Сторінками загиблого «Діаріуша»
Сергій Білокінь
На похороні великого українського генеалога Вадима Модзалевського (а помер він 3 серпня 1920 року) за труною, серед багатьох інших діячів, ішов Юр Олексович Меженко. Майбутній директор Українського наукового інституту книгознавства, тоді ще зовсім молодий чоловік, він випадково почув за собою розмову. Хтось розповідав, – видно, знайомому, – що вже заплатив удові й має забрати всю спадщину покійного. Модзалевський жив в одному помешканні з Нарбутом, вони й померли один за другим, протягом кількох місяців, отже, йшлося про спадщину навіть не одного, а двох видатних культурних діячів. Розхвилювавшись, Меженко покинув жалібну процесію, й за півгодини-годину на дверях висіли печатки.
Так оповіла мені Віра Павлівна Лінкевич, перша Нарбутова дружина. Її відомості підтверджуються тепер документами. Нехай не за годину, а за кілька днів, але майно справді було ретельно описане й надійшло на державне зберігання.
Документи такі. У серпні 1920 року справа охорони пам”яток перейшла від ВУКОПМИС”у до ГУБКОПМИС”у:
«Акт №…
Киев, 17 августа 1920 г.
Вследствие организации в Киеве Губернского Комитета Охраны Памятников Искусства и Старины последнему передаются все дела Киевского Сектора ВУКОПИС”а, который был мною организован и который с сего числа считается ликвидированным.
Дела ВУКОПИС”а, а также архивы по охране памятников искусства в 1917 г. сдал Председателю Губкописа
Б.Вольский
Принял от Вольского Ю.Михайлів» [1].
Але не чекаючи на формальне оформлення цієї передачі, себто ще не оформившись як законна інституція, уже за тиждень перед цим, Губкопмис почав енергійно діяти. І першою справою, якою вони так екстрено зайнялися, стала справа спадщини Нарбута й Модзалевського. Отже, 11 серпня з”явився «вихідний» Губкопмису під ч. 1:
«Представнику Губкописа
т.Сандальжі
т.Ернсту
Доручаю Вам накласти печатки на квартирі бувш. Нарбута і Модзалевського, до часу складання особливої комісії для розбору залишених небіжчиками річей.
Голова Губкопису
Ю.Михайлів»
За рік дещо Наталі Лаврентіївні було повернуто, – це також задокументовано. У спогадах Якова Ждановича про пушкініста, фундатора Пушкінського Дому Бориса Львовича Модзалевського [2] надибуємо на спогади в спогадах. Зустрівшись у грудні 1926 року після десятирічної розлуки, Жданович оповів йому про долю його брата, великого українського генеалога Вадима Львовича Модзалевського, коли вони втратили між собою контакт, і в спогадах навів конспект цієї розповіді. Він оповів Борисові Львовичу Модзалевському, як улітку 1915 року посварився з другою дружиною Вадима Львовича:
«Упрямство Вадима, подчеркнутое его расположение ко мне. Просьба его к Тасе прощать Жакобе всегда все его резкие и бестактные выходки, т.к. в будущем «это единственный останется тебе защитник, когда меня не будет». Боже, Боже, как он предвидел и как угадал! Как в будущем, в 1921 году, я приехал в Киев и, несмотря чуть ли не на полный разрыв со мною всех киевских ученых, добился от Наркомпроса вернуть ей все принадлежащее ей имущество, конфискованное Укр.[аинской] Академией наук» [3].
Розглянемо ж сухі формальні акти й подивимося, яке бурхливе, цікаве життя стоїть за ними.
Примітки
1. КОДА. Ф. р-4156. Оп. 1. № 4. Арк. 185.
2. Написані 1945 року для його сина Льва. У середині 1970-х років, коли я одержав від дочки, Наталі Яківни Жданович копію тексту, вони зберігались у неї, – рукопис повернули родичі Л.Модзалевського після смерті адресата й адресанта.
3. Рукопис в архіві Н.Я.Жданович. Арк. 104 зв. – 105. І в іншому місці цих самих спогадів:
«Вся квартира со всем содержимым имуществом на Георгиевском «национализирована». […] Отстаиваю права Таси (Наталі Лаврентіївни. – С.Б.) на часть имущества ее и Вади. Отстоял все серебро современное и старинное и ее вещи. Холодное отношение ко мне киевских ученых: «Но мы все считаемся с Вашей прямотой и расцениваем Ваш поступок к[а]к любовь к Вадиму Львовичу, что никто из нас сделать не мог» (Рукопис. Арк. 111, 111 а).
Наталя Лаврентіївна (дівоче прізвище Гайова) була другою дружиною В.Модзалевського, а з 20/7 січня 1919 року – другою дружиною Нарбута (вінчались вони в Києво-Либідській Володимирській церкві). Див.: ІМФЕ. Ф. 13-5. Од.зб. 383.
Опубл.: Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // Пам’ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 30-57: іл.