Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Праці з історії України / Молодший Григорович

Молодший Григорович

Леонтій-Лука Яценко (Зеленський)

Уривок

У першому томі відомого словника «Українські письменники», присвяченому давній українській літературі, розділ оригінального письменства XIV – XVIII століть завершує аж надто скромна довідка про Луку Яценка. Упорядник цього тому, визначний літературознавець Л. Є. Махновець, назвав, на жаль, лише публікацію А. П. Попова в «Трудах XV археологического съезда», хоча Яценкові присвячено дві книжки – того ж Попова, видану в Кронштадті, та українського історика Дмитра Яворницького (Катеринослав, 1915). Як бачимо, про Яценка у нас таки «надійно» забуто. А то була постать надзвичайно цікава й колоритна!

Лука Яценко (у чернецтві Леонід, потім Леонтій) народивсь у 1729 році в Мачухах під Полтавою. Прадід його матері мав прізвище Зеленський, яке з часом стало псевдонімом правнука.

На інтелектуальний розвиток хлопця великий вплив мала черниця Євпраксія Бородаєвшна, «майже філозофка», в багатій книгозбірні якої книжки «не всі були чернецькі». У 1748 році Лука Яценко вступив до полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, де невдовзі став за намісника, а в 1764 році виїхав до Афону, Сінаю та Ієрусалима. Вертаючи назад, він спинився в Константинополі й став за настоятеля посольської церкви. Перебуваючи там, Яценко не поривав з рідною Полтавщиною, жваво листувався зі старим приятелем ієромонахом Мартиніяном. Культурне середовище, багаті враження – все це якнайліпше прислужилося майбутньому письменнику. Він вивчив турецьку, італійську, грецьку й французьку мови, що розширило його лектуру, дало змогу займатися перекладами.

У 1785 році почав працю над своїм головним твором – тринадцятитомними мемуарами «Молодший Григорович», що писалися під сильним впливом Василя Барського. Над.ними він працював до самої смерті, тобто до 1807 року.

У записах Яценка нас сьогодні не можуть не зацікавити описи Запорізької Січі, де він побував двічі – у 1750 і 1751 роках. Свого часу їх опублікував видатний історик Дмитро Яворницький. Вони й досі не втратили значення першорядного історичного джерела, адже маємо безпосереднє свідчення людини, яка не лише побувала на Запоріжжі, а й певний час там жила, записавшись до одного з куренів. Віддавши належне цій пам’ятці, Яворницький був проте незадоволений із того, що Яценко-Зеленський надто багатослівний, що пише довгими й складно переплетеними реченнями, часом темнувато, вигадує нові – здвоєні й строєні слова.

Але Яценко й не збирався писати історичну реляцію. У нього зовсім інша мета, а відтак – інший жанр і навіть рід. Це взагалі не історичний твір! Це розкішна барочна проза. І якщо поглянути на Яценкові писання саме з цього боку, все стає на свої місця. Ми вже ладні милуватися цим рясним хитросплетінням словес, насолоджуємося ними, а темні місця сприймаємо як особливості його поетики.

Наш письменник має гострий розум, любить парадокси, контрасти й протиставлення, він дуже дотепний. Особливості цього типу гумору, що дістав у літературознавстві назву «козацького», вивчали А. Музичка й В. Дроздовський (у статті «Гумористи давніх літ»). Вони відзначили крайній, близький до брутальності раціоналізм і натуралізм, схильність до травестії та пародії, зведення психології та вчинків дійових осіб до своєрідного фізіологічного мінімуму, підміну комічного серйозним і навпаки, любов до повчань та ін. Здається, що якби Яценко жив раніше, то цілком міг би брати участь у складанні листа до султана…

Пропоную переклад одного фрагмента з докладним описом Січі.

Сергій Білокінь

Мене неабияк бентежила ця небезпечна дорога, якою випадало нам їхати у царство тих, кого дехто зве розбійниками; зрештою, я, пригадавши собі козацьку приказку про те, що голим розбій не страшний, погодився і (признаюся, що при цьому зашарівся) зайняв місце поганяйла пари великорослих вороних коней, які, подейкують, походять із четверика Конашевича, колишнього ігумена, котрий жив невдовзі по шведчині. Потім мій визволитель ієродиякон Йоасаф одержав з власних ігуменових рук зашнуровану і запечатану книжку, прийняв зі скарбу два карбованці срібних грошей (добре, що без розписки); він же, цей майже святий наш заїка, взяв дещо із припілка. Отож картавому, а ліпше б сказати, гаркавому ієромонаху Пафнутію не залишалося вже нічого більше, як узяти собі ймення найубогішого серед нас; відтак ми, покинувши монастир, рушили у знамірену дорогу.

По дорозі, яка малювалася небезпечною (за описом псевдосвідків, які ніколи на Запоріжжі не бували), усе нами бачене суперечило несправедливій думці козацьких недоброзичливців; тож перше, що я вчинив, – покаявся перед власним сумлінням в огріху моєму проти запорізької людськості.

Я не буду поширюватись у слові, бо при читанні це б нас утяжувало, і не описуватиму докладно вдачі, звичаї, а особливо добродійності запорізьких козаків, особливо звертаючи увагу на вади, які є в немалій кількості скрізь і завжди, різновеликі та різноякісні; але не можу промовчати про їхню безприкладну людинолюбну гостинність, особливо про чистоту рук, – вони, здається, зовсім не здатні до злодійства, принаймні один в одного, і такого не знайти в жодній землі. Цю якість я помітив уже в першому зимівнику, як тільки переїхав долину Московку [Між лівими притоками Дніпра проти південного краю Великої Хортиці], від якої починається ліс, що його звуть Великим Лугом [Великі плавні, що тяглися лівим берегом Дніпра на 70 верст завдовшки і 25 завширшки, перерізані численними річечками, лиманами й озерами, вкриті травою, очеретом і густим лісом, повні рибою, раками, птаством і звірами] – він тягнеться обабіч Дніпра до невеликої річки й урочища Томаківки [Річка Томаківка – права притока Дніпра, трохи вище від сучасного Нікополя].

Згаданий мій наставник наслухавсь отруйних чуток про звичаї запорізьких козаків, котрих дехто уважає за злодіїв над злодіями, а тому ще в монастирі напутив мене, як маю я берегти свого, нехай і немудрящого скарбу. Стерегтися я мав тих, у кому бачать розбійників і котрих самих довго грабувала до верхніх і нижніх немаєтна наша братія, хоч би й соборні старці Києво-Софійського монастиря.

Таке напучення відповідало нашому убозтву, а тому, в’їхавши до найпершого, що трапився нам, зимівника, я задля послуху не відступав ні на крок від майже порожнього нашого візка. Господар нічлігу це запримітив, приступив до мене ближче й голосно, усміхнувшись собі, по-запорізьки сказав: «А чого ти боїшся, молодий попе, що не йдеш до куреня (так зовуть запоріжці свої хати)? Чи не думаєш хіба, не знати по-якому, щоб ми не взяли чого з вашого воза та не положили на свого? Що, – коли я відгадав, то плюнь чортові в одно око, а тому дурневі в другеє, а хоч і в обидва тим, хто нас зове злодіями, щоб вони їм повилазили, як у синів (себто чортових) на лоба, бо я тобі кажу по правді козацькій, а ти мені вже повір, коли хоч бути добрим панотцем: хоч би ваші глабці [Прості сани, обшиті лубком] були насипані й грішми, то хіба до них прийметься син вражий, бо якби ми піймали його в свої руки, то не було б йому кривди, тільки я перший відламав би йому і руки, і ноги, щоб знав син іродів, що у нас на Запоріжжі і москалі не крадуть, а коли ти нам не віриш, то тобі ж буде і гріх, і сором».

Я вислухав козацьке слово із властивою моїй цікавості до всього увагою і взяв було його за властивий сміхотунам жарт, та побачив і по інших зимівниках стільки правдивого людинолюбства від господарів, у котрих ми ночували, і стільки виявленої нам послуги від їхніх робітників. Сердечно їм дякуючи, я не міг надивуватися, що ми, маючи в дорозі розмаїті вигоди, приїхали до Січі благополучної з цілими двома карбованцями, не витративши ні на себе, ані на чорних своїх антиків, себто наших вороних коней, жоднісіиької копійки. Та за найбільший доказ людинолюбства узяв я те, що від самої Московки й по самісіньку Січ я жодного разу не запрягав і не розпрягав, так би мовити, чорноветхого свого луб’я в ненове своє луб’я, чи то пак у глабці, бо скрізь і завжди людинолюбні мої співкозаки відправляли мої фурманські обов’язки з неймовірною моторністю.

Тепер, здається мені, було б не без гріха, коли б я промовчав і не згадав про те, чого ніде, окрім Запоріжжя, не бачив, а саме, який безкорисливий і ні до чого майже, за винятком самої свободи, не запопадливий корпус козаків запорізьких. Піднісши їхню звичайну людяність у цільну людськість, я не втерплю, щоб не апробувати християнську їхню побожність, і скажу, що вона не поступиться навіть грецькому старовірству. Межи ними є хіба та відмінність, що хоч і всі до єдиної грекині у суботи й навечірки великих та малих празників запалюють по домівках кадила-лампади (там, де помірний достаток не дає горіти негасимим) й кадять святі ікони по-запорізьки, себто не шкодуючи ні рясного, ані простого ладану, однак греки ледве що не всі курять люльки і закопчують ікони тютюном більше, аніж ладаном, а в запорізьких куренях, схожих на каплиці, цього немає, бо в них не вільно курити навіть самому ясновельможному панові кошовому отаману.

Інша різниця межи запорізькою та грецькою побожністю та, що грек (я кажу не про тих греків, що поміщалися серед інших народів) помре з жалю, коли йому не пощастить піти до церкви, крім обідні, як це у нас ведеться за звичаєм, ще й на вечірню щонеділі й кожного празничного дня, а також і в будень. У церквах на заутрені багато греків буває частіше за нас, а всі без винятку, навіть малі діти, говіють і причащаються чотири рази на рік, про що запоріжці анітрохи не журяться без великої чотиридесятниці, опріч військової старшини та інших статечних дідів, що мешкають у Січі, за звичаєм Межигірського монастиря.

Напередодні 1-го дня 1750 року ми прибули до Січі ніби для того, щоб потішитися на козацький рахунок «оперою», котру вони ж таки самі й скомпонували і про котру ми вже чули, як і про інші дивні звичаї того світського монастиря. Він-бо здавна поклав собі за закон щороку на початку і в середині поставляти, переміняти чи по-старому залишати на панстві вельможних панів кошового, суддю, писаря й осаула та невельможних довбиша й пушкаря вільними голосами у зібранні майже всієї їхньої значності й черні, і оце вони ж самі називають радою.

Той доволі дивний радний звичай притягує до Січі на кожен функціон силу-силенну порядних козаків, та не менше й бурлак, що живуть звичайно, особливо взимку, по зимівниках заможних козаків: хто при корівниках, хто при пасічниках, інший при неводничих а чи простих рибалках, котрі так само рибальством вправ-ляються, як корівники скотарством і частково хліборобством. Через це ті ж самі бурлаки уважають їх за правдивих козаків, що шанують лиш себе, а корівників прозивають людьми, себто мужиками, неводничих – ниткоплутами, а простих рибалок – мокрогузами; не обходять вони й інших статей (хоч насправді ті багато порядніші за негідне гультяйство) найменнями, котрі вони повигадували задля неробства: шинкарів брагарниками (адже за їхнім недоумством і шинки зовуться брагарнями), лавочників щепетинниками, канцелярських служителів і шкільників шенцівенцями, а всіх гуртом людьми, під найменням людей уважаючи жіночу стать, себто бабами.

Можливо, я й помиляюся, не покладаючи надії, та навіть і не гадаючи, щоби мій Мартиніян, знаючи мене, та звинуватив мене за те, що я не накреслив олівцем плану описуваної колишньої запорізької столиці5, себто Січі. Адже 1, я й не географ, а 2, я ж таки й не маляр, та хоча б і вмів якось малювати живі образи, а тоді їх же й різьбити, навіть і на дереві на продаж, то невже хто може мене примусити доповнювать мапу, що показує, хай і не без помилок, однак увесь майже старий і новий світ, крім славетної нашої Полтави. Щоправда, немає на ній і так само славної, веселої пам’яті Січі Запорізької, що перейшла з буття у небуття гріхів ради очманілих проектантів цієї місцини, а була ця столиця – дубовими палями обнесений неправильний трикутник, – на низькім, невеселім і вельми не здоровім місці, що тулиться довшим і гострішим рогом, Матнею званим, до Базавлука й обмивається двома невеликими річками, Павлюком і Підпільною.

У Січі, котра нещодавно проти своєї волі перевбралась у Покровське село [Свої записки архімандрит Леонтій розпочав у 1785 р., коли Запорізька Січ на річці Підпільній перестала існувати, а на її погорілищі виникло село Покровське], ми знайшли більше схожого на Нефорощу, аніж на інший який монастир; теперішня церква дерев’яна, посвячена на честь святої Покрови єдино для того, щоб покривати хвацьке те військо від всілякого зла, а воно ж часто випадало від відомих ворогів і бувало теж не за добро; низька й на зріст, окрім посередньої архітектури, соснова дзвіниця править за першу й останню браму палісадника, що стоїть над глибоким ровом; усередині дерев’яної тієї фортеці (у котрій не водилося ні ядер, ні пороху, бо й гармат не бувало) побудовано по обидва боки від церкви величезні хати, в усьому подібні до трапези Нефорощанського монастиря; пономарня, котру вважають за 39-й курінь, стоїть, чи краще стояла, не в ряду великих отих хат, що їх прозивають, перепрошую, прозивали, коли було що прозивати, куренями за назвами малоросійських міст і теж українських містечок, як наприклад: полтавським, переяславським, батуринським, корсунським, іркліївським, уманським, калниболотським, криловським тощо; а інші ж курені звано йменнями фундаторів того війська, від отаманів, що зі славою нам служили, як-от поповичівський, титарівський, донський, кущівський, стеблівський, щербинівський, дерев’янківський, коренівський, кисляківський, левушківський, пластунівський, дядьківський, іванівський, незамаївський; решта ж куренів так само хитромудро звуться, що й перші. Усяке мало свого отамана, а коли він куди виїздив, то його місце заступав того самого куреня кухар. Оця перша без отамана, а за отаманом остання в курені особа обідає, полуднує, підвечіркує й вечеряє завжди, було, особливо влітку, разом зі своїм отаманом, але тільки навстоячки, і це при тім, що всі козаки, та навіть і недолітки, сидять за столом (геть точно, як монастирська трапеза), маючи місце за чергою прибуття свого до запорізького козацтва.

За курінним столом не візьме місця в курінного отамана сам ясновельможний пан кошовий отаман, через що він у своїм курені ніколи й не обідає, аби тим не принизити своєї переваги, як це роблять його військові товариші, суддя й осаул, сидячи за столом в отамана по праву руч. Військовий писар завжди мешкає в своїй канцелярії, так само й пономар у своїй пономарні, де й їдять за одним столом зі своїми кухарями і з усією своєю родиною, чи, краще сказати, командою. Школа святої Покрови містилась поза брамою; уставник у ній мав дворічну квартиру, чи господу по-запорізьки; шкільний отаман над своєю командою, котрої набиралося так само, як і в канцелярії, до п’ятдесяти, небагато мав влади, та й ту поділяв із ним уставник, і настільки не навпіл, що йому тільки й лишалося, що одне місце на правім крилосі, та й то лишень тоді, коли у церкві не було уставника.

Січова парафія здавна належала, не знати через що, до Межигірського монастиря (що скидався радше на шпиталь), із котрого надсилали до Січі: одного соборного старця – за начальника церковних служителів; двох ієромонахів, із котрих перший звався підначальний, а другий третяк; двох ієродияконів, котрих звали – першого – уставник, а другого – безіменний дякун, і одного простого ченця для вироблення на продаж воскових свічок; кухаря та інших чернецьких служителів набиралося з козаків, і всі вони мешкали поза фортецею в одному домі, чернецьким двірцем титулованому. Чернецьке життя на Січі, що смакувало хіба дикунові, не тяглося довше своєї переміни, а переміна бувала трохи більш як за два роки. (…)

Та я повертаю, як пасхалія до прокимена, на початок, покинутий на передмісті Січі; прибувши туди й не знаючи, де із собою подітися, ми були змушені постукати до брами одного знакомитішого дому, у котрому й прохати собі останнього пристановиська, чи то пак притулку. Колишній кошовий отаман, майбутній наш господар, пан Січ, пустив нас до себе, сказать по правді, на одну тільки ніч, однак ми мешкали тут без оплатку за квартиру рівно п’ять місяців.

За старовинним звичаєм, здавна заведеним на Січі, ми повинні були одержати протекцію, себто приєднатись до товариства якого-будь куреня, і оскільки наш господар був перший товариш мінського литовського куреня, то він і нас ударував у свої курінні, дарма що межи нас не було більш як одного литвина.

У перший день нового нашого в Січі перебування й нового 1750 року ми з обов’язку нашого ходили до церкви на заутреню й були на літургії, при скінченні котрої сам пан пономар левушківського куреня, статечний козак Трохим Худь на прізвисько, що пасувало радше живим кістякам, прийшов перед церковні двері, поставив столика, покривши його перським килимом. По відпусту церковної служби, тієї денної табельної відправи, тодішній кошовий отаман Олексій Козелецький, вийшовши з церкви, поклав на вказаного столика кошівську клейноту чи знак, однаково, – пірнач, уклонився на всі три боки війську, що вкривало увесь майдан, подякував йому за шестимісячне панство та й пішов із холодним духом до свого корсунського куреня, в чому перешкоджати йому ніхто й немало не поспішався. Слідом за Олексієм Козелецьким, що пробув півроку за вельможного пана, те саме учинив і колишній військовий суддя Радко Рябий на прізвисько, що пасувало якраз не одношерстній корові, перше поклавши на того самого столика суддівський знак, жезло чи палицю, однаково, – натуральну тростину з престрашенною срібною голівкою. Сукур Олекса, Кривий, писар військовий, зробивши те саме, що зробили колишні вельможні його колеги, поставив на тому самому столі свого каламаря з пером, і тільки-но хотів ушосте подякувать товариству за писарське панство, що він носив на собі три роки, як його оглушив усезагальний майже крик, і це було ревне прохання не випускати з рук каламаря, не хотячи лиха йому неминучого, коли він не залишиться за писаря по-старому. Четвертий вельможний пан осаул, котрого не знаю ні ймення, ані прізвиська, поклавши свою булаву, схожу на палицю капральську, вийшов із ради благополучно. За цим благополуччям загуло раптом усе військо, ніби сильно шумне од вина, при всім тім, що в ньому було чи здавалося менше п’яних, аніж похмільних запорожників.

Отже, погаласувавши кілька хвилин, молоді, одні літами, інші розумом, недорослі козаки, поділившись на багато партій, побігли до своїх куренів, хто по батька, хто по дядька, інший по сусіда, той по товариша, усі маючи одну мету, щоб бути панського роду. Та то байдуже, бо не збігло й трьох хвилин, як один веселий натовп притяг до згаданого столика одного підстаркуватого козака незамаївського куреня Івана Кажана, привітавши його вельможним паном кошовим отаманом. Увівши до церкви, його поставили в кошівськім станку [У січовій церкві завжди стояло чотири станки (по-запорізьки бокуни) для стояння й сидіння під час служби кошового отамана, військового судді, військового писаря і військового осаула], уже увінчаного сирном, чи, краще, обсипаного снігом, адже на Січі уважалось за диплом новопопромованому в пани козакові сипати сніг чи пил на голову при покликах: «Будь здоров, батьку, спочатку!» і «Сирно, сирно!»

У настановленні судді не було нічого надзвичайного, окрім того, що одного значного діда, Шкуринського Павла, спільним дядьком прозваного за старість, повели було його курінні козаки на суддівство, а не курінні, його, сказати б, племінники, втоптали у сніг, наперед покартавши шкуринців, що привели його, отак: «Ви, братця, чините, як дурні, коли не знаєте, що мудріші вивозять гній із двору, а коли знаете, так нащо ж везете його у двір?»

Увесь майже радний той день я просидів у пономарні, звідки й бачив усе, що розповідаю, отже, й те не заховалось од мене, як курінні зводили на ноги похованого в снігу Шкуринського Павла і як багато хто із статечних козаків, особливо курінних шкуринського куреня, йому співчував, поки він перепочив, підвівшися за допомогою своїх воскресителів. Та на біду й ці останні побачили нову яву старої комедії, коли почули мову одного веселого жартуна, що, підійшовши близенько до того щойно воскреслого напівмертв’яка, вклонився низько, приносячи йому звичайне привітання: «Будь здоров, батьку, спочатку!» і «З сирном і снігом!» Із цього всі так гучно й довго реготалися, що мені було чутно вже не все, тоді як той самий Шкуринський дядько всім куреням, лаючи усіх своїх непрямих племінників, узивав їх то іродовими, то вражими синами, а не козаками. Нарешті, обернувши мову свою до того пустуна, що привітав його трьома пригорщами снігу (кинув йому межи очі й пішов): «Щоб тобі, поганський сину собачий, хотілось так дихати, як мені пановати при старості!»

Лишилося свавільній раді обрати четвертого вельможного пана, осаула військового. Козаки чотирьох куренів, сусідніх щербинівському куреню, підхопили з нього одного козака на йменні Клима, що, мабуть, і не гадав про панство, та гідного, мовляв, за зовнішністю у військові осаули, – отож ті самі невігласи, обсипавши його з ніг до голови снігом, за звичаєм увели до церкви й поставили в осаульськім станку. Потому здалось усім, що перша того року рада щасливо скінчилася. Однак, як перегодя з’ясувалося, ніхто не передбачив, що в раді немале число наволочі, котра, бувши не знати за що сердита на увесь щербинівський курінь, йому ж насупереки, обрала іншого осаула з Матні, Івана Третяка, отамана криловського куреня, та й увела його до церкви вже на початках вечірні.

Побачивши зайняте від щербинівського Клима осаульське місце, заводіяки настільки розлютилися, що, ні на що не оглядаючись, зробили з дому божого вертеп розбійників, спершу зламавши похвальне на всім Запоріжжі правило, доти й потім неухильно скрізь достежуване, щоб у жодний спосіб не ображати гідності анінайостаннішого старшини, доки він має при собі для чину свого знак, що відрізняє його від команди. Та про це ті безпам’ятні заводіяки позабули й у церкві вирвали вже у дійсного пана осаула, що й на своїм місці вже стояв, із рук палицю, і, самого його витягши із станка, поставили до нього на осаула свого Третяка, бика радше, аніж козака. Та й останнім цим божевіллям ніби не задовольнившися, тут же таки нещасного Клима смертельно віддухопеливши, скривавили його невинною кров’ю церковну підлогу і, увінчуючи шаленство, не перестали кулачитись до смерку 3 січня, почавши з 1-го дня вищепоказаного року. Оцим же нехвальним вчинком безумна чернь споганила ледь не все запорізьке товариство й уряд, знеславивши їх ледве не перед цілим світом.

За щонайганебнішим закінченням запорізької елекції, що скидається радше на кулачки, аніж на відкритий бунт, церковного штату начальник ієромонах Пафнутій, ідучи за церковними приписами, одразу ж запечатав було кров’ю осквернену церкву; і уряду коштувало потім чимало труду, аж поки не насварив його і схилив своїми розпорядженнями, щоб відновив богослужіння.

У свиті згаданого начальника перебувало два диякони, що їх вельможні й невельможні панове козаки однаково шанували: 1, котрий був уставник, – за голос, а 2, що йменувався Безіменним, – за вченість. Про першого мовляли жартівники, ніби він і народився басом і що їм, коли читає в церкві, особливо євангеліє, не треба ходити до церкви, бо його чуть і в курені. А про другого звіряли ті самі штукарі, ніби він тому був малий на зріст, що увесь вріс у переяславську риторику. Та як би вони їх не називали, власні їхні наймення – першого Варлаам Григорович, а другого Йоанникій Святковський.

Із оцим останнім не раз заходив у вчену суперечку майже вчений наш отець Йоасаф Тихонович, який досперечався до того, що ніяк не визнавав за дійсне начальницького освячення оскверненої пролиттям крові церкви, бо той вчинив його ніби не за церковними приписами. А позаяк учений наш ритор навчавсь хоч і в Київській академії, але тільки три роки, то й ніколи не був у спромозі спростувати ґрунтовні докази шестирічного ритора, нехай і переяславської семінарії, коли цей останній певніше тримався требника, себто обставин, аніж кормчої (…).

Межи запорізькими дивацтвами побутував звичай, за яким усякий козак уважав курінного свого товариша над рідного брата, для того й письменні козаки, що їх було чимало в Січі й по зимівниках, жили скромно і в більшій межи собою злагоді, аніж найбільші нечеми живуть деінде. При всьому тому наші вчені й курінні диякони не вберегли своєї любові до кінця третини одного року, однак посварилися не повченому, а задля звичайного блазенства, що трапилось їм від заздрощів, адже вони не лише не знають почитувати корисного за небезкорисне, але іноді втручаються й у справи духовних самолюбів, що недуховно мислять.

Причину, що розсварила наших учених риторів, я оголошу згодом, а тепер хай дозволено буде в іншій нотці сказати по правді – що? А ось що! Я в усьому запорізькому житті не натрапив більш як на одну ваду, – це надзвичайне пияцтво, що найбільше трапляється в своїй довершеності взимку, коли загалом більше, аніж улітку, наїздять зо всього майже Запоріжжя значні козаки на богомілля й гуляння, а незначні, то майже ніколи й не виїжджають із Січі, де знаходять щодня доволі хліба, риби й третього – вина.

Інша козацька вада є оця: вони, вважай, всі великі штукарі, та ще й які шалапути! Перебуваючи на Січі, я не раз бачив таких жартунів, що інший узяв би їх за правдивих шаленців, побачивши, слідом за мною, як багато хто, налигавшися по саме нікуди, купаються взимку де не трапиться, а влітку й у болоті, і для завершення шаленства однаково в звичайнім і в параднім вбранні. Тут належиться сказати, що коли в такий спосіб вони дуріють на Січі, то дуріють з наміром, мета якого викрити уряд у недбанні про загальне добро, за неспростовний доказ чого править перша в Січі й остання, сказати б, проспектива, котра хоч і неширока і тягнеться від першої й теж останньої брами до майдану не довше трьохсот кроків, але все одно не вибрукована і має на всю свою довжину таку глибоку, з грязюкою навпіл, калюжу, що п’яним, котрим і море по коліна, часто трапляється битись навзаклад, купаючись у столичнім своїм болоті, хто випірне далі, той і виграв відро, по-їхньому кварту, горілки. На щастя курінних отаманів, у столиці піщаний грунт, інакше й саме вельможне панство по коліна бродило б у грязюці по-наськи, себто по-полтавську, коли не по-роменській, де, кажуть, може й правду, якийсь сільський піп ледве було в грязюці й сам не втопивсь із кобилою. І як би там не було, нехай правдолюбні й незаїкуваті люди говорять, що бачать, я не розумів, із яким наміром юродствував там колишній полковник пан самарський Гнат Чмига, а то й кожне скаже, що це негаразд, а найгірше задля власної його головельможності.

Одного дня, як це трапилося зі мною і другого, так само як третього, п’ятого, десятого і так далі, я за силу послуху пішов по брагу для спільного нашого столу, необхідно потрібного напою, і побачив згаданого пана полковника у брагарницькій, іще бруднішій від вище не вимощеної проспективи, чи вулиці, на некритій своїй шубі, що він простелив на грязюці, шерстю по землі, й сидів в самій сорочці, в самих споднях, котрі, за його колишньої вельможності й нинішніх його злиднях, правили замість верхніх улітку і взимку. При всьому ж тому, що він, оцей же Чмига, був добряче нетверезий, однак примусив було й мене, тверезого, стояти з півгодини там, де й решта марновірів, стоячи, весело слухали його повчань про поздержливість од вина тощо.

Кумедне мені здалося повчання про тверезість нетверезого того наставника, котрий здивував мене ще більше, коли на моє запитання, чому ж він сам того не виконує, на що наставляє інших, відповів отак: «Для того, отчусю, що моя, не видима тобі тверезість не така тобі корисна, як моя порада, коли ти її послухаєш». Після цього заперечення, що було не по наших зубах, Рубель, шинкар, що стояв при тому самому повчанні, прихилившись мені до вуха, прошепотів, мовляв, пустотливий їхній Василь пустує лише для того, щоб однією зовнішньою вадою прикрити численні свої внутрішні чесноти, без чого він у нас не викрутився б із-під юродивого Сидора.

Ігнати, що вкривалися килимом, подібним до Чмижиної шуби, повсякчас існували на Запоріжжі, де царювала, та й тепер, гадаю, володарює деспотична перша династія ясновельможного пана гетьмана Богдана Хмельницького [Гра слів: хмільний – Хмельницький], із котрої натурально щохвилини походить найнатуральніший галас тих, хто завжди святкує з гуслями й співами, зі скрипками й цимбалами, з часом і з тимпаном, чи то пак із барабаном, хто вночі й удень п’є без ліку гаряче й не холодне, себто з патокою, з перцем та імбером варене вино, мушкатник і мусулез. Чого ради й нічого частіш у столиці пана Хмельницького не побачиш, як веселих громадян, що інколи і з градоначальниками скрізь тиняються, похитуючися, виключаючи церкву, де радше побачиш похмільного, аніж п’яного діда, особливо на заутрені. При цьому належиться сказати, що вся пана Хмельницького фамілія побожно шанувала свою Покрову не менше, аніж ми шануємо правдиву свою церкву Воздвижения, не кажучи вже про те, що п’яна їхня побожність ходила часом так далеко по святобливість, що навіть п’яний як чіп козак, ведучи попри церкву вокальну чи інструментальну музику, мусив бувало перед церковними дверима перепинитися, перехреститися і вклонитися тричі, що найзавзя-тіший робив із доземними поклонами, – а їх він було поки відробить, то так натомиться, що незавзяті його побратими допомагали йому звестися задля неспромоги і, що вчинивши, повсталому вільно заходжуватися знову коло старої своєї роботи, себто гульні.

Оця ж то їхня невимовно розвесела забава й панові Зеленському забила було голову так несподівано, що я не раз ублажав вас, мій отче, премудрим вас звеличуючи за те, що ви ніколи не бажали бути в Січі, де, мабуть, як міцного вуха людина, оглухли б на обидва. Нарешті звичка козацького п’ятимісячного карнавалу зробила було зі мною те, що, дочекавшися в найнуднішій тій столиці на велику чотиридесят-ницю, я заледве міг обходитися без нудьги самою кобзою, добре, що на Січі хоча б на невинному інструменті грати дозволяється. І що ж кому користі з тієї уявної невинності, котра заледве не звела мене з чернецького розуму, а це й трапилося б неодмінно, якби не мешкав з нами на одній квартирі один старий гуслист Роман, Співак на прізвище, і якби я від нього не перейняв так-сяк маячити на гуслях, невиннішому навіть за вербову кобзу інструменті. Принаймні так міркує про нього багато хто через те, що святий цар [Мається на увазі біблійний цар Давид] гравав на ньому замолоду. Признатися, я, бувши в Ієрусалимі, бачити його не сподобився, а Наркіс там же таки говорив мені тихенько, що його в Палестині начебто ніколи й не бувало, у що я Наркісові не повірю нізащо. Все ж таки всяке скаже, що чабанові ходити за вівцями з гуслями доволі не з руки. Як би не було, хоч я й не раз полаяв Наркіса безвинно, доволі мені й того, що завдяки цьому інструменту сіть порвалася, й ми спаслись од спокуси.

Найкориснішим за все здавалось мені теє, що мій наставник, котрий не вмів ні рукою махнути, ані ногою тупнути в такт, обійшовся зі мною по-людськи. Однак примітивши, що я почав помахувати на всі струни, почав було щось замислювати коло моїх гуслів; на щастя, угамувався моїм майстром, побачивши на тому самому столі, де й гуслі лежали, десятка з півтора буханок, провізії на цілий тиждень, закупленої від хлібників на їхній же власний рахунок, і ось як поцінно!

У вівторок на першому тижні великого посту я за силу послуху вийшов на базар купити хліба; дерев’янківського куреня кухар Петро Дурний так само прийшов туди з ватагою недоростків, котрих поставивши він у ряд, сам почав розмовляти з одним козаком. Я за повсюдним звичаєм побажав їм доброго дня головою, не знаючи, що з них останнього прозивано Добриднем, через що він, мені не відповідаючи, сказав, що він не потребує злиднів, бувши Добриднем; а мені, провадив він далій, коли треба хліба, то щоб я не хапався купувати ту річ, котру можу мати задурно. Іще я не здогадався, що означало його благовіщення, як надбігло до хлібного ряду раптом семеро кухарів з інших куренів, мені не знайомих, крім кошевського, Панаса Кропиви, посланих покарати бохінників [Пекарів] за те, що вони недопікають хліба.

Перепечаї, здогадуючися, що за буханками дійде й до їхніх ребер, кинулись прожогом усяке до свого куреня бігти, покинувши свій товар для загального грабунку, чого я знов не розумів, допоки кошевський кухар не почав без провини бити набиті хлібом ваганки [Невеликі довгасті дерев’яні ночви для їжі чи зберігання хліба, борошна тощо] в такий спосіб: він, ухопивши обіруч ваганка з хлібом, підняв його вище своєї голови, від чого хліб увесь полетів казна-куди, а ваганок, вирвавшись у нього з рук, упав на колоду, що зробило його не ваганком, подробивши на багато шматків, чи, краще сказати, трісок. Тому єнерал-кухареві наслідуючи інші кухарі, а я, наслідуючи шкільним недоросткам, підняв із землі купами накиданого хліба, скільки міг нести, з котрим і прийшов додому веселими ногами, яко обрітший користь многу. Та хто ж і не радіє, коли інші плачуть!

Опубліковано: Вітчизна, 1988 р., № 2, с. 184 – 191.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1724

Модифіковано : 1.10.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.