Центральний історичний музей
Сергій Білокінь
11 вересня 1935 року РНК України прийняв постанову про створення на базі Музейного містечка нового загальнореспубліканського культурно-освітнього закладу. Фонди Інституту історії матеріальної культури Академії наук, Етнографічного музею, Музею діячів, історичні колекції Всеукраїнського історичного музею Т.Шевченка [918] та Музейного містечка, експонати Музею західного мистецтва, матеріали розкопок в Ольвії за 1935-36 роки було передано новоствореному Центральному історичному музею [919]. У лютому (вересні?) 1938 року усі давньоруські фонди Державного українського музею було передано Софійському заповідникові [920].
Після Калениченка директором Музейного містечка став Назарій Багрій. Останнього заарештували разом з Іваном Михайловичем Скуленком. За рішенням трійки КОУ НКВД від 20 листопада (оскільки трійка була органом позасудовим, я не можу вимовити слово – засудила) його було розстріляно [921]. І.М.Скуленка влітку 1939 року звільнили. За німецької окупації тимчасовий науковий працівник (2 травня 1942) Музею-Архіву переходової доби [922]. З 1947 року і до виходу на пенсію (1961) він працював вченим секретарем Історичного музею [923].
Працюючи після університету у Лаврському заповіднику, я познайомився з учнем Олександра Оглоблина [924], колишнім директором Історичного музею Іваном Васильовичем Бондарем [925]. 1946 року він одержав у Москві й перевіз до Києва кілька тисяч експонатів, що лягли в основу Музею історичних коштовностей. Опинившись 31 липня 1961 року на допиті в КГБ, нехай і в ролі свідка, Бондар намагався пригладити гострі кути. За його словами, Всеукраїнський Історичний музей Т.Шевченка 1935 року було просто реорганізовано. Було утворено Київський центральний історичний музей, який перевели з вул. Кірова, 29, [Олександрівської, потім Революції, – де “леви”,] на територію Музейного містечка.
Новоствореному історичному музею було й підпорядковано колекції Потоцького, а сам він був зарахований до складу його співробітників.
Тим часом кожен рік приносив страшні втрати. За відомостями Ігоря Гирича, 1936 року у Лаврському заповіднику надзвичайно потерпів відділ шитва й тканини – тисячу його експонатів було продано через антикваріат “на індустріалізацію країни”, частину передано в оперовий театр на реквізит акторам, ще три тисячі загинули, коли 1941 року стався вибух в Успенському соборі. Відділ срібла було здано в утиль, а частково розпродано [926].
Восени 1936 року було заарештовано Андрія Хвилю. Під час VIII Надзвичайного з”їзду Рад СРСР його допитали Єжов та Каганович. Звільнили його ненадовго, 13 серпня 1937 року його було ув”язнено знову. 8 лютого 1938 року Хвилю було вирішено розстріляти [927].
Внаслідок масових репресій діяльність культурно-наукових установ було паралізовано. Скрізь відчувалася гостра нестача кадрів. Численні вакансії, що відкривалися буквально скрізь, займали зовсім нові люди, що не мали зв’язків ані з давнішими структурами, ані не знали їхніх фондів. Так, в.о. директора Центрального історичного музею, до складу якого перейшов Музей України, став Володимир Автономович Грінченко [928].
Він щойно прогримів знахідкою т.зв. Кічкаського скарбу, – мабуть, найбільшого в Україні після Перещепинського [929]. Заступник голови Дніпрельстанівської археологічної експедиції (Д.Яворницького) Михайло Міллер уже на еміґрації докладно описав цю подію:
“На маківці гори, що підлягала вирівнянню, площею до 4-х кв. км, знаходилось до 80 великих і менших могил. […] Працювало тут коло 2500 грабарів з понад 1000 грабарських однокінних хур”.
Під час робіт було виявлено складений з камень-дикуна вал, що обмежував площу у формі простокутника з однією вигнутою стороною розміром бл. 3000 кв метрів. Цю площу “було розподілено на квадратові метри і поступово досліджено всю”. В одному місці було виявлено низку великих каменів, що лежали у формі кола, діаметром до 10 м. У лінії цього кола було знайдено скарб.
“Ця яма була всуціль забита металевими речами, і ті речі згори проткнуто наскрізь трьома шаблями. Отже, скарб був заворожений. Скарб було вирізано цілком і в спеціяльній скрині приставлено до Дніпропетровського музею, де він і був розібраний. В скарбі виявилося коло 50 залізних стремен, коло 20 залізних удил, […] понад 1500 золотих речей у вигляді, найбільш, золотих блях орнаментованих, прикрас на ремені – збрую, пояси тощо та грудочки від стоплених золотих речей. Поміж золотими бляхами були й кільця та обійми піхов до шабель. Була також широка золота смуга, прикрашена орнаментом, очевидно, обкладина на сайгак. […] Увесь скарб яко пам’ятка являє собою рештки поховання якогось варварського князя, що вертав з наскоку на Візантію. Загальні обставини остільки збігаються з літописними відомостями про загибель біля порогів князя Святослава, що дехто з археологів вважали цю пам’ятку за могилу князя Святослава […]” [930].
Але ця знахідка не принесла щастя ані Грінченкові, ані Дніпропетровському музеєві. Епоха була надто вже жорстока, тож несподіваною стороною обернувся і сам Володимир Автономович.
Можливо, я несправедливий до Грінченка, але за всі довоєнні роки, включно зі своїм директоруванням у музеї, цей дослідник спромігся написати лише одну статтю – “Зі старої культури” [931] – про бронзовий казан з Більського городища на Полтавщині [932]. Для директора це ніби малувато. А невдовзі Грінченко показав себе і як адміністратор, віддавши наказ, яким визначив новий статус П.Потоцького і його музею:
“Наказ № 51
по Центральному Історичному Музею від 19 червня 1937 р.
§ 1. НАКАЗУЮ: пом.[ічникові] директора по адм.[іністративно-] госп.[одарчій] частині тов. ЧЕВЕРДІ О.І. закрити ход (sic) з кватирі П.П.Потоцького до експозиційних приміщень на 2-му поверсі.
§ 2. НАКАЗУЮ охоронникам 6-го к[о]рпусу не пропускати відвідувачів П.П.ПОТОЦЬКОГО до експозиційних приміщень, без спеціальних перепусток, виданих ученим секретарем Музея [933].
§ 3. Пом.[ічникові] директора по адм.[іністративно-] госп.[одарчій] частині тов. ЧЕВЕРДІ О.І. наказую зробити ванну для миття зброї, згідно заявки П.П.ПОТОЦЬКОГО.
Т[имчасово] В[иконуючий]
О[бов’язки] ДИРЕКТОРА /ГРИНЧЕНКО/
З оригіналом згідно:
Учений секретар Музея [підпис] /МЕТРИК/ [934]”
Третій параграф був призначений на те, щоб психологічно змазати убивчі параграфи попередні. Виглядало, ніби в стосунках з дирекцією музею нічого не змінилося. Потоцький зробив заявку, – її виконують. Тільки ж старий музейник чудово розумів, що його музей арештовано. Щоб побачити експозицію, відтепер потрібний був не квиток, а спеціальна перепустка. Навіть йому самому – фундаторові, колишньому власникові Музею – доступ до нього було обмежено: на дверях, що вели до експозиції, поставили печатку.
Грінченко заявив, що музей Потоцького – на той час, власне, уже підвідділ відділу капіталізму – не повинен обслуговувати працівників кіно, театру й мистців, а бібліотеку й художню збірку треба розподілити по відділах [935]. Сказавши по совісті, ще ленінградська комісія Ісакова 1926 року схилялась до думки, що збірка Потоцького не цільна: “Собрание распадается на 2 крупные части: а) Украина, б) Военная история. Обе представлены прекрасно, но связь между ними далеко не настолько сильна, чтоб ее можно было принять основанием для неделимости их” [936]. Разом з тим ленінградці пропонували розбити збірку лише на три частини: “[…] Комиссия полагала бы правильным ограничить часть предназначенную для [Русского] Музея лишь собранием материалов по Украине, Военную же часть передать Военной Секции, а детские книги – в Публичную библиотеку”.
У Києві пізніших, 1930-х років запанувала інша концепція, принципово інакша якісно. Те, чого не вкрали, поділили не на дві чи три частини, а розпорошили. Розпорошення цих решток означало цілковиту й остаточну ліквідацію Музею України.
Примітки
918. Матеріали до історії цього музею мали увійти до великого збірника, присвяченого його ювілею (Ювілейний збірник Всеукраїнського історичного музею // Прол. правда. 1930. 10 січня. № 8 (2523). С. 4). На жаль, він не вийшов у світ у зв'язку з посиленням політичного терору.
919. Нестуля О.О. Сплюндрована доля // Репресоване краєзнавство. С. 206.
920. Кот Сергій. Один рік з історії Державного українського музею (1937-1938): від відкриття до розгрому // Матеріали ювілейної наукової конференції "Національний художній музей України. Історія. Сучасний стан. Проблеми розвитку". [К., 1999.] С. 31.
921. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 32754 ФП / кор. 259. Арк. 5, 9, 37.
922. ДАКО. Ф. Р-2412. Оп.1. Спр. 1. Арк. 9.
923. Скуленко Іван Михайлович (1 червня 1901 – 13 лютого 1990) – музейник.
Дружина – Ксенія Йосипівна Киркевич.
Тв.: Всеукраинский музейный городок на безбожном фронте // Сов. музей. 1932. № 4. С. 90-93: 2 іл.;
Интернациональная работа Всеукраинского музейного городка // Там само. С. 88-90: 3 іл.
Дж.: Войналович В.А. На ниві українського музейництва // Репресоване краєзнавство. С. 306;
Киркевич Віктор Геннадійович (нар. 1945). Перший директор Софійського заповідника // Веч. Київ. 1998. 4 серпня;
Преловська Ірина Миколаївна (нар. 9 жовтня 1966). Софія Київська в 1934 році: ліквідація громади УПЦ, створення заповідника // Пам'ятки України. 2003. Ч. 1-2 (138-139). С. 146-152.
924. Оглоблин (Мезько) Олександр Петрович (24 листопада 1899, Київ – 16 лютого 1992, Лудлов, Масс.) – історик. Проф. ВІНО (з 27 квітня 1922). 19 грудня 1930 ув'язнений. Звільнений на зламі березня-квітня 1931 (Верба Ігор. Олександр Оглоблин: Життя і праця в Україні. К., 1999. С. 66, 192, 199). Під час війни еміґрував. Помер у США неподалік Гарварду.
925. Пригадую, – про свого вчителя, якого й ім'я тоді (у 1971-74 роках) страшно було вимовити, – він висловився однозначно й рішуче: “Це справжній вчений!”
Бондар Іван Васильович (13/26 листопада 1901, Бориспіль – 6 вересня 1984, Київ) – музейний працівник.
Походив з бідняцької родини. 1921-26 навчався в КІНО. Близько трьох років жив в одній кімнаті з Сергієм Жигалком (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 50008 ФП. Арк. 12), котрий ішов в одній справі з Мик. Зеровим. Працював 1925-27 у семінарі вищого типу з історії України при КІНО під кер. проф. Ол.Оглоблина, зробив дві доповіді з історії України часів "Континентальної системи" та збирав матеріал для теми "Укр. промисловий ринок за передреформної доби". 1927-29 працював в архівному семінарі при Київ. Центр. іст. архіві теж під кер. Оглоблина. У 1931-32 аспірант Всеукр. іст. музею. З грудня 1933 до 1935 І.Бондар завідував відділом феодалізму іст. музею. У зв'язку з його закриттям 20 грудня 1935 Бондар уже – науковий співробітник Центр. іст. музею (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285. Арк. 84-85), потім його директор.
Див.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 43983 ФП / кор. 641. Арк. 142;
Верба Ігор. Науково-педагогічна діяльність Олександра Оглоблина, 1920-і роки // Архівознавство; Археографія; Джерелознавство: Міжвідомчий збірник наукових праць. Вип. 3. К., 2001. С. 401, 403, 407, 409, 416, 419;
Суховарова-Жорнова Олена Борисівна. Географія походження та придбання портретів Національного музею історії України // Історико-географічні дослідження в Україні: Збірка наукових праць. Число 5. К., 2001. С. 254;
Полюшко Г.В. Втрачені скарби Лаврського музею. С. 17.
Копії з кількох документів Б. одержано від його дочки О.І.Селіваненко, за що висловлюю їй щиру вдячність.
926. Гирич Ігор Борисович (нар. 1962). Архів-музей переходової доби про руйнацію київських пам'яток у 1918-1942 роках // Старожитності. 1992. Січень. Ч. 1 (17). С. 5. Тут згадано й знищення Музею України П.Потоцького. За відомостями Г.Полюшка, у фонді срібла заповідника зберігалося бл. 50 000 експонатів загальною вагою до 6 тонн (Полюшко Г.В. Втрачені скарби Лаврського музею. С. 14).
927. Войналович В.А., Юренко О.П. Щоб трагічне не повторилося // Репресоване краєзнавство. С. 332.
928. Грінченко Володимир Автономович (15 липня 1900, с. Мохурівка Диканського пов. Полтавської губ. – 19 квітня 1948, Полтава) – археолог, музейник.
Працював лаборантом археологічного відділу в Центральному пролетарському музеї Полтавщини. З 1925 навчався у Катеринославському ІНО (Ін-ті нар. освіти), паралельно брав участь у Дніпрельстанівській археологічній експедиції разом з Д.Яворницьким, М.Міллером, М.Макаренком та М.Рудинським. Одержавши диплом про вищу освіту, вступив до аспірантури при Інституті матеріальної культури. Завідував відділом рабовласницького суспільства Харківського історичного музею. З 1936 завідував відділом рабовласницького суспільства Центрального історичного музею в Києві. Вчений секретар, спочатку був звільнений, а з лютого 1937 став в.о. директора музею (Вескер А. Хаос в музеях // Комуніст. 1937. 3 березня. № 51 (5926). С. 4). Стан музею було піддано критиці в партійній пресі (Баумштейн В. Кладовище історичних цінностей // Комуніст. 1937. 5 серпня. № 179 (5454). С. 4; Вядро Ш., Близнюк П. Буржуазно-націоналістичне кубло в музеях Києва. С. 3). Звільнений 5 жовтня 1937. А.Гріншпон писав:
“Унаслідок шкідництва український історичний музей приведено до розвалу. Директор музею Грінченко та його “адьютант” – науковий працівник [Трохим] Тесля зробили все, щоб розвалити цей важливий заклад” (Гріншпон А. Вороги в музеях // Комсомолець України. 1937. 9 вересня. № 207 (3579). С. 3).
18 квітня 1938 заарештований. Працював на лісоповалі у Красноярському краї. Під час вантажних робіт зламав ключицю. До України повернувся 1947. Архів (?) – у Наук. архіві Інституту археології (Ф. 11 – 11 од.зб.). – Дж.: Miller M. Archaeology in the U.S.S.R. (1956). P. 65, 103, 162; Нестуля О.О. Сплюндрована доля // Репресоване краєзнавство. С. 204-209; Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 140.
929. Пастернак Ярослав. Археологія України. Торонто, 1961. С. 339-340; Міллер Мих. Доля українських археологів. С. 120; РЕІУ. Том 1 (1969). С. 342 (А.Т.Сміленко).
930. Міллер Михайло. Дніпрельстанівська археологічна експедиція Наркомосу України, 1927-1932 // Науковий збірник Українського Вільного Університету: Ювілейне вид. Том VI. Мюнхен, 1956. С. 158-159. Пор.: Курінний П. Історія археологічного знання (1970). С.100-103. В Україні кандидатську дисертацію про цю експедицію 1971 захистила Ірина Федорівна Ковальова (Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 159).
931. Знання. 1925. № 4. С. 17.
932. Шовкопляс Иван Гаврилович (8 квітня 1921 – 13 червня 1997), Дмитренко Надежда Григорьевна. Археология Украинской ССР: Библиографический указатель, 1918-1980. К.: Наукова думка, 1989. С. 192. Відомі також його популярна стаття 1926 "Охороняйте пам'ятки старовини" (Знання. 1926. № 8. С. 6) та розвідка 1930 “Пам'ятка VІІІ ст. коло с.Вознесенки на Запоріжжі”, що вийшла посмертно (Археологія. 1950. Т. 3. С. 37-63). Див.: Кононенко Ж.А. Неизвестные страницы жизни археологов А.К.Тахтая и В.А.Гринченко // 100-річчя Полтавського краєзнавчого музею. Ч. 2. Полтава, 1991. С. 21-23.
933. Якісь проблеми з пропусканням людей виникали й по інших музеях заповідника, причому ще задовго перед тим. 12 вересня 1931 ВУАН спеціальною ухвалою вирішила негайно відкрити для відвідувачів музеї ВУАН, розташовані на території Музейного містечка (Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 429).
934. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 29. Арк. 2.
935. Там само. Арк. 3 зв.
936. Там само. № 7. Арк. 3 зв.