Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / В обороні української спадщини: історик мистецтва Федір Ернст / Дореволюційний період / Гімназія

В обороні української спадщини:
історик мистецтва Федір Ернст

Дореволюційний період

Гімназія

Сергій Білокінь

Як писав Федір Ернст в одній із своїх праць, система централізованого абсолютизму Росії середини ХІХ ст. гальмувала культурний зріст України. Історик з фаху, вчений брав до уваги швидкий економічний зріст краю та перепродукцію кваліфікованої сили на Заході. Отож дослідник показав, що на той час і місто українське, й панський маєток були повні діячів мистецтва – чужинців, насамперед вихідців з Німеччини. І довести цю тезу не справило Ернстові жодного труду:

«Не спиняючись, звичайно, на сотнях німецьких імен, – писав він, – серед київської адміністрації, війська, професури, навчителів, музик, фабрикантів, лікарів, підприємців, садівників тощо, пригадаймо, що, напр., в ділянці архітектури в одному тільки Києві під цей час усім збудуванням київської фортеці керує інженір Отто фон-Фрейман, що видатні своїми розмірами будування «присутственных мест», кадетського корпусу, старого оперового театру, Володимирського собору, лютеранської кирхи доручається І.[ванові] Штромові – майстрові, щоправда, характерному вже для доби занепаду; що А.[лександр] Шіле будує міську «думу» та будинок колегії П.Ґалаґана [39]; що коло цього ж часу тут будують ще К.[остянтин] Ганф, П.[авло] Шлейфер (що перероблює будинок 1 гімназії), та низка інших; навіть в «твердині православія» – Київській Лаврі – працюють Отто Гейнце, Енгельгард, О.Бергіус [40] та інші.

Додамо до цього, що великий монумент цього часу – князя Володимира – виконує барон Клодт фон-Юргенсбурґ; що ціла низка директорів та майстрів Києво-Межигірської фабрики, яка розвиває в 1840-х роках найбільшу продукцію, були також німці, як і навчителі музики, як і художники-літографи, що увічнили нам тодішній Київ (В.Шперк, І.Вальнер, Гельд, В.Тімм, В.Лангер, Лауфер та інші). Ту ж саму картину – мабуть, менш яскраво виявлену, – спостерігаємо й по всій тодішній Україні, особливо Правобережній» [41].

Те саме стверджував інший український мистецтвознавець – Микола Голубець. Ось що він писав про старий Львів:

«На південному сході від княжого підгороддя, над Полтвою розсівся новий Львів Казимира. Обведений оборонними мурами з баштами і брамами, обезпечений двома замками, набрав Львів Казимира відразу західньо-європейського, а краще кажучи німецького характеру. Бо не поляки з Казимиром на чолі, а німці були будівничими нового Львова, німецьким був і характер життя, яке тут розвелося» [42].

Крім сказаного, у розвідці «Портретист Гольпайн» Ернст навів іще докладніші списки київських малярів – німців з походження, так що серйозність і масштабність цього явища стали вже цілком незаперечні. Тут можна було б тільки додати, що до наведеної низки імен логічно дописується ще одне – самого Федора Ернста.

Предки вченого з боку батька переселились до України з Німеччини на початку ХІХ ст. Дід його, фабричний майстер-сукнар, з 1815 року працював на поміщицьких суконних фабриках у Полтавській, Волинській та Київській губ. Батько шкільної освіти не одержав – хлопцем служив за прикажчика в київських торгівельних фірмах, а згодом був службовцем страхового товариства „Надежда” [43]. За соціальним станом він вважався купцем другої гільдії [44]. Тамара Львівна підкреслювала, що був він текстильник. Справді, у Глухові на Рильському шляху [45] він мав невеличку фабрику з виробництва вірьовок [46].

Діда Ернстового з боку матері, Даніїла-Ніколая Ніколайовича Неезе (нар. 1818, Рига), року 1854 рада Київського університету обрала у вчені аптекарі із званням ад’юнкт-професора [47]. Його дочка, Ернстова мати Христина одержала домашню освіту [48]. Щоб повніше визначити суспільний прошарок, із якого вийшов учений, вкажу також, хто були його хрещені батьки: Марія Тецлефф – дочка сукнаря, Ріхард Коммерелль та Карл Ернст – купці, Елла Неезе – гувернантка [49]. Цікаво, що ще один Неезе, Християн (нар. 1861) навчався у київській Першій гімназії разом з батьком великого українського графіка Георгія Нарбута Іваном [50]. Мине багато років, і Федір Людвіґович видасть про Нарбута-сина низку ґрунтовних праць, що дадуть підставу говорити про комплексну наукову дисципліну – нарбутознавство [51].

Теодор-Ріхард Людвіґович-Едуардович (Федір Людвіґович) Ернст народився 28 жовтня (9.ХІ ст.ст.) 1891 року в Києві [52]. Охрещено його 26 грудня за ст.ст. у євангеліко-лютеранській церкві [53]. Батькові належав будинок на Прорізній вулиці, де розташовувалась друкарня Костянтина Миколайовича Мілевського. Тут було видруковано поважну працю Ол.Лазаревського «Сулимівський архів» [54].

У родині росло п’ятеро дітей: старший син Георгій (нар. бл. 1883), який, за словами Тамари Львівни, материних надій ні в чому не виправдав [55], за ним Миколай, що став дослідником кримської історії та археології [56], нарешті молодший Теодор (Федір), а також три сестри – Євгенія (нар. бл. 1877), Олена (нар. бл. 1880) та Віра (нар. бл. 1887) [57]. Євгенія й Олена 1906 року взяли участь в організації художньої виставки у Глухові, про яку йтиметься нижче [58]. Щонайменше одна з сестер наприкінці Другої світової війни виїхала до Німеччини. В архіві УВАН (Нью-Йорк) мені трапився лист митрополита Іларіона до Вол. Міяковського з важливою нотаткою: “Митрополитальний Комітет опіки над скитальниками” незабаром вишле пачки родинам історика мистецтва Ф.Ернста та шевченкознавця Мих. Новицького” [59].

Отже, Теодор у родині був наймолодший.

Року 1900 Ернсти втратили батька [60]. Після його смерті родині довелось переїхати до Глухова, оскільки треба було стежити за виробництвом. Ці обов’язки лягли на плечі матері [61]. Погіршення матеріального становища родини змусило Федора з 14 років самостійно заробляти приватними лекціями. Друкарня Мілевського 1911 року діяла на Володимирській, 31.

19 серпня 1900 року Федора Ернста було зараховано до глухівської гімназії, де на кілька років раніше йшов великий український графік Георгій Нарбут. У роки Визвольних змагань, уже в Києві, Ернст зійшовся з ним ближче й заприятелював. Ф.Л. заклав основи досліджень Нарбутового життя й творчості. Їхньої гімназії Ернст не любив, і в його монографії про Нарбута знаходимо таке:

«Гімназія, куди оддали його, мало заохочувала до науки. На чолі її стояв тоді М.Ф.Лазаренко – старий, типовий чиновник часів Побєдоносцева, місцевий поміщик. Цілий педагогічний склад був своєрідний калейдоскоп типів, що заслуговує – в умовах глухої провінції та лютої реакції 1880–1890-х років – мабуть, чи не спеціяльної монографії» [62].

Мабуть, Ф.Л. не був цілком об’єктивний. У противагу всім труднощам на рубежі двох сторіч у цій гімназії навчалися такі визначні потім діячі української культури, як графік Георгій Нарбут [63], археолог Микола Ернст, історик та архівіст Віктор Романовський [64], мовознавець Петро Горецький [65]. Словесність викладав там етнограф Олександр Малинка.

У ті часи Глухів був визначним культурним центром. 1903 року глухівське земство відкрило при міській публічній бібліотеці збірку предметів місцевої старовини й мистецтва. Як практикувалось у ті часи, колекцію поповнювали за рахунок добровільних пожертв. Розповідаючи про Нарбута, Ф.Ернст згадував, що в земській бібліотеці той міг „знайти невеличкий музей місцевої, переважно козацької, старовини – багато зброї, цілу колекцію люльок, універсали й т.и.” [66]. Хоча 1919 року цей невеличкий музей пограбували, невдовзі туди надійшли рештки ярославецького музею гр.Кочубея та інших дворянських гнізд, багато пам’яток старовини, серед якої звертала на себе увагу порцеляна Миклашевського. Разом з матеріалами земської збірки це склало музей, відкритий для публіки 1920 року, який поповнювався археологічними знахідками, старовинними церковними речами тощо. 1925 року музей розташовувався в десяти кімнатах великого кам’яного будинку. Одинадцята кімната була готова для влаштування сільськогосподарського відділу. Взимку музей завмирав, оскільки приміщення не опалювалось. Завідував музеєм викладач гімназії Василь Андрійович Мальченко [67].

У 1970-71 роках мені випало познайомитись і листуватись з В.Романовським [68]. Після ув’язнення Віктор Олександрович Романовський осів у Ставрополі, де завідував кафедрою. Попереджаючи: „Я знов пишу Вам, диктуючи лаборантці, яка не знає по-нашому” (мабуть, через хворобу Паркінсона він мав дуже лихий почерк. – С.Б.), Романовський розповідав:

„Самым близким моим другом и товарищем по классу был Федор Эрнст. Во время гимназии мы очень с ним сдружились, дружили и в студенческие годы. […] Эрнст, как Вы знаете, много писал по искусству, был членом-корреспондентом Зубовского института [69]. Очень жалко, что ранняя смерть унесла его от науки и от его друзей. Если сохранился его архив, то там должны быть и мои письма [70]. Наша украинская компания даже переделала его фамилию на украинский лад и называла его Эрнстенком» [71].

Така форма його прізвища стала загальноприйнятна. Так звертались до нього і Вадим Модзалевський (1882-1920) [72], і Микола Зеров (1920-1922) [73]. Таку форму вживали й поза Києвом – наприклад, одесити. 4/17 березня 1920 року співробітник архівного відділу Н.Арґамаков писав із Одеси Вадимові Модзалевському: «Бувайте здоровеньки та во всем удачливи; витаю п.п.[панів] Нарбутенко, Ернстенко та инших и Вашу фамилію» [74].

Національне питання, як правило, існувало для всіх чутливих людей. Приміром, брат Модеста Гофмана [75], приятеля Вадима Модзалевського, писав йому:

“Отец у меня немец – мать русская, и во мне все время борятся эти элементы; я бросаюсь из стороны в сторону, ни к чему не могу прийти и теперь в конце концов совершенно запутался. Думаю, что схожу с ума. Пока решил как можно менее сидеть дома, а то когда я один в комнате, то Бог знает, что со мной делается. […] Одному оставаться опасно” [76].

На межі 1960-70-х років, занурюючись в архівні матеріали, я спостеріг певну метаморфозу в ідеологічних позиціях молодого Ернста. Віктор Олександрович написав мені про це:

„Вы спрашиваете: «Был ли Эрнст эмигрантом?» Никогда в жизни. Я с ним учился с первого класса гимназии и до окончания. Он всегда проявлял интерес к местной истории, искренно любил все украинское. В своем семейном кругу Эрнсты отметили 100-летие со дня рождения Гоголя в 1909 г. […] Дружил он со студентами-украинцами левобережного направления. Эти студенты в шутку переделали фамилию Эрнста на Эрнстенко. Поэтому Ф.Л. может считаться украинизированным немцем. Девизом на закрытом конверте своей медальной работы Эрнст написал „Kijovia me genuit”, что значит – Киев меня породил. Таким образом, история украинского искусства не может забыть имя Эрнста” [77].

І таку саму думку висловила сестра академіка М.П.Алексеєва, художниця Наталя Павлівна Ґорбунова. Вона писала:

„Меня только удивляет в Вашем письме, что Вы называете Ф.Л. эмигрантом – по-моему, он им никогда не был и не пришлось ему превращаться в искреннего патриота – он им был всегда” [78].

Менш-більш те саме говорив і А.М.Грабар:

“Моим старшим товарищем там [в Петербургском университете] был Шероцкий. Но с 1917 года я жил снова в Киеве, как и тот же Шероцкий. В Киеве мы быстро вошли в круг молодежи, интересовавшейся искусством и особенно киевской стариной. Мы основали то «Общество исследования искусств», которое Вам известно. […] Эрнст представлял науку о киевских памятниках времен барокко, и мы уважали его знание и преданность этой специальности. Мне кажется, что у него она была связана с любовью к украинскому прошлому вообще” [79].

Як згадував потім сам Ф.Л., у вересні 1904 року глухівське повітове земство влаштувало сільськогосподарську виставку, де Нарбут дебютував своїми першими творами. Митцеві минуло 18 років, Ернстові – лише 13, і вони ще не були навіть знайомі, – Ф.Л. розповідав про цю виставку за споминами брата Миколи [80]. На початку життя різниця у віці має велике значення. Зате трохи пізніше, коли Ернстові минуло 15, у квітні 1906 року він узяв участь в організації наступної виставки, спеціально художньої, яку організував місцевий гурток аматорів. Нарбут знову експонувався, – він якраз закінчував гімназію, а Ернста допустили до участі в організації виставки – першої в його житті [81]. Він із замилуванням згадував:

„Це було в великому будинкові місцевого аристократа, відомого фундатора „Воздвиженського брацтва”, М.М.Неплюєва [82]. Багато умебльований, з прекрасними старовинними портретами з роду Неплюєвих, серед яких було декілька першорядних речей, він стояв завсіди порожній, з завішаними шторами й чехлами на меблях та люстрах. До Неплюєва й звернулися організатори виставки. В чотирьох чи п’яти кімнатах та залях глядач, крім оздоби самого будинку (там були, крім портретів, ще розкішний сервіз старого саксу, деякі картини, бронзи), міг ознайомитись і з творами Айвазовського, Яблочкина, деякими прекрасними акварельними портретами та мініятюрами з місцевих поміщицьких домів (були між ними й портрети пензля […] А.М.Мокрицького), порцеляною фабрики Миклашевського, бронзами Лансере та меблями в стилі модерн, виконаними за проєктами співучасниці виставки, К.П.Гулевої. Ось до участи в цій виставці притягли й Нарбута” [83].

У досить докладній автобіографії Ф.Ернст нотував:

«Брав участь у революційних рухах 1905/6 рр.: входив до нелегального «союзу учащихся», писав статті в нелегальному журналі, що видавав названий союз, брав участь у складанні «петицій», гімназіяльному страйкові, збирав й виучував революційну літературу й прокламації, одвідував нелегальні мітинги й масовки» [84].

У гімназійні роки він тричі перебув поліційні труси, причому під час останнього (1908) у нього забрано всю літературу, комплект журналу, в якому він брав участь, чернетки статей та збірку прокламацій [85].

Про те, що він переховував нелегальщину, жандарми довідались агентурним шляхом. З’явились вони 16 травня 1908 року о сьомій ранку. Біля кімнати Віри Людвіґівни було виявлено револьвер системи „Бульдог”, а в самій кімнаті – якусь німецьку брошуру, гектографовану „Песнь о бюрократе” й вісім зв’язок листів російською та німецькою мовами. У Федора Людвіґовича цікаві для ранніх візитерів папери лежали в столі.

Глухівський поліцейський наглядач Вас.Акімов брав усе підряд – гектографовані зшитки брошур і журналів „Удар”, „Начало”, „Луч”, „Свобода” з програмою РСДРП, вірші революційного характеру, гектографований „Устав Союза учащихся г.Глухова, утвержденный первым делегатским собранием”, есерівську відозву „К братьям крестьянам” тощо [86]. Ф.Л. захищався дуже добре. Він пояснив, що в грудні 1907 року два числа журналу „Луч” хтось поклав йому в театрі до кишені пальта. Рушниця залишилась у родині після батькової смерті, а решта матеріалів лежала в столі його брата Миколи, коли той від’їхав до Німеччини. Як і вся родина, брат мав німецьке підданство і навчався тоді в Марбурзькому університеті: „Брат мой Николай, – казав Теодор, – теперь поселился в Германии на постоянное жительство и в Россию не приезжает” [87]. Ясна річ, йому не дуже-то повірили.

Справу вів помічник Чернігівського жандармського управління в Ніжинському повіті Бакуринський [88], який здійснив і ідеологічну експертизу. Він ствердив, що частина паперів мала приватний характер, зошит – ліберальний напрямок, журнал „Начало” – шкідливий, а гектографовані вірші – революційний. Зайве з того, що набрав Акімов, Бакуринський повернув власникам назад. Попри грізний висновок, що гектографовані журнали свідчать про існування серед глухівських гімназистів революційної організації, жандарми не роздували цієї справи, визнали цілковитий провал своїх заходів і припинили справу „за отсутствием в исследуемом событии состава преступного деяния» [89].

Хоч там що, 5 червня 1909 року Ф.Ернст успішно закінчив повний восьмирічний курс глухівської гімназії (шість п’ятірок, п’ять четвірок). Офіційний документ урочисто проголошував:

“Беручи до уваги стало відмінну поведінку й старанність, а також відмінні успіхи в науках, особливо у фізиці й історії, педагогічна рада ухвалила нагородити його срібною медаллю […]” [90].

Примітки

39. Див.: Білокінь С. Колегія Павла Ґалаґана // Київ. 1988. № 8. С. 144-149.

40. Останні троє сучасній україністиці невідомі. У довіднику Володимира Тимофієнка „Зодчі України кінця XVIII – початку ХХ століть” (К., 1999) вони відсутні.

41. Ернст Федір. Портретист Гольпайн // Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 98. Пригадаймо, що монографію про німецько-українські зв'язки та аналогії написав Дмитро Антонович – “Deutsche Einflusse auf die ukrainische Kunst (Німецькі впливи на українське мистецтво)” (Ляйпціґ, 1942).

42. Голубець Микола. Історія Львова від найдавнійших часів // Львів: Провідник по Львові. [Л.:] Червона калина, 1925. С. 44.

43. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 18, 26.

44. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 1. Арк. 1; ЦДІА України. Ф. 1439. Оп. 1. № 934. Арк. 14.

45. ЦДІА України. Ф. 1439. Оп. 1. № 934. Арк. 14, 16. З мікрофільмом, на якому було знято лише частину справи, я ознайомився 21 листопада 1974 року.

46. Лист Софії Миколаївни Олтаржевської до мене від 5 грудня 1974.

47. Институт русской литературы (Пушкинский Дом) РАН. Ф. 320. № 1639 (формуляр 1863); Биографический словарь профессоров и преподавателей Имп. Университета Св.Владимира. К., 1884. С. 467-468. Неезе – було дівоче прізвище матері Всеволода (Карла-Казиміра-Теодора) Мейєрхольда (Макагонова Т.М. Архив В.Э.Мейерхольда // Записки отдела рукописей [ГБЛ]. Вып. 42. Москва, 1981. С. 122).

48. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 18-26.

49. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 1. Арк. 1. Про Єлисавету (Еллу) Карлівну Неезе див.: ДАМК. Ф. 55. Оп. 2. № 177 А.

50. ДАМК. Ф. 108. Оп. 53. № 14. Без паґ.

51. Див.: Білокінь С. Перспективи дослідження мистецької спадщини Георгія Нарбута // Образотворче мистецтво. 1986. № 3. С. 16-18.

52. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 1. Арк. 1. Подаючи дату свого народження за новим стилем, сам Ф.Ернст вказував не 9 листопада, а 10 (ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 7, 11, 18, 26).

53. Э.П.П. Евангелическо-лютеранская церковь в России, Украине, Казахстане и Средней Азии // Православная энциклопедия. Том XVII: Евангелическая церковь – Египет. М., 2008. С. 15-28.

54. Сулимовский архив: Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей, ХVII- ХVIII в. К.: Тип. К.Н.Милевского, 1884. [2], ХХII, 316 с., [5] арк. з іл.

55. Перед революцією наступник справи Рудольфа Блюма (агентство, комісія, довідки, інкассо – Хрещатик, 45). Див.: НБУ. ІР. Х, 5132. Арк. 1 зв. 5 грудня 1974 дружина Миколи Людвіґовича (Львовича) писала мені, що він рано відійшов від родини й мешкав у Москві, у 20-х роках – на Тверській, в Анастасьїнському провулку, близько старого монетного двору, збудованому в російському стилі. Служив він чи не в управлінні річкового транспорту. Від першої дружини мав сина й дочку. Друга дружина – Марія Михайлівна Туманова (?), оперова співачка (меццо-сопрано).

56. Див.: Микола Львович Ернст: До 75-річчя з дня народження // Археологія. 1964. Т. 16. С. 232-233.

57. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62089 ФП / кор. 1650. Том 1. Арк. 1, 5; ДАМК. Ф. 151. Оп. 1. № 73; ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 1. Арк.17. Була ще двоюрідна, багато старша (нар. бл. 1863) сестра Марія Бештак.

58. Ернст Федір. Георгій Нарбут. Життя й творчість // Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. [Каталог. К.:] ДВУ, 1926. С. 21.

59. Архів Української вільної академії наук, Нью-Йорк. Лист від 25 червня 1948 року.

60. Мати його померла року 1920.

61. Лист Софії Миколаївни Олтаржевської до мене від 5 грудня 1974 року.

62. Ернст Федір. Георгій Нарбут. Життя й творчість // Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. [Каталог. К.:] ДВУ, 1926. С.17.

63. Див.: Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // Пам'ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 30-57: іл.

64. Романовський Віктор Олександрович (18 січня 1890, м. Глухів – 16 лютого 1971, Ставрополь) – архівіст, історик. 1909 закінчив глухівську гімназію, 1914 – історико-філологічний факультет Університету Св.Володимира. У 1921-31 завідував Центральним архівом давніх актів. Був репресований. Доктор історичних наук. Див.: Бутич Іван Лукич (нар. 21 вересня 1919). Романовський В.О. // Українські архівісти: Біобібліогр. довідник. Вип. 1. К., 1999. С. 286-288; Мага Ірина Миколаївна. Рукописна спадщина В.О.Романовського // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Число 8-9. Част. 2. К., 2002. С. 278-286. (= Збірка наукових праць на пошану […] Ярослава Івановича Дзири); Історичний факультет Київського національного університету (2004). С. 280.

65. Листуючись із дружиною Миколи Львовича Ернста та Віктором Олександровичем Романовським (Малинка помер ще до війни, а родичів його я не розшукав), я хотів порозмовляти ще з П.Горецьким. За рекомендацією Г.П.Кочура телефонував йому, але він, пригадую, говорив зі мною роздратовано й прийняти мене для розмови не схотів. Видно, боявся.

66. Ернст Ф. Георгій Нарбут. Життя й творчість. С. 19.

67. ІМФЕ. Ф. 13-5. Од. зб. 368.

68. Білокінь С. Із старого листування: (Віктор Олександрович Романовський, 1890-1971) // Збереження історико-культурних надбань Сіверщини: Матеріали третьої науково-практичної конференції (16 квітня 2004 р.). Глухів, 2004. С. 129-145. Тираж 150 прим. (8 листів, 16 приміток); Його ж. Із старого листування: Віктор Олександрович Романовський (1890-1971 рр.) // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Зб. наук. праць. Число 11. Частина 2. К., 2004. С. 84-120. Тираж 200 прим. (10 листів, 60 приміток).

69. Мається на увазі, що 1928 року Ф.Ернста було обрано на члена-кореспондента Державної академії мистецьких наук (ГАХН) у Москві (ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 5. Арк. 4). Граф Валєнтін Платонович Зубов (10 листопада 1884 – 8/9 листопада 1969, Париж) навчався в університетах Петербурґа, Гайдельберґа та Ляйпціґа. Живучи у Флоренції, зібрав матеріали й захистив дисертацію на ступінь доктора (фрески Вазарі) у Берлінському університеті. У 1910-15 був прирахований до Імп. Ермітажу. 2 березня 1912 відкрив у Петербурзі Інститут з історії мистецтва, був його незмінний директор. 16 червня 1925 еміґрував. Мешкав в Італії, Німеччині, Англії та Франції (Незабытые могилы; Российское зарубежье: некрологи 1917-1997 / Сост. В.Н.Чуваков. Том 2. Москва: Пашков дом, 1999. С. 640).

70. На жаль, архів зберігся далеко не повністю, і листів Романовського я в ньому не виявив.

71. Лист В.О.Романовського до мене від 5 листопада 1970 року.

72. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од. зб. 53. Арк. 1-2.

73. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од. зб. 57. Див.: Зеров Микола Костьович (1890-1937). [Лист] До Федора Ернста, 29 травня 1922 р. // Зеров М. Українське письменство / Упор. Мик. Сулима. К.: Основи, 2003. С.1038.

74. НБУ. ІР. ІІІ. 31994.

75. Гофман Модест Людвіґович (1890-1959), поет, історик літератури, пушкініст. – Архів: ИРЛИ (Пушкінський Дім). Р. І. Оп. 5. 21 справа. 1912-1923. – Дж.: Краткий справочник по архивам АН СССР (1979). С. 151.

76. Лист Всеволода Людвіґовича Гофмана до В.Л.Модзалевського, 19 жовтня 1901 року з Москви (НБУ. ІР. ІІІ. 32356).

77. Лист В.О.Романовського до мене від 27 січня 1971 року. Ці відомості остільки на мене вплинули, що цей девіз став назвою першої моєї, Ернстові присвяченої, публікації: Білокінь С. «Київ мене породив» // Молода гвардія. 1971. 21 грудня. № 249 (2901). С. 3.

78. Лист Н.П.Ґорбунової до мене від 8 січня 1971 року. Наталя Павлівна Ґорбунова-Алексєєва, сестра Михаїла Павловича Алексєєва, була студенткою Української державної академії мистецтв, навчалась у майстерні Ф.Кричевського. Брала участь у 2-й звітній виставці ([Ернст Ф.] Каталог 2-ї звітної виставки Української Академії мистецтв: Осінь 1921 року // Каталог виставки Української державної Академії мистецтв. К., 1987. С. 2). Після війни мешкала в Ленінграді. Першим шлюбом була за театральним художником Іваном Григоровичем Курочкою-Армашевським (1896 – 9 серпня 1971, Торонто). Гол. художник Київ. опери за німців (Дніпров К. Поновлення роботи Київської опери // Укр. слово. 1941. 8 жовтня. Ч. 25. С. 3; Київ у дні нацистської навали за документами радянських спецслужб. К.; Львів, 2003. С. 224). Еміґрував до Канади, де жив під прізвищем Ів. Кубарського (Скиба Іван і Марта. Іван Кубарський // Наша батьківщина. 1972. Лютий. № 272. С. 30, 32; Марунчак Михайло (нар. 1914). Біографічний довідник до історії українців Канади. Вінніпеґ, 1986. С. 353).

79. Лист від А.М.Грабаря до мене від 27 грудня 1972 року.

80. Ернст Ф. Георгій Нарбут. Життя й творчість. С. 21.

81. ІМФЕ. Ф. 13-2. Од. зб. 8. Арк. 5.

82. Див.: Сомин Н.В. Кресто-Воздвиженское трудовое братство и его основатель Н.Н.Неплюев // Збереження історико-культурних надбань Глухівщини: Матеріали Другої науково-практичної конференції (17 квітня 2003 р.). Глухів, 2003. С. 60-68.

83. Ернст Ф. Георгій Нарбут. Життя й творчість. С. 21.

84. Автобіографія вченого: ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 11.

85. Там само.

86. ЦДІА України. Ф. 1439. Оп. 1. № 934.Арк. 11 – зв.

87. Там само. Арк. 27 – зв.

88. Модзалевский Вадим Львович (1882-1920). Бакуринские // Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 1: А – Д. К., 1908. С. 31-40.

89. ЦДІА України. Ф. 1439. Оп. 1. № 934. Арк. 8, 29.

90. ІМФЕ. Ф.13-1. Од. зб. 1. Арк. 2-2 зв.; Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста // Перший піврік існування Української Академії наук у Київі та начерк її працї до кінця 1919 року. К.: Друкарня УНТ, 1919. С. 92.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2019 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3518

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.