Початкова сторінка

Сергій Білокінь (Київ)

Персональний сайт історика України

?

Університет

Сергій Білокінь

Бажаючи вивчати історію, але не маючи для продовження освіти достатніх коштів, Ф.Ернст мусив погодитися на пропозицію свого дядька, відомого в Києві окуліста Ернста Миколайовича Неезе (1850, Рига – 5 чи 6 березня 1930 [91]). Родич запропонував допомогти братам – Миколі й Федорові – одержати вищу освіту, щоправда, з неодмінною умовою, що вчитимуться вони у Берлінському університеті, який свого часу закінчив він сам [92].

Із цієї причини, після короткого перебування в Петербурзі [93], 8 листопада 1909 р. Федір Ернст вступив на історичний відділ філософського факультету Берлінського університету. З жовтня 1909 до липня 1910 року Ернст слухав лекції таких блискучих вчених, як Едуард Майєр (курс «Історія й пам’ятки старого Сходу. І частина»), Ганс Дельбрюк («Війна як культурний чинник»), Георг Зіммель («Вступ до філософії») [94]. «Тоді ж таки почав співробітництво кореспонденціями з Німеччини в російській провінціальній пресі», – згадував він. Першою його публікацією була стаття «Суперечка про «Флору» Леонардо да Вінчі» [95]. Брат Миколай у Берлінському університеті навчався до самого кінця курсу [96].

Влітку 1910 року Ф.Ернст об’їхав низку старовинних міст Німеччини й Австрії, де оглядав музеї Дрездена, Ляйпціґа й Праги, цікавився переважно пам’ятками романського, готичного й ренесансового стилю [97].

У вересні 1910 року Ернст «з великими труднощами (через неможливість здобути поліцейське свідоцтво про «благонадійність») поступив до Київського університету, де незабаром перейшов на фах історії та теорії мистецтва» [98]. На допиті 1 листопада 1933 року про своє навчання в Києві він розповідав так:

„Приблизительно начиная с 1912 года я вошел в кружок студентов, товарищей своих по историко-филологическому факультету, среди которых были Зеров, Горецкий, Филиппович, Романовский, К.Кравченко, Ткаченко и др.[угие], посещавшие заседания «Украин.[ского] научного о-[бщест]ва им. Шевченко», где делали доклады М.С.Грушевский, [В.Н.] Перетц, [А.М.] Лобода, Ор.[И.] Левицкий, [И.М.] Каманин и др.[угие] члены т.наз. «Старой громады». Заседания эти происходили в помещении украинского клуба «Родина» [99], где бывали Лысенко и др.[угие] члены той же «громады», пропагандировавшие украинскую музыку, этнографию, литературу, искусство и т.п.” [100].

Я не вмію прокоментувати разючої неточності – Ф.Ернст переплутав Українське наукове товариство (УНТ) з Науковим товариством ім. Шевченка (НТШ). Невже київське УНТ було для чекістів 1933 року таке страшне, адже він прямо називав імена. Для нас важлива в цьому вимушеному спогаді його смислова суть. Вчений свідчив, що увійшов в українське середовище задовго до революції, разом з приятелями знав дорогу до українського клубу, бачив там Миколу Лисенка, слухав лекції Михайла Грушевського, Ореста Левицького та інших. Подібними спогадами пишався Микола Зеров, який у листі до І.Айзенштока від 19 червня 1926 роду писав:

„Я, що чув спогади К.П.Михальчука, О.О.Русова, О.І.Левицького (розуміється, усні), знаю, скільки цікавого пропало з ними безповоротно. Те, що записано (напр., Русов в «Укр.[аинской] жизни» [101]), лише клаптик, лише невеличка частина того, що можна було почути” [102].

Ясна річ, до кінця життя проніс подібні враження і кожен з їхніх друзів.

Хочу звернути увагу на те, що, перелічуючи своїх університетських товаришів, Ф.Л. першим із них назвав Миколу Зерова. У праці “Київські архитекти XVIII віку” він згадав про нього: “Вважаю обовязком висловити щиру подяку д. М.К.Зерову за велику допомогу в справах стилю, термінології та инш.” [103]. Вони приятелювали й далі, аж до Ернстового арешту.

Повернувшися з Німеччини туди, де він народився, у місто, що, як сам він казав, його породило, – Ернст перейшов на фах історії та теорії мистецтва. Навчався він у професора Григорія Павлуцького [104], який з 1885 року протягом двох десятиліть займався виключно античною культурою і лише з 1904-го перейшов на україніку [105], але на тривкій основі класики виховав кількох визначних вчених.

Під час перебування в Київському університеті Ф.Ернст поринув у громадське життя. Він узяв участь у революційних виступах київського студентства з нагоди смерті Л.Н.Толстого (1910) [106], самогубства Є.С.Сазонова (1910) [107], заборони Шевченківського ювілею 1914 року [108]. У 1911/12 навчальному році Ф.Ернст вступив до історико-етнографічного гуртка при університеті [109], де розпочав музейницьку діяльність. Разом із І.Альтшуллером та А.Шпаківським його відразу обрали до комісії, що мала вишукувати засоби для поповнення археологічного музею при гуртку новими предметами [110]. На засіданні гуртка, що відбулося в 1912/13 учбовому році, Ф.Ернст прочитав свою рецензію на книжку З.Шамуріної «Культурные сокровища России. Вып. ІІ. Киев» [111].

Починаючи з 1912 року, більше двох літ Ф.Ернст працював над ґрунтовним дослідженням на т. зв. медальну тему. В уже цитованому листі від 5 листопада 1970 року цю розвідку згадував В.Романовський: “Во время гимназии мы очень с ним сдружились, дружили и в студенческие годы. Одновременно мы писали сочинения, хотя и на разные темы, но оба мы получили золотые медали”. Темою праці В.О.Романовського був „Економічний устрій [побут] Чернігівського полку в XVII-XVIII ст.” [112]. З-під Ернстового пера вийшла праця «Київська архітектура ХVП–ХVШ ст.» [113]. У цій праці виявилась характерна риса дослідника, притаманна й подальшим його роботам.

Студії Ф.Ернста з тематики історії мистецтв писано переважно не в плані мистецтвознавчої науки, якої тоді ще не існувало, а як передусім суто історичні, стисліше сказавши – як праці із спеціальної історичної дисципліни мистецтвознавчого джерелознавства. Як мистецтвознавця виявляє себе Ернст у дуже нечисленних роботах, причому мистецтвознавчий аналіз використовує відверто лише за підставу для аналізу історичного [114]. Лише відтоді із синкретичного, нерозчленованого джерелознавства мистецтвознавство разом з іншими дисциплінами гуманітарного циклу розійшлися віялом. Буквально на очах однієї ґенерації вчених, їхніми власними зусиллями формувалась мистецтвознавча наука. З цих міркувань за мистецтвознавця треба вважати Федора Людвіговича, чи за історика мистецтв – це не наша забаганка, а в цьому є свій сенс [115].

Рецензуючи дослідження «Київська архітектура ХVП–ХVШ ст.», його вчитель, проф. Григорій Павлуцький відзначав:

«Не можна не віддати належного копіткій роботі добору й вивчення джерел і літератури; праця авторова цілком заслуговує на похвалу за значну ерудицію (твір споряджено величезною кількістю посилань)» [116]. І далі: «Автор усе своє дивовижне терпіння витрачає на те, щоб набрати з наявних у його розпорядженні джерел фактів, що стосуються історії київських церков, їхньої реставрації і т. ін.» [117].

Тим часом рецензент-мистецтвознавець незадоволений із того, що «серед довгого та стомливого ряду історичних дрібниць цілком губляться відомості про архітектуру» [118]. Він пише:

«Але мене цікавить автор, як історик мистецтва (Гр.Павлуцький, як бачимо, цей термін вживає трохи некоректно. – С.Б.). З цього боку йому не вдалося стати в ряди піонерів-дослідників; він лишився тільки на ролі популяризатора. Автор має попередників, та замість того, щоб заглибитись далі, він поширює межі застосування відкрить. Тому головний недолік його – се відсутність яких-будь істотних нових результатів» [119].

Таким чином, пропонуючи нагородити Ф.Ернста золотою медаллю, Гр. Павлуцький поставив до студії історичної вимоги іншої дисципліни. 22 грудня 1913 року, тобто дуже заздалегідь, киян сповістили про вручення медалей [120]. А за місяць, 26 січня 1914 року в залі урочистих зібрань університету Федір Ернст одержав золоту медаль. У річному університетському звіті ректор коротко переказав рецензію Павлуцького [121]. Слід відзначити, що у порівнянні з Павлуцьким Микола Біляшівський [122] та Данило Щербаківський [123] оцінили вартість Ернстової роботи з більшим ентузіазмом.

“Пригадую цікавий епізод, – згадував потім Ф.Ернст, – як М.Ф.Біляшівський та Д.М. [Щербаківський], вирішивши надрукувати в першому числі цього видання мою університетську медальну працю, визнали за потрібне, за науковою етикою, забезпечитись згодою проф. Г.Г.Павлуцького, при кафедрі якого цю працю було написано. Д.М. розповідав потім, сміючись, як на засіданні Комісії Старого Києва він “припер до стінки” (власний вираз) Павлуцького, питаючи, чи немає у нього часом праці по Старому Києву. Коли той дав нерішучо-негативну відповідь, Д.М. продовжував – “А, мабуть, єсть у когось із ваших учнів?” І не одстав, аж доки той нарешті не назвав моєї роботи” [124].

Дослідження «Київська архітектура ХVП–ХVШ ст.» мало увійти до першого випуска «Известий Отдела Старого Киева при Киевском городском музее» [125], де Ернст уже тоді фактично працював. Перше засідання комісії відділу відбулось 16 березня 1912 року. В обговоренні його діяльності брали участь Г.Шлейфер, М.Василенко. М.Біляшівський, В.Щербина, В.Данилевич.

Якщо Ернстові вручили медаль 26 січня, то, як свідчить офіційне музейне діловодство, буквально за кілька днів, 31 січня 1914 року на засіданні комісії саме професор Павлуцький запропонував видати цю працю [126]. Ще менш як за тиждень, 4 лютого зміст проектованих “Известий” київського музею було оголошено друком: нарис історії організації відділу “Старий Київ” Миколи Біляшівського, Ернстова розвідка “Архітектура Києва XVII-XVIII ст.”, витяги з протоколів комісії відділу, програма відділу, статті Володимира Іконнікова, Володимира Щербини, Ореста Левицького, Данила Щербаківського та ін. Обсяг мав скласти 5-6 друк. аркушів [127].

15 березня 1914 року зміст першого тому було зкореґовано: він мав скластися з таких матеріалів: Передмова, Програма відділу, статті Федора Ернста й Дмитра Дорошенка, а також Miscellanea. Нарешті, 2 червня Біляшівський запропонував вмістити Ернстову розвідку про архітектуру київських церков повністю, а для другого випуска – доручити В.Романовському обробити том Румянцевського опису, що стосувався Києва [128]. 20 червня українська газета “Рада” сповістила, що перше число вийде у вересні. “Головне місце в новому журналі буде займати стаття Ернста “Об архитектуре киевских церквей XVII, XVIII веков”. Стаття ця буде багато ілюстрована” [129]. Як бачимо, громадянство сприйняло появу нового українського вченого зі щирою радістю.

Але із усіх цих заходів не вийшло нічого. 28 червня Гавриїл Принцип убив Франца-Фердінанда. У зв’язку з початком війни справа з виданням поламалася, а всі кліше, – виготовляла їх фотоцинкографія Бутковської, – згодом загинули в Петрограді [130]. Ернст довідався про це, правдоподібно, 1922 року, приїхавши до Петрограда у справах нарбутівської виставки.

Нічого не вийшло і з інших планів. Історико-етнографічний студентський гурток організовував екскурсію до Пскова й Новґорода на XVI археологічний з’їзд (22 липня – початок серпня). Як повідомляла преса, записатись можна було саме в Ернста (тоді ще Теодора; Кругло-Університетська вулиця, 4, помешк. 4). Подібну екскурсію організовували й слухачки Вищих жіночих курсів. Запис на неї провадила А.Дорошкевич – вул. Тарасівська, 20, пом. 6 [131]. На засіданні історично-етнографічного гуртка Ернст прочитав реферат «Памятники Пскова» [132].

Року 1913 вийшла друком перша журнальна Ернстова публікація – невелика розвідка, присвячена невідомій у науці церкві села Нові Петрівці біля Києва, яку тоді саме розбирали. З’явилась вона в дуже культурному журналі, який випускав Василь Кульженко “Искусство в Южной России” (назва журналу змінювалась) [133]. «Оскільки церква, – писав Ф.Ернст, – навіть у цьому вигляді (наполовину розібрана. – С.Б.) становить значний інтерес і, наскільки мені відомо, ще не була науково вивчена, я дозволю собі повідомити деякі результати мого побіжного огляду» [134]. Зробивши аналіз архітектурних форм церкви, він додав до статті її план та фото.

Інша дореволюційна Ернстова розвідка [135] являє цінну добірку матеріалів про долю руїн давньоруської Ірининської церкви, які розкопав у 1833 р. Кіндрат Лохвицький. Надруковано цю розвідку з приводу розкопок храму, які провадив у 1913–14 роках його старший на один рік товариш – Сергей Петрович Вельмін (1890 – ?) [136].

Ф.Ернст прорецензував літературні новинки – праці З.Шамуріної, Фьодора Фьодоровича Горностаєва (1867-1914), Миколи Шумицького та ін. [137]. Рецензент не формально реферував ці праці, а дозволив собі відверті оцінки: він з’ясував цілковиту безграмотність Шумицького, його незнайомство з пам’ятками світової архітектури, незнання історії архітектури української. Більше того, Ернст відзначив його невміння провадити наукове дослідження [138].

У ці роки вченого захоплювали, здається, тільки зовнішні вияви творчих натур, позосталі пам’ятки як самодостатні мистецькі явища. Можливо, молодий Ернст міг недобачати зафіксованих у творах життєвих колізій, легковажачи те, що в пам’ятках мистецтва відбилися й людські тривоги, біль, надії – цілком конкретні кожного певного разу.

Примітки

91. ЦДАМЛМ України. Ф. 113. Оп. 1. № 36. Арк. 2; Университетские известия. 1901. № 7. Научная хроника. Протоколы. С. 68-69; Столетие Киевской первой гимназии. Том І. К., 1911. С. 363; Левитський Михайло Андрійович (1871 – ?). Є.М.Неєзе // Бюлетень Київської секції наукових робітників. 1930. Березень. № 3. С. 17-19. Пор.: Білокінь С. “Київ мене породив” // Молода гвардія. 1971. 21 грудня. № 249 (2901). С. 3.

92. Спогади Т.Л.Ернст (народж. Байкової). Див.: Календарь, адресная й справочная книга г.Киева на 1915 год. [К.], Издание правления Общества скорой медицинской помощи в г.Киеве, [1914]. С. 294.

93. Тут 24/11 вересня він одержав паспортний журнал № 702, яким імп. германське генеральне консульство прохало "всі громадські й військові установи надати пред'явнику цього, германському підданому п. Федорові Ернсту вільний і безперешкодний проїзд звідси до Німеччини й назад до Росії, а також, у разі потреби, подати йому захист і допомогу" (ДАМК. Ф. 16 Ун-ту. Оп. 464. Од. зб. 12160. Арк. 10). Пор.: Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92.

94. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 1. Арк. 7 зв.

95. Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92.

96. Лист С.М.Олтаржевської від 14 січня 1975 року.

97. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 18, див. арк. 7; НБУ. ІР. Ф. Х. № 5130. Арк. 1; Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92.

98. Автобіографія вченого: ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 11.

99. Кальницький Михайло, Федорова Лариса. Житловий будинок серед. 19-20 ст. // Звід пам’яток історії та культури України. Київ. Кн. І, ч. 1. К., 1999. С. 266-267. Адреса: вул. Володимирська, 42 (ріг Золотоворітського проїзду).

100. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62089 ФП / кор. 1650. Том 1. Арк. 17.

101. Русов Александр Александрович (7 лютого 1847, Київ – 8 жовтня 1915, там само). Как я стал членом «Громады» // Укр. жизнь. 1913. № 10. С. 40-49; Його ж. Из воспоминаний о П.П.Чубинском // Там само. 1914. № 1. С. 39-43.

102. Автографи у приватній збірці.

103. Ернст Федір. Київські архитекти ХVIII віку // Наше минуле. 1918. Липень-серпень. Ч. 1. С. 98.

104. Павлуцький Григорій Григорович (19 січня 1861, Київ – 15 березня 1924, там само) – мистецтвознавець.

З 1897 проф. Університету Св.Володимира. Займався античним мистецтвом та архітектурою.

Тв.: Історія українського орнаменту / Попередні завваги В.Ханка // Образотворче мистецтво. 1992. Ч. 4. С. 17-18. Дж.: Книга. [Т.] І. Відень; К., 1921. Грудень. С. 38; Ернст Ф. Григорий Григорьевич Павлуцкий // Среди коллекционеров. М., МСМХХІV. Май-июнь. № 5-6. С. 58-59; Удріс Ірина. Григорій Павлуцький: діяльність і спадщина // Образотв. мистецтво. 1991. Ч. 1. С. 16-19: фото; Пучков Андрей. Материалы к биографии Г.Г.Павлуцкого // Теорія та історія архітектури і містобудування. Вип. 2. К., 1998. С. 168-179; Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка: минуле й сьогодення (1834-2004 рр.). К.: Прайм-М, 2004. С. 269; Сторчай Оксана Вікторівна. З історії мистецтвознавчої та викладацької діяльності Григорія Павлуцького // Студії мистецтвознавчі. Число 1 (5). К., 2004. С. 58-70.

105. Найвідоміший його увраж – Павлуцкий Г. Древности Украины. Вып. І. Деревянные и каменные храмы. К.: Изд. Имп. археологич. об-ва; Тип. С.В.Кульженко, 1905. 6, ІІІ, 124 с., ХІ вкл.

106. Толстой Лєв Ніколаєвич (28 серпня / 9 вересня 1828, Ясная Поляна – 7 / 20 листопада 1910, ст. Астапово Рязано-Уральської залізниці, похований у Ясной Полянє), рос. прозаїк, граф. Див.: Лавров Павел Арсеньевич (29 червня 1903 – 1 червня 1973, Київ). Толстовские дни в Киевском университете в 1910-12 гг. // Труды Тбилисского гос. университета им. Сталина. Том 10. 1939. С. 137-143.

107. Созонов (Сазонов) Єґор Сєрґєєвич (26 травня 1879, с. Пєтровськоє Уржумськ. пов. Вятськ. губ. – 27 лист. 1910, Ґорний Зєрентуй, тепер Читінської обл., Росія), есер, терорист. Виконав партійне доручення – убити міністра внутрішніх справ В.К.Плєве (1904). Одержав вирок – безстрокові каторжні роботи, які відбував на Нєрчинській каторзі. Протестуючи проти тілесного покарання, прийняв отруту (БСЭ – 3. Т. 24. Кн. 1. М., 1976. С. 131).

108. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 18 зв. Див.: Гермайзе О. Шевченківська демонстрація в Києві р. 1914: По матеріалах архіву Київ. губ. жандармського управління // Черв. шлях. 1924. № 3. С. 121-147; Alma Mater: Університет Св.Володимира напередодні та в добу Української Революції. Кн. 1. К.: Прайм, 2000. С. 620-627.

109. Барановский Михаил. Отчет о деятельности Историко-этнографического кружка при Университете Св. Владимира за 1911 / 12 учебный год // Универс. известия. К., 1914. Октябрь. № 10. С. 1 – 12-ої пагінації.

110. Там само. С. 2.

111. Яницкий Николай Федорович (20 серпня 1891, Старокостянтинів Вол. губ. – 15 вересня 1979), Секретарь. Отчет о десятилетней деятельности Студенческого Историко-Этнографического кружка при Университете Св.Владимира // Юбилейный сборник Историко-этнографического кружка при Университете Св. Владимира (на тит. арк.: Юбилейннй сборник статей). К.: Тип. 2-й Aртели, 1914. С. 5. Передрук: Alma Mater. Кн. 1. С. 385-386.

112. Литературная летопись // Укр. жизнь. 1914. Январь. № 1. С. 116; Мага Ірина. Особовий архівний фонд В.О.Романовського // Історія архівної справи: спогади, дослідження, джерела. Вип. 4: Проблеми архівознавства і джерелознавства. К., 2001. С. 95.

113. Пор.: Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92. Після того, як дослідника Ернстової спадщини було звільнено з роботи, хтось, кому було незручно назватися, 1984 року це дослідження опублікував: Эрнст Ф.Л. Архитектура Киева XVII в.: [Деревянное церковное строительство. Колокольни. Каменная архитектура XVII в. Католические костелы. Каменные церкви. Частное и крепостное строительство XVII в.] // Киев в фондах Центральной научной библиотеки АН УССР: Сб. науч. трудов. К.: Наукова думка, 1984. С. 12-61. Публікацію здійснено за рукописом НБУ (X. 18973), причому кепсько датовано („статья написана в 20-х годах”). Рукописа ІМФЕ не використано. Тим часом текст супроводжує таке попередження:

„Следует, однако, отметить, что автор в ряде случаев придерживается неверной концепции, объясняющей создание некоторых памятников только меценатством гетмана и казацкой старшины, игнорируя тот факт, что воссоединение Украины с Россией обусловило общность дальнейшего развития двух братских народов и оказало благотворное влияние на развитие Киева как экономического и культурного центра украинских земель” (С. 12).

114. Див., напр.: Ернст Федір. "Мазепин будинок" у Чернігові: До історії культурних взаємин України з Москвою в кінці ХVII століття // Чернігів і північне Лівобережжя. [К.], 1928. С. 355–362.

115. До речі, так він ідентифікував і сам себе. Саме таку дефініцію знаходимо в іменному покажчику прижиттєвого (1931) видання, де Ф.Ернст опублікував нотатку “Обуховка”. Див.: Воспоминания и рассказы деятелей тайных обществ 1820-х годов. Том 1. М., 1931. С. 460.

116. Павлуцкий [Г.Г.], Проф. Х. Отзыв о сочинении на тему "Киевская архитектура ХVII–ХVIII веков" // Универс. известия. 1914. Сентябрь. № 9. Часть I – официальная. С. 25 першої паг.

117. Там само. С. 26.

118. Там само.

119. Там само. С. 25.

120. В университете: Присуждение медалей // Киевская мысль. 1913. 22 декабря. № 353. С. 7.

121. Цытович Н.[иколай Мартинианович (1861-1919)], Ректор. Краткий отчет о состоянии и деятельности Императорского Университета Св.Владимира в 1913 году // Универс. известия. 1914. Июль. № 7. Часть I – официальная. С. 40 перш. паг.; ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 1. Арк. 10. Рукопис цієї праці зберігається в архівному фонді її автора: ІМФЕ. Ф. 13-4. Од. зб. 67–169. Пор.: Од. зб. 162-165. Про Цитовича див.: Alma Mater. Кн. 1. С.355-358.

122. Ернст Ф. Академік М.Ф.Біляшівський // Життя й революція. 1926. Квітень. Ч. 4. С. 120; Його ж. Николай Федорович Беляшевский: Некролог // Киевский пролетарий. 1926. 22 апреля. № 91 (253). С. 5; Його ж. Памяти Н.Ф.Беляшевского // Известия. М., 1926. 25 апреля. № 95 (2726). С. 6; Білокінь С. Лицарі українського мистецтва // Літ. Україна. 1986. 25 вересня. № 39 (4188). С. 7.

123. Щербаківський Данило Михайлович (17/29 грудня 1877, с.Шпичинці Сквирського пов. Київської губ. – 6 червня 1927, Київ) – мистецтвознавець, музейник.

Закінчив 3 київ. под. гімназію (1897) з золотою медаллю та іст.-філ. ф-т ун-ту св.Володимира (1901). З 1902 був постійним кореспондентом і нештатним співробітником (узяв жваву участь в організації двох т.зв. «кустарних» виставок), а з 1910 і до смерті працював зав. іст.-побутовим відділом та відділом нар. мистецтва Київ. худ.-пром. і наукового музею (згодом Всеукр. іст. музею ім. Шевченка). Вчений секретар та академік Укр. держ. Академії мистецтв, вчений секретар Секції мистецтв Укр. наук. т-ва (вересень 1918 – травень 1919), багато працював у галузі охорони пам'яток. У роботі над музейною експозицією та виставками розкрив зміст нар. декоративних виробів як творів мистецтва.

У 1920-х Щ. став найавторитетнішим знавцем укр. мистецтва XVI-XVIII ст. та укр.нар.мистецтва. Один з організаторів Київ. археолог. ін-ту, де керував відділом мистецтва, та Етногр. т-ва. Тов. голови Всеукр. археол. к-ту (ВУАК), до бібліотеки якого надійшла згодом його власна книгозбірня. Викладав в Архітектурному ін-ті, Київ. худ. ін-ті, керував підготовкою аспірантів на катедрі мистецтвознавства при ВУАН (Є.Спаська, К.Білоцерківська, Н. та М. Венгженовські, Д.Мулявка та ін.), що склали школу дослідників нар. мистецтва. Рятуючи для музеїв кращі речі з конфіскованих під час голоду 1922 виробів золотарства (це привело до створення колекцій із 5 тис. виробів), Щ. узагальнив свої спостереження у студіях «Готичні мотиви в укр.золотарстві» (Україна, 1924, № 4), «Золотарська оправа книжки в XVI- XIX ст.» (Бібліологічні вісті, 1924, № 1-3), «Оправи книжок у київських золотарів XVII-XVIII ст.» (Труди Укр. наук. ін-ту книгознавства, Т. 1, 1926).

1924 разом із Біляшівським на підставі зібраної колекції укр.килимів (понад 700 номерів) організував виставку з 300 найкращих зразків. Зробив першу спробу систематизації відповідного матеріалу в огляді «Укр. портрет до кінця XVIII ст.» (у випущеному разом з Ф.Ернством каталозі «Укр. портрет». К., 1925). Не витримавши цькування з боку настановленого від влади директора А.Винницького і його поплічників А.Онищука та Є.Дзбановського, наклав на себе руки. У передсмертному листі до свого учня й товариша П.Курінного писав:

«Я втомився. Залишити Музей, якому віддав кращі роки свого життя, не маю сили. Боротись з кваліфікованою подлістю Онищука й Винницького не вмію, терпіти постійні провокаційні візити Винницького далі вже не можу» (Діло. Львів, 1927. 12 червня. Ч. 129 (11097). С. 1).

Курінний передрукував цього листа у п'яти примірниках і зустрівши в Академії в коридорі Кримського й Студинського, дві копії передав до Львова. Потім з промови Скрипника він довідався, що за кілька днів листа було надруковано, причому „з контрреволюційними коментарями” (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 48628 ФП / кор. 895. Арк. 55). „Не думаю, щоб це зробив радянський академик Кирило Студинський”, – міркував у кабінеті слідчого Курінний (Там само. Арк. 56). На процесі СВУ Щербаківського не раз згадували як ворога, отже, він був приречений. Невдовзі було зрівняно з землею і саму його могилу. Дехто з ув'язнених 1933, як-от той самий Курінний, називав покійного керівником антирадянської київської організації: йому це не могло зашкодити (Там само. Арк. 46).

Див.: Ернст Федір. Данило Михайлович Щербаківський: Пам'яти дослідника // Бібліологічні вісті. 1928. № 1 (18). С. 127-136: іл.; Курінний П. Історія археологічного знання про Україну. Мюнхен: УВУ, 1970. С. 71 (Серія: Скрипти ч. 37); Спаська Євгенія. Спогади про мого найсуворішого вчителя Данила Щербаківського / Публ. С. Білоконя // Наука і культура: Україна: Щорічник. Вип. 24. К., 1990. С. 272-286: 4 іл.; Білокінь С. "Музей України. Збірка П.Потоцького": Доба, середовище, загибель. К., 2002. С. 113-117; Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 247-248; Білокінь С. Спогади Данила Щербаківського про Г.Нарбута // Збереження історико-культурних надбань Глухівщини: Матеріали Четвертої науково-практичної конференції (21-22 квітня 2005 р.). Глухів, 2005. С. 218-233.

124. Ернст Федір. Данило Михайлович Щербаківський: Памяти дослідника // Бібліологічні вісті. К., 1928. № 1 (18). С. 129.

125. Отдел "Старый Киев" // Киевская мысль. 1914. 4 февраля. № 35. С. 3; Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92. На початку 1970-х років у Музеї книги й друкарства України столовою ложкою Андрій В'юник робив з кліше обкладинки цього видання відбитки.

126. ДАмК. Ф. 304. Оп. 1. № 27. Арк 17.

127. Отдел “Старый Киев” // Киевская мысль. 1914. 4 февраля. № 35. С. 3.

128. ДАмК. Ф. 304. Оп. 1. № 27. Арк 18 зв. – 19 зв.

129. У Київі: “Старий Київ” // Рада. 1914. 20 іюня (3 липня). № 138. С. 3.

130. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 1, 4, 18-18 зв.; Ернст Федір. Данило Михайлович Щербаківський. С. 129. НБУ. ІР. Ф. Х. Од. зб. 17339. Арк. 8–9.

131. Экскурсия в Псков и Новгород // Киевская мысль. 1914. 30 мая. № 146. С. 4.

132. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 6. Арк. 1 зв.

133. Див.: Рудзицкий Артур. Журналы "Искусство и печатное дело", "Искусство. Живопись. Графика. Художественная печать", "Искусство в Южной России": Указатель содержания. К., 1991.

134. Эрнст Теодор. Разобранная церковь села Новые Петровцы // Искусство в Южной России. К., 1913. № 9-10. С. 451-453: 2 іл.

135. Эрнст Теодор. К раскопкам у памятника Св.Ирины: Архивные данные из истории развалин церкви // Юбилейный сборник Историко-этнографического кружка при Университете Св.Владимира. [На тит. арк.: Юбилейный сборник статей.] К., 1914. С. 99-109. Були окр.відбитки.

136. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 43178 ФП / кор. 914. Арк. 290 зв.; № 64454. Т. ІХ. Арк. 4 зв. – 5 зв.; Каргер Михаил Константинович. Древний Киев: Очерки по истории материальной культуры древнерусского города.Том ІІ. М.; Л.: Изд-во Академии Наук СССР, 1961. С. 216-226; Богусевич В.А., Юра Р.О. Капітальна праця про древній Київ // УІЖ. 1962. Травень-червень. № 3. С. 131-133.

137. [Ернст] Т. [Рец. на кн.:] Культурные сокровища России. Вып.ІІ. Шамурина З. Киев. М., 1912. Вып.VШ. Горностаев Ф.Ф. Дворцы и церкви Юга. М., 1914, Стр. 92. Изд. т-ва "Образование" // Україна. 1914. Кн. 1. С. 140-142 (авторство встановлюється на підставі публікації: Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92).

138. Эрнст Теод. [Рец.на кн.:] Шумицький Микола. Український архітектурний стиль. Київ, 1914 // Искусство в Южной России: Графика – Живопись – Художественная Промышленность. 1914. № 5-6. С. 225-226.