Совєцькі видання (1918-1945)
Сергій Білокінь
Уперше в літературі використано слідчі справи з архівів ГПУ-НКВД у пропаґандистських працях номенклатурних авторів початку 1930-х років. Доступ до слідчих справ одержали тоді самі московські вожді, як-от Ємельян Ярославський, а також київські маріонеткові вождики Володимир Затонський та дружина Постишева Тетяна Постоловська. У замовній і відтак програмній, як завжди, брошурці Єм.Ярославського, що звалась "Від опозиції до контрреволюції", наводилися зізнання зінов’євця Ханіка з невідомою датою та убивці Кірова Л.Ніколаєва від 20 грудня 1934 року [61]. Думаю, що з головного змісту зізнань показніших політв’язнів того часу (а вибірки з їхніх справ ГПУ робило для членів московського й київського Політбюро за списками), виросло не що інше, як знаменитий короткий курс історії ВКП(б) [62]. Інакше кажучи, ідеологія самообмов була спільним продуктом чекістів, виготовленим під керівництвом большевицької партії.
Затонському у його настановчих пасажах після арештів у справі УВО придались уривки з протоколів допитів Михайла Козоріса, академіка Степана Рудницького й керівника наукового сектору Держплану Климентія Коника [63]. Затонський виголосив свій текст як доповідь та заключне слово на січневій сесії ніби реформованої, а по суті нищеної тоді ВУАН [64].
Тетяна Постоловська вступила до партії 1925 року. Мала вищу освіту – закінчила Інститут права та Інститут червоної професури. З 1933 року вона працювала у ВУАМЛІН. Працювала доцентом Київського ІНО, потім директором Українського філіалу музею Леніна (звільнена опитом 17 лютого 1937 року) [65]. Була делегатом ХІІ з’їзду КП(б)У. 26 серпня 1938 року Військова колегія Верховного суду СРСР прийняла рішення її розстріляти [66].
27 березня 1934 року вона доповіла свою статтю у ВУАМЛІН»і, сподіваючись видати її згодом у складі своєї монографії «Кримінальна політика в реконструктивний період». У своїй доповіді Постоловська процитувала витяги з протоколів допитів Семена Вітика, Миколи Романюка, М.Чеховича, того самого Михайла Козоріса, Варфоломія Копача (він же Сергій Холодний), професора філософії Петра Демчука, Скрипникового секретаря Миколи Ерстенюка та інших [67].
Характерно, що ці уривки не містять жодної конкретики, яка все-таки трапляється в такому слабкому джерелі, як слідчі справи [68], натомість являють собою суту демагогію – наслідок безпосередньої роботи енкаведистів з в’язнями. Наприклад, Лозинський підписав в одному з протоколів таке місце, тим самим його авторизувавши:
«Головною базою роботи всього контрреволюційного блоку, зокрема УВО, було село. Тут підривна робота полягала в тому, щоб перешкоджати розвиткові колгоспів, розкладати колгоспне середовище, сіяти ворожнечу між колгоспниками і одноосібниками, зривати посівні, збиральні й хлібозаготівні кампанії, викликати і зміцнювати в селі вражіння, що колгоспна політика партії та радвлади означає все більше й більше зубожіння і руйнацію селянства, організувати проти цієї політики опір, який, кінець-кінцем, перетворився б на збройне повстання. Ця підривна робота повинна була одночасно зривати постачання для міст і викликати та зміцнювати в місті вражіння, що колгоспна політика означає все більше й більше утруднення для міста, зубожіння й занепад народного господарства всієї країни» [69].
У цих ситуаціях використання слідчих справ мало не академічний характер, а було прямим продовженням оперативних заходів яґодинських структур. Наприклад, Затонський завершив свій виступ (що містив і низку цитат із справ) таким яскравим пасажем:
«Товариші! Ця Сесія Академії Наук повинна бути переламною. Треба остаточно викорінити все негативне, все вороже революції, що досі було в стінах Академії. Це тепер і провадиться. Але Академія цілком ще не перебудувалася. Вона ще не ввійшла як слід в ряди борців за новий суспільний лад. Тим, хто вагається, ми робимо останні попередження: або з нами, або ми обійдемося і без вас. Всі, хто дбає за культурний розквіт, за бурхливий розвиток науки, за щастя безкласового соціалістичного суспільства – ті вже йдуть з нами, з пролетаріатом. (Бурхливі довготривалі оплески)» [70].
Ясна річ, функціонер, якого, перестрибуючи багато наукових щаблів, призначили на академіка, навіть не підозрював, які глибокі були його слова.
Авторові найменше хотілося б, аби читач подумав, що я плутаю історіографію з джерелами. Тому наведу ще один арґумент заради того, щоб поширити тему. Бо якщо ідеться не про масовий терор, а, ширше, про систему тоталітаризму, то тут працями, у яких досліджується сама його атмосфера, була ще одна група видань – офіційні видання Наркомюсту й НКВД. Розуміється, вони теж мають амбівалентний характер – і джерельне значення, й історіографічне разом, – тим більше, що в деяких із них, як-от у посібнику І.Н.Якімова та П.П.Михеєва "Искусство допроса" присутній безсумнівний дослідницький елемент – параграф "Психология некоторых категорий свидетелей и их показаний" [71]. Ця група видань опинилася здебільшого поза увагою дослідників з технічних причин. З часом ці видання опинились у спецфондах, а в Києві, як відомо, перед евакуацією 1941 року, «щоб не потрапив до рук ворога», спецфонд Всенародної бібліотеки України було спалено у внутрішньому бібліотечному подвір’ї. Вважається, тоді загинуло близько 100 тисяч одиниць [72]. Зрештою, облік цих видань вівся, точніше, їх заборонили за проведеним обліком [73]. Важко утриматись від спокуси назвати бодай дещо, особливо цікаве історикові. Наприклад, книжечку Акулова й Вишинського (1934), де говориться дослівно, шо "нужно покончить с тем недопустимым положением, которое у нас существует в отношении защиты. В этом отношении рекорд опять-таки побила Украина, где с защитой не церемонятся, где защиту третируют до последней степени" [74]. Важливе практичне значення має праця Утєвського [75].
Об’єктивне дослідження совєцької пенітенціарної системи несподівано вийшло з середовища УАН напередодні процесу СВУ [76].
За браку нормальних джерел певну групу літератури з історії большевизму складають п’єси, що мали, природно, антисовєцький зміст. Заповнюючи собою відповідну нішу, вони формували уявлення про соціальні моделі. Безпосередньо в умовах тодішнього режиму цикл таких п’єс («Народний Малахій», «Мина Мазайло» і кілька п’єс незакінчених) написав найталановитіший український драматург того часу Микола Куліш.
Мабуть, центральне місце в перспективі офіційної совєцької історіографії займає все-таки короткий курс історії ВКП(б), що задавав тон усій історіографії СРСР. Ідеї цієї книжки протягом довгих років розпорошувались серед численних брошур, друкованих як правило чомусь на найгіршому папері [77]. Втім, одного разу вони втілились у капітальній праці московського чиновника Андрія Лихолата [78] – згодом співробітника Інститута історії АН УРСР [79].
Іншою віхою історіографії, ба навіть суспільної свідомості пізнішого часу стала знаменита доповідь Хрущова 25 лютого 1956 року [80], так само тенденційна й однобічна, як і інші офіційні документи. Особи, що готували для Хрущова текст, теж використовували старе чекістське діловодство. Інша особливість цієї доповіді полягає в тому, що для населення СРСР вона лишилась таємна. Її оголошували усно, причому тільки для членів партії [81].
Примітки
61. Ярославський (Ярославский) Омелян (Ємельян) Міхайлович (Губельман Міней Ізраїлевич; 19 лютого 1878, Чита Забайк. обл. – 1943). Від опозиції до контрреволюції. [К.:] Партвидав ЦК КП(б)У, 1935. С. 26.
62. История Всесоюзной Коммунистической партии (большевиков): Краткий курс. [М.:] Госполитиздат, 1938. 351 с. Тираж 300 000 прим.; Те саме. [М.:] ОГИЗ, 1945. 351 с. Тираж 10 млн. прим. Вибіркове порівняння текстів показало, що ці видання практично ідентичні.
63. Затонський Володимир Петрович (1888—1938). Національно-культурне будівництво і боротьба проти націоналізму: Доповідь та заключне слово на січневій сесії ВУАН. К.: ВУАН, 1934. С. 25-27. На звороті титулу: "Дозволяється випустити в світ. Голова Редакційно-видавничої ради ВУАН акад. О.В.Палладін". Підписано до друку 4 квітня 1934 року. Тираж 14 000 прим.
64. Див.: Полонська-Василенко Н., Проф. д-р. Українська Академія Наук: Нарис історії. Ч. ІІ: 1931-1941. Мюнхен, 1958.
65. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 438. Арк. 54.
66. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 1. № 444. Арк. 96; Ф. 263. Оп. 1. № 39308 ФП / кор. 455. Том 4. Арк. 264.
67. Постоловська Тетяна Семенівна (1899 – ?). Особливості класової боротьби на Україні в період між XVI і XVIІ партз’їздами, розгром контрреволюційних організацій і роль органів юстиції в розгромі // Під марксо-ленінським прапором. 1934. № 1. С. 58-60.
Пор.: Сенченко Ан., Постоловська Т. XVII партз’їзд і перебудова роботи марксо-ленінських інститутів України // Більшовик України. 1934. № 3;
Абраменко Леонід Михайлович (нар. 1930), Амонс Андрій Іванович (нар. 1946). Репресовані прокурори в Україні. К.: Істина, 2006. С. 85.
68. Пор.: Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання: Зб. наукових праць. К., 1998.
69. Постоловська Т.С. Особливості класової боротьби. С. 62-63.
70. Затонський В. Національно-культурне будівництво. С. 53.
71. Якимов И.Н. и Михеев П.П. Искусство допроса: Практич. пособие для допрашивающих. М.: Изд-во НКВД, 1928. 64 с.;
Idem. Допрос: Практич. пособие для допрашивающих. Изд. 2. М.: НКВД, 1930. 84 с.
72. На звільнених землях: З Києва // Краківські вісті. 1942. 25 січня. Ч. 14 (461). С. 2;
Величаві твори української культури // Там само. 17 лютого. Ч. 31 (478). С. 6;
Кузьмин Евгений. Судьбы трофейных архивов // Литературная газета. 1991. 2 октября. № 39 (5365). С. 13.
73. Зведений алфавітний список книжок, що увійшли до наказів Головліту Української РСР на вилучення та списання в макулатуру з бібліотек громадського користування за період з 1937 по 1 липня 1947 року включно. К., 1947. 159 с. ДСК;
Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. 415 с. ДСК.
74. Акулов И.А., Вышинский А.Я. За перестройку и улучшение работы суда и прокуратуры. [М.:] Сов. законодательство, [1934]. С. 52.
75. Действующие распоряжения по местам заключения: Сист. сб. с пояснениями / Сост. консультант Главн. упр. мест. закл. Б.С.Утевский. М., 1929. 298 с.
76. Малиновський Іоанникій Олексійович (4/16 листопада 1868, Остріг Волинської губ. – 12 січня 1932, Київ). Радянські поправчо-трудові установи порявнюючи з буржуазними тюрмами. К., 1928.
77. Див., напр.: Шпигуни і диверсанти за роботою. К.: Соцеквидав України, 1937. 80 с.
78. Лихолат Андрей Васильевич (12 грудня 1914, с. Росоховатка Київ. губ. – 16 грудня 1993, Київ). Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917-1922 гг.). [К.:] Госполитиздат, 1954.
79. Брега Галина Степанівна (нар. 1935). Лихолат А.В. // Вчені Інституту історії України: Біобібліогр. довідник. К., 1998. С. 185-187.
80. Хрущев Н.С. О культе личности и его последствиях: Доклад […] ХХ съезду Коммунистической партии Советского Союза, 25 февраля 1956 года // Известия ЦК КПСС. 1989. № 3 (290). С. 128-170.
81. Див.: Білокінь С. ХХ з’їзд КПРС на півсторічній відстані // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. Вип. 10. К.: Ніка-Центр, 2006. С. 100-111.