Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Праці з історії України / Початки діяльності українознавчого клубу «Спадщина» / Передумови створення «Спадщини»

Початки діяльності українознавчого клубу «Спадщина»

Передумови створення «Спадщини»

Сергій Білокінь

У ці місяці й роки офіціоз був зацікавлений в такій організації, яку можна було протиставити некерованому з ЦК УКК і на яку можна було спертися. Голова КГБ М.Голушко 10 листопада 1988 року повідомляв першого секретаря Київського міського комітету КПУ К.Масика:

«Как альтернативные самодеятельные объединения (самодеятельным объединениям? – С.Б.) негативной направленности (УКК и др.) созданы и функционируют с января с.г. при Доме ученых АН УССР, украиноведческий клуб «Спадщина», с апреля с.г. при Институте истории АН УССР – молодежный дискуссионный клуб. Их целями являются просветительская деятельность, повышение уровня исторических, социально-политических знаний, участие в охране памятников истории и культуры, защита окружающей среды» [7].

Начальник 5 Управління КГБ УРСР П.С.Підгайний 9 листопада 1988 року зізнавався у своїй довідці, що «молодіжный дискусійний клуб» було створено за ініціативою ЦК ЛКСМУ й міськкому комсомолу [8]. Імперія руйнувалась у них на очах, і в документах партноменклатури видно страшний переляк. Начальство не задовольняв навіть клуб, який створив Ю.Ю.Кондуфор у своєму інституті: «[…] обращает внимание то, что на заседании молодежного дискуссионного клуба 3 ноября с.г. статьи В.Сарбей (sic) и Р.Симоненко «Правда истории – верность истории» были названы реакционными, мешающими «объективному восприятию исторических событий» [9]. Начальство сподівалось почути від своїх істориків зовсім інші слова.

Не треба дивуватися, що так легко пройшло створення клубу, що формувався з молодих вчених, аспірантів академічних інститутів, хоча влада боялася саме його молодості й завзяття окремих членів. За таких обставин і виник українознавчий клуб «Спадщина», що існує й досі, тобто найдовше з-поміж згаданих – при Будинку вчених НАНУ. Завдяки цій підпорядкованості він ніколи не мав проблем із приміщенням. Усі його акції відбувались і досі проходять у Будинку вчених на Володимирській, 45, щоправда, давно не раз на тиждень, а раз на місяць.

Молоді українські ідеалісти, переважна більшість яких мріяла передусім про свободу наукового пошуку й наукової творчості, розуміли, що для досягнення їхньої мети треба домогтися спершу свободи для України. На місці тієї будівлі, яку спорудила у їхніх душах радянська школа, будували храм національної органічної ідеології.У спішному темпі заповнювали прогалини в знаннях про батьківщину. Підставляли лікті й плечі тим, хто хотів присвятитися суто політичній діяльності. Брали участь у передвиборчій кампанії до Верховної Ради СРСР, у створенні Руху, Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Всеукраїнського товариства “Меморіал”, у всіх тодішніх акціях.

Головне джерело до історії початків «Спадщини» – її протоколи, які писала організаційний секретар клубу Луція Забава. Вона зберегла також список членів, що подали заяви про вступ до «Спадщини» протягом першого року її існування (182 особи). Оглядаючись на пройдений шлях, перші написали спогади про початки «Спадщини» двоє її функціонерів – Леонід Добрянський (дві редакції) [10] та Олексій Панасюк. Збирання джерел триває.

Наша діяльність проходила крізь очі офіціозу й відбивалась у тих документах, які творили вони. Щойно Інститут історії України видав збірник 170 документів із Державного галузевого архіву СБУ та інших (№№ 22, 24, 25, 117, 119, 130 та 160)сховищ. У їхньому кривому дзеркалі сучасні історики сподіваються побачити автентичні обриси давніх подій.

У праці «Спогади про перебудову в Києві 1987-1991 років» (2007) Леонід Добрянський розповідав:

«Після всебічного обговорення зібралась ініціативна група, яка пішла на прийом до директора Київського Будинку вчених – Майї Степанівни Романенко (Яковенко. – С.Б.). У цій зустрічі брали участь Ярослав Федорин, Іван Заєць, Павло Загороднюк, Олександр Мосіюк, Леонід Шкляр, Михайлина Бородай, я, здається, ще хтось.

Ми, як молоді співробітники Академії, що цікавляться питаннями української культури, мови, історії, запропонували створити українознавчий клуб “Спадщина”. В принципі вона з нами погодилась, але заперечувала щодо назви. Наполягала, щоб назвали “Спадщина і сучасність”. Ця дискусія про назву тривала ще кілька місяців, коли клуб уже діяв. Боялися, аби цей клуб не став чимось націоналістичним.

Після зустрічі з директором ми почали розробляти Положення про клуб. Активну участь у написанні цього документу взяли на себе Іван Заєць та Леонід Дмитренко. В членстві клубу передбачили виділити окремо статус членів-засновників. 16 грудня 1987 року ми з Іваном Зайцем були запрошені на засідання Правління Ради Будинку вчених. Я виступив першим, аргументуючи необхідність створення клубу, потім Іван. Треба сказати, що в той час я був вченим секретарем інституту, членом КПРС, дійсним членом Будинку вчених – і цей мій офіційний статус багато в чому полегшив нам проходження всіх формальностей.

А з іншого боку вже йшла “перестройка” і керівництво Будинку вчених не могло просто так відмовити ініціативі молодих науковців, хоч тема національного, українського все ще була досить небезпечною. Правління затвердило створення клубу, його Положення і зобов’язало створити план роботи на січень-травень 1988 р. Почалась підготовка до Установчих зборів. Паралельно з нашим клубом, пам’ятаю,“пробивали” створення свого клубу прибічники вчення Порфирія Іванова» [11].

Так описує початки клубу Леонід Добрянський.

Дещо інакше про установчі збори клубу розповідала Л.Забава. За її спогадами, вони відбулися все-таки у грудні 1987 року. Фундаторами, що й писали перший протокол, були Іван Заєць, Леонід Добрянський, Віктор Кулинич і Луція Забава.

Л.Добрянський писав:

«Установчі збори ретельно готувалися. За пропозицією Івана Зайця, щоб задати тон і рівень проблематики, на початку засідання мала відбутися доповідь Івана Дзюби “Українська національна культура як цілісність”. Після цього ми планували відкрити збори. На жаль, керівництво Будинку вчених не ризикнуло дозволити цю доповідь. У нас не було виходу, і ми погодились. Замість І.Дзюби виступила О.Апанович з доповіддю про Володимира Вернадського. На цьому наполягла директор Будинку вчених М.Яковенко. Вона ж і вела самі Установчі збори. Ми з Іваном Зайцем теж сиділи в президії. Нам нічого не залишалось, як погодитися, бо вибору не було.

Зала була повна, близько 300 чоловік. Більшість була досить агресивно настроєна проти ведучої, на межі особистих образ. Мені доводилось раз чи два втручатись і заспокоювати виступаючих. Багато людей хотіло виступити і сказати про необхідність такого клубу, про наболілі питання, але не було можливості всіх вислухати. Збори пройшли дещо сумбурно. В першу чергу всі були обурені тим, що не було доповіді І.Дзюби [12]».

Доповнив і скорегував цю розповідь Олексій Панасюк:

«Не зовсім приємне враження в мене залишилося після виступу в Клубі фахівця з історії Запорізького козацтва Олени Апанович. Справа в тому, що вона, чи то від хвилювання, чи скоріше від того, що не володіла українською мовою, доповідала матеріал по темі Запорізького козацтва спочатку російською мовою, а коли аудиторія запропонувала їй перейти на українську мову, стала викладати матеріал таким суржиком та неправильною вимовою, що аудиторія збурилась. Було жаль дивитись на неї. Вона явно не чекала такої реакції.

Волеслав Васильович Гейченко (тоді вперше я побачив цього високого та худорлявого чоловіка з сивою бородою [13]) різко покритикував доповідачку за незнання української мови. Це ще більше загострило ситуацію. Доповідь фактично була зірвана. Незрозуміло, як організатори могли запросити до виступу людину, яка була не в ладах з мовою народу, серед якого вона тривалий час проживала. Такі випадки траплялися, на щастя, рідко».

Примітки

7. Шлях до незалежності: суспільні настрої в Україні кін. 80-х рр. ХХ ст.: Док. і мат. К., 2011. С. 198.

8. Там само. С. 190.

9. Там само. С. 199.

10. Його протокол зберігся в архіві голови Леоніда Добрянського. Протоколи, а також списки членів за перший рік існування – у Луції Забави.

11. Добрянсьий Леонід. Спогади про перебудову в Києві 1987-1991 років. К., 2007. С. 17. Рукопис в електронній формі (друга редакція).

12. Вечір І.Дзюби відбувся 24 лютого 1988 року.

13. Невдовзі його побачили на екологічному мітингу.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2019 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1530

Модифіковано : 26.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.