[Вступ]

Сергій Білокінь

В історії України процес «Спілки визволення України», що відбувся 1930 року в тодішній столиці УСРР, має ключове значення. Від усіх інших большевицьких процесів він відрізняється своїм масштабом і історичною роллю, оскільки у зв’язку з ним репресували безліч представників традиційної, органічної української інтелігенції. Така велика кількість українського етнічного елементу в інших процесах так компактно не проходила. Це порушило всю інфраструктуру нації, грунтовно перервало національну традицію й сам зв’язок часів у її існуванні.

Після періоду самостійної України (1917-1921) сучасники чудово бачили наслідки того злочину, що заподіяли большевики проти українства, тому люди здебільшого не вірили жодному слову тодішнього офіціозу. Письменник Борис Антоненко-Давидович (1899-1984) спостеріг у процесі «СВУ» важливі особливості його організації й зафіксував їх у своїй нелегальній праці про цю справу.

Але він не міг знати усього, і його студія відбиває лише тогочасні уявлення загалу. Стоячи на правильному шляху до розуміння справи, люди були поінформовані переднамірено (по суті, умисно!) злочинно, а відтак робили прикрі, по суті своїй помилкові, висновки:

«Комюніке ГПУ [1] про викриття контрреволюційної підпільної організації СВУ та перші повідомлення в пресі про початок судового процесу в Харкові, тодішній столиці Радянської України, викликали в усіх подив: що ж це за всеукраїнська організація, в якої нема на Україні периферії? Поодинокі особи з різних українських міст, посаджені на стільці підсудних, аж ніяк не вкладалися в поняття периферії. Так само не клеїлось у повідомленнях існування СУМу – Спілки української молоді, цього бойового терористичного додатку до СВУ, репрезентованого на процесі лише двома молодиками. А де ж інші? Чи вони повтікали кудись, чи їх не викрито (sic), чи, може, такої Спілки взагалі не існувало, бо арифметичне число 2 занадто мале, щоб відповідати поняттю Спілка» [2].

З міркуваннями Антоненка-Давидовича перегукуються думки його пізнішого однодумця Гелія Снєгірьова, докладніше про якого піде мова далі:

«На лаві підсудних з усього складу СУМ опинилося двоє – Павлушков і Матушевський. Бобир залучений як свідок – після чого, цілком зрозуміло, відсидів «своє». Кажуть, у тюрподі (тюремний підвал) під час слідства бачили ще Кокота. Всього – четверо. Як тобі, читачу, ввижається, судячи з того, що ти вже про справу СВУ знаєш, – могли сісти на лаву підсудних тільки двоє, коли їх було… Ну, сорок, п’ятдесят? […] Мені здається – тобто я в тому переконаний! – ні, не могли сісти тільки двоє, сіли б усі» [3].

На жаль, і Антоненко-Давидович, і Снєгірьов помилялись. Насправді в Україні було ув’язнено не двох чи чотирьох студентів, а увесь соціальний прошарок, до якого вони належали, було ув’язнено сотні українських громадян певного генетичного типу й ідеологічного характеру, й тепер наповнення поняття про терористичну організацію СУМ набуло конкретні імена. Тільки ж уже існувало поняття «допуску», вибіркового інформування. Повні списки одержали лише чекісти й партійні високопосадовці, а засоби масової інформації проголосили тільки, в чому полягав їхній злочин перед «робітничо-селянською» владою. Більше того, навіть від представників самого нашого народу (як-от від Антоненка-Давидовича) це було приховано, допоки не відійшли 2-3 покоління, – самим фігурантам цієї страшної справи їхню власну роль у чекістському сценарії роз’яснили вже під час слідства.

Підсумовуючи всеукраїнську операцію із «знімання [ув’язнення] української контрреволюційної громадськості», проведену у серпні-вересні 1929 року, чекісти Ошер Абугов і Борис-Бернард Козельський доповідали наркомові Всеволоду Балицькому (націонал-комуністи прозвали його гільйотиною України), що лише за ці два місяці було арештовано понад 700 українських діячів [4].

У жовтні й місяці наступні, дальші, як сказав би М.С.Горбачов, «процес уже пішов».

Труднощі новочасних досліджень полягають у тім, що, як стверджують навіть наділені допусками сучасні автори,

«ретельно ховалися ті документи й матеріали, що могли б хоч якоюсь мірою пролити світло правди на історію та механізм фабрикації справи і процесу СВУ» [5].

Тим часом минуло кілька десятиліть, і за цей час змінилися самі люди. Наші сучасники сприймають сказане зовсім інакше, аніж могли сприйняти сучасники тих самих вищеназваних Павлушкова й Матушевського, Бобиря й Кокота, а тому й інакша їхня реакція – спокійніша, розважлива й часто навіть політкоректна. Автори процитованої записки Абугов та Козельський багато пишуть про ув’язненого у справі «СВУ» завідуючого музею старожитностей в Білій Церкві Степана Дроздова [6], але співробітникам ГДА СБУ не пощастило виявити на території СРСР самої його архівно-слідчої справи.

Склад репресованих виглядає добре структурованим. Організація процесу була прозора до очевидного. Із кількох сотень ув’язнених на процес було виведено 45 осіб, що відповідали певним вимогам. У першу чергу відібрані не повинні були зірвати загальний сценарій. Політичної мети мало бути досягнено будьякою ціною. («Мы за ценой не постоим»!) В’язні представляли різні культурні осередки, отже, за ними стояли їхні колеги, родичі, взагалі інші особи з їхнього оточення, що підлягали неодмінно всіляким нагінкам, а то й репресіям: Вінниця – Валентин Отамановський, Дніпропетровськ – Петро Єфремов, Любов Біднова, Микола Білий, Миколаїв – Микола Лагута, Одеса – Михайло й Тарас Слабченки, Кирило Панченко-Чаленко, Полтава – Костянтин Товкач, Володимир Щепотьєв, Чернігів – Йосип Карпович.

Найбільше в’язнів опинилось на лаві підсудних від історичної столиці України – Києва. Через процес пройшли чільні представники щойно поваленої (1921) влади – самостійної України, – за соціальним статусом, академіки УАН, професори. За фахом – дуже багато вчителів.

Як видно з доповідної записки О.Абугова й Б.Козельського щодо операції, проведеної у серпні-вересні 1929 року, чекісти заарештували одних і підготували компромат на багатьох інших: серед них лише в Одесі це голова Одеського наукового товариства [Михайло [7]] Гордієвський, професори-літературознавці [Володимир] Герасименко та [Андрій] Музичка, завідуючий [Українською державною] бібліотекою [ім. Т.Шевченка Борис] Комаров (С. 132). Автори записки стверджували, що до контрреволюційної організації входили поет-учитель, [друг П.Тичини] Аркадій Казка та член «СВУ» [поет і художник Михайло] Жук (С. 137), до дніпропетровської групи «СВУ» – історики [Володимир] Пархоменко і [Митрофан] Бречкевич (С. 138).

«[…] несдержанность и ряд других недостатков, по словам [академікового брата] П.Ефремова, были причиной того, что Эварницкий организационно, якобы (sic), не был втянут в «СВУ» (С. 139).

«Уманским Окротделом ГПУ раскрыта и ликвидирована Звенигородская организация «СВУ», созданная академиком А.Крымским, его секретарем [Мыколою] Левченко и студентом Киевского ИНО – Григоровичем (члены «СВУ», из них не арестован А.Крымский (sic)» (С. 143).

І ще раз в іншому місці:

«Кроме того, Молдавским Окротделом ГПУ ликвидирована к[онтр]р[еволюционная] группировка учителей в Каменском районе, руководитель которой Чайка связан с членом «СВУ», академиком А.Крымским» (С. 174).

Вченого було ув’язнено й замордовано згодом.

«В числе членов Звенигородской организации «СВУ» была зав[едующая] музеем С[офия] Терещенко [8], которая, проводя шовинистическую работу в музее, вела работу среди селян, собирая сведения о настроениях крестьянства и передавая их Левченко» (С. 144).

В Умані була заарештована група вчителів та зв’язаний з ними завідуючий музеєм [Борис] Безвенглінський (С. 144). Крім митрополита Василя Липківського, у записці названо численних єпископів УАПЦ, о. [Миколу] Хомичевського (перекладача Бориса Тена) та інших священиків (С. 145, 154). Як члени миколаївської філії «СВУ» згадуються завідуючий музеєм [Феодосій] Камінський та тодішній студент [Юрій Бойко-]Блохин (С. 146). У Полтаві у зв’язку зі справою «СВУ» було заарештовано професора-літературознавця [Олександра] Бузинного (С. 148). В іншому місці його названо прямо членом «СВУ» (С. 178). У Чернігові ув’язнили літературознавця [Бориса] Шевельова (С. 150), у Кам’янці-Подільському – [Юхима] Філя та краєзнавця [Євтима] Сіцінського (С. 150).

У приналежності до «СВУ» чекісти підозрювали голову правління «Гуртка культури українського товариства «Слово» [В.]Покальчука (С. 155). Ліквідована в с. Єреміївці Жовнинського району контрреволюційна

«организация создалась под влиянием активного шовиниста учителя [Ивана Ильковича] Шарого [9], бывшего члена Центральной Рады, в последнее время работавшего в Киеве в качестве зав[едующего] Домом ученых» (С. 156).

«[…] в Херсоне была организована филия «СВУ», во главе которой находится литератор [Микола] Чернявский» (С. 169).

Членом «СВУ» названо професора [Миколу] Зерова (С. 170). Великого українця історика Михайла Грушевського готували до арешту в іншій групі діячів культури, що пройшли за процесом «Українського національного Центру» (1931). Харківських музейників забрали за справою 1933 року [10].

Чекісти створювали враження, що всю територію України було вкрито мережею антибольшевицької підпільної організації, яку в 1929-30 й дальших роках вони ліквідовували, часом з дивовижними звинуваченнями. Наприклад, вони «викрили» факти антисовєцької діяльності в Шевченківському округу:

«Приходченко поддерживает нелегальную связь со своим мужем-эмигрантом Приходченко, находящимся в Праге» (С. 155).

Намагання зв’язатись із власним чоловіком большевики вважали завідомо злочинним. Ніхто не дав їм по руках, коли вони розгорнули українофобську діяльність в Яготині:

«Следствием установлено, что организация существовала с 1925-26 г. под видом литературного кружка, которым руководил ученик 7-летки Гришко В.И. и зав[едующий] школой Редченко. Заседания кружка происходили нелегально, раз в месяц» (С. 159-160).

Отже, злочинними були в їхніх очах і заняття шкільного літературного гуртка. Тому справжні злочинці могли винищувати все і вся.

Знаменитий 46-й стілець на сцені стояв порожній, притягаючи загальну увагу глядацького залу і створюючи відповідну атмосферу. Незалежний дослідник Гелій Снєгірьов [11] відтворив спогади Всеволода Михайловича Ганцова й Бориса Федоровича Матушевського про «мятежні», словами Хвильового, мрії в’язня:

«Рвався [в’язень] ще й через те, що плекав у собі відчайдушну надію: там, в залі, на очах людей, гукну з трибуни: – Все брехня! Нема ніякого СВУ! Все наклеп! Та на цей випадок – передбачив Горожанін! – чекісти-слідчі Бруки-Бронєві безцеремонно сиділи на сцені позад суду всупереч усяким правилам суддівства. Сиділи в упор у спину винуваченим і судові, мовчки сиділи. Пронизували очима. […] І в антрактах виходив Горожанін на авансцену й орлиний погляд свій втуплював у залю. Нишпорив очима по рядах між глядачами. Уяви собі, мій читачу, ніби ти сидиш там у залі, смакуєш морозиво-ескімо на паличці і зненацька… потрапив ти у фокус того погляду… Ляпнуло на підлогу ескімо з палички, га?» [12].

Вивченню історії большевицького терору вищою мірою сприяє особистісний підхід до його жертв. Тодішні жертви можна й потрібно називати поіменно. Поки в серії «Реабілітовані історії» том «Київ» досі навіть не готується, наведу в додатку принаймні адреси арештованих киян.

У всіх цих осередках удар по конкретних діячах паралізував ті установи, де вони безпосередньо працювали. У Києві в першу чергу йдеться про Українську академію наук, Інститут української наукової мови, Першу трудову школу ім. Т.Шевченка й Київський інститут народної освіти (кол. університет).

В Одесі після ув’язнення академіка УАН Михайла Слабченка (1882, Новорос. губ. – 1953, м. Первомайськ) зазнали репресій Тимофій Васильович Вихристюк, Леонід Григорович Грищенко, Іван Тарасович Курганський, Автоном Кіндратович Лужанський, Микола Дмитрович Ралев, Опанас Васильович Сикиринський – здебільшого педагоги. Вихристюк і Грищенко були звільнені, а їхні справи припинено, решта в’язнів одержала невеликі строки ув’язнення чи заслання. У середній період масового терору, набираючи облікову фактографію й готуючи терор Великий, чекісти застосовували порівняно короткі строки. Але репресії, спрямовані проти українських діячів на місцях, порушили всю первинну соціальну інфраструктуру кожного з цих місць, як-ось у даному випадку Одеси, а там за тією самою схемою й усієї України.

У Вінниці колишній член Центральної ради, учасник бою під Крутами й видатний краєзнавець Валентин Дмитрович Отамановський [13] (14 ІІ 1893, с. Яблунівка Чигирин. пов. Київ. губ. – 1964, Харків) очолював філію Всенародної бібліотеки України УАН. Він налагодив роботу Кабінету виучування Поділля, що видавав окремі випуски Енциклопедії Поділлезнавства. Після резонансних громадських заходів, що втілились у велелюдні збори з критикою та самокритикою, Вінфілія ВБУ припинила своє існування. Цей руйнівний процес відбився, природно, на всіх інших вінницьких установах.

Член Полтавської колегії адвокатів Костянтин Іванович Товкач (1882, с. Рудівка Прилуцьк. пов. – ?) на слідстві розповідав:

«Основною групою в Полтаві повинна була бути автокефальна організація на чолі з Жевченком [14]. Окрему активну підгрупу повинен був утворити Таран. Серед учительства група «СВУ» повинна була бути під керівництвом [Володимира Олександровича] Щепотьєва [15] [25 жовтня 1880, Полтава – 29 листопада 1937]. По лінії Червоного Хреста група «СВУ» могла бути тільки під проводом Левченка. Кремінчуцькою групою мав керувати Хохлич» [16].

Жертви процесу одержали, здавалося б, невеликі строки (згодом їм визначали більші), але декого з них згодом було розстріляно. Так чи інакше, колективізація сільського господарства, процес «СВУ» (1930) і Голодомор (1932-33) стали тією межею, на якій усі інерційні явища після періоду державності (самостійної України 1917-21 років) було остаточно зупинено. В історичній науці цей період одержав назву «Розстріляного Відродження», але зміст цього терміну, крім красного письменства, відбився також на всіх інших галузях культури. Стало зрозуміло, що на початку 1930-х років на території України остаточно встановилась радянська влада.

Справі «СВУ» присвячено величезну літературу, що виходила за стабільних політичних умов за кордоном, а також за різних часів на території СРСР – до й після 1991 року [17]. Незважаючи на це, говорити про цю справу як про достатньо вивчену наукову проблему ще зарано. Історична наука досі не має жодної присвяченої їй монографії – ні наукової, ані будь-якої іншої. Здається, немає й жодної дисертаційної праці.

Примітки

1. Написання абревіатур, вживання лапок і подібне в тексті не уніфікуються. Різні автори вирішують ці питання по-різному, а відповідних археографічних рекомендацій чи інструкцій історична наука ще не встигла виробити.

2. Антоненко-Давидович Б. СВУ // Неопалима купина. К., 1994. № 1 (5). Січень. С. 39.

3. Снєгірьов Гелій (Євген). Набої для розстрілу та інші твори. НьюЙорк, Торонто, 1983. С. 152, 154.

4. Пристайко Володимир, Шаповал Юрій. Справа «Спілки Визволення України»: Невідомі документи і факти. К.: Інтел, 1995. С. 131.

5. Там само. С. 7.

6. Дроздов-Мишківський (Дроздов-Мышковский) Степан (Стефан) Леонтійович (27 ІІІ 1867, м. Мстиславль Могилівської губ. – не раніше вересня 1933), археолог, історик України, краєзнавець, колекціонер.

Фундатор поштово-телеграфного музею в Києві (з 1918 – його директор) та і Білоцерківського окружного музею старожитностей (його директор; 1924–1927). Зав. Округового Білоцерківського архівного управління. Член-співробітник ЛОЭ на 15 VІ 1928 (Труды Ленинградского общества экслибрисистов. Вып. ХІ-ХІІ. Лгр., 1928. С. 3 обкл.). Адр.: Біла Церква, вул. Комісарівська, 16. Книгозбірня, що стосувалась виключно України, складалась із понад 1000 томів. Зберігалась (1911) у м. Кошоватому Київ. губ. Включала раритети українською мовою. – Дж.: Иваск У. Г. Частные библиотеки // РБ. 1911. № 7. С. 79; Геппенер М., С. Л. Дроздов-Мишківський // Бібліологічні вісті. 1928. № 1. С. 137-138; Наука и научные работники СССР. Часть VІ : Без Москвы и Ленинграда. Ленинград, 1928. С. 116; Артюхова Аделаїда. Виставка Ex-lіbrіs’ів в УНІКу // Бібліологічні вісті. 1930. № 3. С. 135-139; Стародуб О.В. Розвиток краєзнавчого руху на півдні Київщини // Юр’ївський літопис. 1996. № 1. С. 88-92; Історія Національної Академії Наук України, 1929-1933: Документи і матеріали. К.: НБУВ, 1998. С. 409; Українські архівісти : Біобібліографічний довідник. Вип. 1 (ХІХ ст. – 1930-і рр.). К., 1999. С. 124-125 (Людмила Діденко, Олексій Стародуб); Маньковська Руслана. Музейництво в Україні. К., 2000. С. 30; Богомолов С.И. Российский книжный знак, 1700-1918. Москва, 2004. С. 277; Білокінь С. Музей України: (Збірка П. Потоцького): Дослідження, матеріали. К., 2006. С. 160.

7. Відомості про українських вчених для перших довідок фігурують здебільшого в покажчику: Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Ленинград, 1928. 800 с. Це дуже важливе джерело часів з-перед початків масового терору.

8. Терещенко (Терещенкова) Софія Мефодіївна (1887, с. Попівка Уманського пов. – після 1 лютого 1930), музейний працівник, фольклористка. Дочка солдата, що прослужив 25 років у війську. 1920 заснувала художню школу, 1922 – Звенигород. музей старовини (музей-заповідник ім. Т.Шевченка в Звенигородці). Ув’язнена 9 вересня 1929.

Одержала 10 років концтабору. Дальша доля невідома. Численні фольклорні записи увійшли до праці А.Кримського «Звиногородщина» (К., 1930; Черкаси: Вертикаль, 2009). Родинний стан (1929) – удова. Сестра скульптора Каленика Т. (1879-1969). – Тв.: Додаткові покази до протоколів слідства / Публ. Лесі Власюк та Лідії Лихач // Родовід. № 7. К., 1994. С. 59-92. – Дж.: Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні, 1917-1990. К. : Вища школа, 1991. С. 141; Іванченко Михайло. Доброї пам’яті слід // Родовід. Ч. 1 (15). 1997. С. 23-31; Тарахан-Береза Зінаїда. Святиня : наук.-іст. літопис Тарасової Гори. К., 1998. С. 322; Музей України (2006). С. 194.

9. Справа І.Шарого зберігається в архіві Полтавської обласної СБУ. Кирилюк Вітольд. Справа № 242: Іван Шарий та інші // Герої Крут: Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Упор. Іван Ільєнко. Дрогобич: Відродження, 1995. С. 137.

10. Білокінь С. Терор проти українських музейників // Артанія. 2011. Кн. 23. № 2. С. 19-27: 12 іл.; Кн. 24. № 3. С. 81-88: 14 іл.; Кн. 25. № 4. С. 70-78: 5 іл.

11. Снєгірьов Гелій (Євген Іванович; 14 жовтня 1927, Харків – 28 грудня 1978, Київ), публіцист. Син письменника Івана Снєгірьова й викладачки української мови й літератури Наталі Собко. Закінчив Харківський театральний інститут. Протягом семи років гол. редактор Укр. студії хронікально-документальних фільмів, член партбюро. Написав лірико-публіцистичну розвідку про справу «СВУ» (1974-1977), яку передав на Захід. Мешкав на вул. Тарасівській, 8, пом. 43. Заарештований 22 вересня 1977. Жертва тюремної медицини. Приятель Віктора Некрасова. – Тв.: Роман-донос. К.: Дух і літера, 2000. 495, [9] с.- Дж.: Григоренко Зинаида, Григоренко Петр. Памяти Гелия Снегирева: Вместо некролога // Новое русское слово. 1979. 6 января; Рапп Ірина, Снєгірьов Пилип. Снєгірьов Гелій // Міжнародний біографічний (sic) словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Част. 2. Харків: Харківська правозахисна група; «Права людини», 2006. С. 727-730.

12. Снєгірьов Г. Набої для розстрілу та інші твори. С. 140.

13. Верстюк Владислав Федорович, Осташко Тетяна Сергіївна. Діячі Української Центральної Ради: Бібліогр. (sic) довідник. К., 1998. С. 141-143.

14. Жевченко Юрій (17 ІІ 1885, сл. Єлисаветградка Єлисаветгр. пов. Херсон. губ. – бл. 1938), архиєпископ УАПЦ. Дочка Тамара, за письменником Юрієм Ів. Яновським. – Дж.: Липківський Василь, Митрополит. Історія Української Православної Церкви. Розділ VII. Вінніпег, 1961. С. LXXXVІІ, 27, 59, 97, 103, 128, 142.

15. Див. про нього: Бажинов Іван. Невідома шевченкознавча студія видатного українського педагога і народознавця // Нар. творчість та етнографія. 1999. № 2/3. С. 99–104.

16. «Спілка визволення України»: Стенографічний звіт судового процесу. Т. 1. [Х.:] Вид-во «Пролетар». С. 145.

17. Репресії в Україні (1917-1990 рр.): Наук.-доп. бібліогр. пок. / Авт.- упор. Є.К. Бабич, В.В. Патока. К.: Смолоскип, 2007. 519 с.