Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / Музей України. Збірка П.Потоцького / Бібліотека / Шевченкіана

Музей України. Збірка П.Потоцького

Бібліотека

Шевченкіана

Сергій Білокінь

“Чигиринскій кобзарь и Гайдамакы” (СПб., 1844) з бібліотеки П.П.Потоцького. Тепер у фондах Шевченківського національного заповідника у м. Каневі

Чигиринскій кобзарь и Гайдамакы

З особливим сентиментом збирав генерал Потоцький все, що торкалося Шевченка. У журнальній хроніці, що оповідала про придбання збірки Потоцького, трапилася звістка: “Між книжками є бібліотека Шевченка […]” [555]. На жаль, це було велике перебільшення, але окремі видання, які тримав у руках Шевченко, збирачеві таки пощастило розшукати й набути. Тож точніше було б висловитися, як сказав сам Потоцький Стеллецькому, що це були “рештки книгозбірки Т.Шевченка” [556] – три книжки. По суті це навіть і не перебільшення, адже йшлося хоч і про невеличкий, але все-таки комплекс Шевченкових книжок. Інші комплекси відтоді не випливали.

Тут варто зробити спеціальний екскурс. У списку Потоцького “Книги особо ценные и редкие” першими номерами йде, ясна річ, Шевченкіана:

“1. Шевченко. Гайдамаки. СПб. [1]841. 12 ˚. С автографом Н.А.Маркевичу. 1”

Першодрук Шевченкових “Гайдамаків” (1841) з написом “N: Андреевичу Маркевичу Т:Шевченко”, що належав Потоцькому, виявлено в наші дні у Державному музеї Т.Шевченка [557].

“2. Шевченко. Кобзарь. СПб. [1]860. 8 ˚. С автограф.[ом] Н.А.Белозерской [558]. С пустыми страницами, не пропущен.[ыми] цензурой [559] 1

3. Шевченко. Чигиринский Кобзарь и Гайдамаки. СПб. 1844 и 1841 в одном пер.[еплете]. 12 ˚.

4. Гайдамаки с облож.[кой]. 1

5. Шевченко. Чигиринский Кобзарь. СПб. [1]844 с обл. 2

6. Лукашевич [Платон Якимович]. Малороссийския и червонорусския народныя думы и песни. СПб. [1]836. 8 ˚. Экз.[емпляр] из книг Шевченки. 1

7. Libelt K. Estetyka. Petersburg [1]854. 8 ˚. Экз.[емпляр] бывший у Шевченки во время его ссылки. 1

8. Poezye Antoniego Sowy. Petersb.[urg], 1858. 8 ˚. С автографом Шевченка 1».

Титульний лист збірки А.Сови (Е.Желіговського) з печаткою бібліотеки П.Потоцького та його позначками. Збірка А.Сови (Е.Желіговського). Дарчий напис автора на авантитулі Т.Шевченкові. Власницький напис Михайла Новицького. З фондів ЦДАМЛМ України.
Збірка А.Сови. Титульна сторінка Збірка А.Сови. Авантитул

Після поетової смерті фактор Кулішевої друкарні й етнограф Данило Каменецький склав реєстр книжок, що належали Шевченкові, де 110 записів включали понад 150 одиниць. Вартість бібліотеки 26 квітня 1861 року петербурзька громада сплатила родичам, а самі книжки 4 червня М.Лазаревський передав військовому інженерові-архітекторові Федорові Черненку [560], у помешканні якого петербурзька громада збиралась. Відколи громада розсіялась, а Черненко помер, сліди книгозбірні загубились. До речі, смерть Черненка збігається з датою Емського указу. Розпорошення українських сил як ще одна, неврахована досі мішень, по якій вдарив царський указ, очевидно, й призвело до загибелі Шевченкової книгозбірні.

Відомости про каталог Шевченкової бібліотеки вперше оприлюднив Павло Зайцев. У 1910-х роках цей список перебував у збірці завідуючого канцелярією Удільного округа в Нижньому-Новгороді Сергія Васильовича Лазаревського. У ювілейній статті про Шевченка у змісті четвертого розділка Зайцев підкреслив: “Важная опись вещей и библиотеки Шевченка”. Відкладаючи цей матеріал для пізнішої публікації, дослідник відзначив:

“Друзья поэта – художник Честаховский и братья Лазаревские, составили опись его вещей, картин и библиотеки. Эти описи представляют очень ценный материал, но для опубликования их понадобилось бы слишком много места. […] Библиотека, составляющая лишь 110 №№, собранных в значительном большинстве после возвращения из ссылки, заключала в себе много подарков с автографами авторов-дарителей. Назовем из них П.Якушкина, С.Т.Аксакова, И.С.Тургенева, А.Ф.Писемского, Марка Вовчка, П.Кулиша, М.Максимовича. Имена эти лишний раз напомнят современным отрицателям положительных личных качеств и значения деятельности славного поэта, чьим уважением был окружен он при жизни. С ними вместе разделяет он и уважение потомства” [561].

Міркування не втратило, на жаль, актуальности.

Час від часу випливали окремі книжки. До Музею Тарновського надійшов примірник “Кобзаря в переводе русских поэтов”, виданий 1860 року за редакцією Гербеля з написом: “Тарасу Григорьевичу Шевченко от почитателя его таланта и переводчика и издателя его сочинений Николая Гербеля” [562]. 1956 року від ленінградця М.А.Яковлева до бібліотеки Інституту літератури НАН України надійшло ще дві книжки з автографами поета на авантитулі – це «Памятники, изданные Временною комиссиею для разбора древних актов» (1846) та «Летопись событий в Юго-Западной России в ХVIII веке / Составил Самоил Величко. Т. 2» (К., 1851) [563]. У пізніші роки в бібліотеці Ленінградського університету С.Рейсер виявив примірник брошури А.В-к-ва (А.Веліканова) “Городищенский сахарный завод потомств. поч. граждан. К.М.Яхненка и Ф.С.Семиренка (sic)” з дарчим написом. Поет дістав її від Олексія Хропаля, зятя Федора Симиренка [564].

Окремо зупинюсь на трьох книжках збірки П.Потоцького, що походили з бібліотеки Тараса Шевченка:

21. [565]. Малороссийские и червонорусские народные думы и песни / Платон Лукашевич (СПб., 1836).

94. Libelt Karol (1807-1875). Estetica czyli umnictwo piękne. T. I. Pb., 1854 [566].

96. [Żeligowski Edward; Желіґовський Едвард; 1815-1864.] Poezye Antoniego Sowy. Petersburg: B.Wolff, 1858 [567].

Третю з цих книжок 3 квітня 2001 року я тримав у руках. Вона має дарчий напис: “Bratu Tarasowi od Edwarda Z. SPetersburg 28 marca 1858 r.” [568] На форзаці власницький напис українською мовою: “Павло Потоцький 1918 р.” [569]. На титульному листку збирач проставив її вартість – “100 р. [570]”, – свої ініціали (навхрест латинські літери “Р”) і печатку своєї книгозбірні [571]. Коли Музей України П.Потоцького розгромили, коли його самого арештували й він відбув свій строк у таборі, цю реліквію врятував із небуття видатний шевченкознавець Михайло Новицький [572]. Свого часу, у розпалі червоного терору, Новицький (у побуті – “Мих.Мих.”) набув автограф Шевченкового вірша «Іван Підкова». Його перша дружина Лариса Павлівна вивезла цю реліквію за кордон і передала на сховок до УВАН В.Міяковському [573]. У супровідному листі від 5 грудня 1948 писала йому: «Прикладаю до цього листа, дорогий Володимир Варлаамович, два аркуші з «Івана Підкови», писані рукою Тараса Григоровича Шевченка, які ще в [19]19-му році придбав М.М. в Петербурзі. Збірався сам М.М. надруковать цей варіант (до цього часу ніде не друкований) і написать відомості, які про нього зібрав… Прикладіть ці аркуші до своїх скарбів» [574]. Цей лист особливо зворушує тим, що після арешту Міяковського саме Новицький очолював Будинок-музей Т.Шевченка, і це не зіпсувало ані їхніх власних стосунків, ані стосунків їхніх родин [575].

Після повернення з таборів, 1964 року до рук М.Новицького потрапила ще одна шевченківська пам’ятка – спадщина по загиблих українознавцях доби Розстріляного Відродження. Це були 12 аркушів цензурного примірника “Кобзаря” 1860 року, про які Всеволод Ганцов оповів так:

“Про існування пропонованих нижче автографів я довідався торік від колишньої співробітниці Комісії для складання словника живої української мови УАН Яременко Антоніни Митрофанівни [нар. бл. 1894 [576]]. Вона повідомила мене, що у неї зберігаються деякі документи, передані їй разом з власними літературними матеріалами Ольгою Трохимівною Андрієвською (яка протягом десяти років була секретарем тієї ж Комісії). […] З Хмельницького, де проживає А.М.Яременко, я привіз рукописи до Києва і зараз же передав їх М.М.Новицькому. Михайло Михайлович гадав опублікувати новознайдені автографи спільно зі мною, але передчасна смерть його стала цьому на перешкоді. Яким чином ці автографи потрапили до О.Т.Андрієвської, невідомо. […] Можна думати, що ці 12 аркушів Шевченкових автографів вона одержала на зберігання влітку 1929 року і згодом доручила А.М.Яременко – своїй небозі” [577].

Імовірно, що вказівкою на літо 1929 Ганцов натякав на те, що шевченківський рукопис походить з матеріалів С.Єфремова. Чи треба нагадувати, що О.Т.Андрієвську було розстріляно [578], а Ганцов повернувся до Чернігова після десятиріч таборів і заслання? Я мав честь бути знайомим з В.М. – ми зустрічалися у його родичів на бульварі Лесі Українки. Мій примірник журналу “Рад. літературознавство” з його статтею має інскрипт: “Рідній і любій сестрі Олечці від брата – В.Ганцов. 4.V.1966”.

Де і як добув Новицький цей скарб, на жаль, невідомо, але, як видно, вчений секрету з цього не робив [579]. На авантитулі попід корінцем – напис атраментом: “Из биб-ки Мих. Миха Новицкого ДПБ (?)”. Придбати цю книжку до війни він навряд чи міг. У недатованому листі до Хрущова й Ворошилова Мих.Новицький розповідав:

“В 1937 году я был репрессирован органами НКВД по обвинению в террористической деятельности и принадлежности к подпольной националистической организации, ст. 58, п. 8-11. В результате этого дикого, совершенно необоснованного обвинения я все же пробыл в местах заключения 5 лет на общих работах в отдаленных лагерях. Разрушилась семья, перечеркнута была вся моя работа. Инвалидом в 1946 году я наконец вернулся в Киев на научную работу” [580].

Виходить, вчений розшукав Шевченкову книжку, – правдоподібно, на руках, – не раніше 1946-го.

Після смерті Мих.Мих.Новицького (29 березня 1964), якому й на “волі” довелося зазнати всіляких поневірянь [581], у складі його бібліотеки (№ 1084 Нов) книжка надійшла до Центрального державного архіву-музею літератури й мистецтва України. 5 серпня 1967 року начальник науково-видавничого відділу Архівного управління при РМ УРСР І.Бутич повідомляв директора ЦДІА УРСР В.Кузьменка, що рукописну спадщину [187 тек] і бібліотеку [1311 книжок] Новицького одержав від його другої дружини Раїси Павлівни Товстухи-Новицької [582], давши їй такі зобов’язання:

– Рукописна спадщина і бібліотека зберігатимуться у ЦДАМЛМ у вигляді окремої колекції.

– Рукописна спадщина буде використовуватися дослідниками тільки з дозволу Р.П.Товстухи-Новицької або її довіреної особи Ф.К.Сарани [583].

1968 року книжки ЦДАМЛМ оцінювали. На виданні Желіґовського з’явився штамп із заповненими графами, – реліквію національної культури оцінили у 2 карбованці (sic). Тут знову не можна не зупинитись: цікаво-бо, навіщо це зробили?

Ф.Сарана ввів цей примірник у літературу, вказавши його місцезнаходження після 1964 року [584].

Де поділися ще дві книжки з Шевченкової бібліотеки, що зберігались у Музеї України Потоцького, – невідомо. У Музеї Шевченка принаймні їх немає.

П.Потоцький зібрав майже вичерпну на той час збірку Шевченкових “Кобзарів” – до сорока примірників. Для порівняння вистачить сказати, що в Білоцерківському археологічно-етнографічному музеї (завідувач С.Л.Дроздов) 1927 року зберігалося 19 “Кобзарів”, щоправда, починаючи з раритетного – 1840 року [585].

Примітки

555. Цінний набуток для української науки. С. 246.

556. Стеллецький Гн. Українська збірка П.Потоцького. С. 182.

557. Відоняк Надія. “Гайдамаки” знайшлися // Веч. Київ. 1993. 17 липня. № 143 (14756). С. 3.

558. Білозерська Надія Олександрівна (дівоче прізвище Ген; 29 березня 1838, садиба Софіївка Білозерського пов. Новгородської губ. – 25 лютого 1912, СПб.) – історик літератури, перекладач, історик.

Дружина (1856-67) Василя Михайловича Білозерського (1825-1899). У 1868-73 літературний секретар М.Костомарова. Автор історичних та історико-біографічних нарисів та монографії “В.Т.Нарежный” (СПб., 1896), нагородженої 2-ою Уваровською премією АН (Русские писатели, 1800-1917: Биогр. словарь. Том 1. Москва, 1989. С. 222; Пінчук Юрій. Історіографічне значення мемуарів Надії Білозерської про Миколу Костомарова // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Ч. 5; Історіографічні дослідження в Україні. Вип. 10. Об'єднаний випуск. Ч. 2. К., 2000. С. 52-71).

559. Про особливий примірник видання 1860 писала преса (В музее Потоцкого // Веч. Киев. 1929. 5 января. № 4 (578). С. 4).

560. Черненко Федір Іванович (1818-1876) – військовий інженер-архітектор.

Шевченко познайомився з ним у 1840-х роках. У 1856-61 роках вони зустрічались майже щонеділі на зібраннях петербурзької української громади на помешканні Черненка (будинок Ник.Ханова на Спаській вул., потім К.Рилєєва, 26). Шевченко подарував йому офорт “Свята родина” з автографом вірша “Сон” (“На панщині пшеницю жала”) на звороті та присвятив йому (1859) поезію “Ой по горі роман цвіте”.

561. Зайцев Павел Иванович. Новое о Шевченке: К столетию со дня рождения // Русский библиофил. СПб., 1914. № 1. С. 27.

Еміґраційні умови, відірваність від джерел перешкодили Зайцеву зробити відповідну публікацію, – ця честь випала літературознавцеві, що лишивсь на території: Айзеншток Ієремія Якович. Замітки й матеріяли про Шевченка // Червоний шлях. 1923. № 8. С. 236-240. Не маючи змоги назвати вченого-еміґранта на ймення, але бажаючи вказати на його пріоритет, пізніший харківський дослідник-книгознавець І.Я.Каґанов 1962 наважився дати поклик на згаданий у Зайцева список Шевченкових книжок у такому вигляді: “Одно из первых упоминаний об этом списке см. в журн. «Русский библиофил», 1914, № 1, стр. 25” (Каганов И.Я. Шевченко и книга // Книга: Исследования и материалы. Сб. VII. Москва, 1962. С. 265). Фахівцям цієї вказівки було досить. Втім, саме так чинили і деякі інші вчені, хто хотів вказати читачеві на ту справді коштовну статтю, наприклад, Олександр Білецький (див.: Опис рукописів Т.Г.Шевченка. К., 1961. С. 309, 310, 312, 313, 319, 320, 323, 326, 327, 328, 329, 331, 332, 454).

Зайцев Павло Іванович (псевдоніми Лупа Гарбузов, Л.Грабуздов, Лупа Грабуздович, Слободський та ін.; 23 вересня 1886, Сумщина – 2 вересня 1965, Мюнхен) — гром. i культ. дiяч, шевченкознавець.

Син гімназіяльного вчителя. Закінчив Сумську гімназію (1904). Вступив до юр. факультету СПб. ун-ту, після закінчення якого (1909) пройшов курс іст.-філол. ф-ту (1913). Член укр. громади в Петроградi i ТУПу. Випустив 1-й вип. „Кобзаря” (СПб., 1914. V, 162 с.). У березнi 1917 обраний до Петрогр. “Укр. Нац. ради”. Комiсар Тимчас. уряду в Косiвському пов. (поч. травня – 11 липня 1917). З 8 квітня 1917 член ЦР вiд петрогр. громади (тер. представництво). З 15 вересня 1917 очолював канцелярiю ген. секретарства освiти, викладав в Укр. нар. ун-тi. 1918 — дир. деп-ту заг. справ мiн-ва освiти Укр. Держави, 1919 — нач. культ-освiтнього вiддiлу Армiї УНР.

Друкувався у „Книгарі” (Відродження. 1918. 19 травня. № 42. С. 5. Шп. 4). У 1918-19 — гол. ред. журналу “Наше минуле” (П-о С. „Наше минуле” // Народна воля. 1918. 21 вересня. № 16 (87). С. 4. Шп. 3-4), де вперше опублікував „Книги битія укр. народу” (Ч. 1. 1918. Липень-серпень. С. 7-35). Надрукував також листи Куліша до Надії Білозерської, „започаткувавши добу наукової публікації Кулішевого епістолярію, апогей якої припав на 1920-ті роки” (Куліш Пант. Листи. Том І. К., 2005. С. 332). Спiвроб. ВУАН, ред. “Записок Історично-фiлологiчного вiддiлу ВУАН”. 1920 – нач. культ.-освітнього відділу Армії УНР.

У 1920-21 головноуправляючий справами мистецтва і нац. культури, т.в.о. керуючого справами Мін-ва преси і пропаганди УНР. Виїхав до Варшави як секретар дипломатичної місії УНР. 1922-24 секретар Укр. ЦК. Працював в Укр. наук. ін-ті, викладач в ун-ті. Ред. (1934–39) повн. зібр. творів Т.Шевченка у Варшаві (вийшло 13 тт.; вид. 2. доп. Чікаґо: М.Денисюк, 1959-63. 14 тт.). Від 1941 у Берліні, працівник наук. і освітніх установ та видавництв. З 1958 викладав в УВУ (Мюнхен).

Дж.: Про деякі рідкі[сні] видання // Наші дні. 1943. Ч. 1. С. 12;

65 років життя і 40 років літературно-наукової праці проф. Павла І.Зайцева // Сучасна Україна. 1951. 30 вересня. Ч. 20. С. 12;

Дорошенко Вол. Добре заслужений ювілей // Свобода. 1956. 8 лютого. Ч. 24. С. 3;

Павло Зайцев // Укр. правосл. слово. 1961. Грудень. С. 15;

Полонська-Василенко Н. Проф. П.І.Зайцев // УВУ / Наукові записки. Ч. 8. Мюнхен, 1965-66. С. 225-228;

Суровцова Н. Спогади (1996). С. 51;

УЦРада (1996-97). Том І. № 20, 30, 94, п. 295;

Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Бібліогр. довідник. К., 1998. С. 94-95.

562. Каталог предметов малорусской старины и редкостей коллекции В.В.Тарновского. Вып. I. Шевченко. К.: К.Н.Милевский, 1893. С. 16; Гринченко Б.Д. Каталог Музея украинских древностей В.В.Тарновского. Т. II. Чернигов, 1900. С. 160. (Приложение к № 7 “Земского Сборника Черниг.[овской] г.[убернии]” 1900 г.). Розділ називався «Книги Шевченка». Макет передбачав, що на спуску дальші набутки можна буде дописувати від руки. Тарновському більше не трапилася жодна Шевченкова книжка.

563. ІЛ ім. Т.Шевченка НАН України. Ф. 1. №№ 823, 824. Див.: Опис рукописів Т.Г.Шевченка. К.: Вид-во АН УРСР, 1961. С. 349.

564. Каганов И.Я. Шевченко и книга // Книга: Исследования и материалы. Сб. VII. Москва, 1962. С. 264-265.

Див. також: Ніковський Андрій. Бібліотека Т.Шевченка // Книгарь. К., 1917. Листопад. Ч. 3. Стовп. 107-113;

Норкин. Библиотека на родине Ленина // Красный библиотекарь. 1935. № 3. С. 51-52;

Громов В. Книги орловцев в библиотеке Шевченко // Орловская правда. 1964. 14 марта. № 63 (13561). С. 4;

Услышев Б. Шевченко и книга // В мире книг. 1964. № 10. С. 39.

Громов писав про журнальні публікації та окремі видання творів Турґенєва, Марка Вовчка, Тютчева та ін.

565. Тут і далі наводжу номери за реєстром Д.Каменецького. На книжках їх проставлювано на авантитулах.

566. Попов Павло Миколайович (1890-1971). Шевченко і наука його часу // Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К.: Вид-во АН УРСР, 1962. С. 168-169; Дьяков В.А. Тарас Шевченко и его польские друзья. Москва: Наука, 1964. С. 89-95.

567. Вервес Г.Д. Т.Г.Шевченко і Польща. К.: Дніпро, 1964. С. 50-67;

Дьяков В.А. Тарас Шевченко и его польские друзья. С. 69-72, 114-116;

Гаско Мечислав. Е.Желіговський про Шевченка і Міцкевича // Рад. літературознавство. 1965. № 10. С. 71-73;

Павлюк Микола Миколайович (нар. 1934). З літературних взаємин оренбурзьких засланців: Шевченко – Желіговський – Плещеєв // Збірник праць дев'ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К.: Наукова думка, 1972. С. 108-126.

568. Цей напис дав привід тодішньому бібліотекареві ЦДАМЛМ написати на картці анотацію: “Автограф сестри Т.Шевченка” (sic).

569. Примірник "Гайдамаків" із шевченківським автографом Потоцький придбав у Петрограді 1920, як він зазначив на ньому рукою власною (Відоняк Н. “Гайдамаки” знайшлися. С. 3)

570. Видно сліди підчистки – 60? 160?

571. Зараз її перекреслено штампом. Див.: Книжкові знаки киян / Упор. Михайло Андрійович Грузов (нар. 1943) та Анатолій Петрович Кончаковський (нар. 1935). К.: Кий, 2000. Без паґ.

572. Новицький Михайло Михайлович (20 вересня 1892 – 29 березня 1964) – шевченкознавець.

Його архів надійшов до ЦДАМЛМ як фонд 1 (495 од. зб.; Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України: Путівник. Вип. 2. К., 2005. С. 408).

Дж.: Міяковський Володимир Варлаамович (1888-1972). Михайло Новицький // Шевченко. Річник ІІ. Нью-Йорк: УВАН, 1953. С. 43-47 (Підп.: В.Порський; додано список "Праці М.М.Новицького", 33 №№);

Кравців Богдан. Доля українського шевченкознавця в УРСР // Сучасність. 1964. Липень. Ч. 6 (42). С. 61-72;

Шевченко Л.В. Новицький М.М. // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). К.: Рідний край, 1991. С. 346-347;

Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 115.

573. Міяковський Володимир Варлаамович (6 липня 1888, Ковель – 22 березня 1972, Нью-Йорк) – історик, культуролог. Арештований 21 серпня 1929 у справі СВУ. Засланий на 5 років до Карелії, де працював статистиком. 1943 виїхав до Праги, 1950 – до Нью-Йорка. Один з головних фундаторів УВАН.

Див.: Білокінь С. Володимир Міяковський, 1888-1972 // Вісті УВАН. Ч. 2. Нью-Йорк, 2000. С. 201-267.

574. Лист в архіві В.Міяковського. УВАН. Нью-Йорк, США. Пор.: Автограф Шевченка 1860 року. Шевченківська конференція УВАН. [Нью-Йорк, 1951]. 15 с.

575. Новицький М. Будинок-Музей Т.Шевченка // Звіт про науково-дослідну роботу Київської філії Інституту Т.Шевченка за 1929/30 академічний рік. К., 1931. С. 25-26.

576. Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 103. Дочка священика. У ВУАН працювала з 1926. 1930 бібліотекар Інституту мовознавства.

577. Ганцов Всеволод Михайлович (1892-1979). Новознайдені Шевченкові автографи // Рад. літературознавство. 1966. № 3. С. 57-58.

578. Андрієвська Ольга Трохимівна (1876, Чернігівщина – 11 грудня 1937, Саратов) – філолог.

Дочка священика. Науковий співробітник, учений діловод (1919-21), бібліотекар (1922-27) Комісії для складання словника української живої мови ВУАН. У помешканні, де вона жила (Нестеровська, 17, пом. 24), була вільна кімната, там нелегально оселився С.Єфремов (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 58624 ФП / кор. 1484. Арк. 3). Передала збірку програмок "театру корифеїв" до Театрального музею (Звіт, 1926-1929 / ВУАН; Театральний музей. К., 1930. С. 10, 15). 4 лютого 1930 одержала 7 років концтабору, 15 лютого 1935 внаслідок перегляду справи заслана до Саратова. Там знову ув'язнена, ішла в одній справі з Й.Гермайзе та Нат.Коцюбинською.

Викликає сумнів, принаймні вимагає з'ясування багато пізніша дата смерті Гермайзе, що трапляється в новій літературі – 22 вересня 1958 (Брега Галина Степанівна [нар. 15 квітня 1935]. Гермайзе О.Ю. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. К.; Львів, 2003. С. 63). Рішенням судової трійки при Управлінні УНКВД по Саратовській області 8 грудня 1937 усіх їх розстріляли. Алла Чумак називає дружину Ол.Шумського Євдокію Гончаренко, Наталю Коцюбинську, Гліба Дорошкевича та Петра Палька (Чумак Алла. Ольга Трохимівна Андрієвська: Сторінки життя // Зона. 2001. № 15. С. 122).

Дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 58624 ФП / кор. 1484;

Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. К.: Наукова думка. 1993. С. 141;

Історія Національної Академії Наук України, 1924-1928: Документи і матеріали. К.: НБУВ, 1998. С. 526.

579. Шевченкознавець В.С.Бородін згадує, що йому цієї книжки Новицький не показував.

580. ЦДАМЛМ України. Ф. 1. Оп. 1. № 389. Арк. 36. В чернетках одного з листів (уривок без дати) прочитується:

“Я требую и думаю, что имею право на это как советский ученый, проработавший честно и добросовестно более 30 лет, чтобы мне наконец сказали, в чем заключается моя вина, на основании чего я все время нахожусь в подозрении” (Арк. 39).

581. Максим Рильський, Євген Шабліовський, Михайлина Коцюбинська, Анатоль Костенко та інші підписали 1962 відкритого листа про те, що директорка музею Т.Шевченка Катерина Дорошенко привласнила собі підготовку до друку понад півсотні листів до Шевченка його друзів і знайомих, яку виконав Новицький. Листи було виявлено в архіві Михайла Чалого й надруковано у журналі “Советская Украина” (1962. № 10). Див.: Лист до редакції “Літературної України” // Літ. Україна. 1962. 16 листопада. № 92 (1854). С. 2. Пор.: Слідами наших виступів: Так, факти підтвердилися… // Там само. 7 грудня. № 98 (1860). С. 4.

582. 10 березня 1965 вона писала Іванові Георгійовичу Спаському (1904-1990): “Простите мне великодушно, что я Вас беспокою. Дело в том, что я не только жена Мишуни, но и сестра Ивана Павловича Товстухи”. І 11 січня 1965:

“Нам не надо мраморных пьедесталов и чугунных плит. Нам нужно бы слово правды о хрустальной чистоте человека, чтобы слово правды бросить в лицо наглецам, всей этой мрази, присмоктавшейся (sic) к Шевченко, торгующей оптом и в розницу. Но кто его скажет, ведь «тех уж нет, а те далече” (листи в архіві автора).

“Далече” були, ясно, Володимир Дорошенко, Павло Зайцев, Міяковський та інші справжні шевченкознавці. Товстуха був за секретаря в Йосифа Сталіна, з травня 1931 заступник директора Інституту Маркса-Енґельса-Леніна. Коли 9 серпня 1935 він помер, його поховали в кремлівській стіні.

Докладніше про його кар'єру див.: Ковалевський Микола. При джерелах боротьби: Спомини, враження, рефлексії. Іннсбрук, 1960. С. 45-46, 49;

Бажанов Борис (1900, Могилів-Подільський – не раніше 1976). Воспоминания бывшего секретаря Сталина. Изд. 2. Париж; Нью-Йорк: Третья волна, 1983. С. 46, 53, 85, 87, 127-133.

583. ЦДАМЛМ України. Справа фонду № 1 М.Новицького. Арк. 3. Місія Сарани здається на разі трохи дивною. Офіційному дослідникові з “еполетами” він би не посмів відмовити, – проти кого тоді було спрямоване його право “не підтримати” і як мала ставитись до цього права влада? Ще одна деталь до характеристики часу – із найдрібніших. Натякаючи в розмові на “причетність” одного вченого, Микола Сиваченко (а я його навіть ледве знав), проілюстрував свою думку яскравим жестом – підняв обидві руки й важко поклав собі на плечі.

584. Сарана Федір Кузьмович (1921-1995). Бібліотека Т.Г.Шевченка // Шевченківський словник. Т. 1: А-Мол. К., 1978. С. 69. Великою несподіванкою для дослідника було виявити у книгозбірні Мих.Новицького повний комплект еміґраційного зайцевського видання Шевченкових творів, тобто всі томи, що вийшли, – 2-4, 6-12, 14-16. Треба думати, він роздобув їх теж не раніше 1946 року, тільки де і в кого? Опис виданих томів див.: Катальоґ видань Українського Наукового Інституту в Варшаві, 1930-1938. Варшава, 1938. С. 37-40. Не вийшли: томи 1 (Передмова від видавництва; Зайцев П. Літературна біографія Т.Г.Шевченка), 5 (Поезії 1857-1861 рр.), 13 (Зайцев П. Т.Шевченко в його польських взаєминах).

585. Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 247.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2019 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3509

Модифіковано : 21.01.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.