Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Терор в СРСР / Лук’янівська в’язниця

Лук’янівська в’язниця

Сергій Білокінь

Історії київських тюрем ще не написано. Тому, строго кажучи, зараз можна говорити лише про головніші тенденції, зведення уже відомих, розкиданих у літературі, фактів і зіставлення їх з новими матеріалами.

Лук’янівський тюремний замок було збудовано 1863 року на Старо-Житомирській дорозі [1], ч. 7. Невдовзі, 3 листопада, було освячено тюремну Іовлевську церкву. Бл. 1873-74 священиком цієї церкви був о.Федот Біляшівський, батько пізнішого академіка М.Ф.Біляшівського. Родина жила навпроти тюрми в будинку Мозгового (звідси батько перейшов до Стрітенської чи Скорбященської церкви). Перед революцією місце священика одержав о.Стефан Богданович, який 1918 року став настоятелем церкви в Олександрівській лікарні, а на початку 1931 року був засланий на Мурман [2].

Лук’янівська в’язниця мала статус губернської й 1 категорію [3]. Призначена для утримання в’язнів усіх категорій, вона була розрахована на 550 осіб, але майже завжди була переповнена. Подеколи кількість в’язнів сягала 1700 осіб [4]. Найбільше вона приймала, природно, кримінальних злочинців, траплялось чимало більших чи менших діячів т.зв. визвольного руху (зараз цю назву можна сприймати хіба що з гіркою іронією, оскільки він призвів не те що до більшої несвободи, а до масового державного терору). Перебуло у Лук’янівці багато діячів українських.

Дмитро Донцов перебував у Лук’янівській тюрмі двічі. Спершу – восени 1905 року (був звільнений внаслідок загальної амністії). Вдруге – 1907 року, одночасно з усіма іншими членами Київського комітету УСДРП. Після восьмимісячного перебування в тюрмі вийшов на волю за порукою й виїхав нелегально за кордон [5]. Згодом Донцов згадував, що тоді у в’язниці перебували також арештовані за бунт вояки Селенгінського полку. Збунтувались вони і в тюрмі, кількох із них під час сутички було забито. Донцов зробив спостереження про відмінність у тюремних співах між ідилічними піснями українців («Сонце низенько») та специфічно тюремним репертуаром росіян («Славное море священный Байкал» та ін.) [6].

За участь у вєтровській демонстрації було ув’язнено в тюремному замку Оксану Старицьку. Її було засуджено до заслання на три роки. Вийшовши з-під арешту, вона одержала дозвіл обвінчатися з Іваном Стешенком [7].

Восени 1906 року було разом арештовано В.Винниченка та іншого члена УСДРП Володимира Степанківського – у невеликому помешканні, який вони незадовго перед тим найняли на Тарасівській (?) вулиці. У тюрмі вони опинились у «третій політичній», куди за кілька днів привезли й С.Єфремова. Щоб згаяти час, Винниченко й Степанківський почали вивчати англійську мову. Єфремов студіював французьку. Наприкінці квітня – на початку травня приятелі узяли Єфремова на поруки. Під заставу 500 карбованців, які вніс Є.Чикаленко, випустили Винниченка, а за ним вийшов і Степанківський [8].

У 1912-13 роках у Лук’янівській тюрмі сидів пізніший директор РАТАУ Петро Лакиза [9].

У лютому 1914 року до камери, у якій сидів свого часу Валеріян Осинський, потрапив Микола Ковалевський. Він називає у своїх споминах кількох представників адміністрації – Мальованого, Печеного, Лизогуба, доглядача Білого, до яких виявив цілком певну симпатію [10]. Костюк додає до перелічених вище імен українських діячів ще Юрія Тищенка й Андрія Жука [11].

Під час нашестя муравйовських загонів кримінальні розбили тюрму й, тікаючи, спалили частину приміщень. 6 лютого за ст.ст. 1918 року сюди перевели пішки з Маріїнського палацу, де він перебував з 27 січня, журналіста, відомого монархіста В.В.Шульґіна. Він опинився в камері, де порівняно незадовго перед цим на віконній рамі вирізав своє прізвище Винниченко. Потрапивши до тюрми, де зберігались дореволюційні порядки, Шульґін прийшов у непідробний захват («истинное блаженство», «необыкновенная сладость тишины» тощо). Як він відзначав, «великое завоевание революции состоит в том, что она дворцы сделала тюрьмами, а тюрьмы дворцами» [12].

Зміни влади протягом дальших років революції відповідно позначались на складі в’язнів. Опинившись у Лук’янівській тюрмі за гетьмана, наприкінці липня 1918 року, Микола Ковалевський застав тут С.Петлюру, О.Саліковського, Г.Одинця та багатьох інших знайомих-колег.

Перевантаження Лук’янівської тюрми під час більшовицького панування в Києві 1919 року призвело до організації численних тюрем по всьому місту, передусім на Печерську («чрезвичайки»), та концентраційного табору у старій пересильній тюрмі (Госпітальна вул., 17; «Косий капонір») [13]. У Лук’янівській тюрмі в цей час перебували ув’язнені у темній справі офіцера Крилова-Чернявського, зокрема молода дружина офіцера Ніна Шаповаленко з чоловіком [14], священики й черниці у справі Покровського монастиря, серед них о.Дмитрій Іванов [15]. Банківського службовця Солнцева примушували бути присутнім при стратах, замикали живого у підвалі, повному свіжих трупів, поки він не збожеволів. Його перевели до тюремної лікарні, звідки вивели на розстріл [16]. У травні старостами в камерах були Бєлиницин, Щербак і князь Шаховськой [17]. Коли влаштовували повальні облави, тюрми враз переповнювалися. Тоді організовували «розвантажування» тюрем, що зводилося здебільшого до розстрілів [18]. Збереглась постанова «Комисии по разгрузке дел при управлении Особого отдела» від 24 серпня 1919 року у справі секретаря ЦК партії незалежних с.д. Костянтина Прокопенка, співробітниці видавництва «Друкарь» Килини Швидкої, студента Академії мистецтв Григорія Асмолова та інших:

«Почему Комиссия, полагая, что Прокопенко, Садовой, Асмолов, Швыдка, Герасимович и Маринюк [правильно: Мернюк] должны быть расстреляны, а с Екатериной Костюк должно быть поступлено по усмотрению коллегии, постановила: дело о вышеназванных гражданах передать в коллегию ВУЧК для вынесения приговора» [19].

По всіх київських тюрмах, включаючи, звісно, Лук’янівську, за лютий-серпень 1919 року було розстріляно, вважається, до трьох тисяч осіб [20]. Виразної відмінності між слідчими й комендантами (виконавцями) в цей час не простежується. Відомо лишень, що ті, хто розстрілював, одержували заохочення, – вони могли узяти щось із речей чи одежі розстріляного (золотий годинник, піджак, чоботи тощо) [21]. Коли чекіст починав хизуватись новим одягом, це було явною прикметою, що він одержав здобич і має руки в крові. Крім того, в обличчі виразно змінювався погляд [22].

Після приходу добровольців, 1/15 вересня 1919 року слідча влада й комітет міжнародного Червоного Хреста розпочали на Лук’янівському кладовищі розкопки. Усі трупи виявились голі, розстріляні розривними кулями. Серед упізнаних були члени Клубу російських націоналістів Конопліна та Слинкова [23].

За добровольців, у свою чергу, почалися нові арешти. За ухиляння від мобілізації денікінська контррозвідка заарештувала Гліба Лазаревського, сина українського історика. Він одержав вирок – розстріляти в адміністративному порядку. Перед визволенням Києва від денікінців був евакуйований разом з тюрмою до Василькова, звідки втік [24].

1920 року, залишаючи місто, поляки розстріляли визначніших та відповідальних більшовиків, декого вивезли, решту звільнили. На момент вступу до Києва совєтської влади – 12 червня – у в’язниці («в исправдоме») не лишалось ні душі. Втім, більшовики за кілька днів «виправили» цю ситуацію. Уже 23 червня 1920 року, коли тюрму ревізував представник реввійськтрибуналу 12 армії Ліфшиць, в’язнів стало 86. Із них 46 душ рахувалось за реввійськтрибуналом 12 армії [25]. Після відходу поляків, з часу утвердження в Києві більшовиків почала формуватись нова, совєтська пенітенційна система.

У Києві з самого початку совєтського періоду місцями ув’язнення відав каральний підвідділ губюрвідділу [26]. 17 січня 1921 року датується постанова Раднаркому УСРР: «Все места лишения свободы всех наименований, предназначенные для содержания в них под стражей как находящихся под следствием, так и осужденных», передати у відання НКЮ та його місцевих органів. Ясно, що робилося це «в целях установления и проведения единой карательной политики» [27]. 6 грудня 1922 року ВУЦВК прийняв рішення про передачу місць ув’язнення у відання НКВД [28].

Довгий час побутувала версія, начебто совєтські тюрми влада успадкувала від царського ладу – як службовців, так і методи їхньої роботи. Це правда, що протягом 1917-20 років через обмеження у виплаті жалування, а потім і позбавлення продуктового пайка, до якого вони звикли, частина наглядачів розбіглася, а нових не надходило. Але якісно їхній склад майже не змінився [29]. Зате вже 1923 року у Лук’янівській тюрмі, як і в усіх управліннях і місцях позбавлення волі, було переглянуто увесь особовий склад службовців. Відповідну інструкцію затвердив т.в.о. заступник наркома Г.Ракітов та заступник начальника Главумлис (Головне управління місць позбавлення волі) Буданов. Метою цієї перетруски, як стверджувалось в інструкції, був «підбір такого кадру працівників, що за своєю пролетарською класовою самосвідомістю, соціальним станом, професійною підготовкою та індивідуальними якостями цілком відповідав би вимогам радянської каральної політики». Здійснила перегляд спеціально затверджена губернська комісія у складі голови та членів – по одному представнику від прокуратури, губернської професійної ради, губвідділу ҐПУ та губрозшуку. Передбачався навіть «обхід камер для опиту в’язнів», збирання «відгуків і заяв з приводу особи й діяльності окремих працівників». Одночасно з «вилученням негідного елементу» провадилось поповнення некомплекту, що утворювався таким чином, новим «пролетарським елементом».

Які ж вимоги ставила більшовицька влада до своїх тюремників? Вони повинні були, по-перше, досягти 21 року, мали бути письменні й фізично здорові. Треба було, щоб вони або служили в червоній армії або просто вміли користуватися зброєю. Не були суджені. Не служили «в білих арміях» (передбачались, ясно, усі антибольшевицькі війська), поліції та жандармерії. Кандидати повинні були мати рекомендації від партійних, державних та профспілкових організацій або не менше як двох членів партії. Збереглися протоколи перевірочно-атестаційної комісії і багато десятків анкет службовців. У серпні 1923 року перевірку пройшли 253 особи. Їх розбили на три категорії. Віднести до третьої означало «вилучити зі служби». Так усі колишні поліцейські й жандарми були в тюремній мережі виявлені й самі, очевидно, ув’язнені. Лишилось на службі тільки декілька молодших дозорців цієї категорії (Т.Кужелєв, А.Мошенко та ін.). Підсумовуючи, можна сказати, що з початку двадцятих років совєтська Лук’янівська тюрма стала вже витвором ленінської внутрішньої політики. 1918 року московський ревтрибунал засудив якогось Бондаря як колишнього наглядача царської тюрми [30].

Начальниками київського БУПР’у ч. 1 були Гребень (1921), Кожан (1923), Жилкин (1925), Самойленко (з 3 листопада 1925; 1928). 28 лютого 1927 року президія Київського окрвиконкому ІХ скликання прийняла рішення підтримати перед НКВД клопотання окрадмінвідділу про нагородження трьох робітників поправно-трудової інспекції за віддану роботу на день сьомих роковин існування поправно-трудової системи на Україні:

Начальник Бупру № 9-д Микола Ілліч Воробйов. Служив з 18 жовтня 1923 року.

Начальник окружної інспекції Сергій Миколайович Самойленко. Служив з 1923 року.

Секретар окрінспекції Григорій Васильович Котвіцький [31].

Крім наглядачів, у Лук’янівській тюрмі існував ще зовнішній караул. Після відходу поляків улітку 1920 року він складався приблизно з 30 осіб. З першого на друге липня було виставлено караул з 21 особи – «6 постов, караульный начальник, разводящий и посыльный» [32].

Освітній ценз дозорців був надзвичайно низький. Оскільки жалування виплачували невелике, а пайок деякий час нова влада взагалі не видавала, багато хто з дозорців розбігся. Згодом влада робила все, щоб співробітників тюрми заохотити. Існував драмгурток, у якому грали старший дозорець О.Апанасенко й молодші дозорці Р.Грабовська, Г.Грицаєнко, П.Єрошкін (1924 року сам перебував під судом за вбивство). Існував духовий оркестр (І.Вірідарський, С.Грицаюк, П.Павлов). У музичному гуртку грали М.Ліхвенко, І.Семицький, М.Федоренко. Ісидор Семицький записався у якийсь «український гурток». Якщо на початках совєцької влади на всіх дозорців Лук’янівської тюрми припадало лише кілька рушниць, згодом їх було озброєно як слід. Незважаючи на всі розваги, служба була важка, й дехто з дозорців скаржився на неврастенію. Знаходимо такий діаґноз в анкетах О.Апанасенка, Єл.Копєйкіної, Ол.Петропавловської, В.Волочаєва. Останній був звільнений «за появу в п’яному вигляді на службу і зв’язок із в’язнями».

На фізичному стані будівель воєнніі події 1919-20 років майже не позначились. Кухня, лікарня й майстерні перебували у справності [33]. Всередині 1920-х років ансамбль Лук’янівської в’язниці складався із кількох споруд різного призначення – головний корпус (4 поверхи, 1442 кв.сажені), слідчий корпус (4 поверхи, 524 кв.саж.), майстерні (2 поверхи, 630 кв.саж.), помешкання службовців (2 поверхи, 136,3 кв.саж.), жіноче відділення (2 поверхи, 378 кв.саж.), робочий корпус (2 поверхи, 300 кв.саж.), гуртожиток або корпус для службовців (2 поверхи, 72 кв.саж.), клуб (1 поверх, 95 кв.саж.), казарми або караульне приміщення (1 поверх, 30 кв.саж.), лазня (1 поверх, 24 кв.саж.), лідник, свинарня тощо. Час від часу призначення корпусів змінювалося. Оповідаючи про своє ув’язнення 1929 року, Кость Туркало зауважив: «Той корпус, що в ньому я сидів у 1921 році, тепер був жіночий» [34].

Побут в’язнів був дуже важкий навіть у роки загального послаблення – після військового комунізму й перед Великим терором. Якщо під час побудови Лук’янівську тюрму було розраховано, як ми пам’ятаємо, на 550 осіб, 1 травня 1925 року тут перебувало 2173 в’язнів, дітей при матерях – 7. Людиноднів було від 7616 у лютому до 8587 у жовтні. Але машина набирала обертів. За дев’ять місяців – від 1 жовтня 1927 року до 1 липня 1928 року у київському об’єднаному БУПР’і нараховувалось уже 1 200 066 в’язнів-днів, що відповідає пересічній денній кількості 4370 в’язнів.

Головною особливістю совєтської пенітенційної системи була її плановість. Всього по Україні за держбюджетом УСРР на 1927/28 рік передбачалось утримування 29500 в’язнів – із них 28 тисяч за кошторисом НКВД і півтори тисячі хворих, що утримувалися за рахунок кошторису наркомату здоров’я. Бюджет передбачав навіть «природну» смертність у совєтській тюрмі – 3 %. У кошторисі витрат на Лук’янівську в’язницю у 1925/26 бюджетний рік, виходячи з «норми» – 5 карбованців на поховання одного в’язня, передбачалось, що у той чи інший спосіб помре 75 душ [35]. Як констатувало Управління державного фінансового контролю при Наркомфіні УСРР, насправді загальна кількість в’язнів уже тоді значно перевищувала плановану, оскільки частину в’язнів утримувано за рахунок позабюджетових джерел. За кілька літ, у 1937-38 роках, коли річна совєтська норма «вмирала» щодня, витрати на поховання було зведено до мінімуму.

Практика звільнення в’язнів до суду уточнює характер всієї внутрішньої політики більшовиків. Як відомо, з початком національної революції тюрму на Бібіковському бульварі ліквідували, і це призвело до перевантаження Лук’янівки. Розповідаючи про своє ув’язнення 1921 року, Кость Туркало згадував, що остання вже «не могла вміщати тієї сили людей, що тоді Чека ув’язнювала, тим-то здебільшого тоді або випускали, або розстрілювали, і менше засуджували до в’язниці» [36].

Про перевантаженість більшовицьких в’язниць по всьому СРСР, зокрема в Києві, свідчить рішення політбюро ЦК КП(б)У від 13 березня 1933 року (Особая папка. Пункт 17):

«О разгрузке допров.

Поручить практическое проведение в жизнь решения ЦК ВКПб тт. Полякову и Карлсону с тем, чтобы они каждые пять дней представляли ЦК отчет о ходе выполнения этого решения» [37].

17 грудня 1928 року київський окрпрокурор Зорін і начальник тюрми Самойленко доповідали на президії Київського окрвиконкому про стан київських БУПР’ів. І тоді, знов же таки задовго до страшних років «сталінського терору», вони навели кричущі факти про той важкий стан, у якому перебувала Лук’янівська тюрма внаслідок перевантаженості, яка, виходить, стала постійною особливістю совєтських тюрем. Маючи відповідні відомості, харківська республіканська прокуратура віддала директиву про звільнення 50 % підслідних. Але виконати цю директиву було неможливо, оскільки «розвантаження» тюрем не передбачало звільнення за «політичні злочини», а головна маса підслідних якраз підлягала адміністративному виселенню по лінії органів ҐПУ та розшуку. У зв’язку з кампанією колективізації влада особливо пильнувала людей, що ставали проти неї на селі, зокрема звинувачувались у підпалах. Звільнено було тільки частину в’язнів, що рахувались за іншими установами, й були засуджені на короткий термін – до 1 року. Їх було звільнено через розподільчу комісію – очевидно, з прикріпленням на працю у «великій зоні».

Годувати й лікувати в’язнів 1919 року було дозволено Комітетові допомоги жертвам громадянської війни, що організувався при Червоному хресті [38]. У червні 1920 року пайок в’язнів складав чверть фунту хліба й ріденькі щі («баланда»), причому основу харчування, коли не цілковито, складали пожертви [39]. Жертвували на в’язнів представники забезпечених до революції груп інтелігенції, «колишні», незважаючи на те, що на той час їхнє власне матеріальне становище було вже більш ніж скромне. Робилося це здебільшого через Церкву. Військовий слідчий реввійськтрибуналу 12 армії Ліфшиць, який побував у в’язниці з інспекцією, категорично проти цього протестував: «[…] недопустимо, чтобы питание арестованных носило благотворительный характер» [40].

Незважаючи на протести надто принципових чекістів, допомога з боку віруючих тривала. Ніна Сергіївна Жураковська, дружина знаменитого в Києві священика-йосифлянина, розповідала:

«До 1930 г. в Киеве возможна [была] помощь заключенным: верующим, политическим, уголовникам. Прокурор города отвечал на запросы о количестве заключенных, находящихся в городской тюрьме. В праздник все городские общины устраивали передачу узникам, всем без исключения. Средства [были] скудные, и каждому в Пасху выходило по яйцу и бутерброду. Открывались ворота, и во двор Лукьяновской тюрьмы въезжали подводы с передачами. В приходе о.Анатолия существовало дело помощи заключенным. В нем ревностно подвизалась Мария Львовна Узембло (24.12.1877 – 24.6.1964), дочь русского офицера. Окончила киевскую Фундуклеевскую гимназию, работала здесь же классной дамой и преподавателем. Ее родной брат, офицер белой армии, по возвращении домой был арестован, переведен в Харьков, где и умер в тюрьме от тифа. Став общинной сестрой, она особенно стремилась помогать страждущим в узах. Посылала ссыльным священникам посылки (но не регулярно: средств [было] мало) – тем, которых знали общинники лично или о которых удавалось узнать. Получив известие, что в Лукьяновскую тюрьму привезли духовных лиц, старались передать им продукты. Кроме того, ездила в места ссылок и лагерей, посещая верующих узников. На этом поприще ей помогало несколько человек, среди которых сестра О.[льга Васильевна] М.[ихеева] и прихожанка Лариса Адриановна Мисюревич (1886-1956)» [41].

Норма харчів на одного в’язня на день, затверджена протоколом Раднаркому УСРР № 35320 від 14 серпня 1924 року, складала 20 коп. На 2500 в’язнів на рік це давало суму у 182 500 карб. У 1927/28 роках пересічна денна вартість харчування одного ув’язненого складала за держбюджетом 12.89 коп. Для в’язнів, зайнятих фізичною працею, передбачався додатковий пайок – 7 коп. на день (на 750 душ робітників на рік – 19 162 карб. 50 коп.). Теоретично на день в’язень мав одержати фунт 24 золотники хліба, 26 золотників м’яса, 12 золотників буряків тощо. У п’ятигорській тюрмі сидів божевільний статистик, колишній співробітник якоїсь великої совєцької установи: «Закрыв глаза, он шептал бесконечные цифры, высчитывал, сколько калорий съедает каждый заключенный, а следовательно, вся тюрьма, а следовательно, все тюрьмы в СССР» [42]. Наведені вище розрахунки тим часом доволі сумнівні, оскільки в тих самих списках харчів передбачено навіть перець і лавровий лист (!) [43]. Як годували насправді, довідуємося зі спогадів Костя Туркала, що стосуються осені 1929 року:

«Годували, як звичайно в совєтській в’язниці, дуже зле. Вранці і ввечорі давали гарячу воду, іноді чимсь несмачним підфарбовану, а на обід о 12 годині юшка. Цю юшку в’язні називали «баланда». Це брудна гаряча вода, і в ній плавали або лежали на дні казана зернята сочевиці або пшона, у такій кількості, що їх легко було б порахувати, не витративши на це багато часу. І до цього всього хліба грамів із 300. Важко було існувати на таких харчах, тим-то, коли не було заборони від слідчого, харчі передавали з дому» [44].

У червні 1938 року Ірина Бошко застала такий раціон: баланда, шрапнель (перловка) й 300 г хліба [45].

Характер харчування підпорядковувався, природно, завданням слідства. Коли К.Туркала, – а він ішов по процесу «СВУ», – перевезли до Харкова, тут йому приготували психологічний сюрприз:

«Коли двері [до камери] відчинилися, – згадував він, – мене опанувало чимале здивовання. Я побачив перед собою маленьку, щойно відремонтовану, чистісіньку кімнатку з двома ліжками по обидва боки під стінами, а між ними, в протилежному кінці від дверей, під стіною столик. Від дверей до столика на підлозі постелена була новенька доріжка – ковричок, столик, покритий білим, свжим обруском, а на столику в квіточнику – букет квітів. На ліжках по подушці в чистеньких білих пошивках, простирала, по одному коцу, а під коцами по одному простиралу. Усе чистісіньке, свіже. Біля дверей вішалка з двома кілочками. Я мусів ущіпнути себе, щоб переконатися, що це не марево, а дійсність.

Не встиг я ще як слід опам’ятатися від надмірного здивовання, як відчинилося віконце в дверях і мені запропоновано взяти сніданок. Подаючи мені тарілку з двома яйцями, сіллю й ложечкою, а другу з покраяними булкою і хлібом наполовину, вартовий зауважив, що вже пізній час і чаю нема. Тут знову, з новою силою, відновилося моє здивування. Що воно таке робиться! На другий день я довідався, що справді перед цим сніданком, на годину раніше дається чай і окремо на мисочці цукор, а на тарілці так само булка, хліб і шматочок масла. О 12 год. знову дали сніданок – тарілку гречаної каші з доброю омастою. […]. О 4-ій годині подали повну тарілку борщу і знову хліб і булку. З’ївши борщ, я ліг на ліжко, щоб почитати, а може й поспати. Коли раптом відчиняється віконце і пропонують взяти другу страву. Це була котлета з гарніром і відельце при цьому на тарілці. По такому обіді, то й поспалося добре. О 6-ій годині вечора дали підвечірок – кашу, тільки вже пшоняну, а о 8-ій ще й чай, цукор і булка, вже без масла.

І от так пішло щодня, з відмінами тільки щодо страв. А неділями меню обіду було звичайно таке: чистий бульйон і до нього добрий кусник пухкого білого пирога з м’ясом, так званої «кулеб’яки», друга страва м’ясна, і обов’язково третя – компот, крем чи щось інше. Так годували тільки всіх тих, що були виділені на суд у справі СВУ» [46].

Важливим методом впливу на в’язня, засобом реґулювання його психологічного стану було позбавлення контактів з родиною або, навпаки, дозвіл на такі контакти. Перебуваючи в тюрподі у приміщенні Інституту шляхетних дівчат (червень 1935), Іван Козуб одержував від дружини записки й передачі. Коли новий слідчий запитав його про скарги чи прохання, і в’язень наївно попрохав непередбаченого побачення, «та інформація, ніби швайкою, шпигонула його: слідчий скочив з місця і загорлав: «Хто дозволив? Хто посмів?» Викликав тюремника і вчинив йому з того приводу цілого допита […]» [47]. Відтоді в’язень був позбавлений передач і, головне, листування.

Думається, кримінологічний кабінет на Соловках провадив невро-психопатологічні дослідження серед в’язнів зовсім не з академічного інтересу, і, мабуть, не намарне пішли результати цих досліджень.

Опалення в жіночому корпусі у 1925 році було центральне, – до кошторису суму на опалення закладали з розрахунку 0,0375 кубічних сажень дров на кубічний сажень приміщення. У головному й слідчому корпусах стояло 300 голандських печей. Розраховуючи по 40 фунтів дров на день на одну піч, опалювальний сезон 4,5 місяців, нарешті вартість пуду дров у 29 копійок – закладали гроші на опалення цих двох корпусів. Циркуляр НКВД № 35 від 1 вересня 1924 року визначав норму мила й щолоку. Лазня була двічі чи тричі на місяць. «Дуже брудна», як згадував Юр.Юркевич, притягнутий у зв’язку із справою СВУ [48].

У тюрмі постійно бракувало матраців. Так було улітку 1920 року [49]. Нічого не змінилось і на початку 1924 року, коли секретар адміністративно-міліцейської секції київської міськради доповідав:

«Недостает, к сожалению, нар в некоторых камерах, вследствие чего некоторым заключенным приходится спать на голом полу, так как постельные принадлежности для заключенных хотя и полагаются, но в данное время отсутствуют в ДОПР’е. […] Общий вид заключенных поражает ветхостью их одежды, которая состоит у некоторых буквально из лохмотьев. В камерах № 3 (sic) трое заключенных одеты только в одне (sic) порваные кальсоны, нет даже сорочек на них. У большинства заключенных белья нет, и на голое тело надета рваная одежда» [50].

Відповідно до теорії Енґельса про роль праці у формуванні людини друга кардинальна особливість совєтської тюремної «поправно-трудової» політики полягала у втягненні ув’язнених у трудові процеси. Роботу в майстернях було піднято у принцип. 1924 року у Лук’янівській тюрмі, як і в інших тюрмах країни, були організовані «виробничі частини», що існували як самостійні господарчі одиниці на комерційному розрахунку. Так в СРСР було узаконено рабську працю. У слюсарному цеху на одного вільнонайманого токаря і двох слюсарів було виділено 1944 карб., на 10 підручних в’язнів значно менше – 1632 карб. У мідному цеху на двох вільнонайманих ковалів призначалося 1396 карб., на трьох ув’язнених майстрів – 645, на 12 в’язнів-підмайстрів – 1960. Ясна річ, у цій сфері відразу виникли серйозні надужиття, що виявила перевірка, здійснена влітку 1927 року. З’ясувалося, що тюремна адміністрація увійшла в несанкціоновані контакти з непманами, які переслідували в цьому подвійну мету – конкретну матеріальну користь і вигоду від прямих людських стосунків. У виробництво, зокрема під час організації ґудзикової майстерні, було притягнуто приватний капітал. Наступ на неп, передусім на селянство й кооперацію, припинив ці інвестиції.

1925 року при київському губернському БУПР’і [51] існували такі майстерні – ліжково-нікелювальна, ливарна, слюсарно-токарна й штампувальна, мідно-жестяницька й ковальська, деревообробна, швацька й картонажна. Разом у цехах працювало 176 в’язнів, найбільше в картонажному (100). Уже в ті роки передбачалося спецхарчування для в’язнів, що працювали на шкідливих виробництвах. Для цього на 150 в’язнів виділялося 1200 карб., із розрахунку на одну особу на день додатково 6 золотників сала, 6 золотників цукру і 1 склянку молока.

У БУПР’і існувала також агрономічна частина, де на трьох десятинах росла капуста, на трьох – картопля і т.д. Держава наперед планувала врожай, ціну на продукцію і розраховувала, скільки, незалежно від погоди, одержить прибутку (10860 карб. мінус 5130 карб. 60 коп. видатків). В’язнів водили також на зовнішні роботи, звідки у 20-ті роки траплялись втечі. Дозорець І.Семицький одержав одного разу за втечу в’язня 27 діб.

На господарстві БУПР’у 1925 року перебувало 12 коней і одна вантажівка для перевезення в’язнів і виконання різних господарчих робіт. При тім, що кошторис передбачав постійні ремонти, кошти, очевидно, розкрадалися. Юр.Юркевич, потрапивши сюди у червні 1929 року, підкреслював у спогадах «неймовірну запущеність» приміщення. Він згадував: «Розбита підлога, облуплені стіни, грязюка. В’язниця не ремонтувалася з дореволюційних часів» [52].

Як і Соловки, Лук’янівська тюрма являла собою ніби СРСР у мініатюрі. Адже тут передбачались не лише тортури, а й активна «культмасова» й «політмасова» робота, тобто зовсім «нормальне» життя. Духовні потреби в’язнів задовольняли відповідно до розуміння самої адміністрації. Священиків, що до революції служили в тюремній церкві й давали смертникам благословіння, за більшовиків, розуміється, у тюрмі не стало [53]. Крім, розуміється, священиків-в’язнів. Але в чеканні етапу вони могли одержувати до камери речі, потрібні їм для служіння на засланні. Навесні 1923 року з Лук’янівської тюрми о.Анатолій Жураковський писав дружині:

«Милая, светлая Нина, Христос с Тобой! Будь спокойна, моя дорогая. Пришли мне, пожалуйста: рясу, чашку, тарелку, ложку, вилку, икры, если можно. Побольше денег, не менее 500 тысяч, белой булки, иконку (маленькую Матерь Божию), епитрахиль, наволочку, часы карманные, если можно, яблок, если можно, соли, скуфейку, псалтирь, белья смены 3-4. Христос да благословит тебя и всех. Молись. Твой Толя» [54].

Коли академік Микола Василенко потрапив до в’язниці у справі «Центру дій», тут випускали (чи не друкарським способом) збірники «Заключенный». Наталя Полонська-Василенко згадувала, що її чоловік написав для другого випуску збірника спогади «Два тижні в Лук’янівській в’язниці», але видання припинилось на першому випуску [55].

Разом з тим влада дбала, щоб у вільний від допитів і фізичної роботи час в’язнів систематично обробляти відповідною ідеологією. Аби в’язні могли читати совєтську пресу, на 32 коридори разом із лікарнею, для 2 читален і читальні центральної адміністрація передплачувала по 35 примірників газет – «Пролетарська правда», «Радянське село», «Більшовик» та ще 12 інших назв газет. Тюрма одержувала також 22 примірники різних совєтських журналів, зокрема 2 примірники гумористичного журналу «Бегемот» та 2 – антирелігійного «Безбожника». Разом на передплату преси 1925 року у кошторис тюрми закладали 1137 карб. 24 коп. На жаль, 15 % в’язнів БУПР’у 1925 року були неписьменні, 30 % – малописьменні. Але що могло зупинити більшовиків? Для неписьменних культчастина закладала до кошторису придбання зошитів, пер, ручок, атраменту й шкільних підручників, а також видання учнівської стіннівки (тричі на місяць з двома копіями) – разом на тюремну школу 491 карб. Тюремникам було потрібно, щоб в’язні читали совєтську пресу.

Існувала бібліотека, де Юр.Юркевич застав «гарні» книжки [56]. Пізніше, за свідченням літературознавця Ан.Костенка (ув’язнений 12 червня 1937 року), тут лишались уже тільки книжки на теми радянського життя та героїки громадянської війни. Бібліотекар мав побутову статтю й невеликий строк. На поповнення новими книжками йшло 720 карб. Сам Костенко користувався тюремною бібліотекою лише кілька днів, коли потрапив до одиночки.

Співати, згадував Юр.Юркевич, у 1929-30 роках не боронили. Сільський учитель влаштував чудовий хор, причому з волі йому передавали ноти [57]. Щотижня мали відбуватись кіносеанси – 702 карб. Двічі на місяць – спектаклі – 90 карб. на рік. Щотижнева стіннівка з двома копіями обходилась державі у 33 карб. 80 коп. Уже в наші дні викладач основного богослов’я Санкт-Петербурзької Духовної академії ігумен Веніамін продиктував статтю «Тюрма як ідеал комунізму» [58]. З точки зору технократичного раціоналізму, – стверджував він, – тюрма – це найдовершеніша форма суспільства. Згадайте філософів-утопістів – Томазо Кампанелла й Томас Мор селили людство майбутнього у величезних спільних будинках, де всіх годували у спільних їдальнях і видавали однакову форму. «Пізнаєте? – запитував ігумен Веніамін. – Це тюрма. І туди нас кличуть увійти добровільно […]» [59].

Контакти з зовнішнім світом в різні часи набували різних форм. Як згадував К.Туркало, «з певних моїх знаків дружина довідалася про вікно моєї камери і майже щодня приходила під в’язницю. Отже я мав можливість бачити її з дитиною на руках. Отаке було перше моє побачення з першим сином, на віддаль» [60]. Заліпивши записку в хлібну кульку, Туркалові пощастило двічі докинути її за мур. Деякі записки пропадали, не долетівши. Доводилось тренуватися, щоб долати перешкоди, з-поміж яких в’язень назвав не тюремників, а ґрати.

Згідно розповіді Юркевича, наприкінці двадцятих років в’язні одержували і передачі, й листи. «Листів я отримував багато, навіть від не дуже добрих знайомих, котрі співчували моїй долі», – писав він. У його часи листи майже не цензурувалися [61].

Що до побачень, то 1919 року, на відміну від тюрем на Печерську, у Лук’янівці побачення дозволялись у вигляді капризу влади [62]. Але у 1929-30 роках, щоб їх домогтися, Юр.Юркевичу довелося звертатися до прокурора й оголосити голодівку. 1929 року в залі побачень побудували перегородку, схожу на неширокий прилавок, біля якого сходилися в’язні і їхні родичі. Побачення давалися щонеділі [63]. Як згадував у листі до рідних від 27 березня 1937 року поет М.Драй-Хмара, тоді побачення відбувались уже в півтемному тамбурі [64]. Режим ставав дедалі жорстокіший.

До середини 30-х років життя в тюрмі тривало досить розмірено. Шлях до Лук’янівки йшов через ҐПУ. Костя Туркала вдруге було арештовано 19 серпня 1929 року в селі Дзвінковій над річкою Ірпенем, де щороку відпочивав С.Єфремов. Приїздив його арештовувати лихої пам’яти старший уповноважений ҐПУ Соломон Брук. Судячи з його перших питань, цьому передувало певне стеження й хибне інформування в доносі. ҐПУ займало на той час два квартали в Липках між вулицями Катерининською, Левашівською, Лизаветинською та Інститутською. В’язні опинялися в тюрподі, що містився в тому самому приміщенні, що й у 1921 році. Камера ч. 2 містилась на партері з вікнами на подвір’я. 23-го дня чорним вороном (не особовим автом, – пояснював потім в’язень, а великим лімузином-каретою, без жодного віконця) Туркала перевезли до слідчого корпусу (скорочено – СК) Лук’янівської в’язниці. У листопаді 1929 року чорний ворон привіз вихованця кадетського корпусу, згодом актора й режисера Вацлава Дворжецького: «Это большая закрытая железная грузовая будка с одиночными отсеками внутри и охраной сзади» [65]. Туркало продовжує:

«Від головного входу – воріт, куди підійшло авто, в’їхавши за мур через головні ворота, щоб дійти до СК, довелося пройти ще одні двері, це вже в третіх воротах, а потім через двоє фірток, у мурах на самій території в’язниці. Через кожні двері й фіртку пропускав мене з моїм озброєним супутником вартовий, попереду глянувши через кругле вічко, хто йде, і перевіривши перепустку. А перед тим обов’язковий перехід через канцелярію вартового в’язниці. У самому СК довелося пройти троє дверей з такою самою процедурою, поки потрапили на потрібний коридор на 3-му поверсі з так зв. одиночками. Коридорний відчинив мені грубі двері одної камери, і я вступив до неї» [66].

Дворжецькому запам’яталося, що процедура оформлення зайняла години три. Він називає дуже цікаві питання анкети:

«Формуляр: фамилия – имя – отчество, год рождения, место жительства, работы, родители, родственники, оттиски пальцев рук, цвет волос, глаз, рост, национальность, образование… Дальше – фото, стрижка, баня» [67].

Це цікаво тим, що в «Анкетах обвиняемого», які ми знаходимо тепер у слідчих справах, таких питань немає. Дактилоскопія фіксується, наприклад, багато-багато пізніше.

За розповідями Івана Козуба й літературознавця Гр.Костюка (першого перевезено з Луб’янки, до Ін-ту він потрапив у червні, а до Лук’янівки – у липні, другого – арештовано 25 листопада 1935 року), після переїзду столиці до Києва комендатура НКВД розташувалась у приміщенні Інституту шляхетних дівчат, і людей, арештувавши, спочатку привозили сюди. Тут заповнювано анкету, а у відділі ідентифікації фотографовано в’язнів у фас і профіль, роблено дактилограму. Як відомо, у комендатурі відбувалися розстріли. Особливо важливих з погляду НКВД політичних злочинців тримали під час слідства тут же таки, у підвалі, в т.зв. тюрподі (тюремному підвідділі) центрального управління НКВД УРСР [68]. Решта потрапляла до Лук’янівської тюрми зразу.

Камери тюрподу не планувалися спеціально, а були перетворені з приміщень, що первісно мали інше призначення. Тим-то від совєтських тюрем, зокрема Лук’янівки вони різко відрізнялися. Десята камера, куди потрапив Козуб, –

«То було напівпідвальне приміщення, видно, недавно побілене, з широким заґратованим вікном, з дерев’яною фарбованою підлогою. Через широко відчинену кватирку лилося свіже, як нектар, ранкове повітря. […] Камера була досить простора, приблизно 3 за 4,5 метри. Покліпавши очима, я ясніше побачив четверо ліжок, а біля кожного – величеньку тумбочку. На підлозі стояв відерного розміру чайник, червоної міді» [69].

У тюрподі Ів.Козуб бачив музейника й мистця Бориса Пилипенка, а співкамерники розповіли, що десь у сусідніх камерах перебували Антін Крушельницький, привезений для якогось дослідування, брати Филиповичі, Ананій Лебідь і Михайло Драй-Хмара. «Нібито в якійсь із камер сиділа вся капела бандуристів (14 чоловік) на чолі з керівниками Тимошенком та Золотницьким» [70].

Ів.Козуб згадує виклик до перукаря, який його підстриг і поголив [71].

Збереглись описи камер і в Лук’янівці. Туркало збув опис своєї камери короткою фразою: «Маленька, ледве освітлена малесенькою над дверима електричною лямпочкою, кімнатка», де вже сидів поляк-перукар з готелю «Континенталь», якого згодом розстріляли [72]. Гр.Костюк описав свою невеличку камеру-одиночку (1935) докладніше: вона мала двоє ліжок, залізний столик із залізними сидіннями замість стільців – по боках. Усе це було прикуте до стіни й автоматично, за потреби підносилось і вкладалось у спеціальні стінні заглиблення. У кутку красувалася параша. Високо на стелі світила лампочка. У тильній стіні, високо, щоб на можна було дістати рукою, – одне продовгасте, вузьке вікно. До вжитку було тільки одне ліжко. Друге – складене й притулене до стіни [73].

З камери, до якої в червні 1935 року привезли Козуба,

«пашіло, ніби з печі. […] Спочатку я не міг збагнути, звідки так пашить теплом, і механічно лапнув грубку, та миттю відсмикнув руку – незважаючи на липень місяць, її було добре натоплено. Видно, ця камера-катівня була засобом тиску на в’язнів. Та я, пройшовши Луб’янку, вже не реаґував на те» [74].

І в іншому місці: «… наші мучителі не забували підтоплювати пічку в найбільшу спеку» [75].

За розповіддю Туркала, «практика слідства була така, що коли в’язня треба було мати під руками, щоб частіше брати на допит, то перевозили його до самого ҐПУ [76]. Хоч це не виключало й того, що з Лук’янівської в’язниці також привозили на допит, а по допиті відвозили назад. А в’язниця від ҐПУ була за 5-6 км» [77]. Так само возили 1935 року й Костюка.

Вперше опинившись у Лук’янівці у вересні 1935 року, поет-неокласик М.Драй-Хмара присвятив їй відомого тепер вірша:

І знов обвугленими сірниками

на сірих мурах сірі дні значу,

і без кінця топчу тюремний камінь

і туги напиваюсь досхочу [78].

В’язнів водили на допити в інший, слідчий корпус. У слідчому ж корпусі Козуба допитав прокурор Київського військового округу Маршак – військовий з чотирма ромбами [79]. «Урядових годин для допитів, – згадував Туркало, – не було. Викликувано в різні години дня й ночі» [80].

Відколи 10 липня 1934 року у Москві на основі ОҐПУ було сформовано справжній монстр – НКВД на чолі з Г.Г.Яґодою, – почались удосконалення і в системі тюрем. Десь узимку 1935 року (?) наркоматові було безпосередньо передано Головне управління комунального господарства, а, як відомо, у віданні цього главку, крім водогону й каналізації, перебували також і кладовища [81]. Ясно, що поховання жертв багато зручніше проводити в межах одного відомства, отже, виглядає так, що партія вже заздалегідь почала готуватися.

Великий Терор змінив всю цю пенітенційну ідилію. Оскільки кількість в’язнів неймовірно зросла, тюремні приміщення обладнано на Володимирській, 56, на Рейтарській, десь на Солом’янці, в інших місцях. Розмірене планове господарство Лук’янівської тюрми теж поламалося. На початках панування наркома І.Леплевського [82] (14 червня 1937 – 25 січня 1938), влітку чи восени 1937 року тюремники волами переорали малинник, що ріс на подвір’ї, ліквідували клумбу, зрізали в прикорні каштани. Оскільки травичка почала пробиватися, встановили у подвір’ї два бойлери й кілька разів полили землю кип’ятком [83]. Драмгурток, преса – все припинилося. На цей час газета могла потрапити до камери тільки випадково. Ан.Костенко розповідав, що довідався про самогубство П.Любченка з уривка газети, у якій новий в’язень, священик, приніс у камеру сливи. Основний період слідства арештант перебував у другому, «столипінському» корпусі. У камері, до якої перед етапом потрапив Ан.Костенко, стояло десять ліжок, але на кожному сиділо по шість в’язнів. З березня 1936 року, коли слідство в нього скінчилось і він відсидів також лук’янівську одиночку, Костюк перебував у загальній камері, де сиділо приблизно 40 осіб [84].

«Щотижня певну кількість забирали на етап, а одночасно приводили нових, справи яких були вже закінчені або перейши, як моя, в таку стадію, що на закінчення треба було довго чекати. У такій камері я й просидів майже п’ять місяців» [85].

Виїхавши на еміґрацію, згадувала Лук’янівську тюрму сестра Лесі Українки Ізидора Косач-Борисова [86] :

«Восени 1937-го року я була ув’язнена в Лук’янівській тюрмі у Києві. […] Наша камера була така переповнена, що на одне ліжко припадало по кілька жінок, і ми спали по черзі. Півночі одні сплять, а інші куняють на підлозі, а на другу половину ночі міняються. Важко було дихати, повітря не вистачало. не можна було рухнутися, не зачепивши ліктем сусідки» [87].

Фраґмент з іншої публікації: «У нас у камері було 118 жінок. Мало кого били. Мене не били» [88]. Свої спогади лишились у дочки професора університету, вчительки Ір.Бошко, яка потрапила до камери жіночого корпусу в червні 1938 року. Її камера мала десять нар, а в приміщенні вона нарахувала 60 осіб. Посередині стояв стіл, у кутку – величезна параша. Радіопередачі лунали з будинку начальника тюрми. На першому поверсі цього корпусу ночами слідчі катували в’язнів. Крики, зойки і стогін починались о 23 годині й пунктуально закінчувались о 6-ій ранку [89]. Слідчий Шлепченко допитував Бошко у приміщенні НКВД на Володимирській, 33, і на першому поверсі в’язниці, де вона сиділа [90]. У в’язниці допитували і Юр.Юркевича. Він пригадував велику камеру, розділену невисокими диктовими стінками на окремі клітки [91].

Літературознавець Ан.Костенко згадував, що перший, «катерининський» корпус відігравав роль прийомного пункту, а потім відправного етапного. Перебуваючи в цьому корпусі, одні з в’язнів ішли на етап, прибували нові, на вирішення справи треба було чекати до п’яти місяців. Щоб згаяти час, староста Киянко (троцькіст-єврей) організував лекції, що викликали дискусії. Лекції читали російською мовою. Костюк, фахівець із пореволюційної української літератури, викладав рідною мовою [92]. Двічі на добу на стіл ставили відро з «чаєм» і вдень – баланду. У глибокому підвалі цього самого корпусу містився й карцер. Гр.Костюк застав у карцері голі дощаті нари [93]. Карцер являв собою невелику темну (без вікон), без опалення, вогку, з мокрими стінами кімнату з парашею в кутку. Костенко відтворює гіршу картину. Стіну ліворуч вкривала брудна крига, протилежна стіна й стеля були в інеї. На середині бетонної підлоги вимурувано бетоновий прямокутник висотою близько 20 см [94]. Оскільки вогкість за багато років пом’якшила тиньк, стіни вкривали численні написи. У карцері в’язень одержував горнятко теплої води й окраєць хліба грамів на 200.

Існували скриньки, на яких були написані імена Сталіна, Єжова, Успенського. Туди можна було вкинути заяву. Відповідей ніхто ніколи не діставав [95].

Перед судом в’язнів, як-от Івана Козуба, голили [96].

Останнім функціональним вузлом Лук’янівської в’язниці була величезна дощана шопа – етапний пункт. Його згадав єдиний з-поміж тюремних мемуаристів – Гр.Костюк. «Тут кишіло вже багатьма сотнями людей», – писав він. Разом з товаришами по нещастю він перебув тут три дні. «Нас переписували, сортували, гуртували в окремі колони, давали останні побачення з рідними й приймали передачі на дорогу». Нарешті, вдосвіта 27 липня 1936 року в’язнів почали шикувати в лави й закритими вантажними автами вивозити, причому енкаведисти наказували не подавати жодних ознак життя. Зрештою, етап зупинився біля брудного й безлюдного вокзалу на Посту-Волинському. У ваґони перевантажували поспішно й тихо. Як зауважив один з в’язнів, аґроном Башловка, «такі цинічно-одверті в своїх слідчих камерах, тут, як бачите, наслідки своєї «роботи» намагаються боязливо якнайпильніше заховати від народного ока». Десь коло десятої години увесь довжелезний ешелон був ущерть набитий в’язнями, коли раптом перед ваґонами почали з’являтися цілі юрми жінок. Очевидно, це місце серед киян було добре відоме. Бабусі, матері, сестри, наречені, просто близькі знайомі з заплаканими очима проходили попід вікнами ваґонів, вишукуючи своїх. Ризикуючи всім, ці жінки прийшли, щоб востаннє глянути й попрощатися з рідними. Відбувалось «багато розпачливих і драматичних сцен» [97].

Скласти реєстр визначніших в’язнів, що перебували в Лук’янівській тюрмі, а не в котрійсь із інших київських тюрем, непросто. Як згадувалося, восени 1921 року тут перебував колишній член Центральної Ради Кость Туркало.

4 квітня 1923 року були ув’язнені вікарії Київської єпархії та священики Словачевський та о.Анатолій Жураковський [98]. Невдовзі ієрархів і священиків перевезли до московських Бутирок. О.Анатолій згадував у листі:

«Густая решетка, растерянная улыбка, скорее похожая на судорогу невыносимой скорби – слабый кричащий голосок, тонущий в крике других голосов… Вот все, что мне осталось от последней встречи…» [99].

Тут сиділи люди, причетні до справи Центру дій (1924) – Микола та Костянтин Василенки, Павло Смірнов, Борис Толпиго, Леонтій Чолганський [100], СВУ – С.Єфремов, В.Ганцов, В.Дурдуківський, Й.Гермайзе, Г.Холодний, В.Чехівський. 1 жовтня 1930 року о.Анатолія Жураковського забрали вдруге і востаннє. Він знову опинивсь у Лук’янівці, тільки цього разу перебування в ній тривало багато довше, звідки його знову перевезено до Москви, до Бутирок. Загалом слідство тривало цілий рік. У Москві він дістав вирок – розстріл, замінений на десять років концтаборів. Він потрапив до страшних Свірських таборів, на Соловки. У зв’язку з «кіровською справою» (1934) мешканцями Лук’янівської в’язниці стали А.Крушельницький, Ю.Бачинський, К.Буревій, О.Влизько, П.Гельмер-Дідушко, Л.Ковалів, Г.Косинка, М.Лебединець, В.Мисик, М.Оксамита, Р.Сказинський, Д.Фальківський, невдовзі – причетні до «справи неокласиків» М.Зеров, М.Вороний, А.Лебідь, Б.Пилипенко, П.Филипович, діячі Церкви – митрополити Василь (Липківський) та Константин (Дьяков), Микола (Борецький) та Іван (Павловський), Архиєпископи Костянтин (Малюшкевич), Юрій (Міхновський), Володимир Самборський [101], сестра Лесі Українки Ізидора Косач-Борисова та багато, багато інших.

Доля кожного з в’язнів надзвичайно драматична. Ось одна з них. Генерал старої армії Павло Платонович Потоцький став видатним музейником. Він зібрав коштовну колекцію, до якої входили 15 тис. ґравюр, до 300 батальних картин і літографій, 17 тисяч книжок з військової історії та історії Росії й України. 1927 року всю цю збірку він подарував Наркомосові УСРР. Розташована в Лаврі, вона одержала офіційну назву «Музей України (збірка П.Потоцького)». 27 серпня 1938 року Потоцький помер під тюремною брамою внаслідок пережитих знущань у віці 81 року. Його друга дружина Єлизавета Денисівна та її сестра Любов Денисівна Давидови, онуки героя війни 1812 року, 5 жовтня 1938 року були розстріляні. Після цього спеціальною постановою, яку затвердив нарком внутрішніх справ УРСР Успенський, збірку Потоцького було вилучено й «передано у прибуток держави». Фактично її розікрали.

Розстріляних чи померлих під час слідства в’язнів закопували на території Лук’янівського кладовища. Коли не стало місця, відвозили до Биківні. Існувало ще одне «відомче» кладовище – заборонена зона по Житомирському шосе та в інших місцях.

Після приєднання Галичини 1939 року до Лук’янівської тюрми потрапляли нові громадяни СРСР. Серед них був юрист Володимир Старосольський. З 26 лютого до 25 жовтня 1940 року він перебував у внутрішній тюрмі НКВД. Після присуду (8 літ ув’язнення у Новосибірських таборах) його було переведено до етапної тюрми у Лук’янівці. Тут він зустрів членів УСП Порфира Буняка, Івана («Ася») Квасницю, а також кн.Любомірського. 14 січня їх етапували до Дніпропетровська й Харкова, де розлучили [102].

Протоієрей М.Польський повідомляє:

«При отступлении из Киева, в сентябре 1941 г., большевики учинили в Лукьяновской тюрьме над заключенными жуткую расправу. Некоторых расстреляли, повесив живыми за ребра. В таком положении был найден иеромонах о.Прохор, регент Св.Михайловского монастыря, и о.Трофим, сельский батюшка, проживавший в Киеве на иждивении у своей семьи. Последние годы они жили незаметными скромными обывателями» [103].

Евакуація проходила в паніці [104], так що тепер часто не можна навіть сказати, як саме помер той чи інший в’язень. У постанові про передачу архівно-слідчої справи Оксани Стешенко від 26 лютого 1948 року відзначено: «Ввиду военной обстановки Стешенко была эвакуирована из Киевской тюрьмы в восточные области СССР, однако впоследствии ее местонахождение установлено не было» [105]. На неї пробували навіть оголосити розшук. Довідку про передачу її слідчої справи до архіву 1-го спевідділу НКВД СРСР 1 березня 1942 року затвердив у Свердловську начальник спецвідділу [106]. Загалом тих в’язнів, кого не вбили у стінах Лук’янівки, роззосередили «по безкраїх просторах Сибіру». Заарештованого 10 листопада 1940 року Аркадія Редчиця під час слідства евакуювали, і у січні 1942 року утримували в тюрмі УНКВД Новосибірської області [107]. Одна слідча група НКВД УРСР (начальник молодший лейтенант ҐБ Меркулов) у листопаді 1941 року продовжила свою корисну діяльність при Томському міському відділі НКВД. Є згадка про тамтешню слідчу групу (начальник лейтенант ҐБ Бєлов), що датується квітнем 1942 року [108]. Важко сказати, це була та сама група чи вже інша.

Коли війна скінчилася, Лук’янівська тюрма прийняла українськиї діячів, арештованих у країнах Західної Європи. У вересні 1945 року в тюремній лікарні на очах кубанського громадсько-політичного діяча Василя Проходи «уркагани своєю гнусною лайкою Пресвятої Богородиці прискорили смерть дуже хворого блаженної пам’яти єпископа Гр.Хомишина […]» [109]. У жовтні 1948 року сюди було привезено викраденого на одній з віденських вулиць генерала Олександра Грекова. У Києві він перебував до травня (липня?) 1949 року. 5 травня тюремний лікар Гладенко визнав, що 74-річний в’язень «здоров, пригоден к легкому физическому труду по возрасту» [110].

Згодом Лук’янівка перетворилась на слідчий ізолятор для кримінальників та пересильну тюрму. Із в’язнів сумління там перебували під час слідства учасники руху опору, звинувачені за кримінальними, а не політичними статтями – Ю.Шелест (1972), О.Фельдман (1975), В.Смогитель (1977), М.Горбаль (1979) та багато релігійних активістів.

При в’язниці досі існує тюремна лікарня. Після 17-денного голодування сюди перевезли з КҐБ публіциста Гелія Снєґірьова (арештований 22 вересня 1977 року). Тут він перебував з 24 листопада до 2 грудня 1977 року. Вдруге до тієї самої палати-ізолятора його привезли 2 березня 1978 року, після чого, вже безнадійно хворого, забрали 31 березня до Жовтневої лікарні, де він і помер 28 грудня 1978 року [111].

Зараз Лук’янівська тюрма чекає на мафіозі, злодіїв, убивць та злочинців різноманітних мастей. Але хто там опиниться?

Література

Бошко Ірина. Рік 1938-й, Київ, Лук’янівська в’язниця // Україна. 1989. 14 травня. № 20 (1684). С. 15-17; 21 травня. № 21. С. 14-16.

Дворжецкий Вацлав. Пути больших этапов: Записки актера. М.; Нижний Новгород: Возвращение, Деком, 1994. С. 11-24.

Доклад Центрального комитета Российского Красного Креста о деятельности Чрезвычайной комиссии в Киеве // Архив Русской революции, издаваемый Г.В.Гессеном, [том] YI. Берлин, 1922. С. 339-365.

Донцов Дм. Московська отрута. Торонто; Монреаль, 1955. С. 199.

Драй-Хмара М. З літературно-наукової спадщини // ЗНТШ. Том 197. 1979. С. 386-387.

Климова Екатерина. Музей Украины: Собрание П.П.Потоцкого. К., 1995.

Козуб Іван. Доба і доля: Спогади. К.; Торонто; Едмонтон: ТАКСОН, 1996. С. 294-319.

Ковалевський Микола. В Лук’янівці // Ковалевський М. При джерелах боротьби. Іннсбрук, 1960. С. 166-183.

Костюк Григорій. Володимир Винниченко та його доба: Дослідження, критика, полеміка. Нью-Йорк, 1980. С. 164.

Костюк Гр. Зустрічі і прощання: Спогади. Кн. 1. Едмонтон, 1987. С. 485-529. Ар. 25 листопада 1935, відправлений на етап 27 липня 1936 р.

Польский М., Прот. Новые мученики Российские: Второй том собрания материалов. Jordanville, N.Y., 1957.

Снєгірьов Гелій. «Як на сповіді…» // Снєгірьов Г. Набої для розстрілу та інші твори. Нью-Йорк; Торонто, 1983. С. 319-412.

Сосновський Михайло. Дмитро Донцов: Політичний портрет. Нью-Йорк; Торонто, 1974. С. 70, 76.

Стеллецький Гн. Українська збірка П.Потоцького // Червоний шлях. 1927. № 3 (48). С. 180-182.

Туркало Кость. Тортури: Автобіографія за большевицьких часів. К.; Нью-Йорк: Наша батьківщина, 1963. С. 29-35, 45-108.

Чекист о Ч.К. // На чужой сторон(е). Кн. ІХ. Берлин (Ватага); Прага (Пламя), 1925.

Шульгин В. Дворец и тюрьма // Малая Русь. К., 1918. Вып. 2. С. 34-82.

Юркевич Ю. Спогади 1929-1934 років // «Опера СВУ – музика ГПУ»: Спогади свідків. Кам’янськ-Шахтинський, 1992. С. 50-68.

Примітки

1. 1908 року Старо-Житомирську дорогу було перейменовано на Дегтярьовську вулицю за іменем купця М.П.Дегтярьова, за заповітом і на кошти котрого 1900 року було збудовано «Благотворительное учреждение для призрения престарелых обоего пола православного исповедания» (будинок ч. 9). Тут оселилося 550 перестарілих і 350 душ дітей від 4 до 13 років. 1921 року у приміщеннях старечого притулку було організовано Ленінське дитяче містечко на 1200 вихованців, а згодом – госпіталь МВД УРСР (України). Див.: Ковалинский Виталий. Киевские тюрьмы // Рабочее слово. 1990. 19 октября. № 206 (9111). С. 3.

2. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 42625 ФП / кор. 578. Арк. 22-23, 25.

3. Ковалинский В. Киевские тюрьмы. С. 3.

4. Галайба Василь. Лук’янівський тюремний замок // Вечірній Київ. 1991. 20 травня. № 94 (14209). С. 2.

5. Сосновський Михайло. Дмитро Донцов: Політичний портрет. Нью-Йорк; Торонто, 1974. С. 70, 76.

6. Донцов Дмитро. Московська отрута. С. 199.

7. ЦДАГО України. № 15555 ФП / кор. 83. Арк.

8. Костюк Григорій. Володимир Винниченко та його доба: Дослідження, критика, полеміка. Нью-Йорк, 1980. С. 164.

9. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 1. № 444. Арк. 6.

10. Ковалевський Микола. В Лук’янівці // Ковалевський М. При джерелах боротьби. Іннсбрук, 1960. С. 166-183.

11. Костюк. С. 504-505.

12. Шульгин В. Дворец и тюрьма // Малая Русь. К., 1918. Вып. 2. С. 78.

13. Доклад Центрального комитета Российского Красного Креста о деятельности Чрезвычайной комиссии в Киеве // Архив Русской революции, издаваемый Г.В.Гессеном, [том] YI. Берлин, 1922. С. 340. Другий концентраційний табір почали влаштовувати на березі дніпра (с. 354).

14. Доклад. С. 353.

15. Болеросов. С. 134.

16. Доклад. С. 353.

17. Доклад. С. 358.

18. Доклад. С. 347.

19. ЦДАГО України. № 70629 ФП / кор. 2040. Арк. 49 – зв.

20. Доклад. С. 349.

21. Доклад. С. 346, 351. Невдовзі ці мародерські трофеї перетворились на нагороди, що високо цінувались – особливо «іменні» портсиґари й годинники.

22. Доклад. С. 350.

23. Раскопки на Лукьяновском кладбище // Вечерние огни. К., 1919. 2/15 сентября. № 13. С. 2.

24. Забіяка І. Гліб Лазаревський та його спогади // Літературна Україна. 1998. 22 січня. № 3. С. 7.

25. ДАКО. Ф. р-1 Київський губревком. Оп. 3. № 6. Арк. 25.

26. ДАКО. Ф. р-1. Оп. 3. № 6. Арк. 25.

27. ДАКО. Ф. р-1808. Оп. 1. № 43. Арк. 57.

28. Собрание узаконений и распоряжений. 1922. 30 декабря. № 53. Отд. І. С. 1012. Стлб. 769.

29. ДАКО. Ф. р-1. Оп. 3. № 6. Арк. 25.

30. Солженицын А. Архипелаг ГУЛаг. [Том] І-ІІ. YMCA-Press, 1974. С. 126.

31. ДАКО. Ф. р-427. Оп. 1. № 351. Арк. 111 – зв., 121 – зв.

32. ДАКО. Ф. р-1. Оп. 3. № 6. Арк. 1, 5.

33. ДАКО. Ф. р-1 Київський губревком. Оп. 3. № 6. Арк. 25. За відомостями Ніни Костянтинівни Василенко, її батько після процесу «Центру дій» з 1 вересня 1925 року до 29 липня 1929 року працював діловодом Центральної амбулаторії при Центральній лікарні поправно-трудових установ м.Києва.

34. Туркало Кость. Тортури. К.; Нью-Йорк: Наша батьківщина, 1963. С. 33.

35. ДАКО. Ф. р-112. Оп. 2. № 8078. Арк. 35.

36. Туркало К. Тортури. С. 13. Автор згадував, що сам факт перевезення його з тюрподу на Печерську давав якусь надію, бо приречених на смерть поза Чека вивозили рідко.

37. ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 16. № 9. Арк. 191. На документі стоїть віза С.Косіора.

38. Доклад. С. 341.

39. ДАКО. Ф. р-1. Оп. 3. № 6. Арк. 25.

40. ДАКО. Ф. р-1. Оп. 3. № 6. Арк. 25 зв.

41. Свящ. Анатолий Жураковский: Материалы к житию. Paris: YMCA-Press, 1984. С. 213.

42. Шаблэ М. В доме предварительного заключения Н.К.В.Д. // Новый журнал. [Том] XVІI. 1947. С. 267.

43. Колишній в’язень Лук’янівки Юлій Шелест зауважив мені, що у його часи, навпаки, лаврового листу клали до баланди досить багато. Без цього вона була б просто неїстивна.

44. Туркало К. Тортури. С. 35.

45. Бошко. № 20. С. 16.

46. Туркало К. Тортури. С. 38-40.

47. Козуб Ів. С. 300.

48. Юркевич Ю. Спогади 1929-1934 років // «Опера СВУ – музика ГПУ»: Спогади свідків. Кам’янськ-Шахтинський, 1992. С. 58.

49. ДАКО. Ф. р-1. Оп. 3. № 6. Арк. 25 зв.

50. ДАКО. Ф. 1893. Оп. 1. № 718. Арк. 141. Документ датується 7 лютого 1924 року.

51. Будинок громадянських примусових праць. Див.: Росси Жак. Справочник по ГУЛАГу, Ч. 1. М.: Просвет, 1991. ЦДАГО. Ф. 263. Оп. 1. № 37383 ФП / кор. 386. Арк. 11.

52. Юркевич. С. 56.

53. Доклад. С. 343.

54. Свящ. Анатолий Жураковский: Материалы к житию. Paris: YMCA-Press, 1984. С. 72. Цит. за рукописом.

55. Полонська-Василенко Н.Д. Микола Прокоповича Василенко, 1866-1935: Матеріали до біографії. К., 1943. Машинопис. Арк. 100. Зберігається в моєму архіві.

56. Юркевич. С. 58.

57. Юркевич. С. 58.

58. Вениамин игумен. Тюрьма как идеал коммунизма // Посев. 1996. № 5. С. 44-47.

59. Там само. С. 47.

60. Туркало К. Тортури. С. 13.

61. Юркевич. С. 55-56, 58.

62. Доклад. С. 342.

63. Юркевич. С. 63.

64. Драй-Хмара М. З літературно-наукової спадщини // ЗНТШ, Том 197. 1979. С. 386-387.

65. Дворжецкий Вацлав. Пути больших этапов: Записки актера. М.; Нижний Новгород: Возвращение, Деком, 1994. С. 11.

66. Туркало К. Тортури. С. 33.

67. Дворжецкий Вацлав. Пути больших этапов: Записки актера. М.; Нижний Новгород: Возвращение, Деком, 1994. С. 11.

68. Костюк Гр. Зустрічі і прощання: Спогади. Кн. 1. Едмонтон, 1987. С. 488-490. 1921 року тюрпод містивсь на Печерську, в одному з колишніх губернаторських будинків, пристосованому під тюрму, із ґратами (Туркало К. Тортури. С. 12)

69. Козуб Ів. С. 297. У такій камері Козуб опинився випадково, оскільки його привезено з вокзалу, коли вже зовсім стемніло, а конвой відмовився везти до Лук’янівки.

70. Козуб Ів. С. 298.

71. Козуб Ів. С. 300.

72. Туркало К. Тортури. С. 33.

73. Костюк. С. 505.

74. Козуб Ів. С. 300.

75. Там само. С. 304.

76. Першого разу його привезли до будинку, що містився посередині території ҐПУ, в сутеренах, у кімнаті з маленькими віконцями під стелею (він перебував тут разом з В.Ґанцовим). Другого разу Туркало опинився в будинку на ріжку Лизаветської та Левашівської, в залізничному ҐПУ, теж у сутеренах. Через дірочку у віконному склі він бачив Ніковського, Гермайзе, Єфремова й Чехівського під час їхніх – парами – 15-хвилинних прогулянок.

77. Туркало К. Тортури. С. 35.

78. Драй-Хмара М. З літературно-наукової спадщини // ЗНТШ, Том 197. 1979. С. 387.

79. Козуб Ів. С. 303.

80. Туркало К. Тортури. С. 35.

81. Ковалев Валентин. Два сталинских наркома. М.: Прогресс, Универс, [1995]. С. 110.

82. Леплевський Ізраїль Мойсейович (1894 – 1938). Самоук. Був розстріляний.

83. Костенко. Арк. 25.

84. Костюк. С. 513.

85. Костюк. С. 513.

86. Дражевська Любов. Сестра Лесі Українки розповідає // Нові дні. Торонто, 1972. Січень. С. 10. Була ув’язнена 10 вересня 1937 року. У січні 1938 року її перевели до етапної камери, де оголосили вирок – 8 років за статтею 54-10 («за аґітацію»). Забрали її на етап 31 січня. Вона працювала на лісоповалі в Онєґлаґу біля Арханґельська. Була звільнена наприкінці року на клопотання сестри Ольги Косач-Кривинюк. Допомогло й відзначення в УРСР 25-ліття смерті Лесі Українки і возз’єднання з Західною Україною: «Возз’єднані» українці, а зокрема Ольга Кобилянська, питали про родину Лесі Українки».

87. Косач-Борисова І. Старчиха у шовку // Нові дні. 1982. Липень-серпень. С. 20.

88. Дражевська Л. Пам’яті Ізідори Косач-Борисової // Віра. 1980. Ч. 2 (18). С. 13.

89. Бошко. № 20. С. 16.

90. Бошко. № 21. С. 14.

91. Юркевич. С. 56.

92. Костюк. С. 523-527.

93. Костюк. С. 527.

94. Костенко. Арк. 60-64.

95. Бошко. № 20. С. 17.

96. Козуб Ів. С. 305.

97. Костюк. С. 529-530.

98. Архів СБУ. Ф. 38 183 ФП. Арк. 39. В’язень приписав: «Считаю себя невиновным. Свящ. А.Жураковский».

99. Свящ. Анатолий Жураковский: Материалы к житию. С. 72. Цит. за рукописом.

100. Полонська-Василенко Н. Процес «Центра дій» 1924 р. Мюнхен: УВАН, 1956. 24 с.

101. Білокінь С. Розстрільна справа архієпископів УАПЦ Володимира Самборського та Юрія Міхновського // Розбудова держави. 1993. Березень. № 3 (10). С. 37-51.

102. Володимир Старосольський, 1878-1942. Нью-Йорк та ін., 1991. С. 135. (= ЗНТШ. Том 210. Нью Йорк та ін., 1991).

103. Польский М., Прот. Новые мученики Российские: Второй том собрания материалов. Jordanville, N.Y., 1957. С. 173.

104. Список 15 справ, що їх повернув 3 серпня 1941 року Військовий Трибунал військ НКВД Київського округа начальникові 2 відділу НКҐБ УРСР старшому лейтенантові ҐБ Цвєтухіну див.: ЦДАГО України. № 60260 ФП / кор. 1563. Арк. 1-2.

105. ЦДАГО України. № 15555 ФП / кор. 83. Арк. 42. Можна хіба що сказати, що у серпні вона була вже у Харкові. 27 серпня там відбулася здача й прийом слідчої справи за звинуваченням Аг.Кримського, Андр.Ярошевича, Ір.Черкаського, Окс.Стешенко й Л.Старицької-Черняхівської. Вона була ще жива у вересні. 14 дня в Харкові було прийнято постанову про пред’явлення звинувачення, а 16-20 – про продовження строку ведення слідства (Арк. 32-33, 35).

106. Там само. Арк. 40.

107. ЦДАГО України. № 58844 ФП / кор. 1495. Арк. 148. Окрема нарада 2 травня 1942 року дала йому 10 років ИТЛ.

108. ЦДАГО України. № 17958 ФП / кор. 113. Арк. 2; № 17962 ФП / кор. 113. 1 спецвідділ у липні 1942 року діяв в Актюбинську. У постанові про припинення слідства у справі Василя Білошапки (Казань, 25 березня 1942 року) зазначено те ж саме: «Копию настоящего постановления направить в первый Спецотдел НКВД СССР гор. Свердловск и в первый Спецотдел НКВД УССР гор. Актюбинск» (ЦДАГО України. № 48761 ФП / кор. 919. Арк. 24). Оперуповноважені УНКВД Харківської області у лютому 1942 року труждались у Єлабузі, а в березні – у Казані (Арк. 14, 23). Одну з їхніх постанов затвердив заступник НКВД Татарії капітан ҐБ Ченборісов.

109. Прохода Василь. Моя відповідь бандерівцям // Вільне слово. 1965. 23 жовтня. С. 4. Прохода Василь (1891-1971) у січні 1945 року заарештований НКГБ біля Познані. Перебував у Лук’янівці. У серпні 1946 року був засуджений до дев’яти років таборів біля Воркути, потім перевезений до Комі АРСР. Пробувши 11 років в ув’язненні, як громадянин ЧСР репатрійований до Пряшева (1956). Див.: Биковський Лев. Пам’яті полк.[овника УНР] Василя Проходи // Свобода. 1971. 24 листопада.

110. Тинченко Яр. Українське офіцерство: Шляхи скорботи та забуття. Ч. І. К., 1995. С. 19-20.

111. Снєгірьов Гелій. «Як на сповіді…» // Снєгірьов Г. Набої для розстрілу та інші твори. Нью-Йорк; Торонто, 1983. С. 319-412.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 9809

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.