Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Праці з історії культури / Онацький Євген. Українська мала енциклопедія

Онацький Євген. Українська мала енциклопедія

Сергій Білокінь

Переднє слово

«Українська мала енциклопедія» видатного українського вченого-етнолога, енциклопедиста, просвітителя, публіциста й політика Євгена Дометійовича Онацького (1894, Глухів Чернігів. губ. – 1979, Буенос – Айрес, Аргентіна) відрізняється від більшості енциклопедій світу саме тим, що це індивідуальна праця одним-однієї людини. Він написав її від першої сторінки першого випуску і до останньої сторінки випуску шістнадцятого, разом близько 2200 сторінок, – колосальна праця, на яку він поклав усе своє життя.

Вихованець Київському університету Св. Володимира (1917), у квітні того року Онацький був призначений завідувати секретаріатом, а у травні введений до складу Української Центральної Ради представником Чернігівської губернії замість Миколи Костьовича Рубісова. Згодом став членом Української дипломатичної місії в Італії, де прожив багато років, згодом став організатором української наукової праці в Південній Америці, був засновником і першим головою, а потім почесним головою Спілки українських науковців, мистців та літераторів.

Євген Онацький – активний журналіст, редактор аргентінської газети «Наш клич» (1947-63), календаря-альманаха «Відродження» (1949-61), місячника УАПЦ «Дзвін» (1953-57), автор 22 книжок українською мовою і 11 – італійською, серед них праці «Наше національне ім’я; Наш національний герб» (1949), щоденники «У вічному місті» та «По похилій площі». На сторінках цих книжок, газет і журналів вибагливо розташувалися сотні його праць, присвячених українським діячам, найрізноманітнішим подіям, численним українознавчим явищам. У дев’ятитомовому «Літературному словнику творів і персонажів усіх часів і всіх літератур» надрукував 75 статей, починаючи від «Історії русів» і кінчаючи етюдами про видатних письменників «Розстріляного відродження» (М.Хвильового, Ю.Яновського та ін.). Не можна не дивуватися його роботящості. Він видав «Словник українсько-італійський» (Рим, 1941. 1741 стор. Понад 100 000 гасел), гостро необхідний тодішнім емігрантам для оволодівання італійською. Рукопис аналогічного за обсягом «Італійсько-українського словника» зберігається у Науковому товаристві ім. Шевченка у Нью-Йорку. Час видати його нарешті в метрополії, це потрібно для кращого, легшого сприймання італійських текстів.

Але працею цілого життя Онацького стала етнологічна «Українська мала енциклопедія» (сам він увів до вжитку абревіатуру «УМЕ»), що була видрукована в Буенос-Айресі у 1957-67 роках. Витинки з італійської преси, що висвітлюють історію самостійної України, в шости томах великого формату, зберігаються в Українському національному музеї (Чікаго). Вирізки, що висвітлюють історію України в період Другої світової війни (1940-45), у 22 томах великого формату, переховуються в Українській вільній академії наук (Нью-Йорк). На основі цих матеріалів Євген Онацький підготував працю «Україна очима кореспондентів у Другій світовій війні». Це ті матеріали, що досі не увійшли в науковий обіг. Вчені нашої країни їх досі не знають.

Його книжки зберігаються у Британському музеї (Лондон), Бібліотеці Конгресу (Вашінгтон), Нью-Йоркській публічній бібліотеці. 1947 року його було обрано дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка, а 1948 року – дійсним членом Української вільної Академії наук у США. Як бачимо, наукова спадщина цієї славної людини колосальна. Професор Микола Тимошик, що відбув не так давно наукове стажування у США, привіз чималі, присвячені Онацькому, матеріали. Він спробував навіть ще збільшити його спадщину, визначивши такі нові теми: «З ненаписаної книжки про Рим», «З ненаписаної книжки про національну гідність і комплекс меншовартості», «З ненаписаної книжки про ОУН», «З ненаписаної книжки про Олега Ольжича», «Те, що просилося до «Щоденника».

Глибше ознайомлення з «УМЕ» показало, що ця праця може стати справді народною енциклопедією, виданням, що лежатиме на столі в найширшого кола людей. По суті, це квінтесенція українського світосприймання й думання.

Фактографічне наповнення для кількох сотень статей, із яких складається «УМЕ», системно узято із Святого Письма, козацьких літописів, із Шевченка, Матвія Номиса, «Приповідок» Івана Франка, Павла Чубинського («Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край, снаряженной Имп. Русским географическим обществом». Т. I-VII. СПб., 1872-1878), праць Володимира Антоновича, Федора Вовка, Миколи Сумцова, із комплектів «Киевской старины», «Етнографічних збірників» НТШ, «Матеріалів до українсько-руської етнології» НТШ.

Пригадаймо міркування Федора Савченка, який у своїй джерельній студії 1930 року зазначав:

«Праці сучасних (часів «Розстріляного відродження». – С.Б.) дослідників, а також ті сторінки, що з’явилися з-під пера членів «Київської Громади» 1870-х років, стверджують […] науково-культурницький характер в роботі такої виключної своїм значінням української організації, що нею був Південно-західний відділ Російського географічного товариства у Києві. З протоколів засідань Відділу, друкованих в його «Записках» або на шпальтах «Киевского телеграфа» 1875 року, (органу «лівої», драгоманівської групи Громади), лишається також вражіння, ніби маємо діло з угрупуванням, що налагоджувало підготовчу працю для утворення Української академії наук, коли б вона була організована наприкінці ХІХ ст. на західньо-європейський взірець» (Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. Х.; К., 1930. С.VII).

Звіти про діяльність Південно-Західного відділу Імп. Російського географічного відділу за 1873-75 роки Павла Чубинського й Олексія Антеповича окреслюють коло тодішніх українознавців, чию діяльність підсумував хіба що Олександр Юхимович Андрієвський (1969 – 1930) у капітальній праці «Бібліографія літератури з українського фолкльору» (Т. І. К., 1930). Їхній ряд починається з імен: Сергій Алфер’єв, Микола Аммосов, Олексій Андрієвський, Володимир Андрузький, Олексій Антепович, Володимир Антонович, Петро Армашевський, Вільям Беренштам, Павло Богданов. Після погрому 1876 року їхню організацію було ліквідовано, наукові програми перепинено, а архіви здебільшого понищено. Вчені, що продовжували свою діяльність, забезпечили перехід до наступного періоду, і уже в наші часи Зінаїда Зайцева констатувала: «Оформлення і діяльність національних наукових товариств – Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (НТШ) та Українського наукового товариства у Києві (УНТ), їх видавничих установ, книгарень, бібліотек і музеїв – завершувало перший і найскладніший цикл інституціоналізації української науки» (Зайцева Зінаїда. Український науковий рух: інституціональні аспекти розвитку (кінець ХІХ – початок ХХ ст.): Монографія. К., 2006. С. 17). Справді, без порівняння демократичніші умови Австро-Угорщини забезпечили НТШ доволі активний темп формування у рамках УАН.

«Українська мала енциклопедія» Євгена Онацького підсумувала розвиток етнології «Розстріляного відродження». Мало того, що раз-у-раз автор дає поклики на «Історію України-Руси» та «Історію української літератури» Михайла Грушевського (наукову спадщину нашого найбільшого історика у шістнадцяти книжках «УМЕ» прискіпливо розписано). Текст рясніє посиланнями на «Наукові збірники» Української академії наук за роки 1924-29 (інакше кажучи, всі річники, що вийшли), збірники «Первісного громадянства» (1926-30, яке в рамках Академії готувала Катерина Грушевська, «Історію українського письменства» Сергія Єфремова, праці Володимира Гнатюка, Зенона Кузелі, Євгена Кагарова, Валерії Козловської, Костя Копержинського, Петра Курінного, Володимира Січинського, Вадима й Данила Щербаківського та інших. Як соборник Онацький широко використовував матеріали «Народних пісень Галицької та Угорської Русі» Якова Головацького, «Гуцульщини» В.Шухевича, «Записок» НТШ і так далі й таке інше.

Євген Онацький широко цитував гучні імена Вундта, Дюркгейма, В.Кайзерлінга, Бенедетто Кроче, Ле Бона, Ортеги-і-Гассета, Джеймса Фрезера, Фюстеля де Кулянжа, Юнга та багатьох інших, чиї твори «передові вчені країни Рад» не тільки що не цитували, а й самі в повоєнні роки не читали.

Так чинив справжній герой України у 1957-67 роках на еміграції. І пригадаймо тим часом, що писали після війни на материку, де протягом кількох десятиріч тривало нищення й гвалтування українських письменників.

У «найавторитетнішому», «найповажнішому» тоді «Видавництві АН УРСР» за редакцією Сергія Маслова та Євгена Кирилюка вийшов нещадно «відредагований» «Нарис історії української літератури» (К., 1945. 279 стор.). З приводу цього видання Леонід Хінкулов надрукував ганебну статтю «Проти буржуазно-націоналістичних перекручень у літературознавстві» (Дніпро. 1946. № 9. С. 108 – 120). За редакцією і з передмовою директора Інституту літератури АН УРСР Олександра Білецького за підписом Хінкулова вийшла начебто «капітальна» праця «Словник української літератури» (К.: Вид-во АН УРСР, 1948. 587 с.), що мала відбити персональний склад «письменників Радянської України».

Це видання справило на сучасників жахливе, убивче враження. Тут не можна було побачити жодного ймення репресованих і на той час ще не реабілітованих письменників. У ряду «письменників Радянської України» не виявилось ані Миколи Зерова, ані Миколи Куліша, ані Валеріяна Підмогильного, ані десятків інших славетних діячів: їх було знищено. Щоправда, був Павло Григорович Тичина, – тільки ж представлений творами, що пройшли фільтри НКВД. Твори, які він написав як «трубадур Центральної Ради», було вилучено. Потрапити до «Словника Хінкулова» кращі твори Тичини не змогли. Зі спадщиною Максима Рильського, Володимира Сосюри, Миколи Бажана було пророблено таку саму процедуру.

Читачі, в кого буквально на очах протягом кількох десятиріч відбувалося нищення й гвалтування українських письменників, тамували в собі почуття відчаю. Не могло бути зловтіхи, що Книжкова палата УРСР видала «Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці» (Х., 1954. 415 с. ДСП), куди, крім «Нарису історії української літератури», увійшов також і той самий «Словник Хінкулова»: сам «Зведений покажчик застарілих видань» був виданням таємним. Його було випущено «Для службового користування».

Зараз кожному видно, що в роки холодної війни і застою центр українознавчих студій вийшов за межі України.

Євген Онацький – справжній страдник української культури як і вся наша культура. Виконати власноруч таку колосальну працю одній людині здається неможливим. Лишається схилитись перед його героїчним чином, ба навіть подвигом.

Енциклопедія Євгена Онацького не лише дійшла до початку тридцятих років, але в багатьох відношеннях суттєво випередила свій час. Наприклад, його стаття в «УМЕ» «ГЕНОЦИД, НАРОДОВБИВСТВО», десятки інших статей випередили не лише початки нашої незалежності, вони виглядають як попросту блискучі студії й зараз.

Освоєння діаспорної спадщини, що творилась поза державними межами, відбувається на наших очах уже на території. Процес триває багато років – від 1991 року (зараз почався 2016-й), протягом цього часу відійшло ціле покоління еміграції, його перша й друга хвилі. Цей етап освоєння спадщини, як і його наступні етапи цілком залежать від особового складу учасників цієї передачі та їхніх фінансових можливостей. Фотомеханічним способом відтворено найголовніше – словникову частину «Енциклопедії українознавства» Володимира Кубійовича (10 томів без «Доповнень»; Париж; Нью-Йорк: Молоде життя; 1955 – 84), десяте видання «Правописного словника» Григорія Голоскевича (Лондон: Союз українців у Великій Брітанії, 1977).

Те, що робить держава тепер, шістдесятники робили багато років тому. Тридцять три томи справи Івана Світличного, що зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ, відбивають картину, як саме це відбувалося. У їхнє середовище, наприклад, примірник 173-го тому «Записок» НТШ запустила, правдоподібно, мужній гід двох американських виставок Оксана Смішкевич. Видання мало паралельну назву «Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою» й було присвячене українським історикам, мовознавцям, археологам, літературознавцям. Видання зкопіювали на фотоплівку, зробили кілька копій. Шістдесятники читали 173-й том зовсім недовго. 1972 року почалась друга хвиля арештів.

На початку незалежності геніальний двотомник Євгена Маланюка «Книга спостережень» був перевиданий у Києві двічі і щоразу не так, як хотілося б. Автор підняв на поверхню культурологічного океану численні, дуже яскраві сюжети. За умов еміграції, коли світочі української культури, як-от Йосип Гірняк, заробляли фізичною працею, він цитував своїх попередників часом із пам’яті. Тепер ці цитати треба виявити в оригінальних контекстах й ототожнити, бо їхнє зіставлення може бути (й повинно бути!) надзвичайно плідне.

Готуємо перевидання «Енциклопедії» Євгена Дометійовича. Його слабке місце лежало в організації роботи. Працюючи десять років сам-один без помічників, перед тим, як передавати рукопис до друкарні, він не мав змоги його востаннє переглянути. Текст неуніфікований.

Трапляються випадки, коли та сама особа згадується двічі (Кирило Лукаріс і Лукаріс Кирило, Антоній Храповицький і Храповицький Антоній). Обидві статті подаються в одному місці. Оскільки інформація в них різна, друкуються повністю дві статті.

У статтях про класиків літератури знаходимо різнобій – Мирний Панас, але Марко Вовчок. У першому випадку як чорний термін подається прізвище, у другому – ім’я. На перше місце ставимо прізвище: Українка Леся.

Статті про діячів духівництва розташовані як за світськими прізвищами, так і за чернечими іменами: Йоаким Савйолов, Філарет Гумілевський, Назарій Блінов, але Гізель Інокентій, Левицький Памфил (у чернецтві Парфеній), Борецький Йов і навіть архімандрит Домецький Гавриїл. Відповідно до встановлених у сучасній практиці канонів («Енциклопедія сучасної України», в Інтернеті – Євгеній Болховітінов) на перше місце ставиться чернече ім’я.

Енциклопедії не перекладають прізвище німецького діяча Вольфа як Вовка чи Волкова, а транслітерують такі прізвища. На жаль, в інтересах «зближення братніх народів» совєтська й постсовєцька видавнича практика імена діячів перекладала: Добролюбов і Чернишевський ставали Миколами. Для них самих це було несподіванкою. Микола й Ніколай – люди різних етнокультурних середовищ і традицій. Місячник «Критика», сучасні історики й літературознавці, конкретно кажучи – Олександр Рубльов і Віктор Дудко пишуть так тепер. Євген Онацький робив це десятки років тому. В Онацького Добролюбов Ніколай і Чернишевський Ніколай У Онацького Румянцев Пйотр (а не Петро), Суворін Алексей (а не Олексій), Толстой Фйодор (а не Федір). Сучасні засоби масової інформації, на щастя, правильно називають Путіна Владіміром, але не Володимиром. «Україна не Росія» – стверджував навіть Кучма. Те, що Онацький робив непослідовно, треба уніфікувати.

Голова КГБ СРСР І.А.Сєров 24 серпня 1955 року підписав директиву № 108сс, що примушувала залежних від нього людей писати неправду, коротко кажучи, брехати. З 1993 року відоме знакове листування КГБ з удовою священика Степана Горового. Посадові особи – оперуповноважений Бєліков, начальник 1 відділення УАО УКГБ при РМ УРСР по Київській області Середа й начальник УАО Бєляєв восени 1955 року «учинили свої підписи» під такою ганебною довідкою:

«Из архивно-следственного дела № 29972 видно, что Горевой Степан Минович […] 15 сентября 1937 года тройкой УНКВД Киевской области осужден к ВМН [высшей мере наказания]. Приговор исполнен 22 сентября 1937 года. Рассмотрев заявление Горевой Марии Афанасьевны и руководствуясь указанием КГБ при СМ СССР № 108 сс от 24 августа 1955 года, считаю возможным об’явить о том, что ее муж – Горевой Степан Минович в 1937 году был осужден на 10 лет и находясь в местах заключения, умер 28 декабря 1942 года от инфаркта миокарда» (Наше минуле. К., 1993. Ч. 1 (6). С. 32-35).

Такі самі довідки одержали удова Федора Ернста, інші нащадки загиблих громадян цієї країни. Від них фальшиві дати смерті перекочували до енциклопедій. У наші часи історики почали писати правду.

Працюючи у повоєнні роки на еміграції, «Українська мала енциклопедія», автори п’ятитомового видання «Encyclopedia of Ukraine», що виходило у Торонто, не могли знати точних дат смерті. У березні 1953 роки в піонерській статті про нищення інтелігенції в Україні українські вчені Михайло Міллер і Петро Курінний писали, що вчені-історики Пилип Клименко, Федір Ернст, етнограф Володимир Білий, антрополог Максим Ткач були заслані (насправді їх розстріляли). Євген Дометійович писав так: «Замордований у таборах». У нашому виданні дати смерті наводяться у квадратних дужках. В «УМЕ» у статті про піаністку Любку Колессу не могло бути вказано дати смерті, тому що вона померла згодом – 19 серпня 1997 року в Торонто. Дату наводимо також у квадратних дужках.

Так само усуваються фактичні помилки. Стаття про Климентія Зиновіїва повідомляє, що він нездара як поет. Літературознавча наук відійшла від такої оцінки. Вчені звернули увагу на те, що Климентій повідомляє, наприклад, десятки професій ремісників. Це важливо для історичної лексикографії.У даному випадку додано в дужках кілька речень.

У статті про Українську державну академію мистецтв (Кн. XV. С. 1953) Онацький помилково зазначив, що першим її ректором був Юрій Нарбут. Повторюючи це, вказуємо в дужках, що насправді першим ректором УДАМ був Федір Кричевський.

У дужках додано імена цитованих вчених. Це допоможе читачеві вийти в Інтернеті на їхні життєписи й ширші відомості про їхні твори – науковий контекст Онацького.

Ті, хто вимагає відмовитися від слів "жид", "жидівський", виступають проти самої української культури, адже ці слова є у Грінченковому словнику української мови, у "Приказках і прислів’ях" Матвія Номиса і в Шевченка. Перше видання – український мовний камертон, зразковий корпус української лексики, вершина української лексикографії. Друге – пам’ятка пареміографії, що виявляє світогляд українського селянства ХІХ ст., коли – до большевиків – органічна традиція втілювалась щонайповніше. Нарешті, Шевченків «Кобзар» – найважливіша, сакральна, найгеніальніша книжка української нації. У «Кобзарі» слова «єврей» немає жодного разу. В абсолютно нейтральному контексті вживає слово «жид» і Онацький. Заборонила його совєцька цензура циркуляром від 18 грудня 1929 року, готуючись до процесу «Спілки визволення України».

Несподівано ми наштовхнулись на труднощі непередбачені. Не стало «спецхранів», тепер нам приступні дуже рідкісні видання, частково приступні архіви. Але численних книжок, що виходити поза залізною заслоною, немає в жодній з київських бібліотек. Звірити усі авторські цитати неможливо.

Ми вирішили зробити, що могли. Хто може зробити краще, бажаємо, як казали в «Березолі», доброї роботи.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2017 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 425

Модифіковано : 6.06.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.