так само й у нашому випадку – згори начальники одержали наказ, виконали його, відтак претендували на урядову нагороду і її одержали. Найбільше заслужив Сафонов. Питається, за що інше могли їх нагородити у квітні 1940 року, коли не за Катинь?!

Чи не вперше про віддання землі жертв комуністичного терору біля Києва написав німецький журналіст Петро Кольмус у газеті «Berliner Boersen-Zeitung» 29 вересня 1941 року. Не маю ґарантії, що це точна цитата, – в огляді німецьких газет, вміщеному у «Краківських вістях», подано радше переказ, і виглядає це так: «Відділ німецьких вояків натрапив випадково дня 21.9. зараз за Броварами, 2 км від шляху Київ-Чернигів, близько озера Рибного на самітну хату, а біля неї щільно опарканений шмат землі. Від сторожа довідались, що тут роками хоронено жертви київського ҐПУ. Оце понуре цвинтарище берегли люті, сторожкі пси під проводом трьох енкаведистів. Наспіх переведені розкопки ствердили масово похоронені свіжі жертви нелюдських катів» [29].

Щоправда, в «Енциклопедії історії України» Тамара Вронська ствердила, що «вперше останки жертв були виявлені місц.[евими] жителями восени 1941» [30]. Хоч би там як, коли большевики відступили далі й залишили Київ, а прийшли німці, мешканці заміського лівобережного хутора Биківні змогли також вперше зайти за таємничий і таємний паркан. Свідки казали – був він зелений, метрів два з половиною – три заввишки, дошки клали внахльост, жодної щілинки [31].

Як бачимо, Катинь виявили давніше. Але кияни теж побачили гуртові могили. Розпочалися заходи, щоб розкрити й цю катівню. Дарницька районова управа й управа міська порушили справу перед німецькою цивільною владою, але, як свідчив останній київський міський голова (після загибелі в німецьких катівнях Володимира Багазія [32]) Леонтій Іванович Форостівський [33], наштовхнулись на рішучу протидію нацистського режиму. У Києві вже існувала катівня нова, німецька – Бабин яр. Зрозуміла річ, – як писав, опинившись у Буенос-Айресі, Л.Форостівський, – «гестапо мало свій «клопіт», як би найскоріше заховати кінці свого власного народовбивства» [34]. Ще краще пояснює реакцію німців те, що у той час вони нестримно рвались уперед і були переконані у своїй перемозі.

У вересні 1941 року з Житомира до Києва переїхала редакція газети «Українське слово». Її видавали українські націоналісти – головний редактор Іван Рогач, Орест Чемеринський (Ярослав Оршан), Петро Олійник та проф. І.Яковенко [35]. Час їхньої діяльності рахувався буквально годинами й днями [36]. 8 жовтня 1941 року І.Рогач встиг здійснити свою першу й останню публікацію про Биківню. Непідписана стаття звалася «Шляхом мордувань. І в Києві лилась невинна кров» [37]. Таким чином, вона з’явилась як відгук на звістки про Катинь [38].

Тим часом, німці стежили за пресою, що виникла на зайнятих територіях, надзвичайно пильно, і несанкціонований розвиток цієї теми було відразу перепинено. Дуже оперативно, бо вже 12 грудня окупанти виарештували всю редакцію, а самих самостійно настроєних українців у половині січня розстріляли. Ще за якийсь час, 7 лютого, гестапо арештувало і невдовзі розстріляло Олену Телігу, драматурга Костянтина Гупала [39] й решту активних діячів [40]. Та луна про їхню діяльність, про матеріали їхньої газети, зокрема про Биківню, пішла усім краєм.

Оскільки ім’я Леонтія Форостівського ще проходитиме на сторінках цієї праці, зазначу, що він офіційно вступив на посаду київського міського голови (бургомістра) 16 лютого 1942 року [41].

Його відозви до населення м. Києва з’являлись у тодішній колаборантській газеті "Нове українське слово" менш-більш від 1 квітня 1942 року [42] до 4 вересня 1943-го [43]. Дат його народження й смерті я не маю. В "Енциклопедії українознавства" статті про нього теж нема [44]. Отож зрозуміло тільки, що після Оглоблина й Багазія він протримався на своїй посаді найдовше. Із загибелі українських патріотів він виніс ту науку, що діяв у чітко визначених рамках, аби не вийти за їхні межі й не викликати в окупантів незадоволення. У нечисленних статтях (я знаю чотири) він закликав переборювати труднощі [45], писав про службу праці [46], розстріли у Вінниці [47], звертався до тих, хто їхав відбувати трудову повинність [48]. Підписував усі постанови й відозви, яких від нього вимагали, – не уникати роботи (14 квітня 1942 року), збирати кольорові метали (26 та 28 квітня), інструкцію про реєстрацію ремісників (3 травня), заклик збирати металобрухт (7 травня), постанову про обов’язкову працю (10 травня), про реєстрацію акторів (14 та 15 травня), про обмеження базарної торгівлі (5 вересня), про порядок видачі продовольчих карток (30 січня 1943 року), про заборону виїзду з Києва без дозволу районної управи (1 квітня), відозву до молоді, що їхала відбувати трудову повинність (27 травня), про реєстрацію розмножувальних апаратів (22 червня), про київську прописку (6 серпня). Можливо, хтось із киян його не любив, але досвідчені та вдумливі городяни розуміли його хистке становище за умов тоталітарного режиму. А як українець – він робив для киян усе, що міг. Опубліковано статистичні матеріали, що характеризують повсякденене життя тодішнього Києва: працювали млин і районні харчоторги, термосний (холодильний) комбінат, діяли електростанція й швидка допомога, аптеки й поліклініки, навіть оперний театр [49]. Покликаючись на ці матеріали, києвознавець Алєксандр Анісімов характеризував діяльність мера: "Сам Форостивский, управлявший всей гражданской жизнью города до последних дней оккупации (отступил с частями вермахта, так как не хотел оказаться в руках советского правосудия), сделал немало для жизнеобеспечения Киева в самый тяжелый оккупационный период зимы 1942-го – весны 1943 года" [50].

Згадана публікація ще національно орієнтованого «Українського слова» й розголос довкола неї досягли Вінниці. За кілька місяців, улітку 1942 року німці арештували тут службовця НКВД високого ранґу, який дав їм схему місць, де розстрілювали й закопали українських в’язнів [51]. Ця інформація з Вінниці пішла до Берліна. Є й інша версія. Киянин Н.Пушкарський, свідок вінницької ексгумації, розповідав так:

«В 1943 году один из винницких старожилов обратился в немецкую военную комендатуру с просьбой разрешить ему осмотреть территорию пустыря. Разрешение было дано. Результатами произведенного осмотра старожил поделился с немцами, причем, он обратил их внимание на то обстоятельство, что по всему пустырю, чем в действительности и оказалось «военное строительство», были расположены в шахматном порядке квадраты, размерами 3 х 4 метра, на которых земля заметно осела. Немцы немедленно приступили к раскопкам, результаты которых оказались потрясающими: в квадратах-могилах, как сардинки в коробках, были уложены человеческие трупы» [52].

Наскільки розумію, версія Н.Пушкарського не лишає німцям часу на організаційну підготовку проведених невдовзі робіт.

Тим часом німецький наступ зупинявся, почалась і тривала оборона Сталінґрада. 31 січня 1943 року припинила опір група військ генерал-фельдмаршала Ф.Паулюса. Німецькі заходи довкола вінницьких могил (так само як і биківнянських) цілком залежали від ходу воєнних подій. Чинячи на кожному кроці свого походу страшні злочини, тепер вони були вже зацікавлені у масштабній пропаґандистській акції. У кількох кілометрах від тієї самої Вінниці німці розстріляли на узліссі везених з міста ніби до ґетто євреїв. Самовидець дальших подій Георгій Алєксандров, вийшовши на еміґрацію, згадував:

«Больше года, потрясенные ужасом чудовищной расправы, уцелевшие люди бродили, как тени. Забыли о зверствах НКВД, о прежних расправах советских палачей, о раскулачивании и принудительных колхозах, о массовом истреблении голодом, об «ежовых рукавицах». Немцы постарались напомнить. – «Гебитскомиссару» Маргенфельду, толстомордому и краснощекому, невероятно разжиревшему на вольных украинских хлебах, случай помог сделать блестящую карьеру» [53].

Заяви свідків було докладно задокументовано. 29 червня 1943 року колишній куркуль із с. Боблова Немирівського району Вінницької області Юрій Клименко розповів на допиті президентові сенату Ціґлерові, урядовому слідчому Мюллерові та протоколістові Еґонові фон Баґдеру, що після повернення із заслання на батьківщину працював у Вінниці сторожем, отже мешкав поруч з головним міським цвинтарем:

«Вікна моєї сторожки виходили на церковне подвір’я. Звідти я бачив, як восени 1937 чи в 1938 р. на цвинтарі щодня копали ями, а вночі під’їжджали вантажні машини. Це здалося мені підозрілим, і я кілька разів підглядав подробиці через шпарку в паркані, встановивши таке. Ями були близько двох квадратних метрів, глибину я не міг установити. У вантажних машинах, критих брезентом, привозили нерухомі об’єкти, які скидали в ями. Я не міг роздивитись, що то таке, оскільки мені доводилося бути дуже обережним у зв’язку з небезпекою викриття. Це тривало близько двох місяців. Протягом цього часу ями викопували двічі чи тричі на тиждень, так само часто приїздили й машини. Ще тоді я думав, що то були тіла з в’язниць НКВС» [54].

Перші заяви свідків про масові вбивства потрапили в пресу [55].

У передмові до німецького звіту виразно розповідається, як конкретно було організовано роботу:

«Розслідування страхітливого злочину у Вінниці провадила офіційна слідча комісія, створена з наказу райхсміністра окупованих східних земель й очолювана д-ром Гаральдом Веґнером, головою відділу Охорони Здоров’я Райхсміністерства Окупованих Східних Земель.

Слідча комісія складалася з трьох груп:

1. Судово-медичний відділ у складі керівника проф. д-ра Шрадера (Schrader), голови Товариства судової медицини та криміналістики, директора Інституту судової медицини універитету Галле Віттенберґ та його помічника доцента університету д-ра Камерера (Camerer). Неоціненну допомогу подали також місцеві українські медичні фахівці та лікарі.

2. Бриґада з розслідування вбивств Управління Кримінальних розслідувань Райху, Берлін, під керівництвом Клясса (Class), державного радника та суперінтенданта поліції (Regierungs- und Kriminalrat).

3. Відділ Райхсміністерства Юстиції на чолі з д-ром Ціґлером (Ziegler), Президентом Сенату, який виконував обов’язки урядового слідчого» [56].

На організаційні справи у німців пішов рік. За цей час військова ситуація цілковито змінилась. Функціональну, а не декоративну комісію створило Управління кримінологічних розслідувань Райху. Її очолив Ґергард Шрадер (Шредер; Gerhard Schrader). 10 червня 1943 року йому було доручено виїхати до Вінниці зі спеціальними повноваженнями для проведення планових ексгумацій та судово-медичної експертизи на місці. У судово-медичній та кримінологічній експертизі йому допомагали доцент університету, д-р медицини Йоахім Камерер (Joachim Camerer), що керував ексгумацією тіл та дослідженням знахідок на місці виявлення, доцент університету, д-р Волланд (Volland), що допомагав від самого початку розслідування добровільно, професор кафедри патологічної анатомії Краснодарського медичного інституту Іван Михайлович Малінін, який перебував на той час у Вінниці, судово-медичний експерт Вінниці, гебітслікар, доцент університету Архип Семенович Дорошенко [57], два прозектори й препаратор [58].

24 травня 1943 року роботи почались. Н.Пушкарський писав:

«Работы по раскопкам были переброшены и на территорию расположенного рядом «Парка культуры и отдыха» и, к ужасу, здесь также были обнаружены массовые могилы убитых в том же порядке людей. Ничего не подозревавшая молодежь и детвора играла и танцевала буквально на трупах своих родителей и братьев» [59].

Трохи вище мемуарист зазначив:

«В могилах, поверх трупов, беспорядочной грудой были навалены одежда, котелки, посуда, мешки с остатками с’естных продуктов и прочее. […] В больших витринах магазинов главной улицы города немцы устроили выставку найденных предметов, что давало родственникам возможность опознать среди жертв своих близких» [60].

До Вінниці почали стягуватись місцеві жінки, шукаючи своїх чоловіків і синів. 25 червня селянка Софія Подгородецька дала такі свідчення протоколістові Егонові фон Багдеру:

«Серед відкопаних частин одягу я знайшла пальто свого сина. Я знаю це пальто дуже добре, воно, без сумніву, належало моєму синові, бо я впізнала латки й шитво в тих місцях, де я зашивала його. Я принесла це пальто моєму синові у в’язницю в Хмільник, де він був в’язнем НКВС. Я не знаю, за що мого сина було заарештовано. Мені не вдалось поговорити з ним» [61].

Мемуарист розповідає:

«На месте раскопок и у витрин выставок разыгрывались душераздирающие сцены, когда какая-нибудь женщина, опознав в трупе своего «сосланного» мужа, начинала громко рыдать. Ее плач передавался десяткам других, таких же несчастных, пришибленных горем людей, тут же присутствующих. В эти дни над территориями «военного строительства» и «Парка культуры и отдыха» стоял сплошной вопль» [62].

Це свідчення характеризує ситуацію на біологічному рівні. Щось аналогічне зауважив у своїх мемуарах К.Петрус:

«Когда-то воины римских железных легионов плакали от криков древних германцев – такой ужас наводили они на них. И этот же ужас чувствовали и садисты из ГУЛАГ’а и боялись его взрыва.

…Летний нестерпимый зной. На какой-нибудь станции в дальнем тупике стоит эшелон с этапом. Товарные вагоны наглухо закрыты. В каждом набито по 50-60 человек заключенных. Стены и пол вагонов от пота и духоты становятся мокрыми. Дышать не дают. Во рту пересохло. Люди задыхаются, теряют сознание, умирают.

И вот, в этой смертельной духоте взрывается крик. Сначала в одном вагоне, затем в другом, в третьем, а потом этот крик подхватывает весь эшелон – 20, 30, 50 вагонов.

И чекисты начинают беспокойно и лихорадочно метаться, и вода немедленно же появляется. Немедленно, лишь бы заключенные перестали кричать.

В тюрьмах и концлагерях такой дикий крик заражает всех людей, особенно уголовных и своей непреодолимой детонацией задевает самые темные зоологические стороны подсознания и сливается в один клубок психоза.

Подобное явление возникает среди рогатого скота, когда он собирается в стадо. Стоит одной или нескольким единицам найти свежие следы крови или учуять трупное тление, как их сразу начинает охватывать какое-то странное и дикое состояние. Скотина начинает дико реветь, ногами копать землю и бросать ее вверх, хвост подлнимается выше туловища. На рев единицы собирется стадо, и скотина начинает бесноваться.

На Украине зоологи и крестьяне это явление называют «ревеськом».

Старые опытные чекисты свои издевательства над несчастными людьми редко доводили до этого «ревеська» […]» [63].

Отож у Вінниці місцева людність також виявила сліди масштабних розстрілів. До 3 жовтня 1943 року було здійснено ексгумацію. У 95 ямах виявили останки 9439 душ. Дослідники з різних галузей науки зібрали колосальну фактографію, цілий архів з історії вінницького некрополю. Н.Пушкарський писав: «В карманах одежды большинства убитых были обнаружены разные предметы и документы (например, протоколы обысков, удостоверения, фотографии, кошельки, очки и т.д.), давшие возможность установить личность многих жертв» [64]. Вражає й таке. У часи так званої громадянської війни, як відомо, большевики перед розстрілом казали роздягнутись і одяг привласнювали [65]. Свідок вінницьких розкопок оповідає: «У всіх чоловіків зв’язані міцно руки на спині. Усі в звичайному одязі, причому як правило всі в білизні […]. Щодо жінок […]. Із загального числа 169 жіночих трупів – 49 цілком роздягнених, причому всі роздягнені молоді й середнього віку» [66]. Натраплено на труп вагітної жінки [67]. В одному з видань вміщено фото: «Найжахливіше: голі трупи зґвалтованих жінок» [68]. У німецькому «Звіті судово-медичної експертизи» сказано політкоректно: «Привертало увагу, що багато жіночих тіл з усіх трьох ділянок були зовсім голі. У такому вигляді знайдено 49 з 169 жіночих тіл. Це, згідно з дослідженням, переважно жінки молодшого або середнього віку, тоді як усі одягнені жіночі трупи були старші» [69]. Серед трупів було багато старих чоловіків – із сивими бородами й довгим волоссям [70].

Н.Пушкарський запитує:

«Кто же были эти жертвы? Представители дореволюционных привилегированных классов? Помещики? Генералы? Фабриканты? Капиталисты?

Ответ на этот вопрос дают протоколы установления личностей первых опознанных трупов. Вот результат:

крестьян – 212

рабочих – 62

служащих – 51

специалистов-интеллигентов – 26

военных – 16

священников – 4.

Все они – винничане, что дает основания предполагать, что в каждом областном центре (а таковых в СССР больше сотни) могут быть обнаружены такие же могилы» [71].

Згадуваний Г.Алєксандров писав:

«Даже немецких заплечных дел мастеров потрясла просьба одной украинской крестьянки вернуть ей полушубок мужа, – полушубок, пролежавший шесть лет с трупом в могиле, чтобы сшить из него теплую одежонку разутым и раздетым детям, как оставила их советская власть, убившая отца и бросившая детей на произвол немцам. – Будущие историки великой сталинской эпохи! Внесите в ваши летописи это страшное ходатайство простой украинской женщины!» [72].

Все це ретельно обстежила міжнародна комісія судово-медичних експертів, що працювала паралельно з комісією Ґергарда Шрадера. До складу комісії входили професор анатомії Ґентського університету (Бельгія) д-р Сьонен (Soenen), головний лікар Інституту судової медицини Софійськогно університету (Болгарія) д-р Міхайлов (Michailov), професор судової медицини Міланського королівського університету (Італія) д-р Каццаніґа (Cazzaniga), прозектор Інституту патологічної анатомії Амстердамського університету (Нідерланди) д-р дер Поортен (ter Poorten), судово-медичний експерт Міністерства юстиції, головний лікар та професор Букарештського інституту судової медицини та криміналістики (Румунія) д-р Біркле (Birkle), професор судової медицини та директор Інституту судової медицини Словацького університету у Братіславі д-р Крсек (Krsek) та інші вчені з Угорщини, Фінляндії, Франції, Хорватії й Швеції. Докладне наукове обстеження масових могил в околицях Вінниці вони виконали протягом 13-15 липня, а протокол склали 15 липня 1943 року [73]. Існує ще один протокол. 27-29 липня 1943 року його склали професори судової медицини з німецьких університетів [74].

У вересні 1943 року, ще за німців, з’явилось українське видання: Трембовецький А. Злочин у Вінниці (Вінниця: Вінницькі вісті, 1943) [75]. Його підготував до друку учитель із Підзамчого на Поділлі, а в цей час співробітник редакції місцевої газети «Вінницькі вісті», – Аполон Трембовецький (1913–1968) [76], що став першим українським дослідником вінницької трагедії [77]. Уже на еміґрації (жив у США), протягом довгих років А.Трембовецький головував у Демократичному об’єднанні бувших репресованих українців в Совєцькому Союзі (ДОБРУС), був заступником голови Українського Конґресового комітету Америки (УККА). Інколи Трембовецький користувався ще й псевдонімами Ап.Павлович та Петро Павлович. Згадане видання винятково рідкісне. Коли большевики повернулись, вони вилучали примірники цієї книжки, зокрема одну забрали в редакції газети. Було встановлено, що технічним редактором працювала Зінаїда Хілобока, яку було ув’язнено [78]. Наскільки розумію, примірників цього видання у київських сховищах немає. Отож фраґменти цієї книжки передруковано у виданні Олександра Скопа (16 грудня 1927, Вінницька обл. – 3 вересня 2003, м. Ля Меса, США) та Євгена Сверстюка «Вінниця: Злочин без кари» (1994) у розділі «Перший дослідник» [79].

Щоправда, існує ще одне, мабуть, не менш рідкісне видання – «Чека, ГПУ та НКВД у Вінниці» (Без місця й року). Ол.Скоп і Є.Сверстюк такого видання взагалі не знають (див. бібліографічний список на с. 320-321 їхнього видання). У книжці І.Каменецького зазначено, що воно вийшло білоруською мовою [80]. Але розгорнімо саму книжку: «На зелених схилах річки Бога, в серці України, розташоване місто Вінниця» [81]. З мови цієї цитати і самого видання від його першого і до останнього рядка випливає, що упорядники американської праці самого цього видання не бачили. Це могла б бути щойно згадана надзвичайно рідкісна книжка А.Трембовецького, але вміщені у збірнику «Вінниця: Злочин без кари» фраґменти зовсім інакші. Все-таки це різні видання. Примірник книжки, що мав 47 сторінок, належав перекладачеві при розкопках Михайлові Селешку [82]. Зіраксову копію видання Селешко передав до книгозбірні Петра Данилюка [83], а той, спасибі йому, – доправив її до Києва. У київській бібліотеці ім. Ольжича такого видання немає. Примірник відділу зарубіжної україніки НБУ ім. В.І.Вернадського відтворює розглянуту копію в усіх деталях, включаючи можливу дефектність, наче її саме з нього й роблено.

Хочу зробити тим часом ще одне спостереження. Видання «Чека, ГПУ та НКВД у Вінниці» містить надзвичайно багато імен і дат, причому це здебільшого літо 1943 року. Найпізніша дата – 20 липня 1943 року [84]. Думається, книжечка друкувалась відразу після цього. Вона має сліди виразного поспіху. Здається, автор і видавці спершу поспішали випустити її у світ, а потім так само поспішно знищили всі її сліди. Подібним чином було знищено примірники статистичної праці «Київ за 1942 р.» [85]. У виданні, про яке йдеться, знаходимо ніби другу обкладинку «Нова Вінниця…» і набрану дрібнішим шрифтом несподівану передмову «Друга Вінниця» з таким дещо недоладним текстом:

«Тепер большевизмові знову пощастило захопити звільнені вже з-під його панування райони. Мріючи про уявну перемогу, большевизм провадить далі свою криваву справу на цих теренах і утворює нові й значно більші та жахливіші Вінниці. В знову зайнятих областях людність зазнає найжахливіших переслідувань» [86].

Отже, можна припустити, що в останні тижні німецького панування у Вінниці, напередодні їхнього відступу на захід хтось зробив спробу випустити нову книжку, другу після появи книжки А.Трембовецького. Оскільки автор нової праці відзначається високою компетентністю, можна припустити, що це був той самий А.Трембовецький. Втім, за кілька днів, під час панічної втечі німців, прагнучи вберегти людей, чиї свідчення так масово цитуються по тексту, причетний до друкарні українець увесь тираж її знищив. Мені відомий нині лише один збережений примірник і одна зіраксова копія.

З літа 1943 року тема вінницьких могил стала провідною в місцевій газеті «Вінницькі вісті». Цьому сприяли, мабуть, якісь кон’юнктурні міркування німців (тут не Київ, тут неподалік новий, німецький осередок – Рівне, – мабуть, щось в цьому роді). Але лавина публікацій пішла, розуміється, й завдяки головному редакторові, молодому письменникові, братові Миколи Зерова – Михайлові Костьовичу Зерову [87]. 18 червня 1942 (№ 48) він вперше підписав цю газету як редактор (після І.Смереки [88]), тоді головний редактор, а 21 лютого 1943 року (№ 15) він став ще й її видавцем. Темою вінницьких могил, – цього страшного сліду, що його лишив по собі большевицький терор, – Вінниця жила, без перебільшення, до самого кінця німецької окупації. Відповідні публікації з’являлись також в окупаційних газетах «Нова доба» (Бердичів), «Голос Волині» (Житомир), «Подолянин» (Кам’янець на Поділлі), «Нове життя» (Первомайськ), «Нова Україна» (Полтава), «Український голос» (Проскурів) [89] та ін. Раз за разом сюди приїздили делеґації з різних міст. Наприклад, 4-6 серпня 1943 року прибула делеґація з 32 душ із Києва, яку очолив завідувач житлового відділу Київської міської управи Всеволод Волканович [90]. До складу делеґації увійшли шеф району Київ-Вест, письменники Сергій Кокот, Григорій Ващенко, А. (Юрій?) Кандіїв, Безвербний і О.Ю. (?) Окинчиць, урядовці, робітники й селяни [91]. З Рівного приїхав молодший брат Симона Петлюри – заступник директора видавництва «Волинь» Олександр Петлюра (1888–1951) [92]. У російському еміґраційному збірнику «Свободная Россия» (1955) Н.Пушкарський розповів про свої відвідини Вінниці 1943 року і враження від побаченого там. Під час війни він працював у київській міській управі й на доручення міського голови був призначений до вінницької комісії як юрист. Він пропрацював там вісім днів [93].

15 серпня, – на жаль, у прорежимному дусі, – написав у київській газеті про вбивства у Вінниці цей самий київський міський голова Леонтій Форостівський [94]. Мабуть, і він побував на одному з похоронів, або йому оповіли про нього ті, що незадовго перед тим сюди приїздили.

Недавно померлий поет і журналіст Леонід Іванович Лиман (1922-2003) відразу після війни згадував:

«Християнські похорони відбувалися до осени [з 12 червня до 3 жовтня 1943 року]. У похоронах масову участь брало місцеве населення, люди з усієї України, а також делеґати европейських народів. У нововикопаних могилах дбайливо складали трупи. Їх супроводив в останню дорогу невимовний плач родичів; він зливався з плачем тих, хто не міг стримати серця перед такою картиною. Плач сплітався з молитовним співом хору, линув у голубе небо до вічного Бога, щоб Він почув скаргу скривдженого народу. На ряди чорних трупів опадають достиглі плоди овочевого саду. Віддаючи останню шану, люди кидають у могилу квіти, вінки й землю; кидає землю, привезену з своєї батьківщини, представник малого грецького народу. […] Так закладався у Вінниці новий християнський цвинтар. Могили прикрашували вінки, що їх поклали представники багатьох европейських народів» [95].

Першим дослідником історії тамтешніх масових розстрілів став, як уже сказано, Аполон Трембовецький. Його перша публікація у «Вінницьких вістях» з’явилась 3 червня 1943 року в 44 числі, за нею пішла ціла серія дальших статей [96]. Іншим автором, що висвітлював цю тему, був співробітник вінницької гідробіологічної станції Г.Гулевич [97].

Передусім, у «Вінницьких вістях» друкувалися списки ідентифікованих під час розкопок жертв [98]. Реґулярно публікувались оголошення про похорони. Далі, Аполон Трембовецький та інші журналісти писали докладні справоздання про кожен похорон, де багато імен і прізвищ.

От, наприклад, що розповідалось про перший похорон – 12 червня 1943 року. 230 тіл. Дружина впізнала чоловіка-кооператора, який лежатиме не у братській могилі, а буде похований у своєму селі.

«Взагалі розпізнано тільки чотири трупи. По одежі, що лежала в ямах окремо, накидана на трупи, і по документах, що в незначній кількості були знайдені в цій одежі, установлено наявність серед тіл ще коло сорока осіб (зрозуміла річ, без моменту індивідуального розпізнання)» [99].

Другий похорон – 24 червня. У панахиді взяли участь владика Григорій [100], священики вінницького Свято-Покровського катедрального собору о.Словачевський і о.Марценюк, протодиякон В.Богуцький, разом 20 імен духовенства [101].

Третій похорон – 6 липня [102].

Четвертий похорон – 14 липня [103]. Над свіжою могилою голосить жінка-селянка Катерина Корнієнко. Кілька днів тому проводжала вона розстріляну сестру, сьогодні ховає батька.

«Біля краю могили стоїть навколішках 62-річний дідусь Рудницький Іван Федосійович. Стоїть навколішках і ридає, як дитя. Він хоронить сина свого, сина улюбленого і хорошого. Він рве на собі волосся, благаючи сина взяти і його, знедоленого, з собою. Дивишся на його муки, і сльози самі ллються з очей».

П’ятий похорон – 16 липня. Того разу поховали 292 душі. Разом було поховано вже 1614. У сослужінні 32 священиків, одного протодиякона та диякона правили єпископ Вінницький Євлогій (Марковський) [104] та єпископ Рівненський і Острозький Федір (Олександр Рафальський, ? – 5 травня 1955, Сідней [105]). Газета надрукувала слово владики Євлогія. Були присутні представники духовенства з Болгарії (архімандрити Миколай, Йосиф і Стефан), Румунії (митрополит Віссаріон, професори Попеску, Крайніце та Лазар), Фінляндії (пробст Любівурі), Швеції (гавптпастор Цедерберг, пфарер Сандергрен та ін.) [106].

Шостий похорон – 21 липня [107].

Восьмий (28 липня) і дев’ятий (31 липня) похорон [108].

Десятий похорон – 6 серпня [109].

Дванадцятий похорон – 19 серпня [110].

Останній, 19-й похорон, відбувся 3 жовтня [111].

Окремі публікації мали особливе значення. Серед них витяг із протоколу Вінницької міськради:

«Выписка из протокола № 1 закрытой части Президиума Винницкого горсовета от 1-го апреля 1939 года.

И.о. председателя горсовета (Фурса).

Зам. председателя горсовета (Слободянюк).

Слушали: Заявление части НКО об отводе территории для установления запретной зоны и запретного района Славянских хуторов г. Винницы.

Постановили: Отвести части НКО для установления запретной зоны в районе Славянских хуторов при Литинском шоссе и улице Подлесной земельную площадь размером 27 га 9151 кв. мт., которую выделить из пользования Горсовета. Считать запретным районом, где запретить какое-либо строительство без соглашения на это НКО, территорию земли, что размещенная (sic) в районе Славянских хуторов, в таких границах:

а) Из севера (sic) – Гослесфонд и землепользование бывш. села Пятничан.

б) С востока – Ошосдору № 646.

в) С юга – Литинское шоссе.

Выделить строения из пользования гр. Островской Х.Я., гр. Коберской В.Ф., гр. Януара В., гр. Собко Х.П., гр. Скрипки А.Г., гр. Четверики М.А. и гр. Старинца Г.И.

Стоимость строений должна оплатить часть (sic) НКО.

Пред. горсовета (Фурса).

Секретарь горсовета (Бершадская).

Верно: Ст. писарь (sic) (Званенко)» [112].

Наведений текст безсумнівно автентичний, але виявився чи важкий фізичний стан документа, чи слабка археографічна підготовка публікатора. Звичайно, всі ці публікації доцільно було б видати корпусно.

З Вінниці відомості про большевицький терор поширились по всій Європі [113]. Статті про Вінницю з’явились у Німеччини [114], Бельгії [115], Італії [116], Румунії [117], Фінляндії [118], Франції [119], Угорщини [120], Швеції [121], Болгарії [122], Греції [123], Сербії [124]. Так само уже в наші часи світ довідувався про Україну зі зливи панічних і сумних публікацій про Чорнобиль.

Розуміється, інформація ширилась по світі в першу чергу залежно від політичного режиму. Публікації з’являлись у тих країнах, що виступали у війні на боці Німеччини, та в нейтральних державах. На жаль, відгуки були виявлені досі тільки по україномовних газетах. Широкий спектр різномовних статей досі лишається не тільки не виданий, а й не зібраний. Це становить трудомістке завдання для майбутніх дослідників.

Характерно, що писали не тільки журналісти, репортери, а й фахівці, зокрема експерти, залучені до участі в судово-медичної експертизи. Обійшовши українські газети [125], висновки і враження міжнародних представників медицини вихлюпнулись далеко поза межі краю. Можна сказати, що трагедія, яка відбулась на українській землі, набула такого всесвітнього розголосу, як на сорок років пізніше Чорнобиль – символ, за яким у світі знають тепер Україну.

Вірші про вінницьку трагедію написали Валеріан Тарноградський [126], Петро Кізко [127] та інші.

Щоб увічнити пам’ять замучених жертв, українське населення вирішило на місці трагедії збудувати пам’ятник і церкву. Розпочали були масовий збір коштів [128]. На початку серпня було зібрано на пам’ятник 712 карбованців [129]. Невдовзі селяни Вінницького району зібрали на пам’ятник жертвам большевицького терору 57 469 карбованців 83 копійки [130]. Дальший перебіг подій перекреслив ці плани.

1944 року німецькою мовою вийшла капітальна документація вінницької знахідки [131], фундаментальна праця, що в інформаційному відношенні зробила можливими усі пізніші видання й публікації. Усі вони ґрунтуються на цій книжці, хоч, беручи свої відомості з других чи й третіх рук, не всі автори її бачили. Звичайно, у роки війни найбільше було зацікавлене в цьому виданні міністерство пропаґанди д-ра Геббельса, але тепер воно має значення цінного історичного джерела. Тут вміщено Звіт судово-медичної експертизи (с. 7-113), кримінологічний звіт (с. 115-248), зокрема 679 біографічних довідок (с. 215-148) про ідентифікованих осіб (вони складали 7,2 % від загальної кількості трупів [132]), складених на підставі знайдених разом з трупами документів і свідчень людей, що розпізнали речі своїх родичів, нарешті «Юридичний звіт» (с. 249-282). Особливу цінність мають вміщені тут світлини. Разом їх 151. Серед них світлини проф. І.Малініна і доцента С.Дорошенка (с. 203), архиєпископа (?) Віссаріона Одеського (с. 208). Останній (27 лютого 1880, селище Пашкани Сучавського пов. – 1963), два роки навчався в Київській духовній академії. У жовтні 1935 став митрополитом Буковини, а в грудні 1942 року був призначений шефом Румунської православної місії в Трансністрії [133].

Звідси списки замордованих було кілька разів передруковано різними мовами – англійською й українською. У книжці, що лежить зараз перед читачем, головну увагу присвячено Биківні й Вінниці, але історію масових большевицьких розстрілів будь-де в Україні не можна розглядати окремо від Катині, Куропатів, Сандормоха, Дем’янового Лазу тощо.

Крім архівних і друкованих джерел, існували також аудіовізуальні. Готуючись до чергової поїздки до Америки, у червні 1993 року я писав у Прес-бюлетені Української Православної Церкви Київського Патріархату: «На руки члена ДОБРУСу о. В.Профети Федеральний уряд у Вашінґтоні передав оригінальний фільм, що зробили німці з розкопок масових могил у Вінниці 1943 року. Де зараз той фільм?» [134]. На жаль, на це та інші численні запитання відповідей не надійшло.

Як підказує логіка [135], такі самі могильники, як київський (биківнянський) і вінницький, існують у всіх обласних центрах і в багатьох районних, де також провадилися розстріли. Відомо, наприклад, що в Київській області, крім самого Києва, розстріли відбувались іще у Білій Церкві, Умані, Черкасах, а також – до утворення Житомирської області (22 вересня 1937 року [136]) – у Житомирі й Бердичеві [137]. Не можна нарікати, що навіть за німців тамтешні могили не було виявлено. По-перше, справжні масштаби комуністичного масового терору було надійно сховано. По-друге, й німці були зацікавлені в дозуванні інформації. Тим-то автор справді унікальної книжки «Чека, ГПУ та НКВД у Вінниці» підкреслював:

«Ще тоді, коли розкопували вінницькі могили з їх десятьма тисячами вбитих, були виявлені масові кладовища й по інших містах України: значно більше поле могил у Києві, майже таке саме в Житомирі й третє в Кам’янці-Подільському. Всі ці сліди масових мордувань припадають на той самий час, що й у Вінниці, а саме на 1937/38 роки. Тоді совєтський режим почував себе на вершку своєї сили, і кат Сталін міг переводити в життя свою програму винародовлення тих країн, що потрапили до складу Совєтського Союзу. І так, як в Україні, було й по інших національних областях СССР: у Білорусі, на Кримі, на Кавказі, в Північній Росії. Ця «чистка» коштувала життя міліонам людей» [138].

Отже, було б неправильно говорити тільки про Биківню й Вінницю. Наприклад, у підвалах уманської тюрми [139] восени 1941 року теж було виявлено близько восьмисот трупів, серед них персонально розпізнано 84 особи. Цих нещасних було привезено з Чорткова, де у травні діяла своя трійка чи бригада НКВД (це видно із справ, – для дальших студій потрібні імена, «установочные данные»). Тут імена є [140]. Усіх загиблих було віддано землі в Умані, лише тіло інженера Петра [Євгеновича] Турули його дружина й брат [141] перевезли й поховали у с. Деренівці [142].

Ідеологічна боротьба нашого часу втілюється в намаганнях, навпаки, вінницьку трагедію локалізувати й обмежити. Це, мовляв, справді злочин, навіть «жахливий злочин», але в інших місцях нічого подібного начебто не простежується. Думка про досі не виявлені могили у Дніпропетровську, Полтаві, інших містах при цьому навіть не виникає, хоч іще в роки війни проникливі автори сприймали Вінницю як модель загальнодержавної тоталітарної системи [143]. У передмові до німецького звіту про вінницькі розслідування автори, що розбирались у практиці тоталітаризму писали:

«Оцінюючи вінницькі події, потрібно пам’ятати, що цей злочин не був поодинокий. У Радянському Союзі є десятки міст, подібних до Вінниці. У кожному з цих міст є в’язниця ДПУ, що править за вихідний пункт для картини, подібної до вінницької, підтвердженої у всіх деталях. Тож могили українців у Вінниці являють собою нагадування про невідоме число масових поховань, розсіяних на неосяжних просторах Радянського Союзу. Крім того, вони ще раз викликають у пам’яті масові поховання Катині з тілами польських офіцерів, ув’язнених радянськими органами в 1939 р., як і долю естонців, латишів, литовців, галичан та жителів Басарабії, депортованих у 1941 р.» [144].

Цілком незалежно й на іншому матеріалі аналогічний висновок було зроблено в монографії 1999 року [145].

Для сучасних авторів, схильних «локалізувати й обмежити», арґументом тут служить те, що

«1940 [самі] слідчі органи НКВС УРСР порушили [навіть] справу за фактами масових репресій у Він.[ницькій] обл.[асті], які здійснювалися під кер-[івницт]вом капітана держ. безпеки І.Корабльова (бачте, Корабльов винний! – С.Б.). На нього та ін.[ших] працівників обласного управління НКВС було заведено карну справу. На закритому суд.[овому] процесі Військ.[ового] трибуналу військ НКВС Київ. військ. округу, який відбувся 26 квіт.[ня] – 6 трав.[ня] 1940 у Вінниці, І.Корабльова й одного з його підлеглих засудили до страти, однак невдовзі цей вирок замінили на 10 років позбавлення волі, а справу щодо ін. обвинувачених працівників обласного управління НКВС було припинено» [146].

Вважаю, що трактувати справу Корабльова як намагання відновити т. зв. «соціалістичну законність» і справедливість, а відтак виводити поза сферу кримінальної відповідальності самого Сталіна й режим було б неправильно. Ув’язнених Лазаря Ширіна, Антона Прішивцина та Георгія Данилейка, коли почалась війна, просто звільнили з-під варти [147].

Як тепер відомо, чекістська номенклатура тридцятих років, причетна до масового терору (М.К.Александровський-Юкельзон, М.Ю.Аміров-Пієвський, В.М.Блюман, Ю.Г.Бржезовський, С.С.Брук та багато інших), була здебільшого ліквідована. Чому так сталося, – інше питання. Але намагатися заховати за справу Корабльова злочинність всього режиму не слід.

Та коли ми вже заходимо у нетрі ідеологічної боротьби, не можна обійти і найбільшого ідеологічного протистояння – між Сталіним і Гітлером. Того протистояння, що доповнювало їхню земну фізичну війну. Маю на увазі, що 12 серпня 1943 року, коли експерти німецької державної комісії публічно назвали речі своїми іменами, Совінформбюро виступило із заявою:

«Гитлеровцы подняли истошный вопль по поводу якобы обнаруженных ими массовых могил на окраинах города Винницы. […] Стремясь отвлечь внимание мировой общественности от военных поражений немецкой армии на советско-германском фронте и замести следы своих злодеяний на оккупированной советской территории, гитлеровские жулики уже в последние дни выкинули новый трюк. 9 августа они опубликовали «протокол» шайки агентов гестапо и наемных провокаторов, посланных германскими властями в Винницу и названных «комиссией профессоров судебной медицины». Гитлеровские агенты, опираясь на свою большую практику кровавых злодеяний, сделали попытку свалить вину с больной головы на здоровую – приписать советским людям свои собственные – немецкие преступления. Наглость этих живодеров зашла так далеко, что они приписывают советским гражданам свои излюбленные методы расправы с мирным населением – выстрелы в затылок своим беззащитным жертвам, закапывание в могилы живыми мирных советских людей и т.п.

Матерые немецкие мошенники пытаются представить дело так, что после двухлетнего пребывания в Виннице они случайно наткнулись на массовые могилы. Однако здесь нет и тени случайности. Немецким палачам не стоило никакого труда отыскать могилы в Виннице. И не только в Виннице, но и в любом другом городе, временно захваченном немцами. Врываясь в советские населенные пункты, гитлеровцы жестоко расправлялись с мирными жителями, убивали тысячи невинных женщин, стариков и детей. […]

Гитлеровцы разыгрывают в Виннице над трупами своих жертв гнусную и наглую комедию. Убийцы, чьи руки обагрены невинной кровью, откапывают трупы людей, которых они безжалостно уничтожали, устраивают балаганные инсценировки на их могилах. Такой мерзости и такого лицемерия мир еще не видел» [148].

Аналізуючи ситуацію, Леонід Лиман писав:

«[…] Сов. Росія до і після відвоювання Вінниці не спростувала перед широким світом з доказами в руках накинутих тяжких обвинувачень. Навпаки, з незрозумілих причин незграбною мітлою Росія замітає сліди «чужих» (начебто німецьких) злочинів – арешти очевидців та журналістів і медичних експертів у східньо-европейських державах. Хоч про вінницькі злочини в свій час говорив увесь европейський континент, і своїми розмірами вони були найжахливішими, проте совєтський прокурор на нюрнберзькому процесі не поставив підсудним обвинувачення щодо замордування десяти тисяч людей […]» [149].

Характеристичний пропаґандистський документ цікавий не тим, що творить дзеркальну відбитку дійсності. Насправді він складніший. Плутаючи картину, Совінформбюро до звідомої неправди вносить і трішки автентичних рис: «Расстреливая сотни и тысячи советских граждан, немцы сваливали их трупы в овраги, противотанковые рвы и засыпали землей» [150]. Схоже, що тут знаходимо деякі риси терору німецького. Або й пряма конкретика: «Огромное количество трупов советских людей, погибших от рук фашистских людоедов, немцы могут «обнаружить» в Бабьем Яру, в Киеве» [151]. Читачі, охочі сприймати заяви Совінформбюро як щиру правду, саме ті з них, що вже чули про Бабин Яр, переносили свою впевненість і на ті рядки, де йшлося про Вінницю.

Не важко здогадатись, що заява Совінформбюро відповідним чином широко коментувалась у пресі протилежного табору [152].

Якщо коротко, то сказаним, зрештою, й обмежується те, що було зроблено в Україні в роки війни з вивчення історії масових розстрілів. Дальші відкриття (Дем’янів Лаз [153] та ін.) відбулися щойно у перестройку та в роки незалежності.

Примітки

16. Див.: Західня Україна під большевиками, ІХ.1939 – VІ.1941: Зб. за ред. Мілени Рудницької. Нью-Йорк: НТШ, 1958. 494 с.;

Літопис нескореної України: Док., мат., спогади / За ред. Ярослава Ляльки. Кн. 1. Л.: Просвіта, 1993. 800 с.

17. Романів Олег Миколайович, Федущак Інна Вікторівна. Західноукраїнська трагедія 1941. Вид. 2. Львів; Нью-Йорк: НТШ; Фундація УВУ в США, 2003. С. 342-344.

18. Петров Никита Васильевич, Скоркин Константин Владиславович. Кто руководил НКВД, 1934–1941: Справ. / Под. ред. Н.Г.Охотина и А.Б.Рогинского. М., 1999. С. 433-434.

19. Романів О., Федущак І. Західноукраїнська трагедія 1941. Вид. 2. С. 53.

20. Там само.

21. Пор.: [Кулаковський Петро Карпович.] Розстріляні на початку війни // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 1994. № 1. С. 191-228;

Поіменні списки громадян, розстріляних органами НКВС в тюрмах на початку війни // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 1994. № 1. С. 399-475;

Романів О., Федущак І. Західноукраїнська трагедія 1941. Вид. 2. 431 с.

22. Katyń: Lista ofiar i zaginionych jeńców obozów Kozielsk, Ostashków, Starobielsk. Warszawa: ALFA, 1989. 367 s.;

Lista Katyńska: Jeńcy obozów Kozielsk- Ostashków-Starobielsk, zaginieni w Rosji Sowieckiej / Opracował Adam Moszyński. Warszawa, 1989 (Londyn: Gryf, 1982). 339 s.;

Listy Katyńskiej ciąg dalshy: Straceni na Ukrainie. Warszawa, 1994. 114, [2] s. Приношу щиру подяку п. Марині Мурин за можливість ознайомитися з цими та іншими виданнями.

Див.: Listy Katyńskiej ciąg dalshy. S. 64: Muryn Władysław s. Grzegorza ur. 1893.

Głomacki Albin. Przyczyna śmierci… // Gazeta policyjna. Warszawa, 2000. 17. IX. Nr. 35. S. 8.

23. До вбивства більшовиками 12 000 польських офіцерів // Він. вісті. 1943. 29 квітня. № 34 (179). С. 2;

До вбивства більшовиками польських офіцерів // Він. вісті. 1943. 1 травня. № 35 (180). С. 3;

Незважаючи на Катин[ь]… // Він. вісті. 1943. 13 травня. № 38 (183). С. 1;

Слідство европейських представників судової медицини в Катинському лісі // Він. вісті. 1943. 13 травня. № 38 (183). С. 2;

Страхіття в Катині: [Фото] // Він. вісті. 1943. 23 травня. № 41 (186). С. 2;

В Катині викопано дотепер і частково розпізнано 3000 розстріляних // Він. вісті. 1943. 6 червня. № 46 (191). С. 2;

Сенсаційна знахідка в паперах Смолєнського НКВД // Він. вісті. 1943. 13 червня. № 49 (194). С. 3;

До масових убивств у Катині // Він. вісті. 4 липня. № 55 (200). С. 2;

Справи Смолєнського НКВД промовляють далі // Він. вісті. 1943. 11 липня. № 58 (203). С. 2.

24. Судоплатов Павел. Спецоперации: Лубянка и Кремль, 1930-1950 годы. М.: Олма-Пресс, 1997. С. 449.

25. Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД. С. 408.

26. Там само. С. 259.

27. Там само. С. 375-376.

28. Судоплатов Павел. Спецоперации: Лубянка и Кремль, 1930-1950 годы. М.: Олма-Пресс, 1997. С. 127.

29. Переказ цієї статті див.: У вільному Києві // Краківські вісті. 1941. 14 жовтня. Ч. 227 (382). С. 4.

30. Вронська Тамара Василівна (нар. 17 липня 1955). Биківня // Енциклопедія історії України. Том 1: А – В. К.: Наук. думка, 2003. С. 251.

31. Киселев Сергей. Тайна Быковнянского леса // Лит. газета. 1988. 30 ноября. № 48 (5218).

32. Багазій Володимир Пантелеймонович (нар. 1902, с. Рябівка, тепер Волочиського р-ну Хмельницької обл. – 1943). Аспірант КДУ. Активний оунівець-мельниківець. Ув’язений у п’ятницю 19 лютого 1942 р. Розстріляний у Бабиному Яру.

Про нього див.: Київ у дні нацистської навали за документами радянських спецслужб. К.; Львів, 2003. С. 226, 241, 295;

Бабий Яр: человек, власть, история. Кн. 1. К., 2004. С. 26, 132-133, 258-261;

Кучерук Олександр Сергійович (нар. 12 квітня 1952, с. Лаврики Сквирського р-ну Київ. обл.). Міський голова Володимир Багазій і міська управа Києва у 1941-1942 рр. // Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Вип. 6. К.: Кий, 2006. С. 282-294.

33. Про Л.Форостівського див.: Київ за 1942 р. // Наше минуле. К., 1993. Ч. 1 (6). С. 151;

Костюк Григорій Олександрович. Зустрічі і прощання: Спогади. Кн. 2. Едмонтон: КІУС, 1998. Пок.;

Київ у дні навали. С. 265, 363, 437. Докладних біографічних відомостей про цих діячів сливе немає.

34. Форостівський Леонтій Іванович. Київ під ворожими окупаціями. Буенос-Айрес: М.Денисюк, 1952. С. 75-77.

35. В «Енциклопедії українознавства» відомостей про Олійника та Яковенка немає.

36. Див.: У сяйві нашого Києва: «Українське слово» у Києві в 1941 році / Упор., ред. і передмова проф. Юрія Бойка. [Мюнхен,] 1955. 224 с.

37. Шляхом мордувань. І в Києві лилась невинна кров // Українське слово. 1941. 8 жовтня. № 25. С. 2.

Див.: На зов Києва: Укр. націоналізм у ІІ Світовій війні: Зб. статей, спогадів і документів. Торонто; Нью-Йорк: Новий шлях, 1985. 542 с. На диво, у цьому виданні Биківні ніде не згадують.

38. Пор.: Штепа (Штеппа) Костянтин Феодосійович (1896 – 19 листопада 1958, Нью-Йорк). Катин і Вінниця // Нове укр. слово. 1943. 16 липня. № 165 (483). С. 1-2. Підп.: К.Шт.;

Український Катинь // Холмська земля. 1943. 18 липня. № 29. С. 1.

Див. про К.Штепу: Київ у дні нацистської навали за документами радянських спецслужб. К.; Львів, 2003. С. 227-230, 262, 265, 277, 320;

Білокінь С. Музей України: (Збірка П.Потоцького): Дослідження, матеріали. К., 2006. С. 15, 203, 206, 248-249, 253, 257.

39. Гупало Костянтин Карпович (1907-1942). Тріумф прокурора Дальського: Драма в 4-х діях. Львів: НТШ, 2001. 88 с.

40. Верига Василь (нар. 3 січня 1922, Тернопільщина). Втрати ОУН в часі Другої Світової війни. Торонто: Новий шлях, 1991. С.72-84 («У Золотоверхому Києві»).

41. Анисимов Александр Леонидович (нар. 25 серпня 1961). Перечитывая заново: Новый порядок // Киевский телеграф. 2004. 30 июля – 5 августа. № 31.

42. Форостівський Л. Відозва до населення Києва [про виїзд до Німеччини] // Нове укр. слово. 1942. 1 квітня. № 74 (89). С. 4.

43. Форостівський Л. [Постанова про збереження житлових приватних будинків] // Нове укр. слово. 1943. 4 вересня. № 208 (526). С. 4.

44. Критична література про цю енциклопедію невелика, але яскрава. Див.: Бжеський Роман Стефанович (23 березня / 4 квітня 1894, Ніжин – 4 квітня 1982, США). Голод на Україні і «таємнича рука». Торонто, 1982. 308 с. Підп.: Р.Млиновецький.

Див. про нього: Чернихівський Г. Життєвий і творчий шлях Романа Бжеського // Самостійна Україна. 1996. № 1-2;

Енциклопедія історії України. Том 1: А – В.: Наукова думка, 2003. С. 250-252 (Г.П.Герасимова);

Дашкевич Ярослав Романович (нар. 13 грудня 1926). Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури. Львів, 2006. С. 500-506.

45. Форостівський Л. Всі організовано до праці // Нове укр. слово. 1943. 10 лютого. № 34 (352). С. 1-2.

46. Форостівський Л. До населення м. Києва // Нове укр. слово. 1943. 7 травня. № 106 (424). С. 4.

47. Форостівський Леонтій Іванович. Жидо-більшовицьким катам нічого сказати в своє виправдання // Нове укр. слово. Київ, 1943. 15 серпня. № 191 (509). С. 1-2.

Пор.: «І звоюєш всі народи»: Від Ханаану до Вінниці – жидівські масові вбивства в історії // Голос Сарненщини. 1943. 29 серпня. № 30 (97). С. 3; Подолянин. Кам’янець-Подільський. 1943. 2 вересня. № 70 (210). С. 4.

48. Форостівський Л. Щасливої путі // Нове укр. слово. 1943. 27 травня. № 123 (441). С. 4.

49. Малюженко Л. Київ за 1942 р. // Наше минуле: Журнал незалежної іст. думки за ред. С.Білоконя. Ч. 1 (6). К.: Вид-во М.Коця, 1993. С. 151-182.

50. Анисимов Александр. Перечитывая заново.

51. Очевидець про терор у Вінниці // Укр. голос. Вінніпеґ, Ман., 1985. 23 грудня. Ч. 51. С. 6. Підп.: В.Г.

52. Пушкарский Н. Массовые убийства в С.С.С.Р. // Свободная Россия. Лос Анжелос в Калифорнии, 1955. Октябрь-ноябрь. Vol. 2. Тетради 4 и 5 (7 и 8). С. 92.

53. Александров Георгий. Я был в Виннице // Социалистический вестник. N.Y., 1948. 31 декабря. № 12 (615). С. 233.

54. Amtliches Material zum Massenmord von Winniza. S. 256-257;

Вінниця: Злочин без кари. С. 144;

Реабілітовані історією. У 27-ти тт. Вінницька область. Кн. 1. Вінниця: ДКФ, 2006. С. 393.

55. Див., напр.: За деревяною огорожею у Вінниці // Летишівські вісті. 1943. 11 серпня. № 10. С. 1.

56. Amtliches Material zum Massenmord von Winniza. Berlin, 1944. S. 5-6;

Вінниця: Злочин без кари / Ред. і упор. Є.Сверстюк, О.Скоп. К.: Воскресіння, 1994. С. 54.

Див.: Міжнародна лікарська комісія у Вінниці // Краківські вісті. 1943. 24 липня. № 159 (897). С. 2;

Звіт професора Шредера, голови Німецького товариства судової медицини і криміналістики // Він. вісті. 1943. 25 липня. № 63 (208). С. 3;

Голос Сарненщини. 1943. № 26 (93). С. 4; Міжнародна праця професорів судової медицини в м. Вінниці // Він. вісті. 1943. 25 липня. № 63 (208). С. 3;

Протокол інтернаціональної медицинської комісії у Вінниці // Голос. Берлін, 1943. 25 липня. № 30 (125). С. 1;

Масові могили у Вінниці в осуді юристів // Волинь. Рівне, 1943. 1 серпня. № 59 (189). С. 3; Голос Сарненщини. 1943. 1 серпня. № 26 (93). С. 2, 3;

Протокол німецької судової медицини в справі викриття трупів у Вінниці // Волинь. Рівне, 1943. 15 серпня. № 63 (193). С. 3;

Представники медицини європейських країн про большевицькі вбивства у Вінниці // Він. вісті. 1943. 19 серпня. № 71 (216). С. 3.

57. Реабілітовані історією. У 27-ти тт. Вінницька область. Кн. 1. С. 400.

58. Amtliches Material zum Massenmord von Winniza. Berlin, 1944. S. 7; Вінниця: Злочин без кари. С. 56.

59. Пушкарский Н. Массовые убийства в С.С.С.Р. С. 92-93.

Див.: Масові могили під гойдалками відкривають нові місця душегубства // Краківські вісті. 1943. 14 червня. № 150 (888). С. 2;

Танок над трупами // Голос. Берлін, 1943. 18 липня. № 29 (124). С. 1;

Масові могили під гойдалками // Рідна земля. Львів, 1943. 18 липня. № 29 (94). С. 2; Станіславівське слово. 1943. 18 липня. № 29 (94). С. 2; Тернопільський голос. 1943. 18 липня. № 29 (94). С. 2; Нове укр. слово. К., 1943. 20 липня. № 168 (486). С. 2;

Масові могили під гойдалками // Летишівські вісті. 1943. 28 липня. № 8. С. 1

60. Пушкарский Н. Массовые убийства в С.С.С.Р. С. 92.

61. Amtliches Material zum Massenmord von Winniza. S. 282; Вінниця: Злочин без кари. С. 164.

62. Пушкарский Н. Массовые убийства в С.С.С.Р. С. 93.

63. Петрус К. Узники коммунизма. Нью-Йорк: Изд-во им. Чехова, 1953.С. 88-89.

64. Пушкарский Н. Массовые убийства в С.С.С.Р. С. 92-93.

65. Докладніше див.: Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917–1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. С. 106.

66. Розгін Іван Федорович (18 вересня 1897, с. Куманівка Подільської губ. – 10 липня 1972, Детройт, США). Вінниця // Нові дні. Ч. 27. Торонто, 1952. Квітень. С. 14.

67. Лиман Леонід Іванович (13 серпня 1922, с. Малі Сорочинці, Полтавщина – 2003, Нью-Йорк). В роковини вінницької трагедії // Пу-гу. Авґсбурґ, 1947. 19 жовтня. № 33. С. 3.

68. Чека, ГПУ та НКВД у Вінниці. [Вінниця, 1943.] С. 40.

69. Amtliches Material zum Massenmord von Winniza. Berlin, 1944. S. 23; Вінниця: злочин без кари. С. 68.

70. Александров Г. Я был в Виннице. С. 234.

71. Пушкарский Н. Массовые убийства в С.С.С.Р. С. 93.

72. Александров Г. Я был в Виннице. С. 234.

73. Amtliches Material zum Massenmord von Winniza. Berlin, 1944. S. 103-107; Вінниця: злочин без кари. С. 98-102.

74. Amtliches Material zum Massenmord von Winniza. Berlin, 1944. S. 109-113; Вінниця: злочин без кари. С. 102-106.

75. Книга про вінницькі злочини // Уманський голос. 1943. 14 жовтня. № 81 (220). С. 3; Краківські вісті. 1943. 20 жовтня. Ч. 234 (972). С. 2;

С.К. Книга про злочин НКВД у Вінниці // Він. вісті. 1943. 9 вересня. № № 77 (222). С. 3.

76. Про Трембовецького (псевд. Петро Павлович) див.: Енциклопедія українознавства. Словникова част. Кн. 11. Париж; Нью-Йорк, 1995. С. 201; Вінниця: злочин без кари. С. 13. Дякую Г.П.Герасимовій за вказівку на пропущене джерело.

77. Трембовецький А. Розкриття жахливого злочину: Жертви большевицького терору у Вінниці // Він. вісті. 1943. 3 червня. № 44 (189). С. 3;

Його ж. Жертви большевицького терору в м. Вінниці // Він. вісті. 1943. 8 червня. № 47 (192). С. 1, 4;

Його ж. За що загинули люди: З матеріалів комісії для розкопування могил з жертвами большевицького терору в м.Вінниці // Він. вісті. 1943. 27 червня. № 53 (198). С. 3;

Його ж. Так гинули мільйони людей у тій країні, «Где так вольно дышит человек» // Він. вісті. 1943. 1 липня. № 54 (199). С. 3;

Його ж. На розкопках могил у м. Вінниці // Він. вісті. 1943, 28 серпня. № 74 (219). С. 3;

Його ж. Не забуваймо Вінницю // Подолянин. Кам’янець-Подільський, 1943. 31 жовтня. № 87 (227). С. 1-2.

78. Реабілітовані історією. У 27-ти тт. Вінницька область. Кн. 1. С. 412.

79. Вінниця: Злочин без кари / Ред. і упор. Є.Сверстюк, О.Скоп. К.: Воскресіння, 1994. С. 13-34.

Рец.: Федоренко Є. Правда про Українську Катинь // Освіта. 1998. 25 березня – 1 квітня. С. 19.

Пор.: До єдності через співпрацю: Інтерв’ю, дане Є.Сверстюком О.Скопові в Бавнд-Бруку 18.Х.98 // Укр. вісті. Детройт, 1998. 20 грудня. С. 2-3; Наша віра. 1998. Грудень. № 12. С. 1, 2.

Про Ол.Скопа див.: Романюк Мирослав. Оратаї журналістської ниви. Кн. 2. Л., 2004. С. 174-175.

Про Є.Сверстюка: Євген Сверстюк: «Це – вибір»: Біобібліогр. нарис / Тарнашинська Л., Патока Валентина. К., 2002. 126, [2] с. 500 прим.

80. Kamenetsky Ihor (нар. 1927, м. Рогатин). The Tragedy of Vinnytsia. Toronto; New York, 1989. Р. 258.

81. Чека, ГПУ та НКВД у Вінниці. С. 3.

82. Селешко Михайло (4 листопада 1901, с. Витвиця, пов. Долина, Станиславівщина – 27 квітня 1981), член Сенату ОУН, один із найближчих співробітників полковника Євгена Коновальця. Вищу освіту інженера-хіміка здобув в Українській Господарській Академії у Подєбрадах (Чехословаччина, закінчив 1927 ). Похований у Бавнд-Бруці, Нью-Джерсі, США.

Дж.: Українська висока політехнічна школа на чужині. Том І. Ню Йорк, 1959. С. 95, 194, 231; Том ІІІ. Ню Йорк, 1972. С. 161-163;

Ukrainians in North America: A Biographical Directory of Noteworthy Men and Women of Ukrainian Origin in the United States and Canada / Ed. Dmytro M. Shtohryn. Champaign, Illinois, 1975. P. 129;

Вінниця: злочин без кари. С. 176.

83. Див.: Історія "Українського голосу" в біографіях його основоположників і будівничих. Вінніпеґ: Фундація І. і Т.Гуменюків, 1995. С. 33.

84. Чека, ГПУ та НКВД у Вінниці. С. 29.

85. Наше минуле. Ч. 1 (6). К., 1993. С. 151.

86. Чека, ГПУ та НКВД у Вінниці. С. 2.

87. Зеров Михайло Костьович (літ. псевд. Михайло Орест, 26/14 листопада 1901, Зіньків – 12 березня 1963, Авґсбурґ). Поет і перекладач з німецької. Був ув’язнений у справі «СВУ» 1929, звільнений 14 березня 1930 (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 38791 ФП. Арк. 61), потім ще раз у червні 1938. 1945 під псевдонімом «М.Байдан» у видавництві «Нова епоха» надрукував циклостилевим способом лист «До всіх людей совісти в цілому світі». З середини 1951 літ. ред. газ. «Сучасна Україна», потім «Укр. літ. газети», майже до кінця життя – журн. «Сучасність». Паралельно працював в «Українському самостійнику». Перший дослідник і видавець літ. спадщини свого старшого брата Миколи. Друзі-літератори утворили неофіційний Інститут ім. М.Ореста. Упорядкував і відредаґував зб. спогадів про М.Зерова, П.Филиповича і М.Драй-Хмару «Безсмертні» (Мюнхен, 1963), що вийшов після Михайлової смерті.

Дж.: Михайло Орест адепт духовости нової: Літературознавчий симпозіон / За ред. П.Роєнка. Торонто: Орден, 1967. 124 с.

88. Згодом начальник української кримінальної поліції у м.Вінниці (Вінницькі вісті. 1943. 28 січня. № 8 (153). С. 4).

89. Витяги з цих та інших газет передруковано у книжці А.Трембовецького «Злочин у Вінниці» (1943), а тепер їх відтворили О.Скоп та Є.Сверстюк (Вінниця: Злочин без кари / Ред. і упор. Є.Сверстюк, О.Скоп. К.: Воскресіння, 1994. С. 227-232).

Докладний реєстр наведено: Грановський Борис Васильович. Таємні об’єкти НКВС у Вінниці (1937-1940 рр.). Вид. 2 випр. та доп. К., 2001. Цю працю було видано тиражем 100 примірників. Працюючи над першим виданням, я її пропустив, про що тепер шкодую. Це хороша, ґрунтовна студія. З вдячністю широко використовую її тут.

90. Згодом еміґрував. Див.: Волканович В. Що зробили німці з науковцями в Україні // Віра й культура. 1962. Серпень-Вересень. Ч. 10-11 (106-107). С. 20-21.

Пор.: Звернення делегації Васильківської округи Київської генеральної округи // Він. вісті. 1943. 1 серпня. № 65 (210). С. 3;

Делегати з Рівного і Києва відвідали могили з жертвами НКВД // Він. вісті. 1943. 12 серпня. № 68 (213). С. 6;

Київ у дні навали. С. 217, 221;

Кучерук Ол. Міський голова Володимир Багазій. С. 293.

91. Делегації з Рівного та Києва відвідали могили з жертвами НКВД // Він. вісті. 1943. 12 серпня. № 69 (214). С. 3.

92. Див. про нього: Петлюра Володимир. Родина Петлюр // Симон Петлюра та його родина: Док. і мат. / Упор. Вас. Михальчука. К.: Рада, 1996. С. 306-312.

93. Пушкарский Н. Массовые убийства в С.С.С.Р. С. 91-94.

94. Форостівський Леонтій Іванович. Жидо-більшовицьким катам нічого сказати в своє виправдання // Нове українське слово. Київ, 1943. 154 серпня. № 191 (509). С. 1-2.

95. Лиман Л. В роковини вінницької трагедії. С. 3.

96. Трембовецький Аполон (1913-1968). Розкриття жахливого злочину: Жертви більшовицького терору в м. Вінниці // Вінницькі вісті. 1943. 3 червня. Ч. 44 (189). С. 3 [передрук: Спец. випуск. 3 червня. № 45 (190). С. 1-2]; 6 червня. № 46 (191). С. 3.

97. Гулевич Г. Що мені довелося бачити: Спогади про більшовицький терор у м. Вінниці // Він. вісті. 1943. 6 червня. Ч. 46 (191). С. 4.

Див.: Чека, ГПУ та НКВД у Вінниці. [Вінниця, 1943.] С. 8-9.

98. Українці! […] // Він. вісті. 1943. 6 липня. № 56 (201). С. 2: перший список, 65 осіб.

Українці! […] // Він. вісті. 1943. 13 липня. № 59 (204). С. 1: другий список, номери 66-168.

Він. вісті. 1943. 10 серпня. № 68 (213). С. 1-2: третій список, номери 169-285.

99. Савостіянов О., Проф., Голова міста; Григорій, Єпископ Житомирський і Вінницький; Євлогій, Єпископ Вінницький. Перший похорон жертв замучених вінницьким НКВД // Він. вісті. 1943. 10 червня. № 48 (193). С. 3: похорон організовувався у суботу, 12 червня о 15 год.

Див.: Трембовецький А. Похорон першої групи жертв, замучених вінницьким НКВД у 1938 р. // Він. вісті. 1943. 20 червня. № 51 (196). С. 3.

100. Савостіянов О., Проф.; Григорій, Єпископ; Євлогій, Єпископ. Другий похорон жертв замучених вінницьким НКВД // Він. вісті. 1943. 20 червня. № 51 (196). С. 4: четвер, 24 червня о 18 год.

Див.: Промова єпископа Григорія на похоронах другої групи жертв НКВД // Подолянин. Кам’янець-Подільський, 1943. 22 липня. № 58 (198). С. 3.

Григорій (Огійчук; псевдоніми: Православний; Г.[ригорій] В.[інницький]; січень 1898 – 13 лютого 1985, Чікаґо) – Митрополит Київський і всієї України УАПЦ. Одержав богословську освіту. Висвячений на священика 20 травня 1919 у Києво-Братському монастирі (єпископ Василь Богдашевський). Сослужив йому у першому молебні укр. мовою на Софійській площі (31 серпня 1919). Настоятель різних церков.17 травня 1942 у нижній Андріївській церкві в Києві відбулась його хіротонія на єпископа Житомирського й Вінницького. Ув’язнений ґестапо з вересня 1942 до березня 1943. Під час перепоховання жертв НКВД у Вінниці виголосив безстрашні проповіді. Обидва його брати-священики оо. Іван та Петро загинули в катівнях НКВД. Еміґрував до Німеччини. На соборі в Еслінґені (березень 1946) призначений вікарієм до митрополита Полікарпа на Вестфалію. Приєднався до прибічників Київських канонів 1921, що оформились на Ашаффенбурзькому соборі 25-26 серпня 1947 в УАПЦ (соборноправну). Виїхав до США. Служив у Чікаґо.

Літ.: Ювілей Архипастиря // Православний українець. Чікаґо, 1952. 1 серпня. Ч. 1. С. 5-6; Там само. 1954. Квітень-травень. Ч. 21-22. С. 9-10;

Архипастир-благовісник // Там само. 1957. Травень-червень. Ч. 53-54. С. 2-3;

20-ліття єпископства Владики Григорія // Там само. 1962. Травень-липень. Ч. 86. С. 1, 3;

45 років на службі Богові й Україні // Там само. 1964. Квітень-червень. Ч. 94. С. 1-2;

Власовський Ів. Нарис історії Української Православної Церкви, Том ІV, ч. 2. Ню-Йорк; Бавнд-Брук, 1975. Пок.;

Помер Митрополит Григорій // Нові дні. Торонто, 1985. Квітень. С. 13.

101. Трембовецький Ап. Так гинули мільйони людей у тій країні, «где так вольно дышит человек» // Він. вісті. 1943. 1 липня. № 54 (199). С. 3.

102. Савостіянов О., Проф.; Григорій, Єпископ; Євлогій, Єпископ. Третій похорон жертв замучених вінницьким НКВД // Він. вісті. 1943. 4 липня. № 55 (200). С. 4: 6 липня о 5 год.

103. Савостіянов О., Проф.; Григорій, Єпископ; Євлогій, Єпископ. Четвертий похорон жертв замучених вінницьким НКВД // Він. вісті. 1943. 11 липня. № 58 (203). С. 4: середа, 14 липня о 5 год. 30 хв. Див.: Він. вісті. 1943. 22 липня. № 62 (207). С. 6.

104. Євлогій (Марковський, 1878, Волин. губ. – 11/24 березня 1951). Належав до автономної Церкви. Після закінчення церковної школи вступив до церковного училища в Житомирі. Довго служив у Клевані під Рівним. Став удівцем. Хіротонісаний 23 липня 1942 у єпископа Вінницького й Подільського Української Автономної Православної Церкви. 1943 еміґрував до Варшави, 1945 до Німеччини. З 1948 член Синоду РПЦ зарубіжної, до якої приєднався 1946. Єпископ Каракасу й Венесуели. Разом із Синодом переїхав до монастиря Коренная у Махопак (?), штат Нью-Йорк.

Дж.: Manuil (Lemeševskij), Metropolit (1884-1968). Die Russischen Orthodoxen Bischofe von 1893 bis 1965. Bio-Bibliographie. Teil IІІ. Erlangen, 1984. P. 130. Ідентифікація Ірини Преловської, якій висловлюю щиру подяку.

105. Manuil (Lemeševskij), Metropolit. Die Russischen Orthodoxen Bischofe von 1893 bis 1965. Bio-Bibliographie. Teil VI. Erlangen, 1989. P. 340.

106. Савостіянов О., Проф.; Григорій, Єпископ; Євлогій, Єпископ. П’ятий похорон жертв замучених вінницьким НКВД // Він. вісті. 1943. 15 липня. № 60 (205). С. 4: п’ятниця, 16 липня о 5 год. 30 хв.

Див.: Два похорони // Він. вісті. 1943. 22 липня. № 62 (207). С. 6. Пор.: Комісія духовенства у Вінниці // Уманський голос. 1943. 8 серпня. № 70 (209). С. 3.

107. Савостіянов О., Проф.; Григорій, Єпископ; Євлогій, Єпископ. Шостий похорон жертв замучених вінницьким НКВД // Він. вісті. 1943. 18 липня. № 61 (206). С. 4: середа, 21 липня о 6 год.

108. Мертві кличуть вас, українці, до помсти і боротьби! // Він. вісті. 1943. 12 серпня. № 68 (213). С. 1-2.

109. Вінницький похорон // Краківські вісті. 1943. 29 вересня. Ч. 216 (854). С. 4.

110. Трембовецький А. Вже передано землі на вічний спокій 4 459 мучеників, закатованих большевиками у Вінниці // Він. вісті. 1943. 22 серпня. № 72 (217). С. 3;

Дванадцятий похорон // Він. вісті. 26 серпня. № 73 (218). С. 3.

111. Останній похорон жертв НКВД // Він. вісті. 1943. 14 жовтня. № 87 (232). С. 3. Разом, констатувала газета, було поховано близько 10 000 душ. Точніше – 9 439.

112. Українці! // Він. вісті. 1943. 6 липня. № 56 (201). С. 1.

113. Представники чужеземної преси у Вінниці // Нове укр. слово. 1943. 13 липня. № 162 (480). С. 2;

Закордонні журналісти в Вінниці // Голос України. Луцьк, 1943. 16 липня. № 30 (97). С. 3;

Курдидик Анатоль. Вінниця і чужеземна преса // Краківські вісті. 1943. 31 липня. № 165 (913). С. 1;

Б.О. Кривава пропаґада України: Вінниця в європейській пресі // Краківські вісті. 1943. 7 серпня. № 171 (909). С. 2.

114. Вінницький злочин // Голос. Берлін, 1943. 11 липня. № 28 (123). С. 1-2;

«Дойче Україна-Цайтунґ» про вінницькі могили з жертвами НКВД // Він. вісті. 1943. 18 липня. № 61 (206). С. 1;

Делегацію робітників у Вінниці // Волинь. Рівне, 1943. 12 серпня. № 62 (192). С. 3; Укр. думка. Черкаси, 1943. 14 серпня. № 65 (219). С. 3.

115. Бельгієць про Вінницю // Краківські вісті. 1943. 15 липня. № 151 (889). С. 1;

[Соне Пьєр.] Що розповідає очевидець про Вінницю // Львівські вісті. 1943. 15 липня. № 157 (577). С. 2;

Соне Пьєр. Вальонець про Вінницю //Краківські вісті. 1943. 10 серпня. № 173 (911). С. 2.

116. Закордонні журналісти у Вінниці // Світлий промінь. Антоніни, 1943. 20 липня. № 40 (122). С. 1; Він. вісті. 1943. 22 липня. № 62 (207). С. 2;

Онацький Євген. Вінницькі страхіття в італійській пресі // Краківські вісті. 1943. 3 серпня. № 167 (905). С. 3.

117. Репортер румунського радіо про Вінницю // Краківські вісті. 1943. 21 липня. № 156 (894). С. 2.

118. Фінський професор про висліди розстрілів у Вінниці // Краківські вісті. 21 липня. № 156 (894). С. 2;

Кент. Фінський вчений про вінницький морд: Вінницькі масакри сильніші від всякої пропаґанди // Укр. вісник. Берлін, 1943. 25 липня. № 15 (114). С. 6; Львівські вісті. 1943. 12/13 вересня. № 208 (628). С. 2;

Кент. Фінський вчений про вінницькі вбивства: Інтерв’ю з проф. Нільо Песоненом // Краківські вісті. 1943. № 170 (918). С. 2-3.

119. Французькі голоси про Вінницю // Краківські вісті. 1943. 21 липня. № 156 (894). С. 2;

Француз про Вінницю // Краківські вісті. 1943. 25 серпня. № 186 (924). С. 6.

120. Мадярський знавець судової медицини про Вінницю // Львівські вісті. 1943. 23 липня. № 164 (584). С. 2;

Мадярський посол про Вінницю // Холмська земля. 1943. 29 серпня. № 35. С. 3.

121. Шведський науковець про Вінницю // Львівські вісті. 27 липня. № 167 (587). С. 2;

Шведська газета про вінницькі вбивства українців // Він. вісті. 1943. 28 серпня. № 74 (219). С. 3;

Шведський професор медицини про Вінницю // Краківські вісті. 1943. 7 вересня. № 187 (935). С. 5.

122. Болгарські враження з Вінниці // Львівські вісті. 1943. 14 серпня. № 183 (603). С. 1;

Болгарин про враження з Вінниці // Краківські вісті. 1943. 15 серпня. № 178 (916). С. 5.

123. Грецький журналіст про свої вражіння у Вінниці // Львівські вісті. 1943. 24 серпня. № 191 (611). С. 2.

124. Сербські селяни біля гробів повбиваних у Вінниці українців // Львівські вісті. 1943. 5-6 вересня. № 202 (622). С. 1;

Делегація сербських селян та робітників у Вінниці // Укр. думка. Миколаїв, 1943. 11 вересня. № 70 (203). С. 3;

Сербська делегація на вінницьких могилах // Він. вісті. 1943. 12 вересня. № 78 (223). С. 1;

Серби оглядають вінницькі могили // Уманський голос. 1943. 19 вересня. № 74 (213). С. 3;

Серби відвідали місце масових вбивств у Вінниці // Краківські вісті. 1943. 19 вересня. 208 (946). С. 5;

Серби відвідали Вінницю // Львівські вісті. 1943. 19/20 вересня. № 214 (634). С. 2; Укр. дійсність. Берлін, 1943. 1 жовтня. № 28. С. 3.

125. Представники української преси в м. Вінниці // Він. вісті. 1943. 22 липня. № 62 (207). С. 6;

Вінницький злочин // Волинь. Рівне, 1943. 1 серпня. № 59 (189). С. 4; Голос Сарненщини. 1943. 8 серпня. № 27 (94). С. 3;

Преса України про розкриття жахливого большевицького злочину в м. Вінниці // Він. вісті. 1943. 12 серпня. № 68 (203). С. 3; 15 серпня. №. 70 (205). С. 3.

126. Тарноградський В. «Згадай синів своїх могили» // Він. вісті. 1943. 9 вересня. № 77 (222). С. 3.

127. Кізко П. У вінницькому парку // Укр. дійсність. Берлін, 1945. 1 березня. № 7. С. 3.

128. Збір пожертв на пам’ятник жертвам більшовицького терору // Він. вісті. 1943. 28 серпня. № 74 (219). С. 3;

Збір пожертв на пам’ятник жертвам сталінського терору // Він. вісті. 1943. 5 вересня. № 76 (220). С. 2;

Пожертви на пам’ятник на могилах жертв // Він. вісті. 1943. 6 липня. С. 1;

Лиман Л. В роковини вінницької трагедії. С. 3.

129. Він. вісті. 1943. 5 серпня. № 66 (211). С. 4.

130. Він. вісті. 1943. 12 серпня. № 68 (213). С. 2.

131. Amtliches Material zum Massenmord von Winniza. Berlin, 1944. 282 S.

132. Amtliches Material zum Massenmord von Winniza. S. 23; Вінниця: злочин без кари. С. 68.

133. Михайлуца Микола. Румунський місіонер зі слов’янською ментальністю: Митрополит Віссаріон (Пую) – шеф Румунської православної місії в Одесі // Південний Захід; Одесика: Історико-краєзнавчий науковий альманах. Вип. 3. Одеса, 2007. С. 262-278.

134. Білокінь С. Комп’ютерний словник-каталог «Українське Православ’я Х-ХХ ст.: Персональний склад» // Українська Православна Церква Київський Патріархат: Прес-бюллетень. 1993. Червень. Спецвипуск. С. 12;

Лошицький Олександр. «Лабораторія»: Нові документи і свідчення про масові репресії 1937-38 років на Вінниччині // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 1998. № 1/2 (6/7). С. 184.

135. Білокінь С. Більшовизм: механіка тотального винищення населення // Сучасність. 1998. Ч. 4. С. 58-89; Ч. 5. С. 71-95;

Його ж. Механіка державного масового терору в Україні // ЗНТШ. Т. 238: Праці Іст.-філос. секції. Львів, 1999. С. 254-347 та ін.

136. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. С. 354.

137. Подібним чином 40 років тому інтуїтивно мислив Лесь Танюк. У його щоденнику під 26 серпня 1962 року записано: "Логічно, що такі великі поховання мають бути біля всіх великих міст? Принаймні, столицях республік? Обов’язково – Москва, Ленінград, Харків, Тбілісі…" (Танюк Лесь (Леонід) Степанович (нар. 8 липня 1938, с. Жукин Димерського району Київ. обл.). Твори: В 60-и томах. Том VІ: Щоденники 1962 р. К.: Альтерпрес, 2006. С. 538-544).

138. Чека, ГПУ та НКВД у Вінниці. С. 2. Пор. С. 46.

139. Перше повідомлення див.: Жертви большевицького терору в Умані // Краківські вісті: Тижневик. 1941. 12 жовтня. Ч. 41. С. 5. Підп.: Ц.М.

140. Повний реєстр див.: [Федущак Інна.] Розстріляний в Умані 20-21 липня 1941 р. чортківський етап // Червень-липень 1941 року: Матеріали до 9-х Липневих академічних читань 2001 р. К., 2001. С. 27-57.

141. Можливо, цей брат – Євген Турула, що перебував свого часу у Зальцведелі (Сімович В. Різдво в таборах полонених українців // Наші дні. Львів, 1943. Ч. 1. С. 4-5).

142. У безконечній черзі…: Трагічна смерть 800 українських в’язнів у підвалах уманської тюрми // Краківські вісті. 1941. 31 жовтня. Ч. 242 (397). С. 2. Підп.: Львовянин.

143. Терор системою: Вінниця як зразковий приклад діяльності НКВД // Волинь. Рівне, 1943. 22 липня. № 56 (186). С. 2-4.

144. Amtliches Material zum Massenmord von Winniza. Berlin, 1944. S. 6; Вінниця: Злочин без кари. С. 55.

145. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. 447 с. (Відгук: Грицак Ярослав. Чорні книги червоного терору // Критика. 2000. Травень. Ч. 5 (31). С. 4-6; Його ж. До редакції «Критики» // Критика. 2000. Ч. 10 (36). С. 31).

Пор.: Білокінь С. Більшовизм: механіка тотального винищення населення // Сучасність. 1998. Ч. 4 (443). С. 58-89; Ч. 5. С. 71-95 (Відгук: Костюк Григорій. Лист до редакції // Сучасність. 1998. Ч. 9 (449). С. 159);

Його ж. Механізм масового винищення людей за більшовиків // Генеза. К., 1998. [Том] 1-2 (6-7). С. 126-133;

Його ж. Механіка державного масового терору в Україні // Записки НТШ. Т. 238: Праці Іст.-філос. секції. Львів, 1999. С. 254-347; Його ж.

Механізми державного масового терору в історичній практиці СРСР // Плав’юк Микола. Україна – життя моє. Том 3. К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2002. С. 591-610;

Його ж. Голодомор та інші механізми терору // Голодомор 1932-1933 років як величезна трагедія українського народу: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. Київ, 15 листопада 2002 р. К., 2003. С. 91-98.

146. Шаповал Юрій Іванович (нар. 1953). Вінницька трагедія 1937-1938 // Енциклопедія історії України. Том 1: А – В. К.: Наук. думка, 2003. С. 567.

Пор.: Лошицький Олександр. «Лабораторія»: Нові документи і свідчення про масові репресії 1937-38 років на Вінниччині // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 1998. № 1/2 (6/7). С. 183-227;

Реабілітовані історією. У 27-ти тт. Вінницька область. Кн. 1. С. 174-176, 286-287, 303-306, 309-310, 323, 327, 339-343, 348-351, 353-354.

147. Лошицький Ол. «Лабораторія»: Нові документи. С. 227.

148. Совинформбюро. Очередная провокация фашистских людоедов // Известия. 1943. 12 августа. № 189 (8182). С. 1.

149. Лиман Л. В роковини вінницької трагедії. С. 3.

150. Там само.

151. Там само.

152. Гістерія // Волинь. Рівне, 1943. 26 серпня. № 66 (196). С. 2-3;

Совєтське повідомлення про вінницькі могили // Він. вісті. 1943. 29 серпня. № 74 (219). С. 3; Уманський голос. 1943. 29 серпня. № 68 (207). С. 1;

Совєтське надзвичайне звідомлення про вінницькі масові могили // Укр. дійсність. 1943. 1 жовтня. № 28. С. 3.

153. Матюх Юрій. Дем’янів Лаз // Шлях перемоги. 1993. 30 січня. Ч. 5 (2025). С. 4.

Пор.: Карамаш Сергій. Цайтхайн – табір смерті // Хрещатик. 1994. 7 жовтня. № 161 (752). С. 6.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 12920

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.