Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Праці з історії культури / Гетьманщина, Московія-Росія, большевизм – і Шевченко / Павло Іванович Зайцев

Гетьманщина, Московія-Росія, большевизм – і Шевченко

Павло Іванович Зайцев

Сергій Білокінь

Важко назвати видатнішого шевченкознавця діаспори, аніж Павло Зайцев. І важко назвати шевченкознавця менш вивченого [238].

Зайцев Павло Іванович (псевдоніми Лупа Гарбузов, Л.Грабуздов, Лупа Грабуздович [239], Слободський та ін.; 23 ІХ 1886, Сумщина – 2 ІХ 1965, Мюнхен), шевченкознавець, славіст, громадський i культурний дiяч. Лишив також праці про «Слово о полку Ігоревім», П.Куліша та Ст.Руданського [240]. Був сином гімназіяльного вчителя, що разом з Борисом Грінченком збирав етнографічні матеріали, і шляхтянки із Сіверщини. Говорячи про початки свого життя, особливо тепло згадував свого земляка Олександра Олеся. Закінчив Сумську гімназію (1904). Почав друкуватись у газетах «Сумской вестник», «Утро» (ред. П.Ріттер), «Волна».

Відтоді, з 1904 року він мешкав у Петрограді [241]. Філолог і правник, одержав дві вищі освіти. Спершу вступив до юридичного факультету Петербурзького університету, після закінчення якого (1909) пройшов курс факультету історично-філологічного (1913) [242]. Вчився у таких вчених, як Алєксєй Шахматов, Тадей Зелінський, Ілья Шляпкин та ін. [243]. Місцем, що найдужче зближувало студентів факультету, був кабінет для читання, де на чолі правління стояв видатний пізніший кубанський діяч Митрофан Богаєвський. Зайцев одержав нагороду за роботу на медальну тему й мав залишитись при університеті, як і його друзі – Кость Широцький, на той час уже доцент, Григорієм Голоскевич та ін.

Свою педагогічну діяльність Зайцев розпочав у гімназії «Имп. человеколюбивого общества» на Крюковому каналі, 15 [244], де півсторіччя раніше викладав Пантелеймон Куліш, про що молоденький шевченкознавець охоче пригадував. Провадив літературний семінар шевченкознавства, який відвідувало 20-30 студентів. У березні 1912 року в українському клубі «Кобзар» Олекса Новицький познайомив Зайцева з Петлюрою [245].

У своїх наукових студіях Зайцев відразу зосередився на шевченкознавстві. Інший його приятель, історик та архівіст Володимир Міяковський, стосунки з яким тривали понад піввіку, розповідав: «Між двома шевченківськими ювілеями (1911 і 1914 років) Павло Іванович провадив енергійне листування і поїздки, розшукуючи різні пам’ятки по Шевченкові. В самому Петербурзі, в Москві, в Нижньому Новгороді по слідах шевченкових знайомств або збирачів Шевченкових реліквій, він натрапляв на ще невідомі в літературі матеріяли» [246].

Він виявив сліди восьми творів, що складали серію з історії «Блудного сина», від яких на той час у Нижньому Новгороді не лишилося жодного. Розшукав рештки Шевченкового альбому з зарисовками та фольклорними записами його мандрівки 1859 року, що належав одному з петербурзьких українських громадян Федорові Сулієву. На вакаціях Зайцев відвідував Київ, де в музеї зустрічався з Миколою Біляшівським та Данилом Щербаківським. У своїх шевченкознавчих заняттях кооперував із мистецтвознавцем Костем Широцьким [247]. За розшуканими шевченківськими автографами Зайцев опублікував працю «Русские поэмы Шевченко» у «Вестнике Харьковского историческо-филологического общества», а нові шевченківські матеріали – у журналі «Русский библиофил» (1914. № 1). Друкувався в газетах «Речь», «Современное слово», «День», «Биржевые ведомости», «Русские ведомости», журналах «Вестник Европы» та ін.

Ці й інші публікації принесли йому славу видатного шевченкознавця свого часу. Як тонко спостеріг Володимиром Міяковський, піонерська робота Зайцева мала широкий громадський розголос, оскільки тривала перед очима петербурзьких українських діячів – Максима Славінського, Олександра Русова, Хведора Вовка, Павла Стебницького, Михайла Могилянського та ін. Як зазначав Юрій Бойко, він «сполучив легкість і літературну вправність викладу із вдумливою аналізою деяких психологічних основ Шевченкової творчости» [248]. Про нього писали:

«[…] він ще молодою людиною став визначним шевченкознавцем. Ним став він не тільки через те, що знає буквально ціле життя і творчість Шевченка, а також тому, що розглядає нашого поета на тлі доби, на тлі цілого ХІХ сторіччя, яке прекрасно знає з його духовими струмами, політичною боротьбою і провідними мужами» [249].

Рекомендуючи його на становище звичайного професора УВУ, проф. Ю.Бойко підкреслив, що

«в цій галузі на еміграції він є найвидатнішим знавцем. […] Проф. Зайцев був одним із основоположників наукового шевченкознавства, роблячи уже в перших своїх працях з цієї галузі наголос на фаховість підходу, на джерельності, на виділенні окремих фахових проблем, на запереченні апологетично-публіцистичного підходу до постаті великого поета» [250].

Наприклад, простудіювавши усі давніші праці (Дашкевич, Франко, О.Колесса, Брик, Щурат, Навроцький), він показав, що польські Шевченкові зв’язки мали для його творчого розвитку ледве не таке саме велике значення, як зв’язки російські.

Перед першою світовою війною українська студентська громада в Петрограді нараховувала на тамтешніх два десятки вищих шкіл близько тисячі організованих членів [251]. Головна студентська рада, що існувала при українському клубі «Громада», ініціювала створення нелегального вільного університету, яким керував голова клубу Михайло Корчинський. В університеті Федір Слюсаренко читав реферати з історії України, Григорій Голоскевич, а пізніше і Всеволод Ганцов – мову, П.Зайцев – літературу, Кость Широцький – мистецтво, О.Кисіль – театр, а Олександер Ковалевський – історію українського руху [252]. Зайцев потім згадував, як тішила ця їхня діяльність Петлюру, «що вже другий рік ведемо цю конспіративну роботу (300 слухачів!), а жандармерія ще й досі нас не викрила» [253]. Він приятелював з Дмитром Донцовим та Ісааком Мазепою [254].

Про Зайцева розповів у свої монументальних спогадах Ол.Лотоцький, і цю розповідь про нього й Петра Стебницького виділив з-поміж інших мемуарних портретів його персонажів еміграційний журналіст Іван Кедрин [255]. У Петербурзі його разом із Ганцовим, Григорієм Голоскевичем та Костем Широцьким бачила й запам’ятала пізніша політкаторжанка Надія Суровцова [256].

П.Зайцев володів кількома мовами. У середніх школах Петрограда викладав російську, польську, латинську, грецьку, згодом і українську мови. Був членом української громади в Петроградi, петербурзького осередку РУП [257], а також «молодого» ТУПу. Шевченківські дні 1917 року в Петрограді вилились у церковну (прот. Орнатський) та горожанську панахиди в Казанському соборі, після чого на площі відбулась велелюдна маніфестація. Горожанську панахиду розпочав Зайцев промовою про національні й політичні Шевченкові ідеали та їхній зв’язок із традиціями української демократії [258]. За кілька днів, 19 березня 1917 у Петрограді створилась “Українська Національна рада”. Головою виконавчого комітету Ради було обрано Ол.Лотоцького, товаришем голови М.Корчинського, членами – М.Славінського, Гр. Голоскевича, кандидатами у члени – П.Зайцева та Ф.Слюсаренка, секретарем ради – П.Стебницького [259].

Лютнева революція змінила становище Галичини й Буковини. Функції генерал-губернатора виконував призначений на цю посаду історик, майбутній президент УВАН Дмитро Дорошенко. Комісаром Бучацького повіту було призначено батька майбутнього крутянина Костя Лоського, Товмачського – Михайла Корчинського, Городенського – Костя Широцького, Коломийського – Василя Приходька, Чернівецького – Ол. Багрія, Сторожинецького – Степана Гаєвського (як сказано в одному документі, усе люди з вищою освітою). На засіданні комітету Центральної Ради 26 квітня 1917 на пропозицію Дмитра Дорошенка склад повітових комісарів було затверджено [260]. Зайцев став комiсаром Тимчасового уряду в Косiвському повіті, де перебував з початку травня до 11 липня 1917 року [261], обороняючи гуцулів від усяких воєнних напастей, за що Ол.Лотоцький називав його «гуцульським короликом» [262]. Сам Зайцев згодом пригадував, що часто бував на з’їздах-конференціях комісарів [263].

З Косова він переїхав до Києва. З 8 квітня 1917, після закриття першого Українського національного з’їзду було перевірено та занотовано повний спис нових членів Центральної Ради, обраних на з’їзді, й він став членом Центральної Ради вiд Харківської губ. [264]. 8 серпня мандатна комісія визнала Зайцева членом Центральної Ради від територіального представництва [265]. Тут він, щоправда, не був надто активний. На засіданні 2 листопада 1917 зробив доповідь від мандатної комісії про деякі зміни мандатів та допущення по одному представникові від білорусів та чехословаків [266]. Здається, більше часу йшло в нього на інше – з 15 вересня 1917 він очолював канцелярiю генерального секретарства освiти. Уже 12 жовтня разом з генеральним секретарем освіти І.Стешенком підписав звернення генерального секретарства до керівників вищих початкових та середніх шкіл про потребу заведення української мови та українознавства (література, географія та історія України) [267].

П.Зайцев увійшов до Центрального комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва в Україні, що сформувався у травні 1917 [268]. Разом з Миколою Біляшівським, Федором Ернстом, Іладіоном Свєнціцьким, Левком Чикаленком та Василем Щавинським узяв участь в обговоренні доповіді Миколою Могилянського «Обласний чи місцевий музей як тип культурної установи» [269]. 1918 був директором департаменту загальних справ мiністерства освiти Української Держави, тож трохи згодом, 1918 року, разом з заступником міністра народної освіти та мистецтв Петром Холодним звернувся до міністра закордонних справ, щоб підтримати прохання студентів Псковської художньо-промислової школи, які за умов спільної для них з Україною німецької окупації хотіли долучитись до реставраційних робіт у київському Софійському соборі [270].

21 червня 1918 року Наказом гетьмана України Павло Скоропадський після деяких змін Міністерство народної освіти почало працювати у складі департаментів – загального (директор П.Зайцев), вищої школи (Теоктист Сушицький), середньої школи (Антон Синявський), професіональої освіти (Ол.Вілінський), нижчої освіти (Андрій Лещенко), департаменту до- і позашкільної освіти – Софія Русова [271]. Зайцев був також учителем української та російської мов і літератур і класним наставником у старшому, восьмому класі другої української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. З його класу особливо багато вихованців взяли участь у бою під Крутами [272]. На урочистому акті в клубі «Родина» з приводу випуску її учнів та учениць Зайцев був присутній поруч міністра освіти Миколи Василенка, болгарського амбасадора Івана Шишманова, товариша міністра освіти Петра Холодного та ін. [273]. Багато пізніше один з його колишніх вихованців Олекса Касян згадував родинну атмосферу, що панувала в гімназії:

„Міністри різних урядів, члени різних партій посилали своїх дітей до нашої гімназії – і в цій школі виховували не міністерських чи робітничих дітей, не майбутніх членів тієї чи іншої партії – виховували свідомих громадян, майбутніх працівників української держави. Коли більшовики вбили мого батька, й найстарше з сиріт заявило, що кине гімназію, щоб працювати й підтримати молодших, Ви, – звертався він подумки до Павла Зайцева, – з Софією Федорівною Русовою й усі педагоги гімназії по-батьківському зайнялися нами й запевнили, що ми маємо вчитись, а вже вони подбають, щоб нам не треба було кидати науку. І нами опікувалися й окружили нас справді родинною любов’ю. Здається, що й Ви належали до тих, хто виклопотав для нашої родини персональну пенсію від Українського Уряду… Ми, галичани, сприймали українське середовище зразкової шклоли так, як наші батьки сприймали середовище країни. Ми, галичани, стали часткою всього народу [… ]” [274].

У роки державності, живучи в Києві, Зайцев активно займався просвітництвом – друкувався у „Книгарі” [275]. Публікувався також у «Промені», «Новій раді», «Робітничій газеті», «Вільній українській школі», «Громадській думці». Їздив з лекціями перед вчителями [276], а в Києві викладав в Українському народному університетi.

Ще в Петрограді Зайцев брав участь у діяльності видавництва «Друкар». Випустив „Кобзар” з передмовою (СПб., 1914. V, 162 с.). Того разу через війну видання зупинилось на 1-му випуску, в обсягові 1838-1842 років, у редакція 1860 року та за Шевченковими рукописними поправками на примірникові, що належав Ю.Цвітковському [277]. Крім того, тут він уперше опублікував повнішу редакцію «Мар’яни-черниці» за копією Глафіри Псьол. Студіюючи цю копію, дослідник переконався, що поезія «Вітер в гаї нагинає» була по суті присвятою «Мар’яни-черниці» дівочому коханню поетовому – дівчині Оксані. У Києві Зайцев особисто доклав зусиль, щоб притягти до участі у виданнях «Друкаря» свого ровесника Г.Нарбута, першим внеском якого було оздоблення його есею «Оксана». Власник «Друкаря» Павло Балицький згадував, що Нарбут цю книжечку перечитував без кінця: саме в ті тижні він переживав свою особисту трагедію. Надрукована ще перед муравйовщиною, «Оксана» вийшла до шевченківських днів 1918 року.

На спільній нараді Правління Видавничого Товариства «Друкарь» і Видавничого Відділу 28 жовтня / 10 листопаду 1919 р. (присутні також Павло Балицький, Григорій Голоскевич та Вадим Модзалевський) зробив доповідь про розроблені Видавничим відділом плани видань. На відміну від усіх інших діячів культури, Шевченкові мало бути присвячено не одне, а два видання – у серії критико-біографичних монографій «Історія українського письменства» та в серії популярних монографій про окремих українських художників. Увійшовши до «нарбутівського» кола діячів української культури, Зайцев був там за свого [278]. Після Олександра Грушевського Головою Архівно-бібліотечного відділу Головного управління мистецтв і національної культури став енергійний архівіст, історик і генеалог Вадим Модзалевський [279]. Трохи молодший за нього Вол. Міяковський розповідав згодом його братові, Борисові Львовичу Модзалевському:

«Я познакомился с ним 11 мая 1918 г., когда П.И.Зайцев привел меня к нему в комнату Архивно-Библиотечного Отдела (Відділ містився в приміщенні Київської Першої гімназії, де Міяковський свого часу навчався. – С.Б.). Я живо вспоминаю этот момент и то, как Вадим Львович сразу же достал штаты отдела и со мной стал обсуждать вопрос, куда меня пристроить. Вакансий было много, и я получил место сотрудника для разъездов» [280].

У ці часи Зайцева запросили на редактора журналу «Наше минуле» (1918-19, вийшло 4 числа) [281], провідною тематикою якого, природно, стала шевченкознавча. Як відзначали сучасники, це був чи не найсолідніший місячник доби української державності, де вперше побачили світ низка документів і літературознавчих студій надзвичайної культурної і політичної ваги [282]. Кілька місяців перед тим у Петрограді, рятуючи від погрому архіви ІІІ Відділу, їх перевозили до будинку Академії наук. Саме за цих обставин Зайцев натрапив на костомаровський рукопис «Книги битія українського народу», яку він перекопіював. Отож, уже в першому числі «Нашого минулого» першим матеріалом його пішла датована 15 квітня 1918 р. епохальна публікація, яку на високому науковому рівні зробив Зайцев (1918. Ч. 1. С. 7-35), що набула великого громадського розголосу [283].

У першому числі він надрукував також листи Куліша до Надії Білозерської, за словами Олеся Федорука, «започаткувавши добу наукової публікації Кулішевого епістолярію, апогей якої припав на 1920-ті роки» [284]. У тому самому числі Зайцев опублікував «Нові документи про Гулака», лист Шевченка до Аркадія Родзянка та вірш останнього «На уничтожение имени малороссиян», передрукував маловідомий тоді лист Шевченка до Варвари Рєпніної, щойно опублікований в «Русских пропилеях». Крім того, Зайцев прорецензував тут «Збірник памяти Т.Шевченка» (1915) та шевченківський 119-120 том «Записок» НТШ (1917), видання Адама Міцкевича «Книга народа польского и польского пилигримства» (1917), яке зробив Анатолій Виноградов і яке кореспондувало з «Книгами битія».

У хроніці журналу, про що подбав редактор, писалось про придбання шевченківських портретів Максимовичів та Лазаревських, семи його офортів, про шевченківські матеріали виставки української старовини в Лебедині (1918), надруковано матеріали «Могила Шевченка» та «Памятники Т.Шевченкові». В останньому, здвоєному четвертому числі шевченківські матеріали знову превалюють. Зайцев опублікував недруковані місця з Шевченкового «Журналу» (С. 3-16), лист Осипа Бодянського до Шевченка від 9 липня 1844 р. (С. 17-19), повідомлення «Шевченко про московську неволю й про Мазепу» (С. 19-21) за матеріалами Григорія Миколайовича Честахівського, неопубліковану передмову П.Куліша до «Неофітів» (С. 22-24). Опубліковано також шевченкознавчі матеріали «Історико-літературні матеріяли до Шевченка» П.Филиповича, «Шевченко на літературних позвах: До історії виданнів «Кобзаря» С.Єфремова. Зустрівшись з ним у Києві, комплект свого журналу Зайцев подарував Петлюрі [285].

1919 року преса повідомляла:

"П.О.Кулішеві буде присвячене число 3/4 журн[алу] "Нашого минулого", яке тепер друкується. В журналі будуть уміщені статті про Куліша С.О.Єфремова, В.Романовського, М.Зерова, П.Стебницького; крім того, в № буде вміщено багато нових і цікавих матеріялів про Куліша: Пав[ло] Зайцев публікує листи Куліша до Марка Вовчка (не роскрита досі історія роману між ними); з матеріялів Ів.М.Каманіна опубліковано буде Щоденник Куліша (1845-1848 р.р.), Листи М.П.Драгоманова і Павлика до Куліша, недруковане [286] оповідання Ганни Барвінок з цікавими замітками Куліша, листи його додому з Москви (1855 р.) і т.инш." [287].

Це число вже не вийшло. Як підкреслила М.Вальо, журнал був «заборонений більшовиками, не дозволявся для висилки за кордон» [288].

З ініціативи слухачів київських інструкторських курсів виникла думка заснувати в Києві Українську науково-педагогічну академію, що готувала б для середніх шкіл учителів українознавства, мови, літератури, історії й географії. 7 листопада 1917 року в Педагогічному музеї відбулось урочисте відкриття ровесниці Академії мистецтв – Академії педагогічної, до якої відразу записалось понад 90 слухачів. Тут викладали Павло Тутковський, Василь Зіньківський, Олександр Грушевський, Іван Огієнко, Теоктист Сушицький, Кость Широцький. П.Зайцев викладав історію педагогіки [289].

У Києві він узяв також активну участь в організації й працях Української державної академії мистецтв як член Ради мистецтв [290]. Вадим Павловський, прийомний син Василя Кричевського, що користав із його свідчень і матеріалів, оповів про роботу комісії з організації УДАМ, професорами-фундаторами якої були брати Василь і Федір Кричевські та інші. З доручення генерального секретаря з освіти Івана Стешенка наприкінці серпня 1917 року було створено комісію, що мала провести певну підготовчу працю. Очолив її проф. Григорій Павлуцький, а входили до неї, крім майбутніх професорів, також Дмитро Антонович, Микола Біляшівський, Пав. Зайцев і Данило Щербаківський. Ця комісія повинна була визначитися в головному – щодо мистецьких засад і загального напрямку. Організаційно ініціатори справи мали виробити статут і обрати ректора [291]. Другим ректором Академії став Нарбут, у своєму помешканні він згодом дав прихисток і самій Академії. І Зайцев, і всі завсідники нарбутівських вечірок знали, що коли на місці цього двоповерхового будинка стояли два менші, в одному з них жив Шевченко [292].

Останнє для Шевченка, що встиг зробити Зайцев у Києві, це добірка експонатів для шевченківської виставки в закритому банку на початку Хрещатика, афішу для якої зробив уже важко хворий Нарбут. З нарбутівського помешкання було перевезено знамениту канапу з корельської берези, у міському музеї позичили літнє парусинове Шевченкове вбрання. Міяковський додав: «В кількох вітринах Зайцев розмістив свою колекцію фотографій з автографів Шевченка та рідкі[сні] видання» [293].

Автор справжньої енциклопедії, присвяченої українській еміграції, Симон Наріжний зафіксував, що 7 березня 1921 р. Зайцев прочитав у Відні доповідь про культурне життя України за большевицької окупації [294]. Сам Зайцев згадував:

«У лютому 1921 року я відвідав його (Лотоцького. – С.Б.) там (у Відні. – С.Б.), коли він із цілою родиною тулився у двох маленьких кімнатах і мимоволі був заклопотаний питанням дальшого існування. […] Найбільше він тоді цікавився київським життям 1919-1920 рр. […] – нашою культурною й підпільною політичною діяльністю під большевиками, в якій мені доводилося грати не останню ролю. […] Коли я оповів йому про те, як ми, «ордо дякорум вагабундорум», в інтимному товаристві [27 березня 1920 р.] святкували 50-річчя життя С.Єфремова, піднісши йому почесний диплом «доктора шляхології» [295], Лотоцький сміявся до сліз. Я змушений був вичерпати майже ввесь свій репертруар оповідача: переповісти всі «сценки» із совєтської дійсности і взагалі з київського життя тих часів. А потім це вже увійшло у звичай під час різних товариських зустрічей. Лотоцький ніколи не пропускав нагоди, щоб не змусити мене щось оповісти. Так я і до спогадів його увійшов, як веселий оповідач» [296].

Так в усній формі спогади Зайцева про Нарбута й відійшли разом з ним, хоч була певна нагода видати їх – у Києві. Чи не найрозкішнішим виданням Розстріляного відродження мав стати Нарбутівський збірник – книжка великого формату (тепер зветься А4), надрукована на найкращому тоді папері – верже. Державне видавництво України почало готувати його на весну 1925 року – разом і як експонат для Флорентійської виставки. На засіданні редколегії 25 вересня 1927 року було ухвалено до друку покажчик літератури, що підготував бібліограф Ярослав Стешенко, син згаданого вище генерального секретаря освіти. Тоді ж таки йому було доручено спільно з Антоном Середою зв’язатися з Іваном Кревецьким у справі оригіналів, що зберігались за кордоном у Львові, з Павлом Зайцевим та Василем Кричевським щодо спогадів та із Стефаном Таранушенком щодо розвідки «Мотиви старого українського мистецтва в творах Нарбута» (датується 15 січня 1928 року).

Відомо, що листа Федора Ернста до Зайцева Кревецький переслав адресатові до Варшави. До засідання редколегії 15 лютого 1928 року наспіли новини у Стешенка. Він оповів про відповідь Зайцева, – йому доручили просити Зайцева подати свою статтю якнайшвидше. Склалось так, що серед рукописів нарбутівського збірника, – тільки ж чи всі вони збереглися? – спогадів П.І. немає [297]. Тираж Нарбутівського збірника був знищений 1933 року.

Як і всі інші тодішні діячі, що працювали одночасно в кількох структурах, Зайцев, крім УДАМ, – і тут, мабуть, навіть активніше, – був членом ради Українського наукового товариства і спiвробітником Української Академії наук (УАН). Коли на Спільному зібранні УАН від 1 лютого 1919 обговорювали організацію Комісії біографічного словника (її оформлено згодом як Постійну комісію для складання біографічного словника діячів української землі; перше засідання комісії відбулось 23 лютого 1919 р.), Дмитро Багалій запропонував мати на увазі кандидатури Катерини Мельник-Антонович, Наталі Мірзи-Авак’янц та Павло Зайцева. 2 березня 1919 Федір Ернст, П.Зайцев, Наталя Мірза-Авак’янц, Віктор Романовський та Петро Стебницький були обрані на редакторів окремих відділів Постійної комісії. На Спільному зібранні УАН 1 березня 1919 Дмитро Багалій поінформував про обрання Зайцева І відділом на редактора «Записок Історично-філологічного відділу» [298]. На Спільному зібранні 29 березня підтримали його прохання до житлово-реквізиційну комісію реквізувати для редакції будинок № 4 по Кловському провулку [299].

Вчений зразково проредагував перший том цього видання. Оглядаючись на дореволюційні петербурзькі журнали, Зайцев поділив його зміст на дві частини – наукову й офіційну. У першій надруковано засадничі розвідки Миколи Петрова про Київську академію та Вадима Модзалевського про Романа Ракушку-Романовського, що, згідно його спостережень, виявився автором «Літопису Самовидця». В офіційній частині вміщено біобібліографію перших академіків УАН Д.Багалія, Агатангела Кримського, М.Петрова, Степана Смаль-Стоцького, Василя Данилевича та Євгена Тимченка, надруковано некролог незадовго перед тим загиблої Олександри Єфименко. Публікуючи рецензію Сушицького на опис рукописів Київського міського музею Софії Щеглової (1916), Зайцев додав свої міркування щодо описів автографів поезій та листів Шевченка, які виявились на диво не повними та формальними. На пропозицію акад. С.Єфремова Зайцева було затверджено на члена Постійної комісії для видавання пам’яток новітнього письменства. Він працював у ній разом з Володимиром Міяковським, Миколою Зеровим, Олександром Киселем, Миколою Плеваком.

Коли було утворено Комісію для видання творів Т.Шевченка, М.Драгоманова, В.Антоновича та І.Франка (голова Сергій Єфремов, товариш голови Андрій Лобода) Зайцев став її секретарем. Крім того, йому було доручено головне редагування творів Шевченка. А.Кримський констатував, що Зайцев «посунув свою справу дуже наперед» [300]. На шевченківському урочистому Спільному зібранні УАН 10 березня 1920 року він прочитав науковий реферат «Шевченко як широко освічена і начитана людина» [301].

Особисто пов’язаний з діячами, що увійшли в орбіту Директорії, наприкінці 1919 Зайцев став начальником культурно-освiтнього вiддiлу Армiї УНР. 1920 р. він став начальником культурно-освітнього відділу Армії УНР. Адміністративно керував Українською республіканською капелою Ол.Кошиця [302]. Крім того, був т.в.о. керуючого справами Міністерства преси і пропаганди УНР. Після цієї бурхливої діяльності в коротку пору державності, що скінчилась поразкою, більшості функціонерів довелось вийти на еміграцію. Як секретар дипломатичної місії УНР він виїхав із Києва до Варшави у травні 1920. Згадував: «Був разом із ним [Петлюрою. – С.Б.] на фронті кілька місяців, а в Варшаві, як писав Микола Любченко в большевицьких харківських «Вістях», «став правою рукою Петлюри і паном життя і смерти нещасних емігрантів […]» [303].

Дорогою, 7 червня 1920, у Вінниці на засіданні Ради народних міністрів УНР на пропозицію її голови Вячеслава Прокоповича Зайцева було призначено на посаду головноуправляючого управління національної культури та мистецтва [304]. Від того дня й до 29 грудня 1920 він був присутній на більшості засідань Ради народних міністрів, і Андрій Лівицький (з 14 жовтня 1920 прем’єр-міністр), Христофор Барановський, Андрій Ніковський, Олександр Саліковський, Сергій Тимошенко складали його постійне оточення. Крім того, він тимчасово виконував обов’язки керуючого справами Міністерства преси і пропаганди УНР.

У Києві, в Україні утвердились большевики. Це була Катастрофа. На тих друзів Зайцева, що лишились на території і яких я щойно називав, чекали арешти й загибель. Івана Стешенка вбили одного з перших, 1918 року. Стебницький помер від голоду. Щербаківський наклав на себе руки. Голоскевич і Ганцов пройшли у процесі Спілки Визволення України (1930). Єфремов карався в Ярославльській в’язниці й помер за три місяці до закінчення строку. У двох причетних до тієї самої справи СВУ долі склались особливо: Ніковський спершу побував на еміграції й повернувся, щоб опинитись у тюрмі, Міяковський, навпаки, виїхав після ув’язнення. Стефан Таранушенко опинився на БАМ’і, Євген Тимченко – на Таймирі. Микола Любченко (Кость Котко) перебував на Соловках, був розстріляний. Киселя розстріляли 28 листопада 1937 року [305].

Розстріляли Зерова, Филиповича, Балицького, Мірзу-Авак’янц. Арештували Олександра Грушевського й Романовського. Перший загинув у Казахстані, другий помер доктором наук у Ставрополі. Ярослав Стешенко загинув у бухті Нагаєво, за Магаданом, більшість його праць, що він їх не встиг видати, пропала. Академік Кримський помер у Кустанайській загальній тюрмі № 7. Максима Славінського наздогнали за кордоном 1945 року, – він помер у Лук’янівській тюрмі. Ернста розстріляли в Уфі. Суровцова стала однією з найзнаменитіших українських політкаторжанок – мала тридцять років стажу.

Здавалося б, Зайцев щасливо врятувався від большевиків і, мовляв, вижив фізично. Насправді, й на еміграції на нього чекала попросту жахлива ситуація, адже боротьба з українцями тривала, набираючи інших форм, дедалі страшніших. 27 березня 1924 р. Сергій Єфремов занотував у щоденнику: «Є.Х.Чикаленко написав до [сина] Івашка, що [у Варшаві] Зайцева арештовано за те саме, за що й дружину його [Валентину] – за службу в большевицькому ГПУ» [306]. Трохи згодом, зустрівшись із новим поворотцем Андрієм Ніковським, Єфремов цей сюжет уточнив: «Якась страхітня історія. Достоєвщина. Жінка його [у Варшаві] зійшлась з комуністом. П[авло] І[ванович] пішов, щоб з ним говорити – і його арештовано за «зносини» з комуністами» [307]. У листі помічника начальника Ш відділу УГБ НКВД УСРР Абрама Влад. Сапіра до наркома Ізраїля М. Леплевського знаходимо таку інформацію:

«В октябре-ноябре 1923 года, работая в КРО ГПУ УССР [Пьотр Гр.] Шостак-Соколов был командирован в Варшаву для проведения одного агентурного дела, связанного с руководством УНР в Варшаве. Велась эта разработка через агента Зайцеву (жена б. министра УНР – Зайцева)» [308].

Опинившись під арештом, сам Шостак-Соколов прийняв вербувальну пропозицію й дав письмову згоду працювати для польської розвідки. У вересні 1937 року його було розстріляно. Коли буде розсекречено першоджерела до історії цих сюжетів, ми не знаємо [309].

У Варшаві Зайцев став одним з редакторів щоденної газети «Українська трибуна» (1921-22), що виходила за головною редакцією Ол. Саліковського [310]. Вміщував там дотепні й гострі фейлетони, вірші та байки за псевдонімом «Л.Грабуздович». Редагував тижневик «Наше життя», що виходив у Холмі (1925). Брав також участь у варшавському журналі «Ми» (стаття «Як творив Шевченко поет») та львівських виданнях «Діло» й «Назустріч» («Жінка в житті Шевченка»). Разом з Василем Бідновим, Дмитром Дорошенком, Олександром Лотоцьким, Л.Биковським, Левком Чикаленком, Олександрою (матір’ю) та В’ячеславом (сином) Заїкиними друкувався польською мовою [311] – у вид. «Biułetyn Polsko-ukraiński», «Pion» тощо. Володимир Дорошенко підкреслив, що «через проф. Зайцева ішла тоді в 1921-23 рр. вся кореспонденція з Петлюрою українських послів в Англії, Італії, Німеччині, Франції, Чехословаччині і зносини з Києвом (із БУД-ом)» [312].

Як і Р.Смаль-Стоцький та П.Андрієвський, а також православні богослови, Зайцев викладав у Варшавському університеті у 1921-23 та 1927-39 [313]. Конкретно – на Православному богословському відділі, заснованому 8 лютого 1925 року, він читав, за інформаціями Івана Власовського, українську мову та палеографію [314], а, за спогадами Івана Коровицького, українську й латинську мови [315]. Пізніше, за 1938 рік, є відомості про його лекційний курс «Шевченкова творчість та вплив польської думки на відродження української літератури у першій половині ХІХ ст.» [316]. У 1922-24 Зайцев був секретарем Українського Центрального комітету у Варшаві, політичної організації, створеної для опіки над емігрантами УНР, головою якого спершу був Вячеслав Прокопович, а з 1924 – М.Ковальський [317]. В аудиторіях Варшавського університету в пообіденні години В.Заїкин, Вячеслав Прокопович, Валентин Садовський, О.Саліковський, І.Фещенко-Чопівський викладали вищі курси українознавства. Зайцев читав тут історію нової української літератури [318].

Наприкінці квітня 1925 р. при Синоді Православної Церкви було утворено Комісію для перекладу Св. Письма та Богослужбових книг на українську мову. До складу Комісії увійшли: Митрополит Діонисій (Валединський) – голова, Іван Огієнко – його помічник, прот. Петро Табінський – вчений секретар, сенатор Михайло Черкавський – член Комісії, П.Зайцев – секретар канцелярії комісії, крім них – О.Лотоцький, В.Біднов і письменник Модест Левицький [319]. На думку самого Зайцева, продукція цієї комісії була дуже гарна: «Ідеальних перекладів взагалі майже не буває, але треба ствердити, що ці переклади – найкращі» [320]. Думається, втім, що автор не мав змоги ознайомитись із літературною спадщиною УАПЦ 1921 р., що формувалась після його від’їзду. Взагалі, він згадував про засідання варшавської комісії небагато: «Я в них брав участь лише зрідка, як помічник у розв’язуванні найтяжчих питань і казусів (переклади були з грецьких текстів) […]» [321]. Ненадовго виїхавши на провінцію, учителював до 1927 року там [322].

З точки зору Богдана Кравціва, шевченкознавча спадщина Зайцева належала до найбільших явищ цієї науки, замовчаних у совєцькій двотомовій шевченківській бібліографії 1963 р. [323]. А серед них, замовчаних тоді авторів шевченкознавчих праць, були Дмитро Антонович, Любов Арасимович, Леонід Білецький, Павло Богацький, Олександер Бузинний, Іван Брик, Осип Гермайзе, Святослав Гординський, Михайло Грушевський, З.Гуревич, Володимир Державин, Володимир Дорошенко, Дмитро Дорошенко, Сергій Єфремов, Богдан Лепкий, Олександер Лотоцький, Григорій Лужницький, Лука Луців, Євген Маланюк, Володимир Міяковський, Андрій Ніковський, Євген Юлій Пеленський, Андрій Річицький, Степан Сірополко, Роман Смаль-Стоцький, Степан Смаль-Стоцький, Теоктист Сушицький, Константин Чехович, Микита Шаповал. Це саме й так само можна й треба сказати тепер.

1929 року у Варшаві було створено Український науковий інститут, який очолив Ол.Лотоцький. Протягом десяти років тут було видано більше півсотні томів капітальних праць. Як відзначав Зайцев, «Упродовж 10 років з нічого виросла одна з найкращих бібліотек українознавства, серед книжок якої було багато раритетів і унікатів» [324]. Науковий талант самого Зайцева розквітнув у роботі над «Повним виданням творів Тараса Шевченка», який виходив у 1934–39 і який він редагував (Лотоцького називали директором видання). Зайцев очолював тоді Комісію шевченкознавства при НТШ [325].

«Одною із значних заслуг проф. Зайцева, – підкреслював Юрій Бойко-Блохин, – є його текстологічна праця над Шевченковими творами, яку він розпочав ще перед першою світовою війною, маючи у себе фотокопії основних рукописів Шевченка. На еміграції, готуючи твори Шевченка до друку, П.Зайцев не мав під руками рукописів, що в текстологічній праці становить величезну перешкоду, але він критично використав усе йому доступне: всі видання поезій Шевченка, які заслуговують на увагу під оглядом текстологічним, текстологічні розвідки Доманицького і Дорошкевича» [326].

Вийшло 13 тт. – прийшли перші Совєти (Вид. 2 доп. – Чікаго: М.Денисюк, 1959-63. 14 тт.). Опис виданих перед війною томів див.: Катальог видань Українського Наукового Інституту в Варшаві, 1930-1938. Варшава, 1938. С. 37-40. Не вийшли: томи 1 (Передмова від видавництва; Зайцев П. Літературна біографія Т.Г.Шевченка), 5 (Поезії 1857-1861 рр.), 13 (Зайцев П. Т.Шевченко в його польських взаєминах). У "Повному виданні творів" Шевченка написав усі коментарі й статті «Перші три Кобзарі» й «Тексти ранніх Шевченкових поезій» (Т. 2), «Дві автобіографії Шевченка», «Альбоми Шевченка» та «Поезії Шевченка російською мовою» (Т. 6), про прозову Шевченкову творчість і зокрема про оповідання (Тт. 7-9), «Різьбарська творчість Шевченка» та Архітектурні проекти» (Т. 12), «Про польські переклади Шевченка» (Т. 14), «Шевченко в російських перекладах» (Т. 15). Як відомо, він вперше встановив текст поем «Слепая» та «Тризна» [327]. Проф. Ю.Бойко узагальнював:

«Значна частина коментарів до окремих творів і циклів написана самим проф. Зайцевим. Коментатор використав весь багатющий шевченкознавчий матеріял, розроблений українською наукою в підсовєтській дійсності, і мав змогу на сторінках варшавського видання досказати ті висновки, що напливали з тих матеріялів у площині ідейних і мистецьких підходів Шевченка, але совєтськими дослідниками не могли бути досказані через цензурні обставини» [328].

Продовжуючи своє видання «Кобзаря» 1914 року, Зайцев застосував і у Варшаві альбомний принцип побудови видання – за прижиттєвими друкованими і рукописними поетовими збірками. За ним ішов у своєму чотиритомнику Леонід Білецький, але в дальшому розвитку шевченкознавства взагалі цей принцип не прищепився.

Підсовєцькі вчені знали варшавське, «зайцевське» видання Шевченка, використовували, але на нього не покликались. Розуміється, в рамках можливого це залежало від людини. Повернувшись із лагеря, придбав собі повний комплект цього видання як віддушину й особливу цінність Мих. Мих. Новицький [329]. Статті про Зайцева немає навіть у «Шевченківському словнику» [330]. Згадав його ім’я лише Микола Дубина у статті «Буржуазно-націоналістичні фальсифікації творчості Т.Г.Шевченка» в першому томі.

Особливим чином мав виглядати перший том цього видання. Він повинен був вміщувати літературну біографію Шевченка пера Зайцева. Напередодні вступу большевиків до Львова (1939) цей том був майже до кінця видрукуваний (без останнього піваркуша тексту та ще не складених предметного покажчика та змісту). Майже ввесь наклад цього тому пропав, крім десятка примірників, що їх пощастило врятувати. Вони опинились у руках львівських літературознавців й були передані до наукових бібліотек Києва, Москви й Ленінграда. За авторитетним свідченням В.Дорошенка, примірником НТШ користувалась Маріетта Шагінян, коли працювала над своєю роботою про Шевченка [331]. Унікальний авторський примірник з правками автора теж зберігся й перебуває в зібранні Національного шевченківського заповідника в Каневі [332].

Історія цієї праці Зайцева складалася драматично й пізніше, по війні. Над осінь 1948 року мюнхенське видавництво «Українська трибуна» оголосило, що підготувало її до друку знову. «Монографію, – говорилось в оголошенні, – видаємо в двох томах, щоб прискорити її вихід. Два томи матимуть понад 600 сторінок друку і бл. 150 ілюстрацій» [333]. Було оголошено передплату. З якихось причин цей проект реалізувати тоді знов не пощастило.

У багато скромнішому форматі книжка вийшла у світ щойно 1955 року у видавництві НТШ. Ігор Качуровський писав:

«Фактично це був труд цілого життя вченого шевченкознавця. На час появи монографії чимало фактів із Шевченкової біографії стали вже загальновідомими, та не слід забувати, що велику частину тих матеріялів, які дають нам спроможність уявити – майже без білих плям – життєвий і творчий шлях Т.Шевченка, відкрив і опублікував саме Павло Зайцев» [334].

Еміграційна преса відзначала, що праця Зайцева була «найкраща від часу появи двотомової монографії Олександра Кониського» [335]. Цікаво, що позитивні характеристики бувають тим виразніші, коли сусідують із окремими закидами, як-от у Софії Наумович [336].

Зайцев лишив чимало шевченкознавчих праць і поза варшавським «Повним виданням». 1936 року за його ж редакцією Український науковий інститут видав «Poezje» Шевченка в перекладах М.Бєньковської, К.Думаньського, А.Гожалчиньського, Т.Голлендера, Є.Івашкевича, Ч.Ястшембца-Козловського, Б.Лепкого, Й.Лободовського та ін. Коментарі й примітки до видання належали також Зайцеву. Свої нові спостереження й ідеї закріпив у статті «Як творив Шевченко-поет» [337], яку надзвичайно високо оцінили фахівці [338]. В.Міяковський відзначав: «Нема сумніву, що ця стаття становить вершок наукової творчости Зайцева, його акме (гр. вершина чогось. – С.Б.), після неї він не дав уже нічого глибшого і нічого рівного тому» [339]. Загалом, про повагу в середовищі справжньої української еліти, якою він тішився, свідчить те, що 1938 року П.Зайцев був обраний на дійсного члена НТШ, а в повоєнні роки став також дійсним членом УВАН та Міжнародної академії наук у Парижі [340].

Прихід большевиків до Львова перешкодив не лише довести до кінця «Повне видання творів Тараса Шевченка», а й інші книжки, жертвою чого був не раз той самий Зайцев [341]. У зразковому місячнику "Наші дні", що виходив у Львові за німецької окупації, з’явилась невелика нотатка "Про деякі рідкі[сні] видання», де серед іншого повідомлялось: «До рідк[існ]их видань, що збереглися всього в кількох примірниках, треба зарахувати й 4-ту книжку літературно-наукового двомісячника "Ми". Книжка та, об’ємом 112 ст., була присвячена частинно роковинам полтавського бою, щоб відпаровувати (sic) наставлення тодішньої совєтської літератури і критики в Україні, які мусіли героїзувати Петра І. На зміст тієї цікавої книжки "Ми" складається такий матеріял: 9 липня 1709 – сонет С.Гординського; 1709-1739 – стаття Б.Ольхівського; Поліщуцька мати – новеля А.Чекмановського; Майже кохання – новеля М.Бонтемпелі, в перекладі Н.Лівицької-Холодної; Лад чи хаос у сучасній філософії – О.Шумило-Кульчицького; Про ідею диктатури – Поль Валері; Мазепинський Будинок Київської Академії – Б.Ольхівський; Синопсис; рецензії – П.Зайцева, С.Гординського та Б.Ольхівського на новини поезії та прози» [342]. Що конкретно рецензував тоді Зайцев, і власне сам текст рецензії чи рецензій, мені не відомо.

Від 1941 вчений працював у Берліні, був працівником наукових і освітніх установ та видавництв. 10 січня 1943 організував у берлінському залі Шумана літературний вечір, присвячений пам’яті українських письменників і мистців – жертв большевицького терору. Виступаючи як конферансьє і читець (тоді казали – рецитатор), він прочитав також велику промову «Хресний шлях української літератури під большевиками» [343].

Під час німецької окупації Зайцев друкувався у часописах «Український вісник» (у каталозі К.Курилишина немає), «Українець», «Волинь» (під крипт. П.З.), «Голос» (характеристики Зерова й Прокоповича [344]) та «На дозвіллі» [345]. Після війни, через осередки туберкульозу в легенях, не був пропущений до США [346]. Осівши в англійській зоні (околиця Ганновера), перебував у таборі «Бухгольц» під Ганновером. Тут на перший день Великодня, 25 квітня 1954, увечері, 68-літнього і не зовсім здорового вченого було тяжко побито. Коли він проходив між блоками таборами, на нього з-за року наскочив чоловік, що завдав професорові кілька ударів по голові, звалив його з ніг і почав бити кулаками й ногами по всьому тілі [347].

У повоєнні роки Зайцев редагував часопис «Українське слово» (Бльомберг, 1949). Надрукував у ньому низку прецікавих спогадів, які з часом почато було книжковим набором. Перебуваючи в УВУ, я одержав два зошити цього нереалізованого видання [348]. Свої спогади вчений поволі тягнув до кінця життя [349].

З 1958 Зайцев викладав в УВУ (Мюнхен).

Оглядаючи його публікації останніх років життя, не можна обминути того, що він написав передмову до праці свого колеги – шевченкознавця Вол. Дорошенка, присвяченої НТШ [350]. Усі автори, що пишуть про розвиток шевченкознавчої науки в УВАН’і [351], обов’язково згадають, нарешті, англомовний збірник, що його підготували для відомого славістичного видавництва Мутон і К° в Голландії Володимир Міяковський і Юрій Шевельов [352].

Тут вміщено цікаві шевченкознавчі праці обох редакторів, статті Павла Зайцева, Дам’яна Горняткевича, Валеріяна Ревуцького, Юрія Лавріненка, Петра Одарченка та Миколи Шлемкевича. Після Павла Зайцева, Леоніда Білецького й Володимира Дорошенка Інститут Шевченкознавства УВАН очолив його приятель Володимир Міяковський [353]. У цьому Інституті гуртувались найбільші шевченкознавці еміграції, і тут вони згасали. Після смерті Міяковського Марко Антонович писав у некролозі про їхні перспективи: «Ця ділянка тепер на еміграції буде […] в незавидній ситуації» [354].

У некрологах згадувалось, що перед смертю «Павло Зайцев впав недавно жертвою автомобільного випадку на вулиці Мюнхена. З його смертю відійшла від української еміграції в Европі одна з наймаркантніших і найцінніших постатей» [355]. Його поховали в понеділок 6 вересня 1965 р. Біля його намогильної плити я стояв перед будівлею Українського вільного університету 1990. На низеньку й сіру, на неї з усіх боків насувалась трава.

28 жовтня 1967 року спогадами про Павла Зайцева на ювілейній конференції, присвяченій 20-річчю Інституту Шевченкознавства УВАН, поділився В.Міяковський. На основі цієї доповіді з’явилась кілька разів процитована вище відповідна публікація [356].

У статті до зайцевського 75-річчя читаємо: «Найвизначніші українці, ровесники Зайцева, були або його приятелями, або знайомими. Геніяльний диригент Олександер Кошиць, графік Юрій Нарбут, С.Єфремов, М.Зеров, Ніковський і багато інших, з якими нерозривно пов’язана наша історія ХХ сторіччя, – з усіма Зайцев жив, дружив і працював» [357].

Багатосторонньо обдарований, він грав на бандурі, гарно співав.

Зайцева портретували Георгій Нарбут [358] і Володимир Лесючевський (1919).

Протягом багатьох років Зайцев листувався з академіками М.Возняком, В.Гнатюком, В.Щуратом та іншими вченими. Його листи зберігаються у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАНУ (Ф. 204. Спр. 478; Ф. 34. Спр. 218; Ф. 29. Спр. 298 / п 89). Найбільший архівний масив його – в УВУ (Мюнхен). Багато паперів розпорошено по численних сховищах, наприклад, в архівних фондах Інституту рукопису [359], відділі рукописів Інституту літератури НАНУ [360], збірках НТШ в Національній бібліотеці у Варшаві [361].

Коли хтось поступатиме до аспірантури до Інституту літератури, він матиме і готову тему, і готовий матеріал.

Примітки

205. Аргументы и факты. 1991. Март. № 12. С. 3.

206. Сахно Ан. Тінь на тин // Вечірній Київ. 1992. 14 серпня. № 157 (14521). С. 2

207. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 1995. № 1/2. С. 235-280.

208. Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. 335 с.

209. Лацис (Судрабс) М.Я. Чрезвычайные комиссии по борьбе с контр-революцией. [М.:] Гос. изд-во, 1921. С. 20. Виділено в оригіналі.

210. Латышев А.Г. Рассекреченный Ленин. М.: МАРТ, 1996. С. 216-217.

211. Северная коммуна. Пг., 1918. 19 сентября. № 109.

212. Семененко Ол. Харків, Харків… Вид. 2. Б. м.: Сучасність, 1977. С. 207-208.

213. Левитин Анатолий, Шавров Вадим. Очерки по истории [русской] церковной смуты. Том Ш. Kusnacht, Schweiz, 1977. С. 417.

214. ЦДАГО України. № 31137 ФП / кор. 180. Том 1. Арк. 70-71.

215. ЦДАГО України. № 47299 ФП / кор. 823. Том 1. Арк. 199.

216. ЦДАГО України. № 31137 ФП / кор. 180. Том 2. Арк. 38.

217. Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. С. 133.

218. ЦДАГО України. № 61301 ФП / кор. 1606. Арк. 110.

219. Галузевий державний архів СБУ. № 59881 ФП. Том 6. Арк. 238.

220. ЦДАГО України. № 36396 ФП / кор. 316. Арк. 180.

221. ЦДАГО України. № 61960 ФП / кор. 1637. Том 2. Арк. 268-269.

222. ЦДАГО України. № 45211 ФП / кор. 716. Пакет.

223. ЦДАГО України. № 58877 ФП / кор. 1498. Том 2. Арк. 39.

224. ЦДАГО України. № 61960 ФП / кор. 1637. Том 2. Арк. 269-269 а.

225. ЦДАГО України. № 44228 ФП / кор. 658. Том 10. Арк. 99.

226. ЦДАГО України. № 36396 ФП / кор. 316. Арк. 173 об.

227. Там само. Арк. 7.

228. Там само. Арк. 100 – зв.

229. Там само. Арк. 98.

230. Осока Наталя. Розповідь кагебіста-дисидента // Свобода. 1991. 2 серпня. Ч. 146. С. 2.

231. Антонов-Овсеенко Антон. Портрет тирана. New York: Khronika Press, 1980. С. 256.

232. ЦДАГО України. № 36396 ФП / кор. 316. Арк. 210.

233. Апостолов Анат. Как продавать ближнего: Донос как способ существования. Москва: УРАО, 2003. 295 с.

234. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 57013 ФП / кор. 1388. Арк. 171-180

235. Там само. Арк. 169-170.

236. Там само. Арк. 167-168.

237. Літературна Україна. 2007. 4 жовтня. № 38 (5226). С. 1, 8; 11 жовтня. № 39 (5227). С. 7, 8.

238.

239. Волинь. 1942. Ч. 33.

240. Бойко Ю. Наукова діяльність проф. Павла Зайцева. Рекомендація на становище звичайного професора УВУ. Архів УВАН.

241. Зайцев Павло. Петлюра: Київські фрагменти спогадів // Укр. трибуна. Мюнхен, 1948. 27 травня. Ч. 28 (150). С. 2.

242. Міяковський В. Павло Зайцев: Спогади і спостереження // Сучасність. 1968. Ч. 3. С. 100-118. Передрук: Міяковський В. Павло Іванович Зайцев // Міяковський В. Недруковане й забуте. Нью-Йорк: УВАН, 1984. Див.: Білокінь С. Володимир Міяковський, 1888-1972 // Вісті УВАН. Ч. 2. Нью-Йорк, 2000. С. 201-267.

243. Дике насильство над українським вченим // Укр. голос. Вінніпег, 1954. 21 липня.

244. Державний архів м. Києва. Ф. р-332. Оп. 2. Од. зб. 13. Арк. 1.

245. Зайцев Павло. Петлюра: Київські фрагменти спогадів. С. 2.

246. Міяковський В. Павло Іванович Зайцев // Міяковський В. Недруковане й забуте. Нью-Йорк: УВАН, 1984. С. 205.

247. Т.Г.Шевченко в епістолярії відділу рукописів. К.: Наукова думка, 1966. С. 410.

248. Бойко Ю. Наукова діяльність проф. Павла Зайцева.

249. Павло Зайцев // Укр. правосл. слово. 1961. Грудень. Ч. 12. С. 15. Передрук з «Християнського голосу».

250. Бойко Ю. Наукова діяльність проф. Павла Зайцева.

251. Павло Зайцев // Укр. правосл. слово. 1961. Грудень. Ч. 12. С. 15; 75-ліття П.І.Зайцева // Укр. самостійник. 1961. Жовтень. Ч. 50. С. 45.

252. Лотоцький Ол. Сторінки минулого. Ч. 2. Варшава, 1933. С. 325.

253. Зайцев Павло. Петлюра: Київські фрагменти спогадів. С. 2.

254. Павло Зайцев // Укр. правосл. слово. 1961. Грудень. Ч. 12. С. 15.

255. Кедрин Іван. Чудова книга // Лицар праці і обов’язку. С. 103.

256. Суровцова Надія. Спогади. К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1996. С. 51.

257. Верстюк Владислав, Осташко Тетяна. Діячі Української Центральної Ради: Бібліогр. (sic) довідник. К., 1998. С. 94.

258. Лотоцький Ол. Сторінки минулого. Ч. 3. Варшава, 1934. С. 334.

259. Дорошенко Дмитро. Історія України 1917-1923 рр. Том І. Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932. С. 49; Український національно-визвольний рух, березень-листопад 1917 року: Док. і мат. К.: Вид-во Олени Теліги, 2003. С. 70.

260. Українська Центральна рада: Док. і мат. У 2 тт. Т. 1. К.: Наукова думка, 1996. С. 75.

261. Дорошенко Дмитро. Історія України 1917-1923 рр. Том І. Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932. С. 414.

262. Зайцев Павло. Петлюра: Київські фрагменти спогадів. С. 2; Павло Зайцев // Укр. правосл. слово. 1961. Грудень. Ч. 12. С. 15.

263. Зайцев Павло. Мало було – Лотоцьких // Лицар праці і обов’язку: Збірник, присвячений пам’яті проф. Олександра Лотоцького-Білоусенка. Торонто; Нью-Йорк: НТШ, Євшан-зілля, 1983. С. 33.

264. Українська Центральна рада: Док. і мат. У 2 тт. Т. 1. К.: Наукова думка, 1996. С. 64.

265. Там само. С. 239.

266. Там само. С. 566.

267. Український національно-визвольний рух, березень-листопад 1917 року. С. 70.

268. ЦДАВО України. ф. 2581. Оп. Оп. 1. Спр. 206. Арк. 12-15; Нестуля О.О. Доля церковної старовини в Україні, 1917–1941 рр. Ч. 1. К., 1995. С. 17; Маньковська Руслана. Музейництво в Україні. К., 2000. С. 16, 22.

269. Нова рада. 1917. 3 жовтня.

270. Нестуля О.О. Доля церковної старовини в Україні, 1917–1941 рр. Ч. 1. К., 1995. С. 49.

271. Дорошенко Дмитро. Історія України 1917-1923 рр. Том П. Ужгород, 1930. С. 336.

272. Касян Олекса. Відкритий лист до… П.І.Зайцева // Пороги. № 57/58. Буенос-Айрес, 1954. Червень-липень. С. 20-23; Зайцев Павло. Про наймолодших крутянців і їх школу: Фрагмент із спогадів // Укр. самостійник. Кн. 6. 1958. Лютий. С. 24-27; Білокінь С. Крутяни // Крути: січень 1918 року: Документи, матеріали, дослідження, кіносценарій / Упорядник Ярослав Гаврилюк. К.: Вид. центр «Просвіта», 2008. С. 709-731.

273. Дорошенко Дмитро. Історія України 1917-1923 рр. Том П. Ужгород, 1930. С. 347.

274. Касян Олекса. Відкритий лист до ВШ професора Павла Івановича Зайцева // Пороги. № 57/58. Буенос-Айрес, 1954. Червень-липень. С. 21-22.

275. Відродження. 1918. 19 травня. № 42. С. 5. Шп. 4.

276. Зайцев Павло. Петлюра: Київські фрагменти спогадів. С. 2.

277. Тиховський Павло. На шляху до наукового видання Шевченкового «Кобзаря» // Шевченко. Річник 1 / Інститут Тараса Шевченка. [Х.:] ДВУ, 1928. С. 96.

278. Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // Пам’ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 30-57.

279. Див. про нього: Білокінь С. Вчений, якого я люблю // Україна: Наука і культура. Вип. 29. К., 1996. С. 240-249: 2 іл.

280. Лист В.В.Міяковського до Бориса Львовича Модзалевського, засновника Пушкінського Дому в Петербурзі, від 24 квітня – 10 травня 1921 року в архіві автора статті.

281. П-о С. „Наше минуле” // Народна воля. 1918. 21 вересня. № 16 (87). С. 4. Шп. 3-4; Білокінь С. Видавнича діяльність товариства «Друкарь» // Пам’ятки України. 2012. Січень. № 1 (171). С. 28-33; Квітень. № 4 (174). С. 20-37.

282. 65 років життя і 40 років літературно-наукової праці проф. Павла І. Зайцева // Сучасна Україна. 1951. 30 вересня. Ч. 20. С. 12.

283. Дорошенко Дмитро. Огляд української історіографії. Прага: Укр. ун-т в Празі, 1923. С. 95, 214.

284. Куліш Пантелеймон. Листи. Том І. К., 2005. С. 332.

285. Зайцев Павло. Петлюра: Київські фрагменти спогадів. С. 2.

286. В оригіналі: надруковане.

287. До святкування сотих роковин з дня народження П.О.Куліша // Рада. 1919. 11/24 вересня. № 8 (35). С. 4. Шп. 2.

288. Листи Юрія Меженка до львів’ян (1923-1969). Л.: ЛНБ ім. В.Стефаника НАНУ, 2002. С. 294

289. Дорошенко Дмитро. Історія України 1917-1923 рр. Том І. Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932. С. 400.

290. Білокінь С. Початки Української державної Академії мистецтв // Студії мистецтвознавчі. К.: ІМФЕ, 2007. Ч. 1 (17). С. 159-190, 16 табл.

291. Павловський Вадим. Українська державна Академія мистецтв // Нотатки з мистецтва. Філядельфія, 1968. Ч. 7. С. 45.

292. Сімзен-Сичевський Олексій. Два будинки в Києві, де жив Т. Г. Шевченко 1859 року // Шевченко. Річник 2 / Інститут Тараса Шевченка. [Х.:] ДВУ, 1930. С. 325-332; Павловський Вадим. Дім, в якому жив Шевченко в 1859 році // Шевченко. Річник 8-9. Нью-Йорк: УВАН, 1961. С. 23-27; Білокінь С. Нарбут і Шевченко // Сучасність. 1989. Ч. 9 (341). С. 59-68; Світи Тараса Шевченка: Зб. статтей до 175-річчя з дня народження поета. Нью-Йорк та ін., 1991. С. 227-236 (= ЗНТШ. Том 214).

293. Міяковський В. Павло Іванович Зайцев. С. 213.

294. Наріжний Симон. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції, 1919-1939. [Ч. ІІ.] К., 1999. С. 70.

295. Ернст Федір. Георгій Нарбут. Життя й творчість // Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. [Каталог. К.:] ДВУ, 1926. С. 84.

296. Зайцев Павло. Мало було – Лотоцьких. С. 34-35.

297. Білокінь С. Нарбутівський збірник // Білокінь С. Масовий терор. Том ІІ. Дрогобич: Коло, С. 749-761

298. Перший піврік існування Української Академії наук у Києві та начерк її праць до кінця 1919 р. К., 1919. С. 75; Звідомлення про діяльність Української Академії Наук у Київі до 1 січня 1920 року. [К., 1919.] С. VII, XVIII, XIX, XXI; Історія Академії наук України, 1918-1923: Документи і матеріали. К.: Наукова думка, 1993. С. 434.

299. Історія Академії наук України, 1918-1923. С. 437.

300. Там само. С. 262.

301. Там само. С. 454.

302. Наріжний Симон Петрович. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. Ч. І. Прага, 1942. С. 20.

303. Зайцев Павло. Петлюра: Київські фрагменти спогадів. С. 2.

304. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки, 1918-1920. Док. і мат. У 2 тт. Т. 2. К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2006. С. 58, 60.

305. Центральний державний архів громадських об’єднань України. № 39213 ФП.

306. Єфремов Сергій. Щоденники, 1923-1929. К.: Рада, 1997. С. 98.

307. Там само. С. 162.

308. Галузевий архів СБУ. № 56297 ФП. Арк. 51; Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД, 1934-1941: Справочник. М., 1999. С. 374-375.

309. Wiszka Emilian. Emigracja ukraińska w Polsce, 1920-1939. Toruń: MADO, 2004. S. 60-61.

310. Мартинюк Микола. Українські періодичні видання Західної України, країн Центральної та Західної Європи (1914-1939 рр.): Матеріали до бібліографії. Львів, 1998. С. 217.

311. Наріжний Симон Петрович. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. Ч. І. Прага, 1942. С. 250.

312. Дорошенко Вол. Добре заслужений ювілей // Свобода. 1956. 8 лютого. Ч. 24. С. 3. У каталозі К.Курилишина немає.

313. Наріжний Симон. Українська еміграція. С. 253.

314. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Том 4. Ч. 2. Ню Йорк, 1975. С. 108.

315. Коровицький Іван. Олександер Лотоцький у Варшаві в рр. 1929-39 // Лицар праці і обов’язку. С. 75.

316. Рубльов Олександр. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939). К., 2004. С. 269.

317. Wiszka E. Emigracja ukraińska w Polsce. 752 s. По суті, усю монографію Е.Вішки присвячено Українському Центральному комітету.

318. Наріжний Симон. Українська еміграція. [Ч. ІІ.] К., 1999. С. 94.

319. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Том 4. Ч. 2. Ню Йорк, 1975. С. 28, 116.

320. Зайцев Павло. Мало було – Лотоцьких. С. 37.

321. Там само. С. 37.

322. Павло Зайцев // Укр. правосл. слово. 1961. Грудень. Ч. 12. С. 15.

323. Кравців Богдан. Остракізм у шевченкознавчій бібліографії // Сучасність. 1964. Ч. 3 (39).

324. Зайцев Павло. Мало було – Лотоцьких. С. 36.

325. Павло Зайцев // Укр. правосл. слово. 1961. Грудень. Ч. 12. С. 15; Пор.: Сварник Галина. Архівні та рукописні збірки Наукового товариства ім. Шевченка в Національній бібліотеці у Варшаві: Каталог-інформатор. Варшава; Львів; Нью-Йорк, 2006. С. 8.

326. Бойко Ю. Наукова діяльність проф. Павла Зайцева.

327. Ротач П. Полтавська Шевченкіана: Спроба обласної (крайової) шевченківської енциклопедії. Полтава: Дивосвіт, [2005.] С. 263.

328. Бойко Ю. Наукова діяльність проф. Павла Зайцева.

329. Білокінь С. Музей України: (Збірка П. Потоцького): Дослідження, матеріали. К., 2006. С. 159-160. Пор.: Його ж. Досьє шевченкознавця // Літ. Україна. 2007. 4 жовтня. № 38 (5226). С. 1, 8; 11 жовтня. № 39 (5227). С. 7, 8.

330. Див.: Кравців Богдан. Остракізм у шевченкознавчій бібліографії // Сучасність. 1964. Ч. 3 (39).

331. Дорошенко Вол. Добре заслужений ювілей // Свобода. 1956. 8 лютого. Ч. 24. С. 3.

332. Яцюк Володимир. Про назви і зміст деяких творів Шевченкової графіки. 1. Описка Павла Зайцева? // Відкритий архів: Щорічник. Том І. К.: Критика, 2004. С. 578.

333. Ілюстрована монографія про Т.Шевченка // Укр. трибуна. Мюнхен, 1948. 19 серпня. Ч. 51 (173). С. 4.

334. Качуровський Ігор. Сторіччя з дня народження Павла Зайцева // Народна воля. Скрентон, Па., 1986. 6 листопада. С. 5.

335. Проф. Павло Зайцев // Українське православне слово. 1965. Жовтень. Ч. 10. С. 24.

336. Визвольний шлях. 1956. Кн. 4 / 28 (102). С. 482-485.

337. Зайцев Павло. Як творив Шевченко-поет // Ми. Варшава, 1939. № 3-4. С. 60-72; № 5-6. С. 61-79.

338. Шевельов Ю. – Український засів. Х., 1943. Ч. 4.

339. Міяковський В. Павло Іванович Зайцев. С. 218.

340. 75-ліття П.І.Зайцева // Укр. самостійник. 1961. Жовтень. Ч. 50. С. 45.

341. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 554-602.

342. Наші дні. Львів, 1943. Січень. Ч. 1. С. 12.

343. Літературний вечір у Берліні // Краківські вісті. 1943. 28 січня. Ч. 16 (754). С. 4. Підп.: Б.О.

344. Дорошенко Вол. Добре заслужений ювілей // Свобода. 1956. 8 лютого. Ч. 24. С. 3. У каталозі К.Курилишина немає.

345. У каталозі К.Курилишина немає.

346. Дорошенко Вол. Добре заслужений ювілей // Свобода. 1956. 8 лютого. Ч. 24. С. 3.

347. Дике насильство над українським вченим // Укр. голос. Вінніпег, 1954. 21 липня; До справи побиття проф. Зайцева // Гомін України. 1954. 4 вересня.

348. Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. С. 228.

349. Павло Зайцев // Укр. правосл. слово. 1961. Грудень. Ч. 12. С. 15.

350. Зайцев Павло. Слово про автора // Огнище української науки: НТШ. Нью-Йорк, 1951. С. 10-13.

351. Пор., напр.: Костюк Гр. Художня література й історико-літературна проблематика у виданнях УВАН // Українська Вільна Академія Наук. Ювілейне видання. Нью-Йорк, 1967. С. 25.

352. Mijakovskyj V. Sevcenko in thr Brotherhood of Saint Cyril and Methodius Taras Sevcenko, 1814-1861: A Symposium. S-Gravenhage: Mouton & Co, 1962. P. 9-36.

353. Див.: Міяковський В. До 20-тиріччя Інституту Шевченкознавства УВАН // Український історик. Ч. 15-16. 1967. С. 152-153.

354. Антонович Марко. Володимир Міяковський // Український історик. Ч. 33-34. 1972. С. 118.

355. Проф. Павло Зайцев // Українське православне слово. 1965. Жовтень. Ч. 10. С. 24.

356. Міяковський В. Павло Зайцев: Спогади і спостереження // Сучасність. 1968. Ч. 3. С. 100-118. Це була одна з найостанніших його публікацій.

357. Павло Зайцев // Укр. правосл. слово. 1961. Грудень. Ч. 12. С. 15.

358. Ернст Федір. Каталог оригінальних творів Г.І.Нарбута // Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. [Каталог. К.:] ДВУ, 1926. С. 100. № 264.

359. Особові архівні фонди Інституту рукопису: Путівник. К., 2002. С. 173, 393, 394, 515, 592. Листи до С.Єфремова, рецензія на біографічний начерк О.Новицького про М.Костомарова, розвідка «Шевченко-художник в Киеве», лист К.Стеценка, листування з К.Широцьким.

360. Путівник по фондах відділу рукописів Інституту літератури / Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ. К., 1999. С. 330 (лист до У.Самчука).

361. Сварник Галина. Архівні та рукописні збірки Наукового товариства ім. Шевченка в Національній бібліотеці у Варшаві: Каталог-інформатор. Варшава; Львів; Нью-Йорк, 2006. С. 8, 154, 186. Лист до редакції львівського журналу «Життя і знання», витинка з варшавської газ. «Укр. трибуна» (1920).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1741

Модифіковано : 22.06.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.