Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Терор в СРСР / Механізми державного масового терору в історичній практиці СРСР

Механізми державного масового терору
в історичній практиці СРСР

Сергій Білокінь

Розвиток пізнання має свою логіку й послідовність. Очевидна річ, що по-справжньому з діяльністю ЧК-ҐПУ-НКВД, із самою суттю більшовицької влади ми познайомимося, коли за матеріалами центральних московських архівів, де зберігаються таємниці справжні, номер за номером, вихідна за вихідною буде видано корпус відповідних законоположень і циркулярних розпоряджень. Аналіз цих матеріалів дозволив би визначити філософську суть цих документів, філософське кредо їхніх авторів і з’ясувати реальну історію СРСР і України. Досі такого видання не було, і надій, що воно в Росії ближчим часом з’явиться, немає. У колишніх республіканських архівах повних комплектів таких документів може й не бути. Адже ці матеріали справді вибухонебезпечні, – зберігати державні таємниці в архівосховищах численних республік влада вважала за недоцільне і мала рацію.

Тим часом оприлюднено вже стільки матеріалів, що цілком певні висновки зробити можна. Як випливає з усього, що відомо досі про внутрішню політику большевиків, головним у ній було формування людини нового типу, себто такої людини, що була б придатна на роль «будівника комунізму». Така богоборча мета не могла не передбачати відбраковки й усунення тієї частини населення, яка з огляду на теоретичні засади марксизму-ленінізму на роль «будівників комунізму» не підходила.

Принципове значення має деміфологізація історії, якої вимагає брехливість большевицької теорії. Ще 18-28 березня 1875 року Фрідріх Енгельс писав Августові Бебелю: «Взагалі офіційна програма партії має менше значення, аніж те, що партія робить насправді» [1]. Нагадаємо першу програму комуністичної партії. Анітрохи не соромлячись, її автори проголосили, мовляв, РСДРП

«ставить своїм найближчим завданням скинення царського самодержавства і заміну його на демократичну республіку, конституція якої забезпечила б:

1. Самодержавство народу […].

2. Загальне, рівне і пряме виборче право […].

3. Широке місцеве самоврядування […].

4. Недоторканість особистості і житла.

5. Необмежену свободу совісті, слова, друку, зборів, страйків і союзів.

6. Свободу пересування й промислів.

7. Знищення станів і повну рівноправність усіх громадян, незалежно від статі, релігії, раси й націоальності. […]

11. Повне скасування смертної кари.

12. Вибірність суддів народом» [2] тощо.

Практика радянської держави не мала нічого спільного з проголошеною партійною програмою. Звідси неминуче випливає висновок, що большевицьке панування на території колишньої імперії мало характер антинародної змови.

Протягом вказаного періоду управлінчий апарат СРСР застосовував до підвладної людності різні типи терору: економічний, фінансовий, психологічний та багато інших. Серед типів терору, спрямованих на пряме й безпосереднє нищення населення, були масовий терор, що відповідно до історичних періодів та безпосередніх завдань поділявся на кілька видів, а також терор індивідуальний.

У двох монографіях [3] я розглянув передусім, природно, масовий терор. Він змінив класову структуру суспільства, отже став мотором соціальної революції. Большевицька пропаґанда висунула свого часу гасло знищення класів. Його чудово затямило все населення країни, хоча тоді мало хто розумів, що воно власне означає. Культуролог Віктор Петров дав свою інтерпретацію цього гасла:

«В провідні свої настанови, в тези: «знищення кляс» і «побудови безклясового суспільства» большевизм вкладав не просвітницький або ж економічний сенс, а, насамперед, буквальний і конкретний сенс фізичного знищення. До побудови безклясового суспільства большевизм простував через океани людської крови. Гасло знищення розумілося в усій нещадній і лютій наготі цього слова. Соціяльна політика большевиків носила антисоціяльний характер» [4].

Ця ідея висіла у повітрі. Цілком незалежно від Петрова дещо пізніше приблизно ту саму думку висловив Солженіцин: «Можно было поверить, что уничтожаются классы, но люди из этих классов вроде должны были бы остаться?..» [5].

Масовий терор пережив кілька періодів розвитку – від імпульсивного й приголомшливого ленінського до планомірного сталінського, спрямованого уже на конкретно взятих осіб. Обидва види масового терору мали виразний соціальний пафос. Ленінський терор був спрямований проти елітарних класів – в першу чергу проти великої буржуазії та національної аристократії, дворянства. Маємо схвильоване спостереження простої жінки з Кубані: «Очевидно, про поміщиків та фабрикантів уже не було мови. Вони в перші місяці революції були ограбовані, викинені та здебільшого повбивані» [6].

Одним з головних завдань, яке вирішувала тоді влада, була також ліквідація професійних військових, що становили пряму загрозу для нового режиму. Збереглися розстрільні справи на 100, 200 й більше офіцерів, що складаються лише з анкет і вироку. Вирок був відомий большевикам уже наперед. Приклад – розстрільна справа на 287 офіцерів, засуджених у Феодосії на засіданні надзвичайної трійки 4 грудня 1920 року [7]. Ухвала формулювалась так: «Принимая во внимание доказанность (sic) обвинения всех вышепоименованных в количестве двухсот восьмидесяти семи человек как явных (sic) врагов трудового народа и контрреволюционеров – расстрелять, имущество их конфисковать» (арк. 3).

Ленін як попередник Сталіна. У сучасній історіографії визначилася тенденція максимально локалізувати усі злочини большевизму, зв’язавши їх з особою одним-однієї людини, – Сталіна. Тим часом, якщо, навпаки, розташувати епізоди терору у хронологічній послідовності, виявиться, що прямим його попередником був все-таки Ленін. Здається навіть, що в розробку теорії терору порівняно із своїм попередников Сталін нічого принципово нового не вніс взагалі.

Якщо говорити прямо, тему терору ревізіоністи всіх категорій розкривали виключно на матеріалі Великого (сталінського) Терору 1937-38 років, а причину його бачили передусім у поганій вдачі Сталіна. Вважається, якби повноту влади отримав хто-будь інший з тодішніх большевицьких лідерів – ті самі Бухарін чи Кіров, наприклад, чи навіть аби Ленін жив довше, нічого подібного не сталося б. Звідси випливають видові форми – «сталінські репресії», «сталінська система». Інакодумці, виходить, протистояли у свою чергу «брежневській системі», «андроповській системі» тощо. Це приблизно те саме, що замість «нацистські фабрики смерті» говорити лише про кохівські чи розенберґівські. Бо чомусь багато хто уникає говорити про явище родове – «комуністичні репресії», «комуністичний терор», «комуністична система». Пройнявшись протиприродним страхом перед сталінізмом, страхом, що ледве чи контролюється і межує либонь чи не з паранойєю, останнім часом дехто побачив демократичну альтернативу йому, смішно сказати, в Троцькому. Насправді, ставлення большевицької влади до окремо взятої людини й ставлення до всього суспільства – що наприкінці 1917-го року, що на початку 1941-го, що за Брежнєва, – було однакове й не залежало від особи диктатора. Терор і тероризм лежали у самій природі комунізму. Як говорив Бухарін, «невміле управління прекрасною машиною зовсім не свідчить про вади самої машини. Безглуздо розбивати цю машину, аби тільки прибрати водія» [8].

Якщо російські государі ХІХ – початку ХХ віків, без сумніву, любили свою країну, ставлення до неї комуністичних ватажків було складне й неоднозначне. Пригадаймо спостереження Б.Бажанова:

«Для обох груп, що представляли сучасне й майбутнє партії і влади, питання про благо народу ніяк не стояло, і його якось навіть ніяково було ставити. Спостерігаючи їх цілий день у повсякденній роботі, я повинен був з гіркотою переконатися, що благо народу – остання їхня турбота» [9].

На відкритих політичних процесах 1930-х років бійці ленінської гвардії не виступали проти ладу, тому що останній був головним їхнім дітищем.

Як запевняли большевики, у розв’язаному терорі винні самі жертви цього терору. Якби Ленінові ніхто не опирався, то й терору б не було. Насправді терор почався ще до того, як почався широкий опір, і був цей терор аґресивний, а не захисний. Коли б Ленін не хотів ні опору, ні терору, він ішов би до влади іншим шляхом – разом із радами, соціалістами та Установчими зборами. «Але це, – писав один із теоретиків НТС Б.С.Пушкарьов, – був би не Ленін» [10]. Тим часом, судячи з творів останнього, його метою було винищування небажаних соціальних груп, навіть якщо вони не були йому ворожі, передусім Церкви, що не благословила білого руху, соціалістів, що прагнули уникнути кровопролития, частини інтелігенції та буржуазії, готової на компроміс.

Стеження за людністю. На те, що цю інформаційну базу почали складати ще за Леніна, маємо численні докази. Пригадаймо, наприклад, як з’явилися справи-формуляри, – у побуті їх називають енергійним словом «досьє». Як відомчий, так і народний термін означає те саме – збірку документів, що компрометують ту чи іншу особу. Уже 1921 року М.Лаціс відверто попереджав:

«Усіх підозрілих, які можуть узяти участь в активній боротьбі, безпартійних офіцерів або осіб право-есерівського, махновського або тому подібного характеру треба тримати на обліку, з’ясувати, перевірити. Це ґігантська інформаційна робота, яка повинна виступити на перший план […]» [11].

Ленін підняв цю справу на високий теоретичний щабель. Під керівництвом Леніна чекісти почали формувати справи-формуляри («досьє»). 4 вересня 1922 року в Ґорках у Леніна побував Дзержинський. Наступного дня він розвинув і конкретизував для свого заступника Уншліхта директиви свого шефа, що стосувалися висилки доволі численних представників нелояльної інтелігенції за кордон:

«Необхідно виробити план, постійно кореґуючи його й доповнюючи. Треба всю інтеліґенцію розбити за групами.

Десь так: 1) Белетристи, 2) Публіцисти й політики, 3) Економісти (тут необхідні підгрупи): а) фінансисти; б) паливники; в) транспортники; г) торгівля; д) кооперація і т.і. 4) Техніки (тут також підгрупи): а) інженери; б) агрономи; в) лікарі; г) генштабісти тощо. 5) Професори й викладачі і т.і., і т.і.

Відомості повинні збиратись у всіх наших відділах і зтікатись у відділ з інтелігенції. На кожного інтелігента повинна бути справа; кожну групу й підгрупу компетентні товариші повинні висвітлювати всебічно […]. Відомості повинні перевірятися з різних боків, щоб наш висновок був безпомилковий, чого досі не було через поспіх і однобічність висвітлення. Треба в плані далі накреслити почерговість завдань і висвітлення груп. Треба пам’ятати, що завданням нашого відділу повинна бути не лише висилка. Ми повинні сприяти випростанню лінії по відношенню до спеців, себто внесенню у їхні ряди розкладу й висуванню тих, хто [,навпаки,] готовий безумовно підтримати Радянську владу» [12].

Отже, одвічне поділяй і владарюй. Немає сумнівів, що цих настанов, «розвиваючи й збагачуючи їх», органи держбезпеки «неухильно» дотримувались протягом всієї своєї історії.

Яке місце займали справи-формуляри в тотальному стеженні за населенням, видно із службової записки Дзержинського до начальника Секретно-оперативного управління ҐПУ В.Менжинського від 31 січня 1923 року:

«При цьому «Дни» від 23/І. Прочитайте передову статтю. Чогось паскуднішого важко уявити. Необхідно за цими «Днями» встановити неухильний нагляд, з»ясувати, хто автори цих статей і всіх співробітників, скласти їхні списки з їхніми біографіями, з»ясувати, з ким вони пов»язані в Росії, їхніх родичів і друзів, хто передплачує ці «Дні», і почати проти них нещадні гоніння – виганяючи їх за кордон. «Дни» повинні відчути, що ҐПУ ще існує. Я гадаю, що необхідно було б і у пресі нашій схарактеризувати ці «Дни», щоб поставити їхніх послідовників поза законом».

З ленінських часів простежується діяльність трійок. 9 серпня 1918 року Ленін писав голові Ніжегородського губсовдепа Г.Ф.Федорову:

«У Нижньому, явно, готується білогвардійське повстання. Треба напружити всі сили, скласти трійку диктаторів (Вас, Маркіна та ін.), провести негайно масовий терор, розстріляти й вивезти сотні повій, що споюють солдатів, колишніх офіцерів тощо».

26 серпня 1919 року датується «Протокол № 18 засідання комісії «ТРЬОХ» при К.[иївській] Г.[убернській] ЧК у складі голови В.Вітліцького, членів: Чугайова та Мача за секретаря Барташевича» [13]. Того самого дня ті самі особи підписали ще декілька протоколів, серед них № 25.

287 офіцерів прирекла на смерть 4 грудня 1920 року у Феодосії «надзвичайна трійка при управлінні «Начособотдарма» 13 і уповноваженого Кримської ударної групи «Особотдела» «Южюгзапфронтов» [14]. В’язень катеринодарської чрезвичайки (кінець 1920 – початок 1921 року) застав у камері членів революційних трійок Нестерова, Бахарева і Рибалкина [15].

Подібно до ідеї трійок, у суто «ленінську» пору історії виникла й ідея лімітів. 10 серпня 1918 року Ленін писав Цюрупі: «Я пропоную «заложників» не взяти, а призначити поіменно за волостями» [16]. У розвиненому вигляді зустрічаємо цю ідею в історії з висилкою нелояльних вчених і літераторів. Від тієї «славної» чекістської операції в колишньому Центральному партійному архіві збереглися списки «кандидатів на висилку» з Москви, Петрограда та України. Довідки («висилається, на свободі», «утримується під вартою», «заслання відмінено», «збуджено справа» тощо) зроблено тут, як видно з доповідної Г.Яґоди, за вказівкою Леніна. Підписали списки Л.Каменев, Д.Курський та І.Уншліхт [17]. Перший список А.Латишев опублікував, хоч, на жаль, у переказі:

Список активної антисовєтської інтелігенції (професура).

Москва

Професори 1-го Московського університету 2 осіб

Професори Московського вищого технічного училища 4

Професори Петровсько-Розумовської сільськогосподарської академії 2

Професори Інституту шляхів сполучення 1

Професори різних навчальних закладів 6

Список антисовєтських професорів Археологічного інституту 4

Список осіб, що проходять у справі № 813 (групи Абрикосова) 4

Список антисовєтських агрономів і кооператорів 12

Список литераторів 12

За ініціативою Леніна таку ефективну форму масового терору проти населення, як розкладки, було запроваджено для рекрутування заложників і викачування хліба.

Оповідаючи про великомасштабну операцію 1921 року, начальник секретно-оперативної частини Ю.М.Перцов згадував:

«Разом належало арештувати в Києві понад 200 осіб, на периферії – понад 400. […] Цієї ночі, внаслідок виконаної операції, було арештовано понад 600 петлюрівських агентів, вилучено 10 кулеметів, маса рушниць та револьверів різних систем» [18].

Відомі записи із сталінського блокнота, зроблені 3 травня 1933 року на нараді постійного представництва ОҐПУ. Там розглядалося питання про «додаткове виселення» т.зв. куркулів на Північ і до Сибіру. Як видно з цих записів, ідея лімітів застосовувалась у системі державного управління СРСР задовго до Великого Терору 1937-38 років і навіть до 1 грудня 1934 року:

«Укр.[аїна] 145 тис.

Півн.[ічний] К.[авказ] 71 тис.

Моск.[овська] обл.[асть] 58 тис.

Ленінгр.[адська] обл.[асть] 44 тис.

Зах.[ідна] обл.[асть] 23 тис.

Урал 50 тис.

ЦЧО 34 тис.

Закавказзя 23 тис.» [19].

Прямим витвором Леніна і його близьких соратників були й концентраційні табори. Їхній початок датується теж не кінцем тридцятих, а найпершими роками існування цієї влади. Ще 15 квітня 1919 року ВЦВК за підписом М.І.Калініна видав декрет «Про табори примусових робіт», що узаконив впровадження табірної системи й примусової праці. Того року було створено концтабір у Києві. «Соловецький табір примусових робіт особливого призначення» (СЛОН ОҐПУ) утворено за постановою РНК СРСР від 13 жовтня 1923 року.

Як свідчив П.А.Судоплатов, 1921 року, тобто теж іще за Леніна (правдоподібно, не без його участі) було створено й сумнозвісну токсикологічну лабораторію, яку в документах називали «спеціальним кабінетом» і «лабораторією-Х» [20]. Саме тут виробляли отрути, які широко використовували у всіляких терактах. Вважається, що Ленін просив Сталіна дістати йому отрути теж із цього кабінету.

Таким чином, ніхто інший, як саме Ленін разом зі своїми соратниками Бухаріним, Зінов»євим, Каменєвим, Троцьким та іншими створив цю страшну машину масового знищення, яку Сталін отримав вже на повному ходу, вдосконалену й вироблену в практичній діяльності.

Класова боротьба – боротьба проти націй. Апарат управління сталінської епохи послідовно й систематично пропустив через м"ясорубку репресій все населення. Масовий терор такого характеру був наймасштабнішим за всі інші типи, а відтак і головним. Він охопив усю країну – одну шосту частину земного суходолу.

Починаючи з найперших днів совєцької влади, для здійснення поставлених цілей, ідучи шляхом обліків, анкетування, паспортизації й переписів населення, протягом кількох десятиріч влада створила в загальнодержавних масштабах всеохопну й доволі точну інформаційну управлінську базу. Ця база віддзеркалювала кількісний і якісний склад населення, головним чином міського, передусім чоловічого. У сукупності держава отримала досить повну характеристику населення.

Збирання й систематизація відомостей про населення було чи не найпершим і чи не найголовнішим завданням більшовицьких спецслужб. Арешти проводилися на основі саме цієї інформації, яку збирали невтомні «бійці невидимого фронту».

Коли дитина семи років поступала до середньої совєцької школи, на неї заводили першу в її житті справу. Згодом громадянинові СРСР доводилося заповнювати безліч найрізноманітніших анкет, що являли собою самообмови. Під загрозою покарання за неправдиві відповіді від кожної людини вимагали відповідей на десятки питань. Держава цікавилася, «чи є родичі за кордоном», «чи був репресований хто-небудь із родичів», «чи перебували на тимчасово окупованій території» тощо. Спочатку найнебезпечніше питання стосувалося «соціального походження», що визначало всю подальшу долю людини. Після війни цікавились перебуванням на окупованій території. А взагалі даним «об»єктивки» надавали великої ваги завжди.

Для здійснення поставлених цілей, про які йшла мова вище, методами обліків, анкетування, паспортизації й переписів населення було створено всеосяжну інформаційну управлінську систему. Передусім провадився облік неблагонадійних, дані про яких класифікувалися за забарвленням («Укр. КР», «укр. громадськість», «російська інтелігенція», «ПСР») і категорією (напр., «актив»). Такі обліки провадилися в різних відділах ҐПУ-НКВД, а відомості про цих людей збиралися в УСО (його обліково-статистичному відділі). Приймаючи постанову про заведення справи-формуляру на колишнього голову Центральної Ради, академіка М.Грушевського, помічник уповноваженого 1-ой групи контррозвідчого відділення Київського губвідділу ҐПУ Г.С.Еймонтов 20 березня 1924 року писав: «[…] узяти гр. Грушевського М.С. на облік неблагонадійних, віднісши його до групи української контрреволюції, забарвлення лівого, і завести на нього справу-формуляр для подальшої розробки наявних відомостей» [21].

Характеристика людини набирала при цьому такого вигляду:

– «З матеріалів УСО випливає, що громад.[янин] Шраґ Микола Ілліч проходить за формулярним обліком СПО ҐПУ УСРР за забарвленням «укр. громадськість». Перебуває на формулярном обліку ЕКУ ҐПУ УСРР за забарвленням «Інші злочини». 6/V 31 р.» [22].

- «З матеріалів УСО ҐПУ УРСР випливає, що громад.[янин] Качанюк Михайло Адамович нар. 1889 року, уродженець Галичина перебуває на формулярном обліку в ОО УВО та ҐПУ УССР за забарвленням «Укр КР», категорії «актив». [Справа-формуляр] № 7586. П/уповноваж. [помічник уповноваженого] . 29/IV [19]31» [23].

За Марксом, людина – це лише продукт свого середовища. Тому й карати її треба, не чекаючи на певні дії, а вже за саму приналежність до небажаного соціального середовища – нехай навіть такого невизначеного, як «буржуї» та «куркулі». У країні винищували провідний прошарок, місце якого повинні були зайняти декласовані представники суспільних низів.

Орієнтовані на марксистсько-ленінське вчення про класову боротьбу, чекісти дбали передусім про відповідні категорії населення («куркулі, кол. білі, кол. поліцейські чини, священослужителі, кол. есери»). Їх облікували, а потім, за командою згори, арештовували. Оскільки вважалося, що дрібнобуржуазні верстви міста й села, стара інтелігенція, «нова буржуазія» втілюють дрібнобуржуазну ідеологію, соціальні інтереси відповідних верств повинні були адекватно відбивати політичні партії. Отже, від самого формування тоталітарного режиму простежується боротьба проти членів цих партій. 14 квітня 1938 року нарком внутрішніх справ О.І. Успенський затвердив довідку на арешт чекіста А.Ґуревича 1897 року народження: «За довідкою 8 відділу УҐБ НКВД УРСР – 1921 року Кременчуцький міськвідділ ҐПУ звинувачував Ґуревича Абрама як підозрюваного у контрреволюції. За обліковими матеріалами Харківського ОО ҐПУ Ґуревич Абрам Наумович 1920-21 р. проходив за обліком меншовиков та бундівців. Ґуревич підлягає арешту» [24]. Як бачимо, один і той самий механізм діяв у 1920-21 роках, коли большевицькі спецслужби здійснили реєстрацію членів буржуазних і дрібнобуржуазних партій. І він же спрацював 1938 року, коли членів цих партій підібрали. Чоловік протягом 18 років жив собі, одружувався, розлучався, народжував дітей, а камера на нього чекала. Чекісти вміли чекати.

Еміґраційний публіцист В.Гришко не міг збагнути, яким побитом його батькові ставили в провину, що він був петлюрівським офіцером, адже «був він таким аж у 1918 р., а знищили його за те, промучивши все життя, аж через двадцять років». У культурній традиції, в якій перебував Гришко, це було неможливо. Під час арешту (1931) академік С.Ф.Платонов запитав: «Якщо ми злочинці, чому ж ви нас тринадцять років не арештовували?» Слідчий ОҐПУ А.Р.Стромін пояснив вченому: «Тоді ще вам зміна не виросла» [25]. Цю модель бачили різні люди. Інший чекіст відповів на питання співрозмовниці: «Поки нам були потрібні в армії фахівці – ми їх тримали. Тепер вони не потрібні – ми підготували своїх. Старі ж офіцери – чужий елемент, якого слід позбутися» [26].

Маємо чимало свідчень про колишніх українських есерів, есдеків, представників інших партій, що на середину 30-х років уже давно відійшли від політичної діяльності. Вилучення цих людей відбувалось без жодного зв»язку з фактичною поведінкою окремих осіб, що належали до запланованої до вилучення категорії. Мемуарист Гр.Костюк, колишній в»язень, назвав конкретних людей, чия провина полягала в тому, що десь у 1923-7 роках вони підписали якусь заяву. «І тільки. Але тепер вони всі тут» [27]. Мемуарист далі продовжує: «Студент останнього курсу Київського політехнічного інституту Григорій Китайнер підтвердив мені цілковито цю версію. Він сам ще 1926 року належав до комсомольської троцькістської групи, але пізніше відійшов. Працював. З 1930 року вчився. Не мав жадних зауважень чи попереджень. І все ж таки, на початку лютого його арештували як… троцькіста» [28].

Виходить, проводили кампанію з вилучення троцькістів. Ми можемо не мати на руках наказа чи циркуляра ОҐПУ, що розпочинав і реґулював цю акцію, його ретельно приховують від дослідників. Але ми можемо певно стверджувати, що такий наказ чи циркуляр існував, оскільки простежується його практичне застосування.

У 1920-21 роках було обліковано членів дрібнобуржуазних партій [29]. У подальші роки облік неблагонадійних поширювався брались до уваги найрізноманітніші ознаки, що людину компрометували. Чекісти, скажімо, чітко відрізняли санкціоновані контакти громадян з іноземцями від контактів несанкціонованих, тож ретельно реєстрували стихійних відвідувачів іноземних консульств [30]. Ця картотека, що так широко використовувалась в оперативній роботі, 1988 року зберігалась уже у 10 відділі КҐБ. На підставі матеріалів цієї картотеки було видано ту довідку про громадянку Валентину Тарасевич, яку було зацитовано вище. У сукупності всі ці обліки відігравали ключову роль в управлінні. Під час евакуації Москви в жовтні 1941 року на запасному шляху казанского вокзалу в одному й тому самому ваґоні виявилися: православні Патріарший Місцеблюститель митрополит Сергій (Страгородський) і митрополит Київський і Галицький Николай (Ярушевич), Александр Іванович Введенський і митрополит Віталій (також Введенський), що керував тоді Обновленчою Церквою, старообрядчий архиєпископ Московський і всієї Русі Ірінарх і, нарешті, керівники московської баптистської громади [31]. Таким чином, більшовики створили механізм, схожий на те, як із картотек, до впровадження комп’ютерів, виймалися спицями перфокарти.

Єдину паспортну систему було встановлено по СРСР у роки колективізації «з метою очищення цих населених місць від куркульських, кримінальних та інших антигромадських елементів» [32]. Інститут прописки дозволяв легко арештувати будь-якого громадянина. Як сказав на допиті 3 листопада 1935 року поет Микола Вороний, «для мене було ясно, що мешкати в Москві не приписаним, значить перебувати на нелегальному положенні» [33], а нелегальне перебування вже ґарантувало строк.

Отже, було одержано вичерпну картину суспільства. Спираючись на матеріали суспільного облікування, Політбюро ЦК ВКП(б) у Москві одне за іншим приймало відповідні політичні рішення, спрямовані проти кожної наступної соціальної групи. Відповідно до марксистсько-ленінської теорії боротьби класів, партія добирала населення, з яким мала намір співіснувати. Решту – руками НКВД – ліквідували.

Ключові рішення приймало Політбюро ЦК ВКП(б). Їх конкретизували у рішеннях Раднаркому чи ВЦВК, після чого вони проходили всією вертикаллю. Їх дублювали у Політбюро (Україна мала Політбюро) або ЦК інших союзних республік, потім відповідні рішення приймали у ВУЦВК та Раднаркомі, тоді в окрвиконкомах. Далі певні імпульси розходились відповідними мережами, зокрема через систему НКВД. У засобах масової інформації та іншими каналами провадилася серйозна політична кампанія. Це стосується всіх заходів щодо змін у складі населення.

Мережею державного шпигунства було обплутано всю територію СРСР і до певної міри увесь світ. Про значення інформації, що її збиралося для оперативної роботи органів, говорить постанова уповноваженого ІІ відділення СПО ОҐПУ УССР Погрібного від 23 квітня 1933 року: «Агентурну розробку № 383 ліквідовано й реалізовано у слідчу справу № 3199 Київського Облвідділу ҐПУ» [34].

Не обмежуючись кадрами спецслужб, для ґарантії влада утворювала деякі допоміжні мережі. Методами застрашення й підкупу населенню нав’язувалося донощицтво. Допоміжні мережі являли собою члени творчих союзів, співробітники ідеологічних інститутів. Стоячи на своєму посту, кожен з них робив свій внесок у спільну справу.

Скромну, але необхідну в соціалістичному суспільстві роль виконували двірники. Вони здійснювали зовнішній нагляд за пожильцями, стежили за їхньою явкою на облік. Під час трусів присутність двірників чи «управдомів» як понятих була знов майже обов»язкова.

На селі однією з гілок реальної влади були сількори. При редакціях, як-от при всеукраїнській селянській газеті «Радянське село», організовувалися спеціальні «Бюро розслідувань», куди перетікали доноси з місць. Там їх переадресовували для перевірки, що відбувалась в обстановці суворої таємниці. Найнижчою інстанцією пересилки допису могла бути тільки районна установа. Низова установа повинна була передрукувати текст доносу, не зазначаючи прізвища дописувача. Заборонялось розголошувати самий зміст листа, що викликало на винного кару за арт.арт. 104-2 та 117 КК. Співробітник, що переводив розслідування, не мав права показувати дописа хоч би і без підпису. Розслідування переводились не за дописом, а за даними, що їх давав допис. Самого сількора на допит не викликали.

Як діяла управлінча вертикаль, легко простежити за ліквідацією поміщицтва як класу. Як заведено, перше рішення було прийняте у Політбюро. 20 березня 1925 року Президія ЦВК СРСР (підписи голови ЦВК М.Калініна, секретаря ЦВК А.Єнукідзе та голови Раднаркому СРСР А.Рикова) прийняла відповідну постанову «Про позбавлення колишніх поміщиків права на землекористування й проживання у господарствах, що належали їм до Жовтневої революції». Цю постанову автоматично продублювали республіканські структури – ВУЦВК та РНК УСРР, видавши спеціальну постанову й інструкцію про здійснення тієї, що надійшла з Москви. Харківську постанову «Про позбавлення колишніх дідичів, великих землеволодільців і нетрудових орендарів права на землекористування й проживання в господарствах, що належали їм перед установленням на Україні Радянської Влади» 9 вересня 1925 року підписали т.в.о. голови ВУЦВК А.Буценко, т.в.о. секретаря ВУЦВК М.Лобанов та заступник голови РНК УСРР І.Булат.

Дальші рішення приймали за чергою все нижчі й нижчі ланки. Наприклад, на своєму рівні ухвалив утворити відповідну комісію Виконавчий комітет Київщини. Цю комісію – у складі представників ҐПУ та прокуратури (Кривенко й Ґражуль) – повинен був очолити «завокрземуправління» Кулініченко. «Пролетарська правда» перевела документи у міфологічний понятійний апарат, легкий для введення у масову суспільну свідомість: «[…] цей декрет треба використати для того, щоби остаточно викорчувати всі поміщицькі пеньки (!), що ще залишилися на нашій радянській землі». Як оголосили, було створено комісію, що має «закінчити всю цю справу» до 1 січня 1926 року й «звертається за допомогою до районних виконавчих комітетів, сільрад та всіх громадських організацій, а також до окремих осіб (!), щоби вони допомогли виявити всіх колишніх поміщиків-дворян, що ще залишилися по селах». Тут, ясна річ, не йшлося про індивідуальні якості того чи іншого колишнього поміщика, – більшовики прагнули ліквідувати клас. Цю кампанію доповнювала спрямована проти дворян практика: їхні діти, як правило, не могли одержати вищу освіту. Викинуті із своїх гнізд люди, кращі люди своєї доби, не маючи громадянських прав, за більшовиків опинялись на марґінесі соціального життя. Індивідуальні трагедії, що супроводили їх надалі, були зовсім не випадкові і не стихійні. Такий, а не інакший розвиток подій більшовики задумали й провели у життя. Саме в акціях цього роду можна бачити розвиток і поглиблення соціальної революції, що по суті означало трансконтинентальний погром.

Зареєстрованих у 1920-21 роках членів дрібнобуржуазних партій брали у 1937-38 роках.

Час від часу йшла перетруска персонального складу установ – чистки. Вирішальну роль відігравали партійні чистки. 30 квітня 1924 року через ВУЦВК і РНК УСРР було проведено постанову «Про тимчасові комісії при НКРСІ для перевірки персонального складу співробітників установ, підприємств і організацій». Такі перевірки були глобальні, – їм підлягали «співробітники державних установ і підприємств, так центральних, як і місцевих, у тому числі переведених на господарський розрахунок, усіх видів кооперації, а так само установ і організацій, субсидованих державою». Мету перевірки було визначено цілком одверто, це було «усунення тих, яких перебування шкідливо відбивається на діяльности установи, підприємства або організації, а також тих, яких залишення на посаді не відповідає інтересам пролетаріяту» [35]. А кому ж було краще знати, в чому полягають їхні інтереси, коли не Політбюро ЦК? За певний час влада проголосила нову мету: «Радянський апарат повинен бути очищений від чужих елементів. Третина всіх службовців по Україні – колишні царські чиновники» [36]. Так формували нову верству совєтських службовців.

Величезного масштабу, що наближало його до характеру геноциду, набрало винищення духовного стану. Київський дослідник Микола Роженко опублікував списки розстріляних на Київщині, де нараховується 72 імені убитих єпископів, священиків, дияконів і ченців. З-поміж них лише о.Андрій Бойчук був заарештований і страчений 1941 року. Арешти, судилища й страти всієї решти припадають на дуже короткий період часу. Вироки й страти відбулися між вереснем 1937-го і травнем 1938 року. Це справді вражає, коли в 1917-41 роках ліквідація 71 священослужителя припала на короткий кількамісячний період [37]. Згадаймо формулу, яку чули з вуст Кагановича: «Ми знімаємо людей шарами» [38]. Як це не парадоксально, у робітничо-селянській державі молох репресій перемолов велику кількість пролетаріату. Так, один за одним просіювались усі класи та соціальні групи країни. Відбраковувались кращі з кращих – передусім усі мислячі люди, хто ставився до цього антигуманного режиму критично. Дуже важливі міркування висловив з цього приводу Мих.Романенко: «Справжніх політичних, себто тих, хто у концтаборі не приховував своєї боротьби з режимом, можна перерахувати на пальцях, хоч я зустрічався з тисячами в"язнів. Активні вороги большевизму не доходять до таборів» [39]. Розпочинаючи останній, вирішальний бій з народом, влітку 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) само визначило кількість цього ворожого владі населення, хто мав бути ліквідований (ці в"язні йшли за першою категорією). Решта підлягала утилізації як дуже дешева робоча сила для "будов комунізму" – потужних сибірських гідроелектростанцій, азотно-тукових комбінатів, транссибірської залізничної магістралі тощо.

В історії комуністичних репресивних структур, починаючи з перших ленінських розстрілів простежується системність, нав»язувана реґіонам, що перебували в різній воєнно-політичній ситуації. Не може не впасти в око, що в»язні різних міст називають ту саму кількість розстрільних ночей – розстріли проводилися двічі на тиждень у Полтаві (вівторок і п»ятниця) [40], у московській Луб»янці (середа й субота) [41], а меншовик П.А.Гарві, оповідаючи про своє одеське сидіння, дає і раціональне пояснення цьому: «Двічі на тиждень відбувалися засідання «колегії губчека». Наступного дня засуджених до розстрілу під вечір переводили до цієї кімнати, звідки їх партіями по 4-5 душ виводили […]» [42]. До деталей продумувалось в інструкціях також сама процедура ліквідацій. Під час розстрілів заводили мотори автомобілів у чрезвичайках петроградській [43], московській [44] та одеській [45].

Пізнішого часу стосується спостереження правника Олександра Семененка: «Методи мучительства однакові в усьому Совєтському Союзі. Коли до тюрми потрапляли люди з Туркестану, з Сибіру, вони розповідали, що допити й там такі самі» [46]. Можна не мати інструкцій, що реґламентували діяльність ЧК, але про існування цих інструкцій свідчать оці яскраві збіги.

Крім системності, важливою особливістю совєтської пенітенціарної системи була її плановість. Разом по Україні за держбюджетом на 1927/28 рік передбачалось утримування 29500 в»язнів – із них 28 тисяч за кошторисом НКВД і півтори тисячі хворих, що утримувалися за рахунок кошторису Наркомату здоров»я. Бюджет передбачав навіть «природну» смертність у совєтській тюрмі – 3 %. У кошторисі витрат на Лук»янівську в»язницю на 1925/26 бюджетний рік, виходячи з «норми» – 5 карбованців на поховання одного в»язня («копка могилы» тощо), закладалось навіть, що у той чи інший спосіб помре 75 душ [47]. Це могло б означати, що большевики наперед знали, скільки осіб переступить їхні закони. Насправді репресіями вони керували точнісінько так само, як керували промисловістю або взагалі народним господарством. Там і тут большевики здійснювали планове господарство. Оповідаючи, як окремим республікам і областям доводилося виконувати «ліміти», Є.Ґінзбурґ стверджувала: «Як у будь-якій кампанії, як, скажімо, при хлібозаготівлях або постачанні молока» [48]. І це було так дослівно. У протоколі засідання президії Київської міськради від 20 березня 1937 року сусідують такі питання:

«39. Слухали: Про відвод та відмежування землі для спецпотреб. Ухвалили: Проект постанови затвердити (у Таємній частині)». Це – про Биківню. І зразу за цим – наступне питання:

«40. Слухали: Про затвердження плану молокопоставок на 1937 рік по Київ.[ській] прим.[іській] смузі на підставі суцільної перевірки вручення молокозобов»язань (Акт комісії)» [49].

Можна не мати на руках циркулярів про здійснення етнічних чисток, аж ось на запит Київського міського товариства греків ЦДАГО України виявив справи на 30 репресованих. Не можна не помітити, що 27 ув»язнень припадає на дуже вузький проміжок часу – між 15 грудня 1937 року і 3 січня 1938 року. Далі, 23 особи розстріляли в один день – 25 лютого 1938 року. Погодьмося, що це те саме, що одержати сам текст директиви. До речі, вона згадується у виписці з копії протоколу № 41 НКВД СРСР та прокурора СРСР від 5 лютого 1938 року у справі Георгія Мурузі: «Слухали: Матеріали на осіб, звинувачених у шпигунській, диверсійній, повстанчій та націоналістичній діяльності, надані Управлінням НКВД по Київській області, у порядку директиви НКВД № 50215 від 11-го грудня 1937 року» [50]. Виходить повна реконструкція документу, навіть його номер, – що ще потрібно дослідникові?

Ще один вид масового терору – зачистка окремих територій. Тут большевики практикували вже не соціальну перетруску, а підходили до справи з точки зору політичної лояльності. Вважаючи, що тут мала місце особливо висока концентрація ворожого режиму населення, большевики не просіювали населення група за групою, а у великих масштабах частково винищували, а частково депортували. За відомостями колишнього співробітника УҐБ ОҐПУ Вадима Денисова, в історії органів НКВД було кілька визначних масових операцій, коли влада очищала від «потенційно небезпечних елементів» цілі краї, області й союзні республіки. Такі були Кубанська операція (1932-33), Тамбовсько-Воронезька (1934), Московська й Ленінґрадська (1936), Приморська (Далекосхідна; 1937-38), операції з чистки Естонії, Латвії, Литви, Західної України й Білорусії.

В основу цілковито таємної спеціальної інструкції, якою завжди користувались під час підготовки оперчекістського складу перед проведенням будь-яких масових «очисних» операцій, було покладено досвід першої з них – Кубанської операції 1932-1933 рр.» Ця операція була спрямована головним чином проти кубанського козацтва, серед якого, на думку органів ОДПУ, нараховувалося не менше 90 % нелояльних до влади осіб. Операцію було проведено за оперативним планом, розробленим в УДБ ОДПУ під керівництвом третього заступника голови ОДПУ й начальника Головного управління Робітничо-селянської міліції Г.Прокоф»єва [51]. На місці нею керувала виїзна окрема оперативна інспекція ОДПУ, що складалась із вищих чинів УДБ. Проводили операцію силами Північно-Кавказького крайового управління ОДПУ, підсиленого спеціальними оперативними загонами, сформованими в інших місцевостях Європейської частини СРСР із внутрішніх військ ОҐПУ. Для проведення кубанської операції до місцевих сил ОДПУ на території краю додатково підтягли ще 22 спецоперзагони по 300-400 осіб, себто близько 8 тисяч відбірних і добре озброєних солдатів ОДПУ. У енкаведистських колах вважали, що разом із оперчекістським складом і місцевими силами ОДПУ, в Кубанській операції узяло участь близько 12 тисяч осіб.

Наводжу дальшу розповідь В.Денисова:

«Операція поділялась на дві частини – оперативно-підготовчу та оперативно-виконавчу. Оперативно-підготовча частина включала поділ всього корінного (не приїжджого) населення на 4 категорії.

Категорія А. – Активні учасники білого руху й активні вороги колективізації. Ця категорія підлягала знищенню.

Категорія 1-ша. – Учасники білого руху й пасивні вороги колективізації. Віднесені до неї не підлягали розстрілу на місці, а призначались до довгострокового замкнення до таборів ІІІ-го розряду, себто практично теж знищувалась.

Категорія 2-га. – До неї були включені поголовно усі не віднесені до категорій А й 1-ої, і ті, хто разом з тим раніше чимось особливим не довів свою особливу лояльність радянському режиму. 2-га категорія підлягала короткостроковому (до 5 років) замкненню у виправно-трудових таборах з подальшим адміністративним поселенням на північних околицях СРСР. Невелика частина 2-ої категорії, головним чином, великі працездатні родини (родина у 8 душ, за 6-7 працездатних) відправлялись прямо на адміністративне поселення на нижню течію річки Єнісею, на північ від Туруханська.

Категорія 3-тя включала в себе ту частину корінного населення, що колись чимось особливим довела свою лойяльність до большевизму і хто через це поки що не підлягав знищенню, ув»язненню чи засланню. Хоча треба зауважити, що до категорій А, 1 та 2, потрапило чимало й таких осіб, хто в період громадянської війни й революції були на боці червоних.

Технічно Кубанська операція провадилась таким чином: – у станицю чи районний центр приїздила посилена оперативна чекістська група в супроводі спецоперзагону, котрий разом з місцевими працівниками ОҐПУ й міліції провадила розбивку людності на вказані вище категорії і складала списки на кожну категорію окремо. Робилось це все цілком довільно, без жодної перевірки й розслідування. Наприклад, для того, щоб ввести людину до категорії А, вистачало усного доносу якого-будь місцевого довіреного комуніста, ба навіть того, що за списками станичної ради випливало, що 1918 року особа не мешкала у станиці. Її не питали, де він був і що робив 1918 року, а просто записували до категорії «А», нотуючи: «1918 року служив у білій армії».

Один старий чекіст, що брав участь у Кубанській операції, оповідав, що діяв таким чином: – «Беру список колгоспу, викреслюю вже внесених у списки категорій А й 1, потім остачу ділю навпіл і другу половину (тих, зто записавсь у колгосп не перший) відношу до категорії 2 як пасивних ворогів колективізації. Якщо виходило мало, додавав до другої половини ще половину від першої половини».

Після підготовки списків до станиці або району викликалися додаткові спецоперзагони, кількістю за потребою. Якщо передбачалась небезпека, що буде вчинений опір, викликалося по 3 й 4 спецоперзагони. Усі дороги перерізалися заставами, і людей, згідно з складеними списками, починали арештовувати. Як правило, спершу арештовували категорію А. Тут, у залежності від обставин, арештованих під виглядом відправки до в’язниці для слідства, відвозили на декілька кілометрів у степ, примушували вирити собі могилу й розстрілювали. А в оперативну виїзну інспекцію УҐБ ОҐПУ, що сиділа в Краснодарі, відправляли акт розстрілу з оригіналом списку розстріляних. У тих випадках, якщо розстріл на місці був чомусь небажаниий, арештованих, що підлягали знищенню, відправляли до Краснодара або Ростова й розстрілювали там, у внутрішніх в’язницях ОҐПУ.

Категорія 1-а й 2-а, з дозволом захопити мінімум необхідних речей і небагато продовольства, етапом відправляли на найближчі залізничні станції, вантажили у заздалегідь замовлені ешелони й відправляли на північ в етапно-сортувальні пункти. Тих, кого висилали до табору, розташованого на півночі Європейської частини СРСР (головним чином 2-га категорія) спрямовували звичайно у Грязовець і Кіров (Вятка). Тих, кого відправляли до Північного Сибіру, усі проходили через Новий Орськ на південному Уралі.

Крім випадків, коли людей цілими сім’ями висилали на спецпоселения, родини не зберігалися. Діти від 10 до 16 років приписувалися до одного з батьків, що висилалися. Діти, старші 16 років, вносилися до етапних списків часто окремо від обох батьків, їм ставився мінімальний термін, і вони окремо від сім’ї їхали до табору. Діти, молодші 10 років, тимчасово здавалися в сім’ї, що не підлягали висилці. Потім їх розсилали по дитячих будинках різних міст Радянського Союзу.

За припущенням багатьох обізнаних осіб з кіл НКВС, Кубанська операція ОДПУ зачепила близько 2 мільйонів душ. При цьому близько однієї чверті цієї кількості були розстріляні, а решту вислано з Кубані на Північ Європейської частини СРСР і в Північно-Західний Сибір.

Важливо відзначити, що під час проведення таких масових операцій, як правило, не провадилося жодної документації, і в архівах місцевих органів НКВС ніколи слідів не залишалося. Складалися тільки списки на категорію А, завжди в одному примірнику, який разом з актом про розстріл або разом з арештованими (якщо вони не розстріляні на місці) передавався у виїзну оперативну інспекцію ҐУДБ. На дві інші категорії списки складалися у двох примірниках. Перший з них йшов у виїзну оперінспекцію, а другий лишавсяся у справі опергрупи. На основі його потім складалися списки ешелонів.

З відправленими у табори або на поселення жодних справ, крім списку ешелону, не надсилали. У списку ешелону вказувалося: прізвище, ім’я, дата й місце народження, а також термін ув»язнення в таборі. Ніяких інших даних – навіть причин, чому висилається та чи інша особа – у випадках таких масових акцій, – не давалося.

Як оповідала мемуаристка, "людей напихали до вагонів, не зважаючи на якісь там норми. Вагони замикалися й у такому стані везлися аж за Урал. А за Уралом усіх їх зігнали у дику тайгу та обгородили колючими дротами. Там жінки, діти й старі почали пухнути з голоду та мерзнути з холоду. За півроку за них і чутка заникла" [52]. У Кубанській операції безпосередньо брав участь старший лейтенант ДБ Сергій Перевозников, що працював перед війною в Ленінградському управлінні НКВС. Він розповідав, що після їхньої роботи у станиці Ново-Олександрівській, що нараховувала до двох з половиною тисяч мешканців, залишилося усього 300 душ, і це, за його словами, ще багато; були станиці, де залишалося по три-п’ять родин, а то й зовсім нікого [53]. Так на Кубані замість Полтавської станиці з"явилась Червоноармійська із новим, завезеним сюди населенням. Така сама доля спіткала станиці Уманську, Новомалоросійську, Іванівську й інші.

Прикмети зачистки території й соціально орієнтованого терору сполучаються в голодоморі. Влада локалізувала територію, що підлягала зачистці: на сусідніх регіонах голод майже не відбився. Зачистка мала виразно антиукраїнський характер, вона відбувалась не на адміністративно-територіальній частині СРСР, а на українській етнічній території, включаючи Кубань тощо. З другого боку, широкомасштабний терористичний захід було спрямовано проти виразно локалізованої частини населення – українського селянства. Коли селянство вимирало, міська людність так чи сяк, але могла існувати.

Не можна не навести виняткове за своїм цинізмом рішення Політбюро від 25 жовтня 1933 року, що примушувало людей бути владі ще й вдячними:

«Об организации рабочего снабжения прод. и промтоварами в октябре и в дни октябрьских торжеств. – В целях обеспечения бесперебойного и улучшенного снабжения рабочих, ИТР, служащих, детей, студентов, научных работников, работников искусств и иждивенцев рабочих и служащих в октябре и в дни октябрьских торжеств Наркомснабу осуществить следующие мероприятия:

Обеспечить полное и бесперебойное снабжение всего населения, состоящего на централизованном снабжении, хлебом по установленным нормам, а по промышленным центрам обеспечить отпуск белого и черного хлеба.

Наркомснабу т.Берлину [54] отпустить областям план хлебоснабжения на ноябрь месяц к 25 октября, а Заготзерно – т.Меламеду [55] обеспечить спуск нарядов областям к 26 октября.

План хлебоснабжения на ноябрь месяц спустить областям на уровне октября месяца.

Потребителям выдать хлеб на два дня (6 и 7 ноября)» [56].

Нарешті, свою роль зіграв терор індивідуальний, що мав передусім психологічне спрямування. Його перший спалах припав на 1918-22 роки (убивства Леонтовича, Мурашка, Симиренка). Від індивідуального терору, попри прямо протилежні брехливі заяви, большевики не відмовлялись ніколи (діяльність судоплатовського підрозділу совєцьких спецслужб, убивства Петлюри, Коновальця, Бандери, Ребета). Можна припустити, що в таборі супротивника убивали передусім тих, з ким не могли домовитись. У цій сфері найбільше нез"ясованого, оскільки безчесні замовники й виконавці ніколи не мали мужності взяти відповідальність за убивства Данила Скоропадського, Алли Горської, о.Лесіва, Бойчишина, Гонгадзе, а загибель митрополита Іоанна Боднарчука, Св.Патріарха Володимира Романюка, Чорновола пояснюється природними причинами. Натомість події нашого часу (убивства Гетьмана, Щербаня, Дерев"янка, Ромашка) показують, що індивідуальний терор дуже перспективний, оскільки не потребує для себе якоїсь розгалуженої інфраструктури, яка коштувала б великих грошей, і попередніх заходів, які могли б відстежуватися.

Потвердження практикою. Зформульовані вище механізми терору, – це, зрештою, реконструкція. Досі ще ніхто з дослідників не бачив листа Леніна чи Сталіна, щоб там було написано – українських селян треба виморити. Як писав історик юриспруденції Ігор Усенко, «про протоколи колегій, накази, огляди, довідки та інші нормативні й аналітичні матеріали органів безпеки дослідники можуть лише мріяти» [57]. Такі документи зберігаються в центральних архівосховищах Москви, причому із зрозумілих причин навряд чи можуть бути ближчим часом розсекречені. Але певні параметри і навіть певні документи, як бачимо, можна відтворити. Вони реконструюються як з практики, так і за окремими фрагментами. У щойно виданій книжці дисидента Валерія Марченка наведено розповідь одного з найстаріших тоді совєцьких політв«язнів Василя Підгородецького (на той час мав в«язничний стаж – 27 років). Його боївці було доручено захопити прокурора в Дрогобичі. Операція вдалася. Після короткої дискусії вояки порадили прокуророві «захопити не тільки теку, а й папери із сейфу. Так от, – згадував старий вояк, – ні розповіді про катування під час допитів, ні сваволя на судових процесах, ні зізнання про особисті покривання порушень законности не були такими кричущо викривальними, як рознарядка на те, скільки в«язнів має постачити область за місяць, квартал, рік!» [58].

Беручи до уваги розкриті вище механізми, можемо розглянути їхнє застосування у культурно-національному житті України 1917-41 років.

1925 року були репресовані найвизначніші українські музейники. Микола Макаренко відзначав, що саме "цього року, за помахом чарівної, принаймні невидимої палички, оголошено гоніння на директорів українських музеїв": катеринославського – Дмитра Яворницького, Полтавського – Михайла Рудинського, Чернігівського – Валентина Шугаєвського, київського музею Ханенків – Миколу Макаренка, було скинуто з посади фундатора Київського музею – Миколу Біляшівського [59].

До цього драматичного реєстру можна додати імена директора Лівадійських палаців-музеїв Миколу Тихого, фундатора Ялтинської картинної галереї Корнєєва [60]. Це вражає, але того саме 1925 року арештували й директора Одеського археологічного музею С.Дложевського.

Друга хвиля – 1933 рік. Після арештів музейників і пам»яткоохоронців Якова Струхманчука (1 лютого 1933 року), Бориса Пилипенка (25 лютого), Анатолія Носова (лютий) [61] та Івана Врони (13 липня) 31 серпня 1933 року нарком освіти В.Затонський здійснив «чистку» Дніпропетровського музею і зняв з посади його директора Дмитра Яворницького, який очолював його 31 рік. Пояснювалось це просто: «Дніпропетровський музей являє собою організацію, що здійснювала ворожу буржуазно-націоналістичну та клерикальну роботу». 9 вересня забрали Бориса Крижанівського. 14 жовтня було ув»язнено директора харківського (столичного на той час) Музею українського мистецтва Стефана Таранушенка. 23 жовтня 1933 року, пішовши вранці у видавництво Академії, не повернувся додому Федір Ернст: його теж арештували. 26 листопада забрали Федора Шміта. У листопаді було арештовано Василя Дубровського. Разом з Таранушенком і Дубровським в одній справі проходили інші харківські музейники. Це були Дмитро Гордєєв (арештований 10 жовтня), Всеволод Зуммер (21 жовтня), Олена Нікольська (21 жовтня), Олег Поплавський (15 жовтня), бібліограф і мистецтвознавець Ярослав Стешенко. 22 листопада 1933 року було ув»язнено видатного музейника й пам»яткоохоронця Костянтина Мощенка. 9 грудня 1933 року був заарештований колишній директор, а на час арешту науковий співробітник Вінницького історико-побутового музею Ґустав Брілінґ. 8 листопада в районі Ахалциха у прикордонній смузі затримали співробітника харківського Музею українського мистецтва Таранушенкового учня Павла Жолтовського. Незабаром його відпровадили до Харкова з документами про «нелегальний перехід кордону».

Навесні 1934 року пройшла нова хвиля арештів. У березні знову забрано музейника Михайла Рудинського. 28 березня арештовано ученицю Данила Щербаківського Євгенію Юріївну Спаську. 31 березня її вирішено заслати до Казахстана на три роки. 1 квітня було заарештовано Михайла Павленка. 26 квітня знову заарештовано Миколу Макаренка. Забрали завідувачку відділом Харківського музею Ксенію Берладину. Чекістам дуже розходилося про ліквідацію Музею діячів у Лаврі, отже, ще заздалегідь, у березні, вони подбали про вилучення Євгенії Рудинської. 27 березня 1934 року датується постанова про обрання запобіжного заходу проти неї, того самого дня її допитали, і вона дала підписку про невиїзд. Її вирішили заслати до Котласа, відправляючи туди «одиночным порядком».

Як підрахував А.Ситник, 1934 року із 17 службовців Дніпропетровського музею залишилось двоє – прибиральниця Дузь та доглядачка Червецова. Усіх інших в різний спосіб репресували. Серед них були етнограф Василь Кравченко, історик Василь Греков, Аркадій Добровольський. Так, як у харківському Музеї українського мистецтва. Слідом за цими музеями було розгромлено запорізький (Дніпрельстанівський) – ув»язнено Миколу Філянського, Генріха Мартенса, Петра Смолічева. Тодось Кіранів повісився у музейному приміщенні.

Остаточна ліквідаційна хвиля – кінець 1937 – початок 1938 років. У вересні було заарештовано, а 23 листопада розстріляно сумського музейника Никанора Онацького. 6 листопада 1937 року у гуртожитку Музейного містечка (корпус 7, помешк. 7) заарештовано археолога Кирила Коршака. 22 грудня його розстріляли. У ці самі місяці в Житомирському музеї було заарештовано вісім співробітників. 17 лютого у Музейному містечку в помешканні 11 того самого сьомого корпусу було заарештовано Коршакового сусіда, фундатора Бердичівського заповідника й археолога Феодосія Мовчанівського. 10 травня його розстріляли. 27 лютого 1938 року заарештували, а за кілька місяців розстріляли Марію Мушкет. Історик Михайло Тарасенко працював у Музеї українського мистецтва. Заарештований 1929 року, він був вдруге ув»язнений 18 квітня 1938 року. Його розстріляли 7 травня. 27 серпня 1938 року, вертаючись із допиту, помер під брамою Лук»янівської тюрми великий музейник Павло Потоцкий, Опинившись у психіатричній лікарні, директор Коростенського округового музею, потім – Інституту історії матеріальної культури Федір Козубовський з розпуки просив лікарів отруїти його, – 2 вересня 1938 року НКВД його теж розстріляло [62].

На відміну від істориків і музейників діячі красного письменства перебували на авансцені культурного життя й мали без міри ширшу аудиторію. Такі люди потребували індивідуального підходу, і репресії проти них вимагали персоніфікованої підготовки. Якщо Г.Чупринка загинув один із перших, у дальші роки всеохопних чекістських операцій ми не спостерігаємо. Навпаки, бачимо, що наступ і тиск тривали безперестанку, а арешти не припинялися:

1929 – А.Казка, С.Єфремов, М.Івченко,

1930 – Л.Старицька-Черняхівська,

1933 – Остап Вишня, В.Ґжицький, О.Досвітній, Д.Загул, М.Ірчан, І.Крушельницький, С.Пилипенко,

1934 – К.Буревій, О.Влизько, Микола Вороний, Г.Косинка, М.Куліш, В.Підмогильний, Є.Плужник, В.Поліщук, О.Слісаренко, Д.Фальківський,

1935 – Б.Антоненко-Давидович, Ю.Будяк, Марко Вороний, М.Зеров, П.Филипович,

1936 – В.Басок, Ю.Вухналь, Б.Коваленко, О.Ковінька, Г.Саченко, В.Чечвянський,

1937 – Д.Бузько, М.Йогансен, А.Костенко, П.Педа, Я.Савченко, М.Семенко, З.Тулуб, М.Філянський, М.Чернявський,

1938 – С.Божко, Д.Борзяк, О.Журлива, Г.Коцюба, Г.Хоткевич, В.Черняхівська [63].

Отже, підходи й моделі тут різні. Але головна мета скрізь була та сама. Йшлося про подолання української національної ідеї, фальшування органічної культурно-національної традиції та національної культури і формування нової соціальної спільноти – єдиного радянського народу.

Примітки

1. Маркс Карл и Энгельс Фридрих. Сочинения. Изд. 2. Том 34. М., 1964. С. 105.

2. Программа Российской социаль-демократической рабочей партии. К.: И.И.Чоколов, 1917. С. 3.

3. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999; Его же. Механизм большевицкого насилия: Конспект исследования. К., 2000.

4. Петров Віктор. Діячі української культури (1920-1940 рр.) жертви большевицького терору. К.: Воскресіння, 1992. С. 27.

5. Солженицын А. Архипелаг ГУЛаг, 1918­1956: Опыт худож. исследования. [Части] ІІІ­IV. Paris: YMCA-press, [1974]. С. 44. Курсив автора.

6. Кубанська Г. Тернистими шляхами. [Winnipeg:] Новий шлях, 1948. С. 34.

7. ЦДАГО України. № 4933 ФП / кор. 44.

8. Авторханов А. Технология власти. М., 1991. С. 180-181.

9. Бажанов Б. Воспоминания бывшего секретаря Сталина. Париж; Нью-Йорк: Третья волна, 1983. С. 118.

10. Коммунистический режим и народное сопротивление в России. М.: Посев, 1998. С. 10.

11. Лацис (Судрабс) М.Я. Чрезвычайные комиссии по борьбе с контр-революцией. [М.:] Гос. изд-во, 1921. С. 20. Виділено в ориґіналі.

12. Латышев А.Г. Рассекреченный Ленин. М.: МАРТ, 1996. С. 216-217.

13. ЦДАГО України. № 70629 ФП / кор. 2040. Арк. 54.

14. ЦДАГО України. № 4933 ФП / кор. 44.

15. Люсьмарин Г. Кубанская чрезвычайка // Че-Ка. Берлин, 1922. С. 217.

16. Ленин В.И. – А.Д.Цюрупе, 10 августа 1918 // Ленин В.И. ПСС, Том 50. М., 1965. С. 145.

17. Латышев А.Г. Рассекреченный Ленин. С. 218.

18. Перцов [Ю.М.]. Из истории борьбы с контр-революцией // Прол. правда. 1923. 11 февраля. № 33 (448). С. 1.

19. Волкогонов Дм. Семь вождей, Кн. 1. М.: Новости, 1995. С. 262.

20. Судоплатов П. Спецоперации. М.: Олма-Пресс, 1997. С. 440, 455-456; Судоплатов А. Тайная жизнь генерала Судоплатова. Кн. 2. М.: Современник, ОЛМА-пресс, 1998. С. 275, 524.

21. ДА СБУ. Справа-формуляр на М.Грушевського. № 7537, Том 1. Арк. 1. Цит. за: Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. С. 133.

22. ДА СБУ. № 59881 ФП. Том 6. Арк. 238.

23. ЦДАГО України. № 61301 ФП / кор. 1606. Арк. 110.

24. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 31081 ФП / кор. 177. Контрольное дело. Арк. 3.

25. Брачев В.С. Сергей Федорович Платонов // Отечественная история. 1993. № 1. С. 123.

26. Грачева Т. Арест мужа // Воля. [Munchen], 1953. Март. № 3. С. 10.

27. Костюк Григорій. Зустрічі і прощання: Спогади, Кн. І. Едмонтон: КІУС, 1987. С. 510.

28. Там само. С. 510-511.

29. ЦДАГО України. № 31081 ФП / кор. 177. Контрольна справа. Арк. 3.

30. ЦДАГО України. №. 58840 ФП / кор. 1495. Том 1. Арк. 115.

31. Левитин Анатолий, Шавров Вадим. Очерки по истории [русской] церковной смуты. Том Ш. Kusnacht, Schweiz, 1977. С. 383-386.

32. Собрание законов и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства Союза советских социалистических республик. 1932. 31 декабря. № 84. Отдел первый. С. 821.

33. ДА СБУ. № 48570 ФП. Том 6. Арк. 118.

34. ЦДАГО України. № 47299 ФП / кор. 823. Том 1. Арк. 199.

35. Збірник узаконень та роспоряджень. 1924. Відділ перший. 20 травня. Ч. 10. С. 228-229. Арт. 99.

36. Вечерний Киев. 1929. 31 января. № 25 (599). С. 1.

37. Роженко М., Богацька Е. Сосни Биківні свідчать Кн. 1. К.: Укр. центр духовної культури, 1999. 568 с.

38. Восленский М. Номенклатура – господствующий класс Советского Союза. М.: Октябрь, Сов. Россия, 1991. С. 95.

39. Романенко Михаил. Завоеватели белых пятен. С. ХХІХ. Подп.: М.Розанов.

40. Несвіцький О.О. Полтава у дні революції. Полтава, 1995. С.110. Запис від 29 червня 1919 року.

41. Чумаков А. «Корабль смерти» // Че-Ка. Берлин, 1922. С. 33.

42. Гарви П. Дни красного террора в Одессе: Из воспоминаний // Социалистический вестник. Нью-Йорк; Париж, 1960. № 1 (737). С. 21

43. Безсонов [Ю.Д.] Двадцать шесть тюрем и побег с Соловков. Paris: Imprimerie de Navarre, 1928. С. 21. Це оповідання можна датувати вереснем 1918 року, оскільки мемуарист потрапив до чрезвичайки після убивства Урицького.

44. Беглецов Ник. В дни «красного» террора // Че-Ка. Берлин, 1922. С. 72.

45. Авербух (Авенариус) Н.И. Одесская «чрезвычайка» – большевистский застенок: Факты и наблюдения, Ч. 1. Кишинев: Импримерия Статулуй, 1920. С. 7.

46. Семененко Ол. Харків, Харків… Вид. 2. Б.м.: Сучасність, 1977. С. 155.

47. ДАКО. Ф. р-112. Оп. 2. № 8078. Арк. 35.

48. Гинзбург Е. Крутой маршрут. М.: Сов. писатель, 1990. С. 19.

49. ДАмК. Ф. р-1. Оп. 2. № 9686. Арк. 15.

50. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49883 ФП / кор. 974. Том 1. Арк. 33.

51. Лубянка, ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ, 1917-1960: Справочник / Сост. А.И.Кокурин, Н.В.Петров. М.: Демократия, 1997. С. 153.

52. Кубанська Г. Тернистими шляхами. С. 51.

53. Денисов Вадим. Массовые акции КРУ и СПУ НКВД // Народная правда. Paris, 1950. Septembre. № 9-10. С. 29-30.

54. Берлін Николай Осипович (* 1886) – заступник наркома постачання УСРР (з 10 лютого 1931; постанова Секретаріату ЦК – ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 6. № 281. Арк. 174), нарком. Член РСДРП (меншовиків, 1905-07), інтернаціоналістів (1915-17), ВКП(б) з 1920 року. Освіта – Паризький університет (не закінчив). Володів німецькою, французькою та українською мовами. Основний фах – конторська робота. Делегат Х, ХІІ з»їздів КП(б)У (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 1. № 443. Арк. 21). Наприкінці 1933 року запропонував випустити на ринок партію нестерильних консервів, що залежались у Маріуполі. Рішенням Політбюро ЦК КП(б)У від 13 грудня 1933 року цю пропозицію було відхилено (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 16. № 10. Окрема папка. Арк. 213).

55. Меламед Ісаак Семенович (* 1897) – начальник Харківського заготзерна (з 1928), Всеукраїнського. Член Єврейської СРП (1918), ВКП(б) з 1919 року. Освіта нижча. Основний фах – рахівник. Володів українською та єврейською мовами. Делегат ІІІ Всеукраїнської конференції та ХІІ з»їзду КП(б)У (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 1. № 444. Арк. 31). У лютому 1933 року Раднарком УСРР відрядив його до Нижньо-Волзького краю у справі хлібопостачання та надання продовольчої допомоги (Голод 1932-1933 років на Україні. С. 382).

56. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 285. Арк. 166.

57. Усенко Ігор. Архівно-слідчі справи як джерело з історії держави та права України // Архівно-слідчі справи репресованих: Науково-методичні аспекти використання. К., 1998. С. 42-43.

58. Марченко Валерій. Межи жорен пекельних // Марченко В. Творчість і життя. К., 2001. С. 334.

59. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61278 ФП / кор. 1604. Арк. 100.

60. Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж: Опыт ист.-архивн. расследования. М.: Москвитянин, 1993. С. 73.

61. Маньківська Руслана. Репресії серед музейних працівників в кінці 20-30-х рр. // З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. 1997. № 1/2 (4/5). С. 264.

62. Білокінь С. Музей України; Збірка П.Потоцького: Його історія і загибель // Україна: Наука і культура. Вип. 31. К., [2002]. С. 229-322.

63…. З порога смерті… Вип. 1. К.: Рад.письменник, 1991. 494 с.


Опубл.: Білокінь С. Механізми державного масового терору в історичній практиці СРСР // Плав’юк Микола. Україна – життя моє. Том 3. К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2002. С. 591 – 610.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 9814

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.