Чистки
Сергій Білокінь
Розумієм також, що політичні нагінки мали не менш згубні й руйнівні наслідки для збірок і самого фундатора Музею України. В уже цитованому акті Комісії для обстеження Всеукраїнського музейного містечка від 27 червня 1933 року (підписали голова Ф.Козубовський [796] та члени М.Криворотченко [797], Л.Калениченко та якийсь Драклер) зазначено:
«Потоцький П.П. Освіта вища, кол.[ишній] генерал артилерії й відомий ліберальний поміщик-антиквар, власник збірки, що подарована й міститься в ВМГ. Настроєний реакційно, збірку бажано приєднати до історичного музею, а Потоцького перевести на пенсію» [798].
Звернімо увагу на стилістику документа. Не Павло Потоцький подарував свою збірку, а «власник збірки, що подарована і міститься в ВМГ», та й ця інформація нейтралізується повідомленням, що він «настроєний реакційно».
Тим часом – паралельно із здійсненням голоду провадився терор проти людей і пам’яток. У щоденнику Ф.Ернста під 26 січня 1933 року занотовано, що збиралася чинити влада з пам’ятками Нижнього міста – Подолу:
“Засідання у проектно-планувальному відділі комгоспу з приводу реконструкції Червоної площі на Подолі (проект знесення старого й нового корпусів [духовної] академії з дзвіницею, гостиного двору, контрактового будинку і т.д.)” [799].
Далі реорганізації тільки поглиблювались. У щоденнику Федора Ернста знаходимо запис від 15 грудня 1932 року: “Був у Музеї зав. сектором науки НКО т. Мінкевич, висловив побажання про перетворення музею на музей укр. мистецтва (огляд з 9 до 12 год.)” [800]. 27 грудня вчений записав: “Був у Врони і Калениченка в справі організації музею україн.[ського] мистецтва” (Арк. 106). Стали відомі матеріали обстеження Археологічного музею ВУАК, перенесеного 1931 року до Всеукраїнського музейного містечка. „Бригаду обслідування” склали комуністка Байорис, Костенко, Катерина Лазаревська та Феодосій Мовчанівський. Це обстеження започаткувало розгром Музейного містечка [801]. 22 вересня 1933 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення:
“Про організацію Всеукраїнської картинної галереї (тт. Затонський, Хвиля). – Погодитись з пропозицією Наркомосу, щоб тимчасово зайняти для картинної галереї (до збудування спеціяльного будинку) будинка, що будується для Інституту педагогіки” [802].
Після загибелі наркома освіти Миколи Скрипника [803] (7 липня 1933 року) наступний нарком, В.Затонський, почав заґвинчувати гайки особливо енергійно. За офіційними підрахунками, з апарату НКО
„було вичищено націоналістичних ворожих елементів та тих, що не виправдали себе на роботі”, 200 душ. В.Марочко і Х.Гьотц зазначають, що на початку 1928 року у штаті Наркомосу налічувалося 202 співробітники [804].
Отож на початку вересня 1933 року в Музейному містечку відбулась чистка радянського апарату Музейного містечка та дострокова чистка партосередку. З апарату було вичищено до 50 душ “ворожих елементів” та 6 душ виключено з партії [805]. 8 вересня у щоденнику Федора Ернста з’явився запис: “Ввечері засідання у В[сеукраїнському] І[сторичному] М[узеї] – наслідки чистки В[сеукраїнського] М[узейного] Г[ородка] (доповідь [Луки] Калениченка); з 10 до 12 год. засід.[ання] Оргбюра Спілки художників, доповідь [Сергія] Томаха [806] і [Євгена] Холостенка [травень 1904 – 1945, Югославія] [807] (“Фашизм в укр.[аїнському] мистецтвознавстві”)” [808].
Восени 1934 року до Києва привезли делегацію ударників московських підприємств (“делегацію пролетарів червоної Москви”), – по Лаврі водив їх Ол.Михайловський [809]. Газета розповідала про враження туристів: “Замість “святих” мощей розглядають москвичі шматки тирси. Поруч з золотим убранством церков бачать вони замуровані в келіях-казематах черепи замордованих колись попами людей” [810]. Один з чергових директорів Музейного містечка (за словами О.Петровського, прийшов після Калениченка) Назарій Багрій [811] писав:
“Унаслідок чистки партійної організації та чистки радапарату шкідницький елемент, який заважав і шкодив в музейній роботі МГ, було вичищено, що дало можливість оновленому керівництву й науковому складу МГ розпочати ґрунтовну перебудовну роботу Музейного городка, перетворюючи його на могутнє знаряддя антирелігійної боротьби. […] Також значним досягненням у роботі МГ є розвідки, проведені в ближніх печерах. Тут розкрито 4 підземні тюрми-камери з кільцями, до яких приковували в’язнів (!), розкрито ніші, де ховали в’язнів після смерті (!)” [812].
Покликаючись на піванонімного (існував чи не існував?) прочанина Федора Кирюшкіна з Мордовської автономної області, Ю.Лісневський навів його слова (говорив чи не говорив, – шукай його у Мордовії!): “Тут я вперше. Печери і мощі бачу перший раз. Видно, що тут монахи обманювали і катували (!) людей” [813]. Сумніваюсь, щоб Багрій сам додумався до такої грубої фальшивки, як ці самі кільця, ще й із кістками в них (правдоподібно, хтось йому підказав), але їхнє фото збереглося [814].
Михайловський із заслання не повернувся, – Лісневський зробив добру кар’єру. За словами Марка Захаровича Петренка, це він постарався, щоб під час екскурсії дружини Брежнєва по Лаврі підказати їй, що колодязі Антонія та Феодосія треба засипати. Там, мовляв, збираються клікуші.
Звернувшись до архівного фонду Потоцького, я довідався, що мій учитель Олександр Олександрович Петровський з 1 травня 1931 року займав у Музеї України посаду лектора [815]. Раз на шестиденку, коли музей відкривався для масового огляду, він читав лекції екскурсантам. Напередодні 12 вересня 1933 року директор Музейного містечка Лука Калениченко зачинив Музей України для масового огляду. З протесту і в зв’язку з ближче не відомими на нього нагінками Петровський залишив музей [816], але, очевидно, підтримував стосунки з генералом і надалі.
Загалом Петровському в заповіднику не велося. У звіті бригади з обстеження роботи Всеукраїнського Музейного містечка (16 липня 1931 року) зазначено:
“До цього часу збірка [Потоцького] не використовується в належний спосіб, відкрита раз на п’ятиденку та не забезпечена належним екскурсоводом, через що иноді екскурсії переводить сам Потоцький, що ні в якому разі не припустимо. […] Деякий лекторський склад не відповідає своєму призначенню (приклад – Потоцький)” [817].
У будь-якому випадку кар’єра Петровського у заповіднику доходила кінця. В акті Комісії для обстеження Всеукраїнського музейного містечка від 27 червня 1933 року, що його я цитував вище, зазначено: «Петровський О.О. – службовець, позапарт.[ійний], осв.[іта] середня, лектор 2 раз.[ряду]. Звільнити з роботи як чужого» [818].
Потоцький домагався протилежного. Можливо, саме в ці місяці він зі свого боку склав “Памятную записку о нуждах Музея Украины (Собрания Потоцкого)”, де можна прочитати:
“6. О лекторе Петровском – не только снять с него напраслину, но и сохранить его как оч.[ень] полезного работника.
7. Как будет функционировать Музей в связи с распоряжением Директора КМГ прекратить массовые посещения Музея?” [819]
Перемогли, ясна річ, большевики.
Примітки
796. Козубовський Федір Андрійович (15 липня 1895, с.Богушево, потім Вінницького округа – 2 вересня 1938, Київ) – функціонер, археолог, музейник.
Член ВКП(б) з 1926. З 1923 завідувач Коростенського округового музею, з 1926 ст.інспектор наросвіти Коростенського окрвиконкому (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 47912 ФП / кор. 855. Арк. 197 – зв.). Автор "Записок про досліди археологічні коло м.Коростеня" (500 прим.). Навчався в Одесі. Був аспірантом у Болтенка й Дложевського. Його ідеологічне кредо ще не з’ясоване. У листі від 5 січня 2002 Яків Ісакович Бердичевський розповідав: "Кстати, можно разыскать дочь инженера-геодезиста Козубовского […], брата Федора (кстати, геодезист его иначе, как "подонком", не называл". Але 5 квітня 2003 Григорій Дем'янович Зленко писав мені:
"Цей чоловік [Ф.Козубовський] з грудня 1929-го до весни 1932 року очолював Одеську державну наукову бібліотеку (якраз в часи, коли йшов погром української інтелігенції у зв'язку з фальсифікатом "СВУ"). Прислужництвом "силовикам" не заплямував себе. Знаю це гаразд, бо перегорнув бібліотечний архів за ті роки і написав про Козубовського" (див.: Зленко Г. Жертва двух терроров // Слово. Одесса, 1996. 12 апреля. № 14 (178). С. 6; Те саме // Вечерняя Одесса. 1998. 29 октября. № 169 (6901). С. 2).
Після Одеси Козубовський став директором Інституту історії матеріальної культури в Києві. 17 квітня 1933 на виробничій нараді історичного циклу прочитав доповідь "Про ролю музеїв в системі Академії наук", побудовану на большевицькій схоластиці, що вело напряму до нищення музейних фондів (Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 279-289). Еміґрант Борис Жук твердить, що Козубовський підписав постанову Сектора історії матеріальної культури, мовляв, Михайлівський Золотоверхий собор побудовано у XVІІ ст., і він нічого цінного в науковому відношенні не являє (Жук Борис. Советские археологические музеи и их руководители // Вестник Института по изучению СССР. [Том] 1 (18). 1956. Январь-март. С. 89). Допитаний як свідок 16 червня 1936 парторг ІІМК Віталій Теличко характеризував лінію К. як директора так:
"Старался выживать молодых аспирантов, в большинстве партийцев, и брал курс на то, чтобы собрать в Институте материальной культуры старые националистические кадры" (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 47912 ФП / кор. 855. Арк. 48. Допитав Гапонов).
11 липня 1936 Євген Шабліовський висловився ще виразніше:
"Из разговора с Гуслистым К.Г. (УАМЛИН) я узнал, что Козубовский Ф.А., будучи директором Института материальной культуры в Киеве, проводил большую работу по концентрации фашистских украинских кадров у себя в Институте. Среди них особенным покровительством Ф.Козубовского пользовались националисты В.Петров, [Владимир Осипович] Харьков, [Константин Феодосиевич] Штепа, которые проводили подпольную фашистскую работу, прикрываясь стенами Института, используя для связи с периферией различные экспедиции" (Там само. Арк. 57. Допитав Самохвалов).
5 лютого 1958 ці зізнання Ш-й відкликав (Там само. Арк. 132-133 зв.). К-й проредаґував вісім книжок «Наукових записок Інституту історії матеріальної культури» (1934-37). Арештований 15 квітня 1936. Збожеволів під час слідства не пізніше 13 липня (слідство вели чекісти Гапонов і Самохвалов). Довший час вважалось, що Козубовського розстріляли німці разом з іншими психічно хворими 1943 (Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні (1962). С. 35; Міллер Михайло. Доля українських археологів під Совєтами // Там само. С. 120).
Насправді його доля склалась інакше. 29 липня 1937 ординатор Київської психіатричної лікарні Дунаєвська писала в акті: "В настоящее время Козубовский угнетен, мало спит по ночам. Очень раздражителен. Обращается к врачу с просьбой отравить его и тем прекратить его мученья" (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 47912 ФП / кор. 855. Арк. 70). 29 серпня 1938 трійка УНКВД по Київській області ухвалила натомість його розстріляти (Арк. 105).
Див.: Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 260-261;
Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні (1962). С. 35;
Шовкопляс І.Г. До 75-річчя від дня народження Ф.А.Козубовського // УІЖ. 1970. № 8. С. 125-126;
Маньківська Руслана. Репресії серед музейних працівників в кінці 20-30-х рр. // З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. 1997. № ½ (4/5). С. 269;
Її ж. Музейництво в Україні. К., 2000. С. 130-131.
797. Криворотченко Михайло Григорович (1892, Зіньків – ?) – один з організаторів, голова виконкому "Юнацької спілки", діяч УСДРП, потм КП(б)У. Директор Соціального музею в Харкові (1921). Перша Всеукраїнська краєзнавча конференція (травень 1925) обрала його заступником голови Українського комітету краєзнавства. Його заарештували 10 лютого 1934. 9 квітня судова трійка при колегії ГПУ УСРР дала йому 5 років ИТЛ. Як склалась його доля після цього, невідомо. Дж.: Данилюк Ю.З. З любов'ю до рідного краю // Реабілітовані історією. К.; Полтава: Рідний край, 1992. С. 164-167; Бездрабко В. Криворотченко М. Г. // Українська журналістика. Вип. 6. Л., 1999. С. 157-159; Данилюк Ю.З., Юренко О.П. Один з організаторів українського краєзнавства // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. К., 1998. Вип. 3. С. 174–188.
798. ДАмК. Ф. р-323. Оп. 1. № 712. Арк. 45. 3 грудня 1933 завідуючий сектором науки культпропвідділу ЦК КП(б)У М.Х.Орлов підготував доповідну записку для Політбюро. Для вилучення коштовностей з фондів Музейного містечка він пропонував створити комісію у складі Якима Дудника, заступників голови Федора Козубовського та директора ВМГ Назарія Багрія, а також членів – представників облвідділу ГПУ Кирсти та київської контори Держбанку (Полюшко Г.В. Втрачені скарби Лаврського музею. С. 16).
Орлов (Каган) Михайло Хрисанфович (1899 – 22 жовтня 1936) – партійний функціонер, чл.-кор. АН УРСР (1934), згодом заступник культпропа ЦК КП(б)У. У своїх зізнаннях назвав секретаря ЦК КП(б)У М.М.Попова як троцькіста. Чекісти Рахліс і Брук заборонили брати такі зізнання (ЦДАГО України. № 44539 ФП / кор. 676. Арк. 374). Розстріляний. Дж.: Рубльов Олександр, Фельбаба Михайло. Долі співробітників „УРЕ” на тлі репресивної політики 30-х років // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 2000. № 2/4 (13/15). С. 241-243.
799. ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-1. Од. зб. 7. Арк. 108 зв. Див.: Білокінь С. Щоденник Федора Ернста про боротьбу довкола української культурної спадщини у 1920-1930-х роках: Публікація текстів // Пам'ять століть. 2005. Травень-серпень. № 3-4 (54-55). С. 70-71.
800. Там само. Арк. 105 зв.
801. Полонська-Василенко Н.Д. Українська Академія Наук: Нарис історії. Ч. ІІ: 1931-1941. Мюнхен, 1958. С. 25-26.
802. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 285. Арк. 61.
803. Див.: Білокінь С. Чисті зерна високої правди: Про народного комісара України М.Скрипника // Рад. школа. 1989. № 1 (712). С. 81-86.
804. Марочко Василь, Гьотц Хілліг. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору, 1929-1941. К.: Науковий світ, 2003. С. 10.
805. ДАмК. Ф. р-323. Оп. 1. № 712. Арк. 18 зв.
806. Томах Сергій Іванович (21 вересня 1901, м. Велика Багачка, Полтавщина – ?) – ректор Київського художнього інституту початку 1930-х років, член ВКП(б).
В Ернстовому щоденнику С.Томаха стосується ще один запис: «О 12 год. був в Худ.[ожньому] інституті; з ½ 1 до ½ 3 – засідання у ректора в справі організації на Україні Укр.[аїнської] Академії Мистецтва (дуже погано складена доповідна записка Томаха)» (ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-1. Од. зб. 7. Арк. 118). Бойчукістка Марія Володимирівна Трубецька (14 березня 1897 – 16 березня 1976) згадувала, що хтось із старих викладачів, зайшовши до нього на прийом, вийшов ошелешений. Ректор, відповідаючи йому, ввесь час повторював одне й те саме слово, якого той не розумів, – «Слабо».
1 жовтня 1935, допитаний як свідок у справі Бізюкова, сказав: "Впоследствии Бизюков поддерживал связь с б. директором художественного института Вроной, активным украинским националистом-фашистом. […] Формализмом Бизюков маскировал украинский национализм" (Архів СБУ. № 30535 ФП. Арк. 88-89). Автор олійних творів «Молочниця» та «Родинний портрет», які експонувались на ювілейній виставці мистецтва народів СРСР (Москва, 1927). 1935 голова обласної секції наукових працівників мистецтва в Києві.
Тв.: За культурну революцію на селі // Прол. правда. 1928. 5 серпня. № 181 (2093). С. 3;
Петлюровщина под вывеской советского издательства // Книга и пролетарская революция. 1933. № 7. С. 8. Подп.: Е.Холостенко, З.Толкачев, С.Томах, В.Овчинников.
Дж.: Ханко Віталій. Словник мистців Полтавщини. [Полтава,] 2002. С. 187.
807. Своєрідне враження складає реєстр його праць:
Попівщина під забралом мистецької критики // Літ. газета. 1929. №№ 16-17;
Музейные искусствоведы на Украине // Печать и революция. 1930. № 4;
Об идеалистах из Украинской Академии и художественной критики // На литературном посту. 1930. № 15;
Последние орхидеи из оранжереи идеализма // Книга и революция. 1930. № 23-24;
Против возродителей и реставраторов // Молодая гвардия. 1930. № 5;
Классовая борьба на фронте украинского искусства // Литература и искусство. 1931. № 5-6;
Проти націонал-демократичної й троцькістської контрабанди на ділянці образотворчого мистецтва // Літ. газета. 1932. № 4-5;
Викоренити петлюрівщину на фронті мистецтва // Пролетарська правда. 1933. 20 серпня;
Викрити й розбити петлюрівщину на фронті критики й мистецтвознавства // Літ. газета. 1933. № 16;
Кулацко-петлюровская вылазка на фронте искусствознания и археологии // Книга и пролетарская революция. 1933. № 4-5;
Петлюровщина под вывеской советского издательства // Там само. 1933. № 7;
Проти петлюрівської контрабанди на фронті мистецтвознавства // Пролетарська правда. 1933. № 93 та ін.
Братів Євгена та Миколу Холостенків С.Таранушенко за звичкою називав "братами-розбійниками".
808. ІМФЕ. Ф. 13-1. № 7. Арк. 123. 8 жовтня 1933 чистили партосередок Київського художнього інституту (Арк. 126 зв.).
809. Михайловський Олександр Іванович (1892,Тульська губ. – 1946). З 1929 працював у Лаврському заповіднику. 1932 відряджений для створення експозиції Святогірського антирелігійного музею. 22 травня 1935 заарештований, ще раз у лютому 1938. Див. про нього: Пащенко В.О. Навіки в чужій землі // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). К.: Рідний край, 1991. С. 287-290.
810. Бродська М. У музейному городку // Прол. правда. 1934. 23 вересня. № 220 (3822). С. 1.
811. Багрій Назарій Олексійович (1895, м. Крицеве, згодом Шепетівського району – не раніше 20 листопада 1937) – музейний працівник. Директор Музейного містечка. Арештований 12 червня 1937. Рішенням трійки КОУ НКВД від 20 листопада 1937 розстріляний (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 32754 ФП / кор. 259. Арк. 5, 9, 37). Дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 32754 ФП / кор. 259. Арк. 5, 9, 37.
812. Багрій Н.А. Києво-Печерська Лавра на службі експлуататорів // Колишня Києво-Печерська Лавра на службі експлуататорів. [К.,] 1935. С. 8-11.
813. Див.: Колишня Києво-Печерська Лавра на службі експлуататорів. С. 31; Лісневський Ю. Чим була і чим стала Києво-Печерська Лавра // Соціалістичний Київ. 1937. № 11. С. 38.
814. Репр.: Геппенер Н. Всеукраїнське музейне містечко: Спогади // Пам’ятки України. 2003. Ч. 1-2 (138-139). С. 130.
815. Одержував 42 карб. 50 коп. на місяць (Гришин Ан. Відомості про співробітників Заповідника (2002). С. 50). Наглядачем у музеї був К.Й.Данилюк зі ставкою 80 карб.
816. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 28. Арк. 9.
817. ДАмК. Ф. р-323. Оп. 1. № 678. Арк. 3, 7.
818. ДАмК. Ф. р-323. Оп. 1. № 712. Арк. 49.
819. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 29. Арк. 21.