Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Терор в СРСР / Биківня і Вінниця в історіографії терору / Видання незалежної України

Биківня і Вінниця в історіографії терору

Видання незалежної України

Сергій Білокінь

Як – буквально на очах – розсипався СРСР, ми за звичкою тоді не бачили. Але тепер видно, які нікчемні були його органи безпеки, передусім цензура [270], як ізсередини вони псувалися. Тепер цікаво спостерігати за динамікою змін у структурах цензури [271], що вже й формально розсувало рамки дозволеного. Замість Головліту було утворено Державний Комітет України по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації (згодом перейменований на Державний комітет України з питань державних секретів). Оголошено друком «Звід відомостей, що становлять державну таємницю України», затверджений 31 липня 1995 року [272]. Нас стосується чи не найцікавіша публікація цього Комітету, що з’явилась у квітні 1998 року:

"Повідомлення Держкомсекретів України.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1994 року № 278 "Про затвердження Положення про порядок і механізм формування і опублікування "Зводу відомостей, що становлять державну таємницю України", вважати дійсною нову редакцію статей 1.49 та 4.48 «Зводу відомостей, що становлять державну таємницю України».

Зміни затверджені наказами Держкомсекретів України від 19 березня 1998 року № 6т та від 24 березня № 7т. Накази зареєстровані в Міністерстві юстиції України 26 березня 1998 року за №№ 205/2645 та 206/2646.

Реєстраційний номер статті Зміст відомостей, що становлять державну таємницю

[…]

4.48 Відомості про виконання вироків відносно засуджених

до виняткової міри покарання:

- організацію виконання вироку і поховання;

- місце виконання вироку;

- осіб, що виконали ці вироки;

- місце поховання засуджених, стосовно яких вироки виконані

до 01.01.1998 р.

Начальник відділу експертиз і реєстрації державних секретів

Ю.ОВЧИННІКОВ" [273].

Як розуміємо, таке формулювання поширюється також на осіб, страчених у XVIII столітті.

Потім комітет ліквідували. Відповідні процеси в політологічній та історичній літературі ще не висвітлювались. Сподіваюсь, архівний фонд Комітету зберігся. Він повинен зберігатись у ЦДАВО.

Внаслідок зрозумілої протидії, а часом і прямого саботажу, 15 квітня 1991 року биківнянську справу було закрито «за скінченням строків давності». Та об’єктивно четверта державна комісія спростувала висновки трьох попередніх з їхніми вигадками про причетність до убивств німців. Отже, паралельні процеси відбувались і в державних структурах. А за кілька місяців прийшла незалежність. Справу вирішила громадськість, конкретні громадяни, які під час жалобних роковин зібрали підписи, направивши відповідну вимогу до Прокуратури [274]. Вирішальну роль відіграв при цьому КРОГ (Київська рада об’єднань громадян) і його керівники – Олесь Маркович Гриб (нар. 30 жовтня 1933) та Сергій Сергійович Таужнянський (нар. 28 липня 1929). За повідомленням прокурора А.І.Амонса, родичі О.М.Гриба Гриб Созон Якимович, Гриб Антон Митрофанович та Гриб Павло Семенович були розстріляні 5 квітня 1938 року в київській в’язниці й поховані, вірогідно, теж у 19-20 кварталах Биківнянського лісу [275].

Під тиском громадськості 20 вересня 1994 року попереднє слідство у справі було поновлено, і знову почало провадитись розслідування. Після звернення до тодішнього Президента Кучми за його розпорядженням було виконано першу чергу робіт із впорядкування могил [276]. У творчому конкурсі на проект пам’ятника переможцем став авторський колектив – скульптор Володимир Андрійович Чепелик (нар. 17 жовтня 1945) та архітектор Микола Кислий. 1995 року над Чернігівським шляхом було встановлено скульптуру совєцького невільника-зека [277]. Разом з тим ідеологічна боротьба тривала. Протягом років у поминальні дні тут не бачили ані Президента, ані жодного кучмівського міністра чи посадовця. Лише 1998 року приїхав київський мер Ол.Омельченко [278]. І знову відкат. Нову кримінальну справу було закрито 30 грудня 1998 року.

Тут не місце замість історіографії писати саму історію Биківні. Це різні завдання. Все-таки хочу зазначити, що 2001 року биківнянські могили відвідав Папа Римський Іван Павло ІІ, 2003 року – посол США і працівники посольства, 2004 року – Збігнєв Бжезінський [279]. У травні 2005 року тут побував і виголосив промову Президент України Віктор Ющенко [280].

22 травня 2001 року Кабінет Міністрів України (прем’єр-міністр В.Ющенко) прийняв постанову № 546 «Про спорудження у Биківні Державного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» [281].

Тепер розглянемо хроніку окремих видань і важливіших публікацій [282]. Як ми бачили, уже віддавна усна традиція переходила від однієї людини до іншої, передаючи відомості про розстріли й ті страшні гробовища. Попри закритість документації на поверхню випливало часом щось надзвичайне. Ранньої осені 1986 року, робітники, що брали участь у реконструкції корпусу Київського медичного інституту [тепер Медичний університет] на вулиці Леніна [тепер Богдана Хмельницького], 37, під Музей медицини, зробили страшне відкриття. Знімаючи стару підлогу в одній з кімнат правого крила будинку, вони виявили ґвинтові сходи, що вели в підземний хід. Але говорити про це в СРСР вважалось іще передчасно. Те, що ті люди побачили, було приховано ще на десять років. Навесні 1996 нарешті оголосили: у підвалах Музею медицини існував потужний крематорій, що складався з чотириярусних касет-пеналів. Усіх камер було 96 – по 48 з обох боків. На обвуглених дерев’яних піддонах виднілися цілі й наполовину згорілі людські останки. Видно, що господарі залишили бункер у поспіху. Замурованою виявилась навіть кішка – її муміфікований трупик лежав у кутку, а коти ж дуже обережні тварини [283].

Невдовзі стало відомо, що 1920 року у Києві розстрілювали на день по 30-40 душ. Не встигаючи закопати трупи в кагати, київські чекісти доручили інженерові Брагманові підшукати приміщення для влаштування і впорядкування крематорію. Втім, того разу запустити його у дію не вдалося: наближались війська Директорії й поляків, тож большевицькому керівництву та самому інженерові довелося тікати з міста [284]. Піч для спалення жертв індивідуального терору було влаштовано у Берліні на вулиці «Під Липами» в приміщенні совєцького торгового представництва. Кілька душ було спалено 1931 року, свідчення про такі випадки дав секретар комсомольської організації Анатолій Сазанов (+15 червня 1933 року) [285].

Ми бачили, що перед розвалом СРСР справа Биківні, як і вся ідеологічна боротьба, дуже загострилася. Тому кожне нове видання розпочинало її буквально з початку. З 9 листопада 1992 року, потім з 12 лютого 1994 року (передмову підписав прокурор міста Києва Степан Лотюк) і так десь аж до 3 вересня 1996 року у «Вечірньому Києві» друкувалися списки реабілітованих «Повернені імена» [286]. Починаючи знову з нуля, піонером у розкритті биківнянської теми (1996) став у ці роки ветеран «Меморіалу» Михайло Лисенко (нар. 1927) [287]. Крім кількох нарисів (власного, а також Мирослави Лещенко [288] й Олександра Дека) і світлин, у його виданні вміщено 108 біографічних довідок, які підготував Сергій Малєєв. Наприкінці було вміщено також список 286 розстріляних.

Малєєвський список зветься «Їхні останки у Биківнянському могильнику». Саме тут вміщено довідку про Григорія Лозовика, розстріляного 21 жовтня 1936 року [289]. Спираючись на видання М.Лисенка, конкретно на оцей список Малєєва, М.Роженко у «Хроніці Биківнянського лісу 1936–1941 рр.» писав:

«1936 рік. 22 жовтня розпочинає своє жахливе функціювання Биківня. У цей день у Києві були розстріляні й поховані у Биківні проф. Лозовик Г.Н., проф. Сахновський Л.Н. й ін. «терористи», разом 36 душ […]» [290].

У 1997–99 роках вийшли в світ два томи «Київ: жертви репресій», які уклав працівник Київської міської прокуратури старший радник юстиції Леонід Михайлович Абраменко [291], який підготував також кілька цікавих історико-юридичних праць [292]. Відповідні матеріали було зібрано у процесі роботи над слідчими справами для реабілітації. Перший том випустило видавництво «Логос», видавцем другого став Вадим Карпенко. Як і газетна серія «Повернені імена», видання містить установочні дані не на всіх репресованих, а тільки на реабілітованих. Їх 11 314 душ. Відповідні матеріали було зібрано по прокуратурах у процесі роботи над слідчими справами для реабілітації. Перший том розкривав характеру покарання не щоразу. У цьому відношенні другий том докладніший. На відміну від першого тому, тут зазначено назви установ, що прийняли рішення про покарання (судове чи позасудове) та про реабілітацію, а також дати того й другого. Попри заявлену в назві географічну прив’язку до української столиці, навіщось подано відомості про осіб, ув’язнених у Вінниці (В.Отамановський), Одесі (Т.Слабченко), Полтаві (Г.Кочур). У цих «київських» томах чомусь багато мешканців Криму й Одещини. Трапляються помилки (П.Потоцький не був розстріляний, а 27 серпня 1938 року помер від паралічу серця під тюремною брамою [293]). Деякі дефініції не повні. Про В.І.Самборського та Ю.М.Михновського (Міхновського) сказано лишень, що вони – «мешканці Києва», тоді як вони були ще й архиєпископи УАПЦ. Їхні посправники увійшли до покажчика усі, але пропущено І.І.Дзюбенка (10 років ИТЛ) та Ф.С.Тарбеса (ВМН) [294]. Отже, якусь кількість жертв або пропущено, або відкладено до третього тому.

Мартиролог Миколи Роженка та Едіт Богацької (1999) являє собою реєстр не всіх реабілітованих, а лише розстріляних і містить 4761 довідку [295]. Другий (2001), третій (2002) і четвертий (2003) томи М.Роженко видав уже самостійно. Кожен роженківський том має однаковий обсяг. У кожному з них по 600 сторінок. Микола Роженко – філософ за освітою й фахом, академік Академії наук вищої школи України (з 2000, відділення математики) [296], автор численних праць з фізики й квантової логіки, а також історії ХХ ст. Він лауреат премії ім. Василя Стуса (2000) [297]. У 1970-ті роки Роженко постраждав у зв’язку зі справою Євгена Пронюка [298]. В останні роки, зайшовши у «чужу» зону, тобто зайнявшись історією большевицького терору як незалежний дослідник (independent researcher), ще й дозволивши собі посісти чітку громадську позицію [299], М.Роженко зазнав нових прикрощів [300]. Трактуючи кладовище у Биківні як майбутній всеукраїнський меморіал жертв комунізму, головний упорядник ввів до свого покажчика відомості про осіб, похованих у Сандормосі (М.Зеров, М.Куліш) [301], Москві (Ф.Конар) тощо. До речі, й відомий некрополезнавець Л.А.Проценко міфологізувала Биківню: «Родичі не знають, де саме лежать їхні близькі, але кожен пов’язує тепер поховання дорогої їм людини саме із цим місцем – Биківня. Дослідження конкретних прізвищ, крім відомих, ще попереду» [302]. Е.Богацька та М.Роженко упорядкували й видали також матеріали до конференції, що підсумувала десять років роботи комісії Київської міської ради з питань поновлення прав реабілітованих [303].

Матеріали до свого мартирологу М.Роженко збирав у ЦДАГО, де йому стала в пригоді картотека на розстріляних, що сформувалася наприкінці архівальної обробки переданих із СБУ справ. Крім того, розписано й зафотографовано таблички на биківнянських соснах і часом використано відомості родичів. Цікавою особливістю праці є прийняття компрометаційних дефініцій, виявлених у слідчих справах. За Роженком, серед розстріляних справді є петлюрівці (Г.Безверхий, В.Бернасовський, І.Білобров), шпигуни (П.Грицаєнко, Я.Демський, А.Демченко, В.Друченко), диверсанти (В.Луцький, Г.Трофімов), терористи (Г.Котляревський). З точки зору історичної істини, арґументи тих, хто їх реабілітовував і ці звинувачення оголошував неправдивими, не багато чим переконливіші.

Персоналії М.Роженка та Е.Богацької (том 1) лягли в основу збірника документів і матеріалів «Пам’ять Биківні» Олега Бажана (2000), що вийшов під грифом редакційної колегії «Реабілітовані історією» П.Т.Тронька [304]. Зіставлення персоналій, вміщених на перших двох сторінках праці Бажана (Аверука А.С., Адамчик С.А., Адельгейм П.Б., Азейнбуд О.Ф., Азманов М.С., Альбова М.В.) з відповідними сторінками Роженка показало, що всіх їх виявив останній, у якого репресованих набагато більше (також Абель Г.К., Абраменко К.Х., Абугов О.Й., Абчук А.П., Авраменко І.Я., Аврамич І.Н., Аврашко М.І. та ін.). Втім, «укладачі списків та анкетних даних» у виданні Бажана (ось їхній перелік, закріплений копірайтом: Амонс А.І., Ломакін В.І., Серебряков Г.І., Скотніков С.О., Ставнюк І.І.) Роженкові біографічні відомості намагалися доповнювати, звертаючись до самих архівно-слідчих справ. Насторожують, правда, ніяк не пояснені й не обумовлені різночитання (Аверука у Бажана – Аверук, Азейнбуд у Бажана – Айзенбуд тощо). Окремо (с. 238-313) вміщено автономний список А.І.Амонса, не такий повний. Тут лише ті, кого реабілітувала військова прокуратура Північного регіону України, де працював останній. Суттєво збагатили видання дослідження упорядника «Биківня: в зоні особливого мовчання» (с. 9-23) та добірка з 34 документів (с. 24-88). Купюри не пояснено. Продовження праці Бажана не виходило, хоча в першому випуску вже намічено шляхи дальших пошуків. Так, наприклад, 19 квітня 1971 року на засіданні урядової комісії І.Х.Головченко заявив, що про створення комісії для розслідування гітлерівських злочинів, є урядове рішення (с. 29), але тексту цього рішення не виявлено і такої прогалини теж ніяк не прокоментовано. Тим часом у газеті «Вечірній Київ» ще 1988 року було опубліковано розповідь міністра внутрішніх справ УРСР І.Д.Гладуша:

«У розпорядженні Ради Міністрів УРСР було чітко визначено: урядовій комісії провести роботу по обстеженню ділянки місцевості, де знайдено останки загиблих радянських громадян, забезпечити здійснення відповідних експертних досліджень, документування, організацію перепоховання і внести пропозицію щодо увічнення пам’яті жертв фашистських окупантів» [305].

Для О.Бажана історія Биківні починається з рішення президії Київської міської ради «Про відвод та відмежування землі для спецпотреб» (с. 25). Тим часом Ю.Шаповал [306], не покликаючись на джерела, повідомив: «Перші жертви, яких, як правило, привозили з Лук’янівської в’язниці, були захоронені тут ще наприкін.[ці] 1920-х. Офіційно будівництво спец.[іальної] зони для таємних поховань розпочалося в 1936» [307]. Такі дати походять з усних джерел, що формувались у середовищі УКК: "З нашого обговорення у Биківнянському лісі, – писав Мих.Шевченко, – можна було зробити висновки, що найдавніше регулярне привезення тіл розстріляних у Києві до Биківнянського лісу помічено з 1929 року. 1936-го споруджено високу зелену огорожу, а в 1937–1941 роках масові розстріли відбувалися прямо тут" [308]. Такі відомості перейшли й до іншої енциклопедії [309]. Ці, до певної міри сенсаційні, твердження теж визначають дальші шляхи для дослідників.

У проекті постанови Кабінету міністрів України, підготовленому (1995) у Головній редакційній колегії видання «Реабілітовані історії», «Про хід виконання постанов Президії Верховної Ради України № 2256-ХІІ від 6 квітня 1992 р. та Кабінету Міністрів України № 530 від 11 вересня 1992 р. про підготовку і випуск серії книг «Реабілітовані історією» зазначено:

«5. […] Прийняти пропозицію Головної редакційної колегії, НАН України та Служби безпеки України про видання протягом 1996–1998 рр. енциклопедичного довідника про громадян-жертв політичних репресій, похованих в селищі Биківня (Київ). Київській міській державній адміністрації профінансувати витрати, пов’язані з підготовкою та виданням згаданого енциклопедичного довідника».

На жаль, таке видання досі не з’явилося.

Велику пошукову й дослідницьку роботу виконала редакційно-видавнича група Київської області (відповідальний секретар – І.Х.Чистик), але вона ще не все видала. Отже, після списків репресованих, оприлюднених по районних газетах Київщини, вони випустили перший том «Документи трагічної історії України (1917-1927 рр.)» (редактор-упорядник – П.П.Бачинський). А щойно вийшла перша книжка серії «Реабілітовані історією; Київська область» [310], що складається з двох частин – теоретичної і збірника з 210 документів (авторський колектив – П.П.Бачинський, Т.Ф.Григор’єва, В.О.Животівський, Г.Г.Іванова, І.Х.Чистик та Л.В.Шевченко). Приємною особливістю роботи треба вважати широке використання праць лідерів опозиції, передусім Троцького, якого, як правило, нинішні автори недобачають, блукаючи від Леніна до Сталіна чи навпаки. Контекст, у якому розглядаються соціальні процеси, такий широкий, що група Чистика, можна сказати, виконала функцію науково-координаційної для всього видання. Не обійшлось і без недоліків. Замість покликань на цитовані першоджерела маємо надто численні (25!) вказівки на статті одного з авторів у газеті «Київська правда», що затемнює уявлення про джерельну базу праці. Крім того, це капітальне видання не має ні іменного, ні тим більше географічного покажчика, тому ним важко користуватись.

Аби уявити масштаби явища й обсяги роботи, вистачить сказати таке. У період дії указу 16 січня 1989 року та закону 17 квітня 1991 року прокуратура м. Києва переглянула справи стосовно майже 19 тисяч душ, з них понад 12 тисяч реабілітовано. Військова прокуратура КВО у 1989–99 роках переглянула понад 19 тисяч справ, з них реабілітовано понад 12 тисяч осіб. За інформаціями М.Потебенька, в Україні у 1960-98 роках реабілітовано 540 тисяч осіб.

Що можна сказати про списки Л.Абраменка та М.Роженка? Які висновки можна зробити з їхнього аналізу? Ці видання містять лише відомості про репресованих і реабілітованих громадян. Справи на нереабілітованих для посполитої публіки не розсекречено. Відповідно проаналізувати історію большевицьких репресій у їхньому повному обсязі неможливо і не буде можливо. Точного розподілу, кого закопували на Лук’янівському кладовищі, кого возили до Биківні, а хто знайшов останній притулок ще в іншому місці (наприклад, по Житомирському шосе чи поблизу с.Рибного [311]), теж досі не оприлюднено. Ці відомості так само не розсекречено.

Треба нагадати, що багато людей большевики убивали, не заводячи взагалі жодних справ, особливо у 1918-19 роках, а також за умов пізніших воєнних дій, коли вони брали гору над Визвольними змаганнями українців. Крім одного з редакторів, досі ніхто не використав списків жертв червоного терору, які друкувалися 1919 року за добровольців по київських газетах [312]. Фонд припинених справ Державного архіву СБУ та 263-й фонд ЦДАГО України розписувала вичерпно – від першої до останньої справи – лише група І.Х.Чистика, але вона брала тільки Київську область, без міста Києва. Редакційно-видавничої групи, що опрацювала б матеріали самого Києва, до останнього часу не було навіть сформовано.

Нещодавно Станіслав Кульчицький цікаво висловився, мовляв, «національна державність в СРСР мерехтіла на межі реальності і нереальності» [313]. Минули роки. Ми маємо начебто незалежну українську державу. Не кажу, що вона «своя» (Помаранчева революція захлинається в саботажу), але влада принаймні начебто не комуністична. Історію комуністичного терору вивчають теж здебільшого начебто українці. Чому ж стільки неузгодженості? Чому чиниться стільки перешкод дослідницькій роботі? Хто може конкретно відповісти на ці прості питання? Хто, нарешті, найбільше зацікавлений у тому, що Україна вступила у третє тисячоліття, не розрахувавшися зі своїм страшним минулим? Думаю, що на жодне з цих питань ніхто нині не дасть чіткої відповіді.

Хочеться сказати кілька слів про працю А.І.Амонса, що не могла подолати відстані від одного видавництва до друкарні понад рік [314]. Биківнею її автор, військовий прокурор у відставці, займається вже багато років. Він безпосередньо брав участь у реабілітації жертв масових репресій, відразу пов’язавши цю проблему з дослідженням історії того великого кладовища, де лежать загиблі. Можливо, ухил у вивчення речових доказів терору, самих людських останків утворився не випадково. Справа в тім, що тут на перший план випливає кілька проблем і серед них перша – проблема вивчення діловодства НКВД, а передусім проблема їхньої приступності, до речі сказати, особливо складна й скомплікована. Навколо цієї проблеми уже роками точиться завзята ідеологічна боротьба [315].

Питається, чому так несподівано зріс інтерес до такого далеко не першорядного історичного джерела, як могили? Тут відповідь очевидна: не з добра. Оскільки папери тієї частини архіву СБУ, що приступні дослідникам (навіть таким, як прокурори), відповідають далеко не на всі питання, пошук провадить далеко поза архіво- чи книгосховища, де ми нормально працюємо. Пошук веде далеко за місто, у ліс, куди НКВД’истські вантажівки щоночі вивозили трупи замордованих людей.

Утім, існують і інші проблеми, з яких названа значною мірою випливла. Відповідно до нині діючого законодавства, уже такі найпростіші справи, як архівно-слідчі, у цьому разі справи на репресованих, але не реабілітованих громадян мають особливий статус. Не те, щоб вони не розсекречувалися. У принципі вони, звичайно, відкриті, з ними працюють, але тільки співробітники. Ширше приступні (іноді їх називають розсекреченими), я сказав би – теоретично приступні для дослідників тільки справи тих, хто одержав від влади реабілітацію. Це – інший бік того явища, про яке свого часу писав киянин, видатний поет еміґрації Іван Єлаґін («Амністія») [316]. Мова йде про відповідність конкретно узятої справи кримінальним кодексам РРФСР та УСРР 1926 року і сукупності підзаконних актів. Але ж в архіві СБУ, крім архівно-слідчих справ, зберігаються численні справи багатьох інших типів. Маємо навіть докази їхнього існування. Наприклад, Л.Форостівський переповідав таку розповідь працівника Лук’янівського кладовища:

«Надвечір ми одержували від НКВД розпорядження викопати могилу. Точно зазначалося місце. Спочатку це були дороги на кладовищі, опісля окремі поляни. Могилу ми викопували «ударними» методами й до півночі вона була готова. Після цього ми залишали кладовище. Опівночі НКВД привозило замордованих й закопувало їх силами власного апарату. Похованих адміністрація кладовища не реєструвала, отже, тільки НКВД знало, скільки жертв лежить там. Коли ми на другий день приходили на місце поховання, то воно було так майстерно замасковане, що й нам трудно було встановити, де саме відбулося таке поховання» [317].

З цієї розповіді однозначно випливає, що облік закопування своїх жертв НКВД, без сумніву, свого часу провадило й мало. Де ці папери тепер?

Цілком природно, хрущовсько-брежнєвський, інакше кажучи, колишній комуністичний, тобто тоталітарний політичний режим охоче реабілітував чекістів. Відмовляли хіба що у знакових (Ягода, Берія) та таких кричущих випадках, коли повставав проти такої реабілітації сам прокурор. І навпаки, керівники й учасники селянських антисовєцьких повстань двадцятих років, тобто усієї величезної і страшної Селянської війни, остаточно придушеної в роки колективізації й голодомору, не реабілітовані досі. Відповідно, закриті й справи повстанців, а історію цієї війни як наукову проблему дотепер у її справжньому обсязі не вивчено [318]. У 1932–33 роки селян морили голодом, не заводячи на них звичайно взагалі жодних справ – просто так, щоб перетворити їх із господарів, що працюють на своїй землі, у пролетаризованих негрів.

Офіційні історики привносять сюди свої довільні тлумачення, на яких позначається ідеологічна боротьба вже нашого часу. Так, наприклад, звідси випливає, що відкрито справи потерпілих безневинно, а тепер реабілітованих, тож усі обвинувачення, що містяться в цих справах, надумані й брехливі. Інакше кажучи, скажемо ми з вами, реабілітовано громадян, тільки лояльних до сталінського режиму. У залишку ж виходить, що в цих справах правди – тільки дані «анкет арештованих», себто дата народження, склад родини, дата арешту. Все інше – брехня. А вже з цього у свою чергу можна зробити висновок, що мають під собою фактичні підстави тільки ті обвинувачення, які містяться в справах осіб не реабілітованих, а справи ці, як сказано вище, закриті. От коло й замкнулося.

Маючи на увазі насамперед ці обставини, кілька років тому автор цих рядків обґрунтував свій протест проти не правомірних ні з морально-етичної, ані навіть з юридичної точки зору чекістських реабілітацій, запропонувавши переглянути справи чекістів, причетних до проведення масових репресій. Аби вирішення цього питання не позначилось на приступності справ, я не оформлював своєї статті як документа, що входить у діловодство Генеральної прокуратури, а опублікував її просто як історичну публіцистику [319]. Зараз я схильний розглядати це питання інакше.

Вважаю, що з часів большевизму минуло вже багато, навіть надто багато часу. Це вже майже така сама давнина, як битва під Берестечком. Тому розглядати позиції учасників колишніх протистоянь і битв з погляду нашої сучасної юриспруденції – безглуздо. Думаю, що ці справи за давністю часу необхідно відкрити засадничо всі (наприклад, до 1941 чи 1945 року – однозначно). Юристам з ними робити нічого. Усі, хто був репресований, померли, причому померли досить давно. Цими матеріалами відтепер повинні займатись – історики.

Праця А.І.Амонса (нар. 10 травня 1946, Варшава) являє собою новий, вищий етап досліджень Биківні. Її головна цінність у тому, що вона містить уже не випадково підібрані імена, а здійснює систематичну публікацію архівних списків.

Якщо зведені протоколи трійки, імена виконавців і дотичні подробиці не розсекречено, у нашому випадку йдеться про якісно інакший, відкритий матеріал. Це списки власників конфіскованого майна, отже, все коректно. Крім того, публікація має практичне значення, адже вперше оголошує імена людей, нащадки яких можуть звертатися по компенсацію.

Нарешті, ще один термінологічний нюанс, останній. Оскільки трійки були органом позасудовим, не можна говорити, що когось там трійка засудила. Треба казати точніше, – наприклад, такий-то розстріляний за рішенням трійки від такого-то дня, місяця й року.

Щойно розпочинаючи свою довгу еміґраційну дорогу, Леонід Лиман міркував:

«Сьогодні, відзначаючи четверті роковини заподіяного нам неперевершеного у своїх розмірах злочину, не можемо лише безнадійно його оплакувати. Шукаємо причини не лише в страшному ворогові, якого ми ще не позбулися. Отримали кулю в потилицю не представники вищих кляс, не люди, що активно могли впливати на хід подій, а червоний пролетаріат, той наймасовіший у своїй кількості людський прошарок, що й сьогодні часто не хоче нічого бачити далі власного двору, а коли приходить зовнішнє зло, то всю лють скеровує на сусіда або на власну коняку. Це той запаморочений і ошуканий пролетаріат, що з вилами в руках і з дико-фанатичними очима на морі крови будував імперію, яка тепер не дає спокою всій планеті. У вінницьких могилах опинилися і ті, хто свого часу, наївшись сала і спершись на тин, злорадно гиготали на відступ національного українського війська. Сьогодні знаходимо мужність ще й ще раз ставити на порядок дня справу ревізії й перегляду нашої національної вартости, справу правильного розташування і оцінки національних сил і спроможностей, які уможливлювали б силою зброї й вічного духу охоронити нас від нових могил» [320].

Нарешті, важливий історичний висновок зробив не раз цитований вище Н.Пушкарський:

«Свободные народы стыдливо забыли о винницких могилах, и на Нюрнбергском процессе этот вопрос даже не поднимался, очевидно, потому, что обвинять в этом преступлении немцев не было никаких оснований, а коммунисты сидели не на скамье подсудимых, а за судейским столом» [321].

Примітки

270. Білокінь С. Про таємниці мадрідського двору // Наше минуле. Ч. 1 (6). К., 1993. С. 21-23;

Його ж. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. Табл. XXXIV.

271. Андрощук Геннадій. Кому потрібні секрети? // Урядовий кур’єр. 1993. 30 січня. № 15 (125). С. 4;

Рандін Віктор. Секретність – у рамки закону // Урядовий кур’єр. 1993. 29 травня. № 78 (188). С. 6;

Онуфрійчук М.Я. Комітет таємниць – без секретів // Урядовий кур’єр. 1993. 31 серпня. № 131 (241). С. 6.

272. Звід відомостей, що становлять державну таємницю України (ЗВДТ) // Урядовий кур’єр. 1995. 17 серпня. № 123-124 (620-621). С. 9-11.

Зміни тексту: Держкомсекретів повідомляє // Урядовий кур’єр. 1995. 2 листопада. № 165-166 (662-663). С. 8;

Державний комітет України з питань державних секретів повідомляє // Урядовий кур’єр. 1995. 1 лютого. № 20-21 (715-716). С. 7;

Держкомсекретів повідомляє // Урядовий кур’єр. 1995. 29 лютого. № 40-41 (735-736). С. 7.

273. Повідомлення Держкомсекретів України // Урядовий кур’єр. 1998. 9 квітня. № 67-68.

274. Гриб Олесь. Суд не відбувся // Веч. Київ. 1998. 29 липня. № 143 (16070). С. 4.

275. Лист від 20 жовтня 1999 за № 2 (3489). У виданні «Биківнянські жертви, або Як працювала «Вища двійка» на Київщині: Док. та мат. / Автор-укладач А.І.Амонс (К.: МАУП, 2007)» зареєстровано лише одного Степана Никифоровича Гриба (С. 168, 462).

276. Шаповал Ю. Биківня. С. 63. Тут зазначено, що 30 квітня 1994 року відбулось відкриття меморіального комплексу, спорудженого за розпорядженням Кучми від 11 серпня 1994 року.

277. Володимир Чепелик: Альбом / Кер. і автор проекту Мик. Маричевський. К.: Образотворче мистецтво, 2002. С. 63-65;

Дмитренко Ольга. Коли сумління спить, тоді оживає зло // Шлях перемоги. 1999. 21 квітня. Ч. 15 (2346). С. 3.

278. Лисенко М. Биківня: рана, яка кровоточить // Нове життя. 1998. 9 травня. № 38 (8930). С. 1-2.

279. Матеріали та документи Установчого збору Об’єднання українських націоналістів (державників). К., 2006. С. 73.

280. Вклонитися биківнянським могилам прийшов Президент // Шлях перемоги. 2005. 18 травня. Ч. 20 (2658). С. 3;

Чорноморець Микола. Про що шумить скорботний ліс…. // Укр. слово. 2005. 18-24 травня. Ч. 20 (3220). С. 1.

281. Матеріали та документи Установчого збору Об’єднання українських націоналістів (державників). С. 74.

282. Царинник Марко. Биківня. І жодного обвинуваченого // Всесвіт. 1992. № 10;

Лисенко Микола та ін. Посадимо калину в Биківні… // Веч. Київ. 1994. 6 травня. № 85 (14947). С. 1;

Вечерський Василь. Меморіал жертвам комунофашистів у Биківнянському лісі // Веч. Київ. 1997. 18 березня. № 56 (15712). С. 5;

Левитська Ірина. Й.С.Бах. «Биківнянська меса» // Веч. Київ. 1997. 29 травня. № 109 (15764). С. 14;

Цвинтар без могил // Веч. Київ. 1997. 6 червня. № 116-117 (15 771-72). С. 14;

Ситник Анатолій. Попіл Биківні стукає в наші серця // Дзеркало тижня. 2000. 25 листопада (частковий передрук: Київська весна. С. 466-470).

283. Сікорський Генріх. Таємничий крематорій виявлено в центрі Києва // Київські відомості. 1996. 31 травня. С. 1, 6.

284. Реабілітовані історією; Київська область. Кн. 1. К.: Охорона праці, 2004. С. 78.

285. Таємниці совєтського торгового представництва в Берліні // Голос Полтавщини. 1941. 2 листопада. Ч. 3. С. 3.

286. У газеті "Вечерний Ленинград" з 10 січня 1990 публікувалися "Списки граждан, осужденных в период 1937-1938 гг. к высшей мере наказания, приговоры на которых приведены в исполнение в Ленинграде". Див. про це: Ленинградский мартиролог, 1937-1938. Т. 3: ноябрь 1937 года. СПб., 1998. С. 7.

287. Лисенко Микола Григорович (нар. 1927, Вороніжчина, тепер Росія). Биківня: злочин без каяття. Броварі: Криниця, 1996. 135 с. (частковий передрук: Київська весна. С. 470-476);

Його ж. Могили Биківні чекають… // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 1997. № 1/2 (4/5). С. 432-436;

Його ж. Биківня: рана, яка кровоточить // Нове життя. 1998. 9 травня. № 38 (8930). С. 1-2.

Як син куркуля, автор з 1931 до 1947 року поневірявся на засланні в Сибіру та Казахстані. Закінчив з відзнакою Воронезький сільськогосподарський інститут (1952), за фахом економіст-аграрник. Останні 26 років до виходу на пенсію працював в інституті "Укрдіпроводгосп". Один з фундаторів Українського товариства «Меморіал».

Див.: Гамалій Надія. Літописець Биківні // Україна молода. 2007. 6 березня. № 42 (3073). С. 3.

288. Про М.Лещенко див.: Коваль В.К., Павловська В.П. Письменники Радянської України. С. 355.

289. Лисенко М. Биківня: злочин без каяття. Броварі, 1996. С. 112.

290. Роженко Микола. Сосни Биківні свідчать: злочин проти людства. Кн. 6 (підсумкова). К., 2005. С. 134.

291. Абраменко Леонід Михайлович (нар. 29 серпня 1930, м. Слов’янськ Донецької обл.). Київ: жертви репресій. Т. 1-2. К., 1997-1999. 496, 351 с.

292. Абраменко Леонід Михайлович. Постали із забуття: Репресовані залізничники, 1919-1953. К., 2001;

Його ж. Последняя обитель: Крым, 1920-1921 годы. К., 2005. 480 с.

293. Білокінь С. "Музей України; Збірка П.Потоцького": Доба, середовище, загибель. К., 2002. С. 230-232.

294. Див.: Білокінь С. Розстрільна справа архієпископів УАПЦ Володимира Самборського та Юрія Міхновського // Розбудова держави. 1993. Березень. № 3 (10). С. 37-51.

295. Роженко Микола, Богацька Едіт. Сосни Биківні свідчать: Злочин проти людства. Кн. 1. К.: Укр. центр духовної культури, 1999. 568 с.

296. Академіки Академії наук вищої школи України: Довідник. К., 2001. С. 337.

297. Літературна премія – на Придесенні // Літ. Україна. 2000. 16 березня.

298. Роженко М. Липневі уроки радянської доби в історії України // Матеріали 10-х Липневих академічних читань. Вип. 1. К., 2002. С. 3-38;

Його ж. Після 6 липня 1972 року // Матеріали ХІ Липневих академічних читань. К., 2003. С. 3-49;

Його ж. Уроки 1922, 1932/33, 1937/38, 1972, 2002 років // Сосни Биківні свідчать: злочин проти людства. Кн. 4. К., 2003. С. 456-489.

299. Роженко М. Інститут філософії чи ВПШ?: Відкритий лист акад. В.І.Шинкаруку // Самостійна Україна. 1991. Жовтень. № 15. С. 4;

КҐБістські архіви дають свідчення тільки «своїм» // Веч. Київ. 2000. 6 липня. № 113 (16575). С. 4;

Його ж. Спецдозвіл на пам’ять: Про заборону на дослідження архівів колишнього КГБ // Політика і культура. 2000. 1-7 серпня. № 27 (62). С. 34-36.

Пор.: Кузьменко Василий. «Ориентировать» нас стараются выборочно… // Персонал. 2004. № 8. С. 52-54;

Кузьменко В., Роженко М. Судові потуги І.Саприкіної // Слово. 2004. Ч. 3 (110). С. 1-2.

300. Шаповал Юрий Иванович (нар. 1953). Особенности «национального ориентирования» // Зеркало недели. 2000. 12 августа. № 32 (305). С. 17;

Його ж. До редакції «Критики» // Критика. 2000. Ч. 10 (36). С. 30;

Його ж. Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії. К.: Генеза, 2001. С. 416-434.

301. Перша публікація списків соловецьких жертв: Білокінь С. Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. 1992. 9 липня. № 27 (4488). С. 8; 16 липня. № 28 (4489). С. 8; 23 липня. № 29 (4490). С. 8; 30 липня. № 30 (4491). С. 8.

302. Див.: Проценко Л.М. [Людмила Андріївна.] Поховання репресованих у Києві. С.152.

303. Десять років роботи комісії Київради з питань поновлення прав реабілітованих: Міжнародна науково-практична конференція [На обкл.: Соловки: Сандармох… Левашово… Биківня…: Матеріали до науково-практичної конференції у Київській міськраді 27-28. 04. 2001 р.] К., 2001. 76 с.

304. Пам’ять Биківні: Документи та матеріали. К.: Рідний край, 2000. 320 с.

305. Швець Олександр. Таємниця дарницької трагедії. С. 2.

306. Хто є хто в Україні. С. 932.

307. Шаповал Ю. Биківня // Довідник з історії України. Вид. 2. К.: Генеза, 2001. С. 62.

308. Шевченко Віталій Ничипорович (нар. 20 березня 1934). Правда про Биківню // Київська весна. С. 416.

309. Шаповал Ю. Биківня // Енциклопедія Сучасної України. С. 593.

310. Реабілітовані історією; Київська область. Кн. 1. К.: Охорона праці, 2004. 540 с.

311. Див.: Кириндясов Геннадій. Биківня була бойнею… // Веч. Київ. 1991. 28 травня. № 100 (14215). С. 1;

Проценко Л.М. [Людмила Андріївна.] Поховання репресованих у Києві. С.152-153.

Див.: Збірник на пошану Людмили Андріївни Проценко. К., 2000.

312. Синодик «Киевлянина» // Шульгин Василий Витальевич (1878-1976). «Что нам в них не нравится…» [СПб.:] Хорс, 1992. С. 259-263.

313. Кульчицький Станіслав Владиславович (нар. 10 січня 1937), Парахонський Б.О. Новітній український державотворчий процес // Україна і Росія в історичній ретроспективі. Том 3. К., 2004. С. 19.

314. Биківнянські жертви, або Як працювала «Вища двійка» на Київщині: Док. та мат. / Автор-укладач А.І.Амонс; С.І.Білокінь, передмова. К.: МАУП, 2007. 608 с.: іл.

315. Білокінь С. Архіви КҐБ: за сімома печатями // Вільне слово. Житомир, 1991. 26 жовтня. № 41 (49). С. 6;

Його ж. Архіви ГПУ-НКВД-КҐБ // Прес-Бюлетень Народної Ради. К.: Верховна Рада України, 1992. Вересень. № 23. С. 25-27;

Його ж. Про таємниці мадрідського двору // Наше минуле: Журнал незалежної історичної думки. Ч. 1 (6). К.: Вид-во М.Коця, 1993. С. 17-38 (Доповідна записка Державному радникові України п. Ігореві Юхновському);

Його ж. Соціальний статус джерельної бази // Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. С. 36-41. Пор. також с. 41-57.

316. Білокінь С. "Музей України; Збірка П.Потоцького": Доба, середовище, загибель. К., 2002. С. 247-248.

317. Форостівський Л. Київ під ворожими окупаціями. С. 73. Виділив речення я.

318. Пор.: Коваль Роман. Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії. К.: Правда Ярославичів, 1998.

319. Відозва С.Білоконя до Генерального прокурора України М.О.Потебенька // Слово. К., 2000. Ч. 1 (96). С. 4-5; Визвольний шлях. 2000. Кн. 2 (623). С. 101-110; Персонал. 2003. № 1. С. 20-25. Заголовки публікацій відрізняються.

320. Лиман Л. В роковини вінницької трагедії. С. 3.

321. Пушкарский Н. Массовые убийства в С.С.С.Р. С. 94.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4683

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.