Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Праці з історії культури / Большевизм і шевченкознавство / Розстріляне відродження

Большевизм і шевченкознавство

Розстріляне відродження

Сергій Білокінь

Термін «Розстріляне відродження» запровадив у суспільну свідомість Юрій Адріанович Лавріненко [5]. Спершу його прикладали до красного письменства, але застосовувати його треба до всієї української культури [6], до суспільних наук, до фізико-технічних та математичних наук, наук про Землю і Космос, хіміко-технологічних та біологічних наук – тобто до всієї української цивілізації. Термін «Розстріляне відродження» повно характеризує міжвоєнну добу.

У роки так званої перестройки, під час свого першого турне до «капкраїни» Німеччини (1990) я приїхав до Наталі Петрівни Павлушкової [7], захоплений новими враженнями, зокрема від культури 1920-х років. Пригадую свої враження від того, що співбесідниця мене рішуче не підтримала. Для неї це була епоха колективізації й терору.

Що стосується Лавріненкової антології, то треба взяти до уваги думку Ігоря Васильовича Качуровського (я був з ним знайомий, зустрічався й обмінювався листовно, але цю думку переказав мені філолог і бібліофіл Євген Вікторович Пшеничний). До Лавріненкового видання, вважав Качуровський, увійшли твори і катів, і їхніх жертв, а це неправильно [8].

Історики незалежної України, почавши таки з часів перестройки, в умовах жорсткої ідеологічної боротьби [9] прагнуть надолужити згаяне, об'єктивно вивчати наше минуле, студіювати боротьбу влади проти української культури, починаючи з репресій проти людей та втрат культурної спадщини. Історична наука намагається подолати системне й довголітнє фальшування історичного процесу, адже совєцька історична література замовчувала сам окупаційний характер режиму, що подолав українську державність (1917-21) і знищив її самостійність. Офіційні історики називали період державності періодом громадянської війни, довго замовчували факт голодомору (1932-33) [10] і кількох голодувань (1921 та 1947), глорифікували хід індустріалізації, що насправді почалась іще задовго до 1917 року.

Як непросто розвивається наша наука, видно з показових фактів.

Перший факт. Вийшло 10 томів «Енциклопедії історії України» на всі літери (2003-2013), програма якої кілька разів змінювалась, але в жодній персоналії істориків у жодному томі немає дефініції «фальсифікатор» [11], так наче не було жодного. Організатори науки помиляються. Якщо всі гріхи 1930-х років успішно повісили на одним-одну людину – Сталіна, то на роль цапів-відбувайлів можна було б знайти бодай одного-двох істориків. Напередодні незалежності вони самі зголосилися, виступивши проти Михайла Грушевського. Це свідчить, що історична наука має безморальний чи в точному сенсі слова аморальний характер.

Факт другий. У потужній серії «Реабілітовані історії», яку уфундував Петро Тимофійович Тронько, уже видано кілька десятків заснованих на першоджерелах капітальних томів, але досі навіть не створено редакційно-видавничої групи, що має вивчати репресії в українській столиці – Києві, де було репресовано численних управлінців, міністрів і членів колегій наркоматів та міністерств, функціонерів ЦК, діячів культури, єпископів, священиків, письменників і мистців, інженерів, робітників та багатьох інших громадян нашої країни. Фактографія щодо київських репресій мала б бути центральна після харківського тому.

Факт третій. Як писав Іван Майстренко, «Історія Комуністичної партії України це є також історія України після завоювання її Радянською Росією. Без історії КПУ важко пізнати історію Радянської України» [12]. На жаль, історики [Комуністичної] партії не слухали лекцій із курсів джерелознавства й історіографії, і важко сказати, щоб історична наука далеко просунулась у її науковому вивченні. Досі немає наукових монографій бодай П.Шелеста чи В.Щербицького, не кажучи про В.Затонського чи В.Маланчука.

Але найважливіший четвертий факт. Ідеться про те, що нормально українські історики мають перед собою лише частину матеріалу, що ж до решти його, – вона приступна лише декому з них, що мають допуск, – решті істориків найважливіші історичні джерела абсолютно неприступні. Історики не мають доступу ні до відповідних картотек, ані до архівних описів. Відірваний від українського материка історик Григорій Олександрович Костюк 1995 року висловився трохи необачно: «Тепер, коли відкриті всі таємні архіви НКВС-КДБ […]» [13].

Примітки

5. Лавріненко (Lawrynenko), Юрій (Jurіj) Адріянович (псевд. Ю. Дивнич; 3.V.1905, с. Xижинці Звенигородського пов. Київ. губ. – 14.XII.1987, Нью Йорк). Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933. [Paris:] Instytut literacki, 1959. 980 с.

6. Див.: Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою / Ред. Марія Овчаренко. Париж; Чікаго, 1962. 356 с. (= ЗНТШ. Том CLXXIII).

7. Павлушкова Наталя Петрівна (1907, Тула – 1997, Гадамар, Німеччина), племінниця С.Єфремова. Росіянка. Студентка Київського худ. ін-ту (її особова справа у фонді № р-622 КДХІ Державного архіву міста Києва). Арештована 3 квітня 1929 р. Була звинувачена в участі у «Комітеті визволення України». У винувальному висновку в справі «Комітету» перераховано 28 осіб, у вироку Колегії ОГПУ 8 липня 1929 р. – 26 осіб (ті самі, крім не притягнутого до справи з огляду на його похилий вік кооператора Миколи Васильовича Левицького (1859 – 1936) та Павлушкової, якій спершу слідчий домагався 3 років концтабору). Її чоловік – Володимир Карлович Лобуцький (28.ІV.1908, Київ – 15.VІІ.1973, Гадамар, Німеччина), що писав під псевдонімом «Вол. Наддніпрянець».

8. Нагадаю, що існують інші видання: Обірвані струни: Антологія поезії поляглих, розстріляних, замучених і засланих 1920-1945 / Вибір, передмова й довідки Богдана Кравцева. Нью-Йорк: НТШ, 1955. 430 с.; Славутич Яр. Розстріляна муза: Сильвети. [Detroit:] Прометей, 1955. 96 с.; Ваплітянський збірник: Легкосиня даль; Голубі диліжанси; З архіву ВАПЛІТЕ / Під ред. Юрія Луцького. Вид. 2, доп. КІУС, Мозаїка, 1977. 260 с.

9. Див.: Клід Богдан. Історія і політика: боротьба навколо спадщини Михайла Грушевського // Укр. історик. 1991 / 1992. Чис. 3 / 4, 1 / 4. С. 186–199, та ін.

10. Голодомор в Україні, 1932-1933 рр.: Бібліогр. покажчик / Упор. Лариса Миколаївна Бурян, Інна Еміліївна Рікун. Одеса; Львів: М.П.Коць, 2001. 656 с.

11. Див.: Білокінь С. Чи маємо ми історичну науку? // Наше минуле. Ч. 1 (6). К., 1993. С. 4-16; Дашкевич Яр. «… Учи неложними устами сказати правду»: Іст. есеїстика. К.: Темпора, 2011. 828 с.

12. Майстренко Іван. Історія Комуністичної пртії України. Без місця: Сучасність, 1979. С. 5.

13. Костюк Григорій Олександрович (25.X.1902, с. Боришківці біля Кам'янця – Подільського – 3.X.2002, США). Слово від автора // Костюк Гр. Сталінізм в Україні: Генеза і наслідки. К.: Смолоскип, 1995. С. 8.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2019 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 904

Модифіковано : 5.10.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.