Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Праці з історії культури / Повсякденні турботи повоєнних книгознавцiв / Погром Всенародної бібліотеки України

Повсякденні турботи повоєнних книгознавцiв

Погром Всенародної бібліотеки України

Сергій Білокінь

У двадцяті-тридцяті роки для вихідців із інтелігентного середовища існувала заборона на професії, і згодом Ф.Максименко став однією з жертв цього гоніння. Намагаючись вигородити тодішніх колаборантів, зараз дехто намагається запевнити читача, що вони, мовляв, тоді ще не знали справжніх цілей, які ставили собі большевицькі ватажки щодо України. Наскільки хибна така думка, видно з реальної практики боротьбістів, які без порівняння краще за приїждже начальство орієнтувались у місцевій ситуації й самі завзято поборювали структури незалежного від большевиків українства, як-от у випадку з директором ВБУ Ничипором Миколенком, який опинився зрештою на Соловках [55].

1928 року в пресі УСРР розгорнулась активна кампанія проти Всенародної бібліотеки України, що скінчилась погромом кадрів, нищенням картотек, організацією спецфонду тощо. Ф.Максименко ретельно збирав газетні витинки, наклеївши їх у вигляді чепурної книжки, що дозволяє простежити динаміку погрому. Розпочали кампанію маловідомі тепер журналісти І.Сип-Халіфман [56] та Г.Сіркіс. У липні макабричного 1933 року Микола Любченко (писав також під псевдонімом Кость Котко), згодом теж репресований [57], у співавторстві з менш відомим землячком В.Нетребою надрукували погромну статтю проти української бібліотеки, коли нею керував Миколенко:

«Перше, за що він потурбувався, – це посадити на найважливіших дільницях людей, здатних працювати на «національну справу». Ще 1930 року, під час чистки радянського апарату, було запропоновано зняти з роботи в ВБУ цілий ряд петлюрівських елементів, попівства, але більшість із цих людей, ховаючись під широке крило Миколенка, й досі сиділи на своїх теплих містечках. Хто ці люди?

Загляньмо до списку «наукового персоналу». Консультант з питань економіки – Давідзон. Син купця. Сліпий. Зав. музейного відділу – Дзбанівський О.Т. Син попа. Раніше працював у НКО. Звідти його надіслали до ВБУ. Зданевич Д.І. – син попа. Заступник директора – Іваницький В.Ф. – син попа. Зав.основного відділу бібліотеки – відділу опрацювання – Козловський В.О. Син попа. Колишній секретар газети «Громадська думка». Секретар гетьманського посольства в Берліні 1918 р. Науковий консультант літератури – проф. Копержинський К.О. – син попа. Науковий працівник – Кравченко Н.[В. -дружина Максименка]. Дочка дяка. Зав. газетного відділу – Максименко Ф.П. Син попа. Науковий працівник – Попов П.М. Син попа» [58].

Далі у Любченка й Нетреби йшли довідки про бібліотечно-оперативний персонал – ще на 15 осіб.

Протягом довгого часу, що пішов на обробку масової свідомості, над ними висіли брехливі й дуже підлі звинувачення. У харківській газеті «Пролетарий» добірка матеріалів про ВБУ з’явилася раз під шапкою з добре продуманих, зокрема у своїй послідовності, гасел:

«Всенародная книгосвалка в Киеве. Гибнет одно из крупнейших в мире книгохранилищ. Учёные богословы и бездарные неучи гноят миллионы книг. Книжные богатства Украины очутились в руках чуждых нам (!) людей» [59].

Опиратися цій навалі, якось протестувати було неможливо. Минуло трохи часу, і протиукраїнська диверсія завершилась цілковитою перемогою. У газеті «Більшовик» з’явилася стаття «ВБУ – осередок націоналістичної контрреволюції», де тріумфатори оголошували:

«Водночас МКК-РСІ ухвалила: за саботаж наукової роботи, нацдемівщину та як виходців з контрреволюційного табору зняти з роботи в бібліотеці Олексієва Т.П., Давідзона І.Л., Зданевича Б.І., Карпинську О.Є., Киселя О.Г., Козловського В.О., Коляду Г.І., Копержинського К.О., Кордта В.О., Серветник Д.Ю., Ясинського М.І. [60], Кравченко Н.В., Максименка Ф.П., Оксіюка М.П. [61], Піскорську Н.В., Фурсу М.І. Також зняти з роботи виходців з класово ворожих прошарків (дітей попів, куркулів та інш.): Барзилович Г.Г., Долгову-Дурдуківську, Ковтунову М.С., Лезгільє Н.П., Поповича В.Г., Радзієвського, Ркліцького, Чехівську (сестра учасника СВУ), Шубу В.П., Пересветова, Романович-Ткаченко, Балінську Н.Г. [62], Горянського П.С.» [63]

Персонально сина українського священика Федора Максименка було звільнено із ВБУ 23 серпня 1933 року [64].

Примітки

55. Підгайний Семен Олександрович (17 квітня 1907, Кубань – 14 лист. 1965, Канада). Українська інтелігенція на Соловках: Спогади 1933-1941. Б.м.: Вид-во «Прометей». 1947. С. 54-55; Остання адреса. Т. 1-2. Вид. 2 (2003). С. XLIX, 294-296, 361, 474, 523, 607, 610, 611, 613-615, 828, 937, 956.

56. Халіфман (Халифман, Сип) Іосіф (Йосип) Аронович (18 серпня 1902, Могилів-Подільський – ?), журналіст. Працював у штаті журналу „Кіно”. Жив у Києві на Тарасівській вул. 1929 Дмитро Фальківський присвятив йому вірш „Осінь”. 1930 переїхав до Москви. Закінчив с.-г. академію ім. Тімірязєва. Зав. агрономічним відділом журналу „Соц. земледелие”. – Тв.: Великі хиби в Всенародній Бібліотеці України // Прол. правда. 1928. 13 грудня. № 289 (2201); Всенародная книгосвалка в Киеве; Хто винен? // Прол. правда. 1928. 30 грудня. № 302 (2214); Єдина на ввесь Київ // Прол. правда. 1929. 31 серпня. № 250 (2414); Сорок лет спустя: [Воспоминания] // Фальківський Дмитро. Ранені дні. Пряшів, 1969. С. 223-274. – Дж.: Мацуев Н. Русские советские писатели: Материалы для биографического словаря, 1917-1967. М.: Сов. писатель, 1981. С. 223.

57…. З порога смерті…: Письменники України – жертви сталінських репресій. Вип. 1. К., Вид-во «Рад. письменник», 1991. С. 269-271.

58. Любченко Микола, Нетреба В. Теорія й практика класового ворога // Комуніст. Х., 1933. 24 липня. № 183 (4242).

59. Пролетарий. Х., 1929. 12 января. № 10 (1626).

60. Королевич Н.Ф. Ясинський Михайло Ілліч // Королевич Н.Ф. Українські бібліографи ХХ століття. С. 48-71.

61. 21 березня 1982 року Ф.П. розповів мені:

«Про Оксіюка є стаття Я.Р.Дашкевича у «Польському словнику Біографічнему» (під словом «Макаріуш»). Я пам’ятаю тільки, що у ВБУ він, по-перше, відав б-[ібліоте]кою Лаврською й Флавіянівською [мабуть, ідеться про книгозбірню КДА], а по-друге, складав зведеного каталога іноземної періодики київських б-[ібліоте]к, яка робота лишилася не виданою. Коли його звільнили були з ВБУ у 1933 р., він влаштувався у М-[іністерст]ві земельних справ, де вів статистику й вважався дуже гарним співробітником. Мені він теж давав підраховувати якісь картки чи відомості. У 1942 р. його дружину убила німецька машина, після чого він став священиком, здається, Притиско-Миколаївської церкви, а потім – коли повернулися рад.[янські] війська – єпископом Львівським, де й перевів всю роботу по ліквідації унії».

Пор.: Боцюрків Богдан. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950) / За ред. Олега Турія. Львів: Укр. кат. ун-т, 2005. хх, 268 с.

62. Як сповістив мене Ф.П. 31 січня 1982 року, Неоніла Гнатівна Балінська, здається, дочка поштового службовця, померла улітку 1981 року.

63. ВБУ – осередок націоналістичної контрреволюції // Більшовик. 1933. 3 вересня. № 133 (172). Думається, що численні помилки в ініціалах та зміна чоловічих закінчень прізвищ на жіночі й навпаки були одним із елементів свідомого приниження своїх жертв. У наведеній цитаті такі помилки виправлено (можливо, не всі).

64. 31 січня 1982 року після мого звільнення з тієї самої бібліотеки він мене потішав:

«Я цілком розумію Ваше самопочуття, бо комісія двічі ухвалювала про зняття мене з роботи у 1930 й 1933 рр. фактично без жодної провини, за деякі промахи профспілкового характеру (у 1930 р. я був головою МК [місцевкому]). Але й зараз мені важко згадувати про ці роки».

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2019 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2132

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.