Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Праці з історії культури / Репресовані шевченкознавці

Репресовані шевченкознавці

Сергій Білокінь

Становище українського літературознавства й бібліографії характеризує те, що досі найповніший облік шевченкознавчих студій здійснено у двотомнику «Бібліографія літератури про життя і творчість» (1963) [1], поява якої викликала публікацію розвідки Богдана Кравціва «Остракізм у шевченкознавчій бібліографії» [2], де він писав :

«Прикладом повного безглуздя чи просто кпин з бібліографії можуть бути особливо ж нечисленні радянські «бібліографічні покажчики» праць про Шевченка і його творчість, опубліковані в СРСР протягом останнього чвертьсторіччя з 1939 по 1963 рік. […] Реклямований сьогодні широко в радянській пресі, як досягнення «радянського шевченкознавства», цей бібліографічний показник літератури про життя і творчість Шевченка не може претендувати ні на повність, ні на вичерпність, ні тим більше на якусь науковість чи документальність. Це просто тенденційно й однобоко спрепарована бібліографічна компіляція з виключною метою висвітлення і затвердження «основ марксистсько-ленінського розуміння творчости Шевченка. Цілковита ненауковість і необ'єктивність виявляється найперше вже в самому підборі й укладі зібраного з великим накладом праці матеріялу» [3].

Відтоді минуло півстоліття, але досі повнішого бібліографічного покажчика немає, як немає й бібліографічного огляду шевченкознавчих публікацій еміграції.

Богдан Кравців навів довідки про шевченкознавців, чиї навіть імена з будь-що-будь капітального двотомника 1963 року було вилучено. Це Дмитро Антонович, Любов Арасимович, Леонід Білецький, Павло Богацький, Олександер Бузинний, Іван Брик, Осип Гермайзе, Святослав Гординський, Михайло Грушевський, Зиновій Гуревич, Володимир Державин, Володимир Дорошенко, Дмитро Дорошенко, Сергій Єфремов, Павло Зайцев [4], Богдан Лепкий, Олександер Лотоцький, Григорій Лужницький, Лука Луців, Євген Маланюк, Володимир Міяковський [5], Андрій Ніковський, Євген Юлій Пеленський, Андрій Річицький, Степан Сірополко, Роман Смаль-Стоцький, Степан Смаль-Стоцький, Теоктист Сушицький, Константин Чехович, Микита Шаповал [6].

Кількоро з названих у Кравціва шевченкознавців пройшли у справі «Спілки визволення України», що мала ключове значення в історії України (відбувся 1930 року в тодішній столиці УСРР Харкові). Від усіх інших большевицьких процесів він відрізнявся своїм масштабом і історичною роллю, оскільки у зв'язку з ним репресували близько тисячі представників традиційної, органічної української інтелігенції. Така велика кількість українського етнічного елементу в інших процесах так компактно не проходила. Це порушило всю інфраструктуру нації, ґрунтовно перервало національну традицію й сам зв'язок часів у її існуванні [7].

Головним фіґурантом у справі проходив Віце-Президент УАН академік Сергій Олександрович Єфремов (6 / 18 Х 1876, с. Пальчик Звенигородського пов. Київ. губ. – 31 ІІІ 1939, Ярославль), один з організаторів і чільних діячів вид-ва “Вік” (1896), Всеукр. загальної організації (1897), Укр. демократичної (1904), потім радикальної, після їхнього об'єднання – радикально-демократичної (1905) партій, пізніше – Т-ва укр. поступовців, Союзу укр. автономістів-федералістів (голова), партії соціалістів-федералістів, Братства укр. державності. Автор розвідок «Шевченко й українське письменство» (К., 1914), «Шевченко» (К., 1914). Редактор збірників «Шевченко та його доба» (т. І-ІІ. К., 1925-1926), третього й четвертого томів академічного видання «Повне зібрання творів Тараса Шевченка» (К., 1927 і 1929) із його ж передмовами. Автор фундаментальної для шевченкознавства праці «Спадщина Кобзаря Дармограя» (Україна. 1925. Кн. 1-2) тощо. Був заарештований 21 липня 1929 р. Помер в ув'язненні.

У процесі «СВУ» проходив член Центральної й Малої Рад, Всеукраїнскої ради військових депутатів, згодом проф. Київського ІНО Осип Юрійович Гермайзе (Самуїл-Йосиф Генріх; 5 серпня 1892, Київ – 22 вересня 1958). Автор розвідок «Нові непорозуміння з Шевченком» (Україна. 1925. Кн. 1-2), «П.Куліш і Костомаров як члени Кирило-Методіївського братства» (у зб. «Шевченко та його доба», т 1. К., 1925), «До історії Шевченкового села» («Записки» Київського ІНО. Кн. 1. 1926). Арештували його 27 липня 1929 р. Помер в ув’язненні, де пробув 29 років.

Як один з провідних фіґурантів у процесі «СВУ» проходив літературний критик Андрій Васильович Ніковський (14 жовтня 1885, с. Малий Буялик Херсонської губ. – 1942, Ленінград), один із фундаторів Центральної Ради, товариш голови Центральної Ради, член Малої Ради, міністр закордонних справ Директорії УНР. Написав розвідку «Бібліотека Т.Шевченка» (Книгарь. 1917. Кн. ІІІ), редактор другого видання праці М.Драгоманова «Шевченко, українофіли і соціялізм» (К., 1914), до якої написав супровідну статтю.

Арештували у справі «СВУ» визначного шевченкознавця, засновника й директора першого в УСРР державного літературно-меморіяльного будинку-музею Тараса Шевченка – Володимира Варлаамовича Міяковського (6 / 18 липня 1888 року, Ковель – 22 березня 1972, Нью-Йорк, США), одного з фундаторів Української вільної академії наук у США. Володимир Міяковський був ув’язнений 21 серпня 1929 р., засланий до Корелії. Під час війни вийшов на еміґрацію.

У справі «СВУ» 18 вересня 1929 р. був заарештований також професор Полтавського ІНО Олександр Тихонович Бузинний (1889, Київська губ. – не раніше 1930), автор публікації «Новий рукопис Шевченкової «Хустини» (Червоний шлях. 1927. Кн. 3), засуджений 1930 р.

У «Покажчику видань Шевченкових творів» згаданого вище бібліографа Володимира Дорошенка [8] зафіксовані видання, що були найкапітальнішим внеском акад. С.Єфремова до шевченкознавства. Саме Єфремов 1927 р. розпочав академічне, повне видання його спадщини:

– Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Том 4. Щоденні записки (Журнал) : Текст. Первісні варіянти. Коментарій. [К. :] ДВУ, 1927. XL, 789, [1] с. (Українська Академія Наук. Комісія для видавання пам’яток новітнього українського письменства.).

Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Том 3. Листування : Текст. Коментарій. [К. :] ДВУ, 1927. [К. :] ДВУ, 1929. XXXVI, 1003 с. (Українська Академія Наук. Комісія для видавання пам’яток новітнього українського письменства).

Автори персоналій у коментарях : акад. Андрій Лобода, Володимир Міяковський, Михайло Новицький [9], Олекса Новицький, Дмитро Ревуцький, Петро Рулін, Павло Филипович.

Рецензії на видання написали Ієремія Айзеншток, Павло Богацький, Володимир Гадзінський, Олександер Дорошкевич, Петро Єфремов, Павло Зайцев, Кость Копержинський (репресований) [10], Петро Кудрявцев, Михайло Марковський, А.Москаленко, Венедикт Мякотин та Юліан Григорович Оксман (репресований).

Доля діячів культури, причетних до першого академічного видання Шевченкових творів, склалась по-різному. Брат Єфремова Петро Олександрович був ув’язнений 9 вересня 1929 р., проходив за тим самим процесом. Кость Копержинський під час чистки академічних установ 1933 р. за звинуваченням у саботажі наукової роботи, нацдемівщину та «як вихідець із контрреволюційного табору» знятий з роботи, потім ув’язнений. 5 вересня 1935 р. був арештований Павло Филипович. Він опинився на Соловках, 3 листопада 1937 р. був розстріляний у Сандормоху. Михайла Михайловича Новицького узяли 26 грудня 1937 р. Відбувши строк, 1942 р. він був звільнений, а за місяць мобілізований до т. зв. трудової армії (м. Кизил Молотовської обл.). Повернувся 1946 р. Реабілітований посмертно. Юліан Григорович Оксман у листопаді 1936 був заарештований, звільнений у листопаді 1946 р. Павло Богацький, Павло Іванович Зайцев і Венедикт Мякотин вийшли на еміґрацію. Дмитра Ревуцького совєцькі підпільники вбили у Києві.

24 травня 1929 року при Київській філії Інституту Т.Шевченка було засновано Комісію малярської творчості Т.Шевченка.

У розпалі перших арештів у справі СВУ, 1 жовтня комісія мала такий склад: голова – акад. Олекса Новицький [11], члени – проф. Федір Ернст, Василь Кричевський-батько та Володимир Міяковський, секретар Аделаїда Артюхова [12].

Коли підготовка восьмого тому "Повного зібрання творів" Шевченкових зупинилась, ситуація з ним виглядала так. Усім шевченкознавцям, зрештою, всім українцям було зрозуміло, що справу треба було продовжити, адже навіть у 1930-ті роки проти Шевченка у приципі – большевики не могли виступати прямо. Оскільки С.Єфремов перебував в ув’язненні, очолив справу інший академік, прийнятний владі, – Дмитро Багалій. На жаль, він невдовзі помер – 9 лютого 1932 року.

На цьому етапі до "Повного зібрання творів" Шевченкових було залучено визначного історика мистецтва, співробітника Всеукраїнського історичного музею ім.. Т.Шевченка Федора Людвіговича Ернста [13]. Він мав уже за собою досвід ув’язнення. Яко громадянина Німеччини 7 серпня 1914 року його було заарештовано вперше. Кілька місяців перед другим арештом він упритул займався Шевченком, внаслідок чого підготував фундаментальну монографію «Шевченко як маляр на тлі його доби». У додатку до листа від 3 лютого 1968 року Ернстова удова Тамара Львівна надіслала мені надзвичайно цінні спогади, що містили дату його другого арешту: “23-го октября 1933-го года утром Ф.Л., как обычно, направился в Издательство Академии, но домой больше не вернулся”.

У листі до пушкініста Мстислава Александровича Цявловського від 26 серпня 1939 року з Уфи Ф.Ернст розповів: „Прилагаю при сем краткий конспект моей работы о Шевченко-художнике. Работа эта была мне заказана в 1932 г. для академического (ВУАН) издания произведений Шевченко тогдашним редактором издания, акад. Д.И.Багалеем, после того, как работа на ту же тему акад. А.П.Новицкого была во всех инстанциях забракована”.

До Ернста звернулись як до знаного фахівця-шевченкознавця, який чудово знав мистецьке життя України Шевченкової епохи (1927 року влаштував виставку «Тарас Шевченко на тлі його доби»), нарешті, як до члена заснованої напередодні єфремовського арешту Комісії малярської творчості Т.Шевченка. Оскільки довелось шукати нового автора, Ернст надавався для цього якнайкраще. Міяковський перебував уже в ув’язненні. Що ж до Ернста, то він над дослідженням Шевченкової мистецької спадщини уже працював і до шевченківської теми звертався не раз. Відтак вдалися до Ернста. Десь так за рік вчений написав монографію «Шевченко як маляр на тлі його доби» (9 арк.), що лише тепер готується до друку. На щастя, рукопис зберігся. Всі ці роки він пролежав в архіві, й матеріали цієї праці залюбки використовували мистецтвознавці у своїх роботах.

Дослідження «Шевченко як маляр на тлі доби» висунуло Федора Ернста в ряд найвизначніших шевченкознавців. Знавець епохи, музейник, він створив чудову, справді капітальну працю, у якій підсумував набутки всіх своїх попередників. У своєму щоденнику він зробив два записи про хід роботи. 25 березня 1933 року: «Здав до ЛіМ’у [видавництво «Література і мистецтво»] роботу про Шевченка як маляра (10 арк.)». І 14 липня, себто за кілька тижнів до арешту: «Одержав від в[идавницт]ва ЛіМ рукопис «Шевченка» після рецензії Шабльовського й перегляду Кирилюка».

Готуючи свою працю, Ернст не розумів, що вона була приречена. Свою книжку він написав, коли село вимирало від голодомору, й начальство часом проговорювалося. 17 червня 1933 року Президія ВУАН прийняла ухвалу: «На виконання постанови НКО УСРР про ліквідацію Комісії для видання творів Т.Г.Шевченка (!) вирішили завершити цю роботу протягом 10 днів». Боротьба проти України тривала.

У цитованому вище листі до М.А.Цявловського Ернст розставив для нас усі крапки над „і”: „[…] моя работа была принята к напечатанию осенью 1933 г. в предполагавшемся академическом издании Шевченко Наркомпроса УССР». Мріючи в Уфі видати цю працю наприкінці 30-х років й розраховуючи на підтримку свого адресата, вчений міркував: „Не знаю, следует ли обо всем этом упоминать теперешним издателям”.

Після смерті Дмитра Багалія справа з академічним виданням вийшла на новий виток. Висвітлюю його за двома джерелами. Перше – це нотатка „Академічне видання творів Т.Г.Шевченка”, що з’явилась у журналі „Червоний шлях” влітку 1933 року. Друге джерело – „Проспект академічного видання „Творів Тараса Шевченка” Михайла Новицького.

Нова концепція нещасного видання належить, правдоподібно, Михайлові Новицькому. Його підпис стоїть під „Проспектом”. Можна назвати й дату – 1933 рік. Цю дату написав Новицький своєю рукою. Що означає його уточнення – 18 вересня, – дата копії чи щось інше, – поки що говорити рано. Так чи сяк, це момент, коли до Ернстового арешту (23 жовтня) лишався місяць і лишався ще якийсь час до арешту самого Михайла Новицького.

Одержавши цей проект, мабуть, на еміґрації від першої дружини Новицького Лариси Павлівни й публікуючи його у нью-йоркському УВАН’івському щорічнику, його проаналізував В.Міяковський. Він писав: „Отже, перед Інститутом Шевченка постала проблема дати нове академічне видання творів поета. За цю справу взявся заступник народного комісара освіти А.Хвиля, а все видання мало здійснитися під загальною редакцією наркома В.Затонського. Звичайно, ні Затонський, ні Хвиля, ні тодішні співробітники Інституту Шевченка (обізнаний в таких справах член Інституту Шевченка Ієремія Айзеншток працював під той час вже в Ленінграді) не могли забезпечити науковий бік видання: канонічні тексти і академічний коментар. Тому для найвідповідальнішої роботи запрошений був єдиний на совєтській Україні фахівець – науковий співробітник Академії наук, відомий шевченкознавець Михайло Новицький”. Думається, роль Мих.Новицького тут явно перебільшено. Він не був „єдиний на совєтській Україні фахівець”. Був іще, скажімо, той самий Ернст, – хто міг знати, що за місяць його посадять?

Справу видання взяв на себе Наркомос „за проводом ЦК КП(б)У”, який очистив „Інститут Т.Г.Шевченка від буржуазно-націоналістичних елементів”. Останнім закидали, „що не в їхніх інтересах було видати докладно опрацьовані, в академічному виданні зібрані, всі твори великого поета-революціонера”. Очевидно, маються на увазі такі ситуації, як роздмухана історія з Башиловим і де Бальменом: 7 лютого 1930 року Президія ВУАН прийняла спеціальне рішення: „Ухвалили розшукати рукопис „Кобзаря” з ілюстраціями М.С.Башилова й Я.П. де Бальмена, що залишився в кабінеті С.О.Єфремова, і передати його на виставку, яка відкриється у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т.Г.Шевченка під час проведення Шевченківських днів”.

Тепер ми розуміємо, що мотив ніби захованих „в шухлядах українських націоналістів” Шевченкових рукописів, котрий відтоді настирливо мусуватиме большевицький офіціоз, був звичайнісіньким блефом. Роботою вчених „бригад” мав керувати Шабліовський, „загальне редагування” покладалось на В.Затонського, А.Хвилю й І.Кулика. Працювати повинні були В[олодимир] Коряк, М[ихайло] Новицький, З[иновій] Гуревич, Г. Каганович, [Кость] Довгань, Єрохін, Йосипчук, [Микола] Бурачек, М[ихайло] Доленго, П[етро] Колесник, А[натолій] Шиян, Радлов, [Антон] Козаченко, Ф[едір] Ернст, О[лександр] Ведмицький, [Наталя] Мірза-Авак’янц, Є[вген] Кирилюк, М[икола] Сайко.

27 травня 1934 року 28-річного Євгена Шабліовського було обрано членом-кореспондентом АН УРСР. Його було призначено директором Інституту літератури. Мабуть, саме в короткий час його директорування були написані п”ять записок Шабліовського до Мих.Мих.Новицького, які 1953 року опублікував на еміґрації Міяковський, наприклад: „М.М. Прошу Вас зараз же зайти до мене в справі текстологічних приміток. Е.Ш.”.

1935 роком позначено перший том „Повного зібрання творів”, виданий за редакцією Затонського, Хвилі та Шабліовського (Поезії). До книжки було видано два проспекти – на 8 сторінок і на одну. В короткому говорилось: „Вперше повністю буде опублікована величезна спадщина цього могутнього поета-революціонера, очищена від поліцейсько-цензурних спотворень та найрізноманітніших перекручень і фальсифікацій з боку українських націоналістів. Найважливіші рукописи, що протягом десятиліть заховані були в жандармських сховищах та поліцейських архівах, в шухлядах українських націоналістів (над ними працювали невдовзі ув’язнені вчені. – С.Б.), – будуть подані тепер нашому радянському читачеві в їх справжньому вигляді”. Величезну передмову до цього тому написав Хвиля. Підписано книжку до друку за два заходи – 18 лютого і 6 березня 1935 року. Друкувалась вона тиражем 15 тис. примірників у книжковій фабриці Партвидаву ЦК КП(б)У на Сінному майдані, 14 (технічний директор О.П.Сліпенький). 14 листопада 1935 року Шабліовського арештували.

Другий том (теж поезії) за редакцією Затонського та Хвилі з’явився 1937 року тиражем так само 15 000 прим. Підписаний до друку також у два прийоми: 10 жовтня – 17 грудня 1936 року. За кілька місяців їх обох – Затонського і Хвилю – розстріляли. Видання зупинилося знову.

Перебуваючи в Алма-Аті, 1 червня 1938 року Ернст згадував свою монографію в листі до пушкіністки Т.Г.Цявловської:

„История с quasi-шевченковской зарисовкой Пушкина в гробу меня очень рассмешила. Я читал об этом «открытии» еще в газетах и сразу усумнился. Там ведь нет сейчас ни одного знающего человека. У меня же – увы – лежит законченная монография о Шевченко-художнике, листов на 15, приготовленная к печати к осени 1933 г., всеми инстанциями одобренная, для предполагавшегося и уже начатого академического издания. Я писал ее, когда оригиналы еще были разбросаны между Киевом, Черниговым, Харьковом и др. местами. Сейчас над ними работать, конечно, неизмеримо легче – но очевидно некому”.

За кілька тижнів, як почалась війна, – 16 липня 1941 року в Уфі – Ернста було ув’язнено. Цього разу востаннє. 28 жовтня 1942 року його розстріляли. Україна, як писав Довженко, була в огні.

1951 року ювілейне шевченківське видання почалось заново – тиражем 10 тисяч примірників. Редакційну колегію складали Білецький, Копиця, Корнійчук, Маслов, Попов, Рильський і Тичина. Учасники щойно погромленого перед тим „Нарису” офіційним Шевченком реабілітовувались. Перші два томи нового видання вийшли як „Друге, доповнене і виправлене видання”.

Шевченкова малярська спадщина зайняла VII-X томи. Окремі томи редагували Борис Бутник-Сіверський, Яків Затенацький і Глафіра Паламарчук.

Про Сергія Єфремова, Володимира Міяковського, Олексія та Михайла Новицьких, Федора Ернста, зрештою, про Павла Зайцева в цьому виданні жодної згадки не було.

У справі «Український національний центр» був ув’язнений визначний шевченкознавець, найбільший український історик Михайло Сергійович Грушевський (29 / 17 вересня 1866, м. Холм – 24 листопада 1934, м. Кисловодськ), організатор української науки, літературознавець, письменник, політичний, громадський і державний діяч. Дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця (1890), Наукового товариства ім. Шевченка (1893), член українсько-руського педагогічного товариства у Львові (1894), член-кореспондент Краківської Академії наук (1895), член Археографічної комісії Московського археологічного товариства (1900), Одеського товариства історії та старожитностей (1901), дійсний член Чеської Академії наук (1914), Всеукраїнської Академії наук (ВУАН, 1923) та АН СРСР (1929). З ініціативи Яр.Дашкевича в українській історіографії наприкінці т. зв. перебудови (грудень 1988) було офіційно визнано, що Грушевський найбільший український історик. Шевченкова особа й творчість проходить через усю біографію Грушевського. В іменних покажчиках кожного тому його 50-томника Шевченкове ім'я представлено дуже поважно.

Визначаючи відношення Михайла Сергійовича Грушевського до найбільшого українця Тараса Шевченка, підкреслю, що Тарас Шевченко мав також прізвище Грушівський, але питання про спорідненість найбільшого українського історика з найбільшим українцем-поетом ще вимагає спеціального вивчення. Як відомо, сам вчений уже цікавився цією проблемою [14]. Його батько – директор народних училищ Терської області Сергій Федорович Грушевський (7 жовтня 1830, Чигирин – 27 січня 1901, Владикавказ). Твори з «Кобзаря» запам'ятались Грушевському в дитинстві в усній передачі від його батька. Процитую його «Спомини»:

«Батько згадував, що бачив Шевченка, але, очевидно, ся стріча тоді не зробила на нього особливого враження. [… Він] декламував […] кілька уривків з "Катерини" й "Гайдамаків"».

Майбутній історик закінчив Першу Тифліську класичну гімназію (1886), серед персоналу якого був кирило-мефодієвець М.Гулак, якого Грушевський пам'ятав особисто, хоч сам був тоді надто малий:

«Я говорю се, розуміється, про згаданого вже вище Миколу Івановича Гулака, одного з найблагородніших кирило-мефодіївців, що замість творів свого духу лишив українському громадянству взірець моральної гідності, благородної резиґнації і витривалості. Але сей образ, котрий чарує нас тепер в актах кирило-мефодіївського процесу, зоставсь невідомим ширшому українському громадянству свого часу, запечатаний сімома печатьми жандармського ділопроізводства. Він блиснув перед нашою суспільністю тоді, коли ім'я покійника давно стало порожнім звуком».

До своєї книгозбірні під час мандрівки 1882 вчений придбав збірку статей про Шевченка, видану Піскуновим, про що написав у «Споминах».

Перша публікація Грушевського, оповідання «Бех-аль-Джугур» [15], з'явилась за підтримки Івана Нечуя-Левицького, у листах до якого Грушевський згадує Шевченка з постійним пієтизмом. Він закінчив історичне відділення історико-філологічного університету Св.Володимира (1890). Під керівництвом В.Антоновича написав реферат «Южно-русские господарские замки в половине XVI века” (1890) та монографію «История Киевской земли от смерти Ярослава XIV века” (1890), за яку одержав золоту медаль. Захистив магістерську дисертацію «Барское староство» (1894). За рекомендацією В.Антоновича був призначений на посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії з окремим узагальненням Східної Європи Львівського університету.

Переїхавши 20 вересня 1894 року до Львова, вчений очолив Історико-філософську секцію Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), редакцію «Записок» НТШ (1895-1913), очолив Археографічну комісію НТШ (1896-1913) та саме НТШ (1897-1913). Уже в першому томі «Записок» НТШ (Т. V, кн. І), який він упорядковував після Ол. Барвінського, друкувався нарис Ол.Кониського «Тарас Шевченко в арешті». Друкування праці Кониського було однією з провідних тем їхнього листування, а також пізнішої статті Грушевського про Кониського. У переробленому й доповненому вигляді біографічні нариси були об'єднані у працю «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. Т. 1-2» (Львів, 1898-1901). Один з нарисів «Проба улаштування хронології до творів Тараса Шевченка» (ЗНТШ. Т. VІІІ. 1895) Кониський у свою чергу присвятив Грушевському.

У Львові на всю широчінь розгорнулись організаційні таланти вченого. Він реорганізував товариство в неформалізовану Українську Академію наук, де було створено музей та бібліотеку з широкою Шевченкіаною. Долаючи амбіції власні та своїх колег, мобілізував до роботи в НТШ видатних вчених тодішньої доби – І.Франка, разом з яким заснував і редагував «Літературно-науковий вістник» (Львів, 1898-1905; Київ, 1905-1907), В.Гнатюка та ін. Підказав Франкові паралель між Шевченковою «Наймичкою» та твором Пушкіна «Под вечер осенью ненастной…», яку провів М.Петров, – відтак цю згадку було введено до Франкової габілітаційної лекції [16].

Викладаючи, Михайло Сергійович створив свою львівську історичну школу (В.Герасимчук, І.Джиджора, М.Кордуба, І.Кревецький, І.Крип'якевич, Ом.Терлецький, С.Томашівський). Заснував серії «Жерела до історії України-Руси» (1895), «Розвідки і матеріали до історії України-Руси» (1896), «Матеріяли до історії суспільних і економічних відносин Західної України» (1905), «Пам'ятки українсько-руської мови і літератури» (1910). Створив інфраструктуру для видання й розповсюдження щоденної газети «Рада» (1906). Після місячника «Киевская старина» розпочав наукові видання п.н. «Україна» (1914, 1924-1930 [17]), де друкувалась важлива Шевченкіана, наприклад, статті Ол.Грушевського «З настроїв і думок Кирило-Мефодіївців» (1914. Кн. 1) та «Шевченківська література за останні роки» (1917. Кн. 1-2), М.Марковського «Російські і українські твори Шевченка в їх порівнянні» (1918. Кн. 1-2), Б.Варнеке «Композиція «Назара Стодолі» Шевченка» (1929. Кн. 37), «З ідеології Кирило-Мефодіївців – записка Василя Білозерського» (1914. Кн. 1) та ін. У листі до С.Єфремова від 18 червня 1914 року Грушевський просив його подати рецензії на твори Шевченка до ІІІ книжки «України», де було прорецензовано й інші ювілейні видання.

Оселившись у Львові і не знайшовши відповідних відомостей у пресі, Грушевський питав І.Нечуя-Левицького (27 / 15 березня 1886), чи відзначалися Шевченкові роковини. Їхня традиція була для нього важливою. Він надрукував кілька шевченкознавчих студій – «Дрібничка до ґенеальоґії Шевченка» [18], «Улиця Шевченка у Львові» [19] та «Варіянти до «Богданової могили» Шевченка [20].

Багато років життя він присвятив підготовці своєї найголовнішої праці – «Історії України-Руси». 1898 року у Львові вийшов у світ її перший том, першу книжку останнього 10-го тому (доля другої книжки невідома) надруковано в Києві 1936-го, вже по його смерті. Встиг звести докупи ґрунтовний аналіз усіх приступних йому джерел, що стосувались подій від найдавніших часів до 1658 року. Для цього мобілізував молодих істориків для систематичної археографічної роботи у сховищах Варшави, Кракова, Москви, Києва, Харкова. Визначив зміст українського історичного процесу на українській етнографічній території, що в українській історіографії став канонічним. Пізніше до цього додалась історія українського зарубіжжя. У «Сборнике статей по славяноведению» (Спб., 1904) вчений опублікував програмну статтю «Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства», у якій вперше сформулював концепцію самостійного історичного розвитку українства.

Систематичне рецензування українознавчих досліджень на сторінках «Записок» НТШ, яке налагодив Грушевський, доповнило формування української історіографії. Звинувачений з боку групи колег в автократизмі та непотизмі тощо (анонімний автор відповідної брошури, – як стверджує визначний гуманітарій Є.Пшеничний, – С.Томашівський), вчений залишив керівництво НТШ і припинив редаґувати його видання, від чого загальний рівень товариства серйозно понизився. Паралельно Грушевський вийшов з Української національно-демократичної партії, одним із засновників якої (1899) він був, орієнтуючись на засади конституційного парламентаризму й автономії України. Можливо, саме втративши академічну базу НТШ та політичну партійну базу, Грушевський переорієнтувався на закулісну політичну діяльність, вступивши до масонерії.

Порядком просвітницької роботи видав кілька популярних курсів історії України-Руси, як він називав свою батьківщину. Це різні твори, орієнтовані на зовсім різну аудиторію. Російською мовою перше надруковано «Очерки истории украинского народа» (Спб., 1904 й дальші перевидання). Дійшовши до харківської літературної школи і її заслуг, Грушевський відзначив:

«Но более широкой национальной украинской идеи здесь еще нет […]. Появление между украинскими писателями с конца тридцатых годов такого первостепенного дарования, как Тарас Шевченко (первое издание его «Кобзаря» вышло в 1840 г.), завершает образование украинской народной литературы. Для украинского возрождение такое быстрое – в сорок лет спустя после первых серьезных шагов возрождения народной литературы – появление гениального поэта было большим счастьем. […]

В украинскую литературу Шевченко внес новое содержание, целый ряд новых мотивов. Укажу только наиболее выдающиеся стороны – обращение к прошлому, невиданное пред тем одушевление народными войнами XVІI-XVІІI вв. и казачеством, в идеализации которого, согласно народной традиции, он отыскивает мотивы, созвучные его идеалам общественной справедливости, свободы и независимости; протест против крепостного права, вытекающий из тех же идеалов, и по силе и напряжению не имеет ничего равного ему; такой же протест против политического гнета и всякого посягательства на свободу и достоинство человеческой личности» [21].

Останній розділ другого видання вийшов окремою брошурою «Украинство в России, его запросы и нужды» (Спб., 1906). Туди перейшло й те місце, що стосувалось Шевченка: «Пущенное в широкий оборот представление о врожденной неспособности украинского племени к организации стоит в резком противоречии с фактами истории, что же касается дарований, то о народности, давшей Гоголя, Шевченко и бесконечный ряд более или менее ярких талантов в разных сферах культуры, не может быть никаких сомнений» [22].

Українська версія популярного курсу формувала суспільну свідомість нації. Цей твір складав зовсім інший текст і мав навіть інакшу структуру. Спершу це було коротке видання «Про старі часи на Україні» (весна 1907). З причин механічних у різних примірниках різне навіть закінчення: обіцянка більшої ілюстрованої історії або є, або її немає.

Невдовзі з'явилась «Ілюстрована історія України» (Л.; К.: друкарня «С.В.Кульженка», 1911). Почавши з сьомої тисячі тиражу (передмова датувалася лютим 1912), книжка виходила в переробленому вигляді. Особливо було поширено останній розділ. 17-у тисячу розпочато друкуванням у травні 1917, передмову датовано 18 серпня 1917. Тут перші 29 аркушів (С. 9-472) друковано із стереотипу, натомість останні роки (1912-1917) було поширено й дороблено.

Грушевський не вдавався подібно до істориків нашої доби до порожнього за змістом псевдонаукового сленґу. Вчений орієнтувався на мисленний і стилістичний рівень тодішнього українського громадянства. Попри вміння висловлюватись зовсім просто, авторова думка від того не втрачає точності, тож його текст можна легко переформулювати у багато докладнішому викладі.

У першому виданні (включно з шостою тисячею тиражу за 1912), приділяючи більшу увагу періодам української державності, Михайло Сергійович розглядав історичний рух українства, відсуваючи на другий план польські чи російські державні масиви. Відтак після упадку козаччини і українського життя (від скасування гетьманства через коліївщину і руйнування Січі) перехід до державності початку ХХ ст. він визначив як українське відродження. Виділивши перші українські гуртки і Кирило-мефодіївське братство, у центр тодішнього українського історичного процесу він поставив саме загальноісторичну місію Шевченка, що лишалось для нього беззастережною, навіть якщо він ухилявся від теми про Шевченкову сакральну роль. Після лютневої революції 1917 Грушевський сформулював свою історичну шевченкознавчу концепцію, оглядаючись на попередній історичний шлях і майбутні перспективи:

«Шевченко ще в своїх молодечих віршах перший з українських поетів звернувся до козацької та гайдамацької минувшини, шануючи в ній боротьбу за волю й право народнє, згідно з тими переказами, які чув змалечку наоколо себе. Тепер з поручення київської археоґрафічної комісії він їздив по Україні, зарисовуючи старі українські пам'ятки, й вони з новою силою будили в його душі пам'ять українського минулого. З-поза блеску гетьманських клейнотів, з-поза війн і чвар вставав перед ним дійсний герой української історії: сірий нарід, що повставав на те, аби зробити своєю ту землю, на котрій працював, і бути господарем своєї праці і свого жит[т]я. З небувалою ні перед тим, ні потім силою Шевченко в своїх поезіях сього (1845) року виступав против неправди і неволі, яка запанувала на Україні, і лукавим нащадкам пригадував забуту правду української історії: Схаменіться, будьте люде […]» [23].

Популярний курс української історії з'являвся також у перекладах болгарською, чеською, німецькою, французькою та англійською мовами, але їхню генеалогію історіографи у плані текстологічному ще не студіювали.

У зв'язку з революційними подіями в Росії Грушевський надрукував кілька програмних статей «Українство і питання дня в Росії» (ЛНВ. 1905. Квітень), «Конституційне питання і українство в Росії» (ЛНВ. 1905. Червень). З початком державного розруху року 1905 переніс свою наукову й організаційну діяльність до Києва. За моделлю НТШ заснував Українське наукове товариство (УНТ), головою якого був обраний 30 квітня 1907. Став редактором «Записок» УНТ.

Серед праць цього часу – шевченкознавчі «Портрет Шевченка роботи Ф.Красицького» [24], «Шевченків день» [25], «Пам'ятник Шевченку» [26], «В сорок восьмі роковини Шевченка» [27], «Памятник Шевченку» [28], «Свято єднання [Шевченкове свято]» [29], «Шевченко і українська минувшина» [30], «В справі ювилейних видань, присвячених Шевченкові й його добі» [31]; "Шевченкове столітє" [32].

Разом з Федором Вовком, Агатангелом Кримським, Алексеєм Шахматовим та ін. він редаґував видання М.Славінського систематичної української енциклопедії «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (вийшло два томи; твори Г. «Развитие украинских изучений» та «История украинского народа» із згадками про Шевченка увійшли до першого, 1914). В одному з дальших томів, що вже не з'явилися внаслідок Першої світової війни, мала вийти спеціальна Шевченкові присвячена праця Федора Матушевського (досі зберігається у рукопису).

11 грудня 1914 року у зв'язку з подіями Першої світової війни Грушевський був заарештований у Києві й відправлений до Симбірська, переведений до Казані, а у вересні 1916 переїхав до Москви. У ці роки з'являлися праці, які він підготував давніше. З ініціативи Д.Г.Бібікова 1847 року було зібрано копію актів кирило-мефодіївського слідства, що зникла з київських архівів після 1915 [33]. У «Збірнику пам'яти Тараса Шевченка» (К., 1915 і окремо) вчений вперше видав з неї зізнання кирило-мефодіївців п.н. «Матеріяли до історії Кирило-Мефодіївського брацтва». Допит Шевченка було передруковано з журналу «Былое» (1906. Кн. 8). Стаття "Великі роковини" з'явилась у "Збірнику пам'яті Т.Шевченка" (К., 1915). 1917 рік вчений розпочав статтею "В сімдесяті роковини Кирило-Методіївського братства" [34]. У останньому з листів Грушевського до Сергія Єфремова (11 березня / 26 лютого 1917) історик радів, що той узявся відгукнутись на це видання.

Після повалення самодержавства й утворення Української Центральної Ради Грушевський був заочно обраний її головою, формально одностайно обраний на Всеукраїнському національному конгресі 26 / 13 березня 1917 року. Ставши неформально президентом України та ідеологом української державності, поступово провів українське громадянство від вимог національно-територіальної автономії до вимог української незалежності.

Як видно зі «Споминів» Грушевського, старі українофіли, крім загальногромадянської, мали свою хронологію. Для них щоразу спеціальне значення мали саме Шевченкові роковини. Оскільки ж вони справді здебільшого пов'язувалися з давнішими чи пізнішими подіями, від них можна було рахувати ті чи інші важливі події українського громадського життя, що без них губилися без дати. Наприклад, Грушевський з приємністю оповів про київську маніфестацію 1917 року:

«Я йшов в громаді депутатів Центр[альної] ради, клубу жіноцтва; Ів. Ів. Щітківський, голова міського комітету будови пам'ятника Шевченка, виготовив гарну корогву з портретом Шевченка, і ми йшли при ній: на переді пані Понятенкова [дружина Прокопа Понятенка] — тепер покійниця — з Кулюнею несли гарну жовто-блакитну корогву».

Про громадську роль Шевченкового культу дуже важливе значення мають свідчення голови Центральної Ради:

«На вечірнім засіданні, що було присвячене дебатам з приводу рефератів, пізніше селянство справило величну маніфестацію. Того дня в педагог[ічнім] музеї відбувала свій установчий з'їзд «Селянська спілка»; звідти селянство прийшло всім збором, несучи прапор з портретом Шевченка, що переховувався для того часу в педагогічнім музеї, і принесли його до зали зібрання як свій прапор. Збори встали, проспівали Шевченків «Заповіт», що від того часу став немов гімном Центральної ради і співався на його засіданні, на мій погляд, навіть занадто часто, надаючи пізнішому нашому парламентові деякий посмак «співочого товариства». Але в початках се не відчувалось. Прапор же Шевченків, треба сказати, мав ще потім дальшу свою історію, коли селянські депутати України, вибрані на «Всероссийский крестьянский съезд», забрали його з собою з Києва, і там, в тодішнім Петрограді, промарширували з ним процесією з Николаєвського вокзалу через усе місто до будинку з'їзду з співом шевченківського «Заповіту» і на смерть вразили російських централістів (що тим крестьянським з'їздом хотіли зашахувати «сепаратистичні рухи» — Центральної ради в першу голову)».

Починаючи з державного перевороту П.Скоропадського 29 квітня 1918, Грушевський перейшов на нелегальне становище, після чого виїхав до Праги, потім – Відня. Надрукував статтю "Шевченко як проповідник соціяльної революції" (Борітеся – поборете. 1920. Вересень. № 1). Відновив загиблий рукопис «Історії української літератури» і видав її п'ять томів (1923-26). Місцезнаходження шостого невідоме.

Розраховуючи на те, що в умовах тоталітарної держави колишній Президент України розгорнути політичної діяльності не зміг би, 2 листопада 1923 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло ухвалу про дозвіл Грушевському повернутися в УСРР. 31 грудня на спільному зібранні УАН його було обрано академіком. 7 березня 1924 року він переїхав з Відня до Києва, де розгорнув колосальну наукову діяльність. Створив систему історичних установ УАН, зокрема науково-дослідчу катедру історії України, на її базі виховав свою другу, київську історичну школу (О.Баранович, К.Грушевська, М.Ткаченко, С.Шамрай, В.Юркевич). Заснував і редаґував мережу наукових видань – «За сто літ», «Студії з історії України», порайонні збірники, «Україна». Надрукував статті "В шістдесят четверті Шевченківські роковини" [35] та "Шевченкові роковини" [36].

12 січня 1929 року із санкції Політбюро ЦК ВКП(б), тобто Сталіна, загальні збори АН СРСР обрали Грушевського своїм дійсним членом. 7 березня 1931 року його було примушено переїхати до Москви, де 23 березня заарештовано. Мав очолити сконструйований у ҐПУ «Український національний центр». Більшість учнів та співробітників великого українця було ув'язнено, академічні структури ліквідовано, а періодичні й серійні видання заборонено. Восени 1934 року він виїхав з дружиною та дочкою до Кисловодська, де в лікарні після операції помер. Похований на Байковому кладовищі в Києві. На похороні виступав тодішній нарком освіти В.Затонський, автор «антискрипниківського» правопису.

У дальші роки терор проти української культури тривав, тож перелік репресованих шевченкознавців продовжувався.

У цьому списку не можна обійти члена Центральної й Малої Ради, члена Всеукраїнської ради робітничих депутатів Андрія Річицького (1893 – після 27 березня 1934), публіциста, автора книжки «Тарас Шевченко в світлі епохи» (Берлін, 1923 і ДВУ, 1925). Визнаний одним з керівників Української військової організації («УВО»), на підставі чого був приречений до смертної кари [37].

Було репресовано також Зиновія Наумовича Гуревича (1896, Харків – 1937?), історика, дослідника Шевченкової доби. Учень М. Яворського. Узяв участь у дискусії, спрямованої проти Ол.Оглоблина. Автор праці «Молода Україна: До восьмидесятих роковин Кирило-Методіївського братства» (ДВУ, 1928). В «Енциклопедії історії України» статті про нього немає.

Вищенаведені матеріали показують, що у ХХ столітті піднесення українського культурно-національного руху проходило передусім по лінії шевченкознавства. В період державної самостійності (1917-1921) найвидатніші українські гуманітарії студіювали спадщину Шевченка, переймались його ідеями. Чільні діячі Центральної ради складались із шевченкознавців. Симетрично до цього большевицький терор спрямовувався в першу чергу саме проти цих шевченкознавчих студій як серцевини національної культури.

Примітки

1. Т. Г. Шевченко : Бібліографія літератури про життя і творчість / Держ. публ. б-ка ; Відповід. редактор Євген Прохорович Кирилюк. Т. 1-2. К. : АН УРСР, 1963. 1500 прим. Характерно, що до підготовки цього покажчика найвидатнішого бібліографа-шевченкознавця Юра Олексовича Меженка не допустили.

2. Кравців Богдан. Остракізм у шевченкознавчій бібліографії // Сучасність. 1964. Ч. 3 (39); Пор.: Кравців Богдан. Остракізм у шевченкознавчій бібліографії // Кравців Б. Зібрані твори. Том ІІ. Статті. Нью-Йорк: УВАН, 1980. С. 173-190. Див.: Відбитка з журн. «Сучасність» (1964. Ч. 3 (39).

3. Кравців Б. Відбитка з журн. «Сучасність». С. 4, 6.

4. Див.: Білокінь С. «Сполучив легкість і літературну вправність викладу із вдумливою аналізою…»: [Про Павла Зайцева.] // Слово і час. 2010. Червень. № 6 (594). С. 20-34.

5. Див.: Білокінь С. Володимир Міяковський, 1888-1972 // Вісті УВАН. Ч. 2. Нью-Йорк, 2000. С. 201-267.

6. Кравців Б. Відбитка з журн. «Сучасність». С. 8-11.

7. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. Дрогобич: Коло, 2013. С. 573.

8. Повне видання творів Тараса Шевченка. Том ХVI. Варшава; Львів, 1939. С. 225-226, 235-237.

9. Див.: Білокінь С. Досьє шевченкознавця [Михайла Новицького] // Літ. Україна. 2007. 4 жовтня. № 38 (5226). С. 1, 8; 11 жовтня. № 39 (5227). С. 7, 8.

10. Копержинський Кость. Українське наукове літературознавство за останні 10 років // Студії з історії України. К.: Науково-дослідча катедри історії України в Київі, 1929. Т. 2. С. XLV-XLVІ

11. Тарахан-Береза Зінаїда. Олекса Новицький – дослідник і популяризатор творчості Тараса Шевченка // Образотворче мистецтво. 1987. Вересень-жовтень. № 5; Бонь Ол. Академік О. П. Новицький і Музей укр. діячів науки та мистецтва // Київська старовина. 1999. XI – XІІ. № 6 (330). С. 123 – 132.

12. Звіт про науково-дослідчу роботу Київської філії. С. 20.

13. Див.: Білокінь С. В обороні української спадщини: Історик мистецтва Федір Ернст. К., 2006. 355 с.

14. Грушевський М. Дрібничка до ґенеальоґії Шевченка // Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 5. С. 152.

15. Діло. 1885. Ч. 66-68.

16. Див. лист Грушевського до І.Франка від 29 березня 1895 р.

17. Під назвою «Україна» 1907 року спершу виходило пряме продовження «Киевской старины» (1882-1906). 1932 року, себто ще за життя М.Грушевського, але за його відсутності в Києві під тією назвою та фірмою, що й Грушевський, большевики видали у двох номерах три книжки протилежного за ідеологією та напрямком журналу. Виходить, по суті, «Україна» – це не один науковий журнал, а три, тому зводити їхній покажчик змісту в одну книжку, як це зробили в Інституті української археографії (1993), було недоцільно.

18. ЗНТШ. Т. V. 1895.

19. ЛНВ. Т. Х. 1900.

20. ЗНТШ. Т. LIV. 1903.

21. Грушевский М. Очерки истории украинского народа» Изд. 2, доп. Спб., 1906. С. 412-414.

22. Там само. С. 472.

23. Грушевський Михайло. Ілюстрована історія України. К., 1917. Двадцять пята тисяча. С. 492.

24. ЛНВ.1906. Кн. Х.

25. Рада. 1907. № 47.

26. ЛНВ. 1908. Кн. V.

27. ЛНВ. 1909. Кн. ІV.

28. Село. 1909. № 1; Народній календарь «Село» на 1910 рік.

29. ЛНВ. 1912. Кн. ІІІ.

30. Засів. 1912. № 8.

31. ЗНТШ. 1913. Кн. 2.

32. ЛНВ. 1914. Кн. ІІ.

33. Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 8. С. 667.

34. ЛНВ. 1917. Кн. 1.

35. Україна. 1925. Кн. 1-2.

36. Народна воля. Скрентон, 1926. Ч. 26.

37. Річицький Андрій (справжнє – Пісоцький Анатолій Андрійович; 1893 – після 27. ІІІ. 1934), політичний діяч, журналіст, економіст. – Тв.: Основи українознавства: Підручник для партгуртків, радпартшкіл, комвузів та самоосвіти / За редакцією Анд. Річицького. [Х.:] Пролетарий, 1929. 336 с. – Дж.: Чапленко Василь. Чий злочин? // Пороги. Буенос-Айрес, 1952. Січень-лютий. №№ 28-29. С. 6-11; Березень-квітень. №№ 30-31. С. 9-13; Травень-червень. №№ 32-33. С. 11-18; Верстюк Владислав Федорович (нар. 3 VІІІ 1949, смт. Гостомель Ірпінської міськради Київ. обл.), Осташко Тетяна Сергіївна (нар. 16. V. 1960, Київ). Діячі Української Центральної Ради : Бібліогр. [Біогр. – С. Б. ] довідник. К., 1998. С. 145-146.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2017 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1697

Модифіковано : 3.04.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.