Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Терор в СРСР / Управління державним терором / Механізм масового терору

Управління державним терором

Механізм масового терору

Сергій Білокінь

Почався терор відразу, скоро большевики опанували територію – епізодично й рвучко в 1918–19 роки, розмірено й послідовно – в 1920–21 роках. Вражає те, що докладно обґрунтовані схеми державного терору, його моделі, що змінювались відповідно до історичних періодів, большевицькі лідери мали уже з перших днів свого панування. При цьому вони розглядали масовий терор саме як засіб державного управління.

Об’єкт терору большевицька пропаґанда визначила задовго до Першої світової війни. Закликали до знищення великих фабрикантів, заводчиків, поміщиків, служителів культу – реально терор у місті був спрямований проти інтеліґенції. У зв’язку з боротьбою за хліб боролись проти горішніх прошарків людності сільської. Ліквідовуючи при цьому якусь невелику частину населення, імпульсивний червоний терор, що мав вибуховий характер, використовувався, щоб паралізувати решту населення для дальшого зміцнення влади в руках комуністів. Згодом, коли настали мирні часи, соціальна політика й напрямок державного терору лишалися ті самі, зазнали змін лише його методи.

Хоч як це може здатися дивним, але чи не найпершою і найголовнішою функцією большевицьких спецслужб була інформаційна – збирання й систематизація відомостей про населення. Принаймні, ця функція передувала всім іншим. На її основі було здійснено соціальну революцію в СРСР. Починаючи з найперших днів совєцької влади і протягом кількох десятиріч держава створила інформаційну основу своєї внутрішньої політики, зокрема масового терору, а саме: докладно продуману систему обліків, анкетування, паспортизації й переписів населення. Ідучи цим шляхом, влада заклала в загальнодержавних масштабах всеохопну й доволі точну інформаційну управлінську базу, яка віддзеркалювала кількісний і якісний склад населення, головним чином міського, передусім чоловічого. Загалом держава отримала досить повну характеристику населення. Арешти проводилися на основі саме тієї інформації, яку збирали невтомні «бійці невидимого фронту».

Коли дитина семи років поступала до середньої школи, на неї заводили першу в її житті справу. Згодом громадянинові СРСР доводилося заповнювати безліч найрізноманітніших анкет, що становили собою самообмови. Під загрозою покарання за неправдиві відповіді від кожної людини вимагали відомостей, «чи є родичі за кордоном», «чи був репресований хто-небудь із родичів», «чи перебували на тимчасово окупованій території» тощо. Спочатку найнебезпечніше питання стосувалося «соціального походження», що визначало всю подальшу долю людини. Після війни цікавились перебуванням на окупованій території. А взагалі даним «об’єктивки» надавали великої ваги завжди.

Цікавлячись наявною популяцією, влада провадила (здебільшого методами анкетування) сутнісне соціологічне дослідження великих масивів населення. Крім того, шляхом індивідуального вивчення підходила до окремих осіб. Разом це давало досить об’єктивне уявлення про внутрішню ситуацію в країні.

Як приклад, нещодавно опубліковано дві анкети. Їхнє побутування, як і у випадках з іншими докладно розробленими запитниками, призводило до одержання величезної інформації. Склала ці анкети не надто письменна людина, хоч вони добре продумані. Питання перемішані, – місце народження (пункт 14-й першої анкети), дата народження (пункт 6-й) перенесені з відповідних місць, щоб заплутати людину, не дати їй розібратися, які питання тут важливі, які другорядні. Тим часом анкета виявляє серйозну теоретичну основу. Інтерес до того, чому дорівнювала вартість нерухомості родини (пункт 15-й), виразно перегукується з тезою: буття визначає свідомість. Разом з тим ніби далеко поза рамки марксистсько-ленінської теорії виходить інтерес до національності дружини (пункт 2-й першої анкети). Цікавість до «настроїв» (пункти 11-й і особливо 22-й другої анкети) дає змогу серйозно ставитись до звинувачень у шпигунстві, що їх висували «органи» перед людьми, які листувались із закордоном і мимоволі характеризували при цьому ці самі «настрої» всередині країни. Не можна не припустити, що чистка, проведена невдовзі в армії, могла базуватись на серйозних інформаційних підставах. Складається враження, що така виробленість питань утворилася внаслідок багаторічних теоретико-методичних зусиль сталінських «особістів». Насправді ж зазначена анкета зберігається в груповій справі тютюнниківців К.Ковеля та Г.Немоловського, ув’язнених уже в листопаді 1921 року, тобто за Леніна [75]

Відповідні органи не шкодували мільйони людино-годин на вивчення всього цього матеріалу. Сліди їхніх студій можна знайти в анкетах делегатів партійних з’їздів. Наприклад, делегат XII з’їзду КП(б)У В.Кузьменко, з 1933 року нарком Робітничо-селянської інспекції, у передз’їздівській ейфорії розбалакався занадто щиро. Він написав в анкеті, що 1917 року належав до соціалістів-революціонерів, а з 1918 – до ВКП(б). Хтось невідомий зловісно занотував олівцем: «в особовому листку пише: в ін.[ших] партіях не перебував» [76]. Цікава анкета начальника п/о [політвідділу] МТС Сватівського р-ну Донецької обл. І.Комарницького. У її нижньому правому кутку знаходимо нотатку: «розроб.[ляється]» [77], себто на основі вивчення документації його почали готувати до арешту. Така сама нотатка і теж у нижньому правому кутку – на анкеті колишнього есера, директора заводу «Арсенал» з 1928 року Ф.Чернишова [78]. Згаданий вище секретар Сталіна Б.Бажанов, що з СРСР утік, цинічно коментував цю практику:

«Поки триває з’їзд, мандатна комісія провадить статистичну роботу аналізу анкет і наприкінці з’їзду робить доповідь: у з’їзді брало участь стілько-то делегатів, стілько-то чоловіків, стілько-то жінок; за соціальним походженням делегати поділяються так і так; за віком; за партійним стажем; і так далі, і так далі. Усі делегати розуміють необхідність докладних анкет, які вони заповнювали» [79].

А тим часом з анкетами проводяться дуже цікаві маніпуляції. Наприклад, хтось із делегатів, викреслюючи ім’я Сталіна, дописував якогось свого кандидата. Спеціальний чекістський графолог вишуковував за анкетами, кому персонально належить цей почерк.

У першу чергу здійснювався облік неблагонадійних, дані про яких класифікувалися за забарвленням («Укр. КР», «укр. громадськість», «російська інтелігенція», «ПСР») і категорією (напр., «актив»). Такий облік проводився в різних відділах ҐПУ—НКВД, а відомості про людей збиралися в УСО (обліково-статистичний відділ). Маємо відомості про реєстрацію в Окремому відділі УВО та ҐПУ, Київському окружному відділі ҐПУ УСРР тощо. Коли на підставі оперативного обліку приймалось рішення про ліквідацію аґентурної розробки, це означало завести слідчу справу або, на професійному арґо, «зняти» відповідну кількість контрреволюційного елемента. Приймаючи постанову про заведення справи-формуляра на колишнього голову Центральної Ради, академіка М.Грушевського, помічник уповноваженого 1-ї групи контррозвідувального відділення Київського губвідділу ҐПУ Г.Еймонтов 20 березня 1924 року писав:

«[…] узяти гр. Грушевського М.С. на облік неблагонадійних, віднісши його до групи української контрреволюції, забарвлення лівого, і завести на нього справу-формуляр для подальшої розробки наявних відомостей» [80].

Характеристика людини набирала при цьому такого вигляду:

«З матеріалів ОСО випливає, що громад.[янин] Шраг Микола Ілліч проходить за формулярним обліком СПО ҐПУ УСРР за забарвленням «укр. громадськість». Перебуває на формулярному обліку ЕКУ ҐПУ УСРР за забарвленням «інші злочини». 6/V 31 р.» [81].

За Марксом, людина – це лише продукт свого середовища. Тому й карати її треба, не чекаючи на певні дії, а вже за саму приналежність до небажаного соціального середовища – нехай навіть такого невизначеного, як «буржуї» та «куркулі». У країні винищували провідний прошарок, місце якого повинні були зайняти декласовані представники суспільних низів.

Орієнтовані на марксистсько-ленінське вчення про класову боротьбу, чекісти «дбали» передусім про відповідні катеґорії населення («куркулі, кол. білі, кол. поліцейські чини, священослужителі, кол. есери»). Їх обліковували, а потім, за командою згори, арештовували. Оскільки вважалося, що дрібнобуржуазні верстви міста й села, стара інтеліґенція, «нова буржуазія» втілюють дрібнобуржуазну ідеологію, соціальні інтереси відповідних прошарків повинні були адекватно відбивати політичні партії. Отже, від самого формування тоталітарного режиму простежується боротьба проти членів цих партій. 14 квітня 1938 року нарком внутрішніх справ О.Успенський затвердив довідку на арешт чекіста А.Гуревича 1897 року народження:

«За довідкою 8 відділу УДБ НКВД УСРР – 1921 року Кременчуцький міськвідділ ҐПУ звинувачував Гуревича Абрама як підозрюваного у контрреволюції. За обліковими матеріалами Харківського ОВ ҐПУ Гуревич Абрам Наумович 1920–21 рр. проходив за обліком меншовиків та бундівців. […] Гуревич підлягає арешту» [82].

Як бачимо, один і той самий механізм діяв у 1920–21 рр., коли большевицькі спецслужби здійснили реєстрацію членів буржуазних і дрібнобуржуазних партій. І він же спрацював 1938 року, коли членів цих партій підібрали. Людина протягом 18 років жила собі, одружувалася, розлучалася, народжувала дітей, а камера на нього чекала. Чекісти вміли чекати.

Еміґраційний публіцист В.Гришко не міг збагнути, чому його батькові ставили в провину, що він був петлюрівським офіцером. Адже «був він таким аж у 1918 року, а знищили його за те, промучивши все життя, аж через двадцять років». За тієї культурної традиції, в якій перебував Гришко, це було неможливо. Під час арешту (1931) академік С.Платонов запитав: «Якщо ми злочинці, чому ж ви нас тринадцять років не арештовували?» Слідчий ОҐПУ А.Стромін пояснив вченому: «Тоді ще вам зміна не виросла» [83]. Цю модель бачили різні люди. Інший чекіст відповів на питання співрозмовниці: «Поки нам були потрібні в армії фахівці – ми їх тримали. Тепер вони не потрібні – ми підготували своїх. Старі ж офіцери – чужий елемент, якого слід позбутися» [84].

Маємо чимало свідчень про колишніх українських есерів, есдеків, представників інших партій, що на середину 1930-х років уже давно відійшли від політичної діяльності. Вилучення цих людей відбувалось без жодного зв’язку з фактичною поведінкою окремих осіб у поточний момент, що належали до запланованої до вилучення категорії. Мемуарист Г.Костюк, колишній в’язень, назвав конкретних людей, чия провина полягала в тому, що десь у 1923–27 роки вони підписали якусь заяву. «І тільки. Але тепер вони всі тут» [85]. Мемуарист далі продовжує:

«Студент останнього курсу Київського політехнічного інституту Григорій Китайнер підтвердив мені цілковито цю версію. Він сам ще 1926 року належав до комсомольської троцькістської групи, але пізніше відійшов. Працював. З 1930 року вчився. Не мав жодних зауважень чи попереджень. І все ж таки, на початку лютого його арештували як… троцькіста» [86].

Виходить, проводили кампанію з вилучення троцькістів. Ми не маємо на руках наказу чи циркуляра ОҐПУ, що розпочинав і реґулював дану акцію, його ретельно приховують від дослідників. Але ми можемо певно стверджувати, що такий наказ чи циркуляр існував, оскільки простежується його практичне застосування.

Згодом облік неблагонадійних поширювався, причому бралися до уваги найрізноманітніші компрометаційні ознаки. Чекісти, скажімо, чітко відрізняли санкціоновані контакти громадян з іноземцями від контактів несанкціонованих, тому наприкінці 20-х років почала формуватись «залізна завіса». Чекісти ретельно реєстрували стихійних відвідувачів іноземних консульств. Ясна річ, люди, що з якоїсь речі відвідували консульства, були для них дуже небезпечні. Відомий документ від 15 січня 1958 року:

«За матеріалами архівної справи «О», що перебуває на зберіганні в УАО КДБ при РМ УРСР, т. 16, арк. спр. 23 у списку виявлених зв’язків німецького консульства за період з 1928 по 1933 р. значиться Ернст Федір Людвіґович 1891 р.н., професор-археолог (sic), що мешкає по вул. Круглоуніверситетській 4/4» [87].

Як бачимо, уже перед 1928 роком стосунки з закордоном, зокрема з догітлерівською Німеччиною, активно обмежувались. А саме стеження за зв’язками іноземних консульств, фіксація громадян провадились, таким чином, уже в перші роки совєцької влади.

Відповідна картотека широко використовувалась в оперативній роботі. Так, на підставі її відомостей з’явився такий пасаж в обвинувальному висновку проти Станіслави Сороки: «У 1934 році Сорока двічі відвідала польське консульство у м. Києві, нібито з метою одержання дозволу на в’їзд у Польщу, гостювати до своєї сестри, в чому їй, начебто, було відмовлено» [88]. В. Шваґер служив у польській армії. Бажаючи виїхати за кордон, він відвідував консула. Влада звинуватила його в тому, що під час зустрічей він «повідомляв брехливі відомості про СРСР». У листопаді 1937 року Шваґера засудили до страти. Було ув’язнено і його дружину Прасков’ю Пилипівну [89]. У Києві мешкала дочка генерал-майора царської армії Є.Максимович. Сестра її матері Феліція Ігнатович та кузина, виїхавши до Варшави, клопотались про її виїзд з СРСР. Вона дістала візу, але не мала дозволу на виїзд, через що з червня 1935 року по липень 1937 року шість разів одвідала польське консульство. 26 серпня її заарештували, а 23 вересня – розстріляли [90].

Зареєстрованих у цій картотеці людей було ліквідовано за наказом Єжова № 00698 від 28 жовтня 1937 року:

«З метою припинення всієї контрреволюційної, шпигунської, терористичної, диверсійної діяльності на території СРСР особовим складом посольств і консульств Німеччини, Японії, Італії та Польщі – наказую: […]

2. Застосуванням широких репресій припинити всі зв’язки посольств і консульств цих країн з совєцькими громадянами, піддаючи негайному арешту всіх совєцьких громадян, зв’язаних з особистим складом цих диппредставництв. […]

7. […] Одночасно посилити нагляд за іншими диппредставництвами, через окремих представників яких японська, німецька, італійська та польська розвідки також ведуть контрреволюційну роботу на території СРСР (фінських, австрійських, балканських, скандинавських та інших країн)» [91].

Загалом обліки такого роду відігравали ключову роль в управлінні. Під час евакуації Москви в жовтні 1941 року на запасному шляху казанського вокзалу в одному й тому самому ваґоні виявилися: православні патріарший місцеблюститель митрополит Сергій (Страґородський) і митрополит Київський і Галицький Миколай (Ярушевич), Александр Іванович Введенський і митрополит Віталій (також Введенський), що керував тоді Оновленською церквою, старообрядчий архиєпископ Московський і всієї Русі Іринарх і, нарешті, керівники московської баптистської громади [92]. Таким чином, большевики створили механізм, схожий на те, як із картотек (до впровадження комп’ютерів) виймалися спицями перфокарти.


75. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. – С. 184-186.

76. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 1. – № 441. – Арк. 103.

77. Там само. – Арк. 50.

78. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 1. – № 442. – Арк. 221.

79. Бажанов Б. Воспоминания бывшего секретаря Сталина. – С. 127–128.

80. Пристайко Володимир Ілліч (нар. 16 грудня 1941, с. Болохів Станиславів. обл.), Шаповал Юрій Іванович (нар. 30 липня 1953, с. Пробіжна Чортківського р-ну Тернопільської обл.). Михайло Грушевський і ГПУ–НКВД. – К.: Україна, 1996. – С. 133.

81. ДА СБУ. – № 59881 ФП. – Т. 6. – Арк. 238.

82. ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – № 31081 ФП / кор. 177. Контрольное дело. – Арк. 3.

83. Брачев В.С. Сергей Федорович Платонов // Отечественная история. – 1993. – № 1. – С. 123.

84. Грачева Т. Арест мужа // Воля. – [Munchen], 1953. – Март. № 3. – С. 10.

85. Костюк Григорій Олександрович (25 жовтня 1902, С. Боришківці біля Камянця-Подільського —3 жовтня 2002). Зустрічі і прощання: Спогади. – Кн. І. – Едмонтон: КІУС, 1987. – С. 510. Підкреслення моє.

86. Там само. – С. 510-511.

87. ЦДАГО України. – № 62089 ФП / кор. 1650. – Т. 2. – Арк. 66.

88. ЦДАГО України. – № 47984 ФП / кор. 861. – Арк. 17.

89. ЦДАГО України. – № 32214 ФП / кор. 226. – Арк. 8.

90. ЦДАГО України. – № 63574 ФП / кор. 1744. – Арк. 18-22, 32.

91. Дойков Юрий Всеволодович (нар. 1955). «Шпионы» на конвейере // Посев. – 1997. – № 5. – С. 39.

92. Левитин Анатолий, Шавров Вадим. Очерки по истории [русской] церковной смуты. – Т. III. – Kusnacht, Schweiz, 1977. – С. 383-386.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2019 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 7285

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.