Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Праці з історії культури / Гетьманщина, Московія-Росія, большевизм – і Шевченко / Кравців Богдан, син Миколи

Гетьманщина, Московія-Росія, большевизм – і Шевченко

Кравців Богдан, син Миколи

Сергій Білокінь

Як писав у «Шевченківській енциклопедії» Олександр Боронь, Богдан Кравців визначився «як кваліфікований критик здійснюваного в підрадянській Україні цензурування поезії Шевченка, фальшування її змісту тенденційними коментарями». 10 березня 1957 року на Шевченківській академії у Нью-Йорку він виголосив блискучу доповідь «І слово пламенем взялось…», що скидалась на камертон до кількох дальших студій. Невдовзі, 1961 року вийшла у світ його студія «Небезпечний «Кобзар» (Совєтське фальшування поетичної творчости Шевченка)», де, словами Ол. Бороня, «він навів приклади разючих розбіжностей між текстами академ[ічних] та масових вид[ань] творів поета» [25]. У березні того року у журналі «Сучасність» з’явилася стаття «Шевченкознавство в соцреалістичній дійсності», а в листопаді у тому самому журналі – ще одна стаття «Кобзар» під цензурою (Нові радянські видання Шевченкових творів)». Наступного, 1962 року у 173 томі «Записок» НТШ він надрукував підсумкову працю «Розгром українського літературознавства 1917-1937 рр.».

Над американськими совєтологами збиткувались усі, кому не ліньки. Залізна заслона справді давала себе взнаки щокроку. Не маючи, Боже збав, доступу до відомчого діловодства, совєтологи ніби спостерігали за змінами у взаємному розташуванні портретів «вождів», і це давало їм певну (убогу!) інформацію. Відчуваючи брак безпосередніх контактів з материком, Богдан Кравців застосував багато тонші текстологічні зіставлення. Наприкінці 1950-х років до сорокаліття радянської влади визначному літературознавцеві акад. Олександрові Івановичу Білецькому, на той час директорові Інституту літератури АН УРСР довелося написати огляд українського літературознавства за сорок років і надрукувати його протягом 1957 року в трьох місцях, а 1960, – ще й у четвертому. Зіставивши чотири публікації, Богдан Кравців побачив, що усі вони мають виразні сліди безжального ідеологічного редагування.

У першій версії свого «огляду» («Українське літературознавство за сорок років, 1917 – 1957». К.: Вид-во АН УРСР, 1957), підписаному до друку 2 листопада 1957 року, директор інституту стверджував:

«Це був період шукань, період жорстокої внутрішньої боротьби. Проте, незважаючи на всі ці збочення, ухили, явне і приховане шкідництво, деякі позитивні результати залишилися і від [19]20-их років. Ще далеко було від справжнього, наукового тлумачення творчости Шевченка, якого то оголошували поетом пролетаріату (чи «передпролетаріату»), доходячи до тверджень, ніби Шевченко для українського трудового народу був тим самим, чим Ленін для росіян (!), або, навпаки, що Шевченко так і не вийшов за межі дрібнобуржуазної стихії і українського націоналізму. Але все ж таки в окремих працях дослідників, які продовжували свою роботу і в наступні роки, з’явилися нові фактичні дані, а часом і вірні [26] твердження, використані і розвинуті літературознавством наших днів. Так, наприклад, праці О.К.Дорошкевича, О.В.Багрія, О.Навроцького, П. Филиповича та іших» [27].

Богдан Кравців з цього приводу написав:

«Але й ця оцінка шевченкознавства [19]20-их років, дана провідним радянським літературознавцем, дійсним членом АН УРСР з 1939 р. і АН СРСР з 1958, сповнена необгрунтованих тверджень і неточностей (наприклад, з прізвищем видатного шевченкознавця Бориса Навроцького, що названий О.Навроцьким) і з промовчанням прізвищ і праць десятків знищених шевченкознавців, не витримала совєтської «проби часу» і зазнала грунтовних змін ще того ж таки 1957 р.

У черговій версії цього огляду Білецького, надрукованій окремим розділом п.н. «Літературознавство і критика» в ІІ томі «Історії української літератури» (стор. 440-453) і апробованій до друку 12 грудня 1957 р. в цитованому уступі слова про «позитивні результати» замінено твердженням, що «цей перший період не був цілком безплідним»; згадку про те, що Шевченко для українців був тим, чим Ленін для росіян, викреслено як надто небезпечну; грунтовно проредаговано оцінку праць того часу, причому викинуто слова про «вірні твердження» і вставлено замість них речення про те, що в цих працях «ставилися істотні проблеми шевченківського реалізму, його зв’язків з загальноросійським революційним рухом, зокрема з російською революційною демократією [18]60-их років», згадку про О.Навроцького та інших викреслено, замінивши їх прізвищем Є.Шабліовського – і вже без «інших», У цій «перевіреній» редакції цей уступ огляду О.Білецького наведений теж у версії, надрукованій у збірнику його праць «Від давнини до сучасности» (т. І. К., 1960, стор. 61-83).

Подаючи таку спотворено фрагментарну, неповну й викривлену картину українського шевченкознавства від 1917 до 1937 року, О.Білецький не зумів (бо не міг) показати досягнень та успіхів прославленого ним за «науковий підхід», «наукове розуміння» і «наукове освітлення» другого періоду вже «радянського літературознавства» від 1937 до 1957 року. Все це 20-річчя в насвітленні Білецького може бути показом убогости, обмежености й викривлення всіх, виконаних здебільша під його проводом шевченкознавчих досліджень і праць». [28]

При цій нагоді важко не згадати експозицію посмертних масок у Музеї однієї вулиці, де обличчя Олександра Івановича спотворено явною мукою і стражданням.

Тодішнє й навіть сучасне становище українського літературознавства й бібліографії характеризує те, що досі найповніший облік шевченкознавчих студій здійснено у двотомнику «Т.Г.Шевченко: Бібліографія літератури про життя і творчість» (1963) [29], поява якої викликала публікацію ще однієї розвідки Богдана Кравціва «Остракізм у шевченкознавчій бібліографії» [30]. У цій студії він писав :

«Прикладом повного безглуздя чи просто кпин з бібліографії можуть бути особливо ж нечисленні радянські «бібліографічні покажчики» праць про Шевченка і його творчість, опубліковані в СРСР протягом останнього чвертьсторіччя з 1939 по 1963 рік. […] Реклямований сьогодні широко в радянській пресі, як досягнення «радянського шевченкознавства», цей бібліографічний показник літератури про життя і творчість Шевченка не може претендувати ні на повність, ні на вичерпність, ні тим більше на якусь науковість чи документальність. Це просто тенденційно й однобоко спрепарована бібліографічна компіляція з виключною метою висвітлення і затвердження «основ марксистсько-ленінського розуміння творчости Шевченка. Цілковита ненауковість і необ’єктивність виявляється найперше вже в самому підборі й укладі зібраного з великим накладом праці матеріялу» [31].

Відтоді минуло півстоліття, але досі повнішого бібліографічного покажчика немає, як немає й бібліографічного огляду шевченкознавчих публікацій еміграції.

Богдан Кравців навів довідки про шевченкознавців, чиї навіть імена з будь-що-будь капітального двотомника 1963 року було вилучено. Це Дмитро Антонович [32], Любов Арасимович [33], Леонід Білецький [34], Павло Богацький [35], Олександер Бузинний [36], Іван Брик, Осип Гермайзе, Святослав Гординський, Михайло Грушевський, Зиновій Гуревич, Володимир Державин, Володимир Дорошенко, Дмитро Дорошенко, Сергій Єфремов, Павло Зайцев, Богдан Лепкий, Олександер Лотоцький, Григорій Лужницький, Лука Луців, Євген Маланюк, Володимир Міяковський, Андрій Ніковський, Євген Юлій Пеленський, Андрій Річицький, Степан Сірополко [37], Роман Смаль-Стоцький, Степан Смаль-Стоцький, Теоктист Сушицький [38], Константин Чехович, Микита Шаповал [39].

Боротьбу довкола української культурної спадщини буде видніше, якщо зіставимо бібліографічний шевченківський двотомник із реєстраційним покажчиком видань Академії наук, випущеним до п’ятдесятиріччя жовтневого перевороту [40]. У «Суспільних науках» (1969) розписано навіть праці Костянтина Штепи, навіть «зарубаних» у двотомнику Володимира Дорошенка, Михайла Грушевського, Павла Зайцева, Володимира Міяковського, Степана Смаль-Стоцького, Феоктиста Сушицького, але немає жодної праці Віце-Президента УАН акад. Сергія Єфремова, проф. Осипа Гермайзе, яких ще не реабілітували після процесу СВУ, Дмитра Дорошенка (Президента Української вільної академії наук, 1945-51), прорежимного гебраїста Йосифа Ліберберга (перебував на почесному засланні у Біробіджані як голова його облвиконкому, був розстріляний). Цікаво, що кількісно не численні публікації Всеволода Ганцова, Андрія Ніковського, Людмили Старицької-Черняхівської, що також проходили у процесі «СВУ», тут були зазначені. Ідеологічна боротьба тривала. Мабуть, влада не бачила в цьому великої шкоди, але розраховувала на певний зиск.

У розвідці «Шевченкознавство в соцреалістичній дійсності», підготовленій до 100- річчя від дня смерті Кобзаря, Богдан Кравців розглянув ширшу тему.

«Під нинішню пору, – стверджував він, – ми ще й досі не маємо ні науково-критичного, ні хоч би тільки бібліографічного огляду розвитку й досягнень українського наукового шевченкознавства [19]20-их і першої половини 30-их років, представленого іменами таких дослідників, як акад. Сергій Єфремов, акад. Дмитро Багалій, Микола Плевако, Олександер Грушевський, Павло Зайцев, Володимир Міяковський, Ярема Айзеншток, Павло Филипович, Олександер Дорошкевич, Борис Навроцький, Олександер Багрій, Осип Гермайзе, Михайло Марковський, Михайло Новицький, акад. Олексій Новицький, Борис Якубський, Микола Яшек, Микола Геппенер, Петро Рулін та ін. Не зробили таких підсумків історіографи українського літературознавства у вільному світі, де такий огляд мав би бути покладений в основу дальшого розвитку шевченкознавства, і не були та не будуть зроблені ці підсумки і на Україні, де це не можливе з огляду на підневільні умови її існування» [41].

1941 року український геополітик Юрій Липа написав книжку «Розподіл Росії» [42], перевидану у нью-йоркській «Говерлі» 1954 року. У квітні-червні 1969 року дисидент, історик і публіцист Андрєй Алєксєєвич Амальрік, щойно відсидівши, створив книжку-есей «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?», що мала великий суспільний резонанс у самвидаві й за кордоном. Природно, що, виїхавши 1976 року на еміграцію, за кілька літ (1980) він загинув в автокатастрофі [43]. Правдоподібно, Богдан Кравців не сподівався на розвал СРСР. Він бачив перспективу дальшого розвитку шевченкознавства поза територією, тож мріяв, що «історіографи українського літературознавства у вільному світі» зроблять те, що зробити в Україні неможливо «з огляду на підневільні умови».

Богдан Кравців визначив таку не розроблену на той час тему – «Науково-критичний огляд розвитку й досягнень українського наукового шевченкознавства 20-их і першої половини 30-их років». Він звузив хронологічні рамки коротким періодом «Розстріляного відродження», себто часом найвищого перед ним злету української науки й культури. Якщо розвідка Кравціва з’явилась у «Сучасності» за березень 1961 рік, автор відштовхувався від двотомника, присвяченого історії УАН, який підготувала Наталія Полонська-Василенко (1955-58) [44]. Більше того, за лічені місяці українознавці, що працювали «у вільному світі», себто таки у відриві від джерел, спромоглись на ще один героїчний вчинок. Вони створили науково-критичний огляд розвитку й досягнень українознавства 20-их і першої половини 30-их років, де були представлені втрати історичної науки (Наталя Полонська-Василенко), археології (Михайло Міллер), літературознавства (Марія Овчаренко, Григорій Костюк, Богдан Кравців), мовознавства (Юрій Шевельов), географії (Мирон Дольницький) і сільсько-господарської науки (Микола Величківський) [45].

Богдан Кравців написав для цього тому датовану червнем 1960 – березнем 1961 року біо-бібліографію «Розгром українського літературознавства 1917-1937 рр.», що склалась із кількох розділів. Перший розділ – «Реєстр знищених і репресованих» (103 особи), автор підсумував так:

«Поданий досі реєстр літературознавців і літературних критиків, репресоавних комуністичним режимом протягом 25 років його влади, із яких на усіх 103 (сто три) загинуло безсумнівно 39 і пропало без сліду 50 і з яких тільки 14 залишилися живими (три з них померло після звільнення з в’язниць або концентраційних таборів), не вичерпує всього засягу здійсненого розгрому» (С. 283).

Другий розділ – «Реєстр тих, що замовкли» (74 особи) узагальнено так: «Приведені 74 (сімдесят чотири) прізвища – це літературознавці і літературні критики, які внаслідок екстермінаційних заходів – розстрілів, заслань і репресій – вибули з наукового й літературного життя та активности після 1937 року, яких доля не відома і про яких слід загубився в літературознавчих працях, виданнях і бібліографічних оглядах 1940-их і 1950-их років» (С. 294). Третій розділ – «Реєстр тих, що емігрували» (15 осіб). Шари архівних матеріалів, за якими за піввіку в Україні було видано томи серії «Реабілітовані історією», на той час ще не були розсекречені. На гарматний вистріл до них не могли бути допущені емігранти. Тих, хто керував процесом, зовсім не хвилювало, що науці вони однозначно шкодять. Вони мали свої пріорітети.

Примітки

25. Шевченківська енциклопедія. Том 3: І – Л. К., 2013. С. 560.

26. *<Зірочка! Цифри зняти> В одному з начерків про культуру мови, реагуючи чи не на цю саму публікацію, Борис Дмитрович Антоненко-Давидович зауважив, що вживати в такому контексті слово «вірні» неправильно: вірна може бути дівчина.

27. Кравців Б. Шевченкознавство в соцреалістичній дійсності // Кравців Б. Зібрані твори. Том ІІ. Статті. Нью-Йорк: УВАН, 1980. С. 158.

28. Там само. С. 158-159.

29. Т. Г. Шевченко : Бібліографія літератури про життя і творчість / Держ. публ. б-ка; Відповід. редактор Євген Прохорович Кирилюк. Т. 1-2. К. : АН УРСР, 1963. 1500 прим.

*<Зірочка! > Характерно, що до підготовки цього покажчика найвидатнішого бібліографа-шевченкознавця Юра Олексовича Меженка не допустили. Він створив світового значення колекцію «Шевченкіани», але влада дала йому зрозуміти, що фактографія для неї це другорядна справа.

30. Кравців Богдан. Остракізм у шевченкознавчій бібліографії // Кравців Б. Зібрані твори. Том ІІ. Статті. Нью-Йорк: УВАН, 1980. С. 173-190.

31. Там само.

32. Антонович (Antonowytsch), Дмитро Володимирович (псевдоніми й криптоніми: Муха, Войнаровський, Северин Войнилович, Подорожний, Шельменко, Д.А, С.В.; 2 / 14.XI.1877, Київ – 12.X.1945, Прага), укр. вчений – енциклопедист, історик мистецтва й театру, архівознавець і музеєзнавець, громадсько – політ. діяч. Син укр. історика В.Б.Антоновича і його першої дружини Варвари Іванівни (з дому Міхель; 1840 – 1901), чоловік художниці Катерини Михайлівни Серебрякової (1884, Xарків – 22.II.1975, Вінніпег, Канада), батько істориків Михайла й Марка Антоновичів та Марини, що вийшла за мовознавця Ярослава Рудницького. Xрещеник О.I.Лоначевського-Петруняки та О.П.Косач.

Тв.: Естетичне виховання Шевченка // Дзвін. 1914. № 2. С. 151 – 158 (із зміненим заголовком – ЛНВ. 1914. № 2. С. 258 – 265); Земельна справа на Україні / Укр. соц. – демократ. робітн. партія. [Ромни]: Вид. ред. “Робітнича газета”, 1917. 16 с. (Спецфонд Книжкової палати України (1917 – 1921 рр.). [Вип. осн.] (2003). № 9); Перша Наталка-Полтавка. Прага; Берлін; Нова Україна, 1923. 15 с.; Скорочений курс історії українського мистецтва. Прага, Вид. Укр. Ун – ту, 1923. 340 с. (частковий передрук підготував до друку Вас. Пуцко // Образотворче мистецтво. 1993. Ч. 1. С. 44 – 47); Українське мистецтво: Конспект. іст. нарис. Прага; Берлін: Нова Україна, 1923. 11 с. (рец.: Єрофіїв I. // Черв. шлях. 1926. № 5 / 6. С. 260 – 261); Олександер Мурашко: 1875-1919. Прага, 1925. 14 с.; Триста років українського театру. 1619 – 1919. Прага: Укр. громад. видавн. фонд, 1925. 273 с. (рец.: [Коваленко – Коломацький Г. ] // Черв. шлях. 1925. № 8. С. 237 – 238. Підпис: Г. Ков. -Кол.; Дмитро Безперчий: 1825-1913. Прага, 1926. 14 с.; Ян Станиславський: 1860-1907. Прага, 1926. 14 с.; Тимко Бойчук: 1896-1922. Прага. 1929. 14 с.; Василь Лепикаш: 1887-1920. Прага, 1932. 14 с.; Уривки із спогадів про Лисенка // Українська музика. Льв., 1937. № 9 / 10. С. 143-147 (Про постановки опер «Чорноморці» (1889), «Пан Коцький» (1891) в Києві та історія створення опери-хвилинки «Ноктюрн»); Шевченко як маляр // Повне видання творів Тараса Шевченка. Т. ХІІ. Варшава; Львів, 1937; Літери-ініціали нотного кондакаря імп. СПб. бібліотеки, № 32, пергамент [ХІІ ст.] (із Нижегородського Благовіщенського монастиря) // Українська музика. Льв., 1939. № 3. С. 73-75; Спогади (передмова Вол. Дорошенка) // Нові дні. Торонто, 1955. Грудень. Ч. 71. С. 12 – 18; 1956. Січень. Ч. 72. С. 10 – 12; Жук А. Автобіографія Дмитра Антоновича // Сучасність. Мюнхен. 1961. № 1. С. 112 – 113.

Дж.: Шаповал Андрій. Дмитро Антонович: Життя та діяльність. К.: Миронівська друкарня, 2012. 346, [2] с.; Шевченківська енциклопедія. Т. 1: А – В. К., 2012. С. 223-224 (Білокінь С.).

33. Арасимович-Розумовська (Арасимович-Разумовская) Любов Вячеславівна (2.VII.1897, Бєльськ Гродненська губ. – ?), фахівець з історії середньовічної Польщі, д-р іст. наук. Чол. Алєксандр Розумовський (+ 1942, Лєнінград). Дочка Ірина Розумовська. Молодша сестра Валєнтіна Вяч. (17.ІІ.1906 – ?), біолог. – Дж.: Наука и научные работники СССР. Ч. V: Научные работники Ленинграда (1934). С. 14; Кравців Б. Розгром літературознавства (II. Реєстр тих, що замовкли. Ч. 1; 1962). С. 284.

34. Білецький (Белецкий) Леонід Тимофійович (23.IV / 5.V.1882, с. Литвинівка, тепер Жашківського р-ну Черкас. обл. – 5.ІІ.1955, Вінніпег, Канада).

Дж.: Нова рада. 1918. 9 січня. № 5. С. 3. Шп. 3 (узяв участь у 4 політ. бесіді 4 січня, влаштованій партією УПСФ); Відродження. 1918. 12 травня. № 36. С. 4. Шп. 5 (виступив на з’їзді УПСФ); Нова рада. 1918. 19 травня. № 80. С. 2. Шп. 2 (виступив на з’їзді УПСФ); Нова рада. 1918. 25 травня. № 84. С. 3. Шп. 1 (обраний до постійного комітету на заг. зборах УПСФ м. Києва); Відродження. 1918. 17 серпня. № 115. С. 3. Шп. 1 (призначений приват-доцентом Кам’янець-Под. держ. укр. ун-ту; Л.Т.Білецький); Україна. 1919. 26 серпня. № 14. С. 4. Шп. 6 (читатиме лекції на курсах українознавства для старшин у Кам’янці; приват-доц.); Україна. 1919. 3 вересня. № 20. С. 4. Шп. 5 (прочитає лекцію для військових у Кам’янецькому ун-ті; проф.); Україна. 1919. 6 вересня. № 23. С. 4. Шп. 6 (повідомлення про його лекцію в Кам’янецькому ун-ті; проф.); Україна. 1919. 16 вересня. № 31. С. 4. Шп. 5 (його доповідь про заснування при Укр. клубі народного ун-ту; Л.Т.Білецький); Україна. 1919. 20 вересня. № 33. С. 3. Шп. 5 (у Кам’янці виступить на урочистостях пам’яті К.Широцького; приват-доц. Білецький); Україна. 1919. 27 вересня. № 39. С. 2. Шп. 4 (доповідав Раді старшин Укр. клубу план організації нар. ун-ту в Кам’янці; проф. Л.Т.Білецький); Семинарий русской филологии академика В.Н.Перетца, 1907-1927. Лгр., 1929. С. 37-38 (27 записів); Мазепа Іс. Україна в огні й бурі. Т. ІІ (1951). С. 57 (належав у Кам’янці до правої опозиції; Л. Білецький; соц.-федераліст); Шевченківська енциклопедія. Т. 1: А – В. К., 2012. С. 426-427 (Бородін Вас.). – Тв.: Новий рукопис Шевченкової “Хустини” // Черв. шлях. 1927. № 3. С. 137 – 141.

35. Богацький Павло Олександрович (4/17.ІІІ. 1883, Купин Подільської губ. – 22.ХІІ. 1962, Трірул біля Сиднею, Австралія), письменник та літературознавець, шевченкознавець, театрознавець, бібліограф, педагог і пластовий діяч. Син священика. Закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінарію і військову школи у Вільні (1906). Брав участь у таємних організаціях (“Військовий союз” та “Оборона України”), провал яких призвів до його арешту і піврічного ув’язнення у Косому капонірі. Звільнення дало йому змогу продовжити навчання – на агрономічному відділі Київ. політехн. ін-ту (1907-08) – та інтенсивно займатися літературно-журналістською діяльністю. Найважливішим з його журналів була “Українська хата” (1909-14; ред. – Бульварно-Кудрявська, 36, потім 38, потім 16, потім Ділова, 4), що формувала нові нац., політ., соц.-економ. та культурні завдання, які стояли перед українством.

Друкуючи твори І.Франка, Лесі Українки, Ол.Олеся, В.Стефаника, Гр.Чупринки, журнал пропагував демократичні цінності, модернізм у мистецтві. У серпні 1914 журнал було закрито, а Богацький опинився в Наримському краю (Сибір). Визволила його революція. За Центральної Ради начальник міліції міста Києва, за гетьмана ув’язнений німцями, за Директорії столичний отаман і отаман Коша охорони республіки. Як архіваріус недовго працював у Кам’янець-Подільському ун-ті. У часописах “Слово” та “Подільський шлях” опублікував численні матеріали з історії рев. рухів. У листопаді 1920 разом з укр. армією Богацький вийшов за кордон.

Жив у Польщі, де разом з Ол.Саліковським редагував газету “Укр. трибуна”. 1922 опинивсь у Празі, де став одним з організаторів “Селянської спілки”, журналів “Нова Україна” та “Трудова Україна”, у травні 1926 очолив Укр. вид. фонд, став секретарем Укр. соціологічного ін-ту, директором бібліотеки та керівником Кабінету шевченкознавства. 1949 переїхав з Німеччини до Австралії

Залишив збірник белетристики “Камелія” (К., 1918) та повість “Під баштою зі слонової кости” (1923). Виступав на Шевченківських засіданнях Укр. іст.-філол. т-ва в Празі. Підготував надзвичайно повну Шевченківську збірку для укр. відділу на виставці книжної культури, оргазізованій з нагоди міжнар. з’їзду бібліотекарів та приятелів книги (Прага, червень-липень 1926). У 1923-29 публікував щорічні бібліографічні огляди праць із шевченкознавства. Прорецензував 4-й том академічного видання творів Шевченка.

Тв.: До історії критичного видання «Кобзаря» Т.Шевченка // Стара Україна. Львів, 1925. Ч. ІІІ-ІV. С. 70-72; «Кобзарь» Тараса Шевченка в Празі (1876-1926) // Студенський вісник. Прага, 1926. Ч. 3. С. 8-14; Свято 50-літнього ювилею пражського «Кобзаря» Т.Шевченка // Бібліологічні вісті. К., 1926. Ч. 3. С. 93-94; Академічне видання творів Тараса Шевченка // Студенський вісник. Прага, 1927. Ч. 3-4. С. 26-31; Нове про Шевченка: [Інформ. огляд] (1924-27) // ЛНВ. 1927. Кн. V. С. 63-77; Кн. VІ. С. 129-136; Фальсифікатори Шевченка // Сьогочасне й минуле. 1939. Ч. ІІІ-ІV. С. 52-63; “Кобзар” Т.Шевченка за сто років: 1840-1942” (Львів; Краків, 1942; окрема відбитка з журн. «Укр. книга». Кн. IV); "Українська хата": Спогади. [Нью-Йорк,] 1955 (у співавт.); Мій дім, мій край… моє життя: Хроніка родини Богацьких // Пам’ятки України. 2000. № 3-4 (128-129). С. 84-87.

Дж.: Наріжний Симон. Українська еміграція. Ч. І. Прага, 1942. С.5, 189, 203, 259, 278; Животко Аркадій. Павло Богацький // Краківські вісті. 1943. 4 березня. Ч. 44 (782). С. 3; Рибчин Іван. Павло Богацький. Сидней, 1953; Довгаль С. Згадка про Павла Богацького // Вільна Україна. 1963. Ч. 37. С. 60-62; Помер проф. П.Богацький // Вільне слово. 1963. 26 січня; Енциклопедія історії України. Т. 1. К., 2003. С. 310-311.

36. Бузинний Олександр Тихонович (9. ХІ. 1889, Тараща Київ. губ. – не раніше 1930), літературознавець. Аспірант Xарків. н. – д. катедри історії укр. культури. Проф. і декан соцвиху Полтав. ІНО та співробітник науково-дослідної катедри Історії України у Харкові. 1928 мешкав у Полтаві (Сінна пл., 10). Заарештований 18 вересня 1929 у справі «СВУ».

Тв.: Нові листи Г. С. Сковороди [з Полтавського історичного архіву] / Подав О. Бузинний // Черв. шлях. 1924. № 3. С. 255 – 257; Практичний підручник діловодства українською мовою. –Х.; К.: Книгоспілка, 1924. 84 с. Підп.: Бузинний О., Щепотьєв В. (Рец. : Йогансен М. [Рец. ] // Черв. шлях. 1924. № 1 / 2. С. 259 – 260); Нові листи Г. С. Сковороди [з Полтавського історичного архіву] / Подав О. Бузинний // Черв. шлях. 1924. № 3. С. 255 – 257; Новий рукопис Шевченкової “Xустини” // Черв. шлях. 1927. № 3. С. 137 – 141.

Дж.: Наука и научные работники СССР. Часть.VI.(1928). С. 49; Кравців Б. Розгром літературознавства (I. Реєстр знищених і репресованих. Ч. 25; 1962). С. 233; Кравців Б. Зібрані твори. Т. II (1980). С. 179 – 180; Произведения Г.И.Нарбута в частных собраниях // Георгій Нарбут. Вип. I (1988). С.28 (№ 11); Богдашина О. М. Діяльність Xарків. н. – д. катедри історії укр. культури (1994). С. 184 (Олександр Тимофійович); Єфремов С. Щоденники (1997). С. 593; Українські архівісти. Вип. 1 (1999). С. 56 – 57 (Iгор Верба); Українські архівісти (2007). С. 82 – 83 (Iгор Верба); Xанко В. Полтавщина: плин мистецтва (2007). С. 93; Даниленко Вас. Укр. інтелігенція і влада (2012). С. 91.

37. Сірополко Степан Онисимович (15.VIII.1872, с. Обучів Полтавськ. губ. – 21.ІІ.1959, Прага), діяч укр. шкільництва. Похований на Ольшанському кладовищі у Празі. – Тв.: Шевченко як педагог // Учитель. Львів, 1924. Ч. 5. С. 145-152; Книга в життю Шевченка // Народня просвіта. Львів, 1925. Ч. 3. С. 34-35; Культ Шевченка в школі Совітської України // Тризуб. Париж, 1928. Ч. 11. С. 7-9; Тарас Шевченко в освітленні В.Затонського // Новий час. Львів, 1934. 4 липня. С. 5; Розп’ятий Шевченко // Тризуб. 1935. Ч. 10. С. 4-6; Невідомі два листи Т.Шевченка // Тризуб. 1936. Ч. 12. С. 2-3. – Дж.: Беднаржова Тетяна. Степан Сірополко – подвижник українського шкільництва. Львів: Вільна Україна, 1998. 317 с. («Торкаючись граней геніальної спадщини», с. 113-122).

38. Сушицький (Сушицкий), Феоктист (Теоктист) Петрович (1883 – 1920, 2 лютого), історик літератури. Член київської “Просвіти”. Адреса (1910): Київ, Велика Підвальна, 23. Перший директор 2 укр. гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства (до середини грудня 1917; на його місце було обрано Гр. Козленка). Директор Департаменту вищої й середньої школи Міністерства освіти. Інспектор укр. курсів. Проф. і ректор Укр. держ. ун-ту в Києві (1918-1919), проф. Укр. педагогічної академії. Голова (1920) і керівничий над працями (з 8.V.1919 р.) Археографічної комісії; редактор окремих видань I відділу (1919). Його брат, Ол.Сушицький, бунчужний, загинув у бою під Крутами (Крути, січень 1918 року. Вид. 2 / Упор. Яр. Гаврилюк (2010). С. 722).

Дж.: Звідомлення Т-ва Просвіта у Київі за 1909 рік (1910). С. ?; Державний вісник. 1918. 9 червня. № 12. С. 2. Шп. 3 (підписав нові призначення); Державний вісник. 1918. 22 червня. № 18. С. 3. Шп. 4 (підписав програму для укр. курсів); Боротьба. К., 1920. 21 лютого. Ч. 41. С. 2; М., Т.П. Сушицький // Боротьба. 1920. 16 березня. Ч. 59. С. 2; Дорошенко Дм. Огляд укр. історіографії (1923). С. 15, 213; Глушко Сильвестр. [Некролог] // Україна. 1924. Кн. 3. С. 189 – 190; Заслужені для укр. науки діячі (1924). С. 189 – 190 (Глушко Сильвестр); Семинарий русской филологии акад. В.Н.Перетца (1929). С. 56, 10 записів; Павлович); Каргер М. К. Древний Киев. Т. II (1961). С. 538; 125 років київської укр. акад. традиції (1993). С. 18, 351, 355; Iсторія УАН, 1918-1923 (1993). С. 199, 229, 230, 261, 262, 293, 300, 306, 440, 442, 453, 539; УЦРада. Т. ІІ (1996 – 97). П. 31; Дубровіна Л.А. Онищенко О. С. Iсторія НБУВ (1998). С. 65; Особові архівні фонди (2002). С. 603; Директорія. Т. 1 (2006). С. 620; Кобченко К. “Жіночий ун-т Св. Ольги” (2007). С. 200; Нагірняк О. Нариси з історії українознавства (2007). С. 11, 363; Танюк Л. Щоденник. Т. X (2008). С. 387, 392; Крути, січень 1918 року. Вид. 2 / Упор. Яр. Гаврилюк (2010). С. 715; Полонська-Василенко Н. Спогади (2011). С. 388, 466; Гирич I. Між наукою і політикою (2012). С. 299.

39. Кравців Б. Зібрані твори. Том ІІ. Статті. Нью-Йорк: УВАН, 1980. С. 179-183.

40. Видання Академії наук УРСР (1918-1967): Суспільні науки: Бібліогр. пок. / Склали: П.Ю.Висоцька (керівник та ін.). Відповід. ред. М.М.Онопрієнко. К.: Наукова думка, 1969. 650, [2] с.

41. Цит. за вид.: Кравців Б. Зібрані твори. Том ІІ. Статті. Нью-Йорк, 1980. С. 157.

42. Див.: Білокінь С. Георгій Вернадський і українська геополітична думка його доби // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Вип. 18. К., 2013. С. 82-88.

43. Рух опору в Україні, 1960-1990: Енц. довідник. Вид. 2. Гол. ред. Осип Зінкевич. К.: Смолоскип, 2012. С. 53-54.

44. Полонська-Василенко Наталія Дмитрівна (з дому Меншова; 31.I.1884, Xарків – 8.VI.1973, Дормштадт, Німеччина), Проф. д-р. Українська Академія Наук: Нарис історії. Ч. І: 1918-1930. Мюнхен, 1955. 151 с.; Ч. ІІ: 1931-1941. Мюнхен, 1958. 216 с. (рец.: Бойко Юрій. Всеукраїнська Академія наук у кривому дзеркалі // Бойко Ю. Вибране. Том ІІ. Мюнхен, 1974. С. 73-86).

45. Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою / Ред. Марія Овчаренко. Париж; Чікаго, 1962. 356 с. (=ЗНТШ. Том CLXXIII).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1002

Модифіковано : 4.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.