Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Праці з історії культури / Повсякденні турботи повоєнних книгознавцiв / Повоєнна доба

Повсякденні турботи повоєнних книгознавцiв

Повоєнна доба

Сергій Білокінь

Зрозуміла річ, дослідження будь-якого історичного періоду в першу чергу залежить від збереженості історичних джерел. Розглядаючи кожну проблему історії України, ми повинні починати з репрезентативності джерельної бази. Нічим не відрізняється від інших напрямків науки українська бібліографія. Наприклад, Юр Меженко 17 січня 1958 року звертався до свого друга:

«Ви радите, дорогий Федоре Пилиповичу, писати щось подібне до мемуарів. Принципово Ви праві, але я зараз так мало покладаюся на свою склеротичну пам’ять, що не наважуюся нічого писати, спираючись лише на власні спогади. А документів у мене жодних нема, бо архів мій до 1935 р. включно весь загинув; його спалено в Харкові у мою відсутність».

Цiкаво розглянути особу Федора Пилиповича Максименка у його властивому оточеннi – книгознавцiв його поколiння, людей його кола, кому вiн пiсля жахiть масового терору довiряв i з ким обмiнювався по-людськи щирими й науково ґрунтовними листами. Наприкінці життя він оправив декілька епістолярних масивів у вигляді «книжок-самодєлок», як сам їх, ніби по-совєцьки, називав (напр., 19 січня 1972 року), «які практикуються в наших дитячих бібліотеках», пододававши до листів газетні витинки і всілякі інші, часом доволі цікаві, додатки. Це рештки тієї епістолярної культури минувшини, що загинула невдовзі, і, здається, безповоротно, в добу телефонів.

Перше, що впадає в око, це те, якої ваги надавав кожен із них листуванню і якої висоти досягала у їхніх взаєминах ця епістолярна культура, якою вони володіли, хоча Ф.Максименко скаржився на хворобу febris antiepistolaris, а С.Маслов знаходив у себе аграфію чи епістолофобію (листи від 1 грудня 1955 року та недатований, що через хворобу й смерть адресанта лишився тільки в чернетці). Про максименківські листи є відгук Ю.Меженка від 10 квітня 1949 року:

«Одержав якось-то листа від Боднарського. Він з трівогою пише про те, що Ви мовчите і запитує, чи бува Ви живі. Я заспокоїв його, написавши, що Ви пишете листи як поет – коли є натхнення. А що зараз життя має прози багато, то й натхнення до Вас приходить не часто. Чи правду я написав?»

З величезною відповідальністю ставився до листування Сергій Маслов. 8 червня 1947 року він вибачався:

«Простите помарки в письме и не особенно складное и систематическое изложение: занят в последние дни очень, т.к. близится срок (уже не раз отодвигавшийся) сдачи моих глав «Коротк.[ого] курса». 17 січня 1948 року писав: «Очень прошу простить мне поправки, придающие письму вид неопрятный». А 1 грудня 1955 року він міркував: «Но пора закончить моё, на этот раз на редкость хаотическое письмо. Сначала я хотел сделать только небольшую приписку к письму Вас.[илия] Ив.[ановича], который собирался идти на почту сдать бандероль со вложением «Хрестоматии» А.И.Белецкого. Разные обстоятельства задержали, однако, Василия Ив.[ановича] дома, я же, между тем, «расписался», и получилось это не продуманное, писанное без плана «обильное в словеси» и «не многое в разуме» послание».

18 листопада 1956 року, коли С.Маслов захворів (невдовзі, 11 січня він помер), його брат пояснив паузу в їхньому листуванні тим, що «Неоконченное письмо к Вам требует разного рода справок и написания за кабинетным столом, что сейчас решительно врачами запрещается». Нарешті, 25 жовтня 1958 року Василь Іванович пояснював: «За несколько дней до смерти он ещё беспокоился, что задерживает ответ на последнее Ваше письмо, и подбирал разного рода материалы для ответа, какие я потом и передал Вам при встрече». Цікаво, що бібліографи й книгознавці повоєнних років були часом близькі між собою не лише ідейно. Дехто з них складав певне, сказати б, земляцтво, що не могло не впливати на їхні стосунки. Так, ще з підготовчого класу гімназії, себто ще з 1900-х років Меженко приятелював з Миколою Івановичем Мацуєвим (лист першого від 18 грудня 1951 року).

Очевидячки, вчені ставилися до своїх приватних листів так само добросовісно й відповідально, як до текстів своїх наукових праць. Причому це не має нічого спільного з підходом до листування тих сучасних літераторів, які через голову своїх кореспондентів або у щоденниках звертаються до нащадків, себто пишуть завідомо для публікації.

Що до листів самого Максименка, то його кореспонденти високо цінили їхню наукову вартість. 31 серпня 1948 року Б.С.Боднарський написав:

«Был бы рад, если бы мне удавалось почаще провоцировать [Вас] на такие «скучные» письма, из коих первое, полученное мной, я прочитал с исключительным интересом и наслаждением. Прошу не считать эти мои слова за комплимент. Говорю совершенно серьёзно, что Ваше письмо возбудило во мне много мыслей, которые будут для меня объектом весьма поучительного переваривания (особенно об изданиях, существующих сейчас вне поля зрения официальной библиографии)».

Очевидячки, панівні сьогодні уявлення про сталінську епоху, про гадану одностайність і монолітність тодішньої суспільности багато в чому глибоко неправильні, якщо так багато цікавого писалося в часи його, Сталінового, явного повновладдя. Приватні стосунки чільних україністів того часу виявляють наявність виразної ідейної опозиції щодо большевизму, характер і параметри якої необхідно спеціально студіювати.

Яскраво вироблені індивідуальності українських вчених виявлялись у листуванні повною мірою, чи не повніше навіть, аніж у їхніх публікаціях тих років. Про умови їхньої повоєнної роботи добре свідчить лист С.Маслова від 1 травня 1950 року:

«Что касается наших книжных новостей, Вы, вероятно, уже видели І-й том макета «Історії української літератури». Древняя литература в нем доведена, считая и нумерацию рисунков, до 85 стр. Это жалкий огрызок тех 7-8 листов, какие я в 1947 г. представил в Институт. В моем тексте сделали столько пропусков и перемен, что я почти полностью утратил авторские права на эту часть курса. Макет напечатан в количестве 300 экз. Рассылается по институциям, имеющим отношение к истории украинской и русской литературы, в отдельных случаях посылается и в индивидуальном порядке. По возвращении А.И.Белецкого из Москвы (он там с конца апреля и на днях должен приехать обратно) хочу просить его выслать один экземпляр лично Вам; думаю, Ал.Ив. исполнит мою просьбу».

Дуже по-рiзному висловлювались вони з приводу новин поточного совєцького життя. Ось лист делiкатного й вишукано iнтелiгентного С. Маслова (13 сiчня 1950 року): «Статьи Немировского и др.[угих] немного читал, но, признаться, углубляться в это дело не имею охоты: жаль времени». Cвої не конче ентузіастичні оцінки він дивовижно вмів стилізувати у цілком толерантних формах, як-от у травні 1951 року: «Автор диссертации (С.О.Петров. – С.Б.) не очень талантливый человек, но всё же работа его кое в чём пополняет и уточняет наши сведения о Новикове». 9 травня 1952 року:

«По Вашему совету, в мае прошлого года я говорил о названных работах с Штокалом [25] и вручил ему офиц.[иальное] заявление, но этот гражданин, повидимому, не настолько любезен, чтобы оказать хотя скромную помощь рядовому работнику Академии».

Рідко-рідко дозволяв він собі висловитися різкіше, як-от у листі від 18 квітня 1952 року: «[…] очень быстро была распродана даже дряная книжка Иофанова [26] о детских и юношеских годах Гоголя».

Великого розголосу набуло видання словника т.зв. Леонiда Хінкулова [27]. Збереглась чернетка листа до Маслова самого Федора Пилиповича (грудень 1948 року), де виявився такий характерний для нього добродушний і незлобивий гумор:

«Сегодня утром получил Вашу открытку и «Словник української лiтератури» [Хiнкулова]. Приношу Вам за него глубочайшую благодарность – у нас кто-то пустил слух, что этот словник задержан издательством ввиду наличия в нем некоторых имен, не являющихся ныне украшением советской литературы» [28].

Юр Меженко яскраво виявив своє ставлення до цього словника у листі від 12 лютого 1949 року:

«Хінкуловську роботу маю. Повинен визнати, що в історії української бібліографії, не багатої на шедеври, ця книжка визначається своїм паскудством. І хто його консультував? Маю відомості, що в Москві збіраються її розкритикувати, і дуже радію з того. Як таки можна таке друкувати! Звичайно, і Білецький теж в цьому винен. Знаю, що київські бібліографи обурені з цієї бібліографії, і знаю, що читачі теж лаються, коли їм дають цю книгу».

Що Меженко не помилявся у своїх загальних оцінках, він переконався за півтора десятки років з фейлетона «Літературної України» [29].

Цікаво, що 1930 року Меженко називав книжку його пізнішого гонителя Владіславлєва «Литература великого десятилетия» делікатно «несильной библиографией». Його нинішній петербурзький біограф констатував:

«Может быть, слишком рискованно было бы утверждать, что 1931-1934 годы его нравственно подломили, но факт остается фактом: Меженко уже никогда не высказывал открыто своих политических взглядов, хотя по-прежнему яростно отстаивал профессиональные [30]. Жизнь научила осторожности. Впрочем, спрятаться полностью в спокойную нишу профессии с каждым годом становилось все труднее» [31].

Характерно, що життєвий досвід не виробив у Максименка недовіри до людей і такої настороженості, якою він міг би себе про всяк випадок оточити. Він ставився до людей багато доброзичливіше, аніж могли нашіптувати фактичні дані, на які він попросту волів заплющувати очі. Реаґуючи на мого листа, 10 серпня 1982 року міркував:

«Додаю копію особового листка Г.О.Лазаревського [32] – це все, що збереглося в нашій бібліотеці. Гадаю, що Ваша думка про нього як розвідника радянського абсолютно невірна. В 1940-х роках в газетах було якесь цькування його за «Київську старовину» – це тоді ж, як дісталося й Рильському за «Мандрівку в молодість». У Львів його загнали як на заслання; обком направив був його до обласної б-[ібліоте]ки, а потім чомусь перекинув був до нашої. Опікувався ним з Києва М.Т.Рильський. Помер він простудившись, причому у нього не знайшлося навіть чистої сорочки, щоб покласти у труну. Помер вночі з 14 під 15 січня 1949 р. На похорони прислали були церковного катафалка й оркестр, який, побачивши катафалк, зараз же зник. Були дружина й син, з письменників – Ірина Вільде. Решта – виключно наші бібліотечні співробітники».

Можна було б подумати, що національна аристократія й большевизм були несумісні. Воно, може, й так, тільки не за умов тоталітарної держави і залежності конкретних людей від влади. Багато років пізніше, вже тепер, я з’ясував із преси, що я тоді мав-таки рацію, а Ф.П. все-таки помилявся. Викладач Інституту Служби безпеки України Д.Вєдєнєєв відкритим текстом заявив, що

«протягом 1924-1939 рр. серед наддніпрянської еміґрації в Польщі активно працював радянський аґент з доброго українського шляхетського роду Гліб Лазаревський» [33].

Важко не згадати при цій нагоді авторитетне свідчення державного терориста Судоплатова:

«Несмотря на основательные чистки 1920-х и 30-х годов, многие представители русской аристократии остались в живых; правда, все они были под наблюдением, а некоторые стали нашими важными осведомителями и агентами» [34].

Мабуть, з оперативної точки зору, зааґентурити людину з гарним ім’ям чи біографією було для контори особливо великим успіхом і могло служити за одну з її стратегічних засад.

У листуванні корифеїв книгознавства відбилось перебування Кагановича в ЦК КП(б)У (1947), де він знову посів чільне місце за особистою рекомендацією Сталіна. У березні 1947 року Каганович був обраний першим секретарем ЦК КП(б)У на місце Хрущова. Хоч його перебування на цій посаді було й недовге (кілька місяців), воно супроводилось глибокими змінами в соціально-політичній атмосфері, широкими погромницькими акціями. Восени відбувся пленум правління Спілки письменників, де було піддано цькуванню Максима Рильського, Юрія Яновського та Івана Сенченка. 29 серпня 1947 року було прийнято постанову ЦК «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», у якій зазнали нападок три курси історії України і персонально тодішній директор Інституту Микола Петровський [35]. Розпочалась підготовка пленуму ЦК КП(б)У з порядком денним «Боротьба проти націоналізму як головної небезпеки в КП(б)У» (не відбувся). Наприкінці грудня 1947 року Сталін забрав Кагановича назад до Москви [36].

Вражають гнiвнi ескапади Юра Меженка, який, опинившись у Ленiнградi пiсля погрому Публiчної бiблiотеки київської Академiї наук, писав про все, що думав, вiдкритим текстом. Напрямок майбутнього відступу з України Меженко обдумував, мабуть, віддавна. Ще 1 жовтня 1947 року писав Максименкові: «Гадаю, що найблизчими днями виїду до Москви і хотів би не втрачати з Вами контакт. […] З Москви, як тільки улаштуюся, напишу до Вас». 15 липня 1947 року Президія АН УРСР задовольнила прохання Ю.Меженка про звільнення. Фактично вiн звiльнився з посади директора БАН УРСР 1 лютого 1948 року i 5 лютого виїхав до Ленiнграда [37]. Б.С.Боднарський 2 грудня 1947 року відгукнувся на київські події: «Ю.А.Меженка мне очень жаль, человек он честный, талантливый и знающий, самое главное – энтузиаст; а таких теперь и днём с огнём не сыщешь».

Перший лист Ю.О. до Максименка з Ленінграда датується 25 грудня 1948 року, а 12 лютого 1949 року він нарікав: «Очевидно, Ви вважаєте, що я дуже неакуратний в листуванні. Ба ні, то «обставини» винні». Ситуація під час його від’їзду з Києва деякою мірою відбилась у листах С.Маслова:

«Юрию Алексеевичу, повидимому, придется расстаться с Библиотекой. При обсуждении вопроса о заместителе – в академич.[еских] верхах называлась м.[ежду] пр.[очим] моя фамилия. Но хода этот вопрос не получил: какой-то умный человек, очевидно, сказал, что я не справлюсь с многосложными директорскими обязанностями. Да я никогда этой должности и не взял бы; уже из-за одной перегрузки работой» (2 липня 1947 р.).

Мабуть, Сергія Івановича неповно інформували: не на те звільняли з Публічної бібліотеки Меженка, щоб його місце зайняв близький йому за культурологічними ідеалами Маслов. Цікавіші відомості у листі від 18 березня 1948 року:

«Ю.А.Меженко более месяца тому окончательно уехал в Москву и Ленинград искать пристанища и работы. Не знаю, здесь ли еще его жена и книги. Обязанности директора библиотеки временно исполняет Г.М.Плеский [38]».

Це супроводжувалось масштабним погромом налагодженої бібліотечної роботи. 26 серпня 1948 року Катерина Білоцерківська [39] писала Максименкові:

«В А.[кадемии] н.[аук] директ.[ор] б-[иблиоте]ки не специалист (по словам той же Над.[ежды] Сем.[еновны]), вроде нашего [львовского] самодура. Какую новую реконструкцию выдумал он, кого снял, каков с Вами […]?»

Що Меженко своїх наступників не любив, видно і з його листа від 12 лютого 1949 року:

«Про нараду бібліотечну читав те, що було в київських газетах (мені надіслали вирізки) і не захопився нею. Там серед доповідачів не один був Дурноверхий [Золотоверхий], а через те і пуття з того не було. Я Фельдштейна (директор Книжкової палати, що визначав обличчя й «Літопису друку» [40]. – С.Б.) трохи знаю. Він нахаба з роду з віку, бо таким він народився, і все, що він пише, це галаслива демагогія. Тим часом до нього ще не придивилися, а він же є ніщо инше, як Стебун в мініатурі. Стебун все ж таки розумніший» (пор. лист від 13 квітня 1950 року).

18 січня 1951 року Максименка повідомляла Ол.Ровнер: «У нас новини, пішов з бібліотеки наш директор, т.Золотоверхий [41], і бібліотека чекає на нове керівництво». У травні 1951 року Маслов констатував: «Новый директор Г.П.Б. всё ещё не назначен [42]. Обязанности директора исполняет пока Г.М.Грибовская [43]».

Для пояснення оцінок Меженка треба нагадати, що в ті роки І.Стебун спеціалізувався з написання антиукраїнських погромницьких статей [44]. За головного редакторства Павла Усенка Стебун входив до редколегії «Літературної газети» (заступником редактора був діяч подібного штибу Л.Санов [45]). У листі до 1-го секретаря й члена Політбюро ЦК КП(б)У Л.Кагановича від 22 серпня 1947 разом з Є.Адельгеймом дав нищівні оцінки й інформації про українських письменників для розгрому всієї Спілки письменників [46]. 1 липня 1948 року газету очолив М.Шамота, а з 26 серпня заступником редактора став Платон Воронько, і з редколегії Стебун зник.

Минув час, змінились покоління, і 26 березня 1963 року президент Клубу Творчої Молоді Лесь Танюк записав у щоденнику свої враження від чергового номера «Літературної України», де з’явилася стаття І.Стебуна:

«Рівень – руки вгору! А на вивершення цього бедламу – на останній сторінці виступає один з не останніх за вагою донощиків нашої літератури, відомий усім Ілля Стебун. […] Якщо Стебун – сонце, давайте мені краще «пітьму невідомого» [47].

Що ж стосується Івана Золотоверхого, то, на мою думку, насправді він був Юрові Олексовичу багато ближчий, аніж останньому тоді здавалось. Це правда, що 1922 року він був одним з організаторів комсомольського осередку у власному селі, 1928 року вступив до партії, а 1933 року закінчив Всеукраїнський інститут комуністичної освіти. Меженко не міг не знати й того, що з 1939 року Золотоверхий став секретарем Сумського обкому партії із пропаґанди. Але він чомусь не взяв до уваги, що в роки війни в умовах евакуації Золотоверхий узяв участь у розгортанні української культури. Саме тоді активно діяв Укрвидав, в Уфі й Саратові виходила практично незалежна від большевицької ідеології преса (журнал «Українська література» й газета), готувались радіопередачі, дозволяв собі бути щирим Ол.Довженко. Було проведено два слов’янські мітинґи. У всіх цих акціях відчувалась воля тодішньої української номенклатури, що після років голодомору й терору перейнялася щирим націоналізмом. 1 грудня 1942 року датується вірш Володимира Сосюри «Весняний сад, квітки барвисті», що закінчувався разючою строфою:

Луна пісень кругом полине,

тебе ми знімемо з хреста,

і ти воскреснеш, Україно,

моя ти страднице свята! [48]

У спогадах, що узагальнювали мій життєвий досвід, я писав:

«Усім очевидно, що Валентин Маланчук і Петро Тронько – люди зовсім різні. Партійний квиток не покриває різниць між ними: у них була різна ментальність, і час сказати відверто – різна ідеологія» [49].

І.Золотоверхий належав до когорти патріотично настроєних комуністів. 1961 року вийшла у світ його монографія про чи не найдразливіший період «української радянської культури» – 1917-1920 роки [50]. Друковані джерела були здебільшого закриті, тож він пішов по рукописних. В результаті у цьому виданні тодішньої Академії наук (1961) знаходимо поблажливі згадки про історика А.Козаченка (С. 19), ще не реабілітованого академіка А.Кримського, що незадовго перед тим помер у Кустанайській загальній тюрмі № 7 (С. 40, 50, 90) [51], еміґрантів Василя Кричевського та Івана Мозалевського (С. 54-55), живописця Федора Кричевського, якому за спробу втекти від «Совєтів» останні не дозволили померти в Києві (С. 55). Більше того, в позитивному контексті опинились у цій книжці імена міністра УНР і еміґранта Петра Холодного (С. 55), еміґранта Олександра Олеся (С. 55), розстріляного й забороненого співака М.Донця (С. 258). Автор підкреслено прихильно відгукнувся про збірку П.Тичини «Замісць сонетів і октав» (С. 152, 313), розминувся з Леніним в оцінці Муравйова (С. 135). Як і ми тепер, культурною спадщиною всієї України він вважав книгозбірні російського шовініста Степана Голубєва, розстріляного у київській чрезвичайці Володимира Науменка, бібліотеку «Старої громади» та ін. (С. 335). Можна уявити, як сприймали ці нюанси сучасні йому українофоби. Ідеологічна боротьба тривала. Ще 1958 року, тобто теж ніби після ХХ з’їзду голова КҐБ при РМ УРСР генерал-майор В.Никитченко підписав відмову в реабілітації видатного вченого Ф.Ернста [52], – І.Золотоверхий виразно стояв по стороні української культури. Думаю, що віддаленість його й Меженка мала більше становий характер.

Київські гуманітарії прекрасно бачили зовнішні причини гальмування науки, що особливо впадало в око в порівняння з продукцією колег російських. 8 січня 1960 року Павло Попов писав Максименкові:

«Останнім часом вийшло кілька цікавих праць з укр.[аїнського] книгознавства в Москві (спасибі москвичам, а укр.[аїнські] книгознавці сплять от уже з 1/4 [чверть] стол.[іття [53]]!). Це – дві роботи Т.Н.Каменєвої про Черніг.[івську] друкарню (в ІІІ т. [”]Трудов Ленин.[ской] б[иблиоте]ки[”] і в УІІІ т. «Проблем источниковедения»). Роботи солідні, варті канд.[идатського] ступеня, як мені здається».

Повоєнні публікації, спрямовані проти української культури, провокували Меженка до різких формулювань, що межували з брутальністю. Наприклад, 10 квiтня 1949 року:

«Бiблiографiю бiблiографiї визнано остiльки складною формою, що цiлу групу переводять з другої степенi на першу. Тепер вони складатимуть рекомендацiйнi списки й пам’ятки. Досвiдченi люди, якi прийшли на бiблiографiчну роботу з кораблебудiвництва i вже пiвроку займаються бiблiографiєю, кажуть, що бiблiографiя бiблiографiї непотрiбна. От я тiльки не добрав, кому не потрiбна – широким масам чи вузьким колам науковцiв. Здається, i тим, i тим. Кажуть, «с горки видней». Добра та «горка», з якої таке побачити можна. Здається, i київськiй бiблiотецi доведеться зазнати змiн. Там нiби була якась комiсiя i теж познаходила грiхи. От я не знаю [тiльки], чи побачила вона той грiх, що Бiблiотека нiчого не робить. Нiчого певного я не знаю, а є передчуття, що Ол.[енi] Сам.[iйлiвнi Ровнер] будуть неприємностi. Чи за те, що щось робила, чи за те, що чогось не робила – то все одно, а будуть».

2 травня 1949 року:

«Бiблiографична робота, аж поки нею керуватимуть «фельдфебелi в Вольтерах» [Ґрібоєдов А.С. Лихо з розуму. IV, 5], має вважатися за лiквiдовану. Я поставив на нiй хрест i менi стало вiд того легше. Ол.[ена] Сам.[iйлiвна] хвора i вже не зав. А зав. там тепер Матвiєнко. Чи це вiн, чи вона – не знаю. Очевидно, десь пивом воно торгувало, проторгувалося i пiшло на бiблiографичну роботу. Дурноверхому саме такi зави i потрiбнi. Нал[л]яти за повну цiну кухоль пива так, щоб там було якнайбiльше пiни. «Продукцiю» Укр.[аїнської] Книж.[кової] Палати я бачив. Коли буде утворено музей iдiотизмiв, там їх продукцiя посiдатиме першi мiсця».

13 квiтня 1950 року Меженко сам пояснив причини бiблiографiчних нещасть фiлософськи довершено й зовсiм слушно:

«Ви питаєте про бiблiографiчний мiнiмум. Адже Ви самi добре розв’язали [це] питання. Вашi учнi повиннi знати як мiнiмум те, з чим вони зможуть працювати. А це ж «Лiтопис», та й то не за всi роки. Яка рацiя з голосу вивчати їм тi бiблiографiї, яких вони нiколи не побачать? Це вже наша з Вами бiда, що ми знаємо бiльше як треба та як рекомендують знати. Так з тою бiдою i помремо».

Максименко, Меженко, Маслов належали до кола вчених, якi знали кращi часи. Вони працювали в двадцятi чи й у десятi роки за iнших умов i головне – в iншому середовищi. Саме життя переконало їх, що iснують цiнностi незрiвнянно вищi й коштовнiшi за всi, разом узятi, дурницi, якi спускали у виглядi розпоряджень малописьменнi люди, що на той час тримали в руках усю повноту влади в тій країнi.

Пiсля смертi Федора Пилиповича менi довелося розбирать у нього вдома його стола. У середньому ящику, де зберiгалися всiлякi документи, далеко в глибинi, посерединi, лежало не що iнше, як Євангелiє, абсолютно несподiвана як на 1983 рiк книжка – кишенькове компактне видання в оправi з м’якої виробленої шкiри. Надзичайно промовистий факт. Тодi, 1983 року, вiн не мiг не приголомшити. Сьогоднi ж цей факт нагадує нам, що Максименко був сином священика. Аж до вступу до Новоросiйського унiверситету він формувався виключно в церковному середовищi. Одне пiврiччя Федiр Пилипович провчився у церковно-парафiальнiй школi, але її не закiнчив, оскiльки батько знайшов за краще найняти репетитора – звiльненого семiнариста. 1907 року Максименко вступив до катеринославської чотирикласної бурси, програма якої була близька до гiмназичної, тiльки бракувало мов. У єпархiї, розповiдав менi Ф.П., бурс iснувало три – катеринославська, марiупольська й бахмутська, i випускники усiх трьох iшли потiм до Катеринославської семiнарiї. 1911 року вступив до семiнарiї й вiн. Невелика, душ на 300 вихованцiв, вона давала однак добру освiту. Тут викладав гарний словесник Переверзєв, iсторик Василь Бiднов, про якого останнім часом з’явилось багато публікацій, латинiст Володимир Тацентов, грек Дмитровський. У класi навчалось двадцять душ юнакiв, останнiм iз яких був Iван Паторжинський [54], який скiнчив перед тим бурсу в Бахмутi. У тодiшнiй iмперiї духовнi семiнарiї були розрахованi на 6 рокiв навчання. Першi чотири роки, як у гiмназiях, викладались загальноосвiтнi предмети, тiльки що тут було менше математики. Потiм два роки йшли курси богословськi. Совєцький досвiд загнав першу його науку на самiсiньке дно душi, але ж ми знаємо, яка виняткова була у Максименка пам’ять.

Примітки

25. Штокало Йосип Захарович, народився 1897 року на Львівщині – математик, з 1951 року академік АН УРСР, з 1968 року Заслужений діяч науки УРСР. Очевидно, ця справа входила у сферу його компетенції з доручення академічної президії.

26. Іофанов Давид (Даниїл) Михайлович (1903-1965) після війни був другим із черги завідуючим Рукописного відділу ЦНБ АН УРСР – з квітня 1948 до 1958 року, – відколи його заступив М.П.Візир (див.: Особові архівні фонди Інституту рукопису / Нац. б-ка України ім. В.І.Вернадського: Путівник. К., 2002. С. 199-201). Маслову Іофанов був відомий і як автор статті: Образ Й.В.Сталіна в українській радянській поезії (Київська правда. 1947. 9 січня).

27. Хінкулов Леонід. Словник української літератури. Том ІІ. Част. 1: Письменники Радянської України. К., 1948. LXVI, [2], 587 с. 3500 прим.; Mappa mundi: Збiрник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-рiччя. Львiв; К.; Нью-Йорк, 1996. С. 832. Правдоподібно, на ставлення українських книгознавців вплинули й окремі тодішні виступи Хінкулова, на кшталт статті: Письменник і світогляд: Про порочні філософські засади творчості М.Рильського // Літературна газета. 1947. 25 грудня та ін.

28. Ідеться про тодішню кампанію, спрямовану проти т. зв. космополітів.

29. Майданник М. Поцілунок Хінкулова…: Фейлетон // Літературна Україна. 1964. 21 січня. № 6 (1975).

30. Розуміється, автор зробив цей висновок лише на підставі обмеженого кола джерел – петербурзьких

31. Соколинский Е.К., Ю.А.Меженко: Библиограф на ветрах истории. С. 92-93.

32. Лазаревський Глiб Олександрович (14/27 травня 1877, Пiдлипне Конотопського пов. Чернігівської губ. – 15 січня 1949, Львів). Закінчив юридичний факультет університету Св.Володимира. Служив товаришем прокурора окружних судів Чернігівського (1906-11), Віленського (1911-15) та Київського (1915-17). Працював у кооперації. 1930 року одержав відрядження до Польщі й Франції. За кордоном видав «Архів Михайла Драгоманова» (т. 1. Варшава, 1937; на обкл. 1938) та невеличку книжку про голодомор 1933 року. Повернувся 1939. Працював в Уфі при АН, у державному музеї Т.Шевченка (1938). На сторінках журналу "Українська література" видав спогади «Київська старовина». Дж.: Забіяка Іван Михайлович. Гліб Лазаревський та його спогади // Літературна Україна. 1998. 22 січня. № 3 (4766). С. 7.

33. Вєдєнєєв Дмитро. Доля розвідника у контексті національної драми // Вечірній Київ. 1996. 19 листопада. № 247 (15627). С. 6.

34. Судоплатов Павел Анатольевич (1907-1996). Спецоперации: Лубянка и Кремль, 1930-1950 годы. М.: Олма-Пресс, 1997. С. 239.

35. У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України: Зб. док. і мат. Ч. ІІ. К., 1996. С. 80-89.

36. Шаповал Юрій Іванович (нар. 30 липня 1953). Сталінський посланець в Україні // Людина і система. С. 225-240. Пор. с. 138-140, 157, 161, 202-204, 218-219.

37. Юрiй Олексiйович Меженко [1892 – 1969]: Матерiали до бiографiї. К.: ЦНБ iм. В.I.Вернадського НАН України, 1994. С. 45

38. Плеський Георгій Михайлович (1901 – ?) – т.в.о. директора з 1 лютого до 7 травня 1948. Згодом зав. Відділом обміну з зарубіжними установами. Див.: Ковальчук Галина Іванівна. Керівники ВБУ-НБУВ (1918-1998) // Бібліотечний вісник. 1998. № 5. С. 23-24.

39. Білоцерківська Катерина Іллівна (16 вересня 1893, СПб. – 4 червня 1973, Київ) – мистецтвознавець. Дочка спадкового почесного громадянина Іллі Гавриловича Б., православна. 1900 у зв"язку з переведенням Управління Півд.-Зах. залізниць, де служив батько, родина переїхала до Києва. Закінчила Фундуклеївську гімназію та іст.-філ. відділ київських ВЖК (1918). Навчалась в Археологічному ін-ті. З 1925 член гуртка при катедрі мистецтвознавства ВУАН, потім аспірантка катедри. З 1930 працювала у відділі письма й друку Всеукр. музейного містечка. 2 серпня 1933 звільнена. Крім робіт не за фахом, працювала бібліотекарем в Інженерно-будівельному ін-ті (1940-41) та науковій бібліотеці Львівського ун-ту (1945-48). Разом з В.Г.Левицькою (сестрою архітектора Заболотного) написала монографію про фрескові орнаменти Софійського собору. Як мистецтвознавець 1957 та 1959 працювала на розкопках городища й могильника в Золотій Балці, які проводила її подруга М.І.Вязьмітіна. Заповнювала картки в Софійському заповіднику. Зберегла папери подруги – мистецтвознавця Єлиз.Левитської. Скромна, винятково доброзичлива людина. Похована на Звіринецькому кладовищі поруч із подругою Н.С.Венгженівською. Мешкала в Києві на Полтавській вул., 11, пом. 2. Маю 13 її листів до мене 1971-72.

40. Книжкова палата України (1919-1998): Наук.-доп. бібліогр. пок. К., 1999. С. 159. Тв.: Проти націоналізму в теорії та практиці бібліотечної роботи // Ком. освіта. 1934. № 4. С.10-18. Підп.: М.Фельдштейн, О.Грібненко.

41. Золотоверхий Іван Дмитрович (1905-1978) був директором з 7 травня 1948 по 31 січня 1951 (Ковальчук Г. Керівники ВБУ-НБУВ. С. 24).

42. 12 вересня 1951 директором став Віктор Степанович Дончак (1907-1989), звільнений 15 червня 1964 у зв’язку з пожежею Бібліотеки (Ковальчук Г. Керівники ВБУ-НБУВ. С. 25).

43. Грибовська Катерина Михайлівна (1907-1965) виконувала обов’язки директора з 3 грудня 1949 по 15 вересня 1951 (Ковальчук Г. Керівники ВБУ-НБУВ. С. 24).

44. Стебун (Кацнельсон) Ілля Ісаакович (8/21 січня 1911, м. Городня Чернігів. губ. – ), літ. критик, літературознавець. Тв.: Проти вульгарного соціологізму в укр. літературознавстві // Літ. критика. 1937. № 5. С. 3-14; Про деякі хиби в сучасному українському літературознавстві // Літ. газета. 1946. 4 липня. № 27 (168). С. 3-4 (Підп.: Іван Ле, Ілля Стебун); Проти ворожих теорій в літературознавстві // Вітчизна. 1946. № 10-11. С. 156-178; За ідейну чистоту української радянської літератури // Вітчизна. 1947. № 10. С. 173-192; Небезпечні рецидиви в романі [Юр.Яновського] «Жива вода» // Радянська Україна. 1947. 11 вересня; За ідейну чистоту української радянської літератури // Радянська освіта. 1947. 5 грудня; Проти ворожих теорій в українському літературознавстві // Рад. літ-ство. 1947. Кн. 7-8; Проти ворожих течій в українському літературознавстві: Критика бурж.-націоналіст. концепцій Грушевського та його школи в питаннях історії укр. літ-ри. К., 1947. 40 с. (АН УРСР. Бюро наук. пропаганди); Против националистических извращений, за большевистскую идейность, за новый подъем украинской советской литературы // Правда Украины. 1947. 20 ноября (Підп.: И.Ле, И.Стебун и П.Усенко) та багато інших того самого роду. – Дж.: Остання адреса: Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937-1938 роках. Т. 1-2. Вид. 2. К., 2003. С. 957, 971.

45. Санов (Смульсон) Лазар Самійлович (29 травня / 11 червня 1913, Київ – 18 травня 1987). Літ. критик, поет. – Літ.: П’янов Володимир Якович. Визначні, відомі й „та інші…” К., 2002. С. 316-324; Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка. С. 306-308, 438, 551; Лукаш Мик. Шпигачки. К.: Ярославів Вал, 2003. С. 75 (Череватенко. С. 32).

46. Шаповал Юрій Іванович. Донос // Шаповал Ю. Людина і система. К., 1994. С. 70-79.

47. Танюк Л. Твори. В 60-и томах. Том VІІ: Щоденники 1963 р.: січень-червень. К.: Альтерпрес, 2006. С. 278-279.

48. Сосюра Володимир. В годину гніву. Б. м., 1942. С. 54.

49. Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. С. 149.

50. Золотоверхий І.Д. Становлення української радянської культури (1917-1920 рр.). К.: Вид-во АН УРСР, 1961.

51…. З порога смерті… Вип. 1. К.: Рад.письменник, 1991. С. 280-281.

52. Білокінь С. В обороні української спадщини: Історик мистецтва Федір Ернст. К., 2006.

53. 25 років минуло на той час від 1934-35 років. Якщо рахувати приблизно, емблематично, – від 1933 року – часів Голодомору й чистки Української академії наук, широкої смуги арештів українських гуманітаріїв. Докладніше про терор у місті: Білокінь С. Музей України: (Збірка П.Потоцького): Дослідження, матеріали. К., 2006. С. 201-215.

54. Відомості про цей період у житті співака знаходим у спогадах його дружини М.Снаги-Паторжинської (повінчалися 13 липня 1917 року в Катеринославі): Иван Сергеевич Паторжинский. М.: Сов. композитор, 1976. С. 30-39. Перед семінарією він навчавсь у бахмутській бурсі. Про Володимира Никаноровича Тацентова див. с. 37-38.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2019 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2875

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.