Нищення музеїв
Сергій Білокінь
Невдовзі разом зі швидкою зміною директорів Музейного містечка і особового складу музейників його структури було взагалі розтрощено, а величезну кількість експонатів знищено або розікрадено. Для цього вдалися до перевіреного прийому – реорганізації тих структур, що існували, та перевезення майна з одного приміщення до іншого.
Буває, просте зіставлення документів призводить до винятково цікавих спостережень і висновків. 28 січня 1932 року Федір Ернст записав у щоденнику: «З 5-ої до 10-ої чистка співробітн.[иків] с.[ільсько]г.[осподарського] музею» [886]. А 2 лютого: «Інспектура одержала відомости про те, що наказано негайно о 17 год. дня переносити с.[ільсько]-госп.[одарський] музей до Лаври в прим.[іщення] Музею діячів і театр.[ального] музею» [887].
Тим часом збереглось відношення, написане на бланку «Урядової комісії по переводу столиці України до м. Київа» (1 червня 1934 р., № 1634):
«Директору Театрального музея
Копия: Директору Музея деятелей искусств и
зав. музеем «Потоцкого» гр. Потоцкому
В соответствии с предложением Народного Комиссара Просвещения тов. Затонского (письмо от 19.V. с.г.) предлагается Вам перевести имущество Театрального музея, музея Деятелей искусств в помещение музея «Потоцкого».
Срок – 3 дня.
Ответственный секретарь
правительственной комиссии < підпис> /[Я.]Письменный [888]/“ [889].
Важко сказати, кому дали копію, призначену Євгенії Рудинській, адже сама вона була вже далеко від свого музею і Києва. У протоколі засідання президії ВУАН від 13 лютого 1934 року зазначено, що Музеї – діячів, етнології, театральний та мистецтв було вирішено передати Наркоматові освіти: “Просити НКО прийняти зазначені музеї не пізніше 1 березня 1934 р.” [890]. Сучасний дослідник Олександр Бонь вважає, що з кінця березня 1934 року Музей діячів “практично припинив своє існування” [891]. Не знати також, хто персонально перетягував музейні фонди до приміщення Музею України і як реаґував на цю акцію Потоцький. Сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк бачила, як виглядали фонди Музею діячів пізніше: “[…] майно поневірялося по горищах та підвалах Лаврського “Музейного містечка” після арешту та заслання завідувачки музею п.Рудинської” [892]. Ольга Петрівна припускала, що це майно, “якщо не знищилося”, то потрапило до київського історичного музею [893]. Наприкінці 1960-х років Євгенія Яківна казала мені, що, повернувшись до Києва, так і не довідалася, куди експонати її музею зрештою поділись [894]. Здебільшого це невідомо й досі.
Але ще більше вражає інше. Виходить, у лютому 1932 року сільськогосподарський музей перекинули до Музею діячів і Театрального, – у червні 1934 року фонди саме цих двох музеїв – Музею діячів і Театрального – опинились у приміщенні Музею України Потоцького. Чи знали ті, хто керував цими реорганізаціями, що невдовзі буде заарештовано самого Павла Платоновича?
Розповідаючи про нищення музейних фондів, не можна не згадати про музеї Інституту історії матеріальної культури, заснованого 15 листопада 1934 року. Петро Курінний розповідав: “Археологічний та етнографічний музеї, як зазначає звіт Інституту, були “законсервовані”. Останнім словом було задекоровано той факт, що Археологічний музей Академії наук та Кабінет антропології й етнології з Етнографічним музеєм було викинуто з їх помешкань та схованок до підвалів 19-го корпусу К.П.Лаври, де вони поступово аж до 1938 року руйнувалися” [895].
Навесні 1934 року пройшла нова хвиля арештів. У березні забрано музейника Михайла Рудинського, який, як ми пам’ятаємо, подарував Музеєві України якісь експонати. 20 березня 1934 року заарештували археолога й завідуючого відділом Херсонського краєзнавчого музею Олександра Тахтая [896]. 28 березня ув’язнено ученицю Данила Щербаківського Євгенію Юріївну Спаську. 31 березня вирішено заслати її до Казахстана на три роки [897]. 1 квітня заарештовано Михайла Павленка, який, як пригадуємо, лишив гарну статтю про П.Потоцького і його музей. 11 квітня заарештовано його товариша з Товариства дослідників української історії, письменства та мови Володимира Перетца (помер у Саратові 23 вересня 1935), 26 квітня – Миколу Макаренка (4 січня 1938 року у Новосибірську його розстріляли). 21 травня забрали завідувачку відділом Харківського музею Ксенію Берладину [898]. 1934 року було заслано директора музею Слобідської України Корнія Черв’яка [899]. Усунуто від завідування Бахчисарайським музеєм Усеїна Абдурефієвича Боданінського. 1937 року його було арештовано, а невдовзі – розстріляно [900].
Чекістам дуже розходилося про ліквідацію Музею діячів у Лаврі, отже, ще заздалегідь, у березні, вони подбали про вилучення Євгенії Рудинської. 27 березня 1934 року датується постанова про обрання запобіжного заходу проти неї, того самого дня її допитали, і вона дала підписку про невиїзд. Прикрі для неї свідчення дав колега – співробітник Історичного музею Федір Демидчук [901]. Її вирішили заслати до Котласа, відправляючи туди «одиночным порядком» [902].
Як відзначав, уже виїхавши на еміґрацію, Михайло Міллер, у Дніпропетровському музеї із 22 службовців було заарештовано 20: «З них секретар музею Садовий умер у в’язниці, Греків був розстріляний, а всі інші – зникли і їхня доля – невідома. Звільнили пізніше хіба одного А. Добровольського [903]. З усіх службовців було залишено на місці лише двох найменших – доглядачку Червяцову (sic) та прибиральницю Дузь» [904]. За відомостями сучасного дослідника А.Ситника, двоє службовців (прибиральниця Дузь та доглядачка Червецова) лишилось із 17. Ситник називає ув'язнених – етнографа Василя Кравченка [905], історика Василя Грекова, Аркадія Добровольського [906] та ін. Інакше кажучи, увесь персональний склад музею було розгромлено так, як це сталось у харківському Музеї українського мистецтва. Тут доречно нагадати формулу, яку чули з вуст Кагановича: “Мы снимаем людей слоями” [907].
Слідом за цими музеями було розгромлено запорізький (Дніпрельстанівський) музей – ув'язнено Миколу Філянського [908], Генріха Мартенса, Петра Смолічева. Тодось Кіранів [909] повісився у музейному приміщенні [910].
У Всеукраїнському музейному містечку (7 корпус, помешк. 2) 23 травня 1935 року було арештовано визначного бойчукіста Онуфрія Терентійовича Бізюкова [911]. 15 листопада спеціальна колегія Київського обласного суду «засудила Бізюкова до 3 років ВТТ за те, що серед художників проводив антирадянську агітацію, вихваляв мистецтво буржуазних країн». Він рано сів, тож Великий Терор 1937-38 років прокотився Україною за його відсутності, й він повернувся й дожив уже до наших часів (помер 15 березня 1986 року). Павло Платонович не міг його не знати.
У ці місяці з’явилась моторошна стаття Андрія Хвилі:
«Майже з перших років революції, – писав він, – до 1931 року в апараті НКО саме музейною ділянкою керували такі махрові контрреволюціонери-націоналісти, як Яворський, Коник [912], Озерський [913], Червяк, Дубровський, Криворотченко і т. ін. Зрозуміло, яку «лінію» вони проводили в керівництві музеями […]. Ці контрреволюціонери, використовуючи музейну ділянку для своєї шкідницької роботи, […] порозставляли своїх людей майже у всіх музеях, особливо у найголовніших. У Всеукраїнському Музейному Городку заправляв націоналіст Курінний. У Київському Історичному музеї сиділи націоналісти Ернст, Щербаківський. У Київському музеї західного мистецтва працювали контрреволюціонери Врона, Христовий [914]. У Харківському музеї українського мистецтва був контрреволюціонер Таранущенко (sic)» [915].
Ця страшна стаття формувала суспільну свідомість, щоправда, ніде не випереджала подій.
Переглядаючи погромні статті тодішньої преси, варто звертати увагу, що чому передувало – стаття арештові чи навпаки. В екстремальних умовах Андрій Хвиля відчайдушно закликав оберігати ті самі музейні коштовності, зрештою, ті самі ідеали, за які українські музейники віддавали життя. У роки випробувань, коли це від нього залежало і він ризикував не тільки своєю кар’єрою, а й самим життям, Хвиля виявив своє українство – систематично опікувався бойчукістами, народними митцями й майстринями, ініціював видання народних пісень в оздобленні Василя Кричевського, запроваджував гобелени, ескізи яких творили найкращі тодішні митці, розпочав видання словника Б.Грінченка, долучився до академічного видання Шевченка.
22 вересня 1933 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення:
“Про організацію Всеукраїнської картинної галереї (тт. Затонський, Хвиля). – Погодитись з пропозицією Наркомосу, щоб тимчасово зайняти для картинної галереї (до збудування спеціяльного будинку) будинка, що будується для Інституту педагогіки” [916].
Заступник наркома освіти Андрій Хвиля ініціював наведення ладу в музеях – проведення повної інвентаризації музейних цінностей України [917]. Було віддруковано бланки інвентарних карток, які передали музеям. На них у правому горішньому кутку було вміщено напис „Затверджено 26 лютого 1935 р. Заст. НКО – УСРР Хвиля”.
Примітки
886. ІМФЕ. Ф. 13-1. № 7. Арк. 92 зв.
887. Там само. Арк. 93. 1935 сільськогосподарський музей фіксується на вул. Паризької комуни (Михайлівській). Див.: Шеремет И.Ф. Передвижная инструктивно-показательная хата-лаборатория и ее работа // Сов. музей. 1935. № 5. С. 89-91.
888. Письменний Яков Вульфович (1902-1937) – чекіст, льотчик.
Мав юридичну освіту. Голова правління аероклубу “Динамо”. Член правління макаренківської колонії ім. Горького, один з найзатятіших опонентів педагога-письменника. Газета “Правда” 18 серпня 1935 писала:
“6 київських динамівців – товариші Письменний, Ворончук і Семенов, які вивчили льотну справу без відриву від своєї роботи (sic) […] вивершують до дня авіації великий спортивний переліт Київ-Памір-Москва-Київ довжиною понад 9 тисяч кілометрів” (Письменний Я. Київ-Памір. К.: Комуніст, 1936. Суперобкладинка).
Саме цьому Письменному 11 червня 1934 писав нарком В.Затонський:
“Т.Письменний! По поводу Михайловского Собора любители старья подымают шум, будто там на стенках (частью на виду, частью в замазанном виде под слоем штукатурки) имеются древние картины (мозаика и фрески). Я направил в Киев нашего заведующего Музейным отделом т.Макаревича с тем, чтоб он без шуму организовал обследование, поковырял где надо стенки и т.п. […] “Музейщики” будут, разумеется, тянуть волынку. В этом деле в дальнейшем нам придется разбираться вместе в Всеволодом Аполлоновичем [Балицким]” (Міяковський Володимир Варлаамович (1888-1972). Як зруйновано Золотоверхого Михайла в Києві // Наші дні. Львів, 1943. Ч. 10. С. 2).
24 червня 1937 Письменний був ув'язнений. Його розстріляли. Посмертно реабілітований (Шаповал Юрій Іванович (нар. 1953), Пристайко Володимир Іванович, Золотарьов Вадим (нар. 1961). ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: Особи, факти, документи. К.: Абрис, 1997. С. 532; Абаринов Александр, Хиллиг Гетц. Испытание властью: Киевский период жизни Макаренко, 1935-1937 гг. Марбург, 2000. С. 84-87 (= Opuscula Makarenkiana. № 22).
889. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 24. Арк. 15.
890. Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 335. Підписали Президент ВУАН О.Богомолець і вчений секретар Президії І.Адамович.
891. Бонь О.І. Академік О.П.Новицький і Музей українських діячів науки та мистецтва // Київська старовина. 1999. Листопад-грудень. № 6 (330). С. 131.
892. Косач-Кривинюк Ольга Петрівна (1877-1945). Леся Українка: Хронологія життя і творчости. Нью-Йорк: УВАН, 1970. С. 25.
893. Там само.
894. Дещо з того (силуетні портрети роботи Георгія Нарбута) я виявив у нинішньому Національному художньому музеї України.
895. Курінний П. Історія археологічного знання (1970). С. 119-120.
896. Граб Василь Іванович, Супруненко Олександр Борисович (нар. 1957). Археолог Олександр Тахтай. Полтава, 1991. С. 23.
897. В обліково-наглядовій справі зберігається довідка, датована 25 квітня 1947: «В первые годы ссылки продолжала поддерживать связи с высланными и ссыльными украинскими националистами». 13 травня 1947 було вирішено: «В связи с тем, что Спасская проходит по учетно-наблюдательному делу, ходатайство о снятии судимости оставить без последствий» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 30 353. Т. 1. Арк. 2 – зв., 4 – зв., 17; Т. 2. Арк. 19, 21; Маньковська Р. Музейництво в Україні. С. 130). Вона померла 12 вересня 1980, – влада реабілітувала її щойно 1989-го. Її ім'я викарбувано у меморіалі пам'яті репресованих мистців України, відкритому 16 грудня 1996 біля Академії мистецтва (Пам'яті загиблих // Мистець. К., 1997. Ч. 1. С. 1; Пам'ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 111). Пор.: Борисенко Вал. Нариси з історії української етнології (2002). С. 62.
898. Побожій Сергій. Олена Нікольська. С. 122; Шудря Євг. Подвижниці народного мистецтва. Зош. 1. С. 40-42.
899. Черв'як Корній Григорович (13 вересня 1894, с. Млинів Дубенського пов. – не раніше 1954), краєзнавець, музейник.
Заснував музей у Коростені 1923. Очолював музейний сектор Наркомосу. Ар. 21 ХІІ 1933. 20 ІІ 1935 переведений до психіатричної лікарні для примусового лікування. Див.: Наука и научные работники СССР. Ч. VI. С. 467; Міллер Михайло Олександрович (1883-1968). Доля українських археологів під Совєтами // ЗНТШ. Том CLXXIII. Париж; Чікаґо, 1962. С. 121; Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 234-235; Реабілітовані історією. Харків. обл. Кн. 1. ч. 2 (2008). С. 574.
900. Мусаева Улькера Кязимовна. Подвижники крымской этнографии 1921-1941: Историографические очерки / Под ред. А.А.Непомнящего. Симферополь, 2004. С. 46.
901. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 26867 ФП / кор. 138. Арк. 5 – зв. Демидчук Федір Іванович (нар. 1903, Ломжа) – співробітник, потім заступник директора Всеукраїнського історичного музею (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285. Арк. 27). 1931 "Пролетарська правда" призначила його ("виділила") для обстеження роботи музеїв.
902. Там само. Арк. 3 зв., 12, 15-16.
903. Добровольський Аркадій Вікторович (1885 – 1956) – археолог.
У 1925-32 працював у Херсонському, 1932-38 – Дніпропетровському, 1938-39 – Одеському археологічному музеях. З 1939 н.с., потім зав. відділом Ін-ту археології. Архів – у Наук. архіві Інституту археології (Ф. 14 – 38 од.зб.). Дж.: Лагодовская Елена Федоровна (1899-1958). А.В.Добровольский // КСИА АН УССР. Вып. 7. 1957. С. 113-114; Пастернак Яр. Археологія Україна. Торонто, 1961. Пок. (фото – с. 23); Мезенцева Г. Дослідники археології України. С. 39; Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 141-142.
904. Міллер Михайло. Дніпропетровський (Катеринославський) Крайовий Музей // На слідах. Ontario, California, 1956. Ч. 1 (5). С. 11; Його ж. Доля українських археологів під Совєтами // ЗНТШ. Том CLXXIII. Париж; Чікаґо, 1962. С. 121.
905. Шевчук Мирослава Валеріївна, Титов Володимир. Відоме і невідоме «Товариство дослідників Волині» // Наука і культура. Вип. 24. К., 1990. С. 76; Костриця М.Ю., Мокрицький Г.П. Народознавець і «ворог народу» // Репресоване краєзнавство. С. 84-93; Малюк Михайло. Василь Кравченко: Спроба життєпису // Наука і культура. Вип. 25. К., 1991. С. 183-190.
906. Ситник А.А. Слово про «Запорозького характерника» // Репресоване краєзнавство. С. 158. Пор.:… З порога смерті… Вип. 1. С. 158-160.
907. Восленский М. Номенклатура – господствующий класс Советского Союза. Москва: Октябрь, Сов. Россия, 1991. С. 95.
908. Філянський Микола Григорович (6 грудня 1873, с. Попівка Миргородського пов. Полтавської губ. – 12 січня 1938, Київ) – поет, музейник.
Організатор і директор музею Дніпробуду. Його силуетний портрет (туш, акварель) виконав Б.Пилипенко (Каталог виставки «Художник сьогодні». Х., 1927. С. 16). Заарештований 11 жовтня 1937. Розстріляний.
Див.: Обірвані струни: Антологія поезії поляглих, розстріляних, замучених і засланих 1920-1945 / Вибір, передмова й довідки Богдана Кравцева. Нью-Йорк: НТШ, 1955. С. 41-52;
Славутич Яр. Розстріляна муза: Сильвети. [Detroit:] Прометей, 1955. С. 25-28;
Шевчук Валерій Олександрович. Сковорода – Філянський і явище українського необарокко // Наука і культура. Вип. 22. К., 1988. С. 388-395;
Граб Василь Іванович. За відсутністю складу злочину // Репресоване краєзнавство. С. 255-258;
Його ж. Нерозривно пов'язаний з Україною // Реабілітовані історією. К.: Полтава: Рідний край, 1992. С. 112-116;
Шевчук Валерій. Ліричні одкровення // Репресоване «відродження». С. 322-331.
909. Пастернак Яр. Археологія Україна. Торонто, 1961. С. 313, 339.
910. Міллер Мих. Доля українських археологів під Совєтами // ЗНТШ. Том CLXXIII. Париж; Чікаґо, 1962. С. 122; Ситник А.А. Слово про «Запорозького характерника». С. 158.
911. Архів СБУ. № 30535 ФП. Арк. 5.
912. Коник Клим Йосипович (1888, Санок, Галичина – 3 листопада 1937, Сандормох) – функціонер, правознавець.
На 1 червня 1916 підхорунжий 2 сотні 1 полку УСС (Українські січові стрільці, 1914-1920. Другий наклад. Львів, 1936. С. 147). Член ВКП(б) з 1920. Ректор Житомирського ІНО. Заступник завідуючого Управлінням науковими установами НКО УСРР (1928-30). Його як заст. Упрнауки, заст. наркома освіти Полоцького та зав. Упрліту Фалькевича підписи стоять під розпорядженням Наркомосу від 18 грудня 1929 „Про вилучення з сучасної літературної мови слів „жид”, „кацап”, „хохол” (Бюлетень Народнього комісаріяту освіти. 1929. Грудень 24-31. № 51 (190) – 52 (191). С. 8). Керівник групи планування науки Держплану УСРР. Ар. 5 травня 1933 у справі УВО. 23 вересня 1933 одержав 5 років позбавлення волі. Перебував на Соловках. В аґентурній записці СПО ІІІ частини 8 Соловецького відділення ББК НКВД від 27 березня 1936 зазначено: «Конык – бывший работник полевой жандармерии Галицкой Армии. Для настроений показательна его оценка ВКП(б) как партии сталинского фашизма. Стрелков ВОХР'а – Конык называет сталинскими жандармами». Розстріляний до 20-літнього ювілею большевицького режиму.
Див.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 52281 ФП / кор. 1139;
Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. 1992. 16 липня. № 28 (4489). С. 8;
Остання адреса. Т. 1. К., 1997. С. 40, 173; Т. 2. К., 1998. С. 226;
Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 342;
Ленинградский мартиролог, 1937-1938. Том 3. СПб., 1998. Ілюстр. 166.
913. Озерський (Зебницький) Юрій Іванович (1896, с.Смяч Новгород-Сіверського пов. Чернігівської губ. – 3 листопада 1937, Сандормох) – сов. чиновник.
Син священика. Боротьбист, член КП(б)У (1920-33). Член Колегії Наркомосу, з грудня 1928 – завідувач Упрнауки (Управління науковими установами Наркомосвіти), член Колегії Упрнауки. Автор праць з проблем педагогіки. Голова ДВОУ. Мешкав у Харкові на Садово-Куликівській, 8, пом. 19. Ув'язнений 23 листопада 1933. Перебував на Соловках. Рішенням судової трійки при колегії ҐПУ від 26 лютого 1934 одержав 10 років ИТЛ за статтею 54/11 КК УСРР. 9 жовтня 1937 було вирішено його розстріляти.
Див.: Архів СБУ. № 36546 ФП. Том 11. Арк. 196-200;
Білокінь С. Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. 1992. 23 липня. № 29 (4490). С. 8;
Суровцова Н. Спогади (1996). С. 50;
Остання адреса: До 60-річчя соловецької трагедії. Том 1. К.: Сфера, 1997. С. 42, 185; Том 2. К., 1998. С. 180;
Історія Національної Академії Наук України, 1924-1928: Документи і матеріали. К.: НБУВ, 1998. С. 531;… 1929-1933. К., 1998. С. 62-63;
Лобуцький Вол. Українські націонал-комуністи (1983). С. 98-99, 102;
Остання адреса: Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937-1938 роках. Том 1. Вид. 2. К., 2003. С. 310, 381-382;
Рубльов Ол. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939). К., 2004. С. 120, 327-328, 427-428, 492, 500-501, 505.
914. Христовий Микола Федорович (1894, с. Лютенька Гадяцького пов. Полтавської губ. – 27 квітня 1938, Волоґда) – функціонер; з боротьбистів.
У 1924-29 очолював відділ мистецтва при Наркомосі. З 1929 директор Київського оперового театру. Директор Музею мистецтв ВУАН. 13 травня 1933 арештований. 23 вересня його заслали на три роки до Волоґди, де він працював за економіста на металообробному заводі. Коли скінчився строк, завод його затримав. 16 грудня 1937 він від'їздив до дружини, але на вокзалі його знов заарештували і 27 квітня 1938 винесли вирок – ВМН. У ті роки матеріально допомагав родині співак Михайло Донець (Донця розстріляли 1941).
Див.: ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 85. № 5014. Арк. 69; Ф. 263. Оп. 1. № 37203 ФП / кор. 379. Арк. 9, 64, 149, 153, 158-159; Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 362-363.
915. Хвиля [Олінтер] Андрій Ананійович (1898-1938). Про музеї // Образотворче мистецтво. К.; Х., 1934. Альманах 2. С. 19-20.
916. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 285. Арк. 61.
917. ЦДАГОУ. Ф. 1. Оп.20. № 6457. Арк.80.