Формування політичної ідеології
Сергій Білокінь
Десятьма роками раніше Яр Славутич упорядкував антологію «Розстріляна муза» (Детройт, 1955) [48, 8], а Богдан Кравців – іншу – «Обірвані струни» (Нью-Йорк, 1955) [36]. Зусилля ще іншого еміґраційного вченого, Юрія Лавріненка були спрямовані в ці роки на підготовку антології творів, яку він назвав «Ростріляне відродження». Вона вийшла друком 1959 року у паризькому видавництві «Культура» [27]. Долю української науки було відтворено у 173 му томі еміґраційних «Записок» НТШ (1962). Тут було надруковано розвідки «Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків» Наталі Полонської-Василенко, «Доля українських археологів під Совєтами» Михайла Міллера, «Сергій Єфремов як літературознавець» Марії Овчаренко (Пшеп’юрської), «Українське наукове літературознавство в перше пореволюційне п’ятнадцятиліття» Григорія Костюка, «Розгром українського літературознавства, 1917–1937 рр.» Богдана Кравцева, «Покоління двадцятих років в українському мовознавстві» майбутнього дійсного члена НАНУ Юрія Шевельова, «Український учений-географ, професор д р Степан Рудницький» Мирона Дольницького та «Знищення сільськогосподарських науковців у Кам’янці-Подільському» Миколи Величківського [21]. Великими тиражами виходила просвітницька література з історії масового терору [25]. У кожному випадку усі названі українські вчені послідовно відтворювали певну традицію органічної творчості українства, коли воно діяло, почуваючи себе вільним. Те, що перший у ХХ ст. період вільної української творчості большевики брутально обірвали [7], відкривалось навіч і виразно артикулювалось уперше.
Ідеологічною вершиною шістдесятництва стала праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (супровідний лист І. М. до Шелеста й Щербицького датується груднем 1965 року). Чи не головне тут було найстрашніше для начальства – розвести ідеального Леніна й сучасну партноменклатуру, піддавши різкій критиці діяльність як сучасного йому московського Політбюра, так і його київської експозитури.
Пізніша праця Максима Сагайдака (Степана Хмари) «Етноцид українців в СРСР» [55, 29–101] (після арешту В. Чорновола виходила лише в закордонному «Українському віснику», ч. 7/8, 1975), була генетично пов’язана як із працею Дзюби, так і з ближчою йому роботою Івана Геля [11, 41–47].
Коли Михайло Горинь готував для варшавських «Зустрічей» уривки своїх спогадів, він, мабуть, і не думав, як сприймуть їх коментатори, протиставляючи «культурництво» киян І. Світличного й І. Дзюби – ідеї використовувати досвід оунівського підпілля з боку галичан братів Горинів [23, 23; 34, 12]. Характерно, що в монументальному виданні архіву Богдана Гориня про цей, здавалося б, ключовий момент нічого не сказано. Звісно, як і сам він свідчить, протиставляти ці два шляхи, два методи боротьби не слід.
З історичного боку цікава не стільки літературознавча, а передусім політична діяльність Івана Світличного, Алли Горської та їхніх товаришів, тим більше, що брали людей не так за організацію несанкціонованих поетичних вечорів, як за політику. У слідчих справах членів Клубу творчої молоді знаходимо як «вещдоки» не лише самвидавні вірші, а й тамвидав (у різному вигляді) – і «Вивід прав України / Впорядкування, вступна стаття і довідки Богдана Кравцева» (Пролог, 1964), і «Україну і українську політику Москви» Мирослава Прокопа (ч. І, Мюнхен, 1956), які шістдесятники поширювали.
У своїх політичних поезіях поети-шістдесятники мислили найпрозорішими евфімізмами, як-от Станіслав Тельнюк у «Пісеньці останнього гурона».
Революційний чин кожного тодішнього діяча за умов тоталітарної епохи на початках не міг виявитись інакше. Можна сказати, напередодні вечора Івана Франка, на якому Тельнюк читав цього вірша уперше, – бо в червні 1962 року, – з’явився вірш Ліни Костенко «Іма Сумак»:
Було на світі плем’я – інки.
Було на світі – і нема.
Одних приставили до стінки,
а других вбили крадькома.
Кого задобрили дарами,
кого втопили у крові.
Лишились тільки древні храми,
прийшли господарі нові [38].
13 грудня 1963 року помер Василь Симоненко, отже у ці самі дні й місяці поширювався у списках його вірш «Курдському братові»:
Волають гори, кровію политі,
Підбиті зорі падають униз,
В пахкі долини, зранені і зриті,
Вдирається голодний шовінізм.
О, курде, бережи свої набої,
Але життя убивців не щади!
На байстрюків свавілля і розбою
Кривавим смерчем, бурею впади! [39].
Було б нечесно не назвати тодішнього поета, що писав про ті самі проблеми відкритим текстом:
Трупи клав на вози
33 й рочок.
Хоч бери та й гризи
свій черговий значок.
Жінка кинула чоловіка
і торби – на горба.
Подаруй їй, владико,
колосочка з герба.
У самвидаві масово поширювався і цей, і інші твори Миколи Холодного. Різні сучасні рейтинги в названих поетів, адже долі їхні склались дуже по-різному. Розуміється, це не стільки поетичне явище, як суто політичне. Думаю, на тому світі усі вони будуть заодно.
Найвидатніші поети тієї доби писали про далекі країни, географічно віддалені від нас події. Але всі сучасники, усі читачі «Літературної України», усі присутні на вечорах молодої поезії, усі щасливці, хто чув ці твори в авторському виконанні у господі Світличних, уперше знайомлячись із цими творами, розуміли, що йдеться про них самих.
Утім, глибші студії виявлять й інші тексти, не лише в Холодного, а наприклад, у Тельнюка:
Пролий з півлітра кислих сліз,
хай світ усім померкне…
Тож хай живе соцреалізм
І Любомир Дмитерко! [19, 161]