Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Праці з історії України / Про ідеологічну боротьбу нашої доби

Про ідеологічну боротьбу нашої доби

Сергій Білокінь

(зокрема про Михайла Грушевського
і проблеми контрпропаганди)

Ще за життя Сталіна, у повоєнному листуванні видатних київських гуманітаріїв, навіть у листах обережного Сергiя Iвановича Маслова, однією з провiдних тем були забороненi в СРСР видання. Ситуацію диктувало існування залізної завіси. Не всі вчені мали т.зв. «допуск», що в наші дні поділяє істориків на дві касти (допущених і не допущених). Вчені шукали шляхи, щоб здобувати для приватного користування потрібні для їхньої роботи книжки, навіть якщо їх не було у спецфондах. Про це цікаві речі можна прочитати у «Збірнику пам'яті українського бібліографа Федора Пилиповича Максименка» (Львів, 2008).

Згодом настали цікаві часи, коли фахівці, які влаштовували тих і інших, навіть не читаючи, а механічно, полиця за полицею підряд, складали акти, за якими у спецфондах книжки розсекречували. Зрештою надійшов давноочікуваний день, коли директор бібліотеки спецфонд взагалі ліквідував. Ревний відвідувач кімнатки праворуч, я переступив нарешті кімнату ліворуч – тамтешнє «святая святих». Там зберігалися книжки, позначені не «куточком» (такий собі трикутник), а «гайкою» (шестикутник), себто вже особливо, безнадійно заборонені. Не «зняті» з полиць старі совєцькі видання, чи підшивки не бажаних для начальства газет, що виходили «на території», навіть не «самвидав», а «тамвидав», себто книжки тамтешні, еміграційні. Яке ж було моє потрясіння, коли я побачив, що вже відомих мені на той час розкішних видань там майже не було взагалі. СРСР повним ходом котився відомо куди, а убоге на інтелект і бюджеті кошти начальство не знаходило в собі моральних сил витрачати гроші на «антісовєтчіну».

Уже напередодні цих незабутніх часів, у роки так званого застою дехто з київських бібліофілів додумався збирати речі особливі, яких не бувало у бібліофілів «старої дати» – ані у Лазаревського, ані в Ореста Левицького, ані в інших. У кількох моїх знайомих з'явились полиці, на яких стояла контрпропаганда. Специфічні збірники із статтями на кшталт «Проти сучасних зарубіжних фальсифікацій історії України» (1960), «Фальсифікаторські вправи заокеанських істориків» (1961) тощо – серед мотлоху там бувало щось і цікаве. Крім формалістів, серед «офіційних вчених», що створили ці «науково виважені праці» були нормальні. Вони займались не лише коментуванням Леніна-Брежнєва і пристосуванням відповідних цитат до нагальних потреб влади, а дозволяли собі згадувати навіть імення конкретних емігрантів, навіть називати їхні праці, про які, як сказав би Ющенко, пересічні українці не могли за умов залізної завіси більше нізвідки довідатися.

Пригадую, коли я вперше потрапив у Мюнхені на радіо «Свобода» (1990), там почув знайомий «вражий» голос отак-от безпосередньо, а у студії через скло побачив живу людину з яскравою зовнішністю. Пізніше довідався, що це відома письменниця й мистець Емма Андієвська, дружина літературознавця Івана Максимовича Кошелівця. Тепер вони обоє у наших енциклопедіях і довідниках.

А опинившись у Сілвер Спрінг біля Вашінгтона, після церковної служби, помітив «на залі» за кілька столів перед собою старшу людину, обличчя якої вже знав із своєї нової лектури. Коротше кажучи, я впізнав автора натоді щойно виданого тому фантастично цікавих мемуарів «Зустрічі і прощання» (1987) Григорія Олександровича Костюка, який нам наживо відкрив двадцяті роки української літератури. На відміну від Смолича він живописав її явно правдивіше.На «новоприбульців, гостей з України», яких радо вітали в кожній оселі, – наче з мішка, посипалося «друковане слово», про яке ми рік тому не могли й мріяти. Були й перші труднощі – окремі цікаві ймення ми вже знали, але не знали, хто за ними стоїть – йому 25-30 чи всі вісімдесят (!).

Раз почавшись (а вона ж ніколи й не переставала), ідеологічна боротьба поглиблювалась. Куди ж вона й справді (з наукової точки зору!) робила найбільший внесок – це таки в історіографічну науку. Бо як писав колишній киянин Наум Коржавін, учень моєї постійної співрозмовниці Ірини Володимирівни Бошко:

Я на мир взираю из-под столика:

Век двадцатый – век необычайный.

Чем он интересней для історика,

Тем для современника печальней.

Відтак історична наука почала рахувати свій новий ужинок. Пригадаймо розвідку канадського українця Богдана Кліда про ідеологічну боротьбу довкола ймення Грушевського «The Struggle Over Mykhailo Hrushevs’kyi: Recent Soviet Polemics», надруковану у «Canadian Slavonic Papers» (Vol. XXXIII. 1991. March. № 1), а також трохи пізніші праці польських історіографів Олі Гнатюк та ін. Там є чимало про того самого Грушевського.

Антирадянська Росія

Українська еміграція була матеріально багатша за російську. Наша доробилась до створення у Нью-Йорку паралельної Науковому товариству імені Шевченка Української вільної академії наук (УВАН). Придбала на сотій вулиці Манхеттена вишукану триповерхову споруду, пам'ятку архітектури, позначену на міських мапах, які роздавали в касах нью-йоркської підземки. Росіяни порівняно з українцями виглядали інакше. Їхній набуток був значно скромніший – Російсько-американська академічна група (РАГ), а не, скажемо, Російська вільна академія.

Де можна знайомитися з емігрантами, коли не в церкві, – українській чи російській – однаково? Рушив туди і я. Прочитав лекцію про масовий терор як засіб державного управління, яка пройшла гарно. Коло витоків тамтешньої РАГ стояли Г.В.Вернадський, (син першого президента НАНУ), дослідник минувшини Південної України М.І.Ростовцев (праці якого радо рецензував Грушевський), генеалог Л.М.Савьолов, Є.Л.Магеровський, що видав збірник матеріалів «Государственный террор в Советском Союзе 1917-1984» (Нью-Йорк, 2011), та інші. Росіяни, за якими не стоїть тоталітарна держава чи КГБ, виглядають, повірте, симпатично. При нагоді я запитав, як нав'язуються зв'язки з Росією, – мені було пояснено, що це неможливо засадничо. Першу хвилю еміграції складали уламки зруйнованої большевиками Російської імперії, другу хвилю – РОА (коротше кажучи, власовці), а у Москві саме лаштувались відзначати чергову річницю Чека, тобто їхніх убивць. Натомість дуже трепетно сприйняли на Заході книжку київського юриста й історика Леоніда Михайловича Абраменка «Последняя обитель: Крым, 1920-1921 годы» (К., 2005. 480 с.) про те, як шаленіли в Криму Бела Кун і Розалія Землячка.

Перші хвилі української і російської еміграції однаково мали політичний характер. Пояснення цьому 1946 року дав Іван Павлович Багряний у брошурі «Чому я не хочу вертатись до СССР?» На батьківщині, справді, лишались ті, хто мав на те сили і сподівався, що його не заберуть. У Росії це були Міхаїл Афанасьєвич Булгаков, Анна Андрєєвна Ахматова.

Серед них можна назвати великого російського прозаїка Лєоніда Максімовича Лєонова (1899 – 1994), автора класичної книжки «Русский лес» (1953). Твором всього його життя стала «Піраміда» – 1500-сторінковий філософсько-містичний роман, над яким письменник працював сорок п'ять років. Роман вийшов у рік його смерті (1994) з підзаголовком «роман-наваждение в трех частях». Попросту кажучи, цей твір таки антирадянський.

Сюжет там такий. Напередодні війни оповідач (сиріч автор) чекає на арешт: його останню п'єсу влада заборонила. (До речі, 1940 року було заборонено «как злостную клевету на советскую действительность» якраз лєоновську п’єсу «Заметіль»). Щоб розвіятися, оповідач пішов прогулятися на підмосковне Старо-Федосіївське кладовище. Дочка священика, що співала в хорі, як виглядало, розмовляла з янголом. Знайомство з батьком цієї дівчини, «попом-лишенцем», і дальші події передували пожежі й знесенню самої Федосіївської обителі. Боротьбу за душі людей провадять диявол у вигляді професора-атеїста Шатаницького і янгол, що зійшов зі стіни храму.

Через демонічні спокуси проходять різні герої твору – отець Матвій, «Хазяїн» (Сталін) та інші. Прикликавши янгола до Кремля, Сталін (інваріант Великого Інквізитора) виклав перед ним близькі священикові думки, мовляв, в організації людини закладений первісний гандж, і його дальший розвиток приречений рухатись від старого людства до людства нового, фактично – до виродження.

Зупинюсь на хвилинку і надам слово уявній дійовій особі – громадянинові цієї країни, що, як і Лєонов, мав паспорт і міг голосувати (природно, за Сталіна, – за кого ж іще?). За посадою ця дійова особа була чекістом. По службі йому доручили прочитати роман і відповісти на питання, чи цей роман радянський. Коли кілька сторінок було перегорнуто, заглянуто про всяк випадок туди й сюди, чекіст, поза сумнівом, уже мав готову відповідь. Він мав стовідсоткове розуміння, що у відповідному підрозділі зберігається на Лєоніда Максімовича Лєонова досьє.

Усі знали, що вже 1921 року інший, реальний чекіст, М.Лаціс одверто попереджав:

«Всех подозрительных, которые могут принять участие в активной борьбе, беспартийных офицеров или лиц право-эсеровского, махновского или тому подобного толка нужно держать на учете, выяснить, проверить. Это гигантская информационная работа, которая должна выступить на первый план […]» (Лацис (Судрабс) М.Я. Чрезвычайные комиссии по борьбе с контр-революцией. [М.:] Гос. изд-во, 1921. С. 20. Виділено в оригіналі ).

Як відомо, підняв цю справу на високий теоретичний щабель не хто, як Ленін. 1922 року у нього в Горках побував товариш Дзержинський, котрий наступного дня записав у щоденнику директиви свого шефа. Вони стосувалися висилки доволі численних представників нелояльної інтелігенції за кордон. Ленінські настанови Дзержинський розвинув і конкретизував для свого заступника Уншліхта дуже виразно й реально:

«Необходимо выработать план, постоянно коррегируя его и дополняя. Надо всю интеллигенцию разбить по группам. Примерно:

1) Беллетристы, 2) Публицисты и политики, 3) Экономисты (здесь необходимы подгруппы): а) финансисты; б) топливники; в) транспортники; г) торговля; д) кооперация и т.д. 4) Техники (здесь тоже подгруппы): а) инженеры; б) агрономы; в) врачи; г) генштабисты и т.д. 5) Профессора и преподаватели и т.д. и т.д.

Сведения должны собираться всеми нашими отделами и стекаться в отдел по интеллигенции. На каждого интеллигента должно быть дело; каждая группа и подгруппа должна быть освещаема всесторонне компетентными товарищами, между которыми эти группы должны распределяться нашим отделом. […] Надо помнить, что задачей нашего отдела должна быть не только высылка, а содействие выпрямлению линии по отношению к спецам, т.е. внесение в их ряды разложения и выдвигание тех, кто готов без оговорок поддержать Советскую власть» (Латышев А.Г. Рассекреченный Ленин. М.: МАРТ, 1996. С. 216-217).

Тепер кілька слів про головну картину великого російського живописця Павла Дмітрієвича Коріна (1892 – 1967), що теж лишився «на території».

1925 року йому довелось бути присутнім на похороні патріарха Тихона. Зійшлися сотні тисяч люду, а йому здавалось – тут уся Росія. Переказують, він проказував:

- Это же картина из Данте! Это «Страшный суд» Микеланджело! Написать все это, не дать уйти. Это реквием!

Поетапно визрівала концепція картини – хода всієї Русі на Страшний суд. Спершу він вписав людей у пейзаж Йосафатової долини під Ієрусалимом. Потім переніс місце дії до столиці римської імперії. Переміг остаточний задум. Дія має відбуватись у головному кремлівському соборі (Успенському), де вінчались на царство московські царі від Іоанна Лютого й до Ніколая ІІ. Нехай Корін десь мандрував, але він лишився. Він працював над своєю картиною до 1959 року. Замовив колосальне цільноткане полотно розміром 551 х 941 см., до якого ніде так і не доторкнувся пензлем. Росія дала йому снаги працювати, але політичний режим шкодив щокроку.

Нещодавно все так і експонувалось – 29 портретів у півтора людських зрости, це саме чисте полотно і спереду великий ескіз. Тут були «і мертві, й живі, й майбутні» – митрополит Трифон (Туркестанов), уже покійний патріарх Тихон (Бєлавін) і патріархи майбутні Сергій (Страгородський), Алєксій (Сіманський) і Пімен (Ізвєков), митрополит Антоній (Стадницький), Патріарший місцеблюститель митрополит Пьотр (Полянський), митрополит Антоній (Храповицький), який очолив Руську православну церкву за кордоном, ченці, черниці, а попереду – жебрак. З точки зору большевиків (чекістів) – юрмище руської контрреволюції. Чи не найстрашніша доля випала митрополитові Пєтрові Полянському, якого большевики розстріляли на березі Бєлого моря в селищі, що звалось Хе.

Росія нинішня

Нові часи – нові люди – нові матеріали. У Росії широко відоме ім'я російського історика Олега Анатольєвича Платонова, автора багатотомної серії «Терновый венец России». Щоб перейти до його громадських позицій, до ставлення тих структур, що їх він нині очолює, до самої України, зрештою до їхнього першого президента Грушевського, звернусь до його недавньої книжки.

2006 року він видав понад 700-сторінкове томище мемуарів «Русское сопротивление» – історію нашої доби з його точки зору.

Платонов розпочав свою оповідь з давніх часів. Його мати (дівоче прізвище Кузнєцова), родом із старообрядців, знала свої предків десь із початку XVIIІ ст. На берегах річки Клязьми народились і жили платоновські предки по батькові. Ті й другі жили у своїй державі і її любили. Серед його предків були репресовані, але, але…

Зрештою, сказати, що його книжка цікава – нічого не сказати. Автор розповів, як працював у Центральному статистичному управлінні СРСР. Відповідний параграф зветься «Фабрика фальсифікацій». У виданнях цієї фабрики Платонов виявив три типи секретності:

«Центральное статистическое управление СССР, куда я пришел на работу в сентябре 1972 году, занималось сбором и обработкой экономической информации по всем отраслям народного хозяйства. Сведения, которые отражали положительные сдвиги в развитии страны, ежегодно публиковались в сборнике «Народное хозяйство СССР».

Иначе было со сведениями о неблагополучных тенденциях в обществе и экономике. Они, как правило, засекречивались или, если это было невозможно, фальсифицировались. Последнее особенно касалось показателей роста валового национального продукта, национального дохода, зарплаты и реальных доходов населения. В составе ЦСУ существовало специальное управление межотраслевого баланса, возглавляемое М.Р.Эйдельманом, которое непосредственно отвечало за проведение этих фальсификаций.

ЦСУ выпускало три типа статистических сборников – открытые (для всего народа – с полным набором умолчаний и фальсификаций), для служебного пользования (тираж около 1000 экземпляров – с меньшим набором умолчаний и фальсификаций, с некоторыми международными сопоставлениями), секретные (20-30 экземпляров, для высшего политического руководства, почти без умолчания и фальсификации, читать его запрещалось даже работникам ЦСУ). Такая трехэтажная статистика наводила на печальные размышления – в стране неблагополучно, правду об этом могут знать только три десятка человек. Охранять информацию в ЦСУ был призван спецотдел, состоявший из кагэбэшников, имевших стукачей по всей организации».

Ідеологія Олега Платонова визначалась у його мандрівках на північ. Мезень, Пінєга, Каргопольє, Онєга, Бєлоє море, північні монастирі. Це були мертві часи.

«Ночевали в заброшенных деревнях, где жили несколько старушек, а то и вообще никого не было, только охотничьи сторожки с печками-времянками и сеном вместо кроватей. […] Как мне рассказывали старожилы, монастырь был закрыт после революции. Монахов выгнали. По всей округе большевики «собирали пьяных и непутевых», из которых образовывали коммуну. Монашеское имущество и запасы растащили. Постоянно варили самогон и пьянствовали, а когда нечего стало продавать, коммунары разошлись, а в монастыре устроили школу, воспитанников которой преследовали всяческие несчастья. Мощи преподобного вывезли неизвестно куда, иконы XVI-XVII веков на подводах отправляли для продажи за границу. Часть сооружений монастыря была полностью разрушена, другая превратилась в руины. Тем не менее паломники в монастырь продолжали идти. С некоторыми из них я разговаривал. Именно они рассказали мне о судьбе монастыря после 1917».

Під час мандрівок і поглибленого читання визрівав його світогляд. Узимку він складав маршрут майбутніх шляхів – на батьківщину священика Іоанна Кронштадтського, на Соловки, до Сійського монастиря. Підготувавшись, він рухався осмислено:

«Здесь почти физически ощущалось разложение. Тысячи безымянных могил вокруг заброшенных лагерей, сотни покинутых деревень и заглохших дорог. В этих местах часто встречали бичей (по-современному бомжей), живших в заброшенных домах, нигде не работавших, промышлявших случайными заработками и воровством».

Якщо світогляд Платонова формувався у сімдесятих, – як відомо з четвертого тому щоденника Леся Танюка, київський Клуб творчої молоді було засновано на півпокоління раніше – 8 березня 1960 року. Пошук земних слідів Леся Курбаса заводив молодих українців ще далі. Під 2 липня 1961 року Лесь Степанович записав докладну розповідь про свою поїздку з Борисом Головатюком та Василем Прокоповичем Вечерським на ті самі Соловки. Там побували також Леонід Коваленко й Наталія Кузякіна. Багато знав Авдюшко – людина, що опинилась на відповідальній посаді директора київського Жовтневого театру.

"Його мучить те, – згадував Танюк, – що в цих стінах і в цих підвалах – до війни – розстрілювали!.. Тут була служба Мехліса: Авдюшко вимовив це прізвище майже так, як сказав би про Гітлера…"

Нарешті, у неділю, 26 серпня 1962 року Лесь Танюк надзвичайно докладно розповів про свою поїздку до Биківні. Разом з Аллою Горською та Василем Симоненком вони вийшли на очевидця тих подій Петра Захаровича К., який з численними подробицями оповів, про що бачив і що чув.

Ще раз нагадаю, що активні українські діячі формувались і раніше, і ходили нехай часом і паралельно, але, як кажуть, паралельні лінії не перехрещуються.

За чотири роки до народження Платонова (1950) його по-конформістськи налаштований батько вступив до партії. Виступаючи перед виборцями 1946 року, розповідає автор,

«Сталин впервые после 1917 года не сказал ни слова о советской власти, ни слова о социализме, но с полной откровенностью определил новое место коммунистов в обществе – «полное стирание граней» между членами ВКП(б) и остальными гражданами. Таким образом, как бы официально объявлялось о завершении противостояния партии и русского общества».

Не уявляю, щоб на Західній Україні, де провадилась тоді зачистка території, людність знаходила у сталінській промові щось добре. Скажу знову, що, порівнюючи з українським громадським рухом, ідеологія Олега Анатольєвича інакша й якась особлива. Хоча до партії доводилося декому і вступати, наші люди про злиття партії й народу не мріяли.

Наприкінці 1960-х років Платонов з друзями світоглядно визначились остаточно. Їхнім останнім університетом стало Всеросійське товариство охорони пам'яток історії та культури, що включав у своє керівництво кумирів тодішньої молоді – згаданого живописця Павла Коріна, згаданого прозаїка Лєоніда Лєонова, реставратора Пєтра Барановського і тих, хто прийшов їм для підтримки – Ільї Глазунова та Владіміра Солоухіна. Одні й другі зійшлися разом чи не на платформі російської національно-державницької ідеології.

У своїх спогадах Платонов розповів про громадську діяльність російських патріотів. До нього дійшли чутки із Свердловська (кол. Єкатєрінбурга), що там по руках ходять зіраксові копії документів про вбивство царської родини – «самого страшного злодеяния в русской истории». Навесні 1989 року він почав готуватись на Урал. Одержав листа на бланку Центрального партійного архіву й журналістське відрядження від газети «Литературная Россия». У кількох розділах своїх мемуарів він переказує те, що містили здобуті документи.

Платонов відверто пише про свої дружні стосунки зі співробітниками ГБ й розвідниками, щоправда, не називаючи їхніх прізвищ, але…

Дослівно про Україну:

«Петр Павлович, напутствуя меня перед поездкой по западнорусским (sic) землям, объяснил мне, что по его опыту «все самостийники делятся на две категории. Это либо агенты западных спецслужб, повторяющие жизненный путь Мазепы, Грушевского, Петлюры и Бендеры (sic), либо просто шизофреники. И те, и другие опасны».

Кількома сторінками нижче:

«Беседы со старожилами западнорусских (sic) земель, встречи со священниками и музейными работниками во время моего путешествия по окраинным (sic) землям Русского государства позволили мне разобраться в корнях национальной измены, совершавшейся здесь с ХІХ века по сегодняшний день. Так называемое самостийническое движение от предателя Мазепы через немецкого агента Грушевского и кончая современными небескорыстными друзьями США Кравчуком, Кучмой и Ющенко, рекрутировалось друзьями России из отбросов русского народа, своего рода жертв многовекового влияния иудаизма и католицизма».

Нарешті, на сторінці 248 мемуарист написав рядки, яких не помітили упорядники іменного покажчика:

«Антирусская деятельность украинцев-«самостийников» опиралась на студенческие «громады» и украинские клубы Киева, Одессы, Харькова и Петрограда и осуществлялась через агентов и доверенных лиц униатского митрополита Шептицкого и профессора Львовского университета М.С.Грушевского, также получавших деньги от германской и австрийской разведок».

На цьому й поставимо крапку. Тимчасову.

Вихід поза межі

Певно, хтось із читачів пригадує перший публічний вечір 5 грудня 1988 року у конференц-залі суспільних наук на тодішній вулиці Кірова, 4, присвячений Михайлові Сергійовичу. На ньому з блискучою доповіддю виступив Ярослав Романович Дашкевич, і вечір перетворився на тріумф української науки. З протилежного боку барикад виступав Віталій Сарбей, і я його запитав:

– У передмові до книжки Володимира Бєляєва й Михайла Рудницького «Під чужими прапорами» Ви написали, що Грушевський був давній німецький агент. На чому базуються ці Ваші слова?

Пригадую, я не відчував певності в собі. Ану ж, він скаже, – а от існує такий і такий документ, я виявив його у такому й такому архіві. Але він голосно промовив:

- Мені трапило до рук видання «Союзу визволення України», де на задній сторінці обкладинки було надруковано список їхніх публікацій. І там було зазначено, що видано нарис історії України Грушевського в перекладі на німецьку.

Яка ганьба, – що й казати! Серйозна була джерельна база в української радянської історичної науки. Колись мій приятель Петро Голобуцький, філософ, який перейшов потім на книгознавство, розповідав, що на якихось посиденьках колишній завідувач Центральним архівним управлінням М.Рубач похвалявся:

– Грушевському були потрібні одні документи, але ми йому – не дали!..

Це виглядало на те, що большевицькі історики приватизували українські архіви, і на них новітні історики, офіційні люди, будували нову науку. Тільки чи ж була вона наукою?

Мені саме час пригадати, що після закінчення університету (1971) я працював у відділі охорони пам'яток Києво-Печерського Лаврського заповідника. Мій начальник Віктор Петрович Петропавловський за кілька років був арештований за спробу вкрасти потир і дарохранительницю з виставки, яку сам організовував. За мною було 12 пам'яток архітектури, і начальник здуру доручив мені скласти на кожну з них теку з паспортом і документацією, що на той час накопичилась. Кожен акт мав як не вісім машинописних примірників, то мінімум чотири, причому дублі підлягали утилізації.

Це було неприйнятно. Нищити папери було не з руки, натомість я написав велику статтю про руйнування Києво-Печерської Лаври. Згодом у журналі «Київ» було надруковано її короткий виклад «Проблеми Києво-Печерського заповідника» (1988. № 3) з додатком Михайла Брайчевського «Нічого не змінилося!».

А тоді, після Лаври й музею книги, який від заповідника відбруньковувався, я виїхав до Москви. В Україні після арештів шістдесятників господарював Маланчук, і це була просто втеча. Там я застав бойчукістів Оксану Трохимівну Павленко і дочок Петра Івановича Холодного, Михайля Семенка і Наталі Мірзи-Авак'янц. Надрукував статтю про Нарбута у журналі «Искусство». Їздив до Костроми до Поліни Аркадіївни Кульженко. Зрештою, написав дисертацію про літературознавче джерелознавство.

У середині 1970-х я познайомився у Москві з журналістом Іваном Андрійовичем Білоконем (1912-2002). В Україні він відомий як автор сенсаційного свого часу нарису про Київ «Утро творения» (Москва. 1982. № 3), надрукованого в русофільському журналі «Москва». У глуху пору застою, коли одні сиділи в таборах, а інші мовчали, Іван Андрійович насмілився написати й надрукувати пронизливу річ про стародавній Київ: „Здесь, на берегах Борисфена, Днепра, Славутича хранится наш генетический код» (Цитую за книжковим виданням: Белоконь Иван. Память и красота: Ист.-культ. очерки. Москва: Современник, 1987. С. 284). У ту пору так не писав ніхто. Зрештою, про це й не думали. Іван Андрійович походив з Катеринославщини. Його дід був один з останніх дніпровських лоцманів, мав дуже кремезну статуру. Малого, його ставили у дідового чобота, і там він „грався”. У ту пору він був активістом товариства охорони пам'яток історії та культури, про що згадував і Платонов у своїх спогадах.

1976 року на головного редактора журналу «Человек и закон» було призначено громадського діяча русофільсько-патріотичного напрямку, а словами Вікіпедії, російського націоналіста Сєргєя Ніколаєвича Сєманова (1934 – 2011). Я довідався про це призначення, коли до мене дійшли чутки, що готується матеріал про руйнування пам'яток архітектури у всесоюзному масштабі. Природно, надумав занести свою статтю про нищення Лаври саме туди.

Сприйнявши мою стаття з виразним інтересом, він прочитав її при мені. Зробив формальні зауваження. Потім, думаю, він провів якісь позалаштункові розмови, зокрема з моїм науковим керівником Олександром Івановичем Овчаренком. Яке ж було моє здивування, коли розлога стаття про руйнування вийшла у його журналі. Там ішлося про Архангельську область, про інші території, про що завгодно, але тільки про російські землі. Ані згадки про святий Київ, про той погром, який чинили в ньому по війні. До візії Росії-імперії, на що я сподівався, Сєманов не подужав піднятись.

Нагадаю: у квітні-червні 1967 року в Києво-Печерському заповіднику працювала комісія Республіканського (українського) товариства охорони пам’яток, що підсумувала матеріали своєї діяльності на 23 сторінках офіційного акту. Цей документ підписали дванадцять фахівців – архітектори, історики й працівники культури: Михайло Брайчевський, Іван Гончар, Григорій Логвин та інші. Там були блискуче прописані висновки.

Вісімнадцятий пункт наведу дослівно:

“Притягти до суворої відповідальності осіб, винних у всіх перелічених в акті неподобствах:

Заступника Міністра культури тов. В.К.Легкодуха і Начальника відділу музеїв та охорони пам’яток Міністерства культури УРСР тов. Г.Кирилюк – за саботаж урядових постанов та неправильне керівництво Заповідником.

Директора Заповідника тов. Сопіна О.П. – за допущення кричущих неподобств у Заповіднику, суб’єктивізм в керівництві та невжиття необхідних запобіжних заходів щодо збереження пам’яток історії та культури.

Директора Інституту “Київпроект” тов. М.К.Шила та головного інженера Інституту “Київпроект” тов. С.Н.Печенова – за невиконання протягом 5 років постанови Міськради про впорядкування підземного господарства і зокрема – дренажної та каналізаційної систем, що спричинилося до аварійного стану ряду пам’яток.

Директора Інституту металокераміки АН УРСР, академіка І.М.Францевича – за руйнування пам’яток історії та культури, що перебувають під державною охороною.

Зав. відділом печер заповідника тов. Лесневського Ю.О. – за руйнування пам’яток історії та культури, а також за блюзнірство над могилою (ліквідація надгробка Столипіна).

Комісія вважає необхідним порушити питання перед прокуратурою УРСР про притягнення тов. О.П.Сопіна, Лесневського та Францевича до судової відповідальності за статтею 207 Кримінального кодексу УРСР, а тов. Лесневського, крім того, ще за статтею 212 Кримінального кодексу […]”.

Не думаю, щоб Сєманов був дуже обмежений у своїх діях. Він належав до партноменклатури. Як повідомляє російська Вікіпедія, він був першим заступником голови Всеросійського фонду культури (себто Д.С.Ліхачова), завідував редакцією «Жизнь замечательных людей». Сам видав численні книжки – про кронштадтський заколот, про генерала Брусілова, Нестора Махна (матеріали дала йому дружина отамана), про Сталіна, Брєжнєва, Андропова. Декотрі з них витримали по кілька видань. Його було знято з посади в журналі «Человек и закон» після таємної записки Андропова до Політбюро, де він звинуватив його як російський та антирадянський елемент. Там ішла своя війна.

Російська держава проти України як такої

1920 року Вікентій Бона видав у Турині книжку князя Алєксандра Міхайловича Волконського (1866 –1934) «Историческая правда и украинофильская пропаганда». Автор – полковник російського Генштабу, згодом високий чиновник Міністерства іноземних справ. У Римі він був теж при ділі – служив військовим аташе при посольстві. Друге видання здійснило 1981 року нью-йоркське видавництво «Свободное слово Карпатской Руси» (керував ним Михайло Туряниця), яким я й користуюся. Це фотомеханічне відтворення.

Яскрава ідеологія, разючий її науковий метод. На думку автора, «Русское слово «украйна» (польское ucraina) означает «пограничная земля». На такому рівні написано всю його книжку, а уже в наші дні, 1998 року у Москві вийшло третє видання – у складі збірника «Украинский сепаратизм в России». Не має значення, звідки брати цитату – що спереду, що з кінця. Все однаково яскраве. Наприклад, розділ «Кому принадлежат Черноморские степи?» має параграф «Была ли когда Украйна независимой?», і його провідна теза така:

«Искать в истории России или малороссийской ее части основания для украинских территориальных вожделений или для создания из Украйны самостоятельного государства – дело тщетное. Лучше раскройте записки Бисмарка: он вам расскажет, как после 1848 г. германские либералы выработали план отколоть от России ее южную часть. Взгляните еще на ту схему-карту, которую мы находили в ранцах германских солдат еще в 1914 году: там вычерчена раздробленная Россия, маленькая Польша и обширная Украйна».

Звичайно, імен тих самих німецьких лібералів автор не знайшов. Думаю, навіть не шукав. Щодо солдатських наплічників, де хтось щось знаходив, – просто дивуюся, звідки у князя така мародерська психологія.

Можна врахувати, що в ті часи, коли вийшла його книжка, нехай ще не виходили праці Івана Крип'якевича, Лева Окіншевича чи Олександра Оглоблина, присвячені гетьмансько-старшинській державі XVII-XVIII ст., Гетьманщині, яку оспівував Шевченко, але ж статті про українські державні архіви, наприклад, працю Венедикта Мякотина «Архив Генерального войскового суда» (1898. № 10), раз-у-раз друкували в «Киевской старине», пам’ятник творцеві української держави Богданові Хмельницькому був встановлений біля київської Софії ще 1888 року, а збірник «Права, по которым судится малороссийский народ» було складено ще давніше, у 1740-х роках на вимогу, як тепер кажуть, першої особи – гетьмана Данила Апостола. Не знаючи таких елементарних речей, братися за свої писання про Україну могла тільки зовсім малописьменна людина.

Бо ось що думав Волконський про Тараса Шевченка:

«Каждое наречие может доразвиться до самостоятельного языка, но для этого требуется гений, подобный Данте, или века самостоятельной культуры. Пока по-малороссийски писал только один человек, который может быть назван поэтом, – Шевченко, как бы люб он ни был местному населению, по международному критерию он может быть отнесен к третьеразрядным поэтам. В русской литературе его можно приравнять разве к Никитину».

Важко сказати, хто штовхнув цього чоловіка на такий непевний шлях, але йому можна поспівчувати: на цій дорозі йому було дуже незатишно. 1930 року Волконський прийняв католицтво, більше того, став уніатським священиком. Похований у Верано на кладовищі колегії Св.Афанасія.

У ХХІ столітті

У жовтні 2003 року у Москві було створено Інститут Російської Цивілізації імені Митрополита Санктпетербурзького і Ладозького Іоанна (скорочена назва – Російський інститут). Попередник цього інституту – науково-дослідний і видавничий центр «Енциклопедія Російської Цивілізації».

Пріоритетних напрямків діяльності інституту кілька – 1) видання 30-томової «Енциклопедія російського народу», 2) видання монографій і публікація творів російських мислителів і вчених (70 назв), 3) з 2005 року виходить серія «Російський спротив». Діє інтернет-сайт «Російська цивілізація». Поповнюється електронна бібліотека. Як видно з інститутського сайту, закладено у цю справу великі гроші. Дуже великі.

Директор Російського інституту – вищезгадуваний Олег Анатолійович Платонов. До наукової ради входили Сєргєй Ніколаєвич Сєманов, Юрій Константінович Бєгунов, а в наші дні входить Міхаїл Борісович Смолін.

Програмне видання Російського інституту – «Покушение на русское царство» О.А.Платонова. Точніше – це не одне видання, а кілька. Його справді перевидавали. Як-то кажуть, «Патронов не жалеть». На пропаганду путінська Росія коштів ніколи не шкодувала. На відміну від незалежної України.

14-й розділ має підзаголовок «Изменники-самостийники».

Читаємо:

«Украинское самостийничество было искусстввенным, инспирированным западом движением узкого (sic) круга лиц, ненавидевших Россию. Оно реально не имело национальной базы, было не народным, а опиралось на кучку полонизированной или германизированной интеллигенции. […] Самостийники договорились до того, что к славянам относятся только «украинцы», русские же – смесь монголов, турков, азиатов.

В царствование Николая II появился целый ряд «обоснователей» самостийности Малороссии, самым известным из которых был профессор М.С.Грушевский, посвятивший свою жизнь сознательной фальсификации (sic) западнорусской (sic) истории.

[…] С 1894 года он переселился в Галицию, став там представителем «панукраинского» Наукового товарищества имени Шевченко, поддерживаемого на деньги австрийского правительства (sic).

[…] Самостийники отказываются от общерусского языка., на котором была создана великая литература Пушкина и Гоголя, заменяя его простонародным малоросским жаргоном (sic).

[…] Судьба Грушевского – судьба типичного изменника (sic) в России. В 1914 году он был уличен (sic) в сотрудничестве с врагом (sic), арестован военными властями и должен был быть сослан в Сибирь. Однако по ходатайству либерально-масонских кругов ссылка в Сибирь была заменена высылкой в Москву (?).

Российское леволиберальное движение смотрело на «украинское» самостийничество как на естественного союзника в борьбе с коренной (sic) русской властью. С их легкой руки осуществлялось покровительство сепаратизма, издание в Москве и Петербурге откровенной антирусской литературы. В Петербурге были напечатаны многие сомнительные (sic) сочинения Грушевского, в Москве в будущем печально известный Петлюра издавал перед Первой мировой войной самостийническую газетку (sic), которая пользовалась успехом у российской интеллигенции. [Мається на увазі журнал «Украинская жизнь». – С.Б. …]

Те же либералы взяли под свою защиту злейшего врага России (sic) униатского иерарха Шептицкого, уличенного в измене, сношениях с неприятелем и грязных антирусских интригах.

[…] Только немногие представители российского образованного общества отдавали ясный отчет об опасности самостийничества для русской цивилизации. Так, П.Б.Струве предлагал «энергично, без всяких двусмысленностей и поблажек вступить в идейную борьбу с «украинством» как тенденцией ослабить и даже упразднить великое приобретение нашей истории – общерусскую культуру».

Здається, совєцька контрпропаганда ще ніколи не піднімалась до такої українофобії, до таких контрпропагандистських висот, навіть у часи Леніна-Сталіна-Троцького. Цю книжку я радо переписував би цілими сторінками, така вона яскрава.

Війна триває і в АТО, і у СМІ. Інтернет аж гуде від нарікань на наше відставання. Можна тільки позаздрити, скільки коштів вкладає путінська Росія у цьому протистоянні. Пригадаймо, як на волосинці висів у Києві Інститут археографії. Не кажу про долю Центру культурологічних студій в Інституті історії. Може, хтось не знає, що в рукописному відділі кол. ЦНБ зберігались прецікаві листи того самого Струве. Зараз їх немає. Їх утилізовано. Як була війна, так і триває далі. Часом тільки розкручується.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1394

Модифіковано : 26.02.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.