Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Терор в СРСР / Справа «Спілки визволення… / Додаток ч. 1. Лист Левка Чикаленка до Костя Туркала, Грудень 1962 р.

Справа «Спілки визволення України» й перспективи її дальшого вивчення

Додаток ч. 1. Лист Левка Чикаленка до Костя Туркала, Грудень 1962 р.

Сергій Білокінь

«Високоповажаний Кость Тимофієвич!

Оце надумався написати Вам все те, що я не раз Вам оповідав про той начебто мій лист до Сергія Олександровича Єфремова, який фіґурував на процесі так званої Спілки Визволення України, що відбувався впродовж декількох днів у Харкові десь на початку тридцятих років. Я умисно не буду подавати жодних дат, бо, не маючи під руками відповідних матеріялів, боюся поплутати. Ви самі вже, маючи стеноґрафічний звіт з процесу СВУ, можете встановити, коли і яка для Вас важлива подія мала своє місце.

Почну я з подій, які були задовго до процесу, але вважаю, що це треба зробити для зрозуміння самого процесу і поводження на ньому тих осіб, які відігравали важніщі на ньому ролі.

На першому місці стоїть, звичайно, Андрій Васильович Ніковський - особа, яка, коли б не вернулась була до Київа в 1923 році, пробувши міністром закордонних справ з літа 1920 року з Києва в кабінеті міністрів Укр[аїнської] Народ[ної] Республіки, що на чолі його став, на пропозицію С.Петлюри, Вячеслав Константинович Прокопович, – то не було б і самого процесу і не було б тої й орґанізації, про яку ніхто з нас на еміґрації до самого процесу у Харкові поняття не мав.

А.В.Ніковський був родом з близьких околиць чи навіть передмість Одеси. В українське життя він увійшов там ще перед війною і там з ним познайомився мій батько і перетягнув його до Київа, вважаючи його найбільш талановитим журналістом та найбільш відповідним редактором української газети, яку батько видавав у Києві. Дійсно, А[ндрій] Вас[ильович] робив на всіх приємне вражіння і своїм таланом журналіста, і своєю солідною підготовкою науковою в Одеському університеті на Історико-Філолоґичному факультеті.

Коли почалася в 1914 році війна і газети українські припинили своє існування, то мій батько улаштував А.В.Ніковського на працю в котрійсь з двох організацій, які дбали про потреби вояків і війська, чи Союзі міст, чи Союзі земств, що на її чолі стояв Федір Рудольфович Штейнґель. З певністю не можу нічого сказати, але пам'ятаю, що мав на своїй праці Ніковський якісь великі неприємності фінансового характеру, через які він був усунений з праці, а в зв'язку з тим, то й відносини його з моїм батьком, здається, зовсім припинилися ; ну і, звичайно, з Ф.Р.Штейнгелем. Але з початком революції він зайняв місце редактора газети, провадженої Укр[аїнською] Радикально-Демократичною партією, що згодом прийняла назву Соціалістично-Федералістичної. Життя українське затихало в часи, коли в Київі перебували чергові окупаційні влади, а усіх їх, в тім числі і УНР-івських за мого перебування у Київі змінилося аж 12 : 1) Укр[аїнська] Центр[альна] Рада, 2) перший наступ Большевиків, 3) поворот Центральної Ради з «Берестя», 4) Гетьманат, 5) Директорія, 6) Друга окупація большевицька, 7) Українська влада на 1 день з галичанами, 8) Денікінська влада, 9) Захоплення Києва на 1 1/2 дні большевиками з півночі, 10) Знову Денікінська окупація, 11) Третя большевицька окупація, 12) Українська влада (Петлюра з поляками), 13) Остаточна окупація Большевицька.

Вже за приходу семої влади – Українсько-Галицької – українське суспільство у Києві організувало Громадський Комітет, який в міру спроможности намагався тримати в своїх руках вплив на українське життя в тих часах, коли Київ не був відтятий кордоном від Лівобережної України. За Денікінської влади організувалося стале громадське тіло, яке прийняло назву Брацтва Української Державности. З його уповноваження я ходив до Кам'янця восени 1919 року за інформаціями до Уряду Укр. Директорії, а вернувшись, відбув подорож, разом (?) з О.Саліковським на прохання С.Петлюри до Ростова та Новочеркаська для взаємної інформації з Донським козачим суспільством.

Діяльність нашої Організації розрослась за часів Денікінської окупації і продовжувала розростатись і за нової окупації большевицької. Організація вилилась у форму невеличких гуртків, що їх представники входили до Центральної головної ради. Члени по (?) гуртках запрошувалися з дозволу Головної ради і теж представляли те середовище, серед якого вони працювали. Запрошувались люди, які користалися довіррям всіх. Була встановлена програма, статут та присяга. На час, коли до Київа влітку 1920 року прийшла Українсько-Польська Армія, наче Братство почувало себе єдиною на Україні організацією, яка могла впливати на всю територію окупованої большевиками частини і то організацією, що обєднувала всіх прибічників УНР без ріжниці соціяльно-політичних поглядів.

З приїздом до Київа 1920 р. С.Петлюра поставив перед Брацтвом проблему – скласти для Державного Центру кабінет міністрів з огляду на те, що начебто люди на еміграції так стомилися або занепали духом або й політично розсварилися, що важко без допомоги і то чисельної киян провадити далі справу визвольної боротьби. Беручи на увагу те, що Київ дав для державної праці, за часів виїзду з Київа Директорії силу людей, які почували себе здібними до такого роду діяльности, й що всі, що лишилися, вважали себе більш здібними до праці культурницької, то важко було сподіватись тепер від киян на таку допомогу людьми Державному Центрові.

З великими труднощами та з великим моральним тиском на називаних кандидатів зрештою був складений кабінет на чолі з В.К.Прокоповичем. Найтяжче було намітити когось на міністра закордонних справ. По довгих і важких зусиллях примусили взятись за керування закордонними справами Ніковського. Відчувалося, що це найслабше місце в кабінеті, тим більше, що большевики здобули від нього перед приходом української влади досить сумнівного змісту інтерв'ю, яке своїм змістом взагалі мало осмішити та скомпромітувати Державний наш Центр. Коли прийшла та хвилина, що треба було виїздити з Київа всім, хто був глибоко заанґажований в співпрацю з Державним центром, то мусіли виїхати з Київа і ті особи, які були скомпромітовані своєю згодою виконувати у самому Київі, за час перебування Союзних Армій різних адміністративних функцій. Між тими особами був і я, що хоч ніяких функцій в новоскладеному кабінеті не повнив, але яко заступник Державного комісара у самому Київі мусив з державним комісаром Літвицьким теж покинути Київ.

Найважче переживав виїзд з Київа Ніковський, залишаючи у Київі двох малих дітей, сиріт.

Поки тягнулася війна, ще були якісь перспективи на поворот, було якесь моральне напруження, але коли вже поляки поза нами договорилися з большевиками, то А.Ніковський зовсім занепав морально, і міністерство закордонних справ стало болючим місцем нашого Державного Центру. Після підписання миру через Польщу почали їздити до Европи ріжні уповноважені большевицької влади, які і тайно, і явно навязували контакт з діячами Державного Центру і очевидно з доручення Київа почали цей Центр розкладати. На Ніковського, як виявилося згодом, великий натиск повів кооператор п. Харченко [126]. Після низки скандалів побутового характеру, де молодому і міцної вдачі удівцеві – важко було, як то кажуть, виходити чистим з води, він цілком осмішений, а то і ганьблений виїхав з Польщі до Німеччини, де за допомогою відомого видавця книжок з Коломиї п.Оренштайна дочекався в 1923 р. дозволу з Київа повернутись додому.

Перебуваючи два з чимсь роки в Берліні, Ніковський певне різними шляхами пробував довідатись, якою ціною він зможе дістати від большевиків амнестію[3акр. : Студіюючи стенографіче справоздання з процесу СВУ, ми на еміграції не могли довго зрозуміти, що було підсудним вкладуване слідчою владою в уста, а що було самими підсудними видумане чи щоб урятувати кожному себе, чи щоб урятувати своїх близьких.] Слухаючи по радіо процес, надаваний з Харкова, ми емігранти, не могли собі пояснити, як до такого ступня пригноблення могли дойти такі підсудні, як-от Володимир Федорович Дурдуковський, щоб то «признаватись у тому, що він є свідомим ворогом українського народу». Або і Сергій Олександрович Єфремов.

Почувши з слів Панаса Любченка, що в листі до газети «Діло», Львів, я заперечую послання мною до Єфремова якогось «директивного листа» від імені Державного Центру УНР, на запит Любченка, «так, чи був лист до Вас Чикаленка, чи не було, як він каже. Коли був, то, значить, він бреше?» Сумно мені було чути слова Єфремова, який повторив останні слова Любченка, як відповідь на його запит : «Значить, бреше…». Я довго і уперто міркував, навіщо він таке видумав. Кого він тим рятував, чи з якою метою його мучителі примусили його вигадувати такі небилиці чи повторювати на суді те, що вони йому наказали? Тільки пізніше, коли в моїх руках я мав стенографичне справоздання з суду, і коли я порівнював зміст тверджень всіх головніщих підсудних, я зрозумів все те [,що] відбулося серед них і що вони всі пережили та перетерпіли. Найбільш дає матеріялу до зрозуміння дійсної сути речей зізнання Ніковського. В його оповіданню про останні побачення з діячами Державного Центру УНР просто немає слова правди, але не є воно і виссане з пальця самим Ніковським. Весь зміст його слів був видуманий не ним, щоб рятувати себе на процесі, а повторенням того, що він зобовязався повторити від тих, в чиїх руках він знаходився [127].

Найважніщим доказом для мене, що це так – була історія з моїм листом. Я такого листа не писав і не міг написати, остільки він був безглуздо дурний і противний моїм поглядам. Я, знаючи добре настрої українського села : на Лівобережжі і на Правобережжі, не міг одобрювати з боку УНР будь якусь (sіс) симпатії до гетьмана Скоропадського, як то видно з змісту листа. Я не міг взагалі писати якогось листа з директивами до киян, бо не центр УНР, в якому я, до речі, жодної відповідальної ролі не грав, мав давати директиви киянам, а кияни такі директиви могли давати, бо вони були зверхньою владою над Державним Центром, і Центр їм підлягав, як підлягає демократичний уряд своєму парламентові. Коли такий лист мав С.О.Єфремов, то не міг цей лист бути післаний поштою. Такий лист міг бути через когось переданий і так зашифрований, що тільки та особа, яка його передала Єфремову, могла його розшифрувати і взагалі запевнити Єфремова, що цей лист післаний мною. Ця особа мусила б бути дуже близькою до Єфремова і користатись його повним довірям. Такою особою міг бути в часі повороту Ніковського до Київа тільки він, бо ні раніше, ні пізніше жодна особа з кіл Державного Центру до Київа не верталась. Зрештою, правда, могли якісь совєтські агенти, яких сила була між нами і в Польщі, а особливо в Чехословаччині на вимогу совєцької влади які хочете листи до Київа посилати, бо ж в роках 1923-1925 багато виїхало «зміновіховців» з Чехословаччини, але я собі не уявляю, хто з них зміг би увійти в таке довірря у Єфремова, щоб той прийняв якийсь переданий йому лист за лист, писаний мною до нього…

В останніх роках вже тут в США мені траплялося чути, що сестра племінника С.О.Єфремова – Павлушкова, що була вийшла заміж незабаром після процесу СВУ за одного слідчого, що цей процес підготовляв, за п.Лобуцького, десь писала, що лист Чикаленка до Єфремова таки був. Ця особа, яка довгий час перебувала, як і я, і в Галичині, і в Німеччині (я виїхав тільки 1950 року до Америки), коли б в якійсь мірі цікавилась була мною, як автором листа, одержаного Сергієм Олександровичем, то могла б зі мною чи зустрітися, чи зписатися. Адреса моя відома була в Німеччині, бо ж я був видавцем таборової газети в Ав[ґ]сбурзі. Ніхто до мене в цій справі не звертався.

Тільки через багатьох людей я чув, що десь на еміграції є добра моя знайома Онисія Федорівна Дурдуківська з своєю племінницею, сестрою Павлушкова. Ті спільні нам з нею знайомі переказували мені жалі, висловлювані Онисією Федорівною в близькі по процесі часи на те осудовисько, що її племінниця вийшла заміж за слідчого, що допитував її і її брата. Роля Павлушкова була дуже важлива при організації совітами цього процесу. Певні родинні почуття до нього з боку Дурдуківського і призвели до того, що, рятуючи його і інших молодиків – учнів Першої Української гімназії ім. Т.Г.Шевченка – і Дурдуківський, і Єфремов, пішли на те, щоб признавати себе винними в організації мітичної «Спілки Укр[аїнської] Молоді» та «Союзу Визволення України», як то започаткував А.Ніковський по умові з НКВД за дозвіл вернутися на Україну. Передбачлива влада дістала від нього, як то видно з Справоздання з суду над «СВУ-СУМ-у» і документи Міністерства закордонних справ УНР, що то їх він вивіз з Тарнова, певне, ще по намові п.Харченка.

Коли ще щось важливого пригадаю, то так само на письмі дам Вам.

З повагою найщирішою Левко Чикаленко.

New York 1962 року у грудні» [128].

Примітки

126. Харченко Антон Іванович (5 VIII 1887, с. Шамраївка Велико-Половецького пов. Київ. губ. – не раніше квітня 1937), редактор кількох журналів («Кооперативна зоря» та ін.), що його видавав «Дніпросоюз». 1921 емігрував до Польщі, перебував у Парижі й Берліні. Як зміновіхівець у червні 1923 повернувся до Києва. Працював у «Книгоспілці» та «Вукопспілці». Разом з Мик. Зеровим здійснив стилістичну редакцію другого тому «Творів» М.Гоголя «Миргород» (К. : Книгоспілка, 1930). За рекомендацією Вас. Іванушкина (раніше завідував «Книгоспілкою», де Харченко був редактором) працював у Всенародній бібліотеці України, звільнений з посади (1936). Потім працював у Держлітвидаві перекладачем. За рекомендацією члена партії Марії Мих. Хілінської (згодом зав. Рукописним відділом ВБУ) працював редактором звукової картини «Я люблю». Др. Наталя Іванівна (Красицька), двоюрідна сестра дружини розстріляного (1934) поета О.Влизька. Адреса : Кругло-Університетська, 3 а, пом. 4. Арешт. 1 листопада 1936. 17 квітня 1937 Судово-наглядова колегія Верховного суду СРСР (Москва) замінила розстріл на 10 років плюс п'ять з конфіскацією. – Дж. : ГДА СБУ. № 50543 ФП ; Безсмертні : Зб. спогадів про М.Зерова, П.Филиповича і М.Драй-Хмару. Мюнхен, 1963. С. 291 ; Дубровіна Л. А., Онищенко О. С. Історія НБУ ім. В.І.Вернадського, 1918-1941. К., 1998. С. 257, 259, 260.

127. Близьку до Чикаленкової думку висловив К.Туркало :

«Промова А.Ніковського на судовому допиті виглядала як прокурорська промова над визвольною боротьбою УНР 1917-20 років. Про СВУ, тобто про його чи її роботу він нічого не казав, – тільки, що привіз Чикаленкового листа до Єфремова і мав завдання від закордонного СВУ організувати СВУ тут. А решта промови – ганьбив і паскудив усіх і вся – з визвольної боротьби. Л.М.Старицька-Черняхівська не могла спокійно сидіти під час його промови. Вона ввесь час сіпала мене за рукав і пошепки казала : «Хто його тягне за язик?», «Для чого це?», «Що він каже?», «Чи він здурів?» тощо» (Туркало К. Спілка Визволення України // Українські вісті. 1976. 6-7 серпня).

128. Рукою К.Туркала приписано : «Помер 7 III 1965 р. о 2 год. вдень».

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2019 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1412

Модифіковано : 30.01.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.