Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Терор в СРСР / Биківня і Вінниця в історіографії терору / На еміґрації

Биківня і Вінниця в історіографії терору

На еміґрації

Сергій Білокінь

У роки повоєнні певна робота щодо увічнення пам’яті про большевицький терор провадилась виключно за кордоном. Все це здійснила та хвиля еміґрації, що вийшла з території у 1943-45 роках. Як говорила Ахматова, кожен еміґрант забирає з собою на чужину свій останній день на батьківщині. Внаслідок ялтинської змови Сталіна з Рузвельтом і Черчіллем большевики прагнули знищити саму нашу еміґрацію, запроторивши її у сибірські табори або й на той світ. Російських козаків у Лієнці було попросту ліквідовано [154]. 1 лютого 1946 року, на першій сесії Генеральної асамблеї ООН представник УРСР Микола Бажан теж домагався з трибуни ООН видачі українських еміґрантів:

«Злочини українсько-німецьких націоналістів, – казав він, – вчинені ними разом з німецькими нацистами на землі українського народу, незліченні. Вони брали активну участь у складі німецьких каральних і політичних загонів і вони допомагали знищувати і грабувати українське населення, наші села і міста, висилати на каторжну роботу в Німеччину працездатне населення» [155].

Микола Платонович Бажан був добре підготовлений до виконання своєї місії:

«Серед цих так званих «біженців» є такі люди, як Степан Бандера і Андрій Мельник – давні німецькі агенти і ватажки терористичних банд, голова основного органу співробітництва українських націоналістів з німцями – «Українського центрального комітету» Володимир Кубійович, ідеологи українського фашизму Андрій Левицький, Донцов, Дмитро Дорошенко, Назарук, активні організатори військових українсько-націоналістичних формувань, які служили німцям, Омельянович-Павленко, Курманович, Капустянський. Український уряд має докладні списки воєнних злочинців і зрадників (sic!). Нема причини, з якої ці злочинці не заслужили б тієї долі, яка спіткала всяких квіслінгів, лавалів, «лордів хау-хау», емері, справедливо покараних своїми народами» [156].

Насправді йшлося про перевезення до СРСР всіх українців, себто про ліквідацію еміґрації.

Силою своєї масовості, перебуваючи ще в статусі переміщених осіб, закордонні українці відчули себе вільними. Позбувшися небезпеки потрапити в лабети людоловів, вони розпочали велику громадську діяльність.

1 липня 1945 року у Мюнхені організувалась Ліґа українських політичних в’язнів (голова Василь Пасічняк, потім Вол. Стахів, Михайло Марунчак [157], П.Олійниченко і Б.Кордюк). У 1947 році у 21 філії Ліґи було організовано 1350 членів. Вони видавали два циклостилеві журнали – «Літопис» та «Літопис політичного в’язня», організували оселю для колишніх політв’язнів. Первісно Ліґа організовувала в’язнів німецьких концтаборів і тюрем [158]. Перенісшись до Канади й доробившись значних коштів, українці перетворили Ліґу на Світову. Окремою книжкою видано «Бюлетень Головної Управи за роки 1985-1998» (Ред. і упор. Михайло Марунчак; Вінніпеґ, 1998. Чч. 1-33).

Але ще перебуваючи в початкових скромних формах, Ліґа заснувала у Мюнхені Науково-дослідний інститут української мартирології. Очолив його видатний вчений проф. Ол.Оглоблин. Перша конференція науковців у справі заснування такого інституту відбулася 10 серпня 1946 року. У конференції узяли участь передусім професори Українського вільного університету. Відразу з максималістським розмахом було засновано «Інформаційну бібліотеку НДІУМ», перший випуск якої дістав назву «Завдання української мартирології» [159].

Тим часом цікава генеза самої концепції НДІУМ. Колись Олександр Петрович Оглоблин (24 листопада 1899, Київ – 16 лютого 1992, м. Лудлов, Масс., США) [160] заходжувався коло наукової спадщини великого українського генеалога Вадима Модзалевського [161]. Відірваний від джерел, повноцінно продовжити свою роботу він не зміг. Але багато такого, що він читав у Києві, він пам’ятав. Існував один нереалізований задум Модзалевського [162], відомий Оглоблинові ще з передвоєнних років. Отож ці ідеї втілились у задум еміґраційного Інституту.

На противагу до Ліґи українських політичних в’язнів засноване у січні 1946 року Товариство українських політичних в’язнів зосереджувало у своїх лавах політв’язнів різних тоталітарних режимів і було чисельніше. Очолював це товариство П.Герасименко, згодом Лев Ганкевич і Антін Мельник. Політично воно орієнтувалось на ОУНм. Товариство провело конкурс спогадів про різні тюрми й табори, у якому узяло участь 52 автори [163].

Нарешті, 22 січня 1950 року у Нью-Йорку утворилась ініціативна група з членів і прихильників УРДП – Української революційно-демократичної партії, яка за кілька місяців, 2-4 вересня провела з»їзд. Так організувалось Демократичне обєднання кол. репресованих українців совєтським режимом (ДОБРУС). До управи було обрано Миколу Степаненка (голова, 18 грудня 1918, с. Микільське біля Полтави – 14 березня 1993) [164], Василя Гришка (нар. 15 січня 1914, м. Дубне Вол. губ.) [165] й Кирила Дацька (заступники; 1905, с. Кирилівка Київ. губ. – 30 грудня 1963) [166], Івана Дубинця (секретар; 30 березня 1903, с. Медвин Канів. пов. – 30 січня 1954) [167] та чотирьох членів – Павла Маляра [168], Євгена Рябуху, Степана Федорівського і Петра Шинкаря (17 жовтня 1897, Полтавщина – 1 жовтня 1983) [169]. Цікаво, що вже за кілька днів того самого 1950 року київська радіостанція виступила з гострими нападами на ДОБРУС [170]. Зі свого боку, в січні 1951 року «Голос Америки» передав відповідь Василя Гришка на пасквіль Л.Новиченка «Балаган в Нью-Йорку», надрукований у «Радянській Україні» [171]. Об’єднання невдовзі очолив вищезгаданий Іван Дубинець, бувши головою її Головної управи до Третього з’їзду (28-29 листопада 1953). У пам’ятці Четвертого з’їзду зазначено, що він помер 30 січня 1954 року «трагічною смертю».

З міжнародними організаціями колишніх так званих кацетників українські політв’язні сполучалися через Центральну міжнародну унію політичних в’язнів, засновану в листопаді 1945 року стараннями українців. Унія об’єднувала політв’язнів литовських, латиських, естонських, сербських, хорватських, словінських, білоруських, чеських, словацьких, польських та українських. Першим президентом Унії був Василь Пасічняк [172]. Для характеристики морально-психологічного клімату і взагалі ситуації в української еміґрації може правити те, що в «Енциклопедії українознавства» статті про цього діяча немає.

Так розпочалося вивчення масових розстрілів в Україні поза територією. Перші публікації припали на 1947-52 роки. Інспірували їх заходи американської адміністрації, ведені в річищі проголошеної саме тоді холодної війни (Фултонська промова Черчілля 5 березня 1946) і в плані спеціально витвореної науки совєтології [173]. На запрошення конгресмена Армстронґа делеґація щойно згаданого ДОБРУС’у взяла участь у проведеній у Вашінґтоні конференції в справі вироблення стратегії холодної війни проти комунізму. Сама конференція відбулась 22-23 лютого 1952 року. А невдовзі, 25 травня 1952 року в Нью-Йорку через телебачення було влаштовано слухання свідчень у справі Вінниці. Ще за кілька днів, 1 червня у Нью-Йорку відбулась велика маніфестація протесту «проти большевицьких злочинів у Вінниці». Після цього подібні маніфестації з демонструванням фільму про злочини большевиків у Катині й Вінниці відбулись у Чікаґо, Детройті, Клівленді, Філадельфії, Пітсбурзі, Ню-Арку та Ню-Бронсвіку. Це тривало до січня 1953 року [174].

Наскільки розумію, якщо в цілому в холодній війні «Заходу» й «Сходу» СРСР програв, і ця війна скінчилась для нього горбачовською перестройкою й розвалом СРСР, то багато раніше на теренах США програла українська еміґрація. Статус її як жертви сталінського терору цілковито девальвувався. Відбившись від вимог бути виданою СРСР, вона не змогла виставити жодних політичних чи матеріальних домагань, як-от згодом єврейська еміґрація. Численних публікацій про комуністичний терор, пам’ятних акцій, що відзначали голодомор, тамтешні українці домагались явочним порядком, ціною величезних, я б сказав, героїчних зусиль, предусім з боку завжди жертвенних рядових українців.

Взагалі на еміґрації першу присвячену Вінниці публікацію (1947) здійснив Леонід Лиман [175]. Його допис було оприлюднено в авґсбурзькому тижневику «Пу-Гу» [176], англійський переклад у книжці І.Каменецького має назву «On The Fourth Anniversary of Vinnytsia» [177]. 1948 року в журналі «Пу-Гу» з’явилась іще одна стаття на цю тему без підпису [178].

9 травня 1950 року підкомісія закордонних справ американського Сенату провела слухання «поневолених російським імперіалізмом народів у справі масового народовбивства в СРСР з метою визнати його міжнародним злочином». На слуханнях серед обвинувачів виступив новий (з 1949) голова Українського конгресового комітету Америки Лев Добрянський (нар. 9 листопада 1918) [179]. У великій політиці це скінчилось проголошенням Дня поневолених народів (усіх народів СРСР – без російського). Але тут нас цікавить аспект історичної свідомості.

1951 року Спілка української молоді Америки (СУМ) видала першу українську книжку про вінницькі могили [180]. Невелика за обсягом (56 сторінок), вона виявилась доволі місткою за фактографією, оскільки спиралась, ясна річ, на берлінське видання 1944 року. Це видання було піонерське, оскільки українських відповідників її ще не існувало. Передмову до сумівської книжки написав один з лідерів еміґраційної СВУ Валентин Коваль. А невдовзі, у 1952–53 роках в Едінбурґу та Парижі вийшли переклади цього видання англійською й французькою мовами з передмовою Джона Стюарта [181].

Характерно, що хвиля повоєнних публікацій про Катинь з’явилась достеменно в ті самі роки – 1950 року [182]. Не можу не сказати при цій нагоді, що уже влітку 1969 року у Варшаві мені розповідав про Катинь мій приятель Павєл-Пьотр Вєчоркєвич, з яким я тоді саме познайомився. Згодом Вєчоркєвич став видатним істориком большевицького терору, автором могутньої праці про чистку в совєцькій армії [183]. Інакше кажучи, Биківня, Вінниця й Катинь у середовищі фахівців були добре відомі. Тим більше, були вони відомі тим, хто працював із спецфондівськими виданнями за відповідними темами. І лише заходами відповідних органів інформація з історії терору не збагачувалась, а навпаки, перепинялась на шляху до читача і приховувалась. Тепер уже всім доведеться погодитись, що інтереси цих органів і взагалі тодішнього політичного режиму йшли врозріз з інтересами науки і правдою.

Далі окремі видання й публікації періодичної преси з’являлись в Аргентині, США й Канаді, де в місячнику «Нові дні» визначний український вчений, доктор ветеринарних наук Іван Розгін (1897 –1972) [184], свідок і учасник вінницької ексгумації, надрукував уже цитовану вище докладну статтю про цю справу [185]. Культурно-наукова спадщина еміґрації безмежна. Зі свого боку, вийшовши на Захід, колишній київський міський голова Леонтій Форостівський вивіз із собою навіть печатку управи міста Києва [186]. На еміґрації він оповів про Биківню у нарисі «Хутір Биковня» та «Бабин яр» у м. Києві», надрукованому у журналі «Овид» (Буенос-Айрес), де він підписався як «останній голова міста Києва» (начерк датовано 1 березня 1950 року), а також у вінніпезькій газеті «Новий шлях» [187]. Потім цей текст як окремий параграф увійшов до його невеликої, але дуже коштовної книжечки «Київ під ворожими окупаціями», що вийшла 1952 року в Аргентині [188] і яку варто було б повністю перевидати. У червні 1952 року одночасно у двох місцях – детройтській (США) газеті «Український Прометей» та канадському журналі «Нові дні» – з’явилась іще одна розповідь про Биківню. Підпис тут – А.Васильченко. Правдоподібно, це псевдонім, – у словниках Михайла Марунчака та Дмитра Штогрина такого прізвища немає, як нема його, правда, і в словнику псевдонімів Веніаміна Еппеля [189].

На початку п’ятдесятих років велику справу з увічнення жертв совєцького тоталітаризму зробив Союз українців – жертв російського комуністичного терору (СУЖЕРО) [190]. Перший Всеканадійський з’їзд СУЖЕРО ухвалив видати книгу свідчень жертв комуністичного терору під назвою «Біла книга про чорні діла Сталіна». Щоб ознайомити з цією справою ширші кола чужинецького громадянства, вирішили друкувати цю книжку англійською. На засіданні 22 грудня 1951 року Головна управа СУЖЕРО затвердила склад редакційної колегії: журналіст Петро Волиняк (Торонто), Олександер Гай-Головко (Вінніпег), маляр Михайло Дмитренко (Торонто), Василь Дзябинський (Ванкувер), Микола Ковшун (Гамільтон), поет Борис Олександрів (Торонто), мемуарист Микола Приходько (Торонто) [191], театрознавець Валеріян Ревуцький (Торонто) [192], Володимир Шелест (Торонто). Головним редактором видання став колишній в’язень Соловків, автор знаменитої праці «Українська інтелігенція на Соловках: Спогади 1939–41» (Новий Ульм: Прометей, 1947) Семен Олександрович Підгайний (1907, Кубань – 1965, Канада), а секретарем – поет Борис Олександрів. На еміґрації Підгайний очолював СУЖЕРО та Світову федерацію колишніх переслідуваних радянським режимом. Видавець торонтського місячника «Нові дні» Петро Волиняк закликав своїх читачів:

«Матеріяли до «Білої книги про чорні діла Сталіна» (свідчення, документи, фота, назви російських концентраційних таборів та їх продукції, з описом їх, з іменами та військовими відзнаками їх начальників, начальників третіх частин, власні імена їх і всіх інших катів, що вимордовували й вимордовують український народ) надсилати на адресу: […]» [193].

Матеріалів надіслали так багато, що вийшла не одна книжка, а дві. Отже, у 1953-55 роках вийшов у світ капітальний двохтомник «The Black Deeds of the Kremlin: A White Book» [194]. Тут у першому томі (с. 413-416, 434-435) і було вміщено короткий виклад статей І.Розгона й А.Васильченка з додатком нарисів Степана Федорівського [195], єпископа Сильвестра Гаєвського (1876–1975) [196], а також Петра Павловича (А.Трембовецького) і Костянтина Сибірського [197], передрукованих згодом у книзі Ігоря Каменецького.

Звісно, цей двотомник надзвичайний. Вміщені у ньому матеріали були здатні, здавалося б, витиснути сльози з каменю. Вийшло видання англійською мовою, тобто «на общепонятном языке». І що ж, – відповідного, тобто світового резонансу, – так, щоб бодай усі інтелектуали передових країн Америки та Європи виступили зі словом протесту проти злочинців, заплямувавши їх довічною ганьбою, – не було. До речі, і майже немає.

Вважається, причина цього в антиукраїнськи налаштованій проросійській еліті американських університетів. Якось так мені пробували пояснити знайомі. Але ж не хочеться думати, що національна еліта могутньої держави може бути така проста. А глибшої причини не називають.

Друга хвиля закордонних публікацій про терор в СРСР могла припасти на роки після ХХ з’їзду, вони відтак передували б хрущовській відлизі. У Державному департаменті і гроші б, думаю, знайшлися на такий, як тепер кажуть, проект. Але таких видань, на диво, фактично немає. Правдоподібно, кошти пішли якимось іншим річищем. Можу назвати хіба що кишенькове видання «Прологу» із його суспільно-політичної серії – «Злочини комуністичної Москви в Україні вліті 1941 року» [198]. На 23-26 сторінках тут передруковано розповідь Т.П. про Вінницю із «Шляху перемоги» (1960. 6 березня).

Як бачимо, географія видань про Вінницю доволі велика й показна – Авґсбурґ, Нью-Йорк, Детройт, Буенос-Айрес, Торонто. Куди тільки не заносило нашого брата українця! До часу не писали про терор лише в СРСР.

Треба сказати, що пізніші закордонні видання про Вінницю – Антона Драґана (1986) [199], Ігоря Каменецького (1989) [200] та інші публікації [201] – припадають уже на перестройку й роки незалежності. У збірнику Ол.Скопа та Є.Сверстюка зареєстровано багато статей у періодиці та 52 публікації у місцевій пресі. Як випливає з їхньої бібліографії (с. 322-326), в Україні чи не перша стаття про Вінницю з’явилася в тамтешній районній газеті у квітні 1988 року [202]. Тут ідеться про колгоспного конюха з с. Глибочка, арештованого 18 березня 1938 року разом з його вісімнадцятьма односельцями. У Вінниці вони й упокоїлись. Після його загибелі лишилась дружина Наталя Григорівна й троє дочок. Сам збірник О.Скопа та Є.Сверстюка вийшов у світ 1994 року. Тут вміщено переклад звіту судово-медичної експертизи (с. 56-106), кримінологічний звіт (с. 107-137) та юридичний звіт (с. 138-166). Тут репродуковано 42 світлини, серед них є й такі, яких у німецькому виданні немає.

Тим часом видані тепер книжки, – починаючи з тих самих часів перестройки, – поділяти на видання тутешні й тамтешні вже не слід. Вони мають уже спільний напрямок і єдиний тембр. Це українські видання, що увічнюють пам’ять загиблих.

Серед цих видань вирізняється книжка спогадів офіційного перекладача німецької комісії досліджень вінницьких могил Михайла Селешка (1901 – ?), яку підготував Василь Верига [203]. Ветеран української визвольної боротьби, М.Селешко служив в Українській Галицькій Армії, був членом Сенату ОУН та одним з найближчих співробітників полковника Євгена Коновальця. За освітою інженер-хімік. Похований на кладовищі у Бавнд-Бруку, штат Нью-Джерсі, США.

1989 року Українське історичне товариство випустило друком капітальний збірник про Вінницю, що вийшов англійською мовою. Упорядкував його Ігор Каменецький [204], передмову написав Любомир Винар [205].

Українські аналоги цієї праці з’явились лише за незалежності – 1994 року в київському видавництві «Воскресіння» та 1995 року у львівському видавництві «Збруч» [206].

Відповідної праці про Биківню поки що немає й бути не може: належної документальної бази не було закладено й досі не зібрано.

Примітки

154. Бетелл Николас (нар. 1938). Последняя тайна: Насильственная выдача русских в 1944-47 годах // Континент. Кн. 4. 1975. С. 373-391; Кн. 5. 1975. С. 299-316; Кн. 6. 1976. С. 329-357; Кн. 7. 1976. С. 289-311;

Толстой Николай Дмитриевич (нар. 1935). Жертвы Ялты. [Изд. 3.] М.: Русский путь, 1996. 544 с. (Исследования новейшей русской истории / Под общ. ред. А.И.Солженицына. Том 2).

Див.: Шатов Михаил В. (Каштанов Петр Васильевич). Библиография освободительного движения народов России в годы Второй мировой войны, 1941-1945. Нью-Йорк, 1961. XVI, 208 с. 2449 записів. (= Труды Архива РОА, хранящегося в Колумбийском ун-те. Том І).

155. Бажан Микола Платонович (9 жовтня 1904, Кам’янець-Подільський – 23 листопада 1983, Київ). Виступ на засіданні Комітету № 3 [з соціально-гуманітарних питань і питань культури] // Рад. Україна. 1946. 5 лютого. № 27 (7461). С. 4.

В 1943-48 заступник Голови Ради Міністрів УРСР, по відношенню до української культури, конкретно до історичної науки у повоєнні роки Бажан відіграв доволі прикру роль. Див. його праці:

До кінця розгромити і викорінити рештки буржуазно-націоналістичної ідеології // Вітчизна. 1946. № 9. С. 169-178;

Против националистических извращений в современной науке об истории Украины // Правда Украины. 1947. 14 декабря. № 272 (2724). С. 3-4.

В останні роки життя він намагався спокутувати свою провину, звернувшись до філософської поезії та до певної міри виданням "Української радянської ениклопедії", що відповідала, у свою чергу, вимогам офіційної пропаганди.

Пор.: Лавріненко Юрій Адріянович (3 травня 1905, с. Хижинці Звенигородського пов. Київ. губ. – 14 грудня 1987, Нью-Йорк). Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933. [Paris:] Instytut literacki, 1959. С. 303;

Оглоблин Олександер Петрович (6 грудня / 24 листопада 1899, Київ – 16 лютого 1992, м. Лудлов, Масс., США). Думки про сучасну українську совєтську історіографію. Ню-Йорк, 1963. С. 74, 86.

156. Бажан М. Виступ на засіданні Комітету № 3. С. 4.

157. Див.: Ukrainians in North America. P. 201;

Марунчак Михайло (нар. 4 жовтня 1914, с. Далешів Городенського пов.). Біографічний довідник до історії українців Канади. Вінніпеґ, 1986. С. 418.

158. Маруняк Володимир. Українська еміґрація в Німеччині і Австрії по другій світовій війні. Том І. Мюнхен: П.Балей, 1985. С. 302-303;

В боротьбі за Українську державу. Вінніпеґ, 1990. 1294 с.;

Марунчак Михайло (нар. 1914). Українські політичні в’язні в нацистських концентраційних таборах. Вінніпеґ, 1996. [4], IV, 364 с.

159. Культурна хроніка // Рідне слово. Мюнхен; Фрайман: Академія, 1946. Ч. 8. С. 59. Цкль;

Марунчак М. З нагоди створення Науково-дослідчого інституту української мартирології // Політв’язень. Ч. 2. Мюнхен, 1946. 15 квітня. С. 4-5. Цкль;

Маруняк В. Українська еміґрація. Том І. С. 303.

160. Оглоблин Ол. Вадим Модзалевський // Нові дні. Львів, 1943. Ч. 10. С. 3-4;

Його ж. Микола Василенко й Вадим Модзалевський: За неопубл. матеріялами // Укр. історик. Кн. 11-12. Нью-Йорк; Мюнхен, 1966. С. 5-25. Друга стаття, – писав автор, – являє окремий розділ ширшої праці «Люди Нової України», що тепер «готується до друку».

161. Белоконь С.И. Генеалогические материалы в архиве В. Л. Модзалевского // Археографический ежегодник за 1979 год. М.: Наука, 1981. С. 266-273.

162. Модзалевський Вадим Львович (1882–1920). Галерея українських політичних смертників ХVІІ–ХVІІІ вв. / Переднє слово і публ. В.Ульяновського // Пам’ятки України. 1991. Ч. 5. С. 8–11.

163. Маруняк В. Українська еміґрація. Том І. С. 303.

164. Ukrainians in North America. P. 327;

Українська революційно-демократична партія: УРДП-УДРП: Зб. мат. і док. / Упор. Олексій Коновал. Чикаго; К.: Фундація ім. Ів.Багряного, 1997. С. 190-193.

165. Ukrainians in North America. P. 111; Українська революційно-демократична партія. С. 194-200.

166. Українська революційно-демократична партія. С. 522-523.

167. Там само. С. 528-529.

168. Ukrainians in North America. P. 196.

169. Українська революційно-демократична партія. С. 611-612.

170. Привіт делеґатам і гостям Четвертого ювілейного з’їзду ДОБРУС-у в США, 28-29 січня 1956 року. Нью-Йорк, [1956.] С. [4];

Маруняк В. Українська еміґрація. Том І. С. 303;

Українська революційно-демократична партія. С. 421-449.

171. Гришко Василь (нар. 15 січня 1914, м. Дубно Вол. губ.). Карби часу: Історія, література, політика, публіцистика. Т. 1. К.: Смолоскип, 1999. С. 689.

172. Маруняк В. Українська еміґрація. Том І. С. 303.

173. Див.: Адамович А. Задачи изучения СССР в области идеологии и культуры // VI конференция Института по изучению СССР. Мюнхен, 1955. С. 32-40;

Ковалевский Н. Задачи изучения СССР в области социальной и политической // VI конференция Института по изучению СССР. Мюнхен, 1955. С. 23-31;

Кох Г. Советоведение, советознание или советология // VI конференция Института по изучению СССР. Мюнхен, 1955. С. 8-22.

174. Привіт делеґатам і гостям Четвертого ювілейного з’їзду ДОБРУС-у. С. [4].

175. Див. про нього: Лавріненко Юрій. Поет духового аристократизму і рівноваги // Лавріненко Юрій. (19 квітня 1931, Київ). Зруб і парости. Б.м.: Сучасність, 1971. С. 194-199;

Доценко Ростислав Іванович. Леонід Лиман зблизька і здалеку // Лиман Леонід. Пам’ять. К.: Задруга, 2002. С. 5-18;

Письменник, що відходить у вічність і повертається на батьківщину: [Некролог] // Літ. Україна. 2003. 27 листопада. № 41 (5034). С. 7.

176. Лиман Леонід. В роковини вінницької трагедії // Пу-гу. Авґсбурґ, 1947. 19 жовтня. № 33. С. 3-4. Передрук: Вінниця: злочин без кари. С. 220-222.

177. Kamenetsky Ihor. The Tragedy of Vinnytsia. Toronto; New York, 1989. Р. 82-85.

178. «Здобутки» жовтня на Україні // Пу-Гу. Авґсбурґ, 1948. 14 листопада. Ч. 29.

179. Ukrainians in North America. P. 60-61.

180. Злочин Москви у Вінниці. Ню-Йорк: СУМ, 1951. 56 с.

181. The Crime of Moscow in Vynnytsia / Introduction by John F. Stewart. Edinburgh: Scottish League for European Freedom, 1952. 32 p.;

Le Crime de Moscou a Vinnytzia / Introduction de John Stewart. Paris, 1953. 48 p.

182. Ольшанский Б. Катынь // Соц. вестник. Нью-Йорк; Париж, 1950. Июнь. № 6 (633). С. 114;

Український «Малий Катинь» у Надвірній // Новий шлях. Вінніпеґ, 1950. 16 серпня. Ч. 62. С. 4. Ольшанський покликаєтсья на приватну розмову з Бурденком, який повідомив, що розстріли відбулись 1940: "Оплошали наши товарищи-энкаведисты", – сказав він.

183. Wieczorkiewicz Paweł-Piotr. Łańcuch śmierci: Czystka w Armii Czerwonej, 1937-1939. Warszawa, 2001. 1336, [8] s.

184. Про І.Розгона див.: Болюча втрата // Свобода. 1972. 20 вересня;

Помер проф. Іван Розгін, відомий науковий і громадський діяч // Свобода. 1972. 13 липня;

Зубаль Я. Проф. д-р Іван Розгін // Свобода. 1973. 8 червня;

Вінниця: злочин без кари. С. 195;

Чабан М. Розгін І.Ф. // Українська журналістика. Вип. 6. Л., 1999. С. 288-291.

У праці Д.Штогрина статті про Розгона чомусь немає.

185. Розгін Іван. Вінниця // Нові дні. Ч. 27. Торонто, 1952. Квітень. С. 13-16.

186. Наше минуле. К., 1993. Ч. 1 (6). С. 182.

187. Форостівський Леонтій. Слідами мучеництва України: «Хутір Биковня» та «Бабин яр» у Києві» // Новий шлях. Вінніпеґ, 1950. 12 серпня. Ч. 61. С. 3;

Його ж. «Хутір Биковня» та «Бабин яр» у м. Києві» // Овид. 1950. Вересень. № 9 (14). С. 7.

188. Форостівський Леонтій. Київ під ворожими окупаціями. Буенос-Айрес: М.Денисюк, 1952. 79 с.

189. Васильченко А. Нова Вінниця: Биковнянське гробовище // Нові дні. Ч. 29. 1952. Червень. С. 28-29; Український Прометей. 1952. 5 червня. № 23 (24). С. 2.

190. Українська революційно-демократична партія. С. 407-419.

191. Див.: Приходько Микола (23 грудня 1904, с. Чапаївка Золотоніськ. пов. Полт. губ. – 19 лютого 1980, Ніаґара Фоллз, Онт.). На роздоріжжях смерти. Винипеґ: Тризуб, 1949.

192. Див.: Ревуцький Валеріян Дмитрович. (14 червня 1911, маєт. Іржавець Черніг. губ.). По обрію життя: Спогади. К.: Час, 1998. 344 с.

193. «Біла книга про чорні діла Сталіна» // Нові дні. Ч. 24. Торонто, 1952. Січень. С. 32.

194. The Black Deeds of the Kremlin: A White Book. Vol. 1 (Toronto, 1953) – 2 (Detroit, 1955).

Див.: Українська Революційно-демократична партія. С. 576-578.

195. Псевдонім учителя з Вінничини Данила Міршука. Член українського націоналістичного (протинімецького й протисовєцького) підпілля, учасник УПА. Діяч УРДП. Автор кількох книжок спогадів про підсовєцьке життя. Див. про нього:

Вінниця: злочин без кари. С. 224;

Українська революційно-демократична партія. С. 34, 299, 425, 433, 683.

196. Енциклопедія Української Діяспори. Том 4 (Австралія – Азія – Африка). К. та ін., 1995. С. 59;

Юркова Оксана Віталіївна (нар. 3 травня 1967). Діяльність науково-дослідної кафедри історії України М.С.Грушевського, 1924-1930 рр. К., 1999. Пок.

Дивно, але у підсумковій праці Олександра Оглоблина «Українська історіографія, 1917-1956» (1957; перше укр. видання – К., 2003) жодної згадки цього імені чомусь немає.

Пор.: Сильвестр, Єпископ Лубенський та Миргородський // Він. вісті. 1943. 9 вересня. № № 77 (222). С. 3.

197. Псевдонім Костянтина Коспірука (інші псевдоніми Іван Хмельницький та Володимир Гай; 1914 чи 1910, с. Лопатинці, тепер Жмеринського району – 17 вересня 1962, Нью-Йорк). Працював у редакції «Більшовицької правди». Був репресований, наприкінці війни еміґрував. – Тв.: В країні рабства і смерти» (Чікаґо, 1951). Дж.: Вінниця: злочин без кари. С. 204.

198. Злочини комуністичної Москви в Україні вліті 1941 року. Без місця: Пролог, 1960. 87 (+ 1) с. (Суспільно-політична бібліотека. Ч. Х).

199. Драґан Антін [Луців Андрій, 1911-1986]. Пам’ятаймо про Вінницю! [Jersey City, N.J.]: Свобода (УНСоюз), 1986. 48 с.

(Рец.: Володимир Р. Вірмо, що таки прославимо їхню пам’ять храмом-пам’ятником // Визвольний шлях. 1988. № 3. С. 379-381; Кухар Р. Свідчення очевидця про звірські злочини Москви // Визвольний шлях. 1989. № 2. С. 249-251).

Вид. 2: Вінниця: Континент, 1992. 45 с.

А.Луців відвідав Вінницю у серпні 1943 року. Див.: Редактор берлінської газети «Українець» у м. Вінниці // Він. вісті. 1943. 15 серпня. № 70 (215). С. 2.

200. Kamenetsky Ihor. The Tragedy of Vinnytsia. Toronto; New York, 1989. 265 p. Рец.: Вінницький злочин // Новий шлях. Торонто, 1990. 7-14 липня. С. 6.

201. Рослицький Є. Вінницькі могили самі не заговорять… // Визвольний шлях. 1989. № 6. С. 677-678 та ін.

202. Гуренко М. Реабілітований… посмертно // Ленінським шляхом. Тростянець Вінницьк. обл., 1988. 2 квітня. № 40 (7311). С. 3;

Дробчак Г. Вінницькі Куропати // Сільські вісті. 1989. 4 червня. № 129 (14923). С. 3. Передрук: Вінниця: злочин без кари. С. 233-240.

Пор.: Лошицький Ол. «Лабораторія»: Нові документи. С. 183-227.

203. Селешко Михайло. Вінниця: Спомини перекладача комісії дослідів злочинів НКВД в 1937-1938. Нью-Йорк; Торонто; Лондон; Сідней: Фундація ім. О.Ольжича, 1991. [4], 211 с.

204. Див. про нього: Ukrainians in North America. P.129.

205. Любомир Винар: Біобібліогр. покажчик, 1950-1997 / Укл. Н.І.Кошик, Л.Я.Кужель; відп. ред. М.М.Романюк; вступн. ст. Аркадія Жуковського. Л.; К.; Париж; Нью-Йорк; Торонто, 1998. 350 с.;

Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. Вип. 2. Част. 1. К.; Львів, 2003. С. 54-55.

206. Вінниця: Злочин без кари / Ред. і упор. Є.Сверстюк, О.Скоп. К.: Воскресіння, 1994. 333 с.;

Народовбивство в Україні: Офіційні матеріали про масові вбивства у Вінниці. Львів: Збруч, 1995. 264 с.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2019 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4789

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.